Алла Тютюнник. “Тридцяте літо”

разом він просто жбурляв їх додолу з тим вира-
зом досади, з яким викидають з тарілки муху, а на
бідолашного інженера бликав так, що той біг скар-
житися начальству.
Правда, бігли тільки зелені новаки. А всі інші на
комбінаті знали, що Петрявічюс однією своєю «ін-
тересною штучкою» може дати користі більше, ніж
зелений інженер за кілька років роботи. Отож ста-
рий безборонне мудрував далі над своїми «штуч-
ками», і тільки іноді, перехиливши чарку-другу го-
рілки, яку за спокійних часів і на дух як виносив,
дідуган трощив усе, що траплялося під руку, про-
клинаючи себе, долю, війну і нікому не відомих
людей, які, можливо, вже й не жили на світі. Це
могло означати тільки одне: якась «штучка» не під-
далася затятому майстрові і він тужив за втраче-
ними для навчання роками, за інститутами та ака-
деміями, у які не втрапив почасти через війну, поча-
ти через власну легковажність, почасти через не-
добрих людей.
Нікому не спадало на думку визискувати з Пе-
трявічюса збитки. Бо хоч він і надбав на комбінаті
та в училищі чимало ворогів, справжні спеціалісти,
заражені докучливим мікробом творчості, за мов-
чазною згодою оточили старого непроникною сті-
ною захвату і беззастережного заступництва, а від-
людкуватість і зухвальство майстра тільки множили
незлостиві анекдоти про нього, які при глибшому
розгляді виявлялися сором’язливими посестрами ле-
генд.
А Юлія ще й любила цього самотнього хлоп’я-
куватого дідугана. Вони ніколи не звірялися одне
одному в почуттях, не говорили ні про що, окрім
як про роботу. Але інтонації, лагідні кпини давно
відкрили їм взаємну симпатію, приховану ніжність.
Ні з ким Юлії не було так цікаво готувати експе-
рименти, як з Петрявічюсом: це нагадувало мислив-
ські лови. Тепер він рішуче увіпхнув люльку в ки-
шеню і сповістив:
— Накльовується інтересна штучка.
В його очах мінилося передчуття великого полю-
вання.
Старий зняв з полиці сувій паперу і мовчки по-
чимчикував у куток, де на столі розкладено було
якесь залізяччя, а поруч стояла звичайнісінька роз-
чиномішалка. Все ще усміхаючись, Юлія оглянула
ту «виставку»: скручені вали, вивернуті лопаті,
уламки корпуса, підшипників, понівечені шестерні.
Знайома картина! Так траплялося завжди, коли у
розчин вкрадався камінь. Просто напасть якась.
Ще минулого року вони з Петрявічюсом пробували
барабанні й струменеві мішалки, але зарадити ли-
хові не зуміли. Після погрому, який вчинив тоді у
майстерні обурений Петрявічюс, Юлія не зважува-
лася більше згадувати про цю справу, шукала в
журналах: може, хтось щось придумає принципово
нове, але не знайшла. І ось тепер Петряпічюс
мовчки розгортав перед нею креслення. Схиливши
голову, Юлія оглянула перший аркуш і весело спи-
тала:
— Це що, пральна машина?
— Умгу, умгу,—проспівав старий,—ця машина
може перемолоти граніт.
Юлія перестала сміятися і підійшла ближче. Роз-
чиномішалка Петрявічюса справді нагадувала пра-
льну машину. В її барабані з ребрами автор про-
понував розташувати армований твердим сплавом
активатор, який утворював би потужний вир.
— Граніт не візьме,—із сумнівом сказала Юлія.
— Візьме!—заявив старий і поліз до кишені по
люльку.—Що не подужає активатор, те перетре
вібрація.
Дві голови—біла, мов пух, Петрявічюса і чор-
на, лискуча, Юлії—схилилися над столом. Все, що
лишилося за межами столу, кануло у небуття, на-
віть від них самих лишилися усього лиш тремтливі
ліхтарики мислі, якими побрели у темряві незнан-
ня і здогадів до рятівного світла попереду.
Вони знаходили! Вони припадали! А коли напили-
ся з тих джерел і підвели голови, сонце стояло якраз
навпроти розчинених навстіж дверей і розділяло
їхню радість. Юлія поглянула на старого, і їй схо-
тілося обняти його. Але той, наче відчувши її заміри,
одсунувся і згаслим голосом спитав:
— Чай питимеш?
— Питиму,—усміхнулася лагідно.
— А може, і картоплі насмажиш?
— Насмажу,—погодилася вона,
І тільки коли заходилася чистити картоплю, зга-
дала, що сьогодні Василь поведе її дивитися квар-
тиру, яку можна виміняти за їхні дві.

Початок жовтня. Бабине літо. Золоте і зелене.
І повітря таке прозоре, наче його й зовсім немає.
«Чого ти радієш, ненормальна?»
Отак би і йти безвісти. І хай би довкола було ба-
гато людей. І хай би чоловіки озиралися вслід, як
отой…
«О пані, яка ви легковажна! А ще заміж збирає-
теся».
Трава, дерева і птахи! Ви—прекрасні!
«О! Пані часом не збирається писати вірші?»
Вітрини, автобуси і пивні бочки! Ви—чудеснії
«А як вам оця черга, Юліє Гаврилівно? Теж до

вподоби?»
Мій славний сіренький будиночку!.. О! Галя…
На тій самій лавці, де колись півночі просиділа її
мати…
— Привіт, будівельнице!
Галя не усміхається, сидить нерухомо, а в очах
вираз безмежного зачудування і недовіри. Ну от,
мабуть, знову щось накоїли.
— Ходім. Розкажеш, як ви там.
Вдома Юлія поспіхом ставить чайник на плиту і

біжить мити руки.
— Ось повечеряєш і розкажеш, — гукає з ванної.
— Я не хочу їсти,—невесело каже дівчина.
— Ти хіба їла що-небудь? — Юлія усміхається,
бо ж хіба у такому віці, як у цього дівчиська,
можуть бути серйозні печалі?
— Ні, не їла. Мене нудить.
— Ой, та у тебе і синці під очима! Може, захво-
ріла?
— Захворіла,—у недобрій іронії сіпаються губи

дівчати.
— А до лікаря ходила? Чи хоч виховательці ка-
зала? — Юлія починає тривожитись.
— А що б я їм сказала? Що вагітна?
У голосі виклик безневинно скривдженої дитини.
Тремтячою рукою риється у сумочці.
— Як же так…—Юлія опускається на табурет,
припорошеною борошном рукою тре лоба.— А Слав-
ко де?
— А де йому бути? Помідори збирає. Ми тільки
два тижні й училися, а тоді всіх — на помідори.
Затягується димом, і на жовтому, аж позеленіло-
му лобі виступають крапельки поту.
— Ти давно звідти?
Чайник закипів, сердито зацокав кришкою. Юлія
втупилася у дві сунички на його білому боні, наче
забула, що треба робити далі. Нарешті вимкнула
газ.
— У мами була?
Дівчина глипає так, наче Юлія говорить марсіан-
ською мовою.
— І не будеш?
— Нізащо!
— Ти певна, що не помилилася?
Тепер Галя дивиться на Юлію майже співчут-
ливо.
«Ти теж не підеш до її матері… Антоніна? Не-
можливо. Павле Сергійовичу, чорноокий Павлику,
вам я про це і заїкнутися не зважусь… Є знайомі
медики…» Юлія лякається самої думки про таке.
Ні, ні!
Зненацька її стрясає сліпе нестямне обурення:
«Та що ж це таке?!! Чудесний був день. Петряві-
чюс, креслення, сонце…»
Дзвонять! Це Василь, о господи, ще одна проб-
лема…
— Збирайся!—кричить з порога Василь.—Я щой-
но звідти. Три кімнати! Центр міста!
Юлія стоїть мов укопана, немає сили озватися.
— Егей!—каже Василь вже тихіше.—Я розумію
вашу радість, пані, але навіщо ж німіти? Вислов-
люйте її, висловлюй…
Бліда від нудоти Галя, буркнувши «здрастуйте»,
стрімголов кинулася у ванну.
— Що, історія триває?—перейшов па шепіт Ва-
силь.
— Ох, тут таке…—Юлія повела його в кімнату,
пошепки розказала новину.
Василь мовчки слухав, дуже серйозно і пильно
розглядаючи її, доки Юлія не відчула, що потопає
у вирах відчаю і вини.
Десь брязнула засувка, зашуміла і перестала
йти вода. Галя повернулася до кімнати, йдучи із
важкою незграбністю підбитого птаха.
— Отак по три-чотири рази на день,—вимучено
поскаржилася Юлії.
Василь рішуче підвівся:
— Нас чекають.
Юлія теж підхопилася: справді-бо, вони ж збира-
лися поглянути на квартиру…
— Ти ляж, відпочинь,—вже на ходу кинула Га-
лі. — Я скоро повернуся.

— Коли ми одружимося, то поставимо у великій
кімнаті пальму і заведемо кота. О! Ондечки біжить!
Диви, який чорний. Хочеш, я його піймаю і у нас
уже буде свій кіт?
— Не хочу. Не хочу ні кота, ні пальми.
— Чому, Юлю?
— Бо не знаю, чи вони того хочуть. Не повна,
що їм буде добре зі мною.
— Шкода. А мені так хочеться кота!

«А знаєш, після того, як ми прожили три тижні
разом, мене тривожить оте «хочеться». Пам’ятаєш,
тобі хотілося пива? Уявляю, як би ти сміявся, коли
б я сказала це вголос, бо пива тобі хочеться зав-
жди. Я знаю, ми пили його там тричі на день. Але,
пам’ятаєш, у якийсь день пива не було. Спочатку ми
шукали його біля пляжу, потім на набережній, по-
тім обійшли усі ближні ресторани. Згадай, десь під
вечір ми набрели на пивний погрібець—у кожному
місті є такий закуток, де збираються всякі людці.
Я ще в черзі сказала, що довше п’яти хвилин тут
не витримаю, пам’ятаєш? А ти взяв чотири гальбн
пива, ще й якогось іржавого оселедця. Пам’ятаєш
ту обірвану стару із землистим обличчям і геть без-
барвними очима? І як вона жадібно пила портвейн
з-під столу, а потім хапала мене за руку і бубоніла:
«Діточки! 3 горя п’ю! їй-богу!» А п’янезний здо-
ровань у картатому картузику? Він же вилив мені
на ноги півгальби пива! Отоді я й попросилася звід-
ти. І ти вивів мене на вулицю, знайшов лавочку під
ліхтарем, попросив зачекати кілька хвилин і повер-
нувся до пива. Бо тобі хотілося!
Чого я дратуюся? Хіба ти міг знати, що той у
картузику виповзе з погрібця і почне до мене чіп-
лятися? Не міг. І коли я майже скотилася до тебе
вниз, ти вчинив, як і належить: наздогнав здоро-
ваня і добряче трусонув його, хоча те і не мало
сенсу— він і так ледве на ногах тримався.
Досі я не задумувалася про те, що зустрічатися
з тобою—раз на тиждень, тричі на тиждень, що-
вечора—це зовсім не те, що жити разом. Ці три
тижні ми були наче чоловік і жінка. І знаєш, це
була чудесна гра, яка й примусила нас задуматися
про одруження. Так приємно було вранці, коли ти
спиш, бігти на базар, а потім тихцем готувати сні-
данок і прати твої сорочки і знати, що ти зрадієш
і похвалиш мене і теж піклуватимешся про мене.
Але пам’ятаєш, я збила ногу і цілий день нікуди не
виходила? Ти годував і розважав мене, але ввечері
тобі схотілося прогулятися. Просто прогуля-
тися, бо дуже був тихий і теплий вечір. Нічого
страшного з моєю ногою не сталося, просто припух-
ла трохи і боліла, але як я плакала, коли ти пішов!
Сама-самісінька у всьому тому чужому місті!
Я, мабуть, так нічого й не скажу тобі. Бо, зреш-
тою, двоє людей не можуть прожити без непорозу-
мінь. І треба вчитися понижати бажання одне од-
ного. І не зважати на дрібниці. А це ж усе такі
дрібниці, правда, коханий?»

— Галко, я нічого не маю проти нащадка, я — за.
Але тобі тільки через місяць стукне вісімнадцять,
а мені—і взагалі через півроку. Якщо ти зали-
шишся тут, то припхається твоя мамочка з мілі-
цією. «Ах, цей негідник зґвалтував мою дівчинку!
Ах, ах, ця громадянка була співучасницею!» Ти собі
це уявляєш? В найкращому випадку нас поже-
нять.—Я—за. Я навіть обіцяю заробляти гроші.
— Спекуляціями? — питає Юлія.
— Ти гадаєш, я зовсім дурний? Все буде цілком
пристойно.
— Одного разу я вже чула щось подібне, — каже
Юлія.
— Еге ж, чула! Але тепер ми говоримо про ін-
ше. Галко, гроші я роздобуду, це не проблема…
— Для всіх проблема, а для нього—ні! Над-
звичайно цікаво,—іронізує Юлія.
— Нічого сміятися. Коли треба, я зароблю біль-
ше, ніж ти!
— Де і як? Ти ж нічого не вмієш! Усе, чого ти
навчився досі, це робити дурниці!—сердиться
Юлія.
— Де і як—моє діло! Галко, нам же ніде жиги,
от у чому проблема. Твоя мати нас не пустить, бапа
теж, до своїх я не піду, та й тісно там, а за при-
ватну квартиру тепер, кожному ясно, деруть не мен-
ше ПІВСОТНІ.
— Так ти ж зароблятимеш більше за мене! —
глузує Юлія.
— Тобі дуже весело, я бачу! Ну, смійся… Галки!
Та й хто ж нас пустить з дитиною на квартиру?
Чого ти мовчиш? Ти що думаєш, я тебе під ніж
послати хс’чу? Та я ж раджуся з тобою! Нам треба
вирішити, що робити!
Галя мовчить. Вона зараз так далеко, що до неї
не достукаєшся, не докричишся.
— Ну от що,—каже Юлія.—У вас цілий місяць
на роздуми. Галю, ти зможеш протриматися місяць
в училищі?
— Спробую…
— Обдумайте все, обговорите. А толі приходьте.
Чим зможу — допоможу,—пропонує Юлія, жаха-
ючись від самої думки про те, що через місяць вони
й справді можуть прийти.
— Що ж, подумаємо,—аж надто бадьоро каже
Славко.
— Дякую,—тихо шепоче Галя.
«Мамо, добрий день! Не буду тебе довго мучити:
я, здається, скоро вийду заміж. Завтра ми з Ва-
силем понесемо заяву. На реєстрацію у нас стрл-
шенні черги, так що розпишемося не раніше, як мі-
сяців через два-три. І не здумай нічого затівати. Це
тільки зайвий клопіт. Та й яка з мене наречена?
Краще я приїду до тебе з Василем, і ми втрьох
тихенько відсвяткуємо цю подію. Здогадуюсь, що
тобі зараз хочеться задати мені тисячу ґі одне за-
питання, тому сповіщаю: жених мій за нашими сіль-
ськими мірками відповідає усім вимогам, тобто
мпє вищу освіту, заробляє двісті п’ятдесят карбо-
ванців на місяць, не п’є, не курить, а до того ж мо-
лодий і красивий. Ну та скоро сама побачиш.
Що іше? На роботі все гаразд, із начальницею
живу мирно. Вдома теж усе гаразд—чепурю квар-
тиру і потроху консервую всяку всячину, звикаю
хазяйнувати. А взагалі—у мене все чудово. Пере-
давай вітання теляті, поросятам, курчатам і котові
Кузі. Напиши, як твій тиск, чи не треба якихось
ліків і взагалі, що треба, — напиши обов’язково.
Цілую тебе, мамочко, твоя Юля».

У листі до мами Юлія написала майже чисту
правду. Заяву вони з Василем віднесли, хату вона
чепурила, бо одразу ж по одруженні вони виріши-
ли її міняти, і навіть законсервувала кілька банок
томатного соку, і зготувала варення з айви та ма-
лини. І на роботі усе було справді гаразд, бо
Юлія майже всі дні проводила у «лабораторії»
Петрявічюса, з Макарчучкою майже не бачилася,
а відтак і не заводилася. Та якби й було щось не
так, вона усе одно написала б мамі, що все гаразд.
А воно ж і насправді було усе гаразд. Тільки ма-
ленький камінчик муляв і муляв усередині: Галя!
Але про це мамі не слід було знати. Як і Павлу
Сергійовичу, з яким Юлія таки зустрілася, бо ж обі-
цяла, але краще було б не зустрічатися: щебетала
майже годину чужим безтурботним голосом, потер-
паючи від страху, чи не викрила себе, аж доки той
спитав, що ж у неї трапилось. Вжахнулася подумки,
борнячись зачудованою усмішкою: «Трапилося? Ні-
чого, окрім того, що я виходжу заміж».—«Вітаю».
Але сказав це підкреслено сухо і почервонів. Юлія
аж розгубилася — чого б то?— защебетала знову, та
він тепер слухав неуважно, думав про своє, і вона
поспішила розпрощатися. Ох, Павле Сергійовичу,
Пашо, Павлику, щось і у вас не зовсім гаразд, по-
думала тоді Юлія.
…А Макарчучці не слід було знати про Василя.
А Василеві не слід було знати про її відвідини
Павла Сергійовича.

«А ти ж збиралася прожити так, щоб не було
чого приховувати!— глузувала із себе Юлія. І са-
ма себе втішала: — Нічого, Юліє Гаврилівно, якось
виплутаємось і більше брехати не будемо». І випра-
вдовувалась: «А хіба я брешу? Я тільки оберігаю ближніх від зайвої інформації».
Але все то були дрібниці в порівнянні з великою
радістю, яку Юлія носила в собі. «Поділися секре-
том, як це в тебе виходить: розцвітаєш на очах», —
підозріло втуплювала очі Макарчучка. «Думай про
діло»,—сердито вимагав Петрявічюс, коли Юлія
посеред роботи ні з того ні з сього розпливалася у
радісній усмішці.
Все і справді було гаразд. «Штучка» Петряві-
чюса, над якою вони мудрували не один тиждень,
нарешті піддалася. Біля майстерні, де працювала
нова розчиномішалка, тепер постійно збиралися
хлопчаки і годинами дивилися як заворожені. А по-
дивитися таки було на що. Всередині похило вста-
новленого циліндра оберталася суміш, утворюючи
просторову воронку розрідження. Ця воронка по-
глинала все, що у неї потрапляло. Спочатку учні
тільки дивилися, як Петрявічюс і Юлія вкидали у
мішалку грудки глини чи камінці. Потрапляючи
на активатор, камінці розбивались і змішувались
просто миттєво, а тоді зливались разчином через
верх по спеціальному патрубку. Не втримавшись
від спокуси, якийсь малолітній дослідник крадько-
ма вкинув до апарата шматок цеглини—Петряві-
чюс і окс’м не повів. І тоді гурт добровільних «по-
мічників» миттю розсипався по двору, хапаючи все,
що траплялося під руки: уламки дощок, скла, кар-
тон і папір, щебінь, закам’янілий цемент, шматки
бетону. Все це летіло у розчиномішалку безперерв-
ним потоком, а вона з одноманітним ситим вур-
котанням перемелювала і розчиняла, перемелювала
і розчиняла. Підвечір дітлахів ледве вдалося про-
гнати від апарата, та й то лише тому, що на под-
вір’ї нічим було більше розжитися.
Отож незабаром розчиномішалку збиралися по-
казати громаді. День для демонстрації новинки
вдався як на замовлення: сонячний, безвітряний,
гожий.
Начальства ще нема, і Юлія вирішує піднятися
на дах дев’ятиповерхового будинку, біля якого ма-
ють випробовувати розчиномішалку. З даху видно
мало не весь мікрорайон. «Це ж усього за десять
років набудували»,—Юлія відшукує будинок, що
його поставили на пустирі першим.
Якби десять років тому хто сказав Юлії, що вона
полюбить оці нагромадження білих кристалів, голу
прямоту широченних вулиць, де, мов згасаючі іскри
людської уяви, жевріють виструнчені рядами де-
ревця, вона б не повірила.
Будівельники юрмилися навколо насупленого
Петрявічюса, котрий підкручував та обмацував дав-
но налагоджений апарат і не звертав уваги на до-
бродушні кпини глядач|в.
…І свою роботу Юлія любила, хоча була ця ро-
бота не зовсім така, про яку мріялось у юності.
Молодим завжди здається, що вони покликані не-
одмінно перевернути світ! Гадала тоді, що, отримав-
ши диплом інженера-будівельника, поїде кудись у
небачені краї зводити небачені міста. Але нікуди не
поїхала і нічого не зводила. Усього-на-всього від-
находила плоди чийогось натхнення, здатні полег-
шити працю іншим. За всі роки роботи мала на ра-
хунку кілька десятків таких новинок, половина з
яких так і не прижилася на будові. Ото і все.
І якоїсь невловимої миті прийшло розуміння: пе-
ревернути світ у неї не вийде і не треба його пере-
вертати. І коли людина вирушає на роботу без тяж-
кого зітхання, коли протягом дня не позирає на го-
динник із єдиною думкою: чи далеко ще до вечо-
ра,— то вже це добре. А Юлія ж іще мала отакі дні,
як сьогоднішній.
Правда, іноді все ж мучилася від того, що сама
нездатна нічого створити, віднайти, відкрити, що
може тільки запалитися від чужого вогню, від того,
який на дні і ночі ввергає у щасливе безсоння май-
стрів із племені Петрявічюса, заздрила їм, але
знаходила в собі мужність втішитися тим, що лю-
била своїх одержимих, допомагала їм, чим могла.
…Петрявічюс закінчив приготування і тепер сто-
яв біля апарата мов камінний. Юлія труснула го-
ловою і рушила до нього: час починати. Не без
цікавості поглянула на молодого інженера буд-
управління, котрий підняв руку, закликаючи това-
ришів до тиші. Порядок є порядок: першими зав-
жди виступають люди, мало причетні до діла. Що
ж, Юлія послухає.
— Дорогі товариші! Сьогодні, четвертого листо-
пада, напередодні великого свята…
Лишенько, невже сьогодні й справді четверте?!
Як вона могла забути?! День народження Галі, три
дні до свята… Це ж, либонь, канікули вже поча-
лися… Коли ж вона їх востаннє бачила? Тиждень
тому? Півтора? Два? Підійшли удвох до мішалки,
постояли… «Ну, як діла?»— «Нічого…» Вони ж їй
сказати щось хотіли!
— Юліє Гаврилівно, куди це ви? Зараз виступа-
тимете, ваша черга!
Так, так, дзвонитиме вона потім, а зараз треба
виступати.
— Дорогі товариші! Сьогодні, четвертого листо-
пада…— Ой, та що ж вона верзе? Усі сміються! Пет-
рявічюс сплюнув і поліз у кишеню по люльку, треба
негайно взяти себе в руки, пауза вже я так затя-
глася.
— Дорогі товариші!
Тепер вони просто регочуть! Не здумай заревти
нетямо, тобі зараз найкраще теж засміятися ра-
зом з усіма. Ось так, браво, Юліє Гаврилівно!
А тепер говори.
— Я рада, що моя промова поліпшила вам на-
стрій, дорогі товариші! Та оскільки нас чекає спра-
ва, веселощі тимчасово відміняються! Давайте
спершу займемося ділом…
Усе гаразд, усе й справді гаразд…
— Давай поговоримо серйозно. Те, що ти близько
до серця взяла історію цих цуциків, мене, в прин-
ципі, радує. Ти взагалі із породи всесвітніх жаліб-
ниць і всесвітніх матерів, і за це я тебе люблю.
Але спробуй подивитися на все це з іншого боку.
Ти б хотіла їм допомогти, так? Але подумай добре,
чи піде в даний момент їм на користь будь-чия до-
помога? Вони вирвалися із теплих гніздечок у
самостійне життя. Пробач за банальне порів-
няння, це все одно, що викинути з човна посеред
річки того, хто воду бачив тільки в крані. Назад
у човен вороття немає, треба добиватися до яко-
гось берега. І ось вони тільки-тільки навчилися
триматися на воді, а тут—Юлія Гаврилівна, як
торпеда, бульк— і вже коло них. Як ти гадаєш, що
вони одразу ж зроблять? Я тобі скажу: вони вчеп-
ляться в тебе мертвою хваткою, і тобі доведеться
буксувати їх до берега. І що ж? Вони таки виберуть-
ся на сухе, але так і не навчившись плавати. І зна-
єш, чим це небезпечно? Вони потім завжди шука-
тимуть того, хто б їх вивіз з мокрого на сухе. Ти
мене розумієш? Із самого початку ти обрала хибну
лінію. Ти нашкодила їм тоді, коли ховала під бать-
ків цілих два тижні. А тепер знов збираєшся втру-
титися. Що ти можеш їм порадити? От бачиш, ти
й сама не знаєш. Значить, нічого тобі туди й ходити.
Юлія згадувала: травень, невпинний лет білих пе-
люсток у садах, зелене кафе на розі.,. Чому зелене?
Ах, справді, зелений неон, зелений присмерк за вік-
нами… їм тоді страшенно щастило у всьому, навіть
у всуціль виповненому людом залі залишилося два
вільних місця. Зайняли ті місця з неусвідомленою
упевненістю, що так має бути, що завжди і скрізь
чекатимуть на них два вільних місця, а вже тоді
роззирнулися і завважили навпроти чоловіка, кот-
рий із незрозумілою напруженістю споглядав їхнє
по-пташиному безтурботне вмощування.
Юлія пригадала: наштовхнулася на той погляд
із досадою і занепокоєнням. А коли чоловік заго-
ворив, то і взагалі ледве погамувала обурення. «Дя-
кую,—сказав той голосом, яким промовляють зі
сцени актори. — Я сподівався на гірше. А ви доволі
симпатичні, приємно буде провести вечір у такому
товаристві». Юлія [ Василь нерозуміюче перезир-
нулися. Тим самим неприродним голосом чоловік
пояснив: «Мені імпонує ваш колорит, хоча ідея, да-
руйте, не нова. Але я посадив би вас ближче одне
до одного, щоб надати композиційної завершено-
сті». — «Влипли», — голосно сказав Василь до Юлії,
а в неї обурення сягнуло тієї межі, за якою почи-
нається спокій безсилля. У тиші того спокою вона
відчула закипання простору між двома чоловіка-
ми. Безпомилкове жіноче чуття підказало рятівний
маневр: зберігаючи вираз поблажливої серйозності,
вона разом із стільцем пересунулась ближче до Ва-
силя і поцікавилась: «Так добре?»— «Добре»,— від-
повів художник. З нього спала якась напруженість,
пальці перестали стискати келих. Юлія пильніше
придивилася до жовтого, обрамленого завитками
чорної бороди обличчя, зазирнула у зелені очі і теж
розслабилася. Василь мовчки здався на її волю,
дозволив включитися у затіяну художником гру,
обравши роль сторожкого спостерігача.
Чим більше говорив художник—а слова лились
із нього безупинно; випадкові, натужні, вони не
збігалися зі щирістю інтонації, примушували зав-
мирати у передчутті прихованих вирв і неочікува-
них обвалів,—чим більше він говорив, тим нереа-
льнішим здавалося Юлії усе довкола. Нематеріа-
льні істоти плавали у зеленавому інопланетному
присмерку, промовляли щось незбагненне, а він із
вправністю фокусника вихоплював звідти химерні
забавки: «Погляньте, он дівчина-ящірка!» Наспра-
вді у дівчини було довге жовто-зелене плаття і пла-
стична грація звірка, але тієї ж миті вона стала
ящіркою.
За тією словесною грою Юлія не відразу помі-
тила, що художник наполегливо домагається її ува-
ги. Тоді Юлія перестала слухати слова і довірилася
мові очей—чоловік просив не полишити його в са-
мотності. Перш ніж встигла обуритися неправомір-
ністю посягань на її співчуття і розуміння, худож-
ник зіщулився, наче перед ударом, і рештки само-
владання покинули Юлію від тієї беззахисності.
Охоплена сум’яттям, вона знову зазирнула у сто-
млені тисячолітнім досвідом очі, прочитала без-
страшне благання скласти зброю і вибачити за
клоунську гарячковість балаканини, зрозуміла, що
цей чоловік просто не знає легкої, порожньої мови,
до якої вдаються чужі люди, коли їх силоміць єд-
нає випадок, і що тільки нездоланна жага хоч та-
кого миттєвого, облудного єднання примусила його
вчинити розбійницький напад на неї і Василя, її
вразила і полонила відвага, з якою знехтував не-
безпеку осміяння, відсічі, зневаги і майже голіруч
ринувся ламати кордони відчуженості. Вона поба-
чила також, що душа його обтяжена дарами, на
які досі не знайшлося адресата, які несила вже не-
сти одному і які він готовий віддати будь-кому, хто
не відштовхне з байдужістю, як хвилину тому ле-
две не відштовхнула Юлія, як не один раз від-
штовхували інші. Усміхнулася вибачливо, підба-
дьорила самими очима—захлинувся від радості,
шумно хапнув повітря, і слова нарешті збіглися з
інтонаціями: він заговорив про свої картини.
Жовта пустеля. Нею біжать люди. Цілий натовп,
наввипередки. Кільком вдалося вирватися вперед,
у них на обличчях—радість. І більш нічого. Жовта
пустеля і люди, що біжать. А то ще більярд, де
замість куль—людські голови: хто затулився до-
лонею, хто. заплющив очі в очікуванні удару.
Художник потер долонею лоба і ніяково усміх-
нувся. «Так нікчемно розказую, просто сором». —
«Ви песиміст?» — спитала Юлія співчутливо. «Еге
ж», — а сам ледь утримав радість, променів до неї
гарячою вдячністю, линув очима, наче нікого тут
більше й не було, аж Юлія вловила поруч наро-
стання глухої тривоги — ковзнула поглядом у бік
Василя, і тієї ж миті, втративши підтримку її пог-
ляду, художник збився і змерх.
Встав, тамуючи неприкаяну метушливість рук, по-
лишив острівець їхнього столика і канув у зелені
води нереальності.
— Мабуть, невизнаний геній,—висмикнув її з
розчулення Василь.
— Мабуть,—погодилася коротко.
— І хочеться погладити, як бездомного собаку.
— Хочеться.
Художник виринув із цілком матеріальною пля-
шкою вина у руках, довго відкорковував, не зво-
дячи ні на кого погляду, діловито розлив у келихи.
— Приємно випити доброго вина з добрими лю-
дьми…
Юлія відчула порожнечу, як при падінні з ви-
соти, бо то був знову голос невмілого актора. Але
тепер вона не схотіла підтримувати гру, їй чомусь
стало прикро від його недовіри і кривдно на Ва-
силя, котрий нічим не заохотив художника у нама-
ганні порозумітися.
— Не треба штукарства,—попросила просто.
Послухався, сяйнув довірливою усмішкою.
— А тепер ходімте. Я мушу віддячити вам.
Пішли темними двориками, спускалися в якісь
підвали, гладили холодні шерехаті стіни, намацую-
чи у цілковитій, сповненій чистих вапняних про-
тягів темряві небаченої краси камінні узори, в од-
ному з підвалів розглядали людей, що біжать по
пустелі, і портрети інших людей, у яких не було і
краплинки песимізму, бо художнк любив їх, любив
до щему, аж у Юлії подих перехоплювало: стояли
серед площі перед найстарішим у світі деревом,
слухали порухи сонних птахів у кроні, забиралися
у вулички, де самі мури і брами, високі, неприступ-
ні; вдихали сухий порух століть, полохали кроками
святих у нішах собору, і ті сварилися несердито.
Юлії було моторошно до запаморочення, бо ж, ок-
рім них, у місті не ворушилася жодна жива душа,
тільки зрідка машини, мов посланці інших світів,
шурхотіли таємничо та безшумними тінями випорс-
кували з-під ніг коти. Було жаско і водночас хоті-
лося, щоб це тривало безконечно.
А художник заманював їх далі й далі у непо-
сильної краси місто, яке вони за стільки років не
зуміли розгледіти самі, жбурляв їм до ніг усе нові
відтінки тієї казкової ночі, майже кричав, вима-
гав, щоб вони дивилися, благав, щоб слухали, мо-
лив, щоб відчули, тривожно зазирав у обличчя, і від-
чай у його голосі вибухав тріумфом, коли вони зав-
мирали і відкривалися назустріч його світові.
Вони вже готові були переступити межу, за якою
шаленство спорідненості мало б ніколи не кінча-
тися. Та посланцем відринутого ними світу вигуль-
кнуло раптом із темряви таксі, підозріло повело
зеленим оком, і Василь не витримав, кинувся на-
вперейми, зупинив. Чи прощалися, чи говорили
якісь слова, Юлія не завважила, а схаменулася,
коли замиготіли, розбігаючись у небуття, худож-
никові площі і дерева, затріщало, рвучись під на-
тиском сили, полотно художникової ночі. її аж під-
кинуло від усвідомлення: ніколи! Щойно знайшов-
ши, не встигнувши і збагнути що, втрачала щось
неоцінимо важливе й потрібне. Заметалася думкою
у пошуках виходу, закричала до Василя забутою
у ту ніч мовою нещирості: «Ми ж полишили його
без копійки грошей?» Жагуче надіялась, що Василь
примусить безсловесну істоту за кермом повернути
назад, що встигнуїь іще, знайдуть. Але той сказав,
обіймаючи її: «Ти що? Він живе там близько, а в
машину сам не схотів… Хіба ти не чула?»
Промайнула неонова вивіска знайомого кафе,
і Юлія зрозуміла: все. Машина підвезла їх до зна-
йомого будинку, зловтішне чмихнувши на прощан-
ня, подалася у безвість.
Наступного дня вона потягнула Василя шукати
майстерні художників. Вже через годину вони сто-
яли у захаращеному підрамниками, мольбертами,
глечиками, снопами, чиїмись погруддями та безго-
ловими торсами приміщенні і могутній, схожій на
Карабаса-Барабаса, жінці розповідали про худож-
ника. Жінка виписувала аквереллю півонії, і від її
поблажливої недовіри обом було ніяково. Валер’ян
Леопольдович? Вона зроду не чула такого імені.
З жовтим обличчям, світлими зеленими очима і чор-
ною бородою? Хм, вона сама охоче глянула б, ли-
бонь, інтересна натура.
У Юлії наростало відчуття, що вона зраджує
художника і все подароване ним минулої ночі, але
вирішила будь-що дійти до кінця і розповіла про
картини. Карабас-Барабас полишив свої півонії,
зачудовано зміряв поглядом Юлію з ніг до голови
і забурмотів: «Це якийсь сюр. А може, шиз».
У Юлії виникло непереборне бажання вчепитися
нігтями у цю червону товстогубу пику, і вона стрім-
голов вискочила на вулицю.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве