Юлія скрадається темним коридором. Дзвінок дзижчить над самою головою.
— Хто там? — різко питає вона.
Дзеленчання вривається.
— Міліція. Відчиніть!
Юлія клацає замком, ледь прочиняє двері. Під самими дверима — міліціонер, трохи осторонь— ще
один, далі—Галина мати й два насурмонених молодики. І цей почет, напевне ж, встигли вже поба-
чити всі сусіди.
— Що таке? — про всяк випадок Юлія підпирає
двері ногою і плечем.
— Надійшла заява,—міліціонер киває на Галину матір,—що ви переховуєте неповнолітню донь-
ку громадянки Степчук.
Юлія вдихає на повні легені повітря і раптом вибухає.
— Ця жінка третій день не дає мені спокою! Вже двічі нишпорила по моїй квартирі й урешті-решт
почала мене ображати…
— Вона бреше!..—Галина мати хапає міліціонера за рукав.— Галя туті Мені сусіди казали…
Юлія намагається не дивитися па спотворене люттю обличчя жінки, вона не зводить очей з міліціонера, який стоїть найближче до дверей. І раптом помічає в ньому таке, що її трохи заспокоює.
— У вас ордер на обшук є?— питає вона нетерпляче.
Він знітився.
— Зрозумійте, я зобов’язаний перевірити будь-чию заяву.
— Отже, ордера нема?
На радощах Юлія глибоко зітхає, відхиляється від дверей. Яка необачність! Один з молодиків ті-
єї ж миті кидається вперед. Навіть не усвідомивши, що коїться, Юлія рвучко налягає на двері зі свого
боку. Клацання замка, тиша. Можна перевести подих. Але це ще не все! Вона збирається на силі і
майже декламує:
— Завтра я з’ясую, як ваше прізвище, шановний,
і за яким правом ви мало не серед ночі вриваєтеся
до людей у квартири.
— Ми не вриваємось, — голос миліціонера зву-
чить спокійно, майже втомлено. — Але ви, як жінка, могли б зрозуміти хвилювання матері, у котрої
пропала донька. Чого б вам не впустити нас і не покласти край непорозумінню?
Юлії холодно стояти босими ногами на підлозі, вона роззирається довкола себе, шукаючи капці,
аж тут жахається: треба щось придумати! Вона вже бозна-скільки мовчить, і це може викликати
підозру. Від страху Юлія майже кричить:
— Кажу ж вам, я двічі лише з милосердя впускала цю особу в квартиру. Спитайте її, чи знайшла
тут кого-небудь? А опісля ще й назвала мене такими словами, які й повторити неможливо! Чого
ви хочете? Вона місяць шукатиме свою Галю, а я щодня муситиму терпіти її відвідини? Мені вже
соромно із сусідами зустрічатися, такого вона їм наплела.

— У тебе нема сорому, звіднице! — від лементу
Галиної матері Юлія зіщулюється: сусіди…—Двох неповнолітніх дітей до розпусти призводиш! Я тебе
під суд віддам…
Жінка під дверима ридає, кілька голосів невиразно заспокоюють її. Юлію обсідає байдужість.
— От бачите,—кволо скаржиться міліціонерові, — як я можу її впустити?
— А мене можете?
Юлія шепоче прокльони, тре пучками скроні. І чого серед літа підлога в квартирі така холодна?
Треба купити у коридор якийсь килимок… Та що ж це вона?!
— Ви таки хочете зробити обшук? — їй здається, що голос прозвучав доволі в’їдливо.— Будь лас-
ка, вас я впущу, але буду скаржитись.
На мить Юлія відчуває себе переможцем. Браво, Юліє Гаврилівно, усміхається вона вимучено і на-
слухає тишу за дверима.
— Припустимо, я хочу всього-на-всього перевірити у вас документи.
Він теж усміхається.
— Але спершу приготуйте свої, — крижаним голосом попереджає Юлія.— І накажіть вашому па-
чету зачекати на вулиці!
Вона нарешті бачить капці, рішуче тупцяє до них, взувається. За дверима — шарудіння, голоси.
«Нахаба! Накажіть їй! Цяцькаєтесь!..» Юлія поправляє зачіску. На сходах чути кроки, гупають
вхідні двері.
— Можна відчиняти?
— Коли ваша ласка…
Юлія знову визирає в щілину — справді, пішли всі, окрім міліціонера, з яким вона говорила крізь
двері. Нервово розчахує їх.
— Прошу!

Руки в кишеньки, щоб не тремтіли, вище голову, Юліє, адже ти ображена безглуздими підозрами, і
не обертайся, не поспішай, нехай охоронець порядку побачить спершу забиті книгами полині від під-
логи до стелі, нехай роздивиться завалений кальками стіл, стоси технічних журналів — тут не притон,
а квартира ділової жінки. Ой, лишенько—розкладачка! Треба ж було забутії про неї…
— Сідайте, — глухо пропонує Юлія, спинившись біля столу.
Але він стоїть, позирає на розкладачку.
— Що ж, покажіть документи…
Ох, та вдавана ввічливість, це приховане глузування, як тут стримати дріж у руці?..
— Прошу!
І що там можна так довго вивчати? Юлія знову пхає руки в кишеньки.
Навіщо прикидатися, що його справді цікавлять документи?
— А на фото ви зовсім інша.
От иапасть, лається подумкн Юлія, іще бракувало, аби вона з ним обговорювала зміни у своїй
зовнішності… І раптом помічає, що міліціонер, білявий рум’янощокий хлопець, років на п’ять мо-
лодший за неї. Юлії стає майже весело.
— Сподіваюсь, не настільки інша, щоб запідозрити мене у підробці документів?
І куди це її тільки заносить? Хлопець нарешті зводить очі, і Юлії стає зовсім незатишно. Хіба мо-
жуть бути такі чорнющі, пронизливі очі у такого білявого хлопчиська? І доки ж він буде її пропі-
кати ними?
— Так, значить, Галі Степчук у вас нема?
І виразний погляд у бік розкладачки. Юлія стискає у кишені кулачки і, примружившись, наступає
на міліціонера:

— Ага! Ви мені не вірите! — Рвучко обертається до вікна і піднімає край портьєри: — Дивіться! Не-
ма?—Розчахує двері на балкон:—Нема? Але пам’ятайте—це вже обшук!—Ханає його за рукав,
тягне до іншої кімнати. — Зараз і шафи покажу, і під ліжком…
Вирвався,став у коридорі.
— Припиніть. Я не роблю обшуку.
Юлія не може вгамуватися — їй страшно.
— Робите! — дверцята шафи грюкають об стіну.-— А що ж оце, по-вашому, ви робите?
— Заспокойтесь,—голос лагідний, але все одно трохи насмішкуватий.—Документи у вас в поряд-
ку. До побачення.
Юлія ледве стримує зітхання: треба ж іще випровадити гостя за двері! Вона призно усміхаєть-
ся до хлопця, він теж усміхається, ховає усміх в пшеничних вусах:
— Так, кажете, Галі Степчук у вас нема?
І зникає за дверима…

Вона ледве спромоглася одірватися від стіни, важко ступаючи коридором. По дорозі смикнула за-
сувку на ванній, не обертаючись, пройшла на кухню і там стала біля вікна. З ванної вислизнули дві
тонкі тіні, стали у темряві за її спиною. Одна пошепки спитала:
— Пішли?
Юлія мовчки дивилася, як унизу вимахують руками невдахи-шукачі. Потім усі пішли, а Галина
мати всілася на лавці навпроти будинку і задерла голову на їхнє вікно—Юлія аж сахнулася. Знеси-
лено опустилася на табурет і тільки тут завважила, що цокотить зубами.
Одна тінь обережно підступила до вікна й одразу ж відскочила.

— Твоя мати, здається, надумала тут усю ніч просидіти, — прошелестіла друга тінь.
— Але навіщо, навіщо?
— Матері у таких випадках рідко здатні логічно мислити, — озвалась Юлія. — Вона просто відчуває,
що ви тут…
— Моя мати—відчуває?! Та ви про неї надто високої думки. У моєї матері нюх тільки на гроші!
Ви звернули увагу, у що зодягнутий мій женишок?
— Так то був Костя? — Юлія згадала високого
показного парубка, котрий ломився у двері,—він
справді був вичепурений у все дороге, яскраве, ім-
портне.
— Аякже—моряк! Рейси в Італію, Францію!
А я втекла… Думаєте, матінка оце за мене пережи-
ває? Якби ж то! їй страшно, що женишкові набрид-
нуть пошуки або він згадає про чоловічу гордість.
А тоді—прощавайте, французькі лахи, прощавай-
те, моряцькі грошики!
Юлія втомлено зітхнула.
— Не треба так про матір. Вона, може, спочат-
ку й думала про вигоду, а зараз…
— Та ви ж її не знаєте! А я — знаю. Оце якби
впіймала мене отут — зв’язала і до загсу потягла б!
— О господи! — Юлія хруснула пальцями, сту-
пила до вікна.— Сидить… Що ж робити?
