Олена Апанович. “Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність”

“Канцелярист Іван Романович подав челобитную от усього війська малоросійського, за підписом рук усієї полкової та сотенної старшини і товариства бунчукового і значкового до рук самій імператорської величності, з церкви святої Троїци по службі Божій йдучому, ноября 10 числа. Так зараз в кофейний дом увійшовши і вичитавши, і вишедши з того дому, того ж моменту, ізволив приказать своїми устами генералу майору і гвардії Преображенського полку майору Андрію Івановичу Ушакову, з великим гнівом і яростію, взяти під караул полковника Павла Полуботка, судію єнерального Івана Черниша, Семена Савича, писаря єнерального, там же при кофейному домі стоявших, і всіх, хто за ними асистовав. Від котрих і від усіх, відв’язавши своїми руками шаблі, тот же єнерал Ушаков повелів усіх попровадити у замок мурований пітербургській, де, з первого часу, порізно були всі за караулом посажені. Потім по чотири чоловіки злучені, а далі, знову неділь з кілька, поодинці розведені. А взято тоді при головній старшині під караул у замок полковників показних трьох: 1) гадяцького полкового судію Григорія Грабянку, 2) переяславського есаула полкового Івана Кирпича, 3) стародубського Петра Корецького да бунчукового товариша Дмитрія Володківського, канцеляриста Військової єнеральної канцелярії Миколу Ханенка, Іосифа Гаврилова, Насиля Биковського, стародубського значкового Стефана Носовича, чернігівського значкового Івана Римшу. А слуг усіх, на господі де стояли, під караул побрано й усі пожитки, у кого що било, сукні й гроші, одібрано… Того ж часу взято з України полковника миргородського Апостола в Москву і Санкт-Петербурх, есаула єнерального й бунчукового з Глухова, а деяких полків побрано в Глухів старшину полковую и держано под караулом”.

Під 1724 р. в чернігівському літопису повідомляється про смерть Павла Полуботка “18 грудня на замку Пітербургськом, під караулом і поховання його при церкви Самсона Страннопріємца”.

Після смерті Петра І в 1725 р. арештованих старшин звільнили з ув’язнення. Вони повернулися на Україну, і серед них—майбутній гетьман Данило Апостол. Малоросійська колегія була ліквідована, у 1727 р. відновлено гетьманство. Царський уряд пішов на це, щоб мати підтримку з боку козацької старшини у зв’язку із загостренням російсько-турецьких відносин.

Обраний гетьманом Данило Апостол був видатним діячем, талановитим військовим керівником. Влада Данила Апостола була обмеженою, контролювалась царськими радниками на чолі з резидентом, які стежили за всіма сторонами діяльності гетьманського уряду.

Нищення автономії України та її пограбування ще більше посилилося за царювання Анни Іоанівни, коли при її дворі осіла зграя авантюристів, німців за походженням — Мініха, Бірона, Остермана та ін. По смерті Данила Апостола (1734) вибори гетьмана були заборонені, а керівництво Україною передано Правлінню Гетьманського уряду, до складу якого увійшли російські чиновники, призначені царським урядом, та задля годиться, — українська старшина. Очолював правління царський резидент — генерал, князь І. Шаховський, який був фактичним правителем України. Йому підлягали два російські чиновники та генеральний обозний Яків Лизогуб з двома представниками української старшини. Створення Правління гетьманського уряду було наступним після заснування Малоросійської колегії кроком у нищенні автономії України, проявом політики національного гноблення, яку ще більше посилив російський царизм у другій чверті XVIII ст. Правління гетьманського уряду проіснувало до 1750 р., коли знову було тимчасово відновлено гетьманство. Імператриця Єлизавета Петрівна прихильно ставилася до України. Резиденцією для обраного гетьмана Кирила Розумовського визначався Батурин. Єлизавета Петрівна наказала відновити колишню гетьманську столицю, яку в 1709 р. Меншиков за наказом Петра І зруйнував, а все населення, у тому числі жінок і дітей, знищив.

У 1764 р. Катерина II остаточно скасувала гетьманство, на Україні знову була запроваджена Малоросійська колегія.

Скасувавши гетьманську державу, розтоптавши договір 1654 р., Катерина II при цьому згадує “уговорні пункти Богдана Хмельницького”. Мабуть, російські царі, свідомо творячи беззаконня, ламаючи договір, хотіли зберегти хоча б декор законності, яким прикривали фальш і обман.

В інструкції О. Румянцеву при його призначенні генерал-губернатором України в 1764 р. Катерина II говорить про природні багатства України, обширність її території і многолюдність, надзвичайну родючість земель і благодатний клімат, про інші переваги над багатьма місцевостями Імперії. Цариця робить висновок, що на Україну, крім подушного збору, слід накласти ще якісь інші податки “под какими-небудь другими титулами”. Вона закінчує інструкцію таким “повелением”:

“Необходимо нужно, подъ каким бы то ни было иным званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ й получать с его в казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самым уговорным пунктам гетмана Богдана Хмельницкаго нам безспорно принадлежащіе доходы”.

Катерина II домоглася, що доход царської казни з України в 1780 р. виріс до двох мільйонів карбованців — величезної, як на той час, суми.

Російська імперія остаточно перетворила Україну в об’єкт колоніального пограбування.

ІСТОРИЧНА ТА ІСТОРИКО-ПРАВОВА ЛІТЕРАТУРА ПРО ДОГОВІР

Україно-російський договір 1654 р. був предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців державного права. Наведемо не зовсім повний список тих, хто спеціально досліджував цю проблему або висловлювався про державно-правовий характер та історичне значення договору: В. Антонович, М. Бантиш-Каменський, І. Борщак, П. Буцинський, Б. Галайчук, В. Герасимчук, М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов, М. Дьяконов, С. Іваницький, І. Каманін, Г. Карпов, Н. Коркунов, М. Костомаров, І. Крип’якевич, Б. Крупницький, П. Куліш, Р. Лащенко, В. Липинський, М. Міхновський, В. М’якотин, Б. Нольде, О. Оглоблин, Д. Одинець, Л. Окиншевич, О. Попов, М. Петровський, М. Покровський, І. Розенфельд, В. Сергєєвич, М. Слабченко, А. Філіпов, П. Шафран, В. Щербина, А. Яковлів.

В їх працях зустрічаємо широкий спектр різноманітних оцінок і характеристик договору, його форми і змісту, а також його історичної і юридичної кваліфікації. Одні вважали договір актом неповної або повної інкорпорації України Москвою, інші вбачали в їх об’єднанні прояв персональної унії в особі московського царя. Ряд вчених автономію України в складі Московської держави називали основою такого об’єднання, а дехто федеративність вважав його результатом. Стверджувалось також, що за цим договором Україна потрапила в повну або часткову васальну залежність від Москви або ж прийняла її протекторат. Висловлювалася й думка про суперечливість ідей, закладених у договорі: з одного боку — ідея “милості сюзерена”, з другого — ідея конституційного договору між двома рівними державами. Аргументувалась думка й про те, що договір був тільки звичайним “мілітарним союзом” двох самостійних незалежних держав — тобто України та Московії.

Однак таке розмаїття думок в аспекті загальноісторичної і державної оцінки договору 1654 р. чітко поділявся на дві частини. До першої належали переважно російські історики, які пішли за офіційною московською версією, що договір — це “акт злуки України з Росією під берлом московського царя” і, отже, вони дотримувалися тези, що з’єдналися дві нерівні щодо прав і державного статусу країни. Українські вчені-історики в більшості вважали, що вступили у договірні відносини дві більш-менш самостійні й незалежні держави.

Цей історіографічний розподіл, по справедливому зауваженню українського історика О. Оглоблина, відбиває через століття протилежність позицій двох сторін, які домовлялися в Москві у березні 1654 р. Обидві сторони вкладали в договір різний зміст і кожна з них сприймала договір за своїм розумінням.

Справді, можна зробити висновок, що московські державники змушені були рахуватися з історичними реаліями і вели переговори з посольством українського уряду як з репрезентантом незалежної держави. Тим більше, що саме такою визнавали Україну і на міжнародній арені. Але Московська держава вважала цей стан тимчасовим, на Україну дивилася як на свій здобуток, що вона перетворить його в майбутньому в свою складову частину, в свою провінцію.

Московська держава, яка ніколи не знала демократизму і громадянських свобод, для виправдання та ідеологічного обгрунтування своєї завойовницької політики, захоплення чужих земель та підкорення інших народів, зокрема й експансіоністської політики щодо України. хоч та добровільно об’єдналася з Москвою, створила і розвинула міф про винятковість, особливість історичного шляху Росії, про її месіанську роль у світовій історії.

Цей міф, який суперечить дійсній історії Росії і загалом закономірності й реаліям об’єктивно-історичного процесу, виник на початку XVI віку і протягом століть трансформувався, міняв назви, однак концепція месіанської ролі Росії як виправдання її панування над народами завжди залишалася.

У кінці XV — на початку XVI століття в Москві поширювалися оповідання (про Вавілонську державу, “Сказание о князьях Владимирских”), в яких робилися спроби історично обгрунтувати родовід московських царів, що нібито почався від володарів Вавілону, однієї з наймогутніших держав стародавнього світу, а потім і від римського імператора Августа — брата Юлія Цезаря.

На основі цих штучно створених оповідань була вироблена державна ідея, що нібито московський цар є єдиним спадкоємцем найвищої влади в Київській Русі, отже, і всіх її земель.

Насправді історичні процеси розвивалися зовсім не так, як малюються цими московськими міфами. Велика імперія раннього середньовіччя—Київська Русь— оформилась у середині IX ст. її основою було Середнє Подніпров’я з Києвом, який став столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна жили на цих землях, в VI—VIII століттях, — це поляно-антська народність, що була генетичним ядром української нації і яку називали “Русь”.

Отже, український народ першим створив свою державу, яка поширюючись на північ, об’єднала слов’янські народи Східної Європи. Київська Русь мала багатоетнічний склад, тому виявляється дуже штучною конструкція — “давньоруська народність”, під яку підвели все неоднорідне населення української держави — Київської Русі.

В XI столітті від Київської Русі відокремився білоруський народ, який створив білоруську державу з столицею в Полоцьку, де схрещувалися східнослов’янські елементи з балтійськими племенами.

В другій половині XII ст. складається Московська держава на основі Суздальських і Ростовських земель, які входили раніше до складу Чернігівського і Переяславського князівства Київської Русі.

Спочатку на Північнім Сході, в Заліссі, Юрій Долгорукий заснував нове князівство ще в рамках Київської Русі і все життя боровся за київський престол. Син Юрія Долгорукого — Андрій Боголюбський оголосив свої володіння незалежним Великим Володимиро-Суздальським князівством. Він зробив похід на Київ, страшенно зруйнував і пограбував його, намагаючись повністю знищити столицю Київської Русі. Але Київ досить швидко відродився.

Володимиро-Суздальське князівство розширяло свою територію за рахунок племен Чуді, Мері та інших племен — предків естонського, угорського і фінського народів.

Москва — невелике поселення, загублене серед лісів і боліт, про яке вперше згадується в літописі в 1147 р., багатіє і піднімається, передусім у час Івана Калити за рахунок збирання данини для орди і придушення повстань проти неї. Москва перемагає в боротьбі з Твер’ю за право “збирання” земель і до середини XV ст. вона значно зміцнює свої політичні й військові позиції, особливо після звільнення від татарської залежності у 1480 р.

За часів Івана III московські Рюриковичі оголошують про своє виключне право на землі Київської Русі, і саме тоді привласнюється Московією праім’я української держави — Русь.

Створюється фантастична теорія “Третього Риму”, в якій розвиваються далі легенди попередніх “сказаній”. Її автором був “учительський старець” ігумен Псковського Єлізарового монастиря Філофей. За його теорією історія людства є історією трьох світових царств, трьох обраних Богом народів. Після падіння першого “старого” Риму, тобто Римської імперії, впав новий Рим — Константинополь (Царгород), тобто Візантійська імперія. Москва — це третій і останній Рим, він — вічний, бо знаходиться під знаком Божого провидіння. “Третій стоїть, четвертому не бувати”. Загибель Москви означало б загибель усього людства, але Бог цього не допустить.

Теорія “Третього Риму” стає концептуальним ідеологічним засобом московської династичної державної політики, намаганням обгрунтувати “права” московських царів, а потім і російських імператорів на всевладність, на їх вселенське панування. Приписування російським самодержцям, а через них і Росії, російському народові, що знаходився в їхній необмеженій деспотичній владі, богообраності і особливого історичного шляху вважалося запорукою того, що Росія є центром світу, “Третім Римом”.

Відродження Української держави в 1648 р. було небезпечним для теорії “Третього Риму”. Саме це було однією з причин поступового нищення української державності царським урядом.

Міф про “Третій Рим” трансформувався в тезу про месіанську роль Російської держави у світовій історії, в яку, по суті, була закладена претензія на світове панування. Ця теза стала провідною ідеєю на всю подальшу історичну перспективу діяльності російського царського уряду в усіх сферах соціально-економічного, суспільного і духовного життя країни, в його імперській внутрішній і зовнішній політиці.

Ідея месіанської історичної ролі Росії вплинула на російських істориків, зокрема і тих, що займалися дослідженням проблем договору 1654 р., а також на російських діячів культури. Російський поет Федір Тютчев писав у 1866 р.:

Умом Россию не понять,

Аршином общим не измерить:

У ней особенная стать —

В Россию можно только верить.

Міф про месіанську роль Росії у трансформованому вигляді знайшов поширення і в радянській імперії. Більшовики висунули концепцію інтернаціональної місії Росії в справі здійснення світової революції. “Мьі на горе всем буржуям мировой пожар раздуем”, — такі куплети були популярними в певний час. Передусім ставилася мета створення СРСР, а далі — єдиної історичної спільності людей — спочатку “радянського народу”, а зрештою — світової держави, очолюваної Москвою,

Одним із варіантів міфу про месіанство Росії для внутрішнього використання була концепція “російського старшого брата”, хоч, як свідчить історія, він був наймолодшим з трьох східнослов’янських народів.

Релікти всіх цих міфів, мабуть, закріпилися на генетичному рівні у значній частині російського громадянства. Для багатьох його представників, навіть, здавалося, демократичного спрямування, органічно неприйнятна самостійність України. Вони вважають Україну частиною Росії і агресивно виступають проти незалежності Української держави. Як і в минулі століття, так і тепер, вже після розвалу радянської імперії, Росія оголосила себе її спадкоємницею і претендує на виключні права — нащадка “тисячолітньої держави”.

Отже, настрої і претензії правлячих кіл і реакційних імперських сил сучасної Росії коріняться в глибинах історії.

Серед українських дослідників з другої половини XIX ст., які присвятили спеціальні праці договору 1654 року, слід назвати передусім Михайла Драгомано-ва, видатного історика, економіста, літературознавця, філософа, мислителя, публіциста і громадського діяча. Михайло Драгоманов у своїй праці “Пропащий час, українці під Московським царством” наводить текст договору у 23-х статтях і оцінює його з погляду на те, що він реально дав України. Вчений почав працю. 1876 р. після підписання Олександром II варварського антиукраїнського указу від 18 травня того ж року, але Драгоманов не закінчив її. Він мав намір, розглянувши в історичному аспекті відносини України з Росією, обгрунтувати свій висновок: українці зможуть вижити тільки в тому разі, коли доб’ються державної незалежності від Російської імперії.

Вчений підходить до договору 1654 р. дещо критично. В договорі захищаються права і вольності козацькі, маєтності української шляхти та її права на судові, земські і гродські уряди, а також права і володіння церковних ієрархів і монастирів, магдебурзьке право міщан, але нічого не говориться про інтереси селян, про “пашенних людей”.

Разом з тим; Драгоманов наголошує на прогресивному європейському характері Української держави на час укладання договору. Він відзначає, що в договорі були “добрі зерна такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди… Як порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ’ям, яке було в царстві Московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібний до устрою теперішніх вільних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня Російська імперія”. Україна була позбавлена козацького ладу, — продовжує далі Драгоманов, —”вона потрапила в такі історичні умови, які зовсім не відповідали європейському цивілізованому суспільству.

“Не знайдеш тепер такого європейця, котрий би не

думав, що без волі, народу, а при одній царській самоволі не може добре жити ніяка земля, що народ не може правитись самими чиновниками, котрих згори на-. ставляє самовольний цар. Тепер трудно знайти й таких людей, котрі не згоджувались з тим, що усі діла в дуже великій державі не можуть бути виправлені чиновниками та указами з далеких столиць, не спитавшись, що думають люди в тих самих краях, для котрих пишуться укази.., щоб хоть менші діла робили самі крайові люди, які самі знають, а не чиновники, що сьогодні тут, а завтра там. А коли так, то що нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра І, остервенілість Меншикова і німців Біронових, дурості Павла І, солдатське звірство Аракчеєва, холодну самоволю Миколая І”.

Праця М. Драгоманова була надрукована брошурою в квітні 1918 р. в друкарні Центральної Ради Української Народної Республіки. Це видання в радянський час багато десятиріч було заборонене. Через 73 роки брошуру перевидали у часописі “Пам’ятки України” (1990—1991 рр.).

Михайло Грушевський присвятив українсько-російському договору 1654 р. спеціальну працю, невелику, однак надзвичайно змістовну і концептуальну: “Переяславська умова України з Москвою 1654 р. Статті і тексти”. Написав він Її влітку 1917 р. в особливих умовах, які певною мірою перегукуються з сучасною ситуацією в Україні. У час написання Грушевським праці повалилася Російська імперія, в наш час розпалася остання імперія світу — радянська. І тоді, і тепер вирішувалася доля української державності, формувалися нові стосунки України з Росією. Як і зараз, три чверті століття тому спостерігалася величезна зацікавленість українського суспільства договором 1654 р. Грушевський пішов назустріч запитам своїх сучасників. Надамо, однак, слово йому самому:

“Останні події — революція й визволення України, упадок Романови.х і старого правління руба поставили питання про юридичний, правно-державний характер відносин України до Росії — з тим і про їх початок, себто об’єднання України з Москвою за Богдана Хмельницького. Те, що досі звичайно було питанням науковим, історично-юридичним, часом політичним, але рідко виходило за тісні круги спеціалістів, тепер вийшло на широке всенародне видовище — дебатується на всенародних політичних зборах, селянами, солдатами, робітниками. До мене звертаються селяни, солдати, інтелігенти, робітники з побажанням, щоб Переяславська умова була видана, стала приступною для обміркування всіх, і я як історик і як політичний представник українського народу вважаю своїм обов’язком негайно сповнити сю волю, незважаючи на всі труднощі, зв’язані з її сповненням для мене.

Війна і всякі пригоди перервали мою історичну працю саме тоді, коли я приступав до вияснення сього многоважного моменту. Моя бібліотека зосталася у Львові, матеріали, котрі я почав підбирати наново, лежать у Москві; я засипаний тепер іншою роботою. Замість того, щоб дати, як я хотів, ширшу наукову студію на сю тему, я мушу обмежитися тільки короткими поясненнями, щоб, даючи в руки широкого громадянства тексти актів 1654 р., усвідомити його, як треба підходити до розуміння тих форм, в які уложилася умова України з Москвою 1654 року”.

Одним із важливих узагальнень багатоаспектної праці Грушевського є теза про те, що Українська держава Богдана Хмельницького зберегла свою політичну самостійність та інші права, об’єднавшись із Московією. “Україна зосталась при певних державних правах і після свого об’єднання з Москвою, а її автономія мала характер конституційний, основалася на договорі—се ніяким чином не може бути поставлено під сумнів, і всякі спроби про те, як саме назвати сю форму сполучення, в якій стала Україна до Москви, являються властиво спорами про слова”.

Грушевський у своїй статті говорить про поступове нищення російським царизмом української державності, про його наступ на автономію України у всіх сферах життя.

Праця М. Грушевського вперше побачила світ 1917 р. в Києві, перевидано її у 1991 р. в Києві у збірнику робіт Грушевського 1917—1920 рр. “Хто такі українці і чого вони хочуть”.

У 1920 році у Відні з’явилася з друку книжка Вячеслава Липинського під назвою “Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва”. У цій монографії українського історика проведений докладний політичний і державний аналіз договору 1654 р. і сформульовано вперше концепцію про військовий характер україно-російського об’єднання: “Мілітарний союз проти Польщі і татар, забезпечений формою протекторату”. Липинський підкреслює, що передусім саме проти Речі Посполитої укладалася Богданом Хмельницьким угода з Москвою в 1654 р. Вона “була тим самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі й заключеним для визволення України від Польщі, якими були всі його попередні союзи з Кримом, а перш за все з Туреччиною”, пізніше й з Швецією, договір з якою Липинський вважав більш вигідним, ніж з Москвою. Історик розкриває державне, політичне і міжнародне значення договору з Москвою: “Ідеологічна правнодержавна суть переяславської умови творила абсолютна і легальна емансипація від польської Речі Посполитої, як у поняттях самих українців, так і в поняттях сусідніх володарів”.

Оскільки Липинський вважав, що політична діяльність Богдана Хмельницького була спрямована на відновлення у всій широті української державності, то, на його думку, всі політичні союзи мали для українського гетьмана чисто службову роль.

Принагідне треба відзначити, що Липинський дуже високо оцінює глибокий державний розум, залізну волю, великий дипломатичний хист, геніальний організаторський талант і щирий український патріотизм гетьмана України Богдана Хмельницького.

Значним внеском у розробку проблеми договору є роботи історика українського права Андрія Яковліва, передусім його велика стаття — “Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою 1654 року”. (Надруковано у 1927 р. у “Ювілейному збірнику” на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п’ятдесятиріччя наукової діяльності.)

Андрій Яковлів був і політичним, і громадським діячем, який на практиці захищав юридичні й міжнародні права Української держави. У 1917—1918 рр. Він — член Української Центральної Ради, директор її канцелярії і Департаменту чужоземних зв’язків Міністерства закордонних справ, надзвичайний посол до Австро-Угорщини, голова надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки в Голландії і Бельгії. В еміграції працював професором і ректором Українського вільного університету в Празі, професором Української господарської академії в Подебрадах, директором Українського наукового інституту в Варшаві.

У політичній та історичній оцінці договору Яковлів багато в чому дотримується концепції Грушевського. Однак безперечно його великого заслугою є професійно проведений докладний, глибокий аналіз юридичної природи договору, а також розгляд і класифікація оцінок і думок інших дослідників — попередників Яковліва. А ряд вчених, які писали після Яковліва, спираються саме на його аналіз статей 1654 р.

До ювілейної дати — трьохсотріччя Переяславської ради, в 1953 р. була прийнята спеціальна постанова ЦК КГІРС. Ця постанова була оприлюднена під назвою: “Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954), схвалені ЦК КПРС”. Викласти в науковій роботі або публіцистичній статті, в підручнику чи художньому творі думку, яка б не відповідала “Тезам”, розповісти про істинні історичні події або спрвжні факти, що суперечили “Тезам”, в Україні не було найменшої можливості. Навколо “Тез до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954), схвалених ЦК КПРС”, склалася обстановка, яка нагадувала казарменні, а скоріше—табірні умови: “Крок у бік — стріляю без попередження”.

У результаті в працях радянських істориків обстоювалися заздалегідь хибні постулати, однобічно і тенденційно підбирався матеріал, перекручувалися, підганялися під “Тези” історичні події, а загальновідомі і цілком безперечні факти приховувались від читача.

До незаперечних догм була віднесена теза про нібито утвердження Переяславською радою так званого “возз’єднання” України з Росією. Переяславська рада, історичне значення якої було гіпертрофоване, у кожній роботі з цієї тематики розглядалася як закономірний результат і як підведення підсумків усієї попередньої історії українського народу, головною історичною метою якого нібито було прагнення увійти до складу Московської держави. Обов’язковою була формула: “Цим історичним актом (тобто Переяславською радою) була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз’єднання з російським народом в єдиній Російській державі”.

Усі факти, явища в історії українського народу, українські діячі, їх діяльність оцінювалися тільки у плані ставлення їх до Росії. Український національно-визвольний рух, спрямований проти царської Росії, розглядався в радянській історіографії як безумовно реакційне явище, як суцільний ланцюг зрад, а його діячі вишикувались на сторінках історичних книг у шеренгу зрадників. Авторів цих книг “осіняє” тінь Петра І, який заявив у 1722 р.: “Как всем известно, что со времени первого Богдана Хмельницкого даже до Скоропадского, все гетманы явились изменниками”.

Оцінка окремих історичних явищ, висвітлення і характеристика конкретних подій і фактів воістину були поставлені “з ніг на голову”. Так, Андрусівське перемир’я між Польщею і Росією 1667 р. і вічний мир 1686 р., що його підтверджував, подавалися читачеві як “увічнення союзу двох братніх народів”; говорилося, що ці два трактати “юридичне закріпили акт возз’єднання України з Росією”, хоча насправді вони затверджували поділ України між двома ворогуючими державами і перекреслили україно-російський договір 1654 р.

Однак в 1966 р. була написана стаття “Приєднання чи возз’єднання. (Критичні замітки з приводу однієї концепції)”, в якій спростовувався ряд міфів радянської історіографії щодо Переяславської ради, договору 1654 р. і проблем, пов’язаних з ним.

Автор статті, визначний історик та археолог, Михайло Брайчевський розкриває термінологічне шахрайство, коли замість загальновживаної, правильної філологічної лексеми — “приєднання України до Росії” було декретоване — “возз’єднання України з Росією”, всупереч протесту ряду фахівців-істориків. За твердженням Брайчевського, “з точки зору філологічної ця зміна виглядає як абсолютна нісенітниця, а з точки зору історичної є елементарним невіглаством”. Оскільки “возз’єднувати” можуть частини чогось цілого, єдиного, зокрема народу, а не народів — аргументує автор, — а український і російський народи є окремими етнічними частинами східного слов’янства, з яких сформувалися два різні народи, незалежно один від одного і в різних історичних умовах, то й “возз’єднувати Україну з Росією неможливо”.

Автор доводить, що за цією “філологічною нісенітницею” стояв Сталін з його оточенням, що використовував ідеологічний диктат як один з механізмів своєї колоніальної політики на Україні.

На сторінках праці Брайчевський показує трансформацію радянської офіційної оцінки договору 1654 р., яка мінялась протягом кількох десятиліть. Ще у 30-х роках переважала класова оцінка: “Союз українських феодалів з російськими, який по суті юридичне оформив початок колоніального панування Росії над Україною”.

Відкривала наступний етап, на думку історика, постанова у 1937 р. урядової комісії конкурсу на кращий підручник історії. (Цією комісією також деригував Сталін). Тут уже випливає на поверхню “теорія найменшого зла”. Не можна — мовилось у цій постанові — вважати абсолютним злом факт переходу України і Грузії під протекторат Росії, інакше би їх поглинула шляхетська Польща, султанська Туреччина, шахська Персія. “Єзуїтська софістика”, — оцінює Брайчевський теорію “врятування” від загарбання шляхом загарбання. “Всяке зло залишається злом, незалежно від його відносних масштабів”. Формула “найменшого зла”, як і кожна теза, пов’язана з ім’ям Сталіна, вважалася абсолютною істиною, що не підлягала найменшому сумніву, і набула загального універсального поширення.

Третім етапом трансформації офіційної оцінки договору 1654 р. була заміна “меншого зла” “абсолютним благом”. У 1947 р. Л. Каганович, призначений Сталіним першим секретарем ЦК КП (б) України, підписує постанову, в якій колектив українських істориків звинувачується в буржуазному націоналізмі, а приєднання України до Росії оцінюється як безумовне благо, як умова дальшого прогресу України.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве