стачало місця для вашої сім’ї. Я незгірш від вас
знала, у кого з дітей стерлися черевики і в кого не-
ма пальта на зиму. Я затівала. у вас ремонт, а моя
двокімнатна квартира вкривалася пилом. Ваш чо-
ловік не працював понад рік, у нього щось боліло
(як сказала нам потім одна стара лікарка: «Діточ-
ки, його хвороба зветься поганим вихованням»),
і наші зарплати танули просто миттєво, а тоді я ра-
зом з усіма їла ваші пісні борщі і — чесне слово —
почувалася щасливою. Скільки ж я всього навчи-
лася у вашому домі! Приймати життя таким, яке
воно є. Не жахатися найгіршого в ньому і збері-
гати оптимізм. Не брехати, коли навіть дуже хо-
четься. Втихомирювати вашого чоловіка, коли на
нього «накочувало» і він починав бити посуд, пере-
кидати столи і лаяти увесь світ і нас. Чи й зараз
трапляються з ним ті бридкі напади? Ви навчили
мене не кричати і не плакати від огиди і жалю, ко-
ли він падав навколішки, обнімав мене за ноги і
хлипав, мов дитина. Чи здогадувались ви, який роз-
пач проймав мене у ті хвилини? Хтозна! Ви спокій-
но йшли на кухню і заходжувались варити каву—
при всіх наших нестатках ми не могли відмовити
собі в каві. А я вкладала дітей спати і замітала з
підлоги черепки. Але чому (хто мені тепер скаже?),
чому, коли ми сідали втрьох пити каву, я знов по-
чувалася щасливою?
Коли все скінчилося і я опинилася у своїй такій
чужій і порожній квартирі, то просто вжахнулася —
я стала іншою, а найнеможлпвіша справа в світі —
повернути себе вчорашню. Здоровий глузд нашіп-
тував, що тепер нарешті я сама собі господиня, що
можу купити нову сукню, модні туфлі, можу по-
знайомитися з якимось хлопцем, піти з ним у кіно
чи навіть у ресторан, бо я вже встигла забути, що
воно таке—піти з хлопцем у ресторан, можу прос-
то цілий вечір лежати з книжкою в постелі, жуючи
найдорожчі цукерки, про які теж забула, що воно
таке, але всередині у мене все стогнало, аж іноді
той стогін проривався крізь зуби, і хотілося бігти,
робити щось, тільки б урятувати, повернутії, втри-
мати. А рятувати — який жах! — було вже нічого.
Я й досі думаю: куди ж воно все поділося потім?
Роздратування, роздратування, роздратування —
ось що я відчувала, щойно згадуючи вас. Як це бу-
ло страшно! Але я пережила. І ви пережили, прав-
да? Ми тепер майже вороги (от тільки б знати —
чому?). А як хочеться іноді увірватися до вашої
неошатної квартири, впасти на рідний зелений ди-
ван і довго плакати. А потім заснути. А ще потім
нехай би ви зварили мені кави і скупо розказали б
якусь із історій вашого життя… Господи, ну куди ж,
куди воно все поділося, хто мені скаже?!»

Юлія дістає ключа. Відмикає двері. Чого ти зля-
калася, питає себе Юлія.
— Гей! — каже у згуслу тишу квартири. — Гей! —
каже вона ще раз, знімаючи босоніжки. — Ви тут?
«Може, вони поснули або просто читають що-не-
будь»,—заспокоює себе Юлія. За дверима спальні
шарудить.
— Не заходь сюди, будь ласка, я зараз вийду,—
глухо просить Славків голос.
Он воно що, каже собі Юлія, розтираючи враз
похололі руки. Он воно що, повторює бездумно,
опускаючись у крісло.
— Привіт,—прослизає в кімнату Славко.
Незмога дивитися на його розкошланий чуб, на
розпашіле, припухле обличчя. Очі у хлопця злодій-
кувато бігають. Між пальцями тремтить щойно за-
палена сигарета.
— У тебе з головою усе в порядку? — Юлія сте-
жить, аби голос прозвучав якомога рівніше.
Хлопець мовчить, затягується димом.
— Воно й видно, що в школі ти вчився поганень-
ко.—Юлія майже опанувала себе.—Інакше знав би,
що саме від цього народжуються діти.
— Ну то й що?
— А те, що нормальні люди спочатку вчаться за-
безпечувати собі мінімальний прожиток, а лише
потім заводять дітей.
— Ну, не всі! — Славкове обличчя кривиться від
глузливої посмішки. — Моя мати, приміром, вчини-
ла навпаки: спочатку придбала мене, а потім по-
чала думати про все інше.
Юлія морщиться.
— Мені б дуже не хотілося, — гидливо промовляє
вона,—щоб ти говорив про матір саме у такому
тоні.
— Це чого ж раптом? — наїжачується хлопець. —
Хіба не з її милості я все життя — байстрюк? Між
іншим, вона говорить про тебе у всяких тонах. На-
віть при Оксанці.
— Не пліткуй! — наказує Юлія. — Ти мусиш бути
вдячний матері за те, що живеш на світі.
— А чого не випадковому батечкові, якого я й
в очі не бачив? Коли б не його ініціатива…
— Перестань!
Юлія йде на кухню по валер’янку.
— Що б ти не патякав,—говорить, повернув-
шись, — а твоя легковажність окошиться саме на матері.
— Чому?
Він шкірить зуби! йому весело!
— Та не бійся, — каже Славко, — не такий я йолоп, як тобі здається. Ніяких дітей не буде. Що я,
книжок не читав?
Юлія, яку вже проймає дрож, знову йде на кухню — випити води.
— Ну от що, шановний професоре у справах дітонародження, доведеться вам іще якийсь рік почи-
тати підручники. Скажи Галі, хай причепуриться і вийде. І сам вдягнися як слід.
Коли стали перед нею—умиті, причесані, роже-
вощокі, щасливі своєю любов’ю, невіддільні одне
від одного — Юлія завагалася: чи має саме вона
право вирішувати зараз за них? Підкреслено сухо
розказала про училище. Нічого, анічогісінько не від-
билося на юних личках! Та чи чули вони що-небудь?
Юлія заходилася знову пояснювати: це єдино мож-
ливий вихід, причому не з найгірших. Батьки ви-
мушені будуть дати їм спокій. Вони ж матимуть
спеціальності і на перших порах, поки надумають,
що їм робити далі, будуть не голодні й не холодні.
А головне—зможуть безборонне зустрічатися хоч
кожного дня.
Це вже було схоже на умовлення, і відчувши, що
майже запобігає перед дітлахами, Юлія сердито за-
мовкла. Нарешті озвалася Галя.
— Мама в лікарню втрапить, коли дізнається… —
сказала жалібно. — Мене все життя профтехучили-
щем лякали.
«Чого ж ти не слухала маминих порад, втікаючи
з дому? Чом тоді не піклувалася про її здоров’я?» —
дратувалася Юлія.
— По ремонту телевізорів— ще б так-сяк, а то —
мулярем! — розчаровано протяг Славко. — Це ж і й
дощ, і в мороз дряпайся на стіну. А тоді ревматизм…
— Ясно. Мама, дощ, ревматизм… — підсумувала
Юлія. — Ну, а самі ви що гадаєте робити?
Славко стріпнув чубом:
— Думали до материної сестри податися, на Урал.
Там у них заробітки пристойні — авіаційний завод…
— Без документів?—холодно поцікавилася Юлія.
— Документи не проблема. Ми б їх украсти
могли…
— А що — проблема?
Перезирнулися, водночас опустили очі долу.
— Ти нам не позичиш на квитки?
Юлія порилася в сумочці, виклала чотирнадцять
карбованців і мідяки.
— Не вистачить…—розчаровано протяг Славко
і знову втупився у підлогу.
По паузі не дуже впевнено почав:
— У мене, правда, є друзі…
— Спекулянти? — перебила Юлія.
Хлопець глипнув сторожко, переступив з ноги на
ногу.
— Хто це тобі вже доніс? Мати?
— Не має значення. Але не раджу вдаватися до
їхніх послуг, бо можеш опинитися далі, ніж надумав.
Молодята помітно скисли. Потім спробувала Галя:
— А ви не могли б продати комусь мою обручку? — Зняла з пальця, простягла на тонкій долонь-
ці. — Це мені бабуся подарувала…
— Бабуся?—засумнівалася Юлія.
— Я спершу до неї поїхала, ну, коли з матір’ю посварилась… Вона на околиці міста живе, буди-
нок у неї великий, сад, я думала, що… Але бабуся стара, звикла жити сама… Ну, а я ж із Славком…
Юлія все ще не йняла віри.
— Відкіля ж у самотньої бабусі такі речі?
— О! У неї грошей знаєте скільки? На самих тільки ранніх суницях по кілька тисяч щороку має…
А ще сад. Вони й з матір’ю через ті гроші посварилися, вже років три не зустрічаються. А мене бабу-
ся любить.
— Еге ж, та тільки спокій їй дорожчий…
Помовчали. Юлія глянула на годинник і подумала, що Макарчучка, либонь, уже кипить і готує гнів-
ну промову.
— То, може… — Галя все ще нерішуче простягала обручку.
Юлія навіть не поглянула у той бік.
— Я такими справами не займаюся.
Знов запала мовчанка.
— Коли вже будова, го хай би якась комсомольсько-молодіжна, чи що,—пройшовся по кімнаті
Славко, визирнув у вікно.—Мені це місто в печінках сидить!—труснув чубом, підступив до Юлії.—
Слухай, у тебе ж тьма знайомих, може, виб’єш нам якось путівки, га?
В небесних очах Галі теж засвітилася надія.
— Неповнолітнім? — утомлено спитала Юлія. — Та ще й міліція вами цікавиться.
Рішуче піднялася, згребла гроші в сумочку. Хлопець і дівчина похмуро пильнували за нею очима.
Пояснила:
— Мені на роботу час. Увечері договоримо.
Взуваючи в коридорі босоніжки, дражливо наслухала приглушене:
— Славчику, може, погодимось? А не сподобається — втечемо. Нам же тільки до вісімнадцяти до-
чекати…
Юлія ледь не розсміялася вголос: дочекати! Наче після вісімнадцяти усе влаштується само собою.
— Де це училище?—вийшов з кімнати Славко.

Останній день літа припав на неділю. Вирішили,
що проведуть його учотирьох за містом. Це була не-
безпечна вилазка, але чомусь перспектива викриття
саме цього дня, останнього дня конспірації, викли-
кала бурхливі веселощі у всього товариства.
Василь зранку притяг ласти і маски: «Начувайтеся. громадяни раки!» Збуджена, розчервоніла Га-
ля метушилася коло Юлії, допомагаючи пакувати
торбини. Від споглядання вишуканих наїдків у дівчини раз по раз набігав повен рот слини, і, про-
ковтнувши її, вона весело гукала: «А цибулю класти?», «А томат із часником беремо?» Василь стояв
у дверях і благав: «Дівчатка, віддайте мені моє курча зараз, га? Я тоді вже більше яе проситиму, чесне
слово». Але дівчатка були невблаганні: свято мало початися на зеленій траві поміж верб і м’яти над
прохолодою синьої-синьої річки під сліпучим сонцем біля веселого вогнища. І тільки там мали бути
з’їдені й запиті найсвіжішим пивом смажені курчата, потім шашлики з помідорами, а під вечір —сир,
яблука і виноград. Жінки так ретельно складали меню, так вимріювали його протягом цілого тижня,
що тепер не поступилися б і картоплиною для зголоднілих чоловіків.
Славко, двічі вигнаний з кухні при невдалих спробах крадіжок, поплентався за Василем ловити так-
сі: «Краще хай мене зловлять Галчині родичі, ніж терпіти отаку муку!» Жінки нарешті впоралися і
посідали біля торбин.
— Ви навіть не уявляєте, як ми вам вдячнії — щасливо зітхнула Галя.
Вона сиділа на самому краєчку табуретки, щоб не пом’ятії новеньке льняне платтячко, придбане
Юлією напередодні у «Дитячому світі», вдячно кліпала блакитно-сірими, відтіненими суцільною чорно-
тою вій очиськами.
— Славко говорить, що ви не така, як усі.
— Це чому ж? — поцікавилася Юлія.
— Ви тільки не ображайтесь, гаразд? — потяг-
лася рукою до Юлії, але не торкнулась, відсмикну-
ла засоромлено.—Усі дорослі дуже люблять за-
давати питання, а коли їм скажеш правду — почи-
нають сердитися, моралі читати…
— Що ти маєш на увазі?
— Ну от коли Славко посварився зі своїми, ви ж
йому просто ключа дали—і все. І не випитували,
що, та як, та хто винен, не повчали. — Галя опус-
тила очі і тихо продовжила:
— І від міліції нас ховали… Будь-хто інший сам
заявив би на нас… Ну, може, не в міліцію, але бать-
кам сказав би…
— І правильно вчинив би, — невесело усміхну-
лась Юлія.
Вона почувалася страшенно ніяково і не знала,
як урвати розмову.
— От бачите! — переможно вигукнула дівчина. —
Ви ж не така, як усі! Бо хоч і думаєте, що ми не-
правильно зробили і що нас треба видати батькам,
але не нав’язуєтесь з тими думками!
Юлія спробувала згадати: невже й вона у сім-
надцять років могла про таке й отак говорити? Під
вікном прошурхотіла машина. Слава богу, полег-
шено зітхнула вона й наказала Галі:
— Хапай торбу і — хутенько вниз!
Але дівчина вирішила будь-що договорити.
— Гадаєте, ми не розуміємо, що вам може бути
через нас? А ви не злякалися. Ми навіть до друзів
наших не могли б отак…
Юлія підхопила валізи і рушила до дверей, щоб
не слухати далі. Галя подибала слідом.
— Славко певен, що, коли б навіть він утік із
тюрми і прийшов сюди, ви б його не видали…
— Неодмінно видала б!— взуваючись, буркнула
Юлія. — Ти його попередь про всяк випадок.
— Ну…—дівчина замислилася,—а, приміром,
сто карбованців, якби попросив, дали б?
Юлія розігнулась, взяла валізи.
— Спочатку їх треба мати, — зауважила через
плече.
— Ну, так, звичайно, а якби мали — дали б! І не
допитувалися б навіщо. Така ви людина… — цві-
рінчало позаду невгамовне дівча.
Хотіла б я про когось так думати, мовчки всміх-
нулася Юлія. Ну й критерії: сховали б, дали б! Не,
може, найлегше—дати гроші, не питаючи навіщо,
аби ніякої відповідальності, ніякого клопоту! Або
золоту обручку…

Вода була саме така, як їм і хотілося, — синя-
синя, ласкава-ласкава. І трава — густа й запашна,
з високими острівцями м’яти. Хлопець і дівчина
ще на ходу позривали одіж, підстрибом помчали
до річки.
— А ти що, не збираєшся купатися? — спитав Ва-
силь схилену коло харчів Юлію.
— Так діти ж голодні…
— О пані, ви така зворушлива у ролі дбайливої
няньки! Який жаль, що завтра вам доведеться з нею
розпрощатися!
Василь заломив руки і пустив очі під лоба. Рап-
том він гарикнув:
— Ану знімай плаття! Курчат вони і без твоєї
допомоги знайдуть,
Юлія слухняно роздяглася і пішла за Василем
вздовж берега. Пригадався такий самий літній день
і як вони з чоловіком подруги, Славком та Оксан-
кою наввипередки мчали до води. А де ж була Ан-
тоніна? Юлія виразно побачила схилену постать
подруги — як завжди, та готувала їм попоїсти на
траві. І коли мокрі купальники знеможено падали
довкруг скатертини, на них чекав справжній бан-
кет—молода картопля, малосольна тюлька, трохи
зеленої цибулі, і перець, і часник — вони аж вища-
ли від захоплення.
Юлія обережно торкнула воду ногою, зайшла по
груди і аж потім попливла. 1 тієї ж миті забула про
все на світі. Нічого так не любила, як воду,— ріки
й озера, дощі й моря, струмки й криниці—любила
дивитися, торкатися, пити, занурюватися, ніщо, як
вода, не повертало юності. «Ти!» — сказала собі
Юлія і засміялася. Бриніла на грудях ріки молодо,
пружно, аж кожна клітина у ній раділа. Натішив-
шись плаванням, лягла на спину, приплющила про-
ти сонця очі. Прилетіла прозора блакитна бабка,
покружляла, всілася на лобі. Бабка чистила ніжки
й лоскотала Юлію, а вона тамувала усміх і нама-
галася поглянути на сонце крізь тоненьке крило
комахи. Раптом якийсь рух праворуч привернув
увагу. Глянула — невелика зміїна голова пропли-
вала за півметра від руки. Юлія скрикнула, миттю
пішла під воду.
На березі вона спитала у Василя.
— А що, в усякому раю неодмінно повинна бути
змія?
— Аякже! — безтурботно потягся той. — Інакше
ти й раю не оціниш.
Славко та Галя, підставивши мокрі спини сонцю,
завзято наминали курчат та сьорбали пиво. Хло-
пець упорався першим, зітхнув і влігся на траву.
— 1 чого я не син мільйонера? — скрушно спитав
невідомо кого. — Купив би острів десь ближче до
екватора, щоб ніякої зими там не було, і лежав би
собі отак цілими днями на пляжі. А Галка хай би
курчаг мені носила.
— І що, геть нічого не робив би? — здивувалась
Юлія.
— То тільки в книжках пишуть: Станіслав Ва-
сильчук з дитинства мріяв стати… і т. д. А як уяви-
ти собі: десять років зо дня в день зубри, зубри,
а далі все життя горба гни! Потім раз на рік тебе
з цепу спускатимуть, щоб не сказився від такого
життя.
— А тобі доводилось чути про людей, які часом
і у відпустку не йдуть, бо їм цікавіше працювати,
ніж на пляжі вилежуватись?—озвався зачеплений
за живе Василь,
— Здається, чув щось, — позіхнув хлопець. — Але
не дуже вірю. То дехто каже, щоб отаким, як ми з
Галкою, памороки забивати.
— Я сам минулого року у відпустці не був, —
просто сказав Василь.
— Заради грошей не був чи начальство не пу-
стило?
Юлія знала про Василеву пристрасть до кораб-
лів. Минулого року його завод будував новий веле-
тенський танкер, до якого, казав Василь, і японці
нехай іще вмиються. Перед спуском танкера на во-
ду вони місяць майже не бачилися. Юлія була пев-
на, що він просто охолов до неї, і чорніла від смут-
ку. Яка ж то була радість, коли він приніс їй пере-
пустку на свято спуску!
— Василь сам відмовився,—сказала Юлія хлоп-
цеві.—Вони саме корабель будували, ну йому й
хотілося довести діло до кінця.
Славко буркнув:
— Ага, боявся, щоб не влетіло потім, коли щось
буде не іак…
— Та він же просто прикидається! — зі слізьми
в голосі вигукнула Галя і рвучко сіла. — Чого ти
завжди дурника корчиш, Славику?
— А то, щоб не чіплялися,— позіхнув той, але
на цей раз силувано. — Ну, я пішов раків ловити.
Підвелося — довготелесе, худе, але вже по-юна-
чому зграбне, почвалало до води.
«Кожен з нас мріяв мати купу грошей, — поду-
мала Юлія, сполохано шукаючи виправдань для
хлопця. — І я б не відмовилася поїздити по світу
кілька місяців».
Галя мовчки звелася, подибала до Славка, сіла
поруч нього на похилений стовбур верби. Юлія ба-
чила, як вона щось доводить хлопцеві, енергійно ви-
махуючи тонкими руками
— Радій, що завтра вони будуть в училищі, —
сердито мовив Василь. — А то набралася б ти з
ними клопоту.
Юлію неприємно вкололо «ти»: хіба у них не спі-
льні клопоти? А ще відчула порух у душі —бажан-
ня заступитися за молодят, захистити їх від Василя.
Але тільки й сказала, піднімаючись із трави:
— Піду пошукаю хмизу.
Суха, нагріта сонцем стежка лащиться до підо-
шов. Юлія зайшла далеко від гурту, стала і роззир-
нулася. Зблиски соковитої трави, зблиски жовтих,
червоних і блакитних метеликів, темні плями тіней
від яворів та верболозу, а між ними—сліпучі зблис-
ки живої води, в усьому радість буття, щемлива
краса буття, нездоланна його сила. Юлія затаму-
вала дихання, прислухалася: ні, серце не забилося
швидше. Вона тільки розуміла все те, а не
відчувала. І завжди так. Тепер завжди так, на
мить піддалася розпачу Юлія.
Це почалося дуже давно і, як потім зрозуміла
Юлія, знаменувало кінець юності. Жила, як трава,
як дерева і птахи, жила у спорідненості з усіма ни-
ми і була крилата, безтурботна, співала кожним ру-
хом, кожною клітиною. Нічого не розуміла, не зна-
ла, тільки відчувала в усякій істоті і в усякому
предметові живу душу. Чула, як шумлять підземні
води і клекотить неспокійна магма у глибині, чула,
як вибухають зірки у далеких світах, як народжу-
ється горобеня у гнізді. Любов до світу, до самої
себе переповнювала її, вихлюпувалася сміхом, спі-
вом, добротою, жадібною цікавістю. Отак і закоха-
лася — він був часткою краси і гармонії світу. Нур-
тувала у ній сліпа жага любові, і вже не мало зна-
чення, хто він,—аби любити, аби був поруч, аби
приймав її любов. Міг би бути й інший тоді.

Вони й з’явилися потім, інші, щойно з тим пер-
шим порушилася гармонія. Любила їх, доки перебу-
вали на відстані дерев і птахів, доки їхні слова ви-
ражали не більше, ніж туркотіння голубів навесні,
доки знала про них не більше, ніж про зірки і під-
земні ріки. Власне, найбільше вона тоді любила се-
бе: її очам радісно було бачити обранця, її слух на-
солоджувався його голосом, її вуста втішалися від
доторків його вуст. Тільки це й мало значення. Світ
існував для неї і навкруг неї. Люди сприймалися як
матеріальні символи. Тому найменший вияв харак-
теру, посягання чужого егоїзму на її волю, обов’яз-
ки, вимоги відповідальності відлякували і відштов-
хували Юлію. Рвала по живому, злякано озиралася
довкола, сліпим іще чуттям вгадуючи, що радісна
гармонія таїть чимало незбагненних пасток, але
швидко гасила той ляк новою любов’ю. І все це лег-
ко, майже несвідомо, бо й свідомості ще не були.
А що засвоєні з дитинства моральні норми не узгод-
жувалися з таким її світосприйняттям, Юлія нама-
галася з’єднати їх обманом, так само несвідомо, як
вдаються до обману лисиці та одуди, метелики й
актинії.
І тільки коли змучений байдужістю її і безко-
нечною нещирістю чоловік в одну з жахних ночей
виказав їй усю правду про неї, Юлія побачила в
ньому людину, перейнялася його приниженням і бо-
лем, зненавиділа себе.
Вони проговорили всю ту ніч, спокійно і відвер-
то, як говорять випадкові супутники у дорозі, від-
крили себе одне для одного, спізнали, нарешті, ду-
шевну близькість і — попрощалися, з жалем і сум-
ною ніжністю, бо нічого вже не можна було вряту-
вати.
На довгий час Юлія замкнулася у собі, зосереди-
лася на пекучій ненависті, відразі до себе, боялась
забути про них і на часину — їй здавалося, що тіль-
ки так зможе врятувати себе. А коли знайшла си-
ли знову поглянути на світ, то не впізнала його.
Барви наче й не вицвіли, але стали просто барва-
ми, а не мінливстю фантастичною сяючою феєрією,
від якої стугоніла кров і рвався з грудей крик без-
причинної радості. І гармонія звуків розсипалася на
безліч буденних прикмет не менш буденних кло-
потів живого.
Запам’яталося: вона стоїть перед облитим цвітом
калиновим кущем, зосереджена і напружена до за-
паморочення, бачить кожну пелюстку, кожну галуз-
ку окремо, потім бачить увесь буйний кущ на тлі
синього неба, іще напружується, іще, аби хоч у та-
кий спосіб відчути, як раніше, але нічого не
виходить, тільки зціплені зуби починає ломити.
Запам’яталося: зграйка горобців розбризкує во-
ду у фонтані. Розглядала, розслаблялася від маків-
ки до підошов, приспускала обважнілі повіки, чека-
ла: іще мить—і відчує. Горобці були прекрас-
ні, бризки сяяли всіма барвами, а серце мовчало.
Тоді кинулася до книг, до музики, шукала не стіль-
ки пояснення катастрофи, скільки надії. А зна-
йшла відлуння свого суму за втраченим і ще незна-
ні світи, які пробудили гостру жадобу думання. Від-
крила також: те, що трапилося з нею, траплялося
з мільйонами людей досі і, по всьому, трапляти-
меться й далі. І тут ніяке думання не допомагало
осягнути, який сенс у тому, що природа спочатку
обдаровує, а тоді віднімає те, що сама ж і дала.
Десь між тих думок оселився невблаганний годин-
ник, ритмічне цокання якого відряджало у небуття
дорогоцінні хвилини. І хоч би скільки вона не за-
тискала пісок часу в жменьці душі, він просотував-
ся і сипався, сипався, доки не лишалося усього
кілька піщинок — для пам’яті.

Скінчилося те холодним знанням, що ніхто нічим
не зможе їй зарадити. Ковтала пігулки, мокла у
пахучих ваннах, а сама хотіла одного: не б у т и,
не катуватися щомиті цим ноканням.
Мама привезла зі столиці пожовклого від старос-
та професора, той довго розпитував про симптоми,
аж Юлія втомилася відповідати, затим сказав: «Ре-
жим, харчування, прогулянки по свіжому повітрі і
більше позитивних емоцій». Юлія тільки розрего-
талася. Кожне слово того рецепта викликало люті
веселощі. Професор покліпав зацікавлено круглими
сорочачими очима, постукав олівчиком по столу і
запропонував просто поговорити. Юлія схлипнула
востаннє, опустила голову — їй не хотілося говори-
ти, принаймні не хотілося з цим бадьорим діловим
дідком. Тоді він заходився розказувати притчу.
Якийсь чоловік, помираючи, лишив синові медаль-
йон з трьома кришечками і сказав: «Коли в твоєму
житті настане чорний день і ти не знатимеш, що ро-
бити,—відкрий першу кришечку. Коли ж настане
часина, що хоч з мосту та в воду— відкрий другу
кришечку. Коли ж буде зовсім нестерпно і прокле-
неш день, в який народився, — відкрий третю кри-
шечку». Батько помер. Син погорював, погорював,
а що був молодий, то скоро життя його розрадило.
І от дожив він до того чорного дня, про який гово-
рив батько. Відкрив кришечку медальйона — аж
там записка. «Це минеться, синку!»— прочитав він.
Згодом і справді все погане минулося, і доля усміх-
нулася йому. Настав і такий день, що хоч з мосту
та в воду. Кинувся син до медальйона, а там знов
записка: «І це минеться, синку!» І таки минулося.
Професор замовк, а Юлія, холонучії від перед-
чуття, спитала, що ж було за третьою кришкою.
«Записка!— переможно засміявся професор,—-І на-
писано там було, що й це теж минеться неодмінно!»
І тут Юлію прорвало: тільки такий телепень, як
отой син, може втішатися потрійною медальйонною
мудрістю і не бачити, що й сам минається, що за
четвертим разом минеться остаточно і неодмінно.
І хіба ця притча — не жорстоке глузування над лю-
диною, хіба не підло кпинити з того, що все живе
безсиле проти часу? Хіба йому, професорові, не
хочеться кричати від отого заспокійливого «мине-
ться»? Професор відповів віршами:

…Бо ж не маю надії побачити знову
Те невірної слави сіяння хвилинне,
Бо не жду,
Бо вже знаю, що я не спізнаю
Абсолюту всевладдя і вічне і плинне,
Не знайду
Тих джерел, що згубив серед райських дібров.

Я ж бо знаю, що час— він завжди тільки час,
І що місце—завжди і одне тільки місце,
І що сущим належить один їхній час
І одне їхнє місце.
Я так довго й терпляче навчавсь
Тамувати мізерними крихтами голод,
Що тепер звеселіла душа,
Я зцурався тебе, о блаженний лик,
Я зцурався тебе, о голос,
Бо ж не маю надії вернутися знову,
Веселюсь, бо лиш сам собі мушу такр сотворити,
Що хмелить і розковує’.

Слова увійшли в душу Юлії так, наче там завж-
ди чекало на них місце. Вона похолола до кінчиків
пальців і мимоволі вхопилася за краєчок столу, бо
здалося: іще мить — і злетить від подуву дужого
вітру. Той порив пронизав її наскрізь, зрушив не-
вблаганний механізм, і скалки розбитого годинни-
ка задзвеніли у ній палкими словами.

‘ Т.-С. Еліот. «Попільні середа» – середа, день тижня, у який
посипають голову попелом, каються тобто.

Коли вона звільнилася від ненависті до себе, пе-
реклавши обов’язки судді на пожовклого від часу
чоловіка, то не змогла поворухнутися від слабості:
кров уже не стугоніла, вітри стихли, і було затиш-
но, наче в утробі матері.
Прощалися вони так, мовби завтра мали знову
зустрітися. Пристукуючи олівцем за кожним сло-
вом, професор нагадав: «Не забудьте: режим, хар-
чування, прогулянки на свіжому повітрі і якнай-
більше позитивних емоцій». І Юлія ласкаво засмія-
лася до старого веселуна.
Згодом її прибило до Антоніни. І на дивному то-
му березі вона відкрила те, про що давно намага-
лися розповісти книги й музика і що осягнути мож-
на було тільки розумом власного серця: перед
любов’ю замовкають усі годинники часу і повертаю-
ться голоси і барви юності.
…Колись вони збирали хмиз із чоловіком подру-
ги. Антоніна лишилася наглядати за дітьми і на-
низувала м’ясо на обстругані вербові гілочки. Чо-
ловік забрів у висохле болітце, де стриміло десятка
півтора мертвих дерев, покликав Юлію. Вона обе-
режно прослизнула очеретами. «Ого!»— сказала,
нахиляючись за гілляччям. «А ви чому не…» — під-
вела голову й загнулася. Чоловікові очі блищали
такою вселюдською печаллю, таким розпачем, що
її пройняв страх. «Отакою буде наша планета по-
тім…» Юлія роззирнулася довкола — обламане мерт-
ве гілля, шматки висхлої кори, розтріскана земля,
попелясті й коричневі тони, задавнений запах тлі-
ну… її теж опанував розпач, що нічого не владна
змінити, яле глянула знов на чоловіка й забула про
той миттєвий жаль: він потребував опори і заспоко-
єння зараз, негайно. Взяла за руку, всміхнулася
ласкаво: «Ну то й що? А нам дісталася трава».—
«Нам багато чого дісталося», — зазирнув їй в очі
з надією і любов’ю, мов хлопчик до матері, і Юлії
враз відлягло від серця. Вона вивела чоловіка на
берег, не відпускаючії руки, повела до вогнища. Ан-
тоніна не спитала, чого вони без хмизу, де ходи-
ли,—незворушно повертала палички з м’ясом над
вогнищем. «Я люблю її», — сказав чоловік до Анто-
ніни. «Ну й що? Я теж люблю її», — не полишаючи
роботи, спокійно озвалася та.
Від спогаду в Юлії закалатало серце. «Але ж ти
й зараз не обійдена любов’ю»,—сказала вона собі
розгублено.

Нарешті! Нарешті діти в училищі. Нарешті квар-
тира прибрана й провітрена. Нарешті вони не блу-
катимуть з Василем вулицями. Нарешті вона може
взятися до роботи — ну й запустила ж!
І тут влітає Галина мати. Тї руде фарбоване во-
лосся пасмами звисає на лоба, подвійне підборіддя
тремтить, а очі горять вогнем, від якого Юлія враз
зіщулюється. «Невже і я колись буду така?»— жа-
хається несамохіть, хоча думати їй зараз треба б
зовсім про інше.
— Це ти, звіднице, ти!—жінка задихається, па-
дає на стілець, але тут-таки схоплюється, кидає-
ться до Макарчучки:—Поможіть! Дитину мою… вря-
туйте!
Юлія бачить, як начальниця підбирається, напру-
жується, наче кішка перед стрибком.
— Що трапилось? Що з вами?
Вкрадливий, повний співчуття голос, склянка во-
ди. У жінки зуби нокають об скло, вода ллється за
комір. Макарчучка зиркає на Юлію, очі примруже-
ні. Юлія намагається примусити себе слухати, про
що вони говорять, але у вухах шумить і думки лі-
зуть зовсім безглузді. Макарчучка каже: «Який
жах!» І ще: «Хто б міг подумати!» Тепер вони вдвох
дивляться на Юлію, немов чекають якихось пояс-
нень. Юлія не витримує, вискакує за двері.

Коли повернулась до кабінету, Макарчучка була
вже сама.
— Ну ти ж і мастак у халепи встрявати! — захи-
хотіла вдоволено.—Ти що, справді влаштувала її
дочку в профтехучилище?
До Юлії тільки тепер доходить, що Макарчучка
схожа на Галину матір, мов рідна сестра: така са-
ма дебела, з таким же подвійним підборіддям, на-
віть волосся пофарбоване у той самий колір.
— Справді, — сказала неохоче.
— Ну, комедіянтка! — збудження підносить го-
лос начальниці до найвищих регістрів. — Та вона
ж тебе з’їсть!
— Чого вона приходила?
— Вимагає, щоб ми твою поведінку на зборах
розглядали. І заяву осьдечки залишила. На п’ят-
надцяти сторінках дрібним почерком. Почитай, ко-
ли хочеш.
Знову цей шум у вухах! Юлія встала, під липким
поглядом Макарчучкн подибала до графина з во-
дою.
— Та не переймайся так!—пожаліла її началь-
ниця. — Вона забере заяву, якщо ти умовиш її Галю
повернутися додому.
Не випускаючи склянки, Юлія тільки кволо по-
вела рукою.
Макарчучка прибрала строгого вигляду і сухо по-
передила:
— Заява офіційна, сама розумієш, мусимо реа-
гувати.
— Таж вона сама у всьому винна!
— Це вже доводитимеш на зборах. можу тільки
пообіцяти пристойну виробничу характеристику.

Посиділа, обхопивши голову руками. Мала таке
відчуття, наче липке болото обступає її з усіх бо-
ків. Згадала вранішній настрій, і скривджена ні за
що дитина у ній зайшлася безгучними сльозами.
Та Юлія тільки міцніше стиснула зуби: замість при-