ла. Але—жодної блакитної плями.

— Дівчино, — звернувся до юної господині чу-
десного звіринця, — чи немає у вас чогось блакит-
ного?
— А ви самі не бачите?—відповіла начеб і спо-
кійно, але так, що наполягати враз перехотілося.
Покупці юрмилися біля іншого прилавка, а тут
було тихо й урочисто.
— А навіщо вам блакитне?—либонь остаточно
знудившись, поцікавилась дівчина.
— Для хатки на курячих ніжках, — озвався не-
уважно, думаючи про своє.
Господарка звіринця сердито чмихнула і повела
плечем, що мало означати: вам онуків час няньчи-
ти, а не жартувати з молодими дівчатами. Та чоло-
вік того не завважив.
— У мене там шпалери ясно-жовті з голубими
ромашками. Отож я й подумав, що тюль треба теж
блакитний…
Одна тонко вищипана брова недовірливо звелась:
— Що, справді на курячих ніжках?
— Еге ж. Це я для дітей зробив, щоб улітку було
де відпочивати.
— А-а-а! Дача, мабуть?
— Та наче б так…
— І не шкода вам новий тюль на дачі вішати?
Це ж дорого.
— Для дітей нічого не буває дорого, —сказав чо-
ловік, дивуючись, що маленька неправда про дітей
так потішила його.
— Хотіла б я мати вас за батечка,—засміялася
продавщиця. — Беріть білий, для дачі кращого й
не треба. Не кожен вдома такий має.
Білого чоловік не хотів. Він знав: коли сонце про-
ллється крізь голубі фіранки, маленька кімната ви-
повниться блакитно-золотим світлом. Саме таким,
яке й повинно бути у хатці на курячих ніжках.

— Ну, тоді наберіть японського шовку. Тільки
він вам вийде удвічі дорожче.
Вона з відвертим сумнівом дивилася на чоловіка,
немов чекала, що той відмовиться. Але не відмо-
вився, тільки спитав, де продають шовк. Продав-
щиця наче аж розчаровано показала на сусідній
відділ, де товпився люд, і чоловік рушив.
У цей момент, стрімко влетівши у двері, на нього
наскочив довготелесий, кругловидий, білявий хло-
пець. Він одразу ж вибачився і вже поривався був
летіти далі, та раптом несамовито заволав: «Лук’я-
новичу!!!»—аж черга стрепенулася від несподі-
ванки. Очі у хлопчини горіли, розкошланий чуб
стирчав на всі боки, губи — навіть коли говорив —
розпливалися до самих вух. З чималими зусиллями
збираючи їх докупи, хлопець вигукував;
— Лук’яновичу! У мене—син! Учора! Чотири
кіло!
Ноги його нетерпляче переступали, руки теж не
знаходили місця, і весь він мав такий вигляд, наче
оце щойно вдало завершив бійку.
— Прийшов на пелюшки набирати. Як ви гадає-
те, тридцять метрів — це не мало? — витанцьовував
далі вкруг чоловіка, а тоді раптом рвонув крізь чер-
гу і заволав:
— Дівчатка! Для молодого батька! На пелюшки!
Дитину ні в чому забрати з лікарні! Тридцять мет-
рів усього, дайте, га?!
І йому дали, попри обурені вигуки черги.
— Лук’яновичу! Ходімте, бо я зараз на голову
стану посеред вулиці, — пританцював назад із чи-
малим сувоєм.
Потім вирішили провідати Таню, але скільки не
гукали під вікнами пологового будинку, ніхто не
озвався, тільки зненацька не менше сотні немовлят
зарепетувало в один голос, і вони, затуливши вуха,
втекли відтіля. («Ото б глянути хоч одним оком,
я його одразу впізнав би»). Потім довго шукали,
де б їм іще тихенько посидіти та випити за здоро-
в’я того, кому ще й імені нема («Таня хоче назвати
Віктором—як мене»), та всі місця видавалися або
не досить затишними, або не досить урочистими,
і зрештою чоловік згадав, що на березі у човні його
дожидає голодний Рудий. Вони купили на трьох кі-
ло ковбаси, хлібину та ще пляшку «Оксамиту Ук-
раїни» і рушили до човна.
Коли допили вино, хлопчина замислено подивився
на сріблясті верби по той бік річки, наче пригаду-
вав щось.
— Одне шкода: цього літа на острові так і не по-
буваємо.
Та в голосі не чулося й тіні жалю. Тоді зиркнув
на чоловіка і додав:
— Але й діти не щороку народжуються, правда?

Чоловік усе шукав нагоди сказати йому про хат-
ку під очеретяною стріхою, та хлопчина був так за-
клопотаний власною радістю, що навряд чи міг би
сприйняти щось поза нею. І він промовчав: боявся
почути здивоване «яка хатка?» або й взагалі нічого.
Щасливий батько вистрибнув на сходинки набе-
режної, а чоловік раптом іще більше злякався, що
це вже все, що далі нічого не буде. Та в останню
мить білявий хлопчик озирнувся й гукнув:
— Таню днів через п’ять випишуть. Приходьте
в гості! Нам у гуртожитку дали кімнату, це недале-
ко — на Червоностудентській.
І легко пострибав угору.

Того дня на галявку вони з Рудим не ходили. Чо-
ловік довго сидів на траві, спостерігав, як легко й
безшумно ковзають на воді довгі жовті байдар-
ки — мов стріли. Проплив повільний білий паро-
плав. З його капітанської рубки лунала музика.
Думки ворушилися кволо, мов сонні риби у воді,
і жодну не можна було розгледіти: на мить зблис-
нувши, вона розчинялася в глибині. Він тільки зди-
вувався, коли побачив у воді тремтливі зблиски
зірок. Рудий вже не гасав по кущах у пошуках парт-
нера для ігор, а винувато койлився біля ніг і не-
спокійно крутив головою. Щойно чоловік звівся,
собака радо метнувся додому.
Вранці, поникавши, немов сновида, подвір’ям,
відчинив майстерню. Постояв на порозі, розглянув ся. І заходився гарячкове стругати, пиляти, міряти,
знов стругати та все позирав у сонячний прямокут-
ник дверей — чи далеко до вечора.
А ще через кілька днів, вбравшись у святкову со-
рочку, востаннє перевірив шкарубким пальцем, чи
висох лак на тонких планочках колиски, і обережно
поніс її до човна.
— Направо по коридору—другі двері,—корот-
ко сказала вахтерка, уздрівши те лаковане диво.
Власне, пояснення було зайвим, бо саме з-за тих
дверей долинав дитячий плач і ніжне вуркотіння
матері. Він трохи постояв, роззираючись на неза-
тишний коридор з однаковими дверима та обшму-
ляними стінами, на третину вкритими знизу яскраво-
синьою фарбою. Дитина вмовкла. Чоловік попри-
слухався до тиші за дверима й обережно постукав.
— Заходьте, відчинено!
Склянки, баночки, пляшечки — на столі, на вікні
і табуреті. Незастелене ліжко і купа зібганих пе-
люшок на ньому. На бильцях — сорочки, плаття і
чорний мереживний ліфчик. І посеред усього — во-
на. Підіклавши подушку під лікоть, годує дитину.
— Здрастуйте, Лук’яновичу. Сідайте, я зараз… —
майже пошепки, з вибачливим поглядом на тугий
згорток у руках, звідки долинало тихе пряцмоку-
вання.
Навшпиньки вніс колиску, нечутно опустив по-
серед кімнати.
— Ой! Яка гарна! — знов майже пошепки, від чо-
го «ой!» вийшло наче і не її, сотні разів чуте, тися-
чі—згадуване.
Немовля заснуло. Жінка переклала його на ліж-
ко, заходилася швидко прибирати.
— Ви вже пробачте, що так вас приймаю… Оце
відколи прийшла з лікарні, ще й не присідала.
Маленький матрацик з ночовок перекочував у ко-
лиску, туди ж лягла подушка.
— У лікарні думала: швидше б додому, швидше
б додому, навіть утекти хотілося. Тільки тепер і
оцінила, як там було добре: лежиш цілими днями
й чекаєш, коли принесуть дитину годувати.
Пелюшки опинилися в ночовках і поїхали під
ліжко. Плаття й сорочки з ліфчиком ледве влізли
у нижнє відділення шафи з книжками.
— Щойно погодую — молоко зціджувати треба.
Після цього пелюшки на черзі. Тільки, здається,
упораюсь, а воно вже кричить — мокро йому.
Пляшечки зі столу й табурета переселились на
етажерку.
— Іще робота: себе протирай, його протирай, без
марлевої пов’язки не підходь, недезинфікованими
руками не берись.
Вона не скаржилася, бо в голосі вчувалася ніж-
ність до малого. Нарешті сіла коло столу і склала
руки на колінах.
— Як живете, Лук’яновичу?
Це був уже її голос, який, здавалося, він почув
би й зі свого острова.
— Картопля цього року рання, і помідори вро-
дили нівроку. А що полуниць було — крізь червоне
й листя не просвічувало. Одійшли вже… Та я дістав
минулої осені такий сорт, що до самих морозів ро-
дить. Ось привіз трохи…
Він сквапно діставав гостинці з дорожньої тор-
би та розкладав на столі.
— Вн часом не обнесли весь город та ще й най-
ближчі дачі, Лук’яновнчу?—засміялася ласкаво.
— Та ні, там на все літо вистачило б, якби при-
їхали, — сказав і загнувся.
— Ми тепер надовго не транспортабельні,— кив-
нула на дитину.— Думала, у мами народжуватиму,
та прорахувалась трішки. Доведеться тепер самим
клопотатися, бо у мами корова, кури, город—надов-
го приїхати не може…
Помовчали.
— А там нічого не змінилося?
Він подумав, що ось настав момент сказати про
хатку, і чомусь глибоко зітхнув. Та тієї миті двері
відчинилися і на порозі виріс усміхнений молодий
батько. Однією рукою він притискав до себе цілу
купу паперових коробочок з травами, а в другій три-
мав голубий горщик.
— Лук’яновичу, та ви ж злочинець! Хіба можна
з такими талантами сидіти на безлюдному остро-
ві? — захоплено втупився у колиску.
— Привітався б спочатку, — дорікнула дружина
і перебрала у чоловіка з рук пакунки.
Обмінялися рукостисканням, і молодий батько
одразу ж посунув до ліжка, заворожено стояв над
сином.
Жінка усміхнулася.
— Подумав би краще, чим гостя пригостити, —
дорікнула несердито
— Так це я миттю! — Метнувся до дверей і вже
відти гукнув:— Накривай стіл, бо через десять хви-
лин сконаю від голоду.

«От зараз і скажу»,—думав чоловік, стежачи, як
вона нечутно снує по кімнаті. І коли вже зовсім
було зібрався, жінка взяла миску з помідорами і
сказала:
— Піду на кухню помию.
«Зачекаю,—вирішив полегшено,—таке не гово-
риться між ділом».
І коли вже випили прохолодно-золотистого й лег-
кого, мов сонячний пилок над водою, шампанського
(«За Вітю-другого, хай росте великий!»), роздиви-
лися як слід одне одного («Ой Лук’яновичу, ви ж
анітрохи не змінилися, а от я така товстуха зроби-
лася!»), згадали Рудого, озерце з лататтям, яскра-
воперого фазана («Хоч би одним оком гляну-
ти…»), він дочекався тиші і сказав:
— А хатка на курячих ніжках стоїть. На вашій
галявці…
І тут заплакало дитя. Але жінка не кинулась на
той плач, а тільки закрила очі рукою і спитала:
— Із трьома вікнами?
— Еге ж. І з півником на даху.
З-під її долоні викотилася одна сльоза, потім
друга. Дитя репетувало дужче й дужче, Вітя пішов
до ліжка, заходився розмотувати несамовито галас-
ливий згорток. Загорнувши сина у чисте, поклав у
нову люльку. Дитя покліпало очима й знов заснуло.
— Відколи народився Вітя, у мене таке передчут-
тя,— мовила жінка, не віднімаючи руки від облич-
чя,— що я вже ніколи того не побачу. Лук’яновичу,
ви дивовижний чоловік. І острів ваш дивовижний.
Ну скажіть мені, що я обов’язково іще туди поїду!
Рука опустилася, відкривши рясні сльози. Білявий
чоловік погладив дружину по голові, бадьорим тоном
бувалої людини сказав:
— Так буває майже з усіма жінками, які народ-
жують вперше. Але потім вони відходять. І ти віді-
йдеш. І наступного літа знов гасатимеш очеретами,
а Лук’яяовичу доведеться переводити на твої коліна
літри йоду. Рудий буде малому за няньку. Як ви
гадаєте, Лук’яновичу, зголоситься Рудий няньчити
Вітю за добру мозкову кістку у день?
Чоловікові нарешті попустило біля горла і він
спромігся відповісти:
— Авжеж зголоситься. Навіть і без кістки.
Молода мати засміялася, вхопила сухий край пе-
люшки з ліжка, витерла ним носа.
— Спасибі вам, — сказала трохи гугняво. — І не
сердьтесь на нас, гаразд? Приїздіть частіше, ми
будемо раді.

На білій від сонця і спеки вулиці чоловік постояв
трохи, а тоді рушив до магазину, де кілька днів
тому шукав голубого тюлю.
— Ну що, не знайшли?—жваво поцікавилася
продавщиця.
— Не знайшов.
— А нам перекинули з бази трохи німецького.
Для виконання плану. Дуже гарненький: поле біле,
а кайма голуба, і зубчики по краю.
Він обвів очима полиці, але нічого такого не по-
бачив.
— Та ні,— знітилася дівчина,— тут його немає,
бо дуже мало дали.
Чоловік роздумував, що б їй іще сказати, коли
дівчина раптом спитала:
— Скільки вам треба його?
— Шість метрів, — промовив швидко.
— Давайте гроші, я вам зараз винесу.
Він чекав і дивувався, що раніше в магазинах йо-
му ніколи не щастило і за це розгнівана дружина
взивала нікчемою та розмазнею. «Та чи це й справ-
ді було?» — вжахнувся подумки.

— Прошу,— володарка хвостатого звірннця змов-
ницьки усміхнулась. — Не забудьте прийти розка-
зати, чи сподобалось дітям.
— Дякую. Обов’язково прийду.
А сам подумав: «Довго ж нам чекати доведеться,
голубонько».

Біля його причалу стояв чужий човен — вогниста
комфортабельна «Ока». Чоловік розгнівався, але ні
в човні, ні поблизу нікого не побачив. Скочив на до-
шки і аж тоді угледів невисокого повнуватого чоло-
віка, який щойно вийшов з-за дерев з боку галявки.
— Привіт, господарю!—сказав бадьоро.
— Здрастуйте.
— Чиї то хороми на курячих ніжках отам за де-
ревами?
Бездоганно випрасуваний кофейного кольору лля-
ний костюм на непроханому гостеві сидів як вли-
тий. І весь він від коричневих вельветових череви-
ків до пригладжених залишків чуба на маківці був
чепурний і акуратний. Невеличка рука прикладала
акуратно складену хусточку до рожевого тім’ячка
з прилизаною порослю навколо.
— Я тут часто проїжджаю, — пояснював чолові-
кові гість,— та ніколи не бачу, щоб коло тих хоро-
мів хто-небудь вештався. Навіть цікаво стало: мо-
же, й справді Баба-Яга живе?
«Ну, ти не з тих, хто з простої цікавості лазитиме
кущами у новому костюмі»,— подумав господар.
— То, може б, ви внесли ясність у це питання,
щоб я міг спати спокійно?— базікав той далі.
— То моя хата.
— А ця? — озирнувся гість на просторе подвір’я.
— І це теж моя.
— Розумію, так би мовити, зимова і літня рези-
денції.

Та по очах було видно, що він нічого не розуміє.
Мабуть, тому вирішив за краще перейти до діла.
— Слухайте, господарю, а як би ви подивилися на те, щоб вам якийсь місяць провести в зимовій
резиденції? А літню за пристойну винагороду віддати бідним, знеможеним урбанізацією, механіза-
цією, електрификацією та емансипацією істотам, яких може врятувати тільки природа, ковток чистої
природи, живлюща сила якої…
— Нічого не вийде.
— Ну що ж ви так зразу! — чоловік акуратно
розвів руками: не надто широко, але досить ви-
разно. — Ми ж іще й питання про ціну не підні-
мали. Може б, я запропонував…
— Нічого не вийде, — похмуро повторив господар.
— Печально, печально, — похитав головою гість,
знову ж таки не надто завзято, але скрушно. —
А ви не уявляли собі, що якому-небудь простому
радянському громадянинові, яких тут щодня проїж-
джають сотні, одного разу спаде на думку поцікави-
тись, хто це забудовує державну землю приватними
хоромами без дозволу відповідних установ, га?
Чоловік ледь усміхнувся.
— Я б вам не радив ризикувати катером, при-
стаючи до незнайомого берега, — промовив спокій-
но. — У воді можуть трапитися корчі — так недовго
й двигун занапастити. А машина дорога.
— Ну, от ми й посварилися, — засміявся влас-
ник дорогої машини. — Гаразд, не буду більше на-
полягати і втікаю з вашого незнайомого бе-
рега. Але зробіть ласку, поясніть на прощання, що
означають ці курячі ніжки? Подарунок онукам від
люблячого дідуся? Примха останнього кохання?
Чоловік не озивався, мовчки порався біля човна.
Балакучий гість скрушно зітхнув, умостився в свою
«Оку». Та відчалювати не поспішав.

— Дивно усе-таки,—сказав по паузі.—Живете
на острові самотньо, — почекав, а не діставши від-
повіді, мовив, —то хоч поговорили б зі мною.
Зрештою, у кожної людини є потреба поговорити.
Ось хоча б і в мене. Знаєте, що я подумав, коли
вперше побачив ту хатку?—повільно запалив си-
гарету, а що відповіді знов не було, заговорив
далі. — Подумав, що вона робилася неспроста.
Тобто не тому, що була якась нагальна потреба.
І не для себе. Я подумав, що її зроблено задля чи-
єїсь радості. І знаєте, це мене розстроїло. Адже ко-
лись і сам здатен був на таке,—він кілька разів
глибоко затягнувся димом, замовк, і скидалося —
надовго.
Але тепер і господар, хоч і мовчав, не поспішав
іти.
— Але потім я забув, як воно буває. Просто,
мабуть, не трапилося того, для кого… ну, ви самі
розумієте, — гість трохи сумно усміхнувся… — І оце
аж тепер, коли побачив курячі ніжки, раптом зга-
дав. І мені схотілося знов… Я й просив не для
себе… Ну, ви розумієте.
Останні слова він вимовив не дуже впевнено. Го-
сподар сів на край причалу, звісив ноги, пильно по-
глянув на чоловіка у червоному катері.
— Отож тому я вам і відмовив.
— Боже, та я ж несусвітний дурень! — ляснув
себе по лисині.—От ми й порозумілися. І коли
ж вона приїде?
Був знову балакучий і цікавий.
— Либонь, наступного літа… А може й…
— Що-о-о?!—округлив невеликі очі.—Оце сті-
льки чекати?
І одразу похопився:
— Пробачте, це я так…
А тоді знову весело:

— Боже, стільки дурниць да один день! Треба
втікати, бо ваша хатка впливає на мене не най-
кращим чином.
І, все ще усміхаючись, сумно закінчив:
— Нехай вам пощастить. Знаєте, приємно знати,
що комусь пощастило. Тоді легше чекати своєї
черги.
Аж після цього відштовхнувся від причалу, за-
пустив двигун і, вивергаючи несамовитий гуркіт,
зник у безхмарному полудні.
Та за кілька хвилин вигулькнув із блискітливої
сині, хвацько доправив до причалу і засміявся:
— Пробачте, такий уже я чоловік, що й у най-
ліричніші моменти пам’ятаю про діло. За це мене
любить начальство і не люблять жінки. Ну, та бог
з ними, з жінками…
Вибрався на причал і сів поряд з господарем.
— Якщо я правильно зрозумів, ви ото все само-
тужки зробили?—кивнув головою у бік галявини.
— Та сам…
— Друже, виручайте! Мені такий спеціаліст ось
як потрібен, — акуратно черкнув рукою по шиї,
знов засміявся.—Та що ж це я? Вдаю із себе
ділового чоловіка, а ще й досі не познайомився!
Протягнув невелику руку:
— Михайло Григорович Бучко, виконроб «Опо-
ряджобуду». Оце зараз будую інститут за новим
проектом: дерев’яні панелі, паркет, скло і метал,
скло і дерево. Ну чого вам отут гибіти на самоті?
Тим паче, що до наступного літа цілий рік чекати.
І самі розвієтесь, і нам допоможете. Погоджуйтесь,
га?
Він хотів сказати «подумаю», але неочікувано для
самого себе спитав:
— А чом би й ні?
— Дру-у-же! — засяяв співрозмовник. — Ви ж ме-
ні камінь з душі зняли! І не пошкодуєте, їй-богу,
не пошкодуєте. Сто сімдесят у місяць гарантую. Як
мінімум. А схочете—буде й більше.
І вже з човна примружив очиці:
— Скажіть, у вас із біографією все гаразд? А то
я щось ніяк не збагну: за віком ви в женихи зго-
дилися б, а ніде не працюєте…
— Я на пенсії, колишній військовий, — сказав
поквапливо.
— А! Ну то пробачте. Завтра жду.

Воно й справді виявилось гарним, оте дерево на
підлозі, і на панелях, і вкруг скла, і поряд з ме-
талом — світло-жовте, як річковий пісок, і бруна-
тне з каштановими вічками, запашне, аж дух пе-
рехоплювало, тепле, аж пальці раділи. Схиляючись
над його переливами й пахощами, чоловік згаду-
вав далеку-далеку комірчину, загублену серед ві-
ковічних лісів, серед прямих височенних ялиць та
незайманих білих снігів, і в ній — суворого, згорб-
леного старця, який майже не всміхався ніколи, як
і всі кержаки, і тільки у сухій, заваленій стружками
комірчині очі його ледь-ледь прояснювалися.
— Якщо будеш добрий до всякої деревини, —
говорив батько у такі хвилини,—добрий аж так,
щоб тобі схотілося до неї заговорити, то й шкарубка
зчорніла дошка піддасться, схоче стати тим, що
з неї замислив зробити.
Хлопчині тоді було одинадцять років, і він з ост-
рахом поглядав то на темне, пооране зморшками
лице батька, на якому живими здавалися тільки
очі, то на темні, поорані дощем та вітром дошки.
Батькова наука не стала йому у пригоді, бо після
армії, не повернувшись у загублене серед тайги
село, пішов до військового училища.

І оце тільки тепер, коли вдихав свіжий дух ди-
тячого спомину, чоловікові схотілося щось мовити
до жовтої, теплої деревини…
На будові біля нього постійно крутився ясно-
окий, худющий підліток Санько, учень профтех-
училища, сторожко стежив за кожним рухом, мов-
чав, лишень зачудовано водив очиськами. Хлопець
здався чоловікові тямущим, і якось він розказав
Санькові про батька і його пораду. Той засміявся:
— Хлопці подумали б, що я звихнутий.
Чоловікові стало сумно. Але якось, підходячії до
аудиторії, яка тимчасово правила їм за майстерню,
він почув голос учня.
— І чого б я ото впирався,—говорив той неголос-
но,— чого б ото норов показував.
Чоловік зазирнув у аудиторію і побачив, що хло-
пець тримає у руках віконну раму. З високих вікон
стовпами сіялося проміння, і в тих світляних стов-
пах вигравали порошинки. Велика руда голова
хлопчика сяяла проти сонця, мов кульбаба. То було
ясне й урочисте видовище, від якого на серці у чо-
ловіка стало по-святковому спокійно.
Інститут здали перед Жовтневими. На той час
він устиг заприязнитися з багатьма будівельниками.
Вони й запросили його відзначити подію.
Стіл накрили в одній з аудиторій. Усі були ра-
дісно збуджені, багато говорили, перебиваючи один
одного, багато — без особливих на те причин —
сміялися. Стискаючи у руці гранчака, чоловік із
неболісним сумом думав, що незабаром вдарять
морози, річка стане і він лишиться сам на своєму
острові. «От чого тобі в житті не вистачало, так
це справжньої роботи,—зробив відкриття, але від-
разу ж поспитав себе:—А коли б не мав надії на
наступне літо, втішила б тебе робота отак, як
зараз?»

Цього він не знав. У гуртожиток на Червоносту-
дентській заходив іще кілька разів, але не надовго,
бо молодим батькам було явно не до гостей. Від-
так вирішив не набридати. Та й для самого було
мало радості в тих відвідинах.
Чоловік раптом почув, що до нього звертаються.
— Лук’яновичу, подейкують, ти живеш, як помі-
щик. Окупував цілий острів, розкошуєш на природі,
а в гості ніколи й не запрошував.
Дебелий, червонощокий бригадир примружив очі:
— А чудово було б усім гуртом виїхати у плавні
та юшечки наварити.—Від самих слів про таку
розкіш ораторові набіг повен рот слини, і він мусив
проковтнути її. — То як, Лук’яновичу?
Ловив на собі очікувальні погляди, губився де-
далі більше.
— Дайте чоловікові спокій,—втрутився розфран-
чений з нагоди свята виконроб.—Вас туди тільки
допусти,—поплямкав губами, перекривляючи бри-
гадира,—то й галузки цілої не лишиться: витоп-
чете, як ведмеді.
Бригада дружно зареготала. Зустрівшись очима
з Михайлом Григоровичем, чоловік подякував пог-
лядом. Той по-змовницькому підморгнув і запро-
понував:
— А давайте-но запросимо Лук’яновича вийти
з нами на демонстрацію.
— А чого ж!
— Так це само собою!
— Приходь, Лук’яновичу.
— Заодно молодицю тобі підшукаємо — забереш
на свій острів.
Він був їм щиро вдячний. І водночас крізь роз-
чуленість просотувалась незрозуміла гіркота. «Але
чому?» — спитав у себе зачудовано. І раптом уявив,
що отаким могло бути усе його життя, якби…

«Якби не та нікчемна, дурна війна з осатанілою
жінкою? Якби не постійне висотування сил в очі-
куванні нової сварки?»—«Але ж ти хотів зростити
дітей…» — «Ну і що з того вийшло?»— «В усякому
разі намагався дати їм усе, що міг».
Справді, у безконечні місяці походів, коли, бу-
вало, заполоняло відчуття якоїсь сумоти, він не-
відступно думав про дівчаток. «Усе це заради
них»—та формула стала сенсом його життя, ря-
тувала у морі і вдома, коли весь вільний час
присвячував дітям, усі сили зосереджував на них,
відмежовувався від сварок, від службових незгод
клопотами про пальтечка і черевики, про квитки
у цирк і прогулянки по лісу. Можна було зібратися
на силі і навести лад в особистому житті. Поліну-
вався чи сміливості не вистачило?
«А хіба твоє життя має не однакову цінність із
життям твоїх дітей?»— спитав себе розчулено.
Від цього відкриття йому перехопило дух. Адже
й справді: хіба мав право отак марнувати власне
життя, втішаючись думкою, що живеш заради
дітей? Чи потрібна була його пожертва дітям? Чи
принесла користь? Невідомо. «А ти пошився у дур-
ні»,— підсумував гірко.
«Ні, не пошився, а — пошив. Брехливий боягуз,
от ким ти був увесь час. І всі ті, хто намагається
відгородитися від життя виправданням «живу зара-
ди дітей», — брехливі боягузи. Турбота про дітей —
тільки один з обов’язків перед життям, а ти хотів
ним відгородитися від інших: відбував службу,
заробляв гроші і не пробував навіть стати повноцін-
ною людиною, якій не соромно було б за власне
життя. Боявся, що колись доведеться відповісти, як
ти використав цей щасливий дарунок, і вже тоді
шукав виправдання—«живу заради дітей»! Мав
цілий скарб, а перевів його на абищо—ні собі, ні
людям. І хоч зараз не бреши, що то була пожертва
з твого боку—тільки боягузтво!»
Вийшов на мокре осіннє подвір’я, глибоко вдих-
нув повітря. Гурт курців дружно пахкотів цигар-
ками. Ясно-жовта розложиста абрикоса, котру
будівельники ревно оберігали впродовж усіх ма-
неврів на майданчику, тихо й урочисте’ ронила на
свіжий асфальт дрібне листя. Його покликали до
гурту і пригостили цигаркою. Дим поліз в очі, зду-
шив у горлі, але він її не викинув.

Доки чекали своєї черги вийти на проспект, де
шикувалися шеренги демонстрантів, у чоловіка го-
лова пішла обертом. У новому костюмі, придбаному
саме з цієї нагоди, у хрусткій білій сорочці, від
якої й досі йшов запах чистої вологості, серед бар-
вистого, рухливого багатолюддя, серед добродуш-
ного перемовляння духових оркестрів, серед маєва
червоного й синього шовку почувався так, як тоді,
коли щойно закінчив училище і майбутнє відкри-
вало стільки шляхів, скільки може відкрити лише
молодість.
Санько виріс поруч нього, поблискуючи сторож-
кими очима.
— Там наше училище позаду… А я втік. Можна
мені з вами пройти?
— Навіть треба, — розкуйовдив хлопцеві чуба
бригадир.
Чоловікові схотілося допомогти рудоголовому
Санькові.
— Ходімо, я домовлюся, щоб тебе відпустили.
Рушили вулицею, обминаючи веселі кола та ма-
шини, повні дітлахів з повітряними кульками, кві-
тами та прапорцями.
— Зачекайте, я зараз, — гукнув Санько, зникаючи
у натовпі.
Чоловік розгублено затупцював на місці. Аж
раптом розпашіла, міцна молодиця вхопила його
за рукав:
— О! А я собі пари шукаю! Гріх такому кавале-
рові без діла стояти!
І потягла у коло, де солідний, начальницького
виду чоловік зосереджено м’яв свій дорогий ко-
стюм у присядці, а троє жінок дріботіли вкруг
нього, вимахуючи хусточками. Молодиці й на цей
раз не пощастило, бо кавалер висмикнув рукав
і рвонув навтьоки.
— Я вже думав, що ви загубилися, — радісно
сказав Санько, простягаючи вчителеві червоний
літачок на паличці. Свого він встиг до половини
зсмоктати.
— Спасибі,—усміхнувся той, розглядаючії дивну
цукерку,—з дитинства маю до них слабість, —
обережно впхав у кишеню.
Коли повернулись до гурту, бригада саме при-
гощалася пивом.
— 01 Лук’яновичу, а ми й для тебе взяли пля-
шечку.
Пив разом з усіма, сміявся, коли бригадир за-
чіпав жартами жінок, дослухався до розмов про
нову роботу—дитсадок, який оце щойно почали
опоряджувати, і думав: як було б добре, аби цей
день не кінчався. Потім гуртом вийшли на цен-
тральну вулицю, розмови не стихали, всі підтяг-
лися й зосереджено’ карбували крок—зусібіч на
них дивилися тисячі очей; біля трибуни тричі крик-
нули «ура!», і чоловікові аж дух перехопило, таке
воно вийшло повнокровне, дружне, могутнє, що
навіть оркестри захлинулися у його хвилях. Ішов і
йшов, не помічаючи, як їх колона дедалі рідшає,
а коли схаменувся, виявилось, що колони, власне,
вже й нема, а тільки його бригада, збившися щі-
льніше, крокує центром вулиці. Гурт збуджено го-
монів—обговорювалися плани на вечір. Чолові-
кові в голові гуло, ноги волали про відпочинок,
проте й розлучатися з товариством не хотілось.
«Хто знає,—втішив себе думкою,—чи буде сьогод-
ні щось краще». І тихцем потупав до річки.

Розбудив його стукіт у двері. Ніяк не міг втя-
мити, чи це ще той самий день, чи вже наступний,
аж поки не побачив на порозі вичепуреного викон-
роба з червоним бантом на вилозі темного костю-
ма. Отже, свято тривало.
— Лук’яновичу, я за вами,—усміхнувся той лу-
каво і трохи ніяково.
— Щось трапилося?—сонно спитав чоловік.
— Нічого. Окрім того, що мені сьогодні сорок.
Свято й справді іще тривало. У банкетному залі
ресторану бундючилися барвистими салатами, тем-
но-сталевими оселедцями, золотистими індичками
зсунуті докупи’столи. Свідомі своєї значимості, мов
красуні, звичні до поклоніння, пишалися пляшки
з шампанським. З двох динаміків гриміла музика.
Шампанське! Шампанське і люди. Привітні пог-
ляди і мерехтливе світло зелених ракет у розчинених
балконних дверях.
— Вам холодцю? — турбувалася жінка ліворуч.
— Ах ти ж моя вуточка!— наштрикуючи рожеве
крильце на виделку, ніжно бурмотів сухенький ді-
дусь праворуч.
А він дивився у чорний прямокутник дверей і
чекав. Ось букет жовтих… Дві малинові—падають
повільно, мабуть, на парашутах. Зелені! У ту ко-
ротку мить перед його внутрішнім зором перемчали
усі картини позаминулого літа. І він вжахнувся:
як далеко воно відпливло за цей час! У гармидері
звуків, серед веселої доброзичливості людей на мить
здалося, що наступного літа ніколи не буде, при-
наймні такого, на яке він сподівався. Хатка з черво-
ним півником виринула з вогкої темряви острова,
наче примара зі сну. Та й сам острів — чи був він
насправді? Не полишало відчуття, що сидить за цим
столом уже багато літ.
Вийшов на балкон. Спробував пригадати себе,
яким був того літа. «Якої ж дрібниці вистачило,
щоб і твоя самота, і спокій полетіли шкереберть,—
кпив з похмурого відлюдника. — Із самого початку
твоя самота була облудною. І спокій, і острів…» —
«Неправда! Неправда». — «Зрештою, яке це тепер
має значення?»— вирішив утомлено. Але не заспо-
коївся. Якась думка вимагала завершення. Ага!
Оця: «…такої дрібниці вистачило…» Ніяк не вдало-
ся додумати до кінця, бо в голові слова мішалися з
уривками подій того літа, і згадувати було на-
багато легше й приємніше, ніж думати.
його покликали:
— Лук’яновичу! Лук’яновичу, ходіть до столу.
І немов злякавшись, що більше не вдасться так
упритул наблизитися до значення, яке ховалося за
сонячними картинами, чоловік міцно ухопився за
середину—«вистачило»—і витяг обидві половини
думки. «Прихильності живої людини, відчуття