сланий міліцією. Далі всю цю історію слід було б розмножити друкарським способом як ілюстрацію
до тези: життя – найкращий учитель. Я, правда, не дуже вірю, що Славко отак зразу й перевихо-
вався, але настраханий зараз добряче. З дому не виходить-зламані два пальці. Здригається, коли
хтось човгає повз наші двері. Галя сама бігає в училище, на роботу, в магазин, готує вечерю і лащи-
ться до мене, мов кошеня. Мабуть, через те, що я роблю вигляд, наче нічого не сталося. Галя – гар-
не дівча, і мені шкода, що їй так не пощастило на
цього лобуряку (наче мені-пощастило!). Усі дні,
поки Славка не було, вона намагалася переконати
мене, що не такий він уже пропащий, що добрий,
чуйний, тільки легковажний і не завжди думає пе-
ред тим, як щось сказати або зробити. Нічого собі
«тільки»!
Говорили ми і про неї та її маму. Виявляється,
Петрявічюс просто нагадав їй, що через десять-п’ят-
надцять років ніяким чоловікам вона не буде по-
трібна, і дочці не буде потрібна, коли так повелася,
і до онуків її не допустять, то й лишиться під ста-
рість сама-самісінька. «Яких іще онуків?!» – заве-
рещала та. А Петрявічюс їй спокійно: «Таких, як
і в людей. Перший незабаром народиться». Отут
жінка злякалася. Хотіла забрати дочку додому, та
новий чоловік уперся. Мовляв, не послухала мате-
риної ради, нехай тепер скуштує самостійного жит-
тя. А коли дійшло до сварки, прямо заявив: «Ми
так не домовлялися, щоб тут іще й діти жили. Я ж
своїх сюди не тягну! Ми як сходилися? У тебе квар-
тира, у мене машина, а діти вже дорослі, хай самі
про себе дбають». Відкіля тільки береться отака
гидь? Просто страшно стає, коли подумаєш, що лю-
ди можуть іще й отак жити. А Галина мати нічого,
так з ним і живе. «Це ж у неї вже третій,- каже
Галя.- Офіційно – третій!» Після таких історій по-
чинаєш думати, що у тебе життя склалося просто
щасливо. Галя сказала якось: «Ви мені ближчі за
маму. І чого ви не моя сестра?» Я злякалася: до-
сить з мене відповідальних ролей. Але – яке «до-
сить»? Вони усе одно тут, поруч, і хочеш не хочеш, а нікуди не подінешся від цієї триклятої відпові-
дальності. От і з Славком: побігла до Павла Сергійовича, просила, щоб не чіпав поки хлопця, може,
йому і одного добрячого прочухана вистачить. Тепер думаю: а раптом не вистачить? Раптом я своїм заступництвом тільки нашкодила? Виявляється, мені страшенно жаль дурного цуцика! А скільки ж разів
ладна була його відлупцювати! А тепер готуються до весілля. І треба признатися – не без хвилюван-
ня. А строк мого весілля минув. Але про це не можна думати. Краще взагалі не згадувати.
Хоча – неправда, не краще. Буду пам’ятати все, що було зі мною в житті гарного. І Василя…»

У п’ятницю годині об одинадцятій почав іти сніг. Три жінки мовчки працювали кожна за своїм сто-
лом і не бачили, як повз вікно пролетіла спочатку пелехата сніжинка, потім кілька, а потім посипало
рясно-рясно. Юлія саме вивчала каракулі новоявленого відкривача велосипеда,- серед раціоналі-
заторів такі часто трапляються,- коли почула здивоване;

– Сніг іде!
Це сказала сіренька тиха Лідія Юхимівна. Вона
зняла окуляри і зачудовано дивилася у вікно, де
повільно, урочисто, безшумно пропливали великі –
аж не вірилося, що такі бувають,-сніжинки. Юлію
вразило обличчя жінки – таке воно було святкове,
лагідне, відкрите. Вразило, бо досі Юлія ніяк не
могла запам’ятати його – здавалося, з Лідією Юхи-
мівною можна десять разів знайомитися, а на оди-
надцятий, зустрівши її на вулиці, не впізнати.
– Нарешті! – озвалася зі свого кутка Макарчуч-
ка.- А я вже думала: Новий рік без снігу зустрі-
немо.
Вона встала, пройшла до вікна, і Юлія з подивом
помітила, що зів’яле обличчя начальниці теж сві-
титься незнайомою лагідністю.
Всі троє замовкли, заворожено спостерігаючи ти-
хий лет снігу. Юлії пригадалися інші зими і вона
сама-кожного разу інша-посеред однакових
снігів.
– У сорок четвертому, пам’ятаю, теж ішов такий
сніг,-сказала Макарчучка і замовкла.
Юлії раптом стало нестерпно соромно за всю по-
передню зневагу до цієї немолодої і, либонь, теж
не дуже щасливої жінки.
– Скільки вам тоді було років, Раїсо Петрів-
но? – спитала вона, уявивши війну і зиму.
– Вісімнадцять,- зітхнула жінка.- Я другий
рік працювала на фермі у німця, і коли наступав
отакий холод, грілася вночі біля корови… Флора її
звали. Добра була корова.
Незрозуміла тривога навалювалася на Юлію, ду-
шила груди. Вона раптом уявила Макарчучку мо-
лодою, без жодної зморшки дівчиною, уявила, як
та притискається вночі до теплого черева худобини,
і ледь не заплакала.

– А ми тоді рили ямки в землі, щоб зігрітися,-
озвалася Лідія Юхимівна.
– Де? – Юлія нервово повела плечима, пробую-
чи вивільнитися від тієї тривоги.
– У Саласпілсі, в дитячому концтаборі…
І знову запала тиша. Юлія дивилася на сніг, аж
доки їй не здалося, що білий рух триває від дня со-
творення світу і відтоді ж вона дивиться на нього.
Незбагненна тривога накочувала на Юлію, і спа-
дала, і знов накочувала – ішов сніг! І їй хотілося
бути доброю до бідолашної дівчини, чия сплюндро-
вана молодість лишилася в снігах чужого краю, і
до немічного обезкровленого чужинцями дитинчати,
котре крізь інші сніги доривалося до тепла рідної
землі, і до двох літніх жінок, які нічого вже не мо-
жуть змінити у споминах про сніги. Вона заварю-
вала їм чай, подавала газети, усміхалася на кожне
їхнє слово – бо чим іще могла спокутувати вчораш-
ню байдужість? І цілий день їй щеміло у грудях від
жалю, радості і передчуттів.
А увечері три жінки вийшли у хурделицю, міцно
тримаючись попід руки. Сніг летів їм в обличчя,
жінки мружилися і невдовзі наштовхнулися на по-
стать у довгому шкіряному пальті.
– Добрий вечір, Юліє Гаврилівно,- сказав той,
кого вони ледве не збили з ніг.
То був Павло Сергійович. По його обличчю Юлія
зрозуміла, що біля комбінату він опинився не ви-
падково і що тепер, забачивши її в товаристві ко-
лег, не знає, з чого почати.
– Юлю, це твій кавалер? – упівголоса спитала
Макарчучка, штовхнувши її ліктем під бік.
Навіть у притлумленому снігом світлі підсліпува-
тих ліхтарів було помітно, що хлопець почервонів.
– Ага! -лагідно погодилася Юлія.-Це мій ка-
валер. Прошу знайомитися.

Лідія Юхимівна діловито протерла окуляри, Ма-
карчучка стягла з руки рукавичку. Павло Сергійо-
вич потис обом руки, щоразу чітко вимовляючи своє
ім’я.
– А вона у нас скромниця! – зауважила Юліїна
начальниця.- Жодним словом не обмовилася, що
має такого гарного хлопця.
Юлія чомусь не розсердилась на Макарчучку, а
тільки розсміялася.
– А правда, гарний? – спитала у жінок, і ті дру-
жно погодилися,
Павло Сергійович, по всьому, був уже не радий,
що прийшов, і від нетерпіння переступав з ноги на
ногу.
– І Юлія у нас гарна, ви її бережіть,- напучу-
вала хлопця розчулена Раїса Петрівна.
Хлопець готовий був утекти. І Юлія взяла його
під руку, ласкаво усміхаючись, сказала до жінок:
– Ми, мабуть, підем, бо можемо в кіно спізни-
тися…
Ті закивали дружно, заспішили прощатися. А ко-
ли вони розчинилися в сніговій круговерті, Юлія ви-
пустила руку сердитого Павла Сергійовича і щиро
розсміялася.
– Ви насправді збираєтеся в кіно? – поцікавив-
ся той непевним голосом.
– Ні, не збираюся!-заявила Юлія крізь сміх.
– Навіщо ж сказали?
– Сказала, бо, по-перше, я від природи брехуха,
а по-друге, не маю наміру цілий вечір слухати, яка
я хороша,- я й сама це знаю! – зробила круглі очі
і пихате обличчя.
– Що це з вами? – все ще непевно усміхнувся
Павло Сергійович.
Паша-Павлик позирав недовірливо, повільно
йшов поруч. Юлія завважила, що він збирається
поминути парк, взяла його за руку, потягла до
алеї.
– А ви вмієте веселитися, Павле Сергійовичу?
Секунду він зосереджено споглядав її збуджене
обличчя, потім якось змінився на виду, стрельнув
лукавими очима вздовж алеї, гукнув; «Умію»-
і Юлія заборсалася в снігу, задихаючись від сміху
в його дужих руках. Згребла повну жменю снігу,
увіпхнула кривдникові за комір, і поки той, кумедно
повискуючи, витрушував його, побігла на світло.
– Ви справді любите веселитися? – наздогнав її
хлопець.
– Справжніше не буває,- призналася, легко зіт-
хнувши.- Всі люблять. Не всі вміють.
– А коли я запрошу вас на новорічний вечір,
прийдете?
– Куди?
– До мене додому. Звичайно, коли вас іще ніхто
не встиг запросити…- Упіймав її сторожкий погляд
і поспішно додав: – У нас велика сім’я, і всі люб’
лять веселитися.
– Ніхто нікуди мене не запросив… але у мене
теж щось схоже на сім’ю…- нерішуче боронилася
Юлія.
-А ви і їх беріть.
Вона уявила себе, Славка і Галю серед незнайо-
мих людей і почала придумувати, як би зручніше
відмовитися.
– Тільки нічого не вигадуйте, – попросив хло-
пець.
– Гаразд,- засміялася без тіні зніяковіння.-
Не буду. Але й погодитися отак зразу я теж не
можу.
– Ну, тоді давайте не одразу,- порадив він.-
Хай буде поступово. А тепер ходімте, я вам щось
покажу.

Вона рушила слідом, не допитуючись ні про що,
не здивувалась, коли прийшли до виставочного за-
лу, з веселим послухом дозволила відвести себе у
найдальший куток і тільки там, глянувши на полот-
но, біля якого спинився Павло Сергійович, відчула
щось схоже на легкий поштовх землетрусу. Але то
було усього лиш її сполохане серце, яке впізнало
дихання квітучої весняної ночі, найстаріше в світі
дерево із птахами у кроні, впізнало неприкаяного
змія з тисячолітньою втомою у зелених очах. Та
найбільше Юлію вразила безтурботна Єва з над-
кушеним яблуком у руці – безтурботна, безстраш-
на і щаслива. Тріпотіло до неї усім своїм цвітом
дерево, зачаєно, сторожко чекав хоча б випадкової
її ласкавої уваги самотній змій, зліталися на плат-
тя метелики, тулилися до легких сандалій, від яких
у Юлії і досі лишилися білі смужки на засмаглих
ногах, жабки і ящірки.
Юлія раптом згадала слова Василя: «Всесвітня
мати». Художник теж побачив у ній всесвітню ма-
тір. Тільки Василь волів сам-один пити з того дже-
рела, а художник… захлинаючись від любові, він
усьому світові розказував про свою Єву. І видно
було, що й те яблуко, надкушене молодими зубами,
ніколи не зможе бодай на крапелину применшити
її щастя, а тільки дасть усвідомлення своєї життє-
дайної сили.
– Ви тут зовсім інша,- наздогнав її на нічній
площі між мурів і садів знайомий голос.
– Так,- коротким рухом вивільнилася від на-
слання.
– Мабуть, він вас любив,- чи то спитав, чи то
просто сказав Павло Сергійович.
– Не знаю.
А сама вкарбовувала у пам’ять: В. Л. Костець-
кий, «Спокушання Єви». Костецький, Костецький…
Стрімко подалася назад, до сонної дами при
вході.
– Що це за виставка?
– А ви хіба не прочитали на афіші? – здивува-
лася та.- Це звіт молодих художників області,
із тих, хто зацікавив громадськість…
«Костецький. «Спокушання Єви».
– …оригінальністю, новаторськими пошуками.
«Костецький…»
Тільки на вулиці Юлія спитала себе: «Ну а далі
що?» Розхитана земля зупинилася і примовкла:
відповіді не було.
– Таки давайте сходимо в кіно,- озвалася Юлія
до мовчазного супутника, аби не чути благань по-
кинутого змія.
Але пізно вночі в своїй кімнаті вона довго си-
діла перед дзеркалом, пробуючи усміхнутися, як
Єва.

«Здрастуй, дочко! Чи не вигнала ти своїх дармо-
їдів? Коли вигнала, я приїду, а ні, то бувай здорова. Твоя мати».

На центральній площі поставили велетенську,
пишну ялинку. Людей на вулицях наче вдвічі по-
більшало, і всі несли яскраві коробки, згортки,
торбини, в магазинах неможливо було дотовпитися
до серпантинів і «дощиків». Від споглядання перед-
новорічної суєти Юлії теж хотілося кудись поспі-
шати, щось купувати і хвилюватися. Вона виріши-
ла поставити в хаті ялинку, накупити свічок, цу-
керок і шампанського – хай хоч молодята пораді-
ють.
На ялинковому базарі довго перебирала дерев-
ця: хотілося, щоб і невеличке було, і пишне, і яск-
раве. А коли нарешті вибрала і прийшла до черги,
щоб заплатити, ледве не випустила деревину: по-
переду з такою самою ялинкою стояв Василь. Він
стояв до неї спиною, і кілька секунд Юлія розгля-
дала знайому постать, вгадувала під пальтом об-
риси рідного тіла і вагалася: озватися? Утекти? Та
ось він озирнувся, заклопотано попросив:
– Чи не могли б ви секундочку…
І замовк.
– Добрий вечір,- сказала Юлія, дивуючись,
який спокійний у неї голос.
– Здрастуй…
Мовчали, придивлялися одне до одного. «До чо-
го ж гарний»,- зітхнула подумки Юлія. Рідний,
тисячу разів цілований нею, був зараз так близь-
ко, що мимоволі рука ворухнулася-торкнути,
утримати, упевнитись, що це не сон.
Якийсь дядько зачепив їх верхівкою розлапис-
тої сосни, іще якийсь допитувався у Юлії, чи сто-
їть у черзі, а вони були самі-самісінькі на увесь
світ.
– Як живеш? – першою оговталася Юлія.
– Нічого собі. А ти?
– Теж нічого… живу.
– До свята готуєшся? – кивнув на ялинку Ва-
силь.
– Готуюся. І ти теж?
– Так. Мама любить, коли в хаті пахне лісом,
свічками… А твоя мама як, пише?
– Пише.
Коли я ще хоч секунду дивитимусь

В ЙОГО очі…

– Ми вгавили чергу,- каже Юлія, щосили на-
магаючись усміхнутися.
– Справді…- озирається Василь.- Ходім?
Вони знову стають у чергу – кожен зі своєю
ялинкою. Вони мовчать і не дивляться одне на од-
ного. Юлія раптом згадує, як лежала хвора й не-
щасна, задихаючись від жару і благаючи долю
тільки про одне-щоб він прийшов. Як потім до-
слухалася до найменшого шереху за дверима і
ледь не стогнала від напруження – так його чека-
ла. І як ридала на кухні над кавою. І як щодня
нишпорила у натовпі очима, калатанням серця ози-
ваючись на кожен знайомий жест – у всіх чолові-
ках їй ввижався тільки він. І як…
Юлія жбурляє у найближчу купу свою ялинку
і йде до виходу. Краєм ока вона помічає, яке збен-
тежене обличчя у Василя, як він поривається до
неї. Але-тільки прискорює ходу. Якась нерозум-
на істота в ній ще сподівається, що Василь по-
кличе, наздожене, поверне. Та сама Юлія знає: во-
на вже нізащо не повернеться, нізащо, нізащо, на-
віть коли помиратиме з горя і туги за ним-нізащо!

Раніше вона казала: «Славику, якщо ти не зай-
нятий, може б, зробив оте і оте?..» А тепер просто
наказувала: зроби! І – дивна річ! – Славко не від-
мовлявся, не огинався і не бунтував. У Юлії було
таке відчуття, наче між ними зламався якийсь
бар’єр, наче вони стали ближчі одне одному. Коли
хлопець припізнювався з роботи, Юлія читала
йому нудну мораль, пригадуючи всі попередні грі-
хи та лякаючи виправною колонією,- аж самій
ставало соромно. Виказавши все, що хотілося, вона
відчувала полегкість і швидко відходила. Була в
хаті за матір, за сестру, за суддю, за товариша,
за няньку, за пророка – за всіх зразу… І чимало
з цих ролей припадали їй до вподоби. Вона полю-
била вечеряти утрьох, коли Галя та Славко навви-
передки розказували, що у кого відбулося на ро-
боті.

З якогось часу всі оповіді хлопець починав сло-
вами: «Ми з Петрявічюсом». Юлія довго не могла
збагнути, чого це раптом Славко запалав таким
інтересом до гайок і дротинок, від яких раніше на
хлопця нападала нудьга. Вона питала у Петряві-
чюса, як там його помічник, і старий, усміхаючись,
піднімав великого пальця вгору. А коли Слав-
ко почав штудіювати її спеціальні журнали, Юлія
радо зауважила:
– Про тебе вже можна писати в газеті під за-
головком: «Беріть приклад» або «Рівняйтесь на
кращих».
Хлопець тільки чмихнув у відповідь.
Одного разу за вечерею Славко розповів, скіль-
ки у Петрявічюса медалей та дипломів з виставок
досягнень народного господарства і скільки старо-
му заплатили за кожну «штучку».
– А у нього ж тільки сім класів освіти! – збуд-
жено розказував хлопець.- Та ще як подумати,
яка в той час була освіта, так це п’ять класів по-
нашомуі
– Ав тебе цілих десять,- дуже серйозно ска-
зала Юлія.
– Ага. Ну, він іще книжок усяких купу пере-
трубив – так це і я зможу!
– І тоді загрібатимеш гроші лопатою,- незво-
рушно підсумувала Юлія.
Хлопець підозріло подивився на неї, потім спи-
тав:
– А чим це тобі не подобається? Ось ми з Пет-
рявічюсом зараз надумали одну штуку…
– …на тисячу ре,- вставила Юлія, намазуючи
паштетом хліб.
– Так, на тисячу, а може, й більше! – вигук-
нув ображений Славко.
– Ви з Петрявічюсом? По півтпсячі кожному?
– Ну, ідея його, але ж працюватимемо удвох!
Він сам сказав, що знань у нього малувато, та й те,
що в школі вчив, призабув…
– Здаюсь! – сказала Юлія. – Замовляю з тієї
півтисячі ось такого капелюшка,- показала розве-
деними руками над головою,- і щоб з квіточками.
– А мені обручку,-тихо попросила Галя.
Славко сяяв, як іменинник.
Те, що вихователька з неї ніяка, Юлія зрозумі-
ла давно. Вона взагалі мала туманне уявлення про
виховний процес. Ще в юності, готуючись до пер-
шого заміжжя і мріючи про дітей, вона прочитала
книжки Макаренка та Ушинського, і ще тоді її
вразило, що таким людям доводилося діяти нао-
сліп, не знаючи напевне, які результати дасть той
чи інший педагогічний експеримент. Тепер же ви-
ховання уявлялось їй чимось подібним до бороть-
би за збереження природи: стільки ж просторіку-
вань, стільки ж порожніх зусиль, стільки ж облу-
ди і поразок, а тим часом і діти виростають нор-
мальними людьми, і природа не піддається руйнів-
ним силам.

«29 грудня.
Іще одне відкриття: люди ведуть щоденник, коли
їм дуже погано, а як трохи полегшає – забувають
про нього. Принаймні у мене вийшло саме так. Ко-
ли б я сьогодні не шукала в столі конверти і не
натрапила на цей щоденник, навряд чи скоро зга-
дала б про нього. Дивно: коли не було причин,
я знемагала від самотності, а тепер, коли їх аж
задосить, майже не відчуваю її.
Післязавтра свято. Мене запросив у гості Павло
Сергійович. Петрявічюс подався у своє Тарту, мо-
лодята збираються з однокласниками, тож відмов-
лятися нема причин. Милий Паша-Павлик! Він,

здається, не зовсім до мене байдужий. Мене це тро-
хи засмучує, а трохи й смішить, скоро ж матиму
онука! А коли чесно, то не тільки засмучує і не
тільки смішить, а й провокує на всілякі не надто
порядні припущення. Припустимо, а чому б і не
Павло Сергійович? Припустимо: я ще не така ста-
ра. Ну й що з того, що я його не люблю? Тисячі
людей живуть і народжують дітей без любові –
краще так, аніж ніяк. Та й чому без любові? Адже
він, здається, закоханий. А я принаймні не відчу-
ваю до нього відрази, поважаю. І потім між нами
могла б бути ще й дружба, а це для сім’ї буває
важливіше, ніж любов. Він молодший? Та чи ма-
ють значення якісь три-чотири роки?
П’ять, Юліє Гаврилівно. І взагалі ці просторіку-
вання не роблять вам честі. Ви вважаєте, що для
створення сім’ї досить дружби? То й знайдіть собі
чоловіка, який вас не любитиме, а схоче оженитися
тільки заради дружби, а хлопчикові дайте спокій.
Хто б мені сказав, навіщо я брешу сама собі
навіть у цьому щоденникові? Любить – не любить,
хлопчик-не хлопчик, робить честь чи ні-хіба б
я на це важила, якби сама любила?
Ні.
А якби геть втратила надію полюбити коли-не-
будь, зважила б?
Ні.
Отож причина проста й егоїстична: я не хочу
себе ні з ким зв’язувати, сподіваючись на любов
у майбутньому».

В гості до Павла Сергійовича Юлія не пішла.
Відколи на неї розсердилася мама, думки про
стареньку щодня ятрили їй душу. Кілька разів по-
ривалася їхати і – не їхала. Здавалося, що нічого,
крім нової сварки, з того не вийде.

А за день до свята прокинулася з твердим рі-
шенням: поїду. І це рішення наче дало волю всім
гірким думкам, які відганяла від себе, від яких
боронилася буденними клопотами. Юлія бігала з
магазину в магазин, купуючи мамі подарунки, і з
тупою люттю повторювала сама собі: «Тварюка
бездушна, пеньок твердолобий, тварюка…»

На маминому підвір’ї Юлію зустріли недовірли-
ві, мляві кури, зачувши кроки, хрипким, безнадій-
ним голосом озвалася льоха. Юлія штовхнула две-
рі веранди, і та задеренчала по-старечому метуш-
ливо.
У хаті було протоплено, але відколи Юлія себе
пам’ятала, їй ще не доводилося бачити такого без-
ладу. Брудні, зібгані рядна, немиті тарілки на за-
ляпаному столі, мамина робоча свитка на дивані
біля вишитих подушок, розкидані дрова коло груб-
ки, тріски, вугільний пил на підлозі, чорний слід
чийогось чобота – завважила це краєм ока, не пу-
скаючи в душу, бо та і так була повна лихих пе-
редчуттів.
Юлія знайшла маму у спальні укритою під саме
підборіддя пістрявою клаптиковою ковдрою. У на-
пруженні зверненої до дверей голови вона влови-
ла зміни, страшніші за ті, що полишають звичайні
хворощі. Подолавши запаморочення, Юлія піді-
йшла, поцілувала матір, і її губи знайшли тільки
солону вологу.
Хапливо пораючись у хаті, вичищаючи хлівці і
курник, з холодним осатанінням знищуючи сліди за-
пустіння в господі, Юлія невідступне думала про
маму, дошукувалась причин, які в такий короткий
час висушили потужне джерело її життєлюбності,
перед яким досі відступали усі старечі немочі.
І зрештою відкрила руйнівну силу любові: верстові
стовпи на маминій дорозі усі як один були позначе-
ні її шедем: для Юлечки, заради Юлечки, на буду-
чину Юлечці…
І не було нічого такого, що б Юлія не відважила-
ся зробити, аби затримати матір у її тихому плині
в байдужість і безсилля. Один раз дозволивши мо-
лодюсінькій сестричці з медпункту зробити мамі
укол, вона сама щовечора кип’ятила інструменти і
впорскувала в холонучу кров живлющі вітаміни.
Вона рубала курям голови іак, наче то для неї бу-
ла звичайнісінька справа, примушувала маму пої-
дати вишукані французькі супи і угорські котлети
з грибною начинкою, приводила балакучих матери-
них сестер і племінниць, читала найвеселіші книж-
ки, намагаючись не помічати, як даленіє мамин пог-
ляд, улюбленими маминими «Ой на горі та й женці
жнуть» і «По садочку ходжу» глушила нечутні го-
лоси, з якими та вела мовчазні розмови під клапти-
ковою ковдрою.
Щосили терла у пахучій піні порошків наволочки
і простирадла, обережно, мов немовля, купала ма-
му у хвойних настоях, заплітала мамине ламке во-
лосся у немічні кіски, вбирала її у новісіньку, по-
бризкану духами мереживну сорочку, а на ранок
над безсонною маминою постіллю витав солоний за-
пах сліз.
Давлячись безсиллям та ядучою огидою до самої
себе, мусила все починати спочатку. Все її дотепе-
рішнє життя відступило перед єдиною молитвою:
мамо, не йди, мамо, вернися, мамо, не лишай мене,
мамо, прости- і так без кінця і краю, бо здавало-
ся: варто передихнути, відвернутися думкою на
мить – і вже не наздоженеш, не докричишся.
У нападі затятості написала Василеві, ублагала
приїхати, зіграти замирення, обіймала його у мами
на очах, не відчуваючи ні власних рук, ні того, кого
обіймала, виманювала маму обіцянками власного
щастя, спокушала натяками на онуків- мама тихо
усміхалася зі своєї далечини.
– Я заберу тебе з собою, – сказала Юлія, ви-
черпавши до дна затятість. – Покажу тебе найкра-
щим лікарям, виходжу, вилікую, і будемо разом
жити. Хату згодом продамо, а влітку поїдемо до мо-
ря. Ти ж ніколи моря не бачила! Завтра першим
автобусом Їдемо звідси.
Мама співчутливо похитала головою, і незрозу-
міло було, вірить чи не вірить у оптимізм дочки.
Прийнявши рішення і тим самим вирвавши від-
строчку у розпуки, Юлія з потроєною енергією взя-
лася до останніх приготувань, перетрусила усі ко-
мори і шафи, не дозволяючи пам’яті ні на мить за-
триматися на видобутих із найдальших схованок
реліквіях дитинства, розвела на городі кострище і
спалила там дві ветхі ковдри, просякнуті незабут-
німи пахощами казкових ночей на сіннику, п’ять
вицвілих іще за шкільних часів суконь, дванадцять
пар взуття, починаючи з потрісканих білих туфель,
у яких бігала до клубу, і кінчаючи важезними ма-
миними чобітьми, заскорузлими від топтання у баг-
ні і гної настільки, що й горіти не хотіли, а вперто
корчилися у полум’ї і вивергали задушливі хвилі
смороду, а також цілий мішок обстріпаних, дірявих
рушників і рушничків, без яких неможливо обійти-
ся у сільській кухні, ганчірок і ганчірочок усіх сту-
пенів запраності: для витирання коров’ячого виме-
ні, для протирання столу, для миття фікусів, для
відкривання гарячих дверцят у грубці, для накри-
вання діжки з квашеними огірками і ще бозна для
чого, про що Юлія встигла вже забути.
Увесь час, поки Юлія металася між вогнищем і
переколошканою хатою, її не полишало відчуття,
що з мамою у незайманій досі спальні щось коїть-
ся. Вона заходила, придивлялася, питала, чи не тре-
ба чого подати, виходила, знов бралася загортати,
пакувати і перев’язувати, а в полишеній нею тиші
поновлювався рух незримої роботи. І ще їй здава-
лося, що мама крізь двері і стіни зачаєно слідкує
за приготуванням, тож, коли на порозі з хати її наз-
догнав сторожкий голос: «Доню, не займай це», –
навіть не здивувалася. Повісила на цвяшок «це»-
недоїдений міллю батьків кожух, з яким пов’язу-
вала один-єдиний спомин: безперестанне надривне
бухикання, – тихо зайшла у спальню.
– Досить уже, доню,-сказала мама схожим на
свій звичайний голосом. – Либонь, втомилася біля
мене бігати. Ось устану та хоч вечерю зварю…
Вона таки справді встала, але не заради вечері,
як здогадалася Юлія, а щоб оборонити друзів сво-
єї пам’яті від вогню. Тоді Юлія нарешті дозволила
смертельній утомі накрити себе з головою і, не до-
чекавшись вечері, заснула на дивані між безладу
розкиданої білизни, пальт і сорочок.
Виборсувалася вона зі сну довго, не знаходячи,
за що зачепитися кволою свідомістю, провалювала-
ся у темряву, виринала, аж доки в один із просвіт-
ків натрапила напівприплющеними очима на годин-
ник і підскочила: «Господи, початок на одинадця-
ту!» Тієї ж миті з кухні долинуло повне колишньої
співучості:
– До-о-оню-ю! Сніданок на столі-і!
Юлія потягнулася усіма занімілими м’язами, при-
браною кімнатою продибала до вікна і наче вперше
побачила білий-білий, чистий-чистий новонародже-
ний світ – як її неосяжна радість.

«Об’ява.
23 лютого о 16 годині в Голубій кімнаті відбу-
дуться збори, присвячені Дню Радянської Армії,
На порядку денному:
1. Доповідь. Читає Тато».
Об’ява була написана червоним фломастером
акуратним учнівським почерком, але після першого
ж пункту хтось неоковирно дописав синім: «-Пода-
рунки вручатиме Мама». Далі йшло таке:
2. Усі вітають Чоловіків».
Синій фломастер виправив велике «Ч» на малень-
ке, двічі розгонисте підкреслив і написав збоку:
«Ха.Ь
«Потім буде спиктакль», – серйозно сповіщав
червоний фломастер, а синій, вималювавши на цій
бездоганній каліграфії пузате «е», вже реготався:
«Ха-ха-ха!»
Юлія прочитала пришпилене кнопками до вхід-
них дверей оголошення і засміялася.
– Це наші близнюки стараються, – пояснив Па-
вло Сергійович. – П’ятикласники.
– Хлопчики?
– Він і вона, Андрій і Тетяна, причому об’яву
писав Андрій, а виправляла сестричка.
Юлія ковзнула поглядом вище – білий двоповер-
ховий особняк привітно світив широкими чистими
вікнами, прибраними мереживними фіранками і
цикламенами.
– Окрім вашої сім’ї, тут іще хтось мешкає? –
поцікавилась неуважно.
– Ні, тільки ми, – трохи загадково усміхнувся
Павло Сергійович і розчинив перед нею двері.
Роздягалися у доволі просторому коридорі, який,
власне, і коридором важко було назвати: окрім ша-
фи для одягу, тут стояло велике люстро, два крісла,
завалений газетами столик, на стінах висіли фото-
графії та малюнки. З глибини дому долинав гамір
багатьох голосів. Юлія причесалася перед дзерка-
лом, поправила комір на святковому червоному
платті, піймала у люстрі ніжний погляд хлопця і
винувато усміхнулася у відповідь. Вона завжди ус-
міхалася так, коли ловила його відверті погляди
або коли він пробував заговорити про свої почуття.
І той одразу замовкав, відвертав очі.
– Це малюнки Андрія і Тані?- спитала, аби по-
рушити незручну мовчанку.
– І не тільки їхні. Це, так би мовити, виставка.
У нас тут без кінця проводяться якісь виставки, кон-
курси,-стримано пояснив Павло Сергійович.
Вона засміялася:
– Ви теж берете в них участь?
– Іноді.
– Це ваш автопортрет?
Юлія показала на малюнок, що зображував бра-
вого вусатого міліціонера із собакою. Собака рвав-
ся до кудлатого здоровенного бандита, а той, здій-
нявши руки догори, плакав від страху. Сльози були
вималювані з видимим задоволенням і скидалися
на разок намиста.
– Це так уявляє мою службу племінник Вітя.
Він теж мріє стати міліціонером, – нітрохи не об-
разився на Юліїні кпини господар. – Ходімте зна-
йомитися?
У просторій, обклеєній блакитними шпалерами
кімнаті було стільки людей, що запам’ятати усі іме-
на з першого разу здавалося неможливим. Тим
більше, шо й дітлахи підходили, простягали руки
для знайомства.
– Це все ваша сім’я? – пошепки спитала Юлія.
– Майже, – усміхнувся той. – Наших тут семе-
ро дорослих і п’ятеро дітей.
Чим далі слухала вона пояснення Павла Сергі-
йовича, тим більше дивувалася. Голуба кімната мо-
гла стати конференц-залом, танцзалом, спортзалом,
театром – дивлячись, що затівали дорослі та діт-
лахи. Сьогодні це було кафе, і гості та господарі
всідалися до вечері. На довгому столі Юлія не по-
мітила жодної пляшки спиртного. «Адже тут ді-
ти», – зауважив Павло Сергійович.
І «доповідь» Тата – високого привітного чолові-
ка, і вручення подарунків, на яке охоче вишикува-
лись усі чоловіки від найменшого до найстаршого,
і поцілунки невеличкої сивої Мами, для яких чоло-
віки слухняно схиляли голови, раз по раз приму-
шували Юлію ніяковіти. Було у цьому щось таке
інтимне, не для сторонніх очей, що вона відчула
себе на мить зайвою. А ще з’явився острах-така
незахищена відверта любов світилася у кожного в
очах, таке неприховане розчулення викликали ди-
тячі віршики і наївна вистава про перевиховання
неслухняного горобеняти Ціня-Ціріня.
Потім, коли діти пішли спати, а дорослі пили ви-
но і танцювали, Юлії знову було дивно, що почува-
ється тут майже так, як колись з Антоніною. Тан-
цювали парами, далі колом, іноді хтось ко.ю роз-
ривав і намагався заплутати вервечку танцюристів,
тоді вона з гамором розпадалася, щоб через мить
знову утворити коло. Після такої плутанини Юлія
врешті загубила Павла Сергійовича і опинилася бі-