— Нічого,—гостро відказала Галя.—Всю ніч
не сидітиме. Я її знаю.

«Що ж воно тепер буде, що? Дурнішого стано-
вища й не вигадаєш. Четверта ніч на поролоновому
матраці в кухні, голова під раковиною, ноги під сто-
лом: сміх, та й годі. Спровадити з дому цих дітла-
хів? Але куди? Славка вітчим може просто відлуп-
цювати, а Галю… Може, вона перебільшує? Діти
завжди перебільшують… Але ж синці від матери-

них кулаків і досі не зійшли, боляче дивитися на
дівчину.
Слава богу, хоч вода поряд. І чого так палить?
Друга склянка, а спрага не минає…
Сидить. Про що вона думає зараз? Згорбилась,
обхопила плечі руками — мабуть, прохолодно.
А вранці треба буде вийти з дому і прошмигнути
повз оцю лаву…
А якби справді схотіла спровадити, то як? «Про-
бачте, любі, мені дуже прикро, я й рада б вам до-
помогти, але…» Припустимо, можна знайти з деся-
ток переконливих «але», та як вони вийдуть з дому?
Ці дурнуваті родичі можуть влаштувати цілодобо-
ве чергування, ще й з міліцією. «Розтління непов-
нолітніх». А коли й справді за це притягають до
суду? Хіба доведеш, що стелила їм в окремих кім-
натах? Жах!
…І аптечка поряд. Скільки це вже крапель? У тем-
ряві не видно…
Ну, гаразд, вічно ховати їх не буде потреби. Га-
лі через три місяці виповниться вісімнадцять. Але
на який гріш жити ці три місяці? На сто п’ятна-
дцять карбованців? А їдять вони за чотирьох…
Щастя, міліціонерчик ввічливий. «Так, кажете,
Галі Степчук у вас нема?» Славко, роззява, міг би
й прибрати після себе розкладачку, а то обоє — ні
за холодну воду…
А як романтично все починалося! Прийшло на
роботу нещасне, безпорадне: посварилося з вітчи-
мом, ніде перечекати кілька днів, доки той заспо-
коїться. Як було не пустити? Син колишньої най-
дорожчої подруги, виріс, вважай, на очах. Нагоду-
вала, дала ключ, пішла на роботу, а повернулася —
в хаті вже двоє втікачів. Однокласники! Десять
років не помічали одне одного, а на випускному ве-
чорі він її запросив танцювати, потім зустрічали

світанок на Дніпрі, слухали, як прокидалося птаст-
во, збирали квіти n росі… Нові Ромео і Джульєтта,
здається, знайшли собі няньку? А нянька сама б
оце зараз куди-небудь чкурнула, та тільки нема
куди…
Спи, стара, сьорбни ще трохи валер’янки і спи,
бо в твоєму віці безсонні ночі не минаються без-
слідно.
Та доки ж вона сидітиме? Пів на четверту, скоро
сірітиме. Таки треба хоч трохи поспати. Ну й не-
зручно на цьому матраці, хай йому грець!
Василь… Завтра… ні, вже сьогодні Василь має
повернутися з відрядження. Цікаво, як він псе це
сприйме?
Спи, завтра дізнаєшся. Тобто сьогодні. Спи. Твоя
права нога важка й тепла. Правда ж, вона тепла?
Спи!
…Хтось пройшов унизу чи здалося? Так і є — во-
на пішла! Ну хоч одна проблема відпала. А те-
пер — спи!
— Слухаю вас…
У відділі тільки Юлія відповідає на телефонні
дзвінки «слухаю вас», і це стало для Василя паро-
лем. Коли озивається хтось інший, він просто кла-
де трубку. І від неї вимагає конспірації. Іноді Юлія
дратується: навіщо? Вона бозна-відколн розлучена,
а він і взагалі вільний козак, то чого критися? «Все
гарне треба добряче пильнувати, аби не вкрали», —
жартує Василь.
— Петро Пилипович просив передати, що о вось-
мій, коли не заперечуєте, він завезе вам креслен-
ня…
Це означає, що о восьмій слыд чекати Василя в
гості.
— Ні, — тa.мyючи хвилювання, одмивляє Юлія.
— Ви кажете, після роботи самі заберете? — не
вгаває Василь. Тон у нього лукавий, мов у хлоп-
чиська.
— Так, заберу сама.
— Ну то я попереджу Петра Пилиповича, щоб
він чекав на вас, гаразд?
— Гаразд, — погоджується Юлія не надто впев-
нено.

