Олена Апанович. “Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність”

Ранньою весною 1659 р. більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського рушила на Україну, знищуючи все на своєму шляху. Протягом трьох місяців ніжинський полковник Григорій Гуляницький з п’ятьма тисячами козаків свого і Чернігівського полків витримуваві облогу в Конотопі. Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстокий безперервний гарматний обстріл.

В кінці серпня Виговський зібрав усі свої сили: козацькі полки, наймані війська — сербів, поляків, волохів, а також орди кримського хана Магмет-Гірея, польські хорогви, керовані Андрієм Висоцьким. 28 і 29 червня 1659 р. відбулася генеральна битва. Московська армія зазнала нечуваної поразки. 30 тисяч чоловік полягло під Конотопом. Кілька московських воєвод потрапили в полон, загинув князь Пожарський. Російський історик Соловйов так описує ці події: “Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле таке блискуче військо. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу і жах охопив Москву… Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами і майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль”. Очікували, що Виговський піде просто на Москву.

Але Виговський не зміг скористатися такою грандіозною перемогою. За його плечима визрівала зрада, а також готувалося повстання. Більшість українського народу не прийняла Гадяцької угоди, незважаючи на її досягнення з державної, політичної і юридичної точки зору. Жодний союз з Польщею, з-під гніту якої щойно визволились, був неможливим. Боялися, що магнати і шляхта повернуться і знову запанує кріпацтво, панщина, покатоличення, полонізація. Сама думка про повернення під верховенство польського короля була нестерпною. Не тільки селяни, частина козаків, окремі міста, й такі старшини, як вінницький полковник Іван Богун і кошовий Іван Сірко — противники Московської держави — взяли участь у повстанні проти Виговського. Група полковників на чолі з Тимошем Цюцюрою, Василем Золотаренком, Якимом Сомком, які домагалися гетьманства, організували змову проти Виговського. За допомогою “ратних людей” Шереметєва перебили кілька тисяч прихильників Виговського, а потім закликали на Україну Трубецького з рештою його армії.

У цей час Іван Сірко підняв повстання на півдні, оголосив гетьманом Юрія Хмельницького, організував напад на Крим. Хан поспішив туди, покинувши Виговського. Гетьман спробував звернутися до ради, яка зібралася в Германівці на Київщині в середині вересня 1659 р., але мусив тікати. Група Цюцюри повела шалену агітацію проти Виговського, звинувачуючи його в тому, що він “продав козацьку волю за польські шляхетські привілеї”. Рада розійшлася і зібралася через деякий час у Білій Церкві, вже без Виговського. Гетьманом обрали Юрія Хмельницького. Колишній гетьман добровільно віддав гетьманські клейноди — булаву і бунчук.

Старшина з козаками, які обрали гетьманом Юрія Хмельницького, відкидали союз з Польщею. А в умовах внутрішнього розколу України їм нічого не залишалось, як розпочинати переговори з Москвою на принципах договору 1654 р. Проте старшина висунула вимогу доповнити договір статтями, які б зміцнювали гетьманську владу і міжнародне становище Української держави. Вимагали необмеженого права дипломатичних зносин, участі козацьких представників у конференціях Москви з іншими державами. Домагались також, щоб Москва поза спиною гетьмана не мала ніяких сепаратних зносин з будь-ким на Україні і щоб московське військо, яке посилали сюди для допомоги гетьману, залишалось під його владою.

На той час царська армія зайняла все Лівобережжя. її командуючий Трубецькой, виконуючи таємні царські інструкції, закликав Юрія Хмельницького до Переяслава. Тут Трубецькой організував раду, оточивши її 40-тисячним царським військом. На раді переважали прихильники Москви. Із правобережних полків майже ніхто не приїхав. Юрій Хмельницький, якого знову було обрано гетьманом, потрапив фактично в становище заложника Трубецького і мусив прийняти так звані Переяславські статті. Це був фальсифікований 14-статейний варіант договору, про який вже згадувалося, і який крім того встановлював контроль царя над козацьким військом, обмежував владу гетьмана, і підпорядковував численним царським воєводам функції і права старшинської адміністрації.

Переяславські статті 1659 р. викликали гостре невдоволення козацтва, обурення серед старшини, значна частина якої після цього відійшла від Москви, зокрема і деякі найбільші її колишні прихильники.

“Утвердившись на Лівобережжі, царський уряд поставив собі за мету анулювати Гадяцьку угоду і продовжити експансію на Правобережну Україну. Він направив туди, в порушення Віденської угоди з Польщею, 20-тисячну озброєну і вимуштровану чужоземними офіцерами армію під проводом Василя Шереметєва і 20-тисячний козацький корпус під командуванням полковника Тимоша Цюцюри. Гетьман Юрій Хмельницький з 30-тисячним козацьким військом мусив до них приєднатися по дорозі.

Польща виставила 32-тисячну армію під проводом коронного гетьмана Станіслава Потоцького і польного гетьмана Юрія Любомирського. Їм на поміч прийшла 30-тисячна ханська орда.

Поляки оточили Шереметєва під містечком Любар. Після кількаденних боїв Шереметєв відійшов до Чуднова, де його взяли в облогу. Юрій Любомирський з половиною польського війська перетнув дорогу Юрію Хмельницькому і атакував його полки під Слободищами. Козаки відбили атаки, і тоді Любомирський запропонував переговори. Старшина охоче пішла на них. Тут таки, на полі бою, склали Слободищенський трактат, взявши за основу Гадяцьку угоду, але без вирішального, принципового пункту — про окреме самостійне “Велике князівство Руське”. Узгоджена була тільки автономія України на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким.

Юрій Любомирський повернувся до Чуднова, поповнивши польські сили, що взяли в облогу військо Шереметєва. Козацькі частини на чолі з Цюцюрою залишили табір царського воєводи, який, довідавшись про договір Юрія Хмельницького з поляками, капітулював. Попередньо кілька тисяч козаків, що лишилися в його таборі, він видав татарам у неволю, оговоривши для своєї армії можливість повернутися додому без зброї. Але татари кинулися на неозброєне московське військо, половину вирізали, решту взяли в полон. Сам Шереметєв 20 років просидів у Криму в неволі.

З московських військових сил залишились тільки ратні люди воєводи Барятинського, який засів у Києві і спустошив територію па десятки верств навколо. Він сам зізнався, що вирізав 15 тисяч мирного українського населення. Поляки не використали своєї великої перемоги і згодом перейшли на Правобережжя.

Ці події відбувалися на тлі жорстокої старшинської міжусобної боротьби за гетьманство. Претендентами виступали ніжинський полковник Іван Золотаренко і переяславський полковник Яким Сомко. Кожен з них був пов’язаний родинними узами з Юрієм Хмельницьким. Сестра Сомка була першою дружиною Богдана Хмельницького, матір’ю Юрія, сестра Золотаренка — останньою дружиною гетьмана.

Юрій Хмельницький призначив свого дядька наказним гетьманом. І Сомко, і Золотаренко вели між собою запеклу боротьбу, у своїх домаганнях шукали підмоги в Москві, писали один на одного доноси, звинувачували в зраді. Москва, як завжди, давала аванси обом, хоч прагнула перетягнути на свій бік Юрія Хмельницького, щоб таким чином утвердитися на Правобережжі.

Сомко не влаштовував царський уряд, бо належав до тих козацьких полковників, які були вірними Москві, але висловлювалися проти запровадження воєвод на Україні і виступали за збереження і навіть розширення її політичної автономії, хоч і в союзі з Росією. Сомко обурювався діями воєвод, скаржився на їх втручання у внутрішнє життя козацтва, порушення його самоврядування, присвоєння воєводами його прибутків.

У цей час на Правобережжі Юрій Хмельницький уклав угоду з кримським ханом про допомогу у військових діях. Але, як і раніше, так і тепер, ханські орди більше грабували, спустошували українські землі, палили села, забирали людей в неволю. Тому Юрій Хмельницький, організовуючи у 1661 р. напад і облогу, Переяслава, поставив умову, щоб орди поверталися додому в Крим лівим берегом. Це вже була моральна деградація — рятувати одну частину України від татарських спустошень за рахунок іншої.

А на Лівобережній Україні міжусобна боротьба ускладнювалася. Непримиренні нещодавно вороги Яким Сомко і Василь Золотаренко об’єдналися. З’явився третій претендент на гетьманську булаву — Іван Брюховецький. Колишній управитель маєтків Богдана Хмельницького потрапив на Запорозьку Січ, і там демагогією, популізмом, використовуючи протиріччя між старшиною, “значних козаків” з “черню войськовою”, прибрав незвичайне звання “кошового гетьмана”. Про таких, як Брюховецький, літописець Самійло Величко писав: “Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би; то як би мав жаловати матки — погибающої України?” У своєму прислужництві Москві Брюховецький доходив до крайнощів: сам просив, щоб прислали воєвод в Україну, добивався звання воєводи, вже будучи гетьманом та ін. І саме його від імені царя підтримав і визнав гетьманом Лівобережної України боярин Великогаген на так званій Чорній раді 1663 р. під Ніжином, яка проходила під контролем численного московського війська. Сомка і Золотаренка було засуджено і страчено без усякої вини.

На Правобережжі ж у цей час (1663 р.) замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, обрали під егідою короля свого гетьмана — Павла Тетерю-Моржковського, православного шляхтича з Волині, освіченого, правника за фахом. Приєднавшись до козацько-селянського повстання у 1648 р., виконував важливі дипломатичні доручення Богдана Хмельницького. Ставши правобережним гетьманом, виявив ненаситне користолюбство і жорстокість.

Отже, Україна розпалась фактично на дві половини, кожна мала свого гетьмана, які боролись між собою. Зростали анархія, безладдя, руйнація, деморалізація і зневіра.

У кінці 1663 р. Ян-Казимір з коронними і найманими військами, з козацькими полками і ханськими ордами пішов у похід на Лівобережжя. Це була остання спроба Польщі повернути під своє панування цю частину України. Польща не досягла своєї мети. Однак в результаті цієї агресії пролилось багато крові в українській землі, були спалені села і містечка. Колись квітуча місцевість лежала спустошена і зруйнована. Стефан Чарнецький, який зазнав колись великих поразок від козацтва, кривавим терором намагався приборкати народний рух, що розгорнувся проти окупантів. Татарам він дозволив забирати в неволю українське населення “скільки вони схочуть”.

Поляків вигнали з Лівобережжя. Але по обидва боки Дніпра Україна була сплюндрована. Починався період історії, який народ назвав “Руїною”.

Саме в цей час вийшов на історичну арену Петро Дорошенко, правобережний гетьман, якого обрали козаки після зречення від гетьманства Тетері. Дорошенко прагнув подолати хаос і анархію, об’єднати дві розірвані частини України, відновити самостійну українську державу, домогтися її незалежності від Москви і Польщі.

Але у 1667 р. Москва завдала Україні страшного і підступного удару, наслідки якого український народ відчував не одне століття.

ЗЛАМАННЯ ДОГОВОРУ ЦАРСЬКИМ УРЯДОМ. ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ РОСІЙСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ

13 січня 1667 р„ в селі Андрусові, поблизу Смоленська, було на 13 років укладено перемир’я між Московською державою і Польщею. За Андрусівським перемир’ям Лівобережжя України залишалось за Москвою, Правобережжя знову переходило під владу Польщі, крім Києва, який мав відійти до Москви тільки на два роки. Запорозька Січ потрапила під владу обох держав.

Отже, внаслідок змови обох воюючих країн відбувся поділ України, тобто офіційно, юридичне оформлений міжнародним трактатом поділ української території на три частини.

Андрусівська угода мала катастрофічні наслідки для України. Вона перекреслювала українсько-російський договір 1654 р., найважливішою і першорядною умовою якого був захист українського народу від ворогів, а також зобов’язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю. Тому передання половини України Польщі, у боротьбі проти панування якої у кількавіковій боротьбі український народ пролив багато крові, було справжнім злочином, підступною, чорною зрадою Москви.

Представників України не допустили до участі в переговорах, їх не визнавали юридичною стороною. В Андрусівському трактаті формулювалося, що у володінні Росії залишаються “відвойовані у Речі Посполитої” міста і землі. Навіть не згадувалося, що це територія України, яка за міждержавним договором тільки 13 років тому добровільно приєдналася до Російської держави. Формула трактату “завойовані землі” давала право Москві встановлювати на них свої порядки і закони. Таким чином царський уряд за допомогою міжнародного трактату спробував здійснити інкорпорацію України і свідомо ламав договір 1654 р., за яким він зобов’язувався зберігати “права і вольності” Української держави. Україну позбавляли статусу суб’єкта міжнародного права. Українсько-російські відносини тепер мусили визначатися Андрусівською угодою між Річчю Посполитою і Московскою державою.

Царський уряд, віддавши Правобережжя, намагався зміцнити свою владу на Лівобережній Україні. Взагалі Андрусівська угода фіксувала зміни у розстановці політичних сил Східної Європи в другій половині 60-х років. Відтіснивши на другий план Польщу, лідером ставала Московська держава.

Третій пункт Андрусівського трактату, за яким Запорозька Січ потрапляла під спільну зверхність Польщі й Москви — двох ворожих держав — узагалі був історичним нонсенсом, що спричинив ряд гострих колізій і ставив запорозьке козацтво у надзвичайно важке становище. Січ примушували служити Речі Посполитій, що постійно вела наступ на Запорожжя, перешкоджала походам козаків проти турецько-татарських нападників, прагнула знищити запорожців.

Андрусівська угода викликала гнів серед усіх верств українського народу. На Лівобережжі серед старшини виникла справжня паніка. Навіть найбільші прихильники Москви були обурені й вражені її політикою щодо України. Вибухнуло повстання, що охопило Правобережну і Лівобережну України. Його очолили правобережний гетьман Петро Дорошенко, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, змушений був приєднатися навіть лівобережний гетьман Іван Брюховецький. Український народ виступив і проти панування Польщі, і проти Московської держави.

Розгортався народний рух проти царських воєвод. На Слобожанщині повстання 1668 р. очолив Іван Сірко, який на той час був харківським полковником, його підтримали міста Цареборисів, Маячки, Зміїв, Валки, Мерефа, Харків. До українських слобідських козаків приєднувалися ратні люди з деяких царських гарнізонів, які зазнавали утисків від своїх воєвод. Однак харківський воєвода, маючи численний гарнізон і оснащений великою арматою, завдав повстанцям під Охтиркою тяжкої поразки.

І все ж влада Москви в Україні захиталася. Царський уряд пішов на поступки. Він затвердив гетьманом колишнього чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Дорошенко, який на деякий час об’єднав розділені Польщею і Москвою частини України, залишив на Лівобережжі того ж Многогрішного своїм наказним гетьманом. Многогрішного старшина обрала в Глухові на лівобережного гетьмана. Прийняті в Глухові статті значно зменшували кількість воєвод і обмежували їх функції тільки командуванням гарнізонами. Було внесено також важливу статтю про обов’язкову участь українських делегатів у дипломатичних справах Москви.

Після Андрусова загострилася міжусобна боротьба старшини за гетьманство. Були моменти, коли в Україні існувало одночасно чотири гетьмани різної політичної орієнтації. Кожен із них тягнув за собою козаків свого полку і обов’язково запрошував до союзу орди кримського хана. Руїна досягла апогею. Розпалювалася громадянська війна в Україні.

Для кожного народу не може бути нічого страшнішого, трагічнішого, ніж громадянська війна, коли брат вбиває брата, коли руйнуються, знищуються матеріальні й духовні набутки багатьох поколінь, найбільші досягнення їх культури. Над нацією нависає загроза зникнення.

Андрусівське перемир’я спричинило посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини, Ті, що боролися проти царизму, після 1667 р. вже не могли спиратися на Річ Посполиту. А правобережні старшини не могли розраховувати на підтримку Московської держави у боротьбі проти Польщі. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства і султанської Туреччини.

Петро Дорошенко після першого повідомлення про Андрусівське перемир’я відправив послів до турецького султана. У політичній програмі Дорошенка — визначного полководця, політика і дипломата — передбачалось об’єднання обох частин України в єдиній Українській незалежній державі. Широка популярність забезпечила йому підтримку серед усіх верств народу України.

Дорошенко, очоливши повстання, утримував владу над Правобережжям, намагався примусити Польщу відмовитися від свого панування там. Згодом майже вся Лівобережна Україна визнала гетьманство Дорошенка.

У 1669 р. офіційним трактатом було оформлено протекторат Туреччини над Правобережжям. Так Дорошенко сподівався вивести Україну з-під влади Польщі й Москви, під номінальним протекторатом Туреччини та при нейтралітеті Москви і Польщі відновити Українську державу. Склалося інакше.

Турецький султан на свій лад використав протекторат над Правобережною Україною. У 1672 р. трьохсоттисячне військо вторглося в Україну нібито для захисту свого васала. Турецькі й татарські війська, долаючи величезний опір, завоювали Кам’янець-Подільський та інші міста, спустошили і розорили українські землі. Після облоги Львова кримський хан розіслав татарські чамбули по всій Правобережній Україні. Україна не знала подібного татарського нападу — так багато міст і сіл було сплюндровано, стільки людей забрано у неволю. Нечисленні військові частини, що їх виставила Польща, не могли протистояти цій навалі. 18 жовтня 1672 р. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттоманською Портою, за яким до Туреччини відходила велика частина Правобережної України.

Дорошенко ще робив спроби об’єднати Україну хоча б під егідою московського царя, однак на заваді став лівобережний гетьман Іван Самойлович. Безчинства, грабунки, що їх чинили турецькі й татарські союзники Дорошенка, відвернули від нього народ; козаки покинули правобережного гетьмана. У вересні 1676 р. він переїхав Дніпро і склав перед козацьким військом гетьманські клейноди, які передали Самойловичу. Колишнього гетьмана на вимогу царського уряду відправили до Москви. Він був деякий час воєводою у Вятці, потім одержав у власність село Ярополче поблизу Москви, де помер і був похований. Правнучкою українського гетьмана була дружина О. Пушкіна — Наталя Гончарова.

Іван Самойлович шукав ласки московських правителів. Наприклад, сприяв призначенню на київську митрополію єпископа Святополка Четвертинського, який за наполяганням гетьмана прийняв посвячення московського патріарха. Це означало для української православної церкви втрату незалежності.

Протягом кількох віків в Україні виробилась своя система соборності: митрополита обирав помісний собор Української церкви, єпископів — єпархіальні собори. Царгородський (константинопольський) патріарх, під юрисдикцією якого перебувала сім століть в умовах автокефалії українська православна церква, тільки затверджував вибір митрополита і ставив його на митрополичу кафедру. Автокефальна церква України протягом свого незалежного існування виробила національні особливості, традиції та звичаї церковно-релігійного життя.

Під владою московського патріарха українська православна церква все це втрачала. Вона була виведена з-під влади київського митрополита, згодом підпорядкована безпосередньо Синоду. Київська єпархія перетворилась на одну із звичайних єпархій Російської православної церкви.

Однак ніякі “заслуги” перед царизмом не врятували Самойловича, і він повторив трагічну долю свого попередника Дем’яна Многогрішного, його теж охрестили “зрадником”. Без усякої вини його було заарештовано, після катувань без суду разом зі старшим сином заслано в Сибір. Через два роки він помер у Тобольську. В козацьких полках на звістку про розправу з гетьманом Самойловичем відбулися виступи проти старшини, що були придушені царськими військами.

25 липня 1687 р. було обрано нового гетьмана. Ним став Іван Мазепа. На раді відбулася процедура прийняття статей, їх як завжди, підписували новий гетьман зі старшиною та козаками. У так званих “Коломацьких статтях” Москва накладала руку на економіку України, зокрема, українську торгівлю, забороняла торгувати з Кримом, втручалася й у фінансову систему. Царський уряд виплачував своїм гарнізонам на Україні жалування так званими “чеками” — грішми без золотого забезпечення. На українських торгах купці та інші торговці відмовлялися брати ці гроші. Стаття 19 вимагала від гетьмана карати на смерть тих, хто відмовлявся приймати чеки.

Повністю заборонялися міжнародні відносини України. У разі надходження в Україну листів і документів від сусідніх держав, наказувалося, не розпечатуючи, посилати їх до Москви. Стаття 19 також наголошувала:

“Народ Малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить”. Для цього гетьману рекомендувалося дбати про збільшення україно-російських шлюбів.

Стаття закінчувалася формулою, що вже без усяких застережень визначала Україну частиною Московської держави. “Никто б голосов таких не испущая, что Малороссійский край — Гетманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно — их Царского Пресвятлого Величества самодержавной державы”.

За царювання Петра І знищувались залишки усталених форм управління України. Передусім це стосувалось її збройних сил, які вже його попередниками були зменшені наполовину. У 1706 р. спеціальним указом Петра І козацьке військо переходило у безпосередню компетенцію царського командування, було запроваджено контроль за витратами на утримання козацького війська, частково реквізовано його артилерію.

Петро І примушував українські козацькі полки брати участь у всіх війнах, які він проводив. В численних і далеких походах гинуло багато козаків, не так під час боїв, як від хвороб і поганого забезпечення. Так, у 1721 р. відправлено близько семи тисяч козаків на війну з Персією під Дербент, до Гилян. Повернулося на Україну лише 646 чоловік.

Особливо багато народу гинуло на примусових “канальних” і будівельних роботах, на яких умови праці були нестерпними, туди козаків зганяли тисячами. Козацький полковник Черняк так описує обстановку на Ладозі, де працювало 10 тисяч козаків. “Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжчі хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того. Однак приставлені офіцери, не зважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва… б’ють їх при роботі палицями — хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть і в дні недільні святкові виконують — без спочину”. Повернулася з Ладоги ледве третина з тих десяти тисяч, до того ж багато було покалічених. Мабуть, відтоді прийшли до нас гіркі слова про те, що “Петербург споруджений на козацьких кістках”. Неможливо підрахувати, скільки полягло українських козаків у тих болотах, на яких була побудована нова столиця Російської імперії.

Примусові “канальні” та будівельні роботи надзвичайно знесилювали козацьке господарство, підривали його — козаки мусили йти зі своїми кіньми і фуражем, харчами, одягом, зброєю, вони не могли займатися власним господарством роками, в результаті чого воно занепадало, а козацтво бідніло.

Петро І наніс сильний удар по економіці України, фактично скасувавши вільну торгівлю. Указами царського уряду було заборонено вивозити з України будь-куди, крім Росії, селітру — сировину для виготовлення пороху. З Донеччини вугілля можна було брати лише на російські заводи. В інтересах російських купців і заводчиків було заборонено ввозити в Україну з-за кордону ряд промислових виробів. Предмети торгівлі Україна могла реалізовувати лише через віддалені та невигідні для українського купецтва порти. “Вікно в Європу” Петра І обернулося для України бідою. Вона не мала права користуватися давніми, традиційними для себе торговими шляхами, мусила везти свої товари через усю країну в Архангельськ.

Петро І провадив колоніальну політику і стосовно культури України. Він заборонив українську мову, українське книгодрукування. В офіційних установах російська мова почала витісняти українську. Навіть “Святе письмо” в Україні мусили передруковувати не із старих українських книжок, а з російських.

За царювання Петра І Україна зробила останню спробу здобути волю і відновити державну самостійність. Цей період пов’язаний з ім’ям лівобережного гетьмана Івана Мазепи. Він народився на Білоцерківщині в родині українського шляхтича. Вступив до козацького війська 1664 р. Служив генеральним писарем у правобережного гетьмана Петра Дорошенка, їдучи у складі посольства Дорошенка до Криму потрапив до лівобережного гетьмана Івана Самойловича, який призначив Івана Мазепу генеральним осавулом. У 1687 р. при підтримці князя Василя Голіцина, командуючого царськими і козацькими військами у поході до Криму, козаки і старшина обирають Івана Мазепу гетьманом.

Іван Мазепа вчився у Києво-Могилянській колегії і Падуанському університеті, був обдарованою, високоосіченою людиною, відвідав кілька західноєвропейських країн, знав вісім мов, взагалі мав державний розум, вважався найвправнішим дипломатом Європи. Мазепа дбав про розвиток духовного і культурного життя України, сам писав вірші, опікувався письменством, наукою, мистецтвом і церквою, багато коштів, до речі, і особистих, витрачав на будівництво і реставрацію храмів, поставив новий будинок Києво-Могилянської колегії, завдяки його старанням вона одержала статус академії.

За двадцятирічне гетьманування доклав багато зусиль, щоб вивести Україну з “руїни”, припинити політичне безладдя, підняв престиж українського гетьмана, наповнив його реальною владою.

Патріот України, Іван Мазепа в абсолютній таємниці, удаючи лояльне ставлення до царя, плекав ідею визволення України від московського іга і створення незалежної самостійної української держави. Він з болем спостерігав, як Петро І нищив залишки української державності. Цар намірявся замінити козацтво рекрутчиною, а саму Україну перетворити.в князівство, навіть мав плани поставити над нею англійського герцога.

Скориставшись шведсько-московською війною, Іван Мазепа, якого підтримали генеральні старшини і більшість козацьких полковників, вступив у союз із Швецією, уклав із шведським королем угоду, за якою “Україна з обох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння”. Гарантувалося також абсолютне невтручання у внутрішні справи України, недоторканість її кордонів. “Цілість границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербку”.

Розгром шведських військ під Полтавою 1709 р. перекреслив намагання Івана Мазепи звільнити Україну. Він змушений був втікати від гніву Петра І за Дунай в турецькі володіння, де невдовзі й помер.

Проводячи політику старшинського самоврядування, гетьманської влади, Петро І призначив у 1709 р. резидента (в наступному році — двох) для контролю за діяльністю гетьманського уряду. Царський резидент контролював економічну, фінансову, військову, зовнішньо-політичну діяльність гетьманського уряду. А в травні 1722 р., ще за життя гетьмана Івана Скоропадського, царським маніфестом було створено Малоросійську колегію — як центральний орган державного управління у справах Лівобережної України. Малоросійська колегія містилася у Глухові, складалася з президента колегії (бригадира Вельямінова), шести офіцерів — командирів розташованих на Лівобережній Україні царських полків та прокурора. Усіх призначав цар. У цивільних справах Малоросійська колегія підлягала Сенату в Петербурзі, у військових — головнокомандуючому російськими військами в Україні.

Якою наругою, яким лицемірством було те, що Петро І, який відверто і брутально нищив усі вольності, права і привілеї України, обіцяв у грамотах “нашим, царского величества, словом… нерушимо, свято содержать”, і при цьому посилався на договір 1654 р. Навіть посадивши на шию українського народу Малоросійську колегію, що була по суті окупаційною владою в Україні, цар заявляв гетьманові, що цій колегії “велено все чинить по трактату, учиненному с Хмельницким”.

Після смерті Скоропадського, у 1722 р., Петро І заборонив вибори нового гетьмана. Ще Скоропадський призначив наказним гетьманом Павла Полуботка. Спроба козацької старшини домогтися відновлення гетьманства і ліквідації Малоросійської колегії була придушена Петром з небувалою жорстокістю — взагалі вритаман-ною його правлінню. Про це розповідається у Чернігівському літописові від 1723 р.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве