Алла Тютюнник. “Острови навпроти міста”

Лежав з розплющеними очима, чекав сну, переби-
раючи почуте вдень.
…Була подруга, низенька товстунка, вдавала, що
геть усе розуміє, а тоді виявилось -зрадниця. Але
це — потім, а тоді їм було добре. Восени зона йшла
зустрічати подругу на вокзал, несла троянди. Була
страшенна ожеледь, вона кілька разів падала, аж
поки не заплакала від болю. Та коли побачила
подругу, про все забула і ожеледиці наче не стало.
І хоч товстунка тільки вдавала, що все розуміє,
і виявилась зрадницею, та яке це має значення,
коли їм так довго було добре?
…Перша практика в школі її налякала. У класі
сиділо більш як тридцять дітлахів. Коли вона ди-
вилася на одного, то геть забувала про інших. По-
тім уявила, скільки найнезбагненніших думок ви-
пурхує щосекунди з кожної голови — і як їх зібра-
ти докупи? Вона ледь не зомліла. Тут продзвенів
дзвоник і до стола підійшов хлопчик років одинад-
цяти. Він сказав серйозно і щиро:
— Якби у класі була похожа на вас дівчина, я б
на ній оженився.
Увечері на неї щось найшло. Дивилася незмигно
у вікно, а з очей капали сльози. Сльози відсвічува-
ли зеленим. Білявий чоловік підійшов, погладив по
голові, і вона почала розповідати:
— Взимку я грілася у магазині і дивилася, як
іде сніг. Потім усі порозходилися, бо магазин за-
чинили на перерву,— хлипала пресумно.— Ми ли-
шилися удвох із коричневим песиком. Продавщи-
ця сказала: «Бери своє цуценя і йди додому». Але
то був не мій цуцик, і продавщиця викинула його
на вулицю. Там нанесло багато снігу. Песик під-
німав кожну лапку по черзі, бо вони мерзли, і скав-
чав. Я подумала собі, що за ним хтось обов’язково
прийде. І пішла додому. А коли через годину при-
бігла зі шматком старої ковдри, його ніде не бу-
ло,—вона тужно зітхнула.—Я гасала сусідніми
дворами і навіть піймала була чуже цуценя. Але
якась жінка відняла його у мене…
Обидва чоловіки чекали, що говоритиме далі.

— Чого ж ти плачеш тепер?— не витримав її чо-
ловік.
— Тому що я тепер не можу думати про себе
добре. Адже й зразу знала, що ніхто його не забере!
А він, напевне, замерз.
— Ти виправишся,— м’яко, мов до хворої дити-
ни, сказав чоловік.
— Ну ? що?!— скрикнула.— А песика не буде!
Вони перечекали ті зелені сльози, а тоді почули
ще й про любов.
— Дивно… Люди так багато всього знають, а от
що таке любов — ніхто сказати не може.— Вона
трохи помовчала, подумала і не надто впевнено
мовила:—Мені здається, це щось протилежне са-
мотності. Я навіть не знала, яка я самотня, доки
не полюбила. Отак наче пливла по великій воді
сама-самісінька, з останніх сил пливла, от-от мала
потонути, і раптом — берег, рятунок.
Дівчина звела вологі злякані очі на білявого
хлопчину:
— А тепер я, мабуть, не допливла б. Я ж тоді
не знала, що самотня, думала, що так і треба, що
інакше не буває. А тепер не допливла б. Не зали-
шай мене ніколи саму, Вітю.
І вона вхопилася за його руку, наче той її біля-
вий чоловік справді міг кудись зникнути.
…Тепер він лежав у темряві з розплющеними
очима і усміхався. Думав, що обов’язково розкаже
їй про холодні північні моря та їх дивовижних меш-
канців. І про великі військові кораблі та про те, як
самі собою зникали непорозуміння й чвари між
чоловіками, коли до кінця походу лишалося дві-
три доби. І як вони тоді збуджено сміялися кож-
ній згадці про дім, навіть він…
Отут і зрозумів раптом: про той дім, що ніколи
не був його, а тільки—ЇЇ домом,—думалося вже
без болю. Аж приклав руку до грудей — ні, серце
билося рівно. Думка вільно шугнула пусткою, що
утворилася на місці давнього болю. Він сів на ліж-
ку. Так. Ніколи йому ще не вдавалося згадувати
отак спокійно про повернення, які вже через дві
години оберталися на справжнє пекло: «А ти ж як
думав, я за твої гроші молодість губитиму?» І про
ночі, коли він просинався від плачу своїх тонконо-
гих дівчаток та до ранку сушив голову, де шукати
її цього разу. Дівчатка повиростали вірними при-
бічницями матері. Скоро про його біду говорили
вже в усіх сім’ях офіцерів, але він не дуже тим пе-
реймався: зрештою, у кожного було щось своє…
Тож коли в домі (який мав би бути їхнім спіль-
ним домом) три жінки зчиняли бучу, він не дуже
потерпав за те, з якими очима з’явиться на ранок
перед товаришами. Хоча, звичайно, все те втомлю-
вало. Мабуть, тому й пропозицію вийти на пенсію —
а йому ледве минуло сорок п’ять — сприйняв не без
полегкості.
Місто на півдні вподобала теж вона. І в новій
квартирі одразу виділила йому найменшу кімнату.
Він не ремствував—досі не мав і такого сховку.
Та ось дочки одна за одною повиходили заміж, а
затим в такій самій послідовності порозлучалися,
встигнувши надбати по дитині. «Синку, скрути ді-
дові дульку», «Та не пхайся ти до дитини зі своїми
брудними лапами!», «Господи, цей телепень знов на
якусь макулатуру гроші викинув, а ще хоче, щоб
його за батька вважали!» — він волів допізна блу-
кати містом, а потім тихенько скрадався на кухню
і, ладнаючи розкладушку, думав, як покладе край
такому існуванню—хоч завтра, чи післязавтра, чи
з неділі. Але тільки мріяв. Аж поки вони не облили
«його» кухню отрутою для тарганів. Він задихався
мало не до півночі.

Вранці поніс до суду заяву на розлучення. Втом-
лений, невеселий чоловік спитав:
— І на розподіл майна?
— Так, і на розподіл.
Бо тепер мусив думати, де житиме, а грошей не
мав і карбованця. Тільки потім, коли вона билася в
істериці, а дочки сичали й носилися з чимось ну-
дотно-м’ятним, він зрозумів, як випадково вдало це
в нього вийшло—тепер вона ніяк не могла прихо-
вати заощадження. Він аж зачудувався на суді, по-
чувши, яка сума йому належить, і відмовився від
подальшого розподілу, навіть половини йому виста-
чало, а тягти за собою спогади не збирався.
Останню дурницю вчинив, коли пішов прощатися.
Старша дочка зіткнулася з ним на порозі і несамо-
вито заволала:
— Злодюга!!!
На той вереск, прихопивши стільця, вискочила во-
на. І досі не міг втямити, як встиг ухилитися від ньо-
го. І від вази, дитячого самоскида… Отоді й спробу-
вав сказати їм кілька спокійних слів—про люд-
ську гідність чи щось таке. Але ніхто їх не почув.
Усе, що підсовувала чоловікові пам’ять, так не
пасувало до його теперішнього життя, наче відбу-
валося на іншій планеті. А чи ж було у тому його
житті щось трохи схоже на тихе світіння галявки,
на щемливу ніжність оцих днів? Гортав у пам’яті
роки—назад, назад… Нічого. Трохи краще, трохи
гірше, але все буденне, все немов бачене очима Ру-
дого: десь на межі між чорним і білим. Він захви-
лювався, заспішив іще далі назад, аж туди, де не
було нічого, окрім сподівань і мрій, і раптом зга-
дав: було! Була могутня тайга і його рідне село по-
серед неї, та ні ж бо, не тайга і село, а солодке
ім’я Люба, в чаду якого минали тоді його дні і
ночі…

Любин портрет він вирізав із журналу, зберігши
і короткий підпис під ним: «Молода ленінградська
балерина Любов Щаслива перед виходом на сце-
ну». Ховався на горищі чи в буйних травах узлісь,
годинами вдивлявся у радісне чекання на дівочому
обличчі, а серце ледь не вистрибувало від страху
перед власною сміливістю. Люба була для нього іс-
тотою неземною, тому й мрії про неї хвилювали
фантастичністю. Навіть поєднання її імені й прі-
звища таїло в собі стільки бентежного, значущого,
що він повторював їх, як заклинання. Ну й справ-
ді, хіба можна було мріяти про те, щоб просто по-
знайомитися чи повести в кіно Любов Щасливу?
Він приплющував очі і бачив збудований ним по-
серед тайги дім. Але не просто дім, а щось таке не-
звичайне—дім із казки, веселий дім на курячих
ніжках. Як вона дізнається про нього, як втрапить
туди, він не знав, але, завмираючи у напруженні
(аж кістки терпли), уявляв: ось Люба біжить—
майже летить—галявиною до хатки на курячих
ніжках, нерішуче зупиняється перед порогом, обер-
тається, шукаючи очима того, хто ним незвичайним
дарунком освідчився їй в любові, і притискає руки
до грудей. У тому жесті — і вдячність, і кохання…
О господи, яким же хлопчиськом він був, коли у
тій, що мала стати його дружиною, силкувався зна-
йти свою Любу!
— Яка хатка?—зачудувалася вона.—Тебе, як
офіцера, мусять забезпечити квартирою.
Його й досі пропікав сором за ту розмову.

На світанку над річкою знову плавали клапті
туману. Він хутенько заварив міцний чай, розколо-
тив з цукром, налив повний термос.
— Віднесемо дітям,—сказав пошепки Рудому,
котрий сонно вештався під ногами,

Коли вже поверталися, уявив, що через кілька го-
дин з намету вистромиться чорна голова й зелене
око здивовано закліпає на його термос. Уявляти це
було приємно.
Потім вони з Рудим вибралися на риболовлю.
Але на озері йому нетерпеливилося, і він раз по раз
повертався до думки, що треба б якось приїхати сю-
ди утрьох, аби й вона побачила гру тьмяних водо-
ростей у навкісному промінні і блискітки різноко-
льорових мальків.
Ловилося на вудку погано, і від того він ще біль-
ше нетерпеливився. Але й без риби вертатися не хо-
тілось. Повагавшись, запустив двигуна і, притриму-
ючи його однією рукою, другою пустив за борт
блешню зі спінінга. Човен повільно посунув через
озерце—котушка задзижчала. На протилежному
боці спинився, змотав волосінь: на дно поряд з Ру-
дим ляпнувся чималий окунець. Повторивши кіль-
ка разів усе спочатку, перелічив рибу: на юшку ви-
стачало.
Юшка—то була маленька хитрість із тих, до
яких вдаються, щоб принадити вороня чи білку. Але
він волів не признаватися в цьому, вдовольняючись
коротким: вона любить юшку.

Дівчина сиділа на сухих дошках причалу, обхо-
пивши руками подряпані ноги. Подряпин, здава-
лось, побільшало.
— На тобі скоро живого місця не буде,— заува-
жив він,вилазячи з човна.
— Еге ж, це я через того птаха,— піднялася во-
на.— Ось ходімте, його треба прогнати.
За наметом дівчина повернула праворуч. Під са-
мими очеретами, де починалось болітце, кроків а,ч
п’ятнадцять від них мирно дзьобав щось поважний
пістрявий птах.
— Фазан,— сказав чоловік напівголосно.
Птах підвів золотисто-червону голівку, але з міс-
ця не зрушив.
— От упертюх,—скрушно зітхнула дівчина.—
Жену, жену його, а він і вухом не веде.
Вона вже забрела по пояс у зарості, і вище колі-
на лишилися дві нові позначки від ожинових ко-
лючок.
— Ти! Бундючний, самовпевнений дурню!—звер-
нулася до фазана.— Наступного разу тут спинить-
ся хтось інший і від тебе тільки пір’я лишиться. Ну
забирайся ж!
Чоловік подумав, що тут більше ніхто ніколи не
спинятиметься, принаймні доки він живе на остро-
ві, але промовчав. Тільки ухопив суху гілляку і
жбурнув у птаха. Раніш ніж гілка сухо затріщала
по очеретах, той полохливо затріпотів крилами.
— А де Вітя?— згадав раптом про білявого її чо-
ловіка.
— Спить. А може, читає. Він сказав: якби той
нещасний птах знав, із ким зв’язується, то ніколи
сюди й не поткнувся б. Але ж мені його просто шко-
да стало—такий красивий! Може, у нього діти є…
Дівчина вибралася на галявку і спохопилася:
— Ой! Та я ж вам і «доброго ранку» не сказала,
і за чай не подякувала! А вранці така холоднеча
була! Я й кажу Віті: нізащо з намету не полізу.
А він узяв та й виштовхнув мене: пострибай — зі-
грієшся. Я стрибала і зубами цокала, аж дивлю-
ся—термос на пеньку стоїть. Налила собі поти-
хеньку в кришечку, сьорбнула—ох, як добре!—
не вгавало плюскотливе джерельце, а чоловік усмі-
хався і думав, як-то раніше не помічав цього зеле-
ного мерехтіння на галявці.
— Я тоді ще раз—голосно так—сьорбнула! Аж
Вітя спитав, що я там роблю. «Чай п’ю»,— кажу.

Так він ледве намет не звалив і цілу хвилину клі-
пав очима. Ой Вітю, якби ти себе тоді побачив! —
і джерельце застрибало з гірки по каміннях.
«Якби ти тоді себе побачив!» Кілька разів, коли
Вітя отак заворожено кліпав па неї очима, чоловік
ловив себе на думці, що й сам часто, либонь, має
не розумніший вираз на обличчі. Щастя, як він по-
мітив, не додає людині розумного вигляду.
У хаті він найперше підійшов до дзеркала, пиль-
но роздивився своє відображення і насварився:
— Стеж за собою, старий дурню.
Нараз погляд ковзнув повз люстро—до вікна.
У замкнений рамою пейзаж запливала синя шка-
ралупка. Чоловік швидко подався на причал.
— Ми скоро повернемось! —долинуло з середини
річки, і дівчина помахала рукою.
Чоловік заходився чистити рибу. «Звичайно, бу-
ло б краще переселити їх до хати»,— снувалось у
голові. Але знав, що цього не буде. Кожні Адам і
Єва, кожні Ромео і Джульєтта прагнуть мати влас-
ний курінь. Хоча б у медовий місяць.
Чоловік пожбурляв рибу у тазок і зайшов у воду.
Ясна річ, він не закоханий. Хоча усі симптоми ці-
єї хвороби наявні. Правда, окрім основного: його
не мучили ревнощі.
Поставив казанок із рибою на плиту. Подумавши,
зняв його і пішов до берега: що то за юшка, якщо
в ній немає запаху диму?
Зрештою, думав далі, стежачи, як займаються
трісочки під казаном,— зрештою, і до її білявого
хлопчика він відчував ніжність. Траплялось, коли
дівчина починала говорити і сяяти зеленими з-під
чорного очима, чоловік майже забував про нього.
Але ж обидва вони дивились на неї однаково і од-
наково забували один про одного. І от дивина: для
нього часто навіть не мало значення, про що вона
говорить, а тільки— як мило ворушить бровами, на-
кручує на палець пасмо волосся, знов розкручує,
сплітає і розплітає босі ноги. А ще — оте її «Лу-
к’яновичу!» та «ми», котре в її устах об’єднувало
уоіх трьох. Хлопець теж був часточкою того «ми»,
без якої, можливо, воно й не виникло б.
Чоловік спробував пригадати, скільки ж це днів
минуло відтоді, як на острові з’явився зелений на-
мет. Але не зміг: в уяві поставали окремі картини,
які однаково могли б належати будь-якому дневі.
Коли це вони снідали помідорами та сушеною та-
ранею у якійсь вузенькій проточці? З човна було
добре видно поросле водоростями дно і великих та
малих риб, яких, здавалося, можна піймати рука-
ми. Дівчина зірвала стебельце м’яти з ближнього
берега, розтерла у пальцях, дала понюхати обом
чоловікам. Коли нахилялася, він помітив, що одне
її око темніше, бо на нього падала тінь від верби,
а друге світиться глибоко й прозоро, як дно проточ-
ки… Це могло бути учора й тиждень тому.
А сонне вигрівання на теплому шерехатому міс-
точку? Білявий хлопець влігся горілиць і мружився
на сонці. Чоловік лаштував блешню до спінінга замість загубленої в корчах. А вона читала і раз по
раз казала: «Ой! Ось послухайте!» Книгу чоловік
прочитав іще минулої зими, але ті місця, що вона
їх зачитувала вголос, здавалися тепер геть незнайо-
мими. Чи давно це було? Здається, дуже давно.
А може, він так старанно запам’ятовував кожну хви-
лину, що тепер вражень набралося більше, ніж від
року попереднього життя?
Запам’ятати хотілося все, навіть найменший жест,
яким вона зривала на ходу травинку, розтирала і
нюхала. Власне, вона чи не щомиті щось нюхала.
І пучки її вже неможливо відмити від брунатно-зе-
леного. І те, як вона плювала на палець з коротко
підстриженим білим нігтиком та намазувала сли-
ною пухирці від комариних укусів: «Тільки так і
можна втерпіти, щоб не роздряпати!» Правда, вже
через півгодини чи не всі вони виявлялисяь роздря-
паними… Ні, коли бережеш навіть такі спогади, роз-
класти їх на дні просто неможливо.

— Приємно жити в світі, де існують такі смачні
речі,—сказала дівчина, пробуючи гарячу юшку.
Ніс її зморщився, очі примружились, брови зіп’я-
лися вгору. Дві товсті чорні косиці стирчали в різ-
ні боки.
— Якщо з тебе не вийде вчительки,— дмухаючи
на тарілку, сказав білявий хлопчина,— будеш най-
матися у сім’ї, де діти не хочуть їсти. Коли ти наки-
даєшся на їжу, в усіх присутніх, по-моєму, почина-
ється інтенсивне виділення шлункового соку. Я б
на твоєму місці брав по три карбованці за сеанс.
— Не розумію людей, які не люблять попоїсти,—
відгукнулась вона.— Для мене вони все одно, що
марсіани. Навіть трохи лячно.
Потім, знеможено зітхнувши, вмочила шматок ри-
би у розведений юшкою часник з сіллю та перцем
і сказала:
— Я ось думаю: що то був за чоловік, котрий
уперше вирішив скуштувати часнику? Усе-таки не-
справедливо, що ми не знаємо його імені.
— Ага, і тих, хто «відкрив» перець, цибулю, гір-
чицю,— засміявся хлопчина.
— Чого ти смієшся? — розсердилася вона.— Це й
справді відкриття, гідні вдячності нащадків. Прав-
да ж, Лук’яновичу?
— Авжеж. Коли людина поїсть, вона добрішає.
— Як вас двох послухати, то всі світові пробле-
ми пов’язані із юшкою та часником,— знов засміяв-
ся хлопчина.
— Ну, може, не всі, але багато,— цілком серйоз-
но сказала вона.— Коли я обідаю у нашій студент-
ській їдальні, то потім до вечора ходжу люта і так
і шукаю, з ким би посваритися. А як в автобусі, бу-
ва, спалахне сварка, то завжди думаю: ті люди щой-
но чогось несмачного наїлися або й взагалі голодні.
Тепер засміялися обидва чоловіки. Вона зібрала
посуд і, зітхаючи, повільно пішла до річки.
— А що ви тут робите взимку? — повівши очима
довкола, раптом спитав хлопець.
Чоловік знітився.
— Та так… майже нічого.
— Я від нудьги, мабуть, умер би.— І одразу ж
похопився:—Та це, певно, залежить від характеру,
ну, уподобань, та й від віку, звісно.
Чоловік ледь усміхнувся: «Звісно!» Поцікавився:
— А що нового у місті?
— Туристів багато. Нову набережну будують.
Цирк приїхав.
Йому хотілося спитати, де вони ходили, але хло-
пець заговорив сам:
— Заходили в інститут. Там висить об’ява, що з
третього вересня студентів повезуть на виноград,
отож тижнів через два доведеться забиратися звід-
си. Потім посиділи в кафе, бо Таня каже: ми геть
здичавіли…
Отже, через два тижні. На мить йому здалося, що
вкривається міцною холодною шкаралупою, а зсере-
дини хтось гупає, гупає і не може вирватись. Поче-
кав, поки воно трохи затихне, і спробував подума-
ти, що ж буде через два тижні.
Його й раніш дивувало, що молодята так мало
говорять про майбутнє. А в них же не було ані жит-
ла (якщо не брати до уваги намет), ані коштів на
прожиття (якщо не брати двох стипендій по два-
дцять вісім карбованців та кількох сотень, подаро-
ваних родичами на весіллі), ані бодай приблизних
планів щодо спільного життя (якщо не зважати на
оте «У нас буде обов’язково четверо дітей. І всі
хлопчики. Такі смаглявенькі-смаглявенькі, з білими
чубчиками»). Якось він заговорив про це з її чоло-
віком. Той безтурботно усміхнувся:
— Таня вважає, що не слід перейматися заздале-
гідь. Каже: коли вже припече, тоді й думатимемо.
Бо як починати зараз, то за клопотами не відчуєш
сьогоднішнього життя. Вона каже: коли проґавиш
щось у цю хвилину, то потім воно може не повтори
тися.

Увечері він поливав городину, коли угледів, як
дівчина, скрадуючись, шаснула у хату. У руках при-
мітив пістряву полотняну торбинку: вона притиска-
ла її до себе так, мовби хотіла приховати. Чоловік
здивувався, але поливав далі.
Незабаром на городі з’явився хлопчина. Світлий
літній костюм та хитруватий блиск в очах юнака
говорили, що все це неспроста.
— Сюди цирк не приїздить?— запитав чоловік.
— А хто його зна,—усміхнувся хлопець і запро-
понував: — Давайте я вам допоможу!
— Ти тільки для того й вирядився? — поцікавив-
ся лукаво.
— Та…—хлопець крадькома зиркнув у бік ха-
ти.— Ви ж самі не скоро впораєтесь.
— То й що?
— Нічого…— вдавано байдуже стенув плечима.—
Я вам усе-таки допоможу.
І заходився прогрібати сапою рівчаки поміж кар-
топляних кущів. З того, як завзято робив це, було
видно, що хлопцеві ось-ось урветься терпець.
— Та покинь уже,— змилостивився чоловік.— На
сьогодні досить.

Вони вимили в річці руки та ноги, і хлопець захо-
дився взуватися. Черевики, як відзначив чоловік,
були принесені на берег заздалегідь. Стрибаючи,
юнак раз по раз поглядав на двері хатини. Нарешті
вони розчинилися і на порозі постало щось блакит-
но-сріблясто-легке і незнайоме.
— Я вас чекаю,— сказало воно тим самим голо-
сом, який неможливо було не почути й на проти-
лежному березі річки.
На дівчині було сіро-голубе довге плаття. Волос-
ся кучерявилося і ворушилося від найменшого по-
руху—кожен кучерик, мов живий. Губи пломеніли
вогненно-червоним.
Рудий розгублено гавкнув. Білявий хлопець ра-
дісно засміявся. Чоловік поглянув на свої забруд-
нені старі штани. Почувався так, немов його ні за
що витурили з веселого свята. Але це тривало тіль-
ки мить. А вже наступної він поквапно товкся у
спальні перед шафою і не міг втрапити ногою у чис-
ті штани.
Потім вони сиділи за столом на веранді, диви-
лися на свічки, пили терпкуватий портвейн та їли
напівпрозорий жовтий виноград. Чоловікові при-
гадався пронизливий вітер, вишивана скатертина
і така сама пляшка на ній. І не вірилось, що то бу-
ло насправді і з ним.
— Сьогодні рівно місяць, як ми побралися,—
сказала дівчина, беручи до рук келишок.
І свічки, і вбрання, і келишки для вина були ЇЇ
забаганкою. Це дуже скидалося на прощання.
«От і все, от і все»,— пробивалося в ньому крізь
міцну холодну шкаралупу.
— За ваше щастя,—підняв свій келишок.
У нерівному сяєві свічок її очі мерехтіли чорно-
зеленим. Здавалося, проміння від очей лягає їй
на щоки.

— За наше,—схилилася над столом, завмерла
очікувально.
Але він не прийняв цього подарунку. Подумки
повторив «за ваше», випив вино.
Вона зрозуміла. Поривалася щось сказати, та
тільки теж мовчки піднесла келишок до вуст. Хлоп-
чина пильно подивився на дружину, потім на пох-
муре лице чоловіка.
— Ви ніколи не думали про те, щоб знайти ро-
боту в місті? Або взагалі туди переїхати? В бага-
тьох школах дітей навчають столярувати, а ви ж
на цій справі чудово розумієтесь,— хлопець заго-
ворив бадьоро, але не надто впевнено.—От і влаш-
тувались би учителем праці…
— Я подумаю,— байдуже відказав чоловік.
Це й справді було прощання. Два тижні, що їм
лишилися на трьох, нічого не міняли. «От і все»,—
стиналося болюче всередині. Ще як носив чай у
термосі до намету, і чекав ранками на заливисте
брезентом намет — знав, що так буде. «То чого ж
попускав собі, старий дурню?— спитав розлючено.—
Ти ж так хотів спокою, над усе хотів його, забився
на цей острів, сидів тут відлюдьком — все заради
спокою. Хай не було надто добре, але й боляче вже
не було. Треба зовсім здитиніти, аби повірити, що
й ти комусь потрібен: навіть Лідія, так само са-
мітна, і пальцем не поворухнула, щоб тебе утри-
мати. А на що тут сподіватися?!!»
Всі троє дивилися на полум’я свічок і мовчали.
Тонка рука дівчини темніла непорушне на краєчку
столу. Хлопець обережно накрив її своєю долонею.
Стріпнула кучериками, глянула сумно:
— Лук’яновичу, подаруйте якийсь із ваших ма-
люнків…
«От і все».

Зняв двох горобчиків на промерзлій гіллячці.
Подумав, зняв іще й човна серед очеретів.
«От і…»
— Забери хоч і всі.
— Ні, все не треба. Ми ще не скоро матимем,
де їх усі повісити.
Вона вийшла з-за столу, легко обминула біля-
вого хлопчика, взяла малюнки…
«От…»
…і поцілувала у щоку.
Спала чомусь на згадку кульова блискавка: ти-
ша, світіння і неймовірне напруження у кожній клі-
тині. Коли минулося, завважив, що дівчина встиг-
ла ввімкнути приймача, а її чоловік налив у келиш-
ки вино. Господи, а він так і стовбичить посеред
кімнати!
— Слухайте,—вона тримала в обох руках по ке-
лишку і один простягала йому, а зелені очі ясніли
близько-близько.— Так не буває, щоб люди роз-
лучилися — і все. Не повинно бути. Я так не хочу.
Ненавиджу слово «ніколи». Воно порожнє, чорне
і безконечне, мов космос.
— Космос не порожній, — зауважив її чоловік.
— Не перебивай! Воно як сама смерть. Щора-
зу, коли людина каже собі «ніколи», вона трішечки
вмирає,— дівчина говорила тихо і швидко, а зіни-
ці її ширшали, темнішали.
— І навіть коли людина каже: «Ніколи нікого
не скривджу»?— не вгавав хлопець.
— Господи, звісно, що ні. Бо тоді вона просто
бреше.
— Що бреше?— розгубився її чоловік.
— Що ніколи нікого не скривдить. Ти нарешті
вгамуєшся?!
І знов сліпило зеленим очі. Вона торкнулася
його руки, неначе хотіла, аби краще зрозумів.

— Треба все берегти. Бо оте «ніколи» так і ви-
дивляється: що б іше у нас поцупити й жбурнути
у свою чорну пащеку,— повела плечима, наче від
холоду.— 1 проточку з м’ятними берегами, і фаза-
на… Та ні, я не те кажу, не проточку, а як ми ди-
вилися на неї утрьох… Ви мене розумієте?
Білявий хлопчик підійшов, обійняв дружину за
плечі.
— Не слухайте її,— сказав м’яко.— Вона, зда-
ється, захмеліла.
Дівчина прихилила голову до його плеча і заплю-
щила очі. Але чоловікової руки не випустила.
— Я не п’яна. Мені тільки сумно, бо відчуваю
прямо шкірою, як плине час. А ти черствий пеньок.
Ти ж не відчуваєш, як плине час?
— Я відчуваю, і так само шкірою, що ти тепла,—
сказав той ніжто і повів її до стільця.
— А якщо це від того, що я п’яна, то хай живе
хміль. Бо я зараз обох вас дуже люблю. І тебе,
Рудий,— взяла собаку за вухо, притягла до себе.—
І не хочу, щоб це кудись поділося. Хай краще зав-
жди буду п’яна. Та я ж вас і твереза люблю.
Рудий поклав голову їй на коліна, приплющив
очі. По паузі дівчина попросила глухим голосом:
— Дайте мені швидше вина, бо я зареву за-
раз.
їй дали вина, і вона поволі пила його маленьки-
ми ковтками. По кутках, сполоханий полум’ям
свічок, хитався морок. А попід вікнами стояла вже
глупа ніч. І здавалося, що в усьому світі тепер
темно-темно. А в тому темному світі тільки й світ-
ла, що над столом, тільки й затишку. Зненацька
у прибережних вербах залопотів вітер, заплюско-
тів хвилями. І тоді острів тихл зрущив з місця, по-
плив під вітрилами верб у темр’яву, погойдуючи за-
тишну хатку з тремтливим сяйвом свічок.

Вона щось прошепотіла тихо, зітхнула. І раптом
чоловік збагнув, що це ж він, старший і сильніший,
мусить розрадити й заспокоїти її.
— Коли хочете, я змайструю вам хатку на куря-
чих ніжках.
Він одразу знітився: пропозиція й самому здала-
ся дивацтвом.
Але крізь острах вже прокльовувалася надія: не
зможуть же вони не приїхати, знаючи, що він будує
для них хатку.
— Хочемо… Ой! Справді на курячих ніжках?
— Справді.
— Ой!
— Ти в неї чудово впишешся, відьмочко.
— І з червоним півником на даху.
— Ой! З червоним!
— І з вікнами на три боки.
— Це щоб тобі було куди свого цікавого носа
стромляти.
— Ой!
Вони говорили і сміялися, а острів плив собі й
плив, погойдуючи їхнє тихе світло.

Вся осінь пішла у нього на заготівлю дощок, оче-
рету, на виготовлення рам для вікон та дверей. А
навесні, щойно земля протряхла так, що її можна
було вкопати, чоловік взявся до роботи. Він не по-
спішав: кожна нова дошка, кожен забитий цвяшок
приносили йому втіху. Немов давали гарантію, що
все так і збудеться, як він замислив. «Не може та-
кого бути, — міркував, цюкаючи сокирою, — не мо-
же такого бути, щоб усе це пішло прахом. Коли
просто сидіти й чекати склавши руки, то воно вся-
ко може вийти. Та коли вже щось робиш — не може
бути, щоб даремно».

Настала пора копати город. Кидав у чорні воло-
гі ямки картоплю, а перед очима стояли високо зве-
дені брови, зморщений носик: так вона їла. І коли
обрізав лозу коло хати, в уявленні спливали жовті
напівпрозорі бубки винограду, погойдування моро-
ку у кутках, вітер, що туго напинав верби —вітрила
тієї ночі.
У травні споруда на курячих ніжках нап’ялася
очеретяним капелюхом, а в червні у ній з’явилося
просторе дерев’яне ліжко, невеликий стіл та два
крісла-гойдалки. Одного разу, попересувавши ці
чотири предмети на нові місця, чоловік вирішив,
що тут не вистачає блакитних фіранок на вікна.
…У місті стояла спека, аж наморочилося в голо-
ві. Обличчя городян лисніли від поту. А сам він
скоро відчув, що по спині під сорочкою поповзли
теплі краплі. Аж на тінистій від платанів і лип Су-
воровській відчув полегшення. «Може, просто під-
йом скінчився?» — спитав з легкою тривогою: рані-
ше того підйому і не помічав.
Назустріч, мов одна рухлива цікава істота, сунув
гурт молодесеньких дівчаток. Дивовижна істота що-
миті міняла форму та безугавно щебетала, вимаху-
ючи десятком яскравих пляжних торбин. Щось у
ній було дуже знайоме.
Чоловік раптом захвилювався. Йому спало на
думку, що заняття у вузах, либонь, давно скінчили-
ся. Став як укопаний і не міг зрушити.
Пройшла червоношкіра пухка блондинка, раз по
раз здуваючи з мокрого лоба пасмо посіченого во-
лосся: обидві руки їй відтягували неймовірних роз-
мірів авоськи, з яких визирали зелені чуби цибулі.
Дві матусі гордо провезли у низеньких відкритих
візках міцних рожевих нащадків. Діти, здавалося,
ось-ось потонуть у біло-блакитній піні мережив.
Поряд з кожним сосками догори стриміли пляшечки
молока. Юні матусі по-дитячому лизькали моро-
зиво з вафельних чашечок і зверхньо поглядали на
перехожих.
Змучений душогубкою чорного костюма та заш-
моргом краватки, літній чоловік швидко протяг ву-
лицею лискучого жовтого портфеля.
Господи, у них же повинно бути безліч друзів, ду-
мав він про молодят. Родичі, напевне, є. Як можна
було раніше про це не подумати? Як можна було
гадати, що вони тільки й мріють про убогий острів
та злиденну юшку?
«Але я так і не думав», — сказав собі чоловік.
Він справді не думав, що — мріють. Просто їм так
добре удвох, що і в пустелі не знудьгувалися б.
І хатку на курячих ніжках…
«Атож, хатку! Потрібна їм твоя хатка! Вони й
думати про неї забули! І про тебе також. Велика
цяця — старе луб’я, відлюдькуватий самітник…»
«Але ж я не нав’язувався».
«Слава богу, хоч до цього не дійшов! Тепер вті-
шайся — не нав’язувався!»
«Цього не може бути. Цього не може бути. Вони
хотіли хатку. Я збудував їм хатку. Вони знають про
це. Вони не могли забути. Приїхали б глянути…»
«Глянути! Вже десять разів можна було приїхати
й глянути!»
«Приїдуть. Ще тільки середина літа. Приїдуть.
Ще півтора місяця».
Перейшов вулицю, став у чергу до автоматів з
газованою водою. Після двох склянок рушив далі.
Такого краму, як йому хотілося на прозоро-бла-
китні фіранки, в магазині не було. Білі, товстенні
сувої звішували з полиць мереживні хвости, закру-
чували їх елегантними хоботами, розтрушували, мов
хвилясті гриви, складали у гігантські прозорі кри-

Страницы: 1 2 3 4 5 6

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве