Алла Тютюнник. “Тридцяте літо”

Юлія потопталася в лункому порожньому вести-
бюлі гуртожитку і нерішуче рушила нагору. У ко-
ридорі другого поверху світилася одна квола лам-
почка. Юлія постояла, прислухаючись, і вже зби-
ралася йти вище, коли їй вчулося, наче неподалік
хтось схлипнув. Пішла на звук, постукала у двері.
Відчинив Славко. Покліпав зачудовано, сказав:
— Привіт! — Без особливої радості, мало не сер-
дито, наче оце щойно сперечався з кимось і ще не
охолов.
— Здрастуйте,—ступила у кімнату Юлія, нама-
гаючись розгледіти, що тут відбувається.-— А чого
це ви у темряві сидите?
— Так говорити легше,—буркнув Славко. —
Брешеться менше, ніж при світлі.
Галя відірвала голову від подушки, сіла і захо-
дилася витирати сльози. Кинувши пальто на бильце
одного з чотирьох ліжок, Юлія підсіла до дівчини.
— Що тут у вас?—поклала на коліна Галі квіти
і коробочку з духами:—Це тобі. З днем народжен-
ня. Пробач, що припізнилася… Чого плачеш?
— Вона тепер від усього плаче! Тільки про щось
серйозне заговорю — сльози! — вибухнув Славко.—
Вона думає, що як наплакати діжку сліз, то все
утрясеться само собою.
— Тихо!— сказала Юлія.— Від крику теж нічого
не утрясеться. А світло увімкни, правдолюбцю!
Спалахнуло світло. Тепер Юлія побачила, що
Галя ще більше схудла, аж лячно стало, у чому ті-
льки душа тримається, а Славко навпаки — роздав-
ся у плечах, повищав — парубок, та й годі.
— Ви що, самі на весь гуртожиток?
— Самі. Всі на канікули роз’їхались.
— Ну, і якою правдою ти оце довів її до сліз?
— Та!— махнув рукою…— Кажу їй: нам пора
щось вирішувати, а вона — вє-є-є!— і більш нічо-
го,— перекривив Галю.
Та нижче опустила голову. Злякавшись, то дів-
чина знов заплаче, Юлія поспішно спитала:
— Ну, а як навчаєтесь? Щось робити вже вмієте?
— Галка надумала у відмінники вибитись. Усе
записує, усе слухає і на практиці у перших рядах!
Старостою вибрали!
— А ти?
— А мені воно для чого? Що я, на все життя
сюди найнявся, чи що? Ми як домовилися з нею?
Пересидимо, придумаємо щось — і гуд бай!
— А хіба вже щось надумав?— здивувалася
Юлія.
— Я-то надумав! Так вона ж оно… Обручку ми
загнали—гроші є, так? Документи можемо заб-
рати в будь-який момент, так? Чого нам тут висид-
жувати?
Він присунув стілець, сів навпроти Галі, взяв її
руки в свої:
— Галко, ти іще нічого в житті не бачила! А те-
пер ми можемо гайнути куди завгодно. Можемо
найнятися в геологічну партію, уявляєш? І роман-
тика, і гроші, і воля! А хочеш на південь? Море,
пальми… На літо влаштуємось офіціантами, там
беруть сезонників, я знаю, хоч на штани заробимо
і на пляжі поваляємось… Ну от, знову за своє!
Галя опускала голову все нижче, потім плечі її
почали дрібно тремтіти. Юлія погладила ті дитячі
плечі, спитала:
— Галю, а сама ти що думаєш?
— Нічого! Вона нікуди звідси не збирається! У неї
тут подружки! І в бригаді подружки! А бригадир
у неї знаєш хто? Ліщук! Варвара Федорівна! Удар-
ниця! Кавалер ордена, забув якого! І т. д. Галко,
ти бачила, які у тієї Варвари руки? Ти хочеш, щоб
і в тебе такі були? А зарплата у неї знаєш яка?
Не піднімаючи голови, Галя тихо сказала крізь
сльози:
— Ми з тобою мізинця тих рук не варті…
— Цілком згоден, цілком згоден,—зрадів неві-
домо чого Славко і нахилився до самого обличчя
дівчини:—Та тільки мені начхати на її мізинець і
на її руки. Я й не збираюся рівнятися до її мізинця,
зрозуміла? Хай би мені мільйони пообіцяли, я б та-
кого життя, як у твоєї Варвари, не схотів би!
Юлія добре знала Варвару Ліщук і пам’ятала,
що кожна зустріч із цією жінкою лишала в душі
якесь радісне світло. Вона навіть трохи заздрила
жіночому щастю Варвари. І чоловік у тієї був зо-
лото, і троє діточок, мов горішки, і бригада, як
скрипочка, і де б вона не з’являлася, ця метка жит-
тєлюбна Варвара,— хоч вдома, хоч на роботі, хоч
на зборах,—завжди виникало враження, що во-
на—центр, довкола якого обертається все на світі.
— Тобі подобається працювати у Варвари Фе-
дорівни? — зраділа за дівчину Юлія.
Та не встигла відповісти, як Славко заторохтів:
— Подобається? Та це не те слово! Вона просто
звихнулася на тій Варварі! Вона ж ні про що біль-
ше не говорить! їй уже й стіни надраювати подо-
бається, бо Варвара на цьому звихнута. Ну, скажи,
правда ж, подобається?
— Правда,— підвела голову Галя. Сльози її
якось дуже швидко висохли, і вона майже по скла-
дах кинула в обличчя Славкові: — Мені подобаєть-
ся штукатурити. Мені подобається Варвара Федо-
рівна. Мені подобається в училищі. — Вона обер-
нулася до Юлі і пояснила тихо й довірливо:— Я як
втекла із дому, так щодня од страху вмирала. Не
через маму чи міліцію… Я думала: а що далі?
Увесь час думала. І наче щось обривалося всере-
дині,—показала на груди.—А відколи я у Варва-
ри Федорівни, мені не страшно. Там люди такі, що
я знаю: і мені допоможуть, і дитині…
— Тобі! Дитині!—закричав Славко.—Вони до-
поможуть тобі стати сірою конякою! Будеш тягти
лямку на сто двадцять ре і тулитися в гуртожитку!
— А що будеш ти у цей час робити?— гнівно
спитала Юля.
— Що завгодно! Золото шукати у тайзі. Пиво
розносити у Ялті. Але тут я не сидітиму!
Галя впала обличчям у подушку і заридала.
— Те, що в тебе вітер у голові свистить, я дав-
но знаю,—зітхнула Юля.—Те, що ти ледар, для
мене теж не новина. Але я не знала, що ти така
тупа, бездушна скотина. Галю!—заторсала вона
дівчину.—Галю! Вставай, поїдемо до мене. Не тре-
ба тобі такого чоловіка і такого батька твоїй дити-
ні! Вставай!
— Ну, ну, ну!—одіпхнув Славко Юлію і вхопив
за плечі Галю.—Не лізь у наше життя! Галочко,—
сказав винувато,— невже ти думаєш, що я тебе мо-
жу покинути?
Юлія прислухалася до тиші п будинку, обвела
поглядом кімнату з бідненькою обстановкою, з го-
лим, плямистим, як жираф, столом, з двома кирпп-
тими ляльками на підвіконні, встала, взяла пальто:
— Поїхали до мене. Що вам тут самим робити
на свята?

Вдома молодята повеселіли. Юлія думала, що
коли вони зовсім заспокояться, з ними можна бу-
де поговорити без зайвого крику і нервувань. Та
коли вона наступного дня повернулася з роботи,
вдома була тільки мама. Після радісних вигуків
і поцілунків Юлія нерішуче спитала:
— А де ж мої гості?
— А пішли собі,—сторожко відповіла мама.—
Попрощалися і пішли. І тебе підождати не схотіли.
І змовкла, очікуючи на якесь пояснення, замість
пояснень Юлія, подумавши трохи, сказала:
— Знаєш що? Зачекай мене ще годину, га?
Я одного чоловіка забула привітати зі святом,
а він може образитися. І не сердься, гаразд? Я шви-
денько.
Петрявічюс навіть не здивувався, коли Юля, а
за нею й Славко з Галею проспотикалися темною
майстернею до порога комірчини. Старий саме пив
чай і гортав журнал.
— Ага, прийшли,— голосно буркнув замість при-
вітання.
І заходився розставляти чашки на столі.
— Зі святом вас, Юстасе Гунаровичу,—сказала
Юлія, знімаючи берет.
Молодята так і лишилися стояти в дверях.
— Сідайте,—наказав старий, ні до кого не звер-
таючись зокрема.
Поприсідали коло дверей, хто на чому—наче на
вокзалі.
— До столу сідайте,—уточнив господар, вистав-
ляючи із саморобної шафочки слоїк.

Юлія здивовано стежила, як він перекладав щось
із слоїка у вазочку, і раптом аж усміхнулася:
— Юстасе Гунаровичу, звідки у вас варення?
Старий бликнув—чи не насміхається?—й відповів:
— Сам варив. Біла черешня і горіх.
Юлія уявила нього шорсткого діда з ложкою у
зашкарублій руці над мискою варення, і їй аж гор-
ло здавило.
— Може, чого міцнішого за чай вип’єш?— поці-
кавився той.
— А є?—здивувалася, знаючи відразу Петряві-
чюса до спиртного.
Він вловив здивування, сухо пояснив:
— Про всяк випадок запасся; може, хто зазир-
не перед святом.
Юлію обпік сором—адже лосі ніколи не заходи-
ла до старого просто так, без діла, хоч і знала, що
жодної рідної душі немає у цього неприступного
дідугана. «Неприступного? А ти пробувала прпс-
тупитися?»—спитала себе сердито.
Петрявічюс налив у келих вино, поставив персі
нею. Зиркнула на нього розгублено, потім на Слав-
ка та Галю.
— Молоді вони ще,— пояснив Петрявічюс.—
А я старий. Ти пий, коли хочеться. Вино хороше.
Повагалася трохи, пригубила.
— Юстасе Гунаровичу, я до вас…—Затнулпся,
подумала:—У мене тут… навіть не знаю, з чого
почати…
— Почни з кінця.
— Візьміть до себе в групу оцього хлопця, га?
Петрявічюс коротко блимнув на Славка.
— Що, хороший хлопець?
— Ох, якби ж то… Ледар він несусвітний і лобо-
тряс, Юстасе Гунаровичу. Візьмете, га?
—Ти… ти що це придумала?—скочив Славко
на ноги.—Хто тебе просив? Чого ти мною розпо-
ряджаєшся? Я не хочу…
— Сядь,— неголосно сказав Петрявічюс і при-
сунув ближче до молодят тарілку з яблуками.
Помовчали.
— Пізно вже,—поглянув у вікно старіш,– ти
чим додому думаєш добиратися? — спитав у Юлії.
Вона вхопила берет, рушила до дверей:
— Справді, пізно. Хоч би таксі трапилося, А ви
тут посидьте, погляньте, — кивнула Славкові і Галі
і, перш ніж хлопець г.стнг розкрити рота, вискочи-
ла за двері.

У Юлії аж голова пішла обертом, коли Славко
та Галя звалили на неї новини останніх днів. Пет-
рявічюс—Петрявічюс, від якого вона ніколи не
чула півтора десятка слів підряд!— про все роз-
питався у дітлахів першого ж вечора. Сьомого
зранку він повів їх на демонстрацію, а після то-
го—ну й ну!—прямісінько до Галиної матері.
(Як тільки вдалося їх умовити?) Там були гості,
і Галина мати спочатку не хотіла їх впускати —
просто закрила двері перед носом, і все. Та Пет-
рявічюс дзвонив доти, доки якийсь дядько знову
відчинив, і тоді старий просто відпихнув його і
пішов у квартиру. Славко з Галею лишилися в ко-
ридорі, бо з квартири вже чути було обурений ма-
терин лемент. Дядько, який відчинив двері, спи-
тав у Славка та Галі, чого їм треба. «Це мій
дім!»—сказала Галя. Він засміявся: «Ні, дорогень-
ка, це мій дім». Славко та Галя спочатку нічого не
зрозуміли, це вже потім Петрявічюс їм сказав, що
Галина мати вийшла заміж. А тоді вони стояли
і слухали, як мати спочатку видала увесь свій ре-
пертуарі потім Петрявічюс щось пробубонів їйі, і во-
на замовкла (цікаво, що він міг таке сказати, щоб
вона замовкла?), потім з квартири довгенько вза-
галі нічого не було чути, аж дядько, який одчинив
двері, не витримав і пішов усередину, але одразу
ж вернувся—слідом за Юстасом Гунаровичем.
Той летів, наче на пожежу, не спиняючись, ухопив
Галю і Славка за руки і потяг униз по сходах.
Галя встигла ще озирнутися і побачити, що дядь-
ко, який одчиняв двері, запихає матір назад у
квартиру, а вона пручається, але чомусь мовчки,
і обличчя у неї було таке, якого Галя зроду не ба-
чила.
Пстрявічюс привід їх у гуртожиток і сказав
Славкові: «Не хочеш бути муляром — не треба.
А про геологів забудь. Міркуєш, як хлоп’я десяти-
річне. Пора ставати мужчиною. Хочеш заробляти
гроші? Похвально. У тебе он дитина скоро буде.
Як нічого кращого за геологів не придумаєш, мо-
жу взяти до себе. Таку-сяку зарплату матимеш,
а тоді видно буде».
Увечері вони сиділи, все про те саме говорили,
коли прийшов старий і наказав їм збиратися. Да-
лі був просто цирк! Вони в одне кафе, вони в ін-
ше—все забито. Прийшли в ресторан—Юлія, ма-
буть, знає, на березі Дніпра, теж «Дніпро» нази-
вається, там за один вхід по п’ять карбованців
із кожного платити треба. Швейцар каже-: «Ви б
пізніше надумали! У нас іще місяць тому все за-
мовлено було!» Так Петрявічюс йому книжечку
якусь під носа—і вперед! Зайняли столик. Офіці-
антка каже: «Замовлено». Петрявічюс і їй кни-
жечку показав. Та тільки чмихнула, але переса-
дила їх за інший, питає, що принести, «їсти,— ка-
же старий,— і побільше». А вона усміхається: «І
пити?»—«Каву і лимонад»,—каже старий. Треба
було побачити її фізіономію при цьому… Славко
думав, тепер їх точно виставлять. Але нічого, при-
несла усе і навіть лимонад. Ну й вечір був! Пар-
кет, музика, світло мерехтить. Славко з Галею
спочатку соромилися, особливо Галя: училищну
форму за три версти видно, самі черевики чого
варті! А потім освоїлися, танцювали навіть. І Пет-
рявічюс із Галею разок протанцював, а тоді якусь
тітку запросив, то вона потім на всі дамські тан-
ці його кликала. Юстас Гунарович — старий на
всі сто! Тільки один раз, коли Галя закурити за-
хотіла, вирвав у неї сигарету і так подивився, що
вона ледве не заплакала. Ну, та старі—вони всі
із якимись своїми фокусами. А цей хоч з фокуса-
ми, але добрий: коли побачив, що Галя от-от за-
реве, покликав офіціантку і сказав, щс’б ананасів
і апельсинів принесла. І на Галю показав: для
дами, мовляв. Галка тут і зовсім розкисла, схли-
пувати почала. Тоді Славко сказав їй: «Ось піду
працювати—щодня у ресторан ходитимем!» А во-
на залилася так, що аж Петрявічюс почав сова-
тись на своєму стільці і люльку з кишені витяг.
Слава богу, принесли апельсини. Галка почала жу-
вати і заспокоїлась. Ото тоді Петрявічюс і запро-
сив її танцювати. А танцює він… Таке тільки в кі-
но побачиш, та й то у старому хіба що. А Галка у
своїх страшних колесах пурхала з ним так, що на-
род покинув танцювати і на них дивився. Які ко-
леса? Це так черевики звуться, хіба Юлія не знає?
Посиділи вони нічого собі, тільки мало. Ще й
десяти не було, як Петрявічюс надумав іти. Слав-
кові та Галі хотілося лишитись, але коли старий
каже, то якось язик не повертається йому запере-
чувати. Ну, ще б він не вмів командувати? У вій-
ну партизанським загоном командував! А хіба
Юлія не знала? І про те, що в ньому осколки і до-
сі сидять, теж не знала? Ну й що з того, що пен-
сії не отримує”^ У кожного свої фокуси. Славко
це вже казав. Дідові і зарплати вистачає більше
ніж досить. Цс якби Славкові така лафа… Та ні,
не осколки, і чого Юлія зразу все перекручує? Ну,
гаразд, він більше не буде, нехай вона тільки не
кричить.
Де Петрявічюс? Пішов до начальства, а Слав-
кові сказав сидіти й чекати. Чого, чого… Зарплату
Славкові вибивати, от чого… Так він же тепер у
Пстрявічюса підручним буде, чи що. Йому все
одно, що робити, аби гроші платили, бо вони з
Галкою вирішили зараз і поженитися. Ну, не зов-
сім самі, Петрявічюс сказав, що… О! Здається,
він уже прийшов!
Це й справді був Петрявічюс, але Юлія не вірила
своїм очам: ніколи ще за її пам’яті той не усміхався
так широко, тріумфально, ніколи ще не мав стіль-
ки молодої відваги у тремтливих бровах, де й на-
тяку не лишилося на старого, колючого буркотуна.
— Діло в шляпі!—сказав цей незнайомий жар-
тівник і хвацько зсунув капелюха на потилицю.
Стільки розкутої радості було в тому жесті, що
Юлія не зважалася заговорити про безліч інших
невирішених проблем, аби не розвіявся новий об-
раз Петрявічюса.

«Ви уявляєте? Ви можете собі таке уявити?» —
допитується раз пс’ раз обурена директриса в
Юлії. Юлія уявляє: ось «доволі ще молода жіноч-
ка», енергійно погойдуючи акуратними кучерика-
ми, говорить Славкові: «У нас, Васильчук, не про-
хідний двір. У нас—у-чи-лп-ще! У нас—дис-цип-
лі-на! Не схотів учитися—звільни місце в гурто-
житку. Ми не маємо права надавати житло сто-
роннім».

Наче на прискореній кінострічці, Юлія бачить
подальші події, Славко перебирається в кімнату
до Пегрявічюса. Петрявічюс засиджується у майс-
терні, а до Славка приходить Галя. За розмовами
не помічають, як збігає час—ах, вже година но-
чі! А Петрявічюса нема…—і Галя лишається до
ранку.
— Все училище тільки й про це говорить, ви
уявляєте? Я їх обох викликала, звичайно, провела
бесіду-
Юлія уявляє: «Щоб твоєї ноги, Васильчук, у
гуртожитку не було! Хай-но тільки дізнаюся, що
тебе хоч на порозі бачили…» А Славко підкресле-
но-співчутливо: «Це вже не має значення, Зінаїдо
Сидорівно, бо у нас незабаром буде дитина, і взага-
лі ми вирішили поженитися. Так що дозвольте ме-
ні…»—«Не дозволю!»— кричить директриса.
— А потім він влаштував цю демонстрацію.
Вдень працює, як і слід, а годині з восьмій вечо-
ра всідається перед гуртожитком на лавці і сидить.
До самого ранку сидить, уявляєте? А Юстас Гу-
нарович—от ніколи не чекала від нього!—ще й
кожуха йому дав.
Юлія уявляє скоцюрбленого Славка у кожусі,
блідий холодний ранок, цікаві обличчя учнів v
вікнах гуртожитку, стурбовані обличчя виклада-
чів у вікнах навчального корпусу… По Славка по-
силають чергових, але піїт, позіхаючи, заявляє:
«Я їм більше не учень, щоб на прочуханку само-
му бігти. Хто хоче мені що сказати, хай іде сюди».
— І я до нього пішла, ви собі можете такс уя-
вити? Не до лавочки, звичайно, а пізніше в май-
стерню пішла.
Вона йому доволі стримано пояснила, що, окрім
неприємностей, він нічого перед гуртожитком не
висидить. Що йому зараз треба поводитись тихіше
за мишку, бо коли вона сповістить про все на ком-
бінат, він вилетить з роботи в один день, і автори-
тет Петрявічюса не допоможе.
Славко тільки засміявся: «Знайшли чим ляка-
ти! Мені б тільки Галку умовити, і я у вашій дірі
і дня не лишився б». А потім іще таке каже: «Да-
вайте домовимося: ви її з училища виженіть, а я
обіцяю, що ноги моєї тут більше не буде».
— Він мені гендель пропонує, уявляєте?! Хай
скаже спасибі, що Юстас Гунаропич заступився, а
то не минути б йому розмови з міліцією. Я вас про-
шу, поговоріть із ним. Ви їхній старший товариш,
краще знаєте їх обох, легше знайдете індивідуаль-
ний підхід. Я розумію, у них любов, усі ми колись
були молодими, правда? Але ж у мене училище,
вісімсот чоловік, їм тільки приклад подай! Ви ме-
не розумієте?..

… Страшенно болигь голова. З одноманітністю
заведеного механізму біль стукає у скроні, прико-
вує всю увагу до цієї точки, розбиваючи думки на
нікчемні незв’язні уламки. Ноги померзлії так, що
Юлія їх уже не чує. «Треба б купити чоботи,— ду-
має вона, крокуючи поряд з Василем,—зима ско-
ро…» Це вже години іри, мабуть, вони тиняються
містом. Спочатку говорили, перебиваючи одне од-
ного, потім говорив Василь, а Юля мовчала, тепер
замовкли обоє. Юлії хочеться в тепло, хочеться
спокою і забуття, але й розлучитися з Василем
вона не має сили. Заціпеніла, бреде за ним, не
помічаючи нічого довкола, і намагається не дума-
ти, чим скінчиться ця прогулянка.
— Пробач,—каже нарешті Василь,—пробач,
але я все одно нічого не розумію. Ми ж про все до-
мовилися начебто, а тепер вони знову в тебе!

«Це він уже говорив сьогодні», — думає Юлія
і обурюється: «Ми домовилися!» Наче його ціка-
вила її думка! Наче він питав, як вона до всього
цього ставиться. «Ми домовилися!». Сказав: об-
лиш їх—і все вирішено! А вона сама теж добра,
змовчувала, а потім крилася з усіма своїми кло-
потами, замість того, щоб одразу поставити все
на свої місця.
— Ну, з цими двома все ясно, а от що ви з тво-
їм Петрявічюсом думаєте? Не схотіла дитинка вчи-
тися — не треба, на тобі, дитинко, зарплату ні за
що, ні про що. Не схотіла дитинка тихенько жити
в гуртожитку — на тобі, дитинко, квартиру з усіма
вигодами. Та ви ж їх просто розбещуєте! Ви здити-
ніли із своїм Петрявічюсом!
«І це теж говорив»,— Юлія зітхає.
— Пробач, я не ідеальний герой романтичної
повісті. І не соромлюсь цього. Я практичний, діло-
вий чоловік, і коли хтось потребує моєї допомоги
у практичному розв’язанні проблеми — будь ласка,
я готовий. А те, що робиш ти, ніякої користі твоїм
Ромео і Джульєтті не принесе, бо вони тільки
складуть лапки і плистимуть за течією. А їм же
негайно треба вчитися самостійності! Ти їм шко-
диш, а не допомагаєш!
«Мабуть, зляжу,— думає Юля.— Цей триклятий
молоточок…»
— А хлопець? його ж іще й повноцінною люди-
ною не можна назвати, не те що чоловіком, бать-
ком!
— Ти вже говорив це сьогодні, — подає голос
Юлія.—Ти все це вже говорив. «Я не розумію!
Я вважаю!» Все, що ти говориш, наче й правильно,
але це позиція стороннього спостерігача. Байдужо-
го спостерігача. Ти ні на секунду не спробував
уявити себе в їхній шкірі. Для тебе існують тіль-
ки твої думки, тільки твоє бажання. Ну, вчиню я
«правильно», так, як ти підказуєш, полишу їх бор-
сатися самих, що з того вийде? Може, випливуть.
Але ж можуть і потонути. Ану як Славко і справді
гайне у мандри? А я тоді що мушу сама про себе
думати? Хоча… хіба це тебе хвилює? Ти ж не по-
мічаєш навіть, що я вся змерзла і хвора!
Василь спантеличено дивиться на неї, вповіль-
нює кроки, потім кидається навперейми якійсь
машині, Юлія сподівається, що він назве свою ад-
ресу, що сяде разом з нею, але той кидає на си-
діння поруч з водієм гроші, каже: «Привіт!»—і за-
чиняє дверцята. Юлія поривається спинити його,
але—пізно. «Як же воно сталося?»—жахається
вона, та в такому холоді хіба можна зібрати думки
докупи?

«29 листопада.
Тридцять років—дуже підходящий вік для то-
го, щоб розпочати вести щоденник. Одужання —
слушний момент.
Я тепер точно знаю, що не цілком нормальна
людина. Це мені пояснив Петрявічюс, коли при-
ходив провідувати (з квітами й апельсинами, о!).
Він прочитав цілу лекцію про диваків. Власне, про
диваків з пунктиком безкорисливості. Виявляєть-
ся, їх кілька різновидів. Наприклад, у Тарту Пет-
рявічюс знав одного дивака — роками носив ста-
ромодний костюм, їв тюльку з чорним хлібом, зате
зібрав музей народної творчості. Кілька разів екс-
понати, добуті ним хтозна у якій глушині і неві-
домо якою ціною, забирали сюличні музеї, меткі
жевжики на основі його знахідок понаписували
дисертації. А він як був кочегаром при Палаці
культури, так ним і лишився. Це — стопроцентний
дивак, одвічна мішень для кепкування обивателів.

А є напівдиваки. Ці мають більш-менш прис-
тойні посади, більш-менш пристойні гардероби.
Задля ідеї вони уривають від сім’ї частину віль-
ного часу і частину зарплати. Над цими обивателі
насміхаються нишком.
А є ще такі, у яких дивацтво виявляється тіль-
ки за певних обставин. Я належу до цих третіх.
Іще Петрявічюс мені пояснив, що хоч обивателі і
насміхаються над диваками, зневажають їх, одначе
дітей своїх виховують саме на таких прикладах. Бо
коли й діти виростуть обивателями, батькам-оби-
вателям на старості ніде буде голову прихилити.
Інтересно, хто ж тоді нормальні люди?
Василь не прийшов, навіть коли я хворіла. Як я
тільки пережила? Мабуть, ми й справді не все про
себе знаємо. Адже ж таки пережила! Хоча й зараз
не вірю, що це кінець. І часом ладна бігти й нав-
колішках благати повернутися. І не біжу.
Я не знаю напевне, що важать наші стосунки
для Василя, але щось не життєво важливе, коли
такої дрібниці вистачило для розриву. А для Слав-
ка і Галі моя відмова могла б стати катастрофою.
Перша любов рідко витримує випробування буден-
ними незгодами. «А могла б і не стати»,— сказав
би Василь. Могла б і не стати — шанси рівні. Не
виключено, що й моя участь не врятує їх від ка-
тастрофи. Та, зрештою, можу я зберегти собі хоч
миршавеньку ілюзію про власну людяність?
Цікаво, чому після Антоніни у мене немає дру-
зів? У мами всі родичі—друзі. А в мене немає
родичів. Тобто формально у мене їх півсела, але
вони чужіші за чужих, мені до смерті з ними нуд-
но. Я можу проміняти їх усіх гамузом на одного
Петрявічюса, але між мною та ним полягає прір-
ва жалю, який примушує критися з усім, що мог-
ло б завдати болю іншому.

А може, те, що у нас було з Антоніною, просто
аномалія, і я тужу за таким собі маленьким душев-
ним вивихом, про який інші люди не мають най-
меншого уявлення? Може, я тужу ні за чим? Інак-
ше чому б у мене ні з ким більше не виходило ні-
чого навіть схожого, хоч як я старалася? Може, я
вичерпала відпущений мені запас любові? Відчуваю
і сприймаю все, наче крізь повсть. А може, це і е
нормальне життя, а в мені бунтує моя ненормаль-
ність? Нічого не знаю.
Неправда. Адже був же ж іще й художник».

Поки Юлія хворіла, життя молодят потроху на-
лагоджувалося. Галя вчилася. Славко щось там
робив у Петрявічюса. Що саме, зі слів хлопця
зрозуміти було важко, бо на всі розпитування від-
повідав: «Гайки кручу», або: «Залізяки пиляю»,
або: «Дротики ріжу». Навіщо ті гайки, залізяки і
дротики, він, по всьому, не знав і не дуже хотів
дізнатися. Але Петрявічюс, коли Юлія спитала,
як там Славко, сказав: «Добре», і вона заспокої-
лась.
Галя приходила додому втомлена, але розказу-
вала багато й охоче про роботу, про дівчат, про
те, як усі піклуються про неї, про Варвару Федо-
рівну, а одного разу навіть поділилася з Юлею
цікавим спостереженням: коли вона працює, її
зовсім не нудить, ну ніскілечки, і голова не кру-
титься… Незабаром Юліїних квартирантів мали
офіційно зареєструвати як молоде подружжя —
Галин стан дозволяв зробити це раніше, ніж Слав-
кові виповниться вісімнадцять.
Славко таки сходив додому, забрав свою одіж,
а Галі не лишалося нічого, як подбати про себе са-
мій. Завдяки маминим старанням, Юлія мала ще й
машинку, на якій, правда, усього кілька разів під-
рублювала рушники та хусточки і яка тепер часто
торохкотіла на всю квартиру; Галя готувалася до
ролі матері й дружини.
Юлію іноді доводив до відчаю і цей стукіт, і те,
що ванна виявляється зайнятою саме тоді, коли
їй треба було змити волосся, і сигаретний дим, бо
хоч вона й заборонила Славкові курити в кварти-
рі, той нишком умудрявся зробити пару затяжок,
а на її зауваження невинним голосом виправдову-
вався: «Так на балконі ж холодно!» Особливо дра-
тували безконечні пошуки речей, які наче затіяли
з Юлією гру в хованки. Вона тепер майже постійно
никала по квартирі у напруженому нетерпінні, пе-
ревертала усе догори дном по кілька разів на день,
аби зрештою почути: «Ну подумаєш, поносив трохи
годинника, ти ж усе одно зараз нікуди не вихо-
диш», або «Така шикарна авторучка, я її брав,
коли з Галею ходили заяву писати», або «Це ж
чоловічий шарф, він тобі не підходить, а у мене
старомодний…» Доводилося рахувати до десятії
й назад, щоб не затупати ногами й не закричати.
Досі Юлія і уявити не могла, як складно жити під
одним дахом із по суті чужими людьми.

Одного з неприкаяних вечорів, коли шерехи на-
віки заблуканого у місті дощу прикавують погляд
до темного вікна і викликають безпричинну осту-
ду, коли переходять на неясний шепіт годинники і
про плин часу нагадує тільки булькання вечері на
плиті, загуслий спокій Юліїної квартири розіт-
нув короткий дзвінок. Вона почекала, чи не підій-
де до дверей Галя, котра у своїй кімнаті плела
шапочку майбутній дитині, висипала смажене сало
з цибулею у лапшу і без найменшої цікавості по-
човгала до дверей. Відчинила-та так і вклякла
на порозі. Перед нею стояла Галина мати. Очі її
бігали, дихання зривалося на схлипи, наче вона
довго втікала від погоні, руку відтягував чималий,
плямистий від старості чемодан.
Жінки так довго мовчали одна напроти одної,
що з кімнати вийшла Галя – і теж завмерла. Об-
личчя гості раптом жалісно скривилось, засіпа-
лося, з очей покотилися сльози.
– Галочкої Галинко…- прохрипіла вона.
Юлія похопилася, одступила від дверей у лави-
ні обіймів, ридань і пестливих слів. Очі дівчини
благальне метнулися до Юлії, але та вирішила не
втручатися-причинила двері і пішла на кухню.
Почула ще, як Галя гнівно спитала у матері, чого
вона прийшла, як жінка дужче зайшлася плачем та
засокотіла: «Донечко рідненька… Дитяточко моє…
ластівочка…»-аж доки дочка не витримала і по-
вела матір у кімнату.
«Справді, чого вона прийшла? – міркувала, швид-
ко перемиваючи посуд.-Може, отямилася нареш-
ті? Усе-таки мати…»
Та довго роздумувати Юлії не довелося, бо в
двері знову подзвонили. І знову вклякла на поро-
зі – цього разу за дверима стояв Павло Сергійо-
вич-Паша-Павлик. У довгому, лискучому від
дощу шкіряному пальті, у чорному шкіряному ка-
пелюсі, на тлі якого бліде обличчя аж світилося
чистотою, винувато усміхнений і несміливий, він
видався Юлії прибульцем із романтичних уявлень
юності. Враження довершували п’ять червоних гвоз-
дик, дбайливо загорнутих у прим’ятий целофан.
«Либонь, під пальтом ніс»,-здогадалася Юлія.
– Добрий день,-привітався непевним, прити-
шеним голосом, – почув, що ви захворіли, і от…
Дивним чином той голос викликав у Юлії спо-
гад про в’юнок, який кожним тендітним вигином
стебла обмацує простір у пошуках опори,
– Та проходьте ж, проходьте,-заметушилася
назустріч, спіткнулася об чемодан, прибрала його
з очей подалі, не переставала говорити:-Я вже
здорова, завтра лікарняний піду закривати, та й
серйозного нічого не було, якесь там запален ня ле-
генів, а ви роздягайтесь,-повісила пальто і капе-
люха, розчинила двері у свою кімнату.-Чаю хо-
чете? А може, кави? У мене трішки лишилося від.
кращих часів…-і загнулася: він так і не
навчився смакувати каву, проковту-
вав одним духом, глузуючи з її ви-
тонченого обряду пригублювання,
принюхування, приплющування очей…
Труснула головою, всміхнулася:
– А може, ви їсти хочете? Я щойно зварила.
Їсти він не хотів, а від кави не відмовився.
Висмикнула навмання з полиць кілька альбомів
з репродукціями, тицьнула гостеві у руки, збігала
до кухні, поставила джезву з водою на плиту, по-
шукала у шафі між коробочок – справді, в одній
лишилося трохи кави, як тільки Славко не доню-
хався?-машинально, за звичкою піднесла до но-
са, ох, не треба було, не треба, не час… всипала
порошок у джезву, але не врятувалася – накоти-
ло, накрило з головою-заскочили з моро-
зу до приятеля, пили каву, приятель
щось говорив – не чули, дивилися на
хурделицю за вікном, одне на одного
і були самі в усьому світі…
Стояла сновидою, ковтаючи солону задуху тієї
хвилі, заламуючи руки у розпуці, аж доки на плиті
зашкварчало,-збігла кава. Цей останній поштовх
звалив греблі самовладання-Юлія впала на сті-
лець і заридала, обома долонями затуляючи рота,.

аби ніхто не почув. «Схаменися,-спробувала опа-
нувати себе,-там на тебе чекають». Але від того..
Що чекав її не той, про кого вона усі ці дні безпе-
рестанно думала, Юлії схотілося закричати на
увесь світ.
З глибини квартири долинув звук, наче хтось
причинив двері. Сполохана Юлія затихла, прислу-
халася, а тоді швидко вилила залишки кави у чаш-
ку, похапцем умилася і пішла до гостя. На його
допитливий погляд якомога бадьоріше поскаржи-
лася:
– Кава збігла…
Треба було про щось говорити, а Юлія не мала