Алла Тютюнник. “Тридцяте літо”

ля його брата, чорнявого, ставного красеня.
- Ви, мабуть, рідко ходите на танці? – гукнув
той до неї.
- А як ви вгадали?
- Ви танцюєте, наче робите дуже відповідальне
діло!
Вона не образилася, теж засміялася, але танцю-
вати покинула. Павлів брат не полишив її, привів
до столу, налив вина і сказав:
- Забудьте, що ви серйозна особа. Забудьте, що
у вас вдома тисяча клопотів. Розслабтесь, підко-
ріться музиці так, щоб і кров у такт із нею пульсу-
вала. А то ви танцюєте і бозна про що думаєте.
А ви взагалі не думайте!
- Ви учитель танців? – спитала Юлія.
- Я учитель фізики, – сказав він і потяг її у
коло.
Юлія спробувала зробити так і раптом відчула,
що летить наче на хвилях, що тіло її легке й слух-
няне, відчула, яка це невимовна насолода – летіти
отак і летіти. Отаку невагому, крилату і спіймав її
серед кола Павло Сергійович.
- Я б хотіла жити в такому ломі,- зітхнула
вона.
Притримав її в обіймах, поривався щось сказати,
але – випручалась, пішла танцювати знову. Та ось
коло порідшало, мужчини стали біля вікна, пуска-
ючи дим у відчинену кватирку, заговорили про своє,
і Юлія засумувала – свято закінчувалося! Павло
завважив смуток, спитав:
- Кави хочете?
Юлія здогадалася, що кава буде не тут, а десь в
іншому місці, де вони залишаться тільки вдвох, зля-
калася на мить, але тут-таки й посміялася з свого
страху, відповіла:
- Хочу.
Вони вислизнули в коридор, гвинтовими сходами
піднялися на другий поверх, минули ще один дов-
гий вузький коридор і опинилися в невеличкій кім-
натці. Ще коли Юлія була студенткою і мріяла про
окреме помешкання, їй уявлялася отака кімнатка:
із книжковими шафами, килимом на стіні, з пле-
дом на розкладному дивані, з паласом на підлозі,
з ясно-зеленою лампою на письмовому столі біля
широкого вікна. «Як у господа у вусі»,- сказала б
мама. Ще раз роззирнулася по кімнаті, простягла
руку до столу, взяла крайню книжку: «Карний ко-
декс Української РСР».

- Ви вчитеся?
- Так, на четвертому юридичного.
- І ким ви тоді будете?
- Адвокатом.
Юлія поміркувала над тим, що вона досі знала
про адвокатів. По паузі спитала:
- Ви захищатимете злочинців?
Павло Сергійович поставив на стіл дві чашечки,
цукор, обернувся до неї.
- Через раз, – сказав безтурботно. – І злочин-
ців, і порядних людей.
- Але ж це аморальної – обурилася вона.

- Навпаки. У мене буде найблагородніше зав-
дання: відшукувати навіть у злочинців щось люд-
ське і гарне.
Залив в електричний кавник трохи води з графи-
на, відкрив баночку з кавою.
- Дайте понюхати, – попросила Юлія нерішуче.
Простягнув їй баночку-біла, тонка рука ледь
тремтіла. Юлія вдихнула аромат кави, завмерла:
мов забута стара мелодія, зринуло приморське міс-
то, ліани і шурхіт пальм довкруг освітленої веран-
ди, запах моря і кави… Віддала баночку.
- А випити у вас нічого нема? – спитала у го-
сподаря.
Він трохи здивовано глянув на неї, мовчки видо-
був зі столу кримський «Мускат» і півпляшки ко-
ньяку.
- Ви потаємний п’яниця? – засміялася Юлія.
- Ні, але іноді у мене в гостях бувають любителі
випити.
- Літні дами, як сьогодні! – дражнилася й далі.
Він теж усміхнувся, але не сказав нічого, прос-
тягнув їй келишок з вином. І знов перед очима
Юлії тремтіла його рука. «Бідне хлоп’я!»-подума-
ла скрушно. І вилаяла себе: «Могла б і не допус-
тити до цього, стидомирнице!» І тут-таки обурилася:
“Та що я кому завинила? І не така він уже дитина,
коли рухи тремтять від самої присутності жінки”.
- Чудесне вино!- сказала, розглядаючи гори на
етикетці.
…Гори. Вони з трьох сторін обступили місто,
і Юлії від незвички здавалося, що то хмари пов-
зуть з-за горизонту і ось-ось має піти дощ. А Ва-
силь кепкував…
- Сідайте в крісло, вам буде зручніше,- турбот-
ливо запропонував Павло Сергійович.
Крісло було якесь кругле, м’яке, оббите овечими
шкурами. Юлія скрушно подумала, що вже, либонь,
пізно, і скоро доведеться залишити це гарне сідало
та йти у холодний морок.
Паща-Павлик підсунув до неї чашечку з кавою,
спитав, чи влити коньяку. Вона ствердно кивнула.
Влив у обидві чашечки потроху брунатної рідини,
відпив, попросив дозволу закурити. Вона мовчки
пила каву, дивилася на чорні силуети дерев за вік-
ном і ні про що не думала. І це було навдивовижу
приємно – отак гріти руки об чашечку і ні про що
не думати.
- Юлю…-сказав Павло Сергійович, і вона спо-
лохано стрепенулася.
- У вас є сад?- шукала зачіпки, щоб не дати
йому продовжити.
- Юлю, залишайтеся тут. Назавжди залишайте-
ся. Вам же тут сподобалося. Правда?- попросив
хлопець.
Опустила очі – не могла бачити того розпачу
і надії.
- Юлю…
Був уже поряд, гладив її руки, обличчя.
- Юлю…
Вона завважила раптом, що музика внизу дав-
но замовкла і в усьому будинку тихо-тихо. «Котра
ж це тепер година?»-подумала, як крізь сон.
Хлопець опустився на коліна, торкав вустами її
руки – не віднімала. Дивилася на золотий чуб і
переймалася жалем до чоловіка, який безмовно
вимолював хоч крихту ніжності навзаєм. Так само,
як уві сні, провела рукою по густому волоссі, і тоді
він рвучко підхопився, підняв її з крісла, притис
до себе.
«…І тролейбуси, мабуть, вже не ходять…»-ду-
мала Юлія, наслухаючи незворушний спокій у собі,
а хлопець обережно цілував її очі, молитовне ви-
дихав її ім’я.
Закинула руки йому па шию, обняла… хоч
тіло має ж озватися, хай хоч тіло…
Нічого не озвалося.
- Пробач,-обережно взяла голову хлопця в
долоні, по-материнськи поцілувала в чоло.- Я зави-
нила перед тобою. Пробач. Не сердься. Мені час
іти.
Не спитав нічого, не заперечив, мовчки дивився,
як піднімала з підлоги туфлі, йшла до дверей. На
порозі повагалася – хотіла озирнутися, але пере-
силила себе і розчинила двері в порожній, темний
коридор.
- Ви другу ніч кричите уві сні.
- Справді? І сю ніч? Наче нічого й не снилося…
- І сю ніч.
- Що ж я кричала, Галочко?
- Не знаю. Я зумисне підійшла до вас близько-
близько, але нічого не розібрала. Тільки два сло-
ва…
- І що ж то були за слова, цікаво?
- Тільки «біжімо» і ще «таксі». І дихали ви так,
наче втікали чи доганяли кого.
- І все?
- А тоді заспокоїлися І робили руками отак.
Наче що шукали чи ловили. Я так злякалася!
- Чого ж не збудила?
- Не знаю… У вас потім таке обличчя стало…
- Яке?
- Таке… ну, не знаю… я у вас такого ніколи не
бачила. Я подумала, що вам уже почало щось хо-
роше снитися і не розбудила.
- Наступного разу обов’язково буди.
Наступного разу вона прокинулася сама.
Прокинулася, бо навіть уві сні несила було ви-
тримати шаленства щастя, щастя такої напруги,
що воно загрожувало розірвати серце. «Що це зі
мною коїться?»- розгубилася Юлія. Вже не сонна,
час від часу вона здригалася усім тілом, наново
переживала той шквал, який викинув її з подуш-
ки і залишив, відкотившись, холонути на краю по-
стелі. Так і сиділа, несміливо зазирала у потаємні
закутки душі. Темрява і тиша допомогли їй зазир-
нути так глибоко у саму себе, як ніколи ще досі
не вдавалося вічно зайнятій свідомості. При само-
му дні вона натрапила на безіменні й сліпі, як
сліпі й безіменні найглибоководніші риби, почуття,
і пройнялася жалем до їх хворобливої немічності.
Вона впізнала і мінливі прикмети хвороби – то був
страх. Любов до мами випромінювала боязливе очі-
кування невідворотного, любов до Василя була всу-
ціль зіткана із страху перед самотністю, туга за
Антоніною мала чіпкі пальці потопаючого, приязнь
до Петрявічюса не могла виборсатися з водоростей
жалю, навіть новонароджена, безформена ще при-
хильність до Славка та Галі ховала всередині твер-
де ядро її недовіри до самої себе. В цих замулених
страхом глибинах Юлія знайшла два чистих джере-
ла: те, що дарувала їй робота, і відкриту у ній
художником здатність до щастя. Вона згадала, що
думає про художника від тієї самої миті, коли у ка-
фе за столиком перестала слухати його слова і дові-
рилась мові очей, що, за винятком кільканадцяти
найбезхмарніших днів, він був її постійним потаєм-
ним супутником і співрозмовником. А не зуміла впі-
знати своє почуття тому, що надто не схоже було ні
на самодостатні спалахи юності, ні на стомлююче,
натужне проламування крізь егоїстичність Василя.
Не зуміла впізнати, бо ніколи доти не вдихала по-
вітря такої беззастережної довіри, ніколи не вита-
ла у таких високостях розкутості і свободи, ніколи
так солодко не гинула, звільняючись від страху пе-
ред життям і від страху перед смертю.
«Та чи не придумала я все це?»- востаннє стрі-
пнувся у ній страх і вмер. Не придумала. Свідчен-
ням тому – щаслива Єва на картині художника.
Без усякого логічного переходу вона почала уяв-
ляти усі можливі й неможливі варіанти зустрічі з
художником, підсміюючись і кпинячи над собою
за ці дитячі забавки. Потім згадала Карабаса-Ба-
рабаса і засмутилася: ану як знову доведеться пе-
режити той сором? Тоді вона вирішила, що найкра-
ще розшукати художника листом.
У цілковитій темряві Юлія знайшла папір і руч-
ку, відхилила портьєру, впускаючи непевне світло
ночі, і сіла писати листа. Це мав бути короткий,
діловий лист з проханням сповістити адресу худож-
ника Костецького. Але Юлія відкладала аркуш за
аркушем, а лист так і не виходив: ну як було пояс-
нити незнайомим, зайнятим своїми справами, лю-
дям, навіщо їй адреса Костецького? Вона писала
доти, доки її почали обступати знайомі предмети,
тоді рішуче запакувала перший-ліпший аркуш у кон-
верт, вдяглася.

Коли одного раннього травневого вечора Юлія
вийняла зі скриньки тоненький конверт, підписаний
незнайомою рукою, розпечатала короткого листа,
вона не відчула ані болю, ні відчаю – тільки по-
рожнечу, в яку тієї ж миті ринули безрадісні зву-
ки пилососів і розпечених сковорідок, зачовгані
барви стін і килимків попід дверима, різкі запахи
котячих оргій і хлорофосу.
Нікого з прізвищем Костецькнй в обласному
відділенні Спілки художників немає, сповіщав їй
хтось із холодною діловитістю; єдиний Костець-
кий-початкуючий художник-жив деякий час в
Антонівці; минулого року від подав на розгляд
художньої ради кілька робіт, одна з яких була віді-
брана на виставку-звіт молодих художників об-
ласті. Робота називалася «Спокушання Єви». «На
жаль, сповістити адресу Костецького не можемо у
зв’язку з тим, що він виїхав за межі області».
З усього прочитаного Юлію зачепило тільки сло-
во «початкуючий», викликавши миттєву ворожість
до незнайомого кореспондента. Вона спалила цей
лист на березі річечки за містком, де вони колись
гуляли з Василем, згадала про це, наче епізод на-
півзабутого фільму, і рушила до найстарішого в
світі дерева.
- А пам’ятаєш, як ми в школі зображували «Та-
нок маленьких лебедів?»-горлав Славко, вистри-
буючи по дорозі, і жінки дружно сміялися.-Пам’я-
таєш, яка спідничка була на товстому Іванові? А но-
ги, голі ноги ти пам’ятаєш?
Хлопець зробив карколомний пірует і впав у мо-
лоду пшеницю, а його супутниці знову вибухнули
сміхом. Вони тепер щовечора водили Галю на про-
гулянку, і щовечора Славко розважав товариство
кумедними історіями зі шкільних часів.

Усе довкола цвіло, буяло і несамовито пахло -
закінчувався травень. Славко вибрався із пшениці
й знову застрибав по дорозі. Але Галя раптом
спинилася, приклала обидві руки до живота і ти-
хо зойкнула.
- Що з тобою?- злякалася Юлія.
Галя трохи покривилася і винуватим голосом
сказала:
- Я, здається, досміялася…
Потім Юлія і Славко усю ніч блукали містом -
від телефону до телефону, аж доки під ранок всі-
лися перепочити на лаві парку, і тут Славко заклі-
пав очима, прихилився до Юліїного плеча та одра-
зу й заснув, їй теж страшенно хотілося спати, тру-
снула головою. Так і сиділа, блукаючи думками в
інших безсонних ночах, які їй випало спізнати, та
наслухаючи рівне дихання у себе біля вуха, доки
почало сіріти. Тоді Юлія згадала, чого вони тут
опинилися, обережно поклала Славка на лаву і по-
бігла дзвонити.
- Вітаю вас із дівчинкою,-сказав бадьорий
жіночий голос.- Вага три сімсот, зріст п’ятдесят
п’ять сантиметрів. Готуйте придане онуці!
Ледве стримуючи сміх, Юлія подякувала, повіси-
ла трубку і лише тоді схаменулася, що нічого не
спитала про Галю. Але монет більше не було, тож
подалася розбуркувати Славка.
- А я так надіявся, що буде хлопець,- промим-
рив той, терзаючи кулаками заспані очі і щосили
позіхаючи.
- Що з тобою? Не прокинувся ще?-потрясла
його знов Юлія. Славко зачудовано втупився у
неї, повільно звівся на ноги і раптом, заволавши
«ура-а-а!», став на голову і звідти хрипким від на-
туги голосом спитав:
- А ти нічого не наплутала?
- Іди сам подзвони! – образилася Юлія.
Бехнувся на спину, покотився, мов цуценя, по
траві, підскочив і помчав геть із парку, гукаючи до
Юлії, щоб не відставала.
В лікарні до них вийшла заспана нянечка і сер-
дито повідомила, що в таку пору усі нормальні лю-
ди сплять, тільки їй спокою немає, бо грюкають
тут усякі, наче неграмотні, прочитати не вміють,
що прийом починається о восьмій ранку! Вона б,
може, й далі бурчала, та Славко набрав повні ле-
гені повітря і, скочивши на середину подвір’я, за-
волав:
- Га-а-алю-ю-ю!
- Хуліган! – сплеснула руками старенька, а
Юлія кинулася до очманілого батька і затулила
йому рота долонею.
- Він не хуліган,- пояснила няні.- У нього сю
ніч дочка народилася.
Бабця пробурчала щось нерозбірливе і грюкну-
ла віконечком. Славко був рвонувся до нього, але
Юлія вчасно притримала.
- І як тільки отаких потвор допускають до
такої роботи!- виривався хлопець.- У неї ж за-
мість душі черства галушка!
Віконечко нечутно відчинилося, «потвора» спо-
кійним голосом сповістила:
- Спить породілля. І дитя спить. Ідіть додому.
- А відки ви знаєте, яка саме наша?-швидко
спитала Юлія.
Бабця смачно позіхнула і пояснила:
- А їх тільки двійко сьогодні народжувало.
І обидві сплять.
Коли вже вийшли на вулицю, Славко знову за<
хвилювався:
- Як ти гадаєш, їх там не переплутають? Я чи-
тав у газеті про один такий випадок…

- Начеб не повинні…-завагалася Юлія.-Ді-
тей усього двоє.
Та хлопець круто повернув назад до лікарні.
Та сама бабця вистромила голову у віконечко і
вже навіть рота було розкрила, щоб вилити своє
обурення на нових відвідувачів, та, уздрівши старих
знайомих, лише закліпала.
- Ав тієї, у другої, хто народився?- рішуче
приступив до віконечка Славко.
- У вас дівчинка?-спитала бабця, і Юлія з
хлопцем водночас кивнули.-А в другої хлопчик,
вашій дочці жених!
Старенька раптом засяяла до них ласкавими
зморшками:
- Та не хвилюйтеся, віддадуть вам ваше, а не
чуже, у нас такого не бувало, щоб міняли.

Дівчину назвали Анастасією. Заколисуючи її
ночами, Юлія шепотіла це ім’я на всі лади. «Насту-
сенько,- говорила вона ледь чутно,- ось виростеш
велика, ми тобі вплетемо в коси білі стрічки, а в
нашої Настуні будуть гарні довгі коси, взуємо чер-
воні черевички, і всі питатимуть, чия то дівчинка
така гарна?.. А то ж наше Настусенятко!» Дівчин-
ка кліпала на неї оченятами і починала дрімати.
«Спи, моя ластівочко, спи, донечко»,- казала Юлія,
і від самого цього слова – «донечко»- їй солодко
стискалося серце.
Кілька разів приходила Галина мати, приносила
іграшки та повзуни, одного разу завітала навіть
Антоніна, але Юлія майже не завважила ці візи-
ти: окрім Насті, її тепер мало що цікавило.
Якось під час генерального прибирання Юлія
натрапила на свій щоденник. Перегорнула кілька
сторінок, але схаменулася – ніколи!- повагалася
хвильку і викинула зошит у кошик для сміття.

Власне, рано чи пізно це мало статися.
- Юлю, ми знайшли собі квартиру!
- Яку квартиру?
А вже знала, і яку, і навіщо…
- Однокімнатну! Господарі їдуть за кордон! Аж
на три роки!- з безоглядною нечулістю юних по-
яснював Славко.- Ми вже й так у тебе засиділись!
Знала, а все ж розгубилася:
- Ви мені не заважаєте…
- Ого! Не заважаємо! Та сама Настя з її нічий-
ними концертами чого варта! І не сидіти ж нам у
тебе до пенсії, і так цілий рік товклися…
Юлія чула і не чула. «Збудуй хату з лободи, а в
чужую не веди»,-думала вона. Отже, перший пе-
реляк у цих двох минувся, найстрашніше лишило-
ся позаду, тепер у них-сім’я. А кожна сім’я прагне
мати чотири стіни і двері, які можна замкнути і
відімкнути залежно від власного бажання.
Іще спитала просто так, аби не мовчати:
- А платити чим будете? Це ж дорого, либонь?
- Настині баби домовилися по половині сплачу-
вати!- безтурботно відмахувався Славко.
Отже: за її спиною шукали ту квартиру, вели
потаємні наради з родичами, мріяли крадькома на
самоті ще тоді, коли вона купала Настуню, спови-
вала Настусеньку, колисала Настусеня….
- Це тут, поряд, будеш у гості до нас їздити,-
не вгавав Славко, та Юлія вже не слухала його.
- Славику, ти свої зимові чоботи вклав?- гу-
кає Галя.
- А де вони?
Юлія йде до комірчини, виймає Славкові чоботи,
а заодно куртку і шапку. Юлію страшенно дратує
Галина мати, яка голосно гуцикає Настю і весь час
плутається під ногами. А ще більше дратує, прос-
то нестерпно, до болю, в голові чоловік цієї жінки,
хоч він і сидить пугачем у кріслі, прискаленим оком
роззираючись на квартиру та просторікуючи на те-
ми достатку.
- Для молодих гроші таять у собі велику не-
безпеку,- говорить чоловік, і Юлія ледве стриму-
ється, щоб не закричати на нього.
- Молоді мусять спочатку сьорбнути лиха, щоб
навчитися цінувати гроші,- продовжує чоловік,
а Юлія тільки міцніше стискає зуби.
Вже напхано два чемодани – Галин і Юліїн,
вже ледве вдалося зв’язати краї чималої ковдри,
а придане Настуні ще й не починали пакувати.
- Навіщо тобі цей мотлох?- кричить Галя, ви-
кидаючи із вузла видані їм іще в училищі черевики.
- Ой-ля-люлечки-ля-лю! Ой-ля-люлечки-ля-лю!-
медовим голосом виспівує Галина мати, аж у Юлії
дзвін стоїть у голові.
- Бушлат берете?-питає вона у Славка, пере-
стрівши його в коридорі.
- Беремо!- голосно каже той і, кивнувши на
кімнату, пошепки додає:-Учитель найшовся! Двад-
цятку на місяць даватимуть, а розмов, як про міль-
йон.
- Славику, ти все-таки постарайся не робити
дурниць, гаразд?- так само пошепки просить
Юлія.
- Та не бійся, не такий я вже йолоп, як тобі
здається!-бундючиться хлопець, а Юлія зітхає:
скільки ж разів чула вона ці слова?
Поминаючи вуркітливу бабу з онукою, згрібає
з полиці плюшевого ведмедика, гумового зайця, ку-
пу брязкалець,
- Найкращими порадниками були і будуть зав-
жди батьки,- продовжує бубоніти чоловік у кріс-
лі,- бо вони бажають своїм дітям добра…
- Здається, все!- досить таки голосно гукає зі
спальні Галя.
Утрьох вони виносять чемодани і клунки п кори-
дор.
- І коли ми встигли так обрости?- дивується
Славко і одразу похоплюється: – Ясно, якби не
Юля…
Вперше за весь час молодята дивляться на Юлію
розгублено, винувато.
- Юлю…- починає Славко. Але вона його пе-
ребиває:
- Давайте присядемо на дорогу.
Присіли хто на чому, примовкли.
- Юлю…-знову каже Славко.
Але продовжити йому знову не вдється, бо з кім-
нати долинають зойки, на порозі стає Галина мати,
тримаючи онуку на витягнутих руках:
- Окропила бабуї
Юлія хапає дитину. Спасибі тобі, маленька, за
ці останні хвилини. Вона знімає мокрі повзуни,
спішить, притискаючи дитя до грудей, у ванну, дов-
го і ретельно замиває пухкі, рожеві ніжки. Насту-
ся задоволене пряде ними і регоче – їй лоскітної
А Юлія з останніх сил намагається проковтнути
клубок у горлі. «От і попрощалися,- шепоче, вдя-
гаючи дівчинку.- Рости велика…»
За вікном сигналить таксі. Чоловік Галиної ма-
тері хапає найлегший клунок і поспішає за двері.
Окроплена баба знову бере онуку.
- Ми будемо приїжджати до тебе,- простягає
руку Славко.
- Ми ніколи-ніколи вас не забудемо,- обіймає
Юлію Галя.
- Славику, ти ж гляди…- починає Юлія, але
не договорює, тільки махає рукою.- Будьте щас-
ливі.

Двері зачинилися. Тепер іще можна подивити-
ся у вікно. Юлії видно, як запихають речі у багаж-
ник, всідаються у машину. Славко втискується
останнім. Ось він прибрав ногу з тротуару, взявся
за дверцята… Але в останню мить все ж вистро-
мив голову, задер вгору обличчя і помахав Юлії
рукою. Поворушила пальцями у відповідь, постояла
ще трохи, проганяючи теплий туман з очей, потім,
наче сновида, рушила у тишу позад себе. На по-
розі кімнати нога наразилася на щось м’яке, подат-
ливе-і враз тишу розітнув моторошний зойк:
Юлію аж хитнуло від ляку. Нагнулася, підняла:
гумовий зайчик із пищиком у спині. Лягла впопе-
рек на ліжко і завмерла.

У тій порожнечі недільного дня, у водах люті ні
на кого, просто люті з присмаком нашатиру, що
протвережує розум і серце, Юлія спокійно перебра-
ла маєтність душі і побачила, що з усіма, кого во-
на любила, її не полишало відчуття тимчасовості -
так, наче в час любові мусила поспішати кудись в
інше місце.

Я ж бо знаю, що час – він завжди тільки час,
І що місце – завжди і одне тільки місце,
І що сущим належить один їхній час
І одне їхнє місце…
Я так довго й терпляче навчавсь
Тамувати мізерними крихтами голод…

«Ні!» – гукнула Юлія вицвілому старому із со-
рочими очима крізь товщу літ, впродовж яких на-
магалася переконати себе, що й справді вдоволе-
на тими крихтами.
А було ж, було те єдине її місце, де вона вміла
бути щасливою… де не було страху перед життям
і смертю… «Не смій про це думати!»-наказала
собі Юлія, але безвідомий механізм пам’яті поста-
рив перед очі площу і найстаріше в світі дерево.

Лють відхлинула, полишивши по собі твердий
грунт знання: якщо вона зараз, негайно не зва-
житься вирушити на пошуки дороги у те єдине міс-
це, то вже не зважиться ніколи. Юлія ретельно пе-
ребрала у пам*яті все, що знала про художника,
знайшла в собі силу не відступити перед мізерніс-
тао тих дороговказів і заходилася готуватися в путь.
З наглухо замкненою для сумнівів душею вона при-
брала квартиру, написала ніжного заспокійливого
листа мамі, пообіцявши незабаром приїхати, на-
писала заяву на відпустку і тоді взялася пакува-
ти речі. Вона робила все швидко і нетерпляче, до-
ки відчула, що серце її аж рветься із грудей. Пі-
дійшла до дзеркала – звідти усміхалась художни-
кова Єва.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве