потрібності одній зеленоокій дитині вистачило для
того, щоб помиритися з усім світом»,—намагався
не забути, повертаючись до кімнати.
Музика вже не волала, а ледь жебоніла, мов ти-
хий дощик. З одного кута випливали тонкі цівки
скрипок, а з другого подувами вітру зринали віо-
лончелі і, перейнявши ті цівки якраз посередині,
закручували у вирі, а тоді розтрушували на людей.
Ліворуч від нього два стільці звільнилися—сусіди
пішли танцювати—і до чоловіка підсів господар
з дружиною.

— Давайте вип’ємо утрьох, — запропонував, ви-
повнюючи шампанським три келихи,—за мої сорок
років та за курячі ніжки.
Дружина засміялася. Була вона такою собі ру-
денькою непоказною мишкою, тільки очі світилися
яскраво-карим—великі, лагідні, нелукаві.
— За ті ніжки, що вже з’їли, чи за ті, що їсти-
мем?
— Цить, жінко!—сказав господар.—Мовчи і
слухай, їхав я цього літа Конкою… Ну, не має зна-
чення, куди їхав. Аж назустріч річковий трамвай
суне. Звертаю ближче до берега… і що бачу?
— Русалку, що ж іще!
— Не перебивай. Бачу маленьку бухточку з не-
займаним крихітним пляжиком. А на галявці під
вербами…
— Русалка!
— Кара небесна! Здається мені, що я вскочив
у велику халепу, оженившись на тобі!
— От нізащо не повірю, що у твоїй розповіді
обійдеться без жіноцтва.
— По-моєму, вона нестерпна,— звернувся госпо-
дар до чоловіка, щасливо усміхаючись.
— Ну і що ж ти побачив на галявці?
— Не скажу. Але те, що побачив, стосується та-
кож і тебе. Сохни тепер від цікавості і вчися трима-
ти язика на припоні.
— Лук’яновичу, розкажіть! — ясно-карі очиці
мишки сяяли веселим благанням.
— Він побачив там дерев’яну хатку під очеретя-
ною стріхою, — усміхнувся й собі.
— А я тут при чому? І при чому курячі ніжки?
— Так хатка ж на курячих ніжках, — зніяковів
чоловік.
— Я сплю чи, може, п’яна? — переводила по-
гляд з одного на другого.
— Ти чудесна,—сказав господар.—Така собі
звичайна, твереза, практична і недалека жіночка.
Мрія переобтяженого клопотами сорокалітнього чо-
ловіка. Правда ж, Лук’яновичу?
Той в душі не по-годився, тож зрадів, що потреба
відповідати відпала, бо жінка тут-таки напосілася
на них:
— Негайно поясніть мені, що все це означає.
— Голубонько, я спробую,—Михайло Григоро-
вич обняв за плечі дружину.—Уяви собі: ніч, за
синіми морями не спиться якомусь президентові,
бо вороги замишляють його вколошкати, змучений
голодом китаєць не спить, бо й завтра не має чим
годувати сім’ю, матері тільки дрімають, бо й крізь
товщу земної кулі чують стрілянину, я, маленький
виконроб маленького будівельного управління, не
сплю, бо нетями-сантехніки побили діри у вицяць-
куваному, мов яєчко, готовісінькому будинкові.
І тут раптом—незайманий пісок, курячі ніжки…
Лук’яновичу, правда ж, ви щасливий чоловік?
Той помовчав, розглядаючи блискотливі кульки
у келиху з вином.
— Я теж, бува, не сплю ночами.
— Можна тільки мріяти отак не спати. За це
я й хочу випити з вами.
Чоловік не зрозумів, що той мав на увазі, але й
не поспитав. Пили вино й мовчали. Зверху сипався
ласкавий дощик музики. Гості танцювали. Аж рап-
том жінка скинулася:
— А все-таки при чому тут я?
— Ти, моя люба, теж хатка на курячих ніжках.
І поки очі мишки здивовано ширилися, запропо-
нував:
— Давайте вип’ємо ще й за наступне літо. — Очі-
кувально подивився прямо в обличчя чоловікові.
Той вдячно кивнув на згоду.
На мокрому асфальті стояли невеличкі калюжі.
Гірлянди синіх, червоних, жовтих, зелених ліхтари-
ків миготіли вздовж будинків, витанцьовували над
вулицями, світляками ховалися у мокрих деревах,
дражнилися з утомленими бляклими ліхтарями,
розсипаючись над ними барвистими букетами та
зірками.
Було далеко за північ. Все, що вдень робило ву-
лиці гомінкими, тепер спало. 1 тільки звуки неспіш-
них кроків лунали у вологому повітрі.
Чоловік подивився під ноги й угледів безліч
тьмяних шматочків гуми—залишків прозорої пиш-
ноти повітряних куль. «Кінець свята»,— подумав
без найменшого суму, а так, мовби знайшов назву
картині. Йому подобалася ця картина, значно біль-
ше подобалася, ніж змальоване недавнім співроз-
мовником всезагальне безсоння. Місто спало гли-
боко й безтривожно.
Рудий зустрів його повискуванням, у якому чоло-
вікові вчувався докір.
— Пробач, друже,—розколошкав шерсть на за-
гривкові.
І подумав, що це, мабуть, остання зима, яку вони
проживуть удвох на острові.

Наприкінці лютого почав сходити лід. Вздовж
берегів ще трималися неширокі товсті смужки,
синювато-прозорі на зламі й каламутно-рихлі
зверху, а темною серединою ріки пропливали самі
тільки уламки крижаної габи. Правда, іноді досить
великі уламки.
Першого березня остров’янин рушив краєм льо-
дяної смужки у бік Дніпра. Йому хотілось поба-
чити, чи скоро відкриється шлях до міста. Рудий
гасав берегом, нервово принюхуючись до зітлілих
кущиків трави і сторожко прядучи вухами на кожен
звук. Та запахи і звуки були цілком звичними, хіба
що тільки у пругкому, рівному вітрові вчувалася
обіцянка близьких перемін.
Місто відкрилось втомленими океанськими ко-
раблями, чорними крутобокими буксирами, рух-
ливою зграєю кранів, котрі завзято дзьобали щось
на березі. А далі—сліпучо на синьому—вилиску-
вали вікнами високі білі будинки.
Чоловік поглянув на воду. Рідкі латки крижин
біліли зовсім безпечно, мирно. «На веслах можна
спробувати»,—вирішив несподівано і швидко по-
дався додому.
Човен піддавався важко й неохоче. Але шукати
дерев’яних круглячків під нього чоловік не пішов.
Налягав на важке тіло човна, аж червоні кола плив-
ли перед очима, але спинитись не міг і на хвилину.
І ледве встиг відскочити, коли у просвітку між чов-
ном та ним зблиснула нарешті вода. Якусь хвили-
ну вагався, чи треба щось брати з собою. До хати
йти не хотілося, але здоровий глузд узяв гору:
гроші могли знадобитися. Метнувся до сарайчика,
виніс весла, чималий черпак, рятувальний пояс
(при цьому губи його скривила глузлива посміш-
ка). Подумав. Приніс іще й коротке алюмінієве
весло — відганяти крижини. Рудий ходив слідом
і пильно стежив за приготуваннями. Та коли чоло-
вік наказав йому: «Стрибай!»—собака скочив від
човна й загавкав.
— Ну й лишайся,— буркнув сердито й одіпхнувся
від берега.
Тут, у тихій Конці, крижини були зовсім подат-
ливі, і неприємна розгубленість від непослуху Ру-
дого скоро минулася. Серце билося радісно й лунко,
і чоловікові здавалося, що все тіло його — могутня
жива пружина, сильніша за будь-які перешкоди і,
певно ж, сильніша за цю весняну річку. Збудження
знайшло вихід у словах. «А ось тобі, ось!» — з ве-
селим завзяттям відпихав одну крижину. «Тепер
не наздоженеш!» — налягаючи на весла, гукав до
іншої, незле кпив з геть дрібних: «Чого б ото й собі
лізти, як осіннім мухам?..»
Видобувшись на Дніпро, мусив балачки припи-
нити: тут доводилося пильнувати й пильнувати. Хоч
і нешвидка, але могутня весняна річка передавала
свою силу й крижинам. Годі було сподіватися не те
шо відіпхнути, а хоча б спинити котрусь веслом.
Човен нагадував загнаного зайця, що намагається
заплутати сліди.

Зненацька заволав тривожно гудок річного па-
роплава. Чоловік здригнувся: пантруючи кригу,
геть забув про іншу небезпеку. Тепер, поволі сти-
шуючи хід, пароплав насувався на нього і несамови-
то, роздратовано гув на всю річку.
Весла сполохано замолотили по воді; одне шкряб-
нуло по крижині, від чого човен розвернувся майже
на дев’яносто градусів; це його і врятувало — край
льоду тільки черкнув борт, здираючи фарбу.
Пароплав пройшов за кілька метрів. Двоє -роз-
лютованих чоловіків вискочили з капітанської
рубки, замахали кулаками, обсипали прокльонами.
Біля борту збився стривожений люд, мовчки дивив-
ся на затятого човняра; тільки якась бабця в тем-
ному ворушила губами й хрестилася…
І знов човен застрибав між льодинами. «Вже
близько, вже близько»,—повторював безтямно, раз
по раз озираючись на берег. Вже й справді було
близько, та щойно він знов озирнувся, як чималий
шмат льоду, що він його, здавалося, вдало обми-
нув, перекрутило течією — човен аж трусонуло від
удару. Зсередини з’явилася тонка цівка води. При-
кинув відстань: «Пусте, вже все одно встигну».

Причалював, задерши ноги на лаву, та й то під-
бори торкалися води.
— Яка це тебе муха вкусила, чоловіче добрий,
що о такій порі кататися надумав? — продеренчав
невисокий, запакований по самі вуха у кожух сто-
рож ремонтних майстерень, допомагаючи прибуль-
цю вибратися на сухе.
Той заціпеніло мовчав і тільки важко хекав.
Дідок захихотів:
— Видать, судилося тобі на цім боці прописати-
ся, бо корабель, як бачиш, наказав довго жити.
І несподівано тужно зітхнув:
— Ех, і що то весна з чоловіком витворяє! Мені
вже он під вісімдесят підбивається, а й то…
Не доказав, що саме, пильно глянув на незруш-
ного мандрівника, ляснув задовгими рукавами об
поли:
— То ти, либонь, замерз навіки, а я тут старістю
талалакаю і не туди, що чоловікові срочний сугрів
потрібен. Ходім до хати,—скомандував бадьоро.
— Воду треба вибрати,—спроквола ступив до
човна чоловік.
— Здурів!—гучно ляснув кожух.—Та хай воно
западеться, твоє корито, щоб через нього здоровля
гробити!
Але той вже виловив задубілою рукою черпака
і, мов сновида, заходився розмірене хлюпати водою.
— Цим наперстком і до ночі не впораєшся, —
завважив дідок.
Тоді іще раз ляснув кожухом і, бурмочучи щось
у волохатий комір, подався до майстерень. Повер-
нувся уже в куцій, наглухо застебнутій ватянці,
подзенькуючи двома новими відрами.
— На ось,—простягнув одне чоловікові,—цією
тарою спідручніше буде.

Зайшов з другого боку, мацнув рукою воду: «Ох,
лихо, лихо…» Потім човен витягли на берег і пере-
кинули догори дном. Дідок обмацав дірку, захитав
головою:
— І чого ото людям не живеться на світі? Мені
он по всіх статтях полагається думати про вічний
спочинок, а я і в голові такого не тримаю. Живу
собі і радію, бо другий раз такого случая може й не
бути.
Запитливо подивився на прибульця, мов чекав
заперечень, та враз похопився:
— Ох, і розцвірінчався старий! А нам же тепер
обом срочний сугрів требується, коли хочемо по-
дибати ще трохи по землі.
«Сугрів» у діда був «первостатейний»: нероз-
ведений медичний спирт. Чоловік подякував за го-
стини, почав збиратися.
— Та йди вже, — глузливо буркнув старий, —
бо ж, либонь, не за моєю балачкою в таку пору
через кригу нечиста принесла.

Над проспектом тремтіло прозоре марево—па-
рував асфальт. Чим вище піднімався чоловік у мі-
сто, тим багатолюднішою ставала вулиця. Він зди-
вувався, що усі зустрічні жінки такі святково ус-
міхнені й гарні. Чи не кожна третя поважно несла
перед собою повний, круглий живіт.
Від дідового спирту, від гамору людної вулиці,
сліпучого блиску вітрин, мерехтіння автомобілів і
ляскоту шин об мокру дорогу у чоловіка скоро все
попливло перед очима. «Посиджу»,—вирішив, звер-
таючи у парк. На плямистій від тіні голого дерева
лавці зручно всівся і простиг ватяні ноги. Сонце
лоскотало повіки. Піднімати їх чимраз ставало важ-
че й важче…

— А може, він і не п’яний, — почув дитячий го-
лос, виринаючи з ласкавої глибини сну, — може,
хворий.
— Всі хворі у лікарнях,— другий голос був рішу-
чий і впевнений.
«Про що вони?»—здивувався мляво і знов про-
валився у сон.
— Дядю, дядю,—хтось торсав його за рукав, —
ви хворий чи п’яний?
Дівчинка років десяти дивилася серйозно і закло-
потано. Лівою рукою вона притискала чорний фут-
ляр скрипки, її менш рішуча товаришка зацікав-
лено визирала з-за плеча.
— Якщо ви хворий, то давайте ми одведемо вас
до лікарні,— ця мала музиканточка справляла вра-
ження надзвичайно ділової особи.— А якщо п’яний,
то вам краще спати дома: і не простудитесь, і в мі-
ліцію не заберуть.
— Дякую,—засміявся, устаючи,—тепер так і
робитиму.
Вже віддаляючись, чув, як музиканточка вичи-
тувала подрузі: «Я ж тобі казала, що він п’яний,
а ти причепилась; «Хворий, хворий!»
«Оце дожився!»—подумав скрушно і весело.

— Ви до кого?— спитала та сама вахтерка, що
й улітку, одірвавшись од в’язання.
— Та…—чоловік затнувся, бо й досі не знав
прізвища молодят.— Я тут влітку приходив, з ко-
лискою. У них тоді хлопчик народився…
Сам відчув, як плутано звучать пояснення, але
ніяк не міг виборсатись із словесних хащів.
— У нас тут хлопчики часто народжуються,—
усміхнулась, кивнувши головою у куток—на зав-
мерлу, німу й глуху до всього на світі парочку.
Потім придивилась до чоловіка й вирішила:
— А! Це ви до Ляшенків приходили?
Він кивнув, хоча прізвище почув уперше.
— То її нема. Поїхала з дитиною до матері. Іще
восени взяла академвідпустку і поїхала. А Віктор
десь тут бігав, я бачила. Та ви самі сходіть поди-
віться!
Ту ж саму кімнату, що й улітку, білявий хлоп-
чина займав тепер удвох із кістлявим борлакува-
тим однокурсником. Немов під впливом товариша,
він і сам схуд. По-дитячому рум’яні й округлі щоки
його тепер поблідли й злегка запали. Але очі відгук-
нулися на появу гостя знайомим щирим блиском.
— Що, замучила наука?— півжартома спитав
чоловік, підсідаючи до заваленого книжками й зо-
шитами стола.
— Вона, клята,—прийняв тон юнак.
Ще трохи поговорили про погоду і проблеми
студентського буття. Нарешті худий сусіда хлопця
ліниво піднявся з ліжка (чоловікові здалося, що
почув виразне торохкання кісток), потягнувся і
заявив:
— Піду провітрюся. Мої сірі клітини аж вола-
ють про свіже повітря. А шлунок бурмоче, що був би
вельми вдячний, коли б перепало щось суттєвіше.
Він перехилився, аж обличчя опинилося проти
того місця, де в людей звичайно буває шлунок
(хоча в даному разі й не вірилося, що серед того
плетива обтягнутих шкірою кісток може знайтися
місце для шлунка), ляснув у середину тонкого ту-
луба долонею і сказав:
— Уже йдемо, йдемо, друже, не дорікай.
Коли двері за студентом зачинилися, чоловік
іще якийсь час дивився на них, розмірковуючи, як
не все треба сприймати, адже хлопець жодного ра-
зу навіть не всміхнувся. Із збентеження його ви-
вів юний приятель.

— Це наш інститутський поет, — пояснив чоло-
вікові.— Має тверде переконання, що кожен
більш-менш путній поет повинен бути оригіналь-
ним. Отож і старається.
Помовчали, їх роз’єднував такий проміжок ча-
су (і, либонь, така кількість подій), що чоловік не
міг придумати, з чого почати.
— Як малий? — зробив перший обережний крок.
Хлопець немов прокинувся, рвучко витяг напако-
вану паперами шухляду, висипав на стіл зо два
десятки любительських фотокарток.
— Росте!— гордо простягнув одну з них, де го-
ле немовля рачкувало до плюшевого зайця.
Чоловік усміхнувся: не було, мабуть, такого сі-
мейного альбому, відколи існує фотографія, де б не
знайшлося отакого от знімка.
Поряд лягла іще одна карточка. Молода маги
притискала до грудей усе того ж голопупенка. Чим
довше дивився на неї чоловік, тим тривожніше
ставало у нього на душі. Та, що стримано усмі-
халась в об’єктив, могла бути усього лише старшою
сестрою тонконогого подряпаного дівчати із по-
заминулого літа. І в розповнілому личку, на яко-
му гострим лишилося тільки підборіддя, і в тонко
вищипаних бровах, і в коротко стрижених кучери-
ках можна було, звичайно, впізнати знайомі риси,
але…
— Схожий на мене, правда ж?— ревниво запи-
тав хлопчина.
Аж тоді чоловік пильніше придививсь до маля-
ти і здивувався:
— Ай справді дуже схожий!
— У нього тільки очі материні—зелені-зелені.
І видно, що смаглявенький буде.
Щасливий вираз на виду молодого батька по-
ступово змінила задавнена стурбованість. Він
опустив очі на фотокартку і, мовби виправдовую-
чись, заговорив:
— Важко їй зараз. Відірвана від інституту… —
Махнув рукою.—Та що там інститут! Від усього
відірвана. Цілісінькі дні сама з малим. Мати уве-
чері з роботи прибіжить — пелюшки пере чи по гос-
подарству порається. Роботи обом вистачає.
Говорив наче й спокійно, а руки нервово переби-
рали карточки.
— Якось приїхала сюди посеред тижня, при-
йшла в інститут. Я навіть злякався: «Тяню, з малим
щось трапилося?» А вона мов і не чує, роззирає-
ться навколо, і в очах сльози стоять. Тоді стрепену-
лася, каже: «Нічого, Вітю, не трапилося. Умовила
маму один день на роботу не піти».—«Але чо-
му?» — допитуюся. «Стомилася, Вітю, скучила за
всім…»
Встав, пройшовся до вікна і назад, взяв зі сто-
лу книжку. Розказував, не випускаючи її з рук.
…Пішли вони містом. Дивилася жадібно довко-
ла і ледь не плакала. А на порозі кав’ярні стала,
вдихнула глибоко дух свіжозмеленої кави — і в
плач. Він затяг її за кіоск, заходився сльози вти-
рати, а вона аж здригається вся, от-от закричить.
І таки закричала: «Та невже ж цьому кінця ніко-
ли не буде?!» Вчепилася йому в руку, і сльози
враз висохли: «Вітю, забери мене сюди, га? Я ж
не людина вже, а якась молочна фабрика, тупий
робот по догляду за дитиною. Буває, по три дні невмивана ходжу — не хочеться! І жодної думки
в голові, а тільки: нагодувати, перевдягти, вику-
пати, випрати, нагодувати, перевдягти… У дзерка-
ло оце вперше за останній місяць глянула. Забери
мене, Вітю, я без тебе цього не витримаю».
— А що я міг їй сказати? Що тут нам утрьох
ніде жити? Що квартиру найняти нема за що? Та й
їсти треба, а мої батьки більше як сорок карбо-
ванців на місяць і пару посилок не можуть на-
шкребти? Це вона й сама знала,— хлопець пішов до
пальта, витяг з кишені пачку сигарет, закурив.
Чоловік розіклав рядком фотокартки, ще раз по-
глянув на усміхнену матір з дитям.
— Що ж ти їй сказав?
— Що?.. — стенув плечима той. — Та щось про
те, що треба потерпіти до літа, про дитячий садок,
про те, що восени в інститут повернеться.
Тоді вона повільно відпустила його руку й ска-
зала: «Пішли, я хоч молочний коктейль вип’ю, бо
кави мені тепер не можна». Перед самими двери-
ма усміхнулась: «Я не дуже заревлася? Очі не
червоні?»— наче й не було нічого.
— Скільки їй років?—спитав чоловік.
— Через місяць двадцять буде.
— А тобі?
— Двадцять два.
Чоловік силкувався пригадати, як це було у ньо-
го: перша донька, пелюшки на батареях, жалібне
квиління посеред ночі, радісно-тривожне відчуття
нового у житті. Йому тоді було не набагато біль-
ше, ніж цьому хлопцеві, та й дружині також. Чи
страждала вона, як оця дівчинка? Він не знав.
Той перший рік після народження дитини запам’я-
тався рівним, лагідним світлом, злагодою, тисяча-
ми радісних сподівань… Навіть безсонні ночі, які
вони часто ділили з дружиною (він завжди нама-
гався відміряти від них більшу частку собі, бо ж
вона була така бліденька і виснажена), не могли
потьмарити ясного світла того року. Навіть клі-
паючи вранці розбухлими червоними повіками і
тамуючи гудіння у важкій голові, чоловік не дорі-
кав долі—вірив, що все це не даремно, що зара-
ди найдорожчих людей, І коли через рік усе в них
почало руйнуватися, не знайшов іншої ради, як
спробувати повторити усе спочатку. Власне, поя-
ва другої дитини була тільки спробою повернути
рівне світло затишку, взаєморозуміння у сім’ю,
що він і уявити не міг, що зуміє полюбити ще
якусь дитину, окрім першої доньки. Та вийшло
все навпаки: другу дитину полюбив одразу й чи
не сильніше, ніж першу (почувався самотнім, а
старша дівчинка щодалі виразніше надавала пере-
вагу матері), повернути з минулого не вдалося й
промінчика. І потім, скільки не роздумував над
причинами, згадати оту мить (жест якийсь, погляд,
єдине слово — ключ, який відкрив би йому приро-
ду рушійних сил, захованих у вулкані, що час від
часу вивергав на нього розжарену лаву зневаги та
каміння докорів, прокльонів, зрад)—згадати, знай-
ти не міг.
— Я гадаю, це у неї минеться,— сказав хлоп-
чина.
Й попобігали всяи тоді по місту! їй усе було
треба: духи, нову комбінацію, костюмчик хлопчи-
кові, креми, туші… «Тільки не говори мамі, бо роз-
сердиться, що гроші тринькаю». І рукавиці — «це
щоб ти не мерз», і лак для нігтів—«на майбутнє,
бо влітку не буде», і ще цілу купу всякого добра.
Більша частина була просто забаганкою. Але він
її не спиняв: після ридань радий був хоч усі мага-
зини до торби витрусити. Потім виявилося, що
витратили гроші, призначені матір’ю на хустку
і вовняну ковдру, його кинуло в жар, але язик не
повернувся дорікнути: блискала очима по прилав-
ках, а сама аж пританцьовувала.
Вийшли з останнього універмагу надвечір. І тут
їй вина забаглося. Спробував відмовити: мовляв,
дитині зашкодить. Де тамі «Я трішечки, тільки на
язик візьму». Повернули до магазину. «У магазин
не хочу. Хочу, щоб людей багато і музика гра-
ла». Тут він не витримав, поспитав, чи, бува, чого
не об’їлася: утрьох у батьків на шиї сидять, а їй
музику та вино подавай. «Може, ти ще на шам-
панське замірилась?» — «А як ти вгадав?» І смі-
ється.
Пішли в кафе, тут, у парку, неподалік від гур-
тожитку. Замовили шампанського, цукерок. Вона
повен фужер випила, очі заплющила: «Ох, оце й
не прокидалася б».—«Доведеться,— нагадав він,—
бо До автобуса тридцять сім хвилин залишилось».
Вона тільки очі ледь-ледь розплющила: «Викинь
свій годинник на смітник і не заважай мені музи-
ку слухати». Він жахнувся: «А дитина?» — «У ди-
тини є півлітрова банка молока, я ще вранці зці-
дилася, кефір є, каша. Не заважай!»
Оркестрик там був—доброго слова не вартий.
Рік тому вона його перша обсміяла б. А то слуха-
ла нудотно-сльозливе завивання і не ворушилася.
Він і не помітив, як біля столу жевжик якийсь
вродився: даму на танець просить. Назад весела
прийшла:
«Я хоч і товстуха тепер, а на комплімент розжи-
лася!»
— От ви мені скажіть,—спинився нарешті хло-
пець напроти чоловіка,— то в ній такого незви-
чайного, що парубки, як мухи до меду, липнуть?
Та у нас на Суворовській кожна третя показніша
за неї. Це ж я, я знаю, яка вона, а інші? Що вони
можуть знати?
— Інші відчувають, — сказав чоловік, а сам по-
думав, що й цей хлопчина мало про неї знає.
— Мабуть, що так.
— Ну і до чого ж ви дотанцювалися?
— Та аж до того, що у неї крізь плаття молоко
проступило,— усміхнувся ледь-ледь.

Чоловік уявив, як вони побрели голим зимовим
парком, згинаючись під вітром, думаючи кожен
про своє. Він—про завтрашні прикрощі. А вона?
— Вона хоч пояснила, що з нею коїться?
— Та пояснила начеб…
Виходило так: зараз вона почувається птахом у
клітці. Була вільна-вільна, увесь білий світ—до-
мівка, а тепер… «Знаєш, Вітю, що найстрашніше?
Мені вже довіку з цієї клітки не вибратись».—
«Чому ж? Підросте син…»— «Невже ти не розу-
мієш? Чи підросте, чи й зовсім виросте, а волі я
вже не матиму…»—«Ти що, не любиш його зов-
сім?» Подивилась мов на дитину: «А про що ж
оце, як не про любов, я тобі розказую?»
Чоловіка стривожив і засмутив її біль, хоча
він і усвідомлював: справжньої причини отак
страждати у дівчини нема. Але страждання було
справжнє, і тут ні він, ні хто інший нічим заради-
ти не міг.
— Вам краще було б жити разом.
— Еге ж, краще, я й сам знаю, та до осені про
це годі й думати.
— Я допоможу, — чоловік зосереджено розгля-
дав фотокартки на столі. — Ну, за квартиру пла-
титиму, чи що…
— Ні,—мотнув білим чубом хлопчина.—Ви тіль-
ки не ображайтесь, Лук’яновичу, гаразд? Я знаю,
ви цілком щиро… Але це неможливо. Та й спро-
буйте пояснити батькам, з якого це дива чужа лю-
дина робить нам такі дорогі послуги?
його боляче вкололо оте «чужа людина». Вона
так не сказала б. Вона, може, навіть і погодилася б.
Та з позиції батьків його намір і справді міг вида-
тися щонайменше химерним. «Якщо не підозрі-
лим»,— підсумував невесело.
Хлопець пильно поглянув на гостя, похопився:
— Та ви не переймайтеся надто, Лук’яновичу!
У неї це вже минулося. Я ось у суботу їздив до
них — грається з дитиною, щебече, регочуть обоє…
— Не плакала більше?
— Та ні. Про інститут, про гуртожиток розпиту-
вала, але вже спокійно, сміялася, коли я про Слав-
ка розповідав. Отож і думаю, що у неї все минулося…
З гуртожитку вони вийшли близько п’ятої.
— Ну, я побіг,— ніяково простяг руку хлопчи-
на.—Мені ще на консультацію треба встигнути.
— Зачекай,—чоловік витяг з кишені гроші.
— Не треба, Лук’яновичу, — сховав руку, мов
школяр.
— Цить,—порахував папірці, поклав кілька на-
зад у кишеню.— Бери,— простягнув решту.
— Не візьму.
— Візьмеш і купите… ну, щось таке… Чого їй
хочеться?
Дедалі він ставав сам собі гидкіший у ролі дріб-
ного благодійника і прагнув якнайшвидше покінчи-
ти з цим.
— Не має значення, я не візьму.
— Чого їй хочеться,— питаю.
— Босоніжки хочеться, лаковані, чорні, на ви-
соких підборах,— розсердився хлопець.
— Отож і купиш—лаковані, на високих підбо-
рах.
— Та що ж я…—дивився кудись убік, нервово
кривив губи.
— Скажеш, украв, купив, з неба впали — що
хочеш.
— Спасибі.
Обом було ніяково і хотілося розійтися.
— Біжи, бо спізнишся,— нагадав чоловік.
Постояв, дивлячись услід високій зграбній пос-
таті. «Щось ми не договорились, щось…» Труснув
головою, глянув на годинника. Повагався кілька
секунд—час було повертатися додому. Але рушив
не до річки, а нагору у місто.

В управлінні йому сказали, що всі основні бри-
гади зараз на новому корпусі пологового будин-
ку—хочуть здати до восьмого березня. І що Ми-
хайла Григоровича теж треба шукати там, бо в ко-
го, може, робочий день і вісім годин, а в нього—
доки сонце світить.
Навкруг білої п’ятиповерхової споруди, яка не-
забаром мала стати пологовим будинком (моло-
денька секретарка в управлінні сповістила навіть,
округливши й без того банькуваті очі, що тут буде
встановлено відеотелефон і батьки матимуть змо-
гу побачити нащадків у перший же день народ-
ження), височіли різноколірні купи залишків буді-
вельного добра, стирчали обрізки дощок, зміїлися
товсті чорні шланги. Вхід до будинку був, певно,
десь в іншому місці, бо з того боку, де стояв чоло-
вік, дістатися хоча б до стіни здавалося неможли-
вим. «І коли вони сподіваються упоратися з оцим
розгардіяшем?»— подивувався, нерішуче роззираю-
чись на прикмети чийогось (а може, й колективно-
го) безголів’я.
У розчиненому вікні стояла тоненька дівчина.
Поверх синього комбінезона вона була вдягнута
в ясно-жовту кофту.
— Дядечку, а ви ось так зробіть! — дівчина вхо-
пила поли розстебнутої кофти і замахала ними,
неначе крилами. Зоддалік вона й справді нагадува-
ла чудернацького жовтокрилого птаха з синім хвос-
том, який от-от злетить додолу. Чоловік мимоволі
приплющив очі — птах саме гойднувся уперед. Зго-
ри посипалися льодянці сміху. Він знову поглянув
угору і побачив повне вікно молодих облич.

— Ми тільки так і дістаємося сюди! Ось і ви
спробуйте.
Сміх не вгавав. Від нього й чоловікові стало лег-
ко і весело. Ухопивши поли бушлата, смішно при-
сів, розвів руки, змахнув ними. Нова злива льо-
дянців зірвалася з-під даху і задзвеніла довкола.
— Не виходить, дівчатка!
— От коли б ви тут працювали, то нараз вивчи-
лися б!
— У нас усі вміють! Ми курси спеціальні закін-
чували!
— Записуйтесь!
Чоловік перечекав, доки веселощі у пташнику
трохи вщухнуть, тоді гукнув:
— Дівчатка! Розшукайте мені виконроба вашо-
го і попросіть, щоб злетів униз.
— Зараз!—жартівниці зникли у будинку.
Через кілька хвилин з вікна вистромилась аку-
ратненька лисина Михайла Григоровича. Якийсь
час він насторожено вдивлявся у постать посеред
захаращеного двору, а впізнавши, вигукнув:
— О! Привіт, Лук’яновичу! То це вам забаглося,
щоб я вистрибнув з вікна п’ятого поверху?
— Та ні! Дівчата сказали, що ви тут усі літати
навчені. Я був спробував, та не вийшло.
Десь у глибині будинку знов задзвенів молодий
сміх. Михайло Григорович посварився на когось
позад себе, гукнув приятелеві:
— Заходь з другого боку, там двері є, а я зараз
спущуся.
Зустрілися на другому поверсі у сяючому сала-
товою незайманістю коридорі. Пахло свіжою фар-
бою і деревом. Гість глибоко вдихнув знайомий
запах, і вийшло, начеб зітхнув.
— Що, заскучали за нами?—спитав виконроб,
відмикаючи лискучі білі двері.
— Посидів би зиму на острові, то не питав би.
— Хоч убийте, не збагну, що ви там висиджує-
те!—хозяйновито згрібав з голубої лави сувої па-
перів і різноколірних папок.— Сідайте…
Випростався, войовниче взяв руки в боки:
— Ну що, працювати будемо?
Чоловік згадав, як перебирався через річку, і за-
сміявся.
— Та ви тут і без мене, бачу, прекрасно впорує-
тесь.
— Прекрасно!—обурився виконроб.—Ви бачили,
що муляри унизу полишили? А спробуй їх тепер
сюди заманити, коли всі гроші з об’єкта вибрано!
Та й ми теж добрі: погналися за заробітками,
влізли поперед сантехніків, поштукатурили, побі-
лили, а тепер ходимо за ними та діри зализуємо.
Давня історія. Серце кров’ю обливається від такої
роботи.
— Ну, то нічого було спішити.
— З вашого острова, звичайно, найлегше вказів-
ки давати!—огризнувся виконроб.—А тут як поч-
неш крайнього шукати, то й виходить, що такого
немає ніде, навіть у самому міністерстві. От і вик-
ручуйся, як хочеш.
— Виходить?
— Та виходить! Або на одній нозі крутишся, або
ото так, як дівчата показували…
Раптом ляснув себе по лобі, засміявся рало:
— Лук’яновичу! Давайте я вас у бригадири візь-
му. Тут у мене ціла група жевжиків з училища тов-
четься, а вчити їх нікому й ніколи. Підете, га?
— Ти ж знаєш…
— Ну то й що? До літа ж далеко.
— Город засадити треба,— сказав ніяковіючи, бо
надто вже не в’язався город з клопотами співроз-
мовника.
— Теж мені проблема!— одразу завівся той. —
«Город», «острів», «тихе життя»! — передражнив
сердито.—Та ми вам той город за один день заса-
димо! Ви мені пробачте, Лук’яновпчу, але у вас,
по-моєму, від сидіння на тому острові щось із пси-
хікою відбувається. Ви ось приходьте сьомого до
нас, коли об’єкт здавати будемо,—самі все побачи-
те і зрозумієте.
— Прийду, якщо крига на Дніпрі зійде,—ска-
зав чоловік.
Виконроб округлив очі, розкрив рота, але тут
двері в кімнату розчахнулися і разом з хмільним
весняним протягом впурхнула сміхотлива птаха у
жовтій кофті.
— Михайле Григоровичу! А ми свій поверх уже
закінчили. Приймайте роботу!
Лукаво стрельнула очима на жертву свого не-
давнього жарту, пирснула і так само стрімко виле-
тіла.
— Я зараз, зачекайте трохи, — кивнув на ходу
виконроб.