думати щось путнє, пані, бачте, сльозу пустити на-
думали! Придумати… Василь! Вона рішуче попря-
мувала до дверей, не слухаючи осоружного просто-
рікування начальниці. Василь може щось приду-
мати. Принаймні удвох вони обов’язково щось при-
думають.
Побігла вулицею, озираючись, чи не вигулькне
таксі. Подумала ще: треба б спершу подзвонити.
Пошукала очима: телефон! Рвонула через вулицю
просто на червоне світло і майже наштовхнулася
на міліціонера.
— Вибачте, — буркнула завчено, пориваючись
далі.
— Вам подобається порушувати правила? — на-
смішкувато спитав услід знайомий голос.
Озирнулася мимоволі: той самий хлопчина, кот-
рий приходив до неї шукати Галю… Тільки його
й не вистачало!
— Зачекайте!—гукнув хлопець владно, і Юлія
спинилася.
Одразу ж вилаяла себе: адже могла удати, що
не почула, а тепер втікати було пізно.
— Пробачте, мені здалося, у вас щось трапилося.
Тінь стурбованості на ясному обличчі. І той са-
мий пронизливий погляд. Юлія раптом подалася до
хлопця, ледве стримуючись, щоб не вхопити його за
рукав.
— Слухайте, допоможіть мені. Ви ж можете за-
свідчити, що нічиєї дочки у мене в квартирі не знай-
шли?
— Де засвідчити?
— На зборах,—Юлія хапнула повітря.—У ме-
не на роботі. Там Галина мама заяву написала…
За ті кілька секунд, доки вони дивилися в очі од-
не одному, Юлія встигла здогадатися, що на цій
дорозі на неї не чигають ніякі небезпеки.
— Ну от що,—хлопець обережно взяв її за лі-
коть, — ходімте!
Юлії здавалося: нічого безглуздішого навіть не
вигадаєш—вона сидить у крихітному кабінеті нав-
проти хлопчини у міліцейській формі (яке у нього
звання? Шкода, вона так і не навчилася розбира-
тися у погонах) і говорить, говорить, не маючи си-
ли спинитися, питаючи себе, до чого тут її взаємини
з Макарчучкою, з Антоніною, навіщо іронічний тон,
підозріло схожий на кокетування. Вже й вечір став
за вікнами, а вона все говорить, напружено утри-
муючи суцільну завісу слів, аби не відкрити прав-
ду: їй просто не хочеться іти із затишного кабіне-
тика, не хочеться знов думати, шукати виходу.
Нарешті спинилася. Попід вікнами пробігали люди, обвішані портфелями, авоськамн й торбинками.
Прямо навпроти спинилася машина з кавунами, по-
вільно в’їхала на тротуар, і біля неї одразу ж за-
вирувала черга,
— Любите дивитися на людей? — порушив мов-
чанку юнак.
— Так, але недовго.
— Чому?
— Бо тоді мені починає здаватися, що у кожного
з них життя склалося трохи краще, ніж у мене.
«О пані, чого це вам здумалося тут скаржитися
на життя?»
Хлопець промовчав, і вона відчула вдячність до
нього за те, що не піддався на цю маленьку прово-
кацію. Він малював щось у розгорненому блокно-
ті і не дивився на Юлію.
— Я не повинен був залишати цієї історії напри-
зволяще, — сказав тихо, наче сам до себе. — Та що
вже вдієш…
Звів нарешті свої незбагненної чорноти очі, і
Юлія відчула, що червоніє: їй не вдалося одурити
цього хлопчиська ні минулого разу, ні тепер. Вона
голосно хруснула пальцями. Хлопець ледь помітно
усміхнувся і зноз опустив очі.
— Ви були цього року у відпустці? — спитав ді-
ловито, аж сухо, мовби не помічаючи її розгубле-
ності.
— Що?— скинулася неуважно.— У відпустці?
Ні, не була.
— А завтра можете піти?
— Навіщо?
Відчуття затишку й безпеки зникло безслідно.
— Аби я не мав задоволення виступати на ва-
ших зборах і брехати,— іронічно пояснив хлопець.
— Гаразд,— кивнула слухняно.
— І втікайте звідси у якийсь глухий закуток.
А я спробую нормалізувати обстановку.
Вона підвелася, долаючи несподівану кволість,
побрела до дверей. Постояла на порозі, мовби зга-
дуючи щось, обернулася:
— Як вас звати?
— Павло Сергійович.
— Спасибі, Павле Сергійовичу,—подякувала,
уникаючи зустрічі з ним очима.
Наче сновида, обійшла чергу за кавунами, пере-
тнула вулицю, спинилася оживаючії: телефон!
— Завтра йду у відпустку,—сповістила Васи-
леві без будь-якого вступу.
Той трохи посопів у трубку і поцікавився:
— І куди ж?
— До мами. Слава богу, у кожного з нас є мама.
Коли виходила з будки, завважила у вікні нав-
проти хлопця у міліцейській формі. «Павло Сергі-
йович!—подумала майже весело.—Паша. Пав-
лик. Теж чиясь дитина».

Юлія розплющила очі, покліпала — о! під самим
вікном щось знову глухо гупнуло. “Яблука!”— ра-
дісно здогадалася вона. Поглянула на годинник—
десята ранку. Ну яс’но ж: вона у мами! Не встигла
прочинити двері в сіни, як з веранди почулося тур-
ботливе:
— До-о-оню, сніданок на сто-о-о-лі!
На мить Юлії стало соромно: мама встигла ви-
гнати корову в череду, збігати на вранішнє доїння
і приготувати сніданок. А вона спала. «Та я ж у
мами!» — солодко-ліниво подумала знову і, потяга-
ючись, подибала надвір умиватися.
Після сніданку Юлія ще з півгодини лежала, те-
пер уже за хатою, на простеленій мамою ряднині.
Довкола стриміли сухі коробочки маку, пахло жов-
тяками і м’ятою, переплетене листячко трави— най-
різноманітніших форм і відтінків зеленого — наче
аж гуло під напругою соків. Юлія відвикла роздив-
лятися кожен листочок окремо, і тепер їй було див-
но і трохи сумно, що вона призабула, як звуть ці
трави. Ось калачики, вона чимало попоїла їх у ди-
тинстві—спробувати?—ні, не хочеться, а колись
же нізащо не поминула б отакий рясний кущик: а це
спориш, його вона рвала теляті (делікатес), а ці
колосочки, з яких виходили такі царські вінки?
Як же вони називаються? Юлії схотілося негайно
дізнатися, вона зірвала травинку і пішла шукати
маму.
Угледіла серед городу — мама копала картоплю.
Юлії знову стало соромно за своє неробство. Встро-
мивши колосок у волосся, відшукала лопату і пода-
лася до мами.
— Відпочивала б іще, доню, — розігнулась на
хвильку та.—Скільки тут тієї роботи, а в тебе ж
відпустка.
Юлія ковзнула поглядом вздовж городу — край
губився аж ген за деревами. «Невже усе це можна
подолати лопатою?»—подумала з острахом. Але
труснула головою і рішуче вивернула перший кущ.
— Мамо, а ти думаєш собі коли-небудь спочинок
дати? — поцікавилась, коли держак став важчати
у руках.
— А я й відпочиваю, цілу зиму нічого не роблю,—
ласкаво озвалася мати.
— Відпочиваєш? Це називається відпочивати?! —
щиро обурилась Юлія, забувши, що так само щиро
і майже тими ж словами вона обурювалась і ми-
нулого, і позаминулого разу, і завжди, коли приїз-
дила в село до мами. — На ферму бігаєш, як мо-
лода, хоча давно могла б сидіти на пенсії. Онде
свиня рохкає, теля, корова, кури, гуси, та ще й цей
город, кінця йому не видно… Навіщо стільки?
Мати втерла краєм хустки чоло, постояла, зі-
першись на лопату.
— Усе ж воно гроші, доню, — озвалася винува-
то, і з тих винуватих ноток Юлія зрозуміла, що й
цього разу матір переконати не вдасться.
Та материна впертість завжди виводила Юлію з
рівноваги.
— Чи тобі не вистачає? — почала заводитись доч-
ка.— Тримала б курочок з десяток, та городу соток
шість, та пенсія — хіба не вистачило б?
— Мені вистачило б…—Мати підважила кущ,
заходилась оббирати великі рожеві картоплини. —
Та в мене ж іще ти є, доню.
— Нічого мені не треба!—гукнула Юлія, щоб
хоч криком пробитися крізь материну незворуш-
ність. — Мені треба, щоб ти не надривалася тут,
щоб була здорова, щоб ревматизм свій лікувала.
А тебе через цих клятих свиней-телят у санаторій
не випхнеш! Усе гроші, гроші, гроші!
Мати зітхнула.
— Та хіба ж я тільки заради грошей?
— А задля чого ж?—Юлія й копати кинула від
несподіванки.
Мати теж випросталася, потерла поперек.
— Я, може, і ворушуся досі через те тільки, що
все воно моїх рук потребує. Кожному хочеться чи-
мось до завтрашнього дня приторочитися. Ото роб-
лю і думаю: викохаю кабанчика, здам та й куплю
моїй дитині кольорового телевізора чи ще щось, не-
хай буде, як у людей…
— Та не треба мені телевізора!—простогнала
Юлія.
— А мені треба, — твердо одмовила мати. — І ро-
бота оця мені в радість, бо звикла до порядку. Ра-
ніше, доки сили більше було, найпершою в селі го-
род порала. Навесні сусідки ще тільки садять, а в
мене вже й посходило. І хлівець, і курничок у тако-
му порядку тримала, що не в кожного у хаті така
чистота. Тепер підупала на силі, за молодими вже
не потягнусь. А все одно вийду, гляну—тут у мене
картопелька, там квасолька, а там часничок, а тут
курочки, поросятко… І багата я, і не ледача, і лю-
ди не засміють, і самій од себе не соромно. А за-
бери оце все, завези хоч і в рай — на третій день
зляжу. І ніякий санаторій не поможе.
— Та це ж патологія якась! — люто пожбурила
картоплину у відро дочка.—Ну, розумію, не можеш
ти без роботи, і я не можу. Але ж надриватися наві-
що? Ти ж, окрім роботи, нічого в житті не бачила!
Зачеплена за живе, мати підібгала губи:
— Не тобі, моя дитино, судити про те, що я ба-
чила, а що ні.

І враз похопилася, що дочка приїхала ж зовсім
ненадовго і не випадає спаритися з нею па другий
день по зустрічі, сказала запобігливо:
— Та скільки тут тієї роботи? То тільки здаєть-
ся, що багато, поки не почав… А ти відпочинь, коли
втомилася, нехай-но я краще сама…
Юлії теж не хотілося більше сперечатися: який
сенс? Та й чи вперше? Завзято вивергала картоп-
ляні кущі з пахучої осінньої землі, підтюпцем но-
сила важкі відра й намагалась не дивитися, чи ба-
гато ще лишилося копати.
Скоро мама знов подалася на ферму, і Юлія за-
лишилася сама. її дивувало, що не відчуває втоми,
що копає легко, із задоволенням, встигаючи пора-
діти за курей, які мало не з-під лопати вихоплю-
вали ситих черв’яків, за осину компанію, що бен-
кетувала біля груш-падалиць, за картоплю, яка
вродила цього року чиста й рясна, і за себе, молоду,
здорову жінку, здатну так завзято вергати землю
хоч і цілісінький день.
А десь поза цим всім снувалися думки про маму
і про суперечку з нею. Юлії і справді дуже хотіло-
ся, щоб мама менше працювала і дбала про здо-
ров’я. Ті меблі, килими та люстри, які щороку до-
куповувалися у Юлину квартиру (придбану так са-
мо на мамині гроші у перший же рік її невдалого
заміжжя) справді не варті були, щоб стара жінка
отак надривалася. До того ж кожен новий подару-
нок лягав тягарем непоправної вини, невідплатного
боргу. Саме через це почуття вини Юлія безборон-
но дозволяла мамі хазяйнувати у себе, контролю-
вати витрати, давати тьму вказівок і настанов, втру-
чатися у наміри і плани. І навіть тоді, коли доходи-
ло до справжньої сварки, Юлія або мовчала, або
обережно виправдовувалась, тамуючи у собі слова
протесту. Так було, коли вона придбала чудесний
альбом із ілюстраціями фресок Софійського собору
за 50 карбованців і коли, потай здавши у комісій-
ний магазин кришталеву вазу, майнула з Василем
у Львів. А вона любила й жаліла матір і, приймаю-
чи її щедрі дарунки, мріяла, аби не вона. а мама
потребувала її допомоги. Але це було неможливо.
Мама, правда, мало не всьому селу показувала об-
нови, що їх привозила дочка, сяяла при тому, пи-
шалася, але тут-таки картала Юлію за розтрату,
намагалась випитати, скільки та річ коштує, пере-
конувала, що вона вже стара, їй нічого вже не тре-
ба, може довікувати і в простенькому, аби її дочка
ні в чому не знала нужди. Юлії вже зараз ставало
сумно від передчуття, що коли настане час жити
їм з матір’ю разом, то навіть її безконечна поступ-
ливість не врятує їх обох від сліпих вибухів непо-
розумінь.
Після обіду Юлії було категорично заборонено по-
ратись на городі. Вона потинялася по двору, позази-
рала до поросят, полежала на горищі в сіні, гортаю-
чи книжку, а тоді вирішила сходити в сільмаг. Там
довго порпалася у сувоях краму, переміряла плаття
усіх кольорів і розмірів, погомоніла з продавщицею,
а коли вийшла на вулицю—побачила, що сонце ви-
сить ‘на тому ж самому місці й до вечора ще дале-
ко. Додому повертатися не хотілось, і вона побрела
у напрямі ферми, сподіваючись зустріти по дорозі
маму. За селом зняла босоніжки, занурила ноги в
гарячу пилюку й зітхнула—такою відчула себе
легкою.
Дорога круто повернула, і село зникло за стіною
похнюплених осінніх соняшників. Соняшники об-
ступили Юлію з усіх боків — непорушні, замисле-
ні, пресумні. Вона побігла дорогою вперед, але за
новим поворотом знов були тільки соняшники. Зда-
валося, вся земля вкрита соняшниковими заростя-
ми, і тільки сонне сонце над цією одноманітністю
трохи оживляло фантастичну картину. Юлія сіла
край дороги, з тривожною цікавістю втупилася а
рівні ряди товстих шерхатих стебел з печальними
головами. Була дивна насолода у тому, щоб отак
просто сидіти, не ворушитися і ні про що не дума-
ти. Раптом Юлії вчулося, як у тиші повільно й по-
тужно повертається земля, на якій вона сидить.
Схопилася, побігла назад у село. Минаючи крайні
хати, глузливо подумала: «Дожилася! Кілька хви-
лин сам на сам з природою — і от, біжиш безвісти!»
Мама була вдома і знов копала картоплю. Юлія
мовчки прилаштувалася з лопатою поруч неї.

Наприкінці тижня, коли Юлія поверталася уве-
чері від річки, мама зустріла її біля хвіртки.
— Тобі лист! — повідомила загадково.
Юлія здивувалась, але не спитала, від кого, швид-
ко пішла до хати. На телевізорі й справді лежав
конверт. Взяла, покрутила в руках— розпечатаний!
Почала читати і аж задихнулася від сорому й обу-
рення—лист був від Василя і мама не втерпіла,
щоб не прочитати.
«Добрий вечір, люба моя втікачко! — писав Ва-
силь. — Прожив без тебе цілих чотири дні і відчув,
що більше не витримаю. Спохмурнів, утратив інте-
рес до роботи і їжі, почав навіть грубіянити коле-
гам. Отож заклинаю тебе: рятуй, поки не пізно! Бо
коли в мене остаточно зіпсуються апетит і харак-
тер, я стану просто нудним буркотуном.
Тільки не думай, що я такий уже безнадійний
егоїст і прагну, щоб ти витратила свою відпустку
на щоденне очікування мене з роботи. Я добрий і
уважний, отож сьогодні влаштував начальству не-
величкий, добре продуманий скандал і завтра можу
їхати, пливти чи летіти на всі чотири сторони. На
жаль, мене тягне тільки в один бік—до тебе. Не
лякайся, я не збираюся полохати твою маму неспо-
діваним візитом. Думаю, що це ти, оцінившії моє
позитивне ставлення до тебе, мусиш негайно при-
їхати і втішити мене. А тоді вдвох гайнемо на всі
чотири боки водночас. Мені дали премію, отож я
тремчу від нетерпіння позбутися її у щонайефектив-
ніший спосіб. Вибирайте, моя повелителько: Ялта,
Гагра, Сухумі чи просто намет у дикій глушині. Обі-
цяю прихильно вислухати будь-які інші пропози-
ції.
Ху-у-ух! По-моєму, я тебе умовив, чи не так?
А коли ні, то зачекаю іще три дні — більше не вит-
римаю,— а тоді приїду і вкраду тебе. Так що від-
разу ж, прочитавши оце, біжи на пошту і бий теле-
граму, якщо не хочеш стати жертвою моєї схиль-
ності до романтичних історій.
Не писатиму тобі «цілую», бо від одного цього
слова макітриться в голові.
Благаю! Волаю! Заклинаю! Приїдь!
Твій очманілий від самотності Василь».
Дочитавши до кінця, Юлія розсміялася. І тут во-
на побачила маму: стояла нерішуче в дверях, м’яла
фартуха, а лице аж порожевіло від нетерпіння.
Юлія згадала, що сердиться на неї, прибрала стро-
гого вигляду.
— Ти ставишся до мене, як до своїх поросят чи
телят! — дорікнула гнівно.
А сама в цей час думала: «їхати… з ним… цілі
дні, цілі ночі з ним… господи, хоч би на голову не
стати від радості».
— А ти і є теля,—голос у мами був ласкавий-
ласкавий.
— Таж увесь світ знає, що читати чужі листи
не можна! Це образа, приниження, не взагалі дідь-
ко знає що!
— Доню… ну, донечко, — мама сіла на диван ко-
ло неї,— ну, тебе ж не поменшало, а мені від серця
відлягло. Що тобі, для рідної матері листа жалко?
А я ж для тебе небо ладна прихилити…
«От, от, завжди так»,— подумала Юлія і не ска-
зала нічого. Вона вся була вже там, у Ялті і Гаг-
рі, поруч з Василем, який належатиме ці дні тіль-
ки їй…
Юлія раптом почула, що мати говорить до неї.
— Що? — спитала розгублено.
— Та питаю ж: він що. справді такий, що може
вкрасти?
Дочка засміялася.
— Це все, що тебе цікавить?
— А ти гадаєш, цього мало?—образилася мати.
Рвучко відкинувшись на диван і приплющивши
очі, Юлія тужно мовила:
— Ох, мамо, та навіщо йому кого красти, коли
він тільки моргне—слідом побіжу…
— Ото такий ловкий? — у голосі матері чувся
сумнів.
— Еге ж. З ним по вулиці йти неможливо—усі
дівки озираються.
— З лиця воду не пить,—підібгала губи мати.
— Ох, та мені однаково, пить чи не пить… — кво-
ло махнула рукою Юлія, що мало означати: ворот-
тя вже нема.
Мати, мабуть, щось надумала, бо присунулась
ближче, обтерла губи краєм хустки й улесливо по-
чала:
— Інші нехай біжать, а ти—не біжи. Ось пере-
силь себе, не їдь і телеграми не да’вай. Хай він сюди
заявиться, як нахваляється, а я й подивлюся, що
за один.
Юлія підвела голову, закліпала на матір:
— Як це — не їдь?

— А отак. Не їдь—І все. Ич, моду взяли: нака-
лякав листа — і лети, дівко. А матері на очі боїться
показатися. Не до душі мені таке, Юліє. Що ж це
виходить? Погуляєте, поживете удвох, а тоді знов
кожен у свою нору?
Заклавши руки за голову, Юлія незмигно диви-
лась у вікно і мовчала.
— Може, не поїдеш? — нерішуче попросила мати.
— Поїду.
Стара зітхнула скрушно і покірно. Потім встала,
навіщось обтрусила і розрівняла й без того чистий
синій у білу крапочку фартух, полаштувала вузлик
на хустці і мовчки вийшла. Юлія не ворухнулася,
сиділа вклякло, наслухаючи наростання тривожних
вітрів усередині себе.
— Ось на,— знов увійшла мати.
З дальніх далей обернулася на голос, безтямно
поглянула на материну простягнуту руку.
— Тут двох карбованців до сотні не вистачає. То-
бі на пухові ковдри зібрала.
Мимоволі Юлія взяла гроші і раптом зблизька —
до найменшої подряпини — побачила, яка висхла,
груба і зчорніла рука у матері, згадала, що отак —
не мимохідь, не краєм ока — вона бачила цю руку
востаннє іще в дитинстві, і всі товщі років, впро-
довж яких мама самотньо старіла, умудряючись не
завдати їй болю, обвалилися на Юлію відчуттям
безповоротної втрати—припала до маминого фар-
туха і голосно, невтішно заридала.
— Ну, не треба, не треба, доню, — мама гладила
її по голові, і від шкарубких дотиків плакати хоті-
лося ще дужче. — Ну, заспокойся, дитинко. Пої-
деш до нього, хоч сьогодні їдь. Може, то щастя
твоє. Хіба я не розумію?
І те розуміння мамине, і ласкава її покора завда-
вали нестерпного жалю.
— Бачу я, дочко, щось у тебе на душі не так.
Чогось тобі не вистачає в світі.
(Безсмертя для тебе, мамочко, не вистачає!)
— Ти б сказала мені, може, щось удвох приду-
мали б, га? А то криєшся від матері… От і зараз—
чого плачеш? У тебе сльози—наче всю рідню по-
ховала та сама на всім світі лишилася.
— А мені іноді так і здається, — знеможено оз-
валася Юлія. — Що я сама у всім світі.
— Свят, свят, свят!—злякалася мати.—Що це
ти говориш таке, доню? Як так — сама?
— Так, наче стою десь осторонь, дивлюсь на лю-
дей, і так мені їх шкода, аж серце болить, а помог-
ти ж нікому нічим не можу, ні на краплиночку!
Мати здогадалася, який жаль терзає дочку, але
теж не зважилася назвати його вголос. Спитала
тільки:
— У тебе це біля нього не минає?
Юлія притихла, задумалася.
— Іноді минає, а іноді—ні,—сказала не надто
впевнено.
— Хм… А я коло твого батька усе життя душею
гріюся. Його вже ось двадцять років як немає, а
все одно… І до самої смерті ні за чим не жалітиму…
А люди… Чого за ними так побиватися? Сьогодні
щасливі, завтра нещасливі, а там, дивись, знову
щастя усміхнулося. На те й життя.
— Я не про те, мамо.
— Я знаю. Та тільки як замолоду над цим сльо-
зи лити, то й життя не побачиш, і не порадуєшся
йому.
Мовчали у вечірньому присмерку, і не взнати бу-
ло, чи думають кожна про своє, чи про одне. Юлія
спитала:
— Мамо, а коли тато… коли ти сама лишилася,
що ти відчувала?
Не зводячи очей на дочку, мати стиха одмовила:
— Так, наче скалічіла враз. Осліпла чи обидві
руки одняло…
Встала, увімкнула світло.
— А ти чого це лежиш і досі? Ану збирай речі
та й завтра гайда на море.
Юлія підійшла до дзеркала.
— Мамо, я ще не дуже стара?
— Ста-а-ара?!—мати аж руками сплеснула.—
Та ти в мене така лялечка, що хоч сьогодні під ві-
нець веди! І поставою мов дівчинка, і очі чорні та
гарячі, і ніде ж ні зморщечки!
Юлія зітхнула і засміялася, аби її мама, нареш-
ті, побачила, що дочка повеселішала.

У місті, куди вони з Василем приїхали, здавало-
ся, ні в кою не було тих турбот, що примушують
людей поспішати, втупивши здерев’янілий погляд
у тільки їм відому далину. Незалежно від віку всі
поводилися так, наче їм ледве минуло сімнадцять.
Навіть літні пари блукали вулицями, взявшись за
руки, і це за будь-яких інших обставин сумне видо-
вище тут викликало замилування. Увечері біля іг-
рових автоматів та іграшкових автомобільчиків ог-
рядні, добросовісно потріпані життям дядьки по-
хлоп’ячому сперечались за чергу. На пляжі сивий
дідуган, пірнувши у воду, перекинув матрац із по-
пелястою, аристократичного вигляду старенькою.
А інший солідний дядечко із сяючою лисиною та
страхітливими чорними хащами на широченних гру-
дях підкрався до своєї напівспеченої сонцем, розі-
млілої подруги і з диким войовничим гиком вилив
їй на спину повну шапочку води. І нікого ті вибрики
не дивували, ні в кого не викликали осуду чи хоч
глузливого сміху. Сміх тут наче очистився від без-
лічі штучних відтінків, породжених людськими ва-
дами, і набув первісного значення: сміялися, бо ма-
ли приємність від сміху. Люди наче уклали угоду,
за якою солідність, стриманість, статечна розваж-
ливість тимчасово скасовувались. Особливо це було
помітно увечері, коли дами випливали на набереж-
ну у фантастичних розмірів капелюхах, прикраше-
них цілими букетами, дражнили чоловічу уяву де-
кольте на межі можливого і рясними строкатими
спідницями до п’ят—все це скидалося на безконеч-
ний карнавал. Враження підсилювало саме місто,
дуже схоже на декорації: яскраві ліани, пальми,
кипариси, різноколірні ліхтарики в траві й поміж
деревами, вузесенькі покручені вулиці, які виводили
до неспівмірно великих кораблів біля причалу, пов-
сюдно розчинені двері, теж наче іграшкові, бо троту-
ари і підлога—на одному рівні, часто не розділені
навіть умовним порогом, а над усім — дихання мо-
ря і музика. От море було справжнє, особливо піз-
ньої ночі, коли затихав карнавал. Поруч нього дум-
ки і почуття набували ритмічного неспокою хвиль.

…Це море уночі — як сум всесвітній, як туга всіх
живих за вічним, як спогади про страх того найпер-
шого, хто з нього вийшов, як поклик втраченого раю,
де крила всім дано і голоси для співу… Зайдемо в
темну хвилю—розчинимось, на бризки розпаде-
мось, на піщини, хай хвиля той пісок перемішає,
хай визволить із шкаралуп, в яких ми—в’язні від
народження… того народження, коли з води і сон-
ця найперша виникла клітина і замкнулась довко-
ла ядра… Зайдемо в темну хвилю, розчинимось і
спробуємо все почать спочатку, знайти найпершу
формулу, яка замкнула нас у шкаралупах тіл… Роз-
чинимось і все почнем з води і солі наперекір тій
формулі проклять, що прирекла на вічні пошуки та-
ких же замкнутих довкола ядра клітин…
— Чому ми не народилися братом і сестрою? Чо-
му не знали одне одного змалечку? Та хоча б де-
сять років тому чому не стрілися?
Переповідали себе безупинно. Мали досить часу,
щоб усе пригадати, нічого не втаїти, говорили, го-
ворили, розкуті темрявою і морем, говорили, бо що
мали, окрім слів, щоб поєднати два нарізно прожи-
тих життя в одне?

Навіть час тут був інший. Дні не називалися се-
редами й понеділками; не мали номерів, а струме-
ніли з неупинністю цівки в піщаному годиннику, де
важить тільки те, скільки піщинок лишилося для
руху.

Вранці Юлія і Василь снідали молоком з паху-
чими булочками, знов спускалися мокрими вули-
цями до моря і, ловлячи дрижаки, занурювались у
непорушну, прозору, з різким, чистим запахом ма-
су води. І не було більшої насолоди, ніж вискочити
на берег, розтерти шорстким рушником охо.ло.’і.е ті-
ло, а потім, піднімаючись у місто, наслухати, як
воно поволі зігрівається під сухими дотиками тка-
нини.
> О цій порі оживали шляхи карнавалу, і вони без-
турботно здавалися на волю неспішних течій, що
виносили їх або на повну спокус чашу осіннього ба-
зару, або на екскурсію в гори, або в екзотичну ви-
шуканість Ботанічного саду, або на морську прогу-
лянку — щодня місто знаходило для них принади,
від яких солодким щемом сходило серце, бо ж дару-
валися ті дива на одну мить.
Ближче до полудня солоні вітри сповнювалися
пахощами смажених шашликів і кави, яку подавали
у відкритих кафе під парасолями юні засмаглі офі-
ціанти.

Коли наприкінці першого тижня Юлія випадково
угледіла в руках якогось чоловіка газету, вона ста-
ла як вкопана і сповістила Василеві:
— Здається, я розучилася читати.
— Здається, я теж, — подумавши, сказав Василь.
— Але нам воно й ні до чого, правда ж?
— Безперечно!
І вони пішли купувати морозиво.

— Вітаю, вітаю. Видно, що з відпустки: відпочи-
ла, помолоділа. (Звикай, звикай до-таких комплі-
ментів, бо ж молодість минає). А це твоя нова ко-
лега, Лідія Юхимівна, прекрасний спеціаліст. (І
вже четверта на місці твоєї коханої Антоніни. Еге
ж, твоя колега, бо ж поки що я тут начальниця, не
забувай про це). А ти відтепер моя боржниця—я
умовила Надію Опанасівну забрати заяву. Ну що ти
на мене витріщилася, може, забула? Ми ж тебе ма-
ли на зборах обговорювати за те, що дочку її хо-
вала, а тоді ще й у профтехучилище спровадила.
Ха-ха-ха-ха! Оце, мабуть, загуляла, що про все на
світі забула! (Так, так, моя мила, мене не одуриш,
а невинні очі й сама добре вмію робити). Між ін-
шим, ця дівчина тебе тут розшукувала. Боже мій, що
за молодь пішла—самі кісточки та шкіра! Я, па-
м’ятаю…
Це можна було слухати безконечно. Але Юлія не
схотіла слухати, присунула до себе телефон.
— Павле Сергійовичу? Добрий день.
У Макарчучки очі округлилися від цікавості. Лі-
дія Юхимівна полаштувала окуляри і втупилася в
папери на столі.
— Спасибі, .вже на роботі. Як там наші справи?
Що саме—в порядку? На помідорах? Так, свіже по-
вітря їм не зашкодить. Ну, спасибі. Так, так, я на
днях забіжу. На все добре.

Макарчучка підібгалася на стільці, готуючись по-
чути, хто такий Паяло Сергійович. Та оскільки Юлія
мовчала, начальниця ображено задерла підборіддя
і сухо заявила:
— Погуляла — і досить. Берись до роботи. Тут
твій Петрявічюс двічі заходив. Каже, знову винай-
шов щось. Але мені показувати не схотів, тільки
тебе одну й визнає.
З Макарчучкою завжди було так: варто чимось
не догодити, як вона починала вишукувати «крив-
ди» на голому місці, ставала в’їдливою, бурмосила-
ся, і тоді лишалося єдине: поділитися з нею яки-
мось «секретом», хай хоч і вигаданим, аби тільки
він був невеселий і вимагав співчуття. Таким чином
начальниця вдовольняла цікавість і потребу у спів-
переживанні, а заодно втішалась незаперечним до-
казом власної благополучності. Це її розчулювало
настільки, що могла навіть випхати Юлію посеред
робочого дня у кіно, бо вона ж молода, потребує
розваг…
Звірятися Макарчучці у справжніх таємницях
Юлія остерігалася. Така начебто співчутлива, така
начебто по-жіночому розуміюча начальниця при
найменшій суперечці обертала ті задушевні звірян-
ня у вбивчу зброю.
Цього разу Юлія визнала за краще просто зник-
нути з Макарчуччиних очей.
— Петрявічюс? То я з’їжджу до нього у майстер-
ню,—невинним голосом сказала вона.
Макарчуччине обличчя набуло виразу цілкови-
тої розгубленості, наче її щойно ошукали в таємни-
чий спосіб.
— Ти… ти хоч подзвонила б спочатку, може, він
на об’єкті!
Але Юлія вже зачиняла двері і вдала, що не чує.

Дідуган Петрявічюс був на місці. Він сидів на
слюсарному верстаті, звісивши ноги, розгойдував
ними і замислено смоктав люльку. Юлія ще з поро-
га радісно засміялася, пішла до нього.
— Ага, приїхала,—сказав старий безбарвним
голосом і знехотя простягнув руку.
— Ага. Приїхала, — передражнила Юлія. —Доб-
рий день, товаришу начальник.
Маючи усього лиш семикласну освіту, Петряві-
чюс і справді отримував платню майстра виробни-
чого навчання у профтехучилищі. Іноді йому «спи-
хали» якусь групу—це вже коли траплялися такі
одчайдухи, що від них намагалися відхреститися всі
майстри. І чи то були мозаїчники, чи то були столя-
ри, але через півроку вони знали не менше, ніж не
одчайдухи з інших груп. Частіше ж він сам одбирав
собі хлопців, які здавалися йому тямущими, і поти-
хеньку втягував у свої «забавки», як він те нази-
вав. Він вициганив собі «лабораторію», яка начеб-
то була частиною виробничих майстерень, але ніхто
без дозволу старого не наважився б і носа туди по-
ткнути. Найвищою відзнакою серед учнів вважало-
ся потрапити у збірну групу Петрявічюса, хоча всі
знали і про його семикласну освіту, і про те, що він,
власне, не зовсім і майстер виробничого навчання,
а просто майстер на всі руки, який час від часу ви-
конує якісь складні завдання комбінату.
В «лабораторії» Петрявічюс відгородив собі за-
куток, у якому оселявся іноді на цілі тижні, хоча
мав у гуртожитку кімнату. Тоді він розпускав свою
групу, вдень і вночі товкся біля верстатів, майже
не виходив сам і до себе пускав неохоче— началь-
ство дивилося на те крізь пальці. Коли у ньому не
бурхали вогнища уяви, коли не мучила спрага пе-
ревлаштування механічного світу, був наче прив’я-
лий, вицвілий, відчужено-сумирчий. Та варто було
найменшому мікробові мислі, не мислі навіть,
а натяку, неясному здогадові забродити у темних
тунелях уяви, як старий перероджувався і, наче вки-
нута у воду риба, набував втраченої пругкості і за-
бутих барв. І тоді своєю впертістю міг хоч кого
довести до шаленства. Коли якийсь інженер прино-
сив йому креслення і казав, що саме оце треба
зробити терміново, а Петрявічюс у той час мудру-
вав над черговою «інтересною штучкою», то він про-
сто відсував креслення, наче нічого не чув і не
бачив. Недосвідчені інженери, як правило, серди-
лися і клали креслення знову перед очі Петрявічю-
су. А той мугикав, покректував, почісувався і знову
неуважно відсував папери на край столу. За якимось