Як завжди, він чекав її у найглухішому куточку
парку, як завжди—з букетом квітів, і, як завжди,
у Юлії аж подих перехопило — такий гарний стояв
проти вечірнього сонця. І досі не вірила, що оці
усміхнені карі очі, оці трохи іронічні, твердо випи-
сані вуста, оці зграбні, хоча й ледь завеликі, руки,
брови, ніс, шия — усе її, для неї.
— То що там у тебе скоїлося? — був веселий,
безтурботний, аж Юлії трохи заздрісне стало.
Взяла букет і засміялася — просто так, від пов-
ноти почуттів.
— А як тобі їздилося?
Вони повільно вийшли з парку, рушили тихою ву-
личкою. Говорили про щось таке, що одразу й за-
бувалося, бо не слова, а тільки голоси, інтонації
мали значення. І стільки ніжності було в тих голо-
сах, у стримуваних рухах, що висхлі бабусі у білих
хустках під деревами примовкали і проводжали ї
довгими поглядами.
Аж у кінці вулички Юлія схаменулася, стала пе-
ред маленьким скляним магазинчиком, зігнала з
обличчя щасливий вираз.
— Зайдемо. Скупитися треба. — І вдавано тяж-
ко зітхнула: — Приготуйся.
Василь теж зітхнув і рушив до дверей. Юлія лед-
ве стримувала усміх: варто було їм переступити пи-
ріг, як знуджена зграйка продавщиць біля одного
з прилавків нараз вклякла, а потым дівчата одна по
одній виструнчились і поспіхом рушили кожна до
свого відділу. Юлії завжди видавалося кумедним,
що жінки, забачивши Василя, одразу міняли вираз
обличчя і ходу. Особливо це було помітно у мага-
зинах: продавщиці ставали такі привітні та ввіч-
ливі, якими не бувають навіть під час декади куль-
турного обслуговування.
— І хто це все їстиме? — поцікавився, коли Юлія
почала напаковувати видобуту із сумки об’ємисту
торбину.
Вона промовчала й перейшла до сусіднього при-
лавка.
— Півкіло сиру, будь ласка.
Василь пошепки спитав:
— Купимо шампанського?
Юлії не хотілося псувати йому настрій: сказати
«ні» — означало б, що сьогодні вона не зможе за-
просити його в гості, а пояснювати щось тут, у ма-
газині, було неможливо. Вона сказала:
— Як хочеш.
Василь пильно глянув на неї, пішов купувати вино.
Аж на вулиці удав обуреного;
— Ти довго ще збираєшся випробовувати мою
цікавість? Можу я нарешті дізнатися, як ти плану-
єш відзначити моє повернення з небезпечних манд-
рів, повних фантастичних спокус…
— …і спокусниць, — перебила Юлія.
— Не має значення. Головне — я тут, і хочу, щоб
мене оточили увагою і турботою. Будь-яка жінка
вже розтанула б від радості.
— А я й тану,—знов перебила Юлія.—Хіба ти
не бачиш?
— Я бачу, що ти від мене щось приховуєш!
Юлія зітхнула:
— І не тільки від тебе, на жаль.
— Хм… — Василь почав нетерпеливитися. — Це
говорить особа, яка вже ось понад рік переконує
мене жити так, щоб не було чого приховувати від
людей?
— Еге ж,—засміялася Юлія,—і саме ця особа
ось уже п’ятий день безсовісно бреше цілому гурту
людей. А вчора обдурила ще й міліціонера.
— Orot Я за цілий рік не спромігся навчити тебе
хоч потроху прибріхувати начальству, а тут—мі-
ліціонери!
— І як брехала! — Вчорашні події раптом ви-
далися Юлії кумедними. — Коли б ти почув і по-
бачив, то просто вжахнувся б…
І в щонайвеселіших тонах змалювала йому події
останнього тижня.
— На жаль, він випручався, коли я саме зі-
бралася затягти його під ліжко! — засміялася
дзвінко.
— Так ти, виявляється, легковажна авантюрист-
ка!—веселився разом з нею Василь.—Хто б міг
подумати! Але яка витримка, яка винахідливість!
Та я ж не знав тебе досі.
Так само раптово безтурботні веселощі Юлії ур-
валися. Вона сумно сказала:
— Я й сама себе не знала. От не прийшли б до
мене ховатися ці дітлахи, не виникло б цього дур-
ного конфлікту, я й далі думала б про себе, що —
правдива,серйозна.
Василь не озивався, вповільнюючи ходу, і Юлія
раптом завважила, що вони прийшли.
— А зараз що думаєш? — спитав Василь.
— Що непогано було б запросити тебе в гості,
але…
— Вони ж дорослі люди! І потім — ти не зобов’я-
зана перед ними звітувати, — в голосі чулися драж-
ливі нотки.
— Не в тім річ,—м’яко озвалася вона.— Я мо-
жу запросиги тебе на годину-півторн, але потім…
Вони ж зовсім діти!
Василь на крок відступив, зачудовано похитав
головою.
— Ходім, я на них подивлюся, — сказав рішуче.
(А накурили — задихнутись можна! Квартиру те-
пер і за місяць не провітриш).
— Добрий вечір.
(Ого! Та це дівча не з надто скромних — нап’я-
ло крепдешиновий халат і всілося просто на підло-
гу! Зачекай! Це ж вони рилися в шафі — на Слав-
кові купальний халат. Як удома! Та хіба вдома во-
ни посміли б отак порозлягатися на підлозі, чадіти
цигарками і чуманіти під магнітофон?)
— Так ви довго не протягнете, — сердито сказа-
ла Юлія і кинулася відчиняти балкон: там на швор-
ці тріпотиш випрані речі втікачів.
— Прекрасно! — вигукнула вона, зриваючи май-
же дитяче плаття, сорочку та шкарпетки.— Коли
й сьогодні нагряне міліція, мені нічого не лишить-
ся, як самій на себе писати заяву.
— Ой! — винувато сказала дівчина. — Я на ва-
шому халаті дірочку пропалила…
(Мамин подарунок! На бузковому тлі фіолетова
вишивка гладдю. Шістдесят карбованців. Усього
двічі одягала…)
Юлія постояла, зціпивши зуби, потім розвішала
мокрі речі на стільцях і холодно спитала:
— Ви що-небудь їли?
— М’ясо смажили, — так само винувато озвалася
Галя.
Юлія зазирнула в холодильник. Так і є: від пів-
торакілограмового кусня м’яса залишився малень-
кий — з долоньку шматочок.
— А суп? Я ж вам цілу каструлю супу лишила.
— Нам супу не хотілося,—сказав Славко не роз-
плющуючи очей: магнітофон видавав соло на бубні.
(Дим, бубон, м’ясо, халат… Хіба це можна довго
витримати?
Юлія мовчки заповнила холодильник продуктами
і пішла на кухню. Звідти гукнула:
— Причепуріться! У нас буде гість. Та повідчи-
няйте вікна — дихати нічим.
Бубон умовк. Скоро на кухню придибала Галя.
Халат був задовгий на неї, і напівпрозорі вишивані
поли волочилися по підлозі.
— Може, вам допомогти? — спитала дівчина.
— Ні, я сама.
Славко теж приляпав до них босими ногами, вхо-
пив з-під рук у Юлії немитий помідор, відкусив по-
ловину.
— Отак кілограмів п’ять з’їв би! —заявив радіс-
но.
(Діти. Просто нерозумні безтурботні діти).
— Дітям не можна,—сказала Юлія, коли Ва-
силь відкоркував пляшку з шампанським.
Той примружився і спитав у Славка:
— Ану признайся, коли вперше скуштував вина?
Славко змовницьки гигикнув:
— У шостому класі.
— А ти? — звернувся до Галі.
— А я у восьмому,-—трохи знітилася дівчина.
— Ось бачиш! — сказав переможно, так що Юлія
зрозуміла: це «ось бачиш» стосується і попередньої
розмови.
На якусь мить їй стало страшно і водночас схо-
тілося негайно з’ясувати, що то були за випадки.
Може, просто дитяча недосвідченість, вплив інших.
Підсвідоме вона сподівалася почути щось заспокій-
ливе, зрозуміле — таке, що легко виправдані.

Славко розповів.
Гуляли вони з другом по пляжу. Ішли собі, нога-
мя пісок гагрузили, коли — п’ятак лежить. Біля са-
мої Славкової ноги: вигріб, значить. Далі вже не
гуляли—під ноги дивилися. Майже карбованця
навигрібали під вечір. А ноги боліли—ледве додо-
му приплентали. Наступного дня знову, потім ще
і ще. Ну й робота була! Потім зробили відкриття:
грошей найбільше трапляється там, де сидять під-
пилі компанії. Все пішло як по маслу! Вдень при-
мічали, де п’ють, а ввечері йшли по тих місцях із
ситечком. Ситечко самі зробили із банки з-під ма-
ринованої кільки. Цвяхом дірки пробили—і ситеч-
ко. Технічна творчість—велике діло! Бувало, по
три карбованці за вечір висіювали… Ну от, сидять
вони, трусять сито, аж глядь — ланцюжок і медаль-
йон на ньому. Товариш каже: золотий. А страх про-
бирає— куди з ним? Прийшли у двір, сіли на лав-
ці. Навпроти Колька-таксист мотоцикл ремонтує.
Показали йому. Колька присвиснув, медальйон у
кишеню, а їм—трояка. А що їм ця троячка? Вони
щодня кожен по стільки мали. Поговорили з ним —
дав іше десятку. І записку написав: «Прошу відпус-
тити моєму синові п’ять пляшок вина». Продавщи-
ця спитала тільки: «Що у вас—весілля вдома?»—
«День народження», — сказав Славко.
Отак вони й напилися усім двором. Навіть тре-
тьокласникові дали попробувати. Дали на свою го-
лову! Коли б не він, ніхто нічого й не знав би. Прав-
да, Славко сам ледве у двері втрапив, але тут-таки
зачинився у ванній. Думав, усі кишки повивертає.
Мати з вітчимом кіно по телевізору дивилися, так
що в цей час і здохнути можна було— не поміти-
ли б. Але нічого, постояв під душем — минулося.
А той дурний Вітько вдома реготав, плакав, заї-
кався—ну справжній тобі п’яниця! Мати його злякалася і викликала «швидку». А лікар їй- «У вашо-
го сина алкогольне отруєння». Ох і заваруха була
тоді — кінець світу!
…Славко базікав і базікав, жваво вимахуючи ру-
ками, доки не наштовхнувся на колючий погляд
Юлії. А вона — розгублена, налякана — тільки й
могла, що отак дивитися, бо жодні слова після
хвалькуватого тону хлопця не йшли на ум.
— О!—сказав Славко.—Ти точнісінько як моя
мамочка! Недарма ж ви з нею стільки років дру-
жили. Ну малий був, дурний, то що ж тепер—пла-
кати все життя?
З жіночою проникливістю Галя вловила Юліїну
стривоженість і зауважила:
— Міг би й поплакати, бо щось не видно, щоб ти
порозумнішав.
— Хто б казав!— огризнувся Славко.
Усі замовкли. Василь оглянув товариство насміш-
куватим поглядом, підніс келих і примирливо за-
пропонував:
— Вип’ємо за любов!
Галя і Славко вмить забули про суперечку, ніж-
но зиркнули одне на одного, дзенькнули келихи-
ми. Юлію зворушила та ніжність, і водночас їй ста-
ло прикро за Василя: хіба можна кпинити з них?
«Припини»,— наказала йому поглядом. Та Васи-
леві очі й далі сміялися. Юлія відпила вина і рап-
том аж задихнулася—така її пройняла туга. «За
чим?» — спитала себе подумки. Знов глянула на
Славка та на Галю, зітхнула: «За юністю, за від-
сутністю досвіду».
— Милі цуцики,—зауважив Василь, коли Юлія
пішла його провести.— Але ідо ти робитимеш з ни-
ми далі?
— Не маю уявлення.
– Вічно ж так не може тріщати?
— Не може. У мене голова пухне, коли починаю
про це.
— І не дивно.
— Погуляємо трохи?
Вийшли до вузької річечки, за якою тьмяно сві-
тилося стернею поле приміського радгоспу. Не
змовляючись, повернули до містка.
— Вони мені довірилися, розумієш?— Юлія під-
бирала слова і від того говорила повільно, наче
трохи нерішуче.— Я не можу…
— І переклали на тебе всю відповідальність! —
перебив Василь.
— Вони діти, не забувай про це. Вони просто не
знають, що таке відповідальність. А наша логіка—
це логіка катастрофічне дорослих, невиправне до-
свідчених людей. Вони її не зрозуміють. Згадай себе
у їхньому віці. Хіба тобі не здавалося, що всі, кому
стукнуло двадцять, уже зануди, які нічого не тям-
лять у житті? І що після тридцяти жити взагалі не
варто?
— Здавалося!— Василь нарешті розвеселився.—
Ти знаєш, я тоді був певен, що після тридцяти по-
вішусь або втоплюся.
— Ну ось, а ти хочеш, щоб зрозуміли тридцяти-
літню тітку, яка тільки й годиться на те, аби хова-
ти їх у своїй квартирі та щовечора носити торби з
наїдками.
Василь знову обурився.
— І тебе це не дратує?! Та мені весь вечір хотілося
перехилити того жевжика через коліно і надавати
як слід по гм-гм… тому самому місцю. А ти мало
не впадаєш у розчуленість від їхнього сліпого юна-
цького нахабства! «Не знають, що таке відповідаль-
ність! Не зрозуміють логіки дорослих!? Раз утекли
з-під маминих крилець — мусять знати і розуміти.
І чим швидше зрозуміють, тим краще для них.
— Умгу… Хай наб’ють гулі, розквасять носи, об-
печуться на молоці, щоб дули й на воду, так?—
замислено спитала Юлія.—Може, воно її правиль-
но. Тільки мені не подобаються люди, які все життя
дмуть на воду. Мені шкода їх, наче калік… — І рап-
том засміялася. — Який ти банальний! Так і впису-
єшся у розділ підручника з психології, де йдеться
про конфлікти старшого і молодшого поколінь. Та-
ка б вийшла ілюстрація — мрія науковців!
Якусь мить він сердито дивився на неї, а тоді
впіймав за плечі і зашепотів у саме вухо:
— О пані, я не такий безнадійний стариган, як
вам думається…
По той бік річечки крізь верби різноколірне ми-
готів новий мікрорайон. Коли замовкало несамови-
те жаб’яче волання, звідти долинав ледве чутний
шерхіт автомашин.
Василь потерся об її прохолодну щоку, пригор-
нув міцніше. Юлія засміялася, випручалася з обі-
ймів.
— Я ж порядна жінка! Я не можу цілуватися
на очах у жаб і кажанів!
— Порядні жінки не тиняються посеред ночі -і
чоловіками по темних закутках,— суворо відказав
Василь і рушив до Юлії.
Вона рвучко чкурнула стернею назад до містка.
Коли Василь наздогнав її, скрушно зронила;
— І що я на роботі казатиму, коли Макарчучка
угледить мої подряпані ноги? І діти теж…
— Ну от! — обурився Василь. — Мама, Макар-
чучка, а тепер ще й діти!

День почався з телефонних дзвінків.
— Я придумав!—гордо сповістив Василь.—Ми
Їх влаштуємо у профтехучилище.
— В яке профтехучилище?
— Та чи не все одно в яке? Вони ж нічого не
вміють робити, а гам їх одягатимуть, годувати-
муть, ще й стипендії платитимуть. До речі, при ва-
шому комбінаті є таке училище. А в мене там зна-
йомий однокашник, завучем працює. Сама з’їздиш
чи мені за це діло взятися?
— Не поспішай… Треба у них спитати…
— Ну й ну! А коли вони скажуть, що хочуть ло-
віку лишатися у тебе в хаті?
— Та в них же і документів нема…
— Велике діло! Хай напишуть у заявах, що все
життя мріяли про це профтехучилище, а батьки
проти, хочуть, щоб в інститут вступали, того й до-
кументи не віддають. Нацькуємо на батьків ком-
сорга, хай пресою їх полякає, це ж зараз наймод-
ніша тема! Та я тобі зараз десять варіантів при-
думаю, як ті документи видурити! І, будь ласка,
покинь забавки у демократію. По-перше, вона то-
бі надто дорого коштує, по-друге, вони, як ти весь
час підкреслюєш, діти, а дітям потрібна тверда ру-
ка. Все. Я дзвоню в училище, бо тебе, я бачу, з міс-
ця не зрушиш.
Потім зателефонувала Антоніна.
— Нам треба зустрітися.
Як завжди, голос її звучав рішуче і суворо. Юлія
помовчала, наслухаючи, як у грудях стискається ір-
жава пружина.
— А я думаю — не треба.
Знову мовчання. Потім:
— Славко у тебе?
— Вам слід було поцікавитися сином трохи ра-
ніше. — Юлія навіть здивувалася власній жорсто-
кості.
— От коли матимеш своїх, голі й порали дава-
тимеш,—не забарилася з відплатою Антоніна.

Юлія мовчки поклала трубку. Та через кілька
секунд апарат знову задзижчав.
— Я точно знаю, що Славко у тебе. І про дівицю
знаю.
Юлія зібралася на силі н крижаним тоном від-
рубала:
— Якщо вам захочеться з цього приводу викли-
кати міліцію, то попереджаю: ви спізнилися.
— їх що ж, у міліцію забрали?
— Ні.—Юлію вже почала втомлювати розмова,
і від того голос її пом’якшав.—Міліція їх не зна-
йшла.— Повагалася і додала: — Бо їх у мене немає.
— Неправда! На що ти розраховуєш? Рано чи
пізно все це випливе на світ божий, і я тоді тобі
не позаздрю.
— Я вам і зараз не заздрю!— майже закричала
Юлія.
— Ти просто не знаєш, що це за хлопець, — не
хотіла слухати її Антоніна. — Він іще рік тому по-
трапив на облік у дитячу кімнату міліції.
— Знаю, — ледве долаючії втому, відказала
Юлія. — Мені він розповідає трохи більше, ніж вам.
— І про крадіжки знаєш? І про спекуляцію ре-
чами, які він видурював у іноземних моряків? І про
меломанів?
Юлії хотілося прокинутися. Вона раптом переста-
ла чути, що говорить Антоніна, і все силкувалася
згадати розповідь Славка про дитячу кімнату мілі-
ції. Нарешті це їй вдалося: була бійка з хлопцями
сусіднього двору, ненароком розбили якесь вікно,
усіх забрала міліція… Та він же просто одурив її!
Так само несподівано почула голос Антоніни:
— Раджу негайно відправити Славка додому.
Я—мати і зла йому не бажаю. Як і тобі, до речі.
— Дякую за турботу, — ледве спромоглася ска-
зати Юлія і поклала трубку.
Але телефон тут-таки знов задзижчав.
— Слухаю вас!!!
— Тю на тебе, — весело обурився Василь. — Чо-
го кричиш?
Він про все домовився. На щастя, директриса —
доволі ще молода жінка. Галю беруть вчитися на
штукатура, а Славка — на муляра. На інші спеці-
альності набір закінчено. Усе чудесно. Чому Юліч
не висловлює свого захоплення його винахідливіс-
тю та діловитістю?
— Висловлюю, — зітхнула Юлія. — Особливо ме-
не вражає твоя самозакоханість.
— Ну от, роби людям добро!—образився Ва-
силь. Але тут-таки скомандував: — Негайно їдь
додому, і нехай твої квартиранти щодуху мчать в
училище та пишуть заяви, поки в директрисиному
кабінеті не розвіялися чари від мого візиту.
— Бундючний індик, — сказала Юлія.
— О пані, ви така грубіянка, і за що я вас тіль-
ки люблю?
— За тобою велика черга до автомата?
— Звідки ти знаєш, що я з автомата?
— Тільки з автоматів ти говориш зі мною по-
людськи.
— Хм… Так ти їдеш?
— Іду.
…Аж коли сіла в автобус, Юлію наздогнав задав-
нений біль: Анто’ніна!
«Я любила вас, Антоніно Пилипівно. Правда, це
дивно звучить? Чоловіки говорять жінкам «люблю»,
жінки говорять чоловікам… А я любила вас, негар-
ну, на десять років старшу, холодну, мовчазну, стри-
ману до сухості й навіть не дуже розумну, вас, якій
так ніколи й не зважилася сказати «ти», яку жод-
ного разу не назвала Тоня чи хоч Антоніна, а тіль-
ки — ви, Антоніно Пилипівно. Найдорожча моя, зо-
лота, найсвітліша, чому прекрасне може отак пас-
кудно закінчуватись? Я можу назвати сотню при-
чин, і ви, мабуть, не менше. Але то будуть не при-
чини, а взаємні звинувачення. Звинувачення у грі-
хах, які легко забувалися й прощалися, доки жила
любов. Нечесна зброя враженого самолюбства.
Я тільки ніяк не можу збагнути: куди ж воно все по-
тім поділося? Оте щасливе бажання бачити вас що-
дня, обдаровувати ваших дітей обновами і ласоща-
ми, радість коритися вашим сухим наказам, солод-
ке відчуття затишку й безпеки у вашому домі? Хто
з нас може тепер сказати напевне?.. Дощ, холодні
калюжі, я щойно повернулася з будови, зняла че-
ревики, бо в них натекло води, поляпала негнучки-
ми ногами до батареї («Вдягатися треба, а то самі
тобі моди в голові»,— бурчала Макарчучка, а в ме-
не тремтіли руки і з волосся на обличчя бігла вода),
і тоді ви зняли трубку і сказали чоловікові: «По-
шукай у шафі вовняні шкарпетки… чорні, чорні…
і мою зелену кофту прихопи… Та тут Юлія наду-
мала надбати запалення легенів».— І такий був у
вас байдужий вираз обличчя, що навіть Макарчуч-
ка не зважилася Що-небудь говорити; аж коли ваш
стурбований чоловік допомагав мені вбиратися у
кофту та видобув з кишень чорні шкарпетки, паша
начальниця Не втерпіла і поцікавилась: «Ніяк на
збагну, чиїм чоловіком він у вас числиться?» —
«Спільним»,—відрубали ви і пішли гріти мені чай.
Вам ніколи не здавалося, що у наших взаєминах
було чимало дивного? Я майже постійно жила у
вас, хоча в тій однокімнатній квартирі ледве ви-