сили навіть зосередитися, щоб знайти яку-небудь
годящу тему. Гість теж мовчав, маленькими ковто-
чками сорьбаючи каву. Коли тиша, здавалося ось-
ось задзвенить, він нарешті спитав напівжартома:
– Ну, а цого разу Галя Степчук у вас?
– І Галя, і навіть її мама,- невесело всміхну-
лася Юлія.
Той тільки брови звів здивовано.
– І мама?
Юлія заходилася переповідати історію своїх квар-
тирантів, спочатку сухо, неохоче, потім дедалі
жвавіше, аж поки помітила, що оповідь набуває
такого собі безхмарно-блакитного забарвлення тро-
хи кумедної, але зворушливої ідилії і що Павло
Сергійович ледь помітно усміхається. Розсердилася
на себе й на нього, збилася, замовкла.
– Щоразу при зустрічах з вами мене не полишає
відчуття,-сказав гість повільно,-що ви прагне-
те щось приховати. Навіщо це вам?
«І справді!»- здивувалася сама собі Юлія, а вго-
лос спитала:
– А вам навіщо усе знати? Поживши на світі
трохи більше за вас, я дійшла висновку, що не
завжди корисно виявляти цікавість до отаких істо-
рій.
– Що ви маєте на увазі?-відсунув порожню
чашку.
«Свята наївність! Знав би ти, чого мені кошту-
вала ця історія!»
– Хіба не буває так, що знання вимагає від вас
якоїсь дії, втручання? А інколи примушує робити
зовсім не те, що хотілося б? Я вже не кажу, що
воно може просто позбавити спокою.
– Ви забуваєте, – сказав по паузі Павло Сер-
гійович,-де і ким я працюю. Оте, про що ви го-
ворили зараз,-формула моєї діяльності.
– І справді!-Юлії стало навіть смішно.-Як
я не додумалася! Але зараз, як я розумію, ви не
на службі?
– Я завжди на службі,-сказав хлопець про-
сто і серйозно. Юлію ці слова чомусь вкололи.
– Вперше бачу, щоб міліціонер ішов на службу
з букетом,-не зуміла утриматись від іронії і од-
разу ж пошкодувала про те.
Чорнющі очі вихлюпнули стільки ніжної печалі,
що Юлія спаленіла від сорому. «Боже ж мій, як
можна було не здогадатися раніше?-думала жур-
ливо…-Ще коли вперше сиділа у нього в кабі-
неті… а потім він стояв біля вікна, дивився вслід…»
– Можна мені закурити? – спитав Павло Сер-
гійович.
Можна, ну звичайно, можна, вона і попільницю
зараз принесе… Намагалася не дивитися в його об-
личчя, не бачити полохаючого смутку в очах.
– Я гадав, що зможу бути чимось корисний
вам,-повільно заговорив він, закуривши.-У ме-
не є досвід у вирішенні таких проблем, з якими
вам навряд чи доводилося мати справу. А ви не
схотіли моєї допомоги…
– Чому ж, я сама по неї приходила, пам’ятає-
те? -перебила поспіхом Юлія.
– Пам’ятаю. І тоді ви були не до кінця відвер-
тою.
– Пробачте, але не можна вимагати відвертості
в усіх підряд, навіть коли носиш міліцейсь-
ку форму,- боронилася від його нелукавого го-
лосу, перед яким почувалася беззбройною.- Ма-
буть, людина мусить відчути потребу стати відвер-
тою.
Ховаючи збентеження, перегорнув сторінку аль-
бому, глибоко затягнувся димом.
– Можливо, моя робота й справді зробила мене
дещо нетактовним. Вибачте. Але дуже багатьом
людям, яких мені довелося знати, острах виказати
відвертість часто шкодив.
«І мені,-подумала Юлія.-Я вже тисячу років
не була до кінця відвертою».
– Цілком з вами згодна,-примирливо сказала
вона.
– І чого, власне, ви боялися?-спитав Павло
Сергійович.-Ну, вперше, коли я шукав дівчину,
зрозуміло. Але ж потім ви бачили, що я хочу до-
помогти вам, і все одно…
– Мабуть, через те, що ви нічим не могли допо-
могти, хоч і хотіли.
– Та звідки ви знаєте? – збився з лагідного
тону гість.-А раптом я й зумів би знайти якийсь
вихід?
Це було сказано так по-хлоп’ячому запальне, та-
ким щиро ображеним голосом, що Юлія не знала,
як і виправдатись.
– Тепер пізно говорити про інші рішення, –
нагадала вона тихо.-А відвертість… що ж, будь
ласка: я була б рада, коли б ці діти жили десь в
іншому місці. А ще відвертіше-була б рада, коли
б узагалі не приходили до мене зі своїми клопо-
тами. Через них я втратила нареченого. Вірніше, не
через них, бо на їхньому місці могли б бути інші
люди з іншими клопотами, у які я вплуталась би
з тим самим наслідком. Вони у моїх прикрощах
не винні, але іноді я їх ненавиджу. А проте й далі
житиму з ними під одним дахом. Як вам подобає-
ться моя відвертість?
Павло Сергійович подивився на неї, наче оце
вперше побачив.
– Подобається, – сказав без тіні усміху,- Про-
довжуйте.
– А продовжувати нічого,-зітхнула Юлія.
Помовчали.
– Юліє Гаврилівно,-почав хлопець, і Юлії
схотілося затулити вуха, аби не чути цього схви-
льованого голосу.-Я хотів би попросити у вас
дозволу…
Але вона так і не почула, про що хотів попро-
сити її Павло Сергійович-Паша-Павлик, бо вхід-
ні двері грюкнули і в коридорі загупала не одна
пара ніг, забубоніли притишені голоси.
– А хто це тут покурює нишком?-спитав у ко-
ридорі Славко.-Невже ти, Галко? А може, це
наша праведниця Юля?
Хлопець прочинив двері у кімнату, полупав зди-
вованими очима на гостя, обличчя його прибрало
розуміюче-лукавого виразу.
– Пардон, пардон,-розплився в усмішці, зник
за дверима.
Юлія раптом згадала, що в сусідній кімнаті си-
дить Галина мати і подумала: «Ну, ну, там ти
самим «пардоном» не відбудешся». Через мить
Славкова голова знову з’явилася у дверях, і зля-
каним голосом хлопець спитав:
– Юлю можна тебе на хвилиночку?
– Я піду, Юліє Гаврилівно,-похопився Павло
Сергійович. – Одужуйте,
Не без полегшення вона провела його в коридор.
Але тут чекав третій сюрприз нинішнього вечора –
четверо притихлих юнаків з коробками і згорт-
ками в руках. Попереду мальовничої групи-а всі
вони встигли познімати пальта, були у джинсах,
у яскравих батниках і безрукавках – стояв розгуб-
лений Славко. Хлопці привіталися, і він пояснив:
– Мої друзі. Ось хотів диски записати, а тут…
– Здрастуй, Кравчук,-сказав за спиною у Юлії
Павло Сергійович, і один з молодиків ледь поміт-
но здригнувся. – Як справи?
– Нічого, помаленьку,-пробубонів хлопець.
– Диски приніс переписувати?
– Та це не мої… це ось хлопці десь випросили
на один вечір… а я так, з ними…- бубонів юнак.
– Ну, ну, пишіть,-примирливо сказав Павло
Сергійович, одягнув пальто, капелюха, обернувся до
Юлії.-До побачення. Дякую за каву.
– А вам спасибі за відвідини. Заходьте, коли
будете в наших краях.- Юлії не терпілося зачи-
нити за ним двері.
– Та я щодня у ваших краях буваю! – всміхнув-
ся той.
– Ну так і заходьте…
– Обов’язково заходитиму.
Щойно за гостем зачинилися двері, як Славко
зашепотів:
– Юлю, чого вона прийшла?
– Піди спитай. Ти ж їй начебто родич – май-
бутній зять.
У Славка аж очі округлилися.
– Що ти! Хай її крокодил за родичку має… –
І попросив:-Можна, ми в тебе пересидимо, га?
Ми недовго, усього два диски запишемо.
Юлії стало незручно, що хлопці й досі товчуться
в коридорі. Вона похопилася:
– Та проходьте, проходьте в кімнату…
Хлопці посунули в її кімнату, а Юлія почвалала
на кухню і заходилася витирати каву з плити.
Вскочив Славко.
– Юлю, у нас нічого нема на зуб кинути^ –
спитав, зазираючи у каструлі. – Хлопці випити при-
несли…
«Починається…»-думала Юлія, прикидаючи, що
лапші ледве може вистачити на п’ятьох, та й то
по півтарілки, і що в холодильнику лишилося всьо-
го шість яєць.
– Вони що ж, не могли й до вина щось купити?
– Не подумали якось,-винувато закліпав Слав-
ко.-Та ти не турбуйся, не клопочися, нам так,
що-небудь.
У глибині квартири щось несамовито завищало
і одразу змовкло. Потім почулися моторошні хри-
пи, які через мить зійшли на потойбічний рик.
– Апаратуру настроюють, – пояснив Славко, ви-
добуваючи із шафи келихи для вина.
Юлія зітхнула, але промовчала.
– Так ти щось придумай, га?-попросив Слав-
ко, згріб келихи і пішов до хлопців.
Скоро в кімнаті вищало, гарчало і торохтіло з
такою силою, що у Юлії розболілася голова.
– У тебе не знайдеться дві-три вільні касети? –
прокричав над самим вухом Славко.
Вона не зрозуміла, на мигах попросила, щоб по-
вторив.
– Касети потрібні, розумієш? Я твої прокручу-
вав, там багато мури записано. Може, зітрем, га?
Диски ж які – клас!
«Не треба бути старою занудою, – сказала собі
Юлія. – Кожен має право на власні уподобання».
Вона пройшла в кімнату. Тут можна було вчаді-
ти й оглухнути, але хлопці почувалися, мов риба у
воді,-попивали вино, посіпували плечима в такт
гуркоту і в найнестерпніші, як на Юліїн смак, мо-
менти пускали очі під лоба.
Порившись у столі, вона відібрала дві касети і
мовчки вручила їх Славкові. На знак вдячності той
підняв угору кулак – говорити було неможливо.
Так само на мигах Юлія показала, що можна йти
їсти.
Коли поверталася на кухню, наштовхнулася в ко-
ридорі на Галю. «Мабуть, матір провела»,-здога-
далася Юлія. Ховаючи заплакані очі, дівчина вхо-
пила принесений матір’ю чемодан і зникла у своїй
кімнаті.
Прийшли, а вірніше пританцювали, хлопці –
з порожніми келихами, стільцями і двома повними
пляшками дешевого вина. «Скільки ж вони його на’
купили?»-здивувалася Юлія.
– Чи не можна вимкнути, хоч поки поїсте?-
прокричала вона.
Втупилися здивовано, мов уздріли щось небачене
і незбагненне.
– Так це ж самий кайф!-гукнув їй у вухо Слав-
ко. – Невже тобі не подобається?!
І знов Юлія промовчала, вказала рукою на стіл:
мовляв, прошу сідати. Повсідалися, порозливали
вино, підняли келихи.
І тільки тут один з хлопців штовхнув Славка в бік
ліктем, кивнув на Юлію. Славко схопився, винувато
схилив голову, простягнув своє вино Юлії. Вона по-
хитала головою: не хочу. Але хлопець продовжував
стояти, всі дивилися очікувально, тож довелося взя-
ти келих, відпити ковток…
Поставила на стіл сковороду з яєчнею і, щоб не
заважати, пішла до Галі. Дівчина стояла посеред
кімнати і сумно споглядала своє відображення в
дзеркалі. На ній було тонке біле плаття з пишними
оборками і великою трояндою біля вирізу, явно за-
тісне в грудях і в поясі. Скрізь по кімнаті – на .ліж-
кові, на туалетному столику, на кріслі лежали роз-
кидані речі: мереживні комбінації, куценькі спід-
нички, хусточки, навіть чорний шкільний фартух.
Поряд із розкритим чемоданом стояли, приткнув-
шись один до одного носками, доволі ще гарні і мод-
ні замшеві чобітки.
Галя задерла пелену плаття, потягла вгору, аж
воно затріщало. Юлія кинулася на допомогу.
-Нічого!-гукнула вона, видобуваючи дівчину
з шовкового полону. – Повипускаєш!
Музика раптом урвалася. В кімнату, витираючи
долонею рота,зазирнув Славко.
– О! А де моя дорога теща?
Галя гнівно блиснула на нього очима.
– Ти що, помирилася з нею?- спантеличено до-
питувався хлопець.- За придане купилася?
Підчепив пальцем пістряве літнє платтячко, по-
крутив перед очима, кинув назад у крісло.
– Бідненько, бідненько…
– Перестань,- сказала Галя.
За стіною знову заревло. Славко підступив ближ-
че, гукнув:
– Пішли до нас! Потанцюємо!
– Хто там?-спитала Галя.
– Кравчук, Рудик, Здоровило і Червоний!
Галя виразно покрутила пальцем біля скроні, по-
хитала головою.
– Та я ж тільки музику перепишу – і все! –
прокричав хлопець.
– А хто вони такі? – нахилилася до Галі Юлія.
Та тільки рукою махнула, відвернулася сердито.
– Пішли! – взяв її за руку Славко. – Вони –
гості!
Підхопив і Юлію, потягнув за собою.
Гості танцювали, аж підлога вгиналася. На столі
знову стояли дві повні пляшки вина, і Юлія не на
жарт занепокоїлася. Хлопці, не припиняючи тан-
цю, поляпали над головами у долоні – у такий спо-
сіб віталися з Галею. Один з них прискочив до сто-
лу, хлюпнув у два келихи вина, притупуючи та сіпа-
ючись, наблизився до жінок. Юлія взяла келих, але
пити не стала, пройшла до вікна, сіла у кутку. Звід-
ти глянула на Галю. Дівчина чи то пригубила, чи
то понюхала вино і одразу ж поставила його на
стіл. Плечі її ледь здригалися у такт музиці, і Юлія
зрозуміла, що дівчині теж до вподоби цей звуковий
гармидер.
«Оригінальний спосіб спілкування,-міркувала
Юлія, – ні тобі слова, ні півслова, усе на мигах, усе
в суцільному гуркоті». Вона почала уважніше при-
дивлятися до юнаків. Ось найстарший серед них,
Кравчук. Високий, добре скроєний, міцні м’язи ви-
грають під тонким блакитним батником, чорні куче-
рі на плечах, а обличчя… Риси обличчя – ніс, губи,
підборіддя, – були наче й гарні, але якісь розм’як-
лі, наче у сонної людини. Складалося враження,
наче невідомий різьбяр довго бився над прекрасно
задуманим його обличчям, а потім, виснажений
невдачами, махнув рукою і не схотів закінчувати
роботу.
Юлія перевела погляд на іншого танцюриста –
розчервонілий, кудлатий, він дрібно тремтів усім
тілом, і від того, що очі в юнака були приплющені,
здавалося: він ось-ось втратить свідомість. «Мабуть,
це і є Здоровило»,-вирішила Юлія, спостерігаю-
чи, як одноманітно розгойдуються його велетенські
руки.
Двоє інших парубків ритмічно штовхали один од-
ного сідницями. Ось вони водночас підскочили,
крутнулися – в роботу пішли стегна,
Юлія поглянула на їхні обличчя і відвела очі –
таке самозабуття, хмільна чуттєвість прозирали в
них, що навіть дивитися було соромно.
– Галко, не витряси нащадка!-крикнув хтось
із хлопців, і всі зареготали.
Так, Галя теж не втрималася і пішла танцювати.
її рухи були схожі на рухи інших танцюристів,
а проте дивитися на дівчину було приємно. Трохи
блідувате обличчя світилося радісним натхненням,
а тіло наче втратило вагу – достоту ніби тільки для
танцю й було створене. «Одна вона тут і жива», –
вирішила Юлія і сама здивувалася несподіваності
і незрозумілості власної думки.
Славко поставив нову платівку.
– Блюз! – оголосив урочисто.
Хлопці посунулися до столу, розлили вино. Той,
що віддав свій келих Юлії, перехилив просто з пля-
шки.
– Дозвольте? – став перед нею, витираючи мо-
крі губи.
Юлія завагалася: танцювати не хотіла, але й сиді-
ти далі насурмоненою совою було незручно. Встала.
– Зробіть інтим! – крикнув юнак через плече то-
варишам.
Славко приніс настільну лампу, музика притихла,
кавалер узяв Юлію за лікоть, повів на середину
кімнати. Їй увесь час хотілося якось припинити те,
що тут відбувалося,-спочатку пиятику, а потім
цей інтим, – але вона ніяк не могла знайти потріб-
них слів і підходящого моменту. «Хоч би швидше
скінчилося», – думала з наростаючою тривогою, не-
уважно переступаючи в такт музиці.
Другим її кавалером був Кравчук. Він одразу
міцно обхопив Юлію руками, зарився носом у її во-
лосся. Вона рвучко відхилилася – хлопець чмих-
нув.
– Юлю!-сказав у саме вухо.-Коли вірити
Славкові, ви така добра, що можна записувати у
святії
Промовчала, тільки головою труснула сердито.
– А мені, між іншим, теж ніде ночувати, – дих-
нув у лице винними випарами.
Спробувала випручатися – не вийшло.
– А до вас не щодня молоді хлопчики приходять
у гості, га?
Відіпхнула його з усієї сили, вийшла з кімнати.;
Було бридко і страшно-почувалася безпорадною
перед чужим світом, про який досі мала тільки при
близне уявлення. Нестерпно хотілося вимити руки
й обличчя і навіть вухо, у яке бурмотів свої непри-
стойні натяки п’яний парубчак. Закрилася у ванній,
довго хлюпала водою, але відчуття огиди до самої
себе не минуло. У спальні навпомацки згребла з
ліжка Галине біле плаття, вкинула у чемодан, впа-
ла долілиць і накрила голову подушкою. «Коли ж
вони вже підуть?» – кусала губи від страху. І рап-
том чиїсь руки вхопили її за талію, чиєсь тіло на-
валилося на спину. Закричала злякано, запручала-
ся, але голос загруз у подушці, чужі руки чіпкіше
вп’ялися у неї. Тваринний жах додав сили – рво-
нулася і – впала на підлогу. Щось важко гупнуло
поряд. Брутальні прокльони у темряві, біль… Схо-
пилася, припадаючи на розбиту ногу, вискочила з
кімнати.
– Славо!!!-заволала жахним голосом, аж тан-
цюристи вклякли.
Хтось увімкнув світло, хтось зупинив платівку-
Юлія того не бачила: червоні плями пливли перед
очима. Продибала в куток, упала в крісло, та так
і застигла, втупившись у свої тремтячі руки. Хтось
приніс їй води, хтось допитувався, що сталося,
а інший голос наказав: «Ану вимітайтеся звідси!».
Потупало, побурмотіло, грюкнули вхідні двері.
– Вам уже краще?-схилилася над Юлією стур-
бована Галя.
– Юлю, він же просто п’яний… – торсав за руку
Славко.- Юлю, звідки ж я міг знати…
Повільно-повільно розплющила очі, пересмикну-
лася гидливо.
– Ідіть,- сказала ледь чутно,- я спати хочу.
Пішли похнюплені, на порозі Славко озирнувся.
– Юлю, нічого ж не сталося, ну чого ти…
Махнула нетерпляче рукою: іди! Послухала, як
зачинилися двері сусідньої кімнати і прожогом ки-
нулася у ванну.

…Усе ще тривала ніч, і от-от мало вигулькнути
таксі. Від страху перед зеленим оком Юлія міцно
вхопилася за руку художника, непохитною вірою
сну знаючи: тільки так можна врятуватися від сили,
яка послала по неї таксі. Воно таки вигулькнуло,
обмацало фарами їхні зчеплені руки і з лютим вит-
тям посунуло на Юлію та художника. Вона знала:
варто випустити руку художника, як машина спи-
ниться. Але тільки міцно заплющила очі, щоб нішо
не заважало відчути теплий потиск, через який щем-
ливими хвилями струмувало щастя…
«4 грудня.
Завтра на роботу. Завтра піду на роботу, навіть
коли цей премудрий ескулап знову відмовиться за-
крити лікарняний. Він, бачте, чує хрипи! Шановний
«дохтуре»! Коли я й далі сидітиму вдома, ви ще й
не те в мені почуєте!
Мама розсердилася на мене через Славка і Галю.
Послала їй чотири листи-жодної відповіді. Від
Василя теж ні слуху ні духу. І Павло Сергійович не
заходить Милий Паша-Павлик. Він іще хоче від-
вертості. Я ось пробую сама від себе добитися від-
вертості, та й то не дуже виходить. Мені хочеться
думати, що я добра. Іноді я навіть так і думаю. Але
ж це неправда! Навіть те, що я не прогнала Славка
і Галю, – чистий егоїзм. Юлія Гаврилівна вираху-
вала: проженеш-зневажатимеш саму себе, а це мо-
же виявитись куди неприємніше, ніж усі інші при-
крощі. І потім, що б я виграла?
Ну, не посварилася б з мамою. Вірніше, не посва-
рилася б цього разу, але якогось іншого, з іншого
подібного приводу все одно ми зіткнулися б.
Могла утримати Василя. Та чи зуміли б ми потім
переступити через це, забути? Отже, у міркуваннях ,
Юлії Гаврилівни йшлося тільки про ціну? Ох, нія-
ких міркувань не було,все це неправда.
І взагалі, чого ти дошукуєшся, стара вороно? Жи-
ви, як виходить, трішки вліво, трішки вправо-че-
рез десять днів після твоєї смерті все одно ніхто й
пригадати до пуття не зможе, як ти жила.
Може, оце правда? Ага, вам, пані, вона не подо-
бається? Чому?
Років десять тому я ще дозволяла собі «трішки
вліво, трішки вправо». Я думала: один раз нічого
не змінить, я лишусь така, як і була. Нічого подіб-
ного!
О Юліє Гаврилівно, а чого ви так боїтеся прига-
дати, що ж воно там було, за отими «трішки»? Вам
соромно?
Я дозволяла собі бути тварюкою.
Конкретніше, Юліє Гаврилівно, відвертіше, ну ж
бої
Не можу. Не можу.
От вам і повна відвертість, Павле Сергійовичу.
Та що ж оце я тут наплела? А! Байдуже – все
одно пишу тільки для себе.
І знову брехня. Ніхто нічого не пише і не гово-
рить тільки для себе. Слова й придумані заради
того, щоб порозумітися з іншими. Так з ким же я
хочу порозумітися, пишучи оці нісенітниці?
Пані, ви кокетуєте-«нісенітниці»!-а значить,
знову брешете.
Та хай йому грець, цьому щоденникові, він мене
тільки заплутує! Піду і поставлю собі «Органну ме-
су» і не буду ні про що думати – так, начебто я вже
вмерла. Бо завтра знову доведеться ожити».

– Славко, ти не чіпав мої касети, окрім тих двох,
що я тобі дала?
– Та… Взяв іще дві, таку голубу, з якимось со-
бором на коробочці, і коричневу, з дядьком в оку-
лярах.-Очі у хлопця бігають, але в голосі немає
й натяку на провину.
– І що ти з ними зробив?
– Записав музику… Там же усе одно нічого пут-
нього не було!
– Ти, ясна річ, великий знавець,-каже Юлія,
глибше засовуючи руки в кишені халата. – Але, мо-
же, ти коли-небудь чув, що окрім того гуркоту, який
ви звете музикою, існують іще й Гріг, Бетховен, Бах,
Шопен?
Хлопець чухає потилицю, смикає ґудзик на мод-
ній жовтогарячій сорочці – ознака схвильованості.
– Чув… Та звідки ж я міг знати, що ото і є Шо-
пен?
«Ото! Ах ти ж цуценя гидомирне!»
– Принаймні ти напевне знав, що то не твої ка-
сети,- голос її, здається, потріскує від напруження, так вона старається зберегти спокій.
Славко мовчить, втупившись у підлогу. Злякана
Галя відкладає голку. Юлії так не хочеться вірити,
що «Органної меси» у неї вже немає., що саме цю
касету Славко заповнив ненависним витіям, аж во-
на хапається за останню крихту надії на чудо:
– Покажи мені касети, – наказує скрижанілим
голосом.
– У мене їх зараз нема.
– Де вони?
Мовчання. Славко рвучко підводить голову.
– Юлю, чесне слово, вони мені були дуже пог-
рібні,-зазирає їй в обличчя.-Звичайно, краще
було б спитати, але… Я хотів зробити сюрприз…
«Ти його й зробиві», – лютиться Юлія.
– Та я ж не для себе старавсяі -обурюється її
мовчанням Славко. – Я хотів для всіх нас!
– Одного разу ти вже мене ощасливив своєю
«музикою», – рівним голосом нагадує Юлія.
– Та не в музиці справа, не в музиції Ти знаєш,
скільки зараз коштує переписати пристойну музи-
ку? П’ять-десять ре за касету! А за вищий клас і
більше!
– Ти платив гроші? – тихо жахається Галя.
– Та не платив я1 Кравчук організував задар-
ма. А тепер мені за них плататимуть. Уже пла-
тять! – переможно виймає з кишені два папірці,
кладе посеред столу. – За один вечір – двадцят-
ка! А ти ридаєш за Бетховеном…
Він ображено копилить губи, та помітно, що хлоп-
ця розпирають гордощі.
– Ви уявляєте, як ми тепер заживемо? – не мо-
же втриматись у ролі скривдженого. – «Офіціант,
шампанське й ананаси! Продавець! Загорніть шубу
для моєї дружини! Ні! Загорніть дві шуби»!
Юлія отетеріло дивиться, як він кривляється пе-
ред нею, підморгує, мало не стрибає на радощах,
і в неї здригається рука – так хочеться заліпити
потиличника. Той ловить її погляд, спиняється нав-
проти, похитуючись із п’ят на носки, декламує:
– Ю-лі-є! У мене є чотири касети класної музи-
ки і череда бажаючих її переписати. Тепер я можу
купити іще скільки завгодно касет і позаписувати
твої улюблені треньки-бреньки. Ти що, не віриш?
– Отже, торгуєш музикою? – питає Юлія.
– Хо! Зараз вона почне мені мораль читати!-
пускає очі під лоба хлопець. – Не надривайся! Бу-
ду торгувати! Інші торгують, а мені не можна? Чо-
му? Та за такі гроші я чим завгодно торгуватиму!
– Кравчук дав тобі переписати диски задарма?-
вступає в розмову Галя.
По сторожких нотках у голосі дівчини Юлія здо-
гадується, що сюрпризи на сьогоднішній день ще
не скінчилися.
– Задарма, а що? – наїжачується Славко.
Галя вагається, позирає то на нього, то на Юлію,
.потім рішуче встає.
– Стоп!-перепиняє її хлопець.-Ти куди?
– Ідіот!-у безсилому обуренні кричить дівчи-
на. – Який ідіот! І я, дурна, вуха розвісила… – не
може випручатися із Славкових чіпких рук.
– Пусти її, – наказує Юлія.
Обернувся – обличчя збуряковіле, очі зацьковані:
– Ні в чому я не винені
– Ходімте, покажу! – ковтає сльози дівчина.
Здерев’янілим кроком Юлія проходить повз хлоп-
ця, іде до сусідньої кімнати. Подушки, простирад-
ла, ковдри розлітаються з-під рук Галі по підлозі…
Джинси! Чотири джинсових костюми, косметика,
бюстгальтери…
– Що, заявляти побіжите? – питає Славко.
Жінки не озиваються, стоять, опустивши руки, не-
стямно дивляться на розкидане добро.
– Та що я такого зробив, що? Ну попросили
хлопці взяти на кілька днів, ну, віднесу завтра –
і все! Чого ви паніку підняли? Що я, украв? Чи
вбив кого? Я ж хотів краще для всіх зробити! Ех
ви… Гроші ніс – радів, як дурний…
– Скажи, – навіть голос у Юлії ватяний, чу-
жий,- тебе цікавить що-небудь, окрім грошей?
– Мене дуже багато чого цікавить! Та хіба я
винен, що без грошей ні до чого не підступишся?
…У них з Антоніною ніколи не бу-
ло вдосталь грошей, а прот е…
– Чи відомо тобі…
– …що не все продається і не все купується? Ви-
капана моя мамочка! А я хочу іще й того, що про-
дається!
– Так зароби і купуй!
– І зароблю!
– На касетах! По п’ять ре за класів -.музику!
– А що, тягти лямку за копійки, як оце ти, кра-
ще? Я не хочу так жити!
З непідробним страхом хлопець відмахується від
Юлії.
– І як же я живу? – торопіє вона.
– З ранку до вечора – робота, робота, ще й вдо-
ма сидиш, малюєш, ні розваг, ні друзів.
…Убийте його -в нього немає дру-
з і в…
– Твоїх друзів я бачила,- каже Юлія.
– Ну й що? А мені з ним весело! Ве-се-ло, ро-
зумієш? Про них не пишуть в газеті: беріть приклад! Але вони вміють жити і веселитися.
– Я бачу, – киває на джинси Юлія.
– Ах, які вони беки! – підкочує очі Славко. –
А хто-не бека? Ви з Петрявічюсом оформили ме-
не штукатуром третього розряду, комбінат зарпла-
ту платить, а за що? Де та стіна, яку я штукатурив,
га? Та ти подивися навколо! Про нашого Дорошен-
ка в газеті пишуть. А якби його жінка не спекулю-
вала килимами, купив би він собі «Жигулі»? Чорта
з два! А я ла нього рівняюся і теж хочу їздити,
а не ходити !
– Та що ж ти за цяця, щоб і собі «Жигулі» ви-
магати? – приступає ближче Юлія. – Ти ж іще ні-
хто і ніщо, ти не заслужив навіть ту зарплату, яку
тобі випросив на злидні Петрявічюс…
– Стоп! – люто мружиться хлопець. – Я ніщо,
так? А ти хочеш це ніщо навчити жити, так? А са-
ма ти хто? Ну хто? Та ти ж…
Не встигла зрозуміти, як це сталося: рука сама
злетіла вгору-лясь!-і Славкова щока пішла
червоними плямами. Той тільки стиснув кулаки,
всміхнувся криво, недобре:
– Давай, давай! Аякже, ти ж наша благодій-
ниця!
– Геть,-нараз охрипнувши, наказала вона.-
Негайно забирайся звідси, чуєш?
Глипнув вовком, згріб у торбу джинси, пішов у
коридор.
– Славику, ти куди? – кинулася з плачем
Галя.
– Туди, де весело! – гарикнув щодуху, аж Юлія
здригнулася.
– Славику, що ти… Славикуі
– Гроші не забудь! – гукнула з! спальні Юлія.
– А то за Бетховена, щоб ти не ридала!
– Славику…
Грюкнув дверима з усієї сили, дрібно прогупо-
тів сходами. Юлія ще трохи почекала – ні звуку.
Вийшла в коридор: на ящику для взуття сидить
скоцюрблена Галя, тихесенько плаче. Погладила
дівча по голові, обняла:
– Іди спати. Побігає й вернеться.
«А як не вернеться»? – подумала з каяттям і три-
вогою.

…Поговорити б із ким-небудь. Просто посидіти й
поговорити. Або поблукати й поговорити…
Юлія дивиться на годинник: іще тільки пів на
сьому! Додому не хочеться, нікуди не хочеться, хо-
четься кого-небудь для розмови. Ось телефонна буд-
ка. Можна зайти й подзвонити.
Юлія заходить, шукає у сумці монету. Кому б йо-
го й справді подзвонити? Стоїть, перебираючи в па-
м’яті номери телефонів. Антоніна, Макарчучка, Ва-
силь, приятель Василя, інститутські подруги… А
справді, чому б не подзвонити котрійсь із них? «Пре-
красна п’ятірка»! Були ж колись нерозлучні, стіль-
ки років… Світлана і Кіра заїхали до білих ведме-
дів, а Нінка з Людмилою тут, поруч… Після поба-
чень і поцілунків, розімліла від невмілих хлоп’ячих
обіймів, Нінка забиралася до Юлії під ковдру, і її
палкий шепіт, її переможний сміх не давали нікому
заснути. Осатаніла Людмила брала графин з водою
і поливала їх обох, і тоді здіймався такий шарварок,
що годі було й думати про сон, навіть Кіра, яка уму-
дрялася спати в гармидері студентських перерв між
лекціями, і та продирала очі, і до ранку вони гово-
рили. Про що ж вони тоді стільки говорили?..
Юлія здригається: хтось нетерпляче стукотить
монетою об скло. Юне дівчисько тицяє пальчиком у
зап’ястя – час іде! Вона виходить, так і не подзво-
нивши, дивиться на годинник. За двадцять хвилин
сьома. Мокрими гомінкими вулицями бреде у пошу-
ках іншого телефону. Наче острівець, обминають її
швидкі потоки людей, вливаються у знадливо роз-
чинені двері, вихлюпуються, завихрюються на тро-
лейбусних зупинках-останні сплески часу пік.
Юлія прискорює кроки: телефон! Постоявши біля
нього, рушає далі. У Нінки чоловік, двоє дітлахів,
вічно киплячі каструлі на плиті, навіки увімкнута
пральна машина, ні на хвилину не замовкаючий те-
лефон, очманілий від безугавності телевізор… Тиха
Людмила просякнута духом ліків і скорботи…

Тепер, коли Юлія вирішила не дзвонити, телефо-
ни вигулькують на кожному кроці. Вона не витри-
мує, намацує в кишені монету. «Алло, слухаю вас»,-
звучить у трубці знайомий голос, і аж тепер Юлія
здогадується, що перебрала навіть інтонації Анто-
ніни. «Слухаю вас»,- повторює Антоніна, і Юлія
повільно натискає на важіль.
Знов хімчистка й кафе, «Овочі і фрукти», зблис-
ки коштовностей у вітринах ювелірного, театр…
«Може, в театр?» – вагається одну секунду, але хо-
ди не вповільнює: нащо їй ті штучні сльози і вдавані
страждання? Хоч як тужся, а не зможеш не помі-
тити, що на Марусі спідниця от-от трісне, а у Гри-
ця залисини і мішки під очима…
Юлія раптом спиняється і проводить рукою по
обличчю. Але афіша, яка її так вразила, не зникає,
і Юлія перечитує знову: «Клуб для тих, кому за
тридцять, запрошує…» Вона починає дрібно трем-
тіти від стримуваного сміху, давиться ним, затис-
кає долонею рота і так біжить далі, а свавільна
уява малює їй велику залу і її саму у тій залі за
столиком, де вона жде, щоб хтось підійшов і заго-
ворив нарешті, і це так смішно, так невимовне сміш-
но, що вже немає сили утримати в собі той сміх.

«12 грудня.
У нашій хаті – майже надприродна ідилія. Ми,
всі троє, не говоримо одне до одного, а туркочемо,
як голуби. Правда, один «голубок» має досить поскубаний вигляд-синець на півщоки, губа роз-
бита, рука в гіпсі. Такий він прийшов звідти, «де весело». Галя гірко ридала, я сміялася – кіно! Піз-
ніше він розказав нам доволі печальну історію. Виявляється, Кравчука через кілька днів упійма-
ли («застукали») із тими самими джинсами – правив за них «двісті ре». Впіймав наш вельмишанов-
ний Павло Сергійович і, коли приїхав робити обшук, знайшов у квартирі шахрая не лише бюст-
гальтери та штани, а й нашого переляканого «голубочка». Не знати чому, грізний Павло Сергійо-
вич Славка не зачепив, а був з ним дуже чемний і навіть поцікавився моїм здоров’ям. Як про все це
дізналися приятелі Кравчука, невідомо, але вони вирішили: Славко- «підсадна качка», тобто піді-