Алла Тютюнник. “Острови навпроти міста”

Чоловік постояв коло вікна, розглядаючи гра-
фічно чіткі обриси дерев у ранніх прозорих сутін-
ках, молочне світіння будинків навпроти. У ньому
самому шугали хмільні протяги і ширилося, зрос-
тало п’янко і гостро відчуття нереальності кольо-
рів, міста і себе у ньому. Ось у білому будинкові
навпроти засвітилося перше вікно. Жінка в зелено-
му платті виклала з торбини на стіл пакунки, одяг-
ла фартух. До неї прийшло хлоп’я років семи —
тонкоруке, голоноге, у білій майці і синіх трусиках.
Жінка погладила дитину по голові, взяла з білої
полиці великий золотий апельсин і дала хлопчико-
ві. А тоді обернулася і різким рухом запнула вікно
ясно-зеленою шторою. І навіть силуетів не стало
видно…

Чоловіка аж хитнуло від напливу туги—немов
жінка скривдила його.
Внизу шурхотіла весняна вечірня вулиця. Геть
усі перехожі видавалися йому весело заклопотани-
ми, усі несли портфелі, торбинки та авоськи. Дех-
то, обтерши ноги, заходив до будинку з ясно-зеле-
ним вікном. В одного чоловіка в руках він побачив
блакитний триколісний велосипедик. У густих си-
ніх сутінках велосипедик сяяв, мов ялинкова іг-
рашка. Чомусь від його світіння знов боляче стис-
нулося у грудях—аж руку приклав, тамуючи зіт-
хання.
Задеренчав телефон і змовк. Чим більше вікон
спалахувало у білій башті навпроти, тим менше ста-
вало звуків у майбутньому пологовому будинку.
Нарешті десь востаннє грюкнули двері.
— Ну, на сьогодні все, — став на порозі незвич-
но розхристаний виконроб, потираючи руки.—Всти-
гаємо, Лук’яновичу, встигаємо!
Але той, до кого він звертався зі своєю радістю,
тільки ледь помітно усміхнувся.
— Ну от що, — одразу перейшов на діловито-гос-
подарський тон Михайло Григорович,—зараз піде-
мо до мене, повечеряємо як слід, заодно й погово-
римо.
— Не можу,—з видимим жалем озвався гість.—
Рудий залишився на острові.
— Чому лишився? Він же ніколи…
— Мабуть, криги злякався.
— А ви?..
— Пізно вже. Треба йти до човна. Чорт, ще й
дірку у темряві латати…—Подумав уголос та й
одразу похопився: — Передаси щире вітання дру-
жині. А в гості я найближчим часом таки виберусь.
Може, навіть сьомого. Тоді й поговоримо детально
про все.

— Ходімо, проведу вас,— рішуче сказав Михай-
ло Григорович.—А заодно й погляну, що там з
річкою.
На подвір’ї серед розкиданих будматеріалів чо-
ловік вибрав дві грудки смоли, кілька невеликих
дощечок—виконроб спостерігав за ним з насторо-
женою цікавістю. В магазині купили консервів, ков-
баси та хліба. Повагавшись, чоловік спитав у прия-
теля:
— Твоя не лаятиметься, коли вип’єш трохи?
— А вам доводилось зустрічати таку, щоб не
лаялась? — засміявся той і рішуче звернувся до
продавщиці:
— Пляшечку горілки, серденько.
Кварталом нижче їм трапився іще один магазин,
й інше «серденько» з відділу кулінарії додало до
пакунків кіло смаженої — і охолонути не встигла —
телячої печінки.
Біля човна старий сторож засяяв до чоловіків
усім своїм зморщеним обличчям.
— А я думав, ти в якої молодиці заночуєш,—
зашурхотів довгополим кожухом, лаштуючи рушни-
цю за плечем.
— Діду, ось вам помічник,— ладнайте удвох ве-
черю. А я тут коло човна подлубаюсь трохи.
— А яка надобність у ньому проти ночі?—заці-
кавився старий.
Чоловік удав, що не почув, схилився над ушкод-
женим днищем: берег освітлювався потужними
прожекторами, і кожну зазубрину було видно, як
удень.
— Чи ти глухий?— лагідно спитав дід.
— Додому треба,— буркнув не розгинаючись.
— Вранішня випивка з голови не вивітрилась, —
пояснив дідок виконробові, тицяючи пальцем у зіг-
нуту над човном спину. Той не озвався — задумано
дививсь на світлі латки по всій поверхні важкої,
темної води. Старий не вгавав:
— Чоловіче добрий, в таку дорогу жених на влас-
не весілля не попхнеться, а в тебе що за клопіт?
Ніхто не озвався, тільки по паузі чоловік без уся-
кої надії в голосі поспитав:
— Діду, тут ніде паяльної лампи не знайдеться?
— Ану вставай!—визвірився старий з неочіку-
ваною люттю.—Кому кажу—вставай!—зірвав з
плеча рушницю.
Чоловік встав, засміявся нерішуче.
— І спробуй-то пхати свого носа іще раз до тієї
дірки, то я тобі їх у днищі стільки нароблю — за
тиждень не залатаєш! А тепер човгай у мою буду.
Я тебе до ранку у полон беру!
Михайло Григорович весело реготав осторонь.
Безпорадно озирнувшись на нього, «полонений» і
собі засміявся.
— Ич, цуцики дурні,—звернувся старий до уяв-
них свідків. — Регочуть! Пороху не нюхали, шмар-
качі нещасні, ціни власному життю не знають, тіль-
ки зуби скалити й навчилися. Ану, громадянин по-
лонений, кроком руш!
— А мене ж куди, діду?—тамуючи сміх, спитав
третій учасник подій.
— Та давай за нами, куди ж тебе дінеш,—зітх-
нув сторс’ж, опустив зброю і несильно штурхонув
у плечі «полоненого».
— Мені додому треба,—серйозно сказав чоло-
вік.
Виконроб, передражнюючи його, пояснив дідові:
— У нього там собачка лишився, нервувати бу-
де, самі розумієте.
Заспокоєний було дід люто чвиркнув крізь зуби,
ляснув рукавом об полу і вереснув несподівано ви-
соким голосом:
— А бодай вони всі тобі повиздихали! Собачка
його нервуватиме, бач! А я тобі що, гірший за со-
баку? Чи в мене нервів нема, щоб оце живу люди-
ну відпустити в отаку дорогу?
І раптом спокійно сам до себе спитав:
— А чого я й справді розходився? Ну поменшає
на одного дурня — чи не горе! Давай чкурай на
свою погибель, собачий жалібник!
Повернувся — аж ноги заплуталися у довгих по-
лах — і подався нагору.
— Пішли,—поклав руку на плече товаришеві
Михайло Григорович.
Дід і не думав сердитися. З порога спитав заці-
кавлено:
— У вас, певне, і їстівне щось, либонь, таки знай-
деться?
Гості порозгортали на столі пакунки. Тим часом
дід дістав золотисте копчене сало, квашені огірки
та цибулю, сів до столу.
— Скільки оце живу, а кращої закуски не куш-
тував, — блаженно тулився попереком до гарячої
батареї.— Років отак з двадцять тому почали в
мене зуби кришитися. Я зразу не дуже й ремству-
вав, бо в людей, трапляється, й замолоду виліта-
ють,—апетитно хрумкнув огірком.—Та й то ска-
зати: люд пішов нині миршавий.
Чоловіки перезирнулися і ледве втрималися од
сміху, бо важко було уявити когось миршавішого
від діда.
— Вірите, світ немилий став через ту біду: жую
саму товчену картоплю, а коли припече—овоча
якогось на тертушку зітру, цибулину так само,
олійкою присмачу, а воно ж ніякого задоволення!
Ви коли-небудь таке пробували?
— Не доводилось,— відповів Михайло Григоро-
вич.

— Ну то ще попробуєте,— пообіцяв дід.— Ото-
ді й збагнете, чого люди починають про вічний спо-
чинок задумуватись.
Дідок помовчав. Видно було: вагався, чи про-
довжувати. Тоді махнув рукою:
— Ви не подумайте чого… Я дві війни пройшов,
громадянську і Вітчизняну. Кавалеристом був,—
очі його викличне зблиснули,— П’ятеро коней по-
ховав… За першим, Рубіном звали, плакав навіть
А самого» й не дряпнуло ніде.
— Вас, діду, у музей треба б—як унікальний
екземпляр!—засміявся виконроб.
— Атож, бо другого такого, либонь, у цілім сві-
ті нема,—погодився охоче.—Ага! Так це я до то-
го, щоб ви чого не подумали… Бо я хоч на війнах
тих набачився і натерпівся всякого, а такого стра-
ху, як перед зубною дзижчалкою, ніколи не відчу-
вав.
Чоловіки зареготали.
— Смійтеся, смійтеся,—обурився старий,—подивлюсь я, як ви в тому чортовому кріслі посмієтеся.
— Ну й як, втрапили ви в те крісло?— поціка-
вився чоловік.
— А як бачиш!—гордо вишкірив металеві зуби
старий.— Втрапив. Але тільки за четвертим разом.
Та й то баба під дверима стояла, щоб не втік. Отак
мене місяць за руку і водила.
Чоловіки намагалися бути серйозними.
— Я після всього тому хлопцеві, що коло мене
впрівав, пляшку коньяку купив,— значуще підняв
сухого пальця догори.— А як було не купити? Він,
вважай, воскреситель мій.
Тут гості вже не змогли стриматися, і старий теж
захихотів:
— Та чого там, воно й посміятися не гріх, бо—
теж радість битія. Але я вам серйозно скажу: якби
той хлопець не напхав мені в рота заліза, не смія-
тися б мені отут за чаркою.— Старий кинув до ро-
та чималий шмат сала, відкусив від цибулини.
— Чому ж так? — здивувався чоловік. — Невже
тільки через зуби?
— Що то молоде!— похитав головою дідок.—
Товкмачиш йому, товкмачиш, а воно очима лупає
та питає «чому?» — передражнив незлостиво. — Ти
зрозумій: коли людині яблуко до пуття нічим гриз-
нути, то це — як нараз оглухнути. Від туги дуба
врізати можна. А що, думаєш, такого не буває?
— Діду, на вас подивитися—нізащо не повіриш,
що можете отак їсти,—зачудовано завважив Ми-
хайло Григорович.
— Усе в діло йде!—заявив той, приступаючи до
печінки.—3 бабою воюю—раз! На це енергія пот-
рібна. Баба в мене темна, вже років десять вмирати
збирається. А я її відмовляю, бо вичитав, що на-
ші організми на двісті літ розраховані. Раніше, бач,
злигодні та лиха усякі людині жить заважали, а те-
пер — чого не жити?
Старий помилувався на золотистий колір печінки,
примірився і відкусив.
— П’ятеро отаких лобуряк, як ви, маю, теж вою-
вати доводиться — два!— сказав перегодом.— Всі
ви дуже грамотні, коли вам добре ведеться. А як
до біди дійде — давай, тату, помагай.
Помовчав, мружачись у далечінь.
— Одинадцятеро внуків і четверо правнуків—
три! Тут, брат, тільки встигай: той студент, поси-
лочку йому злагодити треба, той сам заробляти
навчився, а тратити — ні, вчити доводиться, а та,
гляди, заміж зібралася — готуй, діду, придане. А ма-
ленькі всі у мене в хаті товчуться — кому шаблю
змайструй, кому санки, а цей у школі просить висту-
пити, про війну розказати.

Повагався, чи взяти йому іще шматочок, нарешті
зважився і вів далі:
— Ну й робота—чотири! Все ж воно калорій
вимагає. А ви дивуєтесь, куди старий стільки їсть.
При моїй жисті без добрячого харчування не про-
тягнеш.
Видобув з кишені акуратно складену хустку в бі-
ло-синю клітинку, витер губи і пальці.
— Ну, знаєте!—захоплено вигукнув наймолод-
ший у товаристві Михайло Григорович.— Я щодня
тільки й чую: у того інфаркт, у того виразка, ще
у когось каміння в нирках, а в іншого невроз… А тут
сидить собі дід… Скільки вам років?
— Скоро вісімдесят.
— Сидить собі вісімдесятилітній здоровань, на-
минає сало з цибулею і заявляє, що житиме двісті
років!
— Інфаркт! Невроз!—передражнив старий.—
Це у вас від того, що не навчилися далі свого но-
са бачити. Сьогодні жінка утекла: «Ох, серце бо-
лить!» Завтра начальник вилаяв: «Ах, невроз!»
Ось один такий сидить,—тицьнув пальцем на чо-
ловіка. — У нього, бачте, собачка плакатиме, так
він попрется його вспокоювати на власну погибель.
Тьху! Не я твій батько…
— Цікаво, цікаво…—примружив очі виконроб.—
Отже, утекла жінка—не біда, начальник вилаяв—
теж нічого страшного, так?
— Авжеж. А ти тільки це збагнув? — глузливо
спитав дід.
— Гаразд. Яка ж тоді, по-вашому, справжня бі-
да? — не вгавав цікавий Михайло Григорович.
— От коли такі жевжики, як ти, через дурниці
здоровля гроблять—ото біда. Бо жінку, поки жи-
вий, повернути можна або й кращу знайти, началь-
ника через рік-півтора, дивись, і зняли, а тебе, коли
при силі та й з головою,—поставили… Поки жи-
вий, усе налагодити можна. Живі люди світ по-своє-
му повернути зуміли, і ніякі інфаркти їх не бра-
ли,—той медичний термін старий вимовляв повіль-
но і з притиском, наче притримував перед очима і
розглядав —зачудовано та гидливо.
— Діду, як вас звати?—всміхнувся «жевжик».
— Семеном Овер’яновичем люди звуть, а ти міг
би й зразу поспитати та й себе назвати.
— Та я увесь цей час вас слухаю, перебити
боявся, — засміявся, але видно було, що то тільки
від бажання приховати ніяковість.
— То добре, що слухав, може, на користь піде, —
буркнув дід несердито.
— Вже пішло, Семене Овер’яновичу. На душі лег-
ко, в голові ясно—хоч зараз починай усе життя
спочатку. Коли дозволите, я до вас іще приходити-
му — просто послухати.
— І приходь,—з гідністю погодився старий, —
не завадить.
— Тільки спочатку ви мені чесно признайтеся:
невже у самого ніколи не бува так, що хоч з мосту
та в воду?
— Це з якого ж такого дива?—примружився
на співрозмовника.
— Ну, приміром, коли з усіх боків—самі напа-
сті. Сім’я розвалилася, діти не такі повиростали, як
хотів, друзі зрадили, в роботі розчарування, а сили
почати усе спочатку— нема. Тоді як?
— Це ти про себе чи так, для прикладу? — гострі
очиці старого ладні були, здавалося, обмацати Ми-
хайла Григоровича не тільки зовні, а й зсередини.
— На майбутнє,—засміявся той,—може, якийсь
рецепт дасте.
— Дам, чого ж не дати,—легко погодився ста-
рий, наче той рецепт лежав у нього в кишені кожу-
xa. — Як уже таке лихо скоїлося, дорогий чоловіче,
знайди собі закуток, сядь, заплющ очі і уяви лю-
дину від самого початку, ще коли вона в печері
жила. і аж до цього дня, І всі лиха уяви, які на неї
сипалися. Історію добре знаєш?
— Та начебто.
— Так ото сиди собі і уявляй. Тільки не так, як
у кіно показують,—тьма людей, усе стріляє та ба-
бахкає, ще й музика гримить. Так не треба. Ти
кожну людину постарайся побачити окремо і всі її
лиха та болі. 1 собі так, аж поки не зрозумієш, як
тобі добре на цім світі ведеться. А тоді порахуй
усіх своїх предків до печерного чоловіка та подя-
куй їм, що жоден не втрапив під кабанячі ікла, не
згорів на вогнищі, не загинув на війнах і не стриб-
нув з мосту у воду — щоб ти міг оце тепер топтати
ряст.
— А як усе одно болітиме?
— Тоді ще спробуй уявити себе ось таким, як я
нині.
— Не уявляю, а далі що?
— Ох і не тямуще ж!—звернувся невідомо до
кого дід. А Михайлу Григоровичу повчально ска-
зав:—От коли тобі стукне вісімдесят, то ти лікті
гризтимеш, що сидів отак без діла у тихому закут-
ку і з дурного розуму страданіями займався. Може,
знов спитаєш чому? Так я тобі скажу. Тому, що
час, тобі відміряний, не сидів біля тебе і не чекав,
поки ти знов надумаєш жити. Він собі минав поти-
хеньку. Як ось у цього дурня, товариша твого, —
сердито тицьнув пальцем на свого «полоненого».
— Чого ви на мене навріпилися?—здивувався той.
— А якої ж ти бенері марнуєш роки на своєму
острові? — вереснув старий.— Я твого човна третій
рік отут стережу і дещо зрозумів. Ану скажи, чим
тобі світ не догодив, що ти від нього ховаєшся?

Чоловік розгубився. Після дідової проповіді жод-
на з причин, які б міг навести, не здавалася й трохи
переконливою. Скоріш—до смішного мізерною.
Світ був прекрасний. Заради нього справді варто
було сьогодні долати небезпечну річку—заради
оцих людей, своїх надій, руху, зелених вікон і зо-
лотого апельсина у синьому присмерку.
— Мовчиш,—майже задоволене сказав дід. —
Мовчиш, бо нема і не може бути такої кривди, щоб
через неї життя марнувати. А коли ти так повівся,
то хто ти є? Слабкодух і злочинець,—відповів сам
собі.
— Це ви перегнули трохи, Семене Овер’янови-
чу,—ховаючи хитрі зблиски в очах, завважив Ми-
хайло Григорович.—Він же не сидить там без ді-
ла. Город порає, майструє потроху…
— Ага,—у тон йому погодився старий.—Різьб-
лене корито цяцькує, собачку виховує. Хіба не ро-
бота?
— 01 Тепер удвох узялися,—здивувався чоловік.
І раптом обурився:—Та яке вам діло, що я там
роблю? Чи я у вас дощок на своє корито прошу, чи
мій собака на вашому порозі купки кладе? Чи я не
маю права жити, як хочу?
— Ич, розпорощалося! — кивнув старий до нега-
даного спільника.— Я тобі скажу, як ти хочеш жити:
з радістю. Бо всі того хотять, і не бреши мені, що
ти не такий, як усі.
— Дайте спокій,— кволо попросив чоловік.
— Не дам,—заявив старий.—А найбільшу ра-
дість людина має, коли від її життя іншим радісно.
— Ви такий правильний, діду, як передовиця в
газеті або підручник для третього класу,—відби-
вався не дуже впевнено.
— А ти б їх читав частіше, гляди, й сам вирів-
нявся б.

Старий, по всьому, був не з тих, хто лишає остан-
нє слово за супротивником, тож чоловік визнав за
краще промовчати. День втомив його. Світло голої
лампочки під стелею комірчини різало очі. На столі
стриміла ледь почата пляшка горілки, про яку во-
ни геть забули. Чоловік прихилився до стіни й скле-
пив повіки.
Всі враження й думки переплуталися в голові так,
Що годі було й розібратися, які стосуються мину-
лого, які сьогоднішнього, а які—майбутнього. Бу-
ло враження, що цих вимірів наче й не існує. А був
тільки він сам, одночасно в усіх вимірах, і десь у
крові блукала та перша молекула, з якої почала-
ся земля.
І мусив її берегти, а отже, й себе теж, бо без цьо-
го в досконалій чудесній землі могло щось поруши-
тися.
— Заснув,—почув здалеку бадьорий голос ді-
да. — Чи це я його ухоркав?
Чоловік розплющив очі й побачив, що дід натя-
гає на плече рушницю, а Михайло Григорович не-
рішуче тупцяється коло дверей. Втрьох вийшли
у прохолоду ночі, помовчали на порозі. Темпу річку
навскоси перекреслювали жовті, червоні та зелені
пунктири вогнів. Між зорями і ліхтарями яскраво
світилися рухливі цятки портових кранів. Пишаю-
чись, мов новорічна ялинка, сяяв океанський кора-
бель біля причалу. І скрізь були люди. І можна
було скільки завгодно сумувати, що ніколи не зди-
баєшся з ними, вартими любові і дружби, а відтак
і не спізнаєш, можливо, чогось найпотрібнішого для
тебе самого. Чоловік відчув себе, як в останній ве-
чір перед дорогою, коли речі спаковано, придбано
квиток і є ще трохи часу, щоб озирнутися на те, що
лишаєш. «Це весна,—сказав подумки,—весна і
ніч».

Під стріхою будиночка на острові оселилися
шпаки.
Чоловік спочатку прокидався від несамовитих —
до лоскоту в хребті — співів. Пізніше — від писку
зголоднілих пташенят. Це заміняло будильник. Бу-
дильник був тепер необхідний, бо чоловік щоранку
мав встигати на восьму годину до міста. Там вісім-
надцятеро випускників профтехучилища зустрічали
його галасом, який нагадував невгамовне сімейство
під стріхою.
Життя протікало спокійно і ясно. І поволі набли-
жалось до літа.
Підв’язуючи обважнілі кущі помідорів, чоловік
міркував про своє чекання: «Хто хоч раз у житті
спізнав таке, той завжди прагнутиме повторити усе
знов».

«Можна, мабуть, прожити, не знаючи, як воно
буває (перед очима поставало худеньке личко в
мерехтінні свічок і дві зелені сльози на ньому),
та коли вже знаєш—ніколи не матимеш спокою»,—
думав, вирушаючи жовтою вранішньою водою до
міста.
«Цікаво, як це зветься? — знов переживав щемливий жаль до подряпаних ніг, до сирот на темній,
гладенькій шкірі, до риб, яких вона не могла бачити зловленими.— Хоч як би воно звалося, тільки
нехай буде»,—думав, погладжуючи теплу дошку, яка мала стати чиїмось вікном.
Першого червня чоловік розшукав у гуртожитку білявого хлопчину і дізнався, що гостей слід чекати
через місяць. Він наново пофарбував хатку, переніс туди простору колиску з майстерні і строкату вазу
зі столу. І потім щодня додавав щось, мов птах у гніздо—по пір’їні, по соломині, по гілочці, щоб
і затишно, і красиво, і м’яко, і зручно, А коли всі речі знайшли свої місця, повісив на вікні фіранки
з блакитною каймою.
В передостанній день місяця відніс в управління
заяву.
Михайло Григорович спитав тільки:
— Діждався літа?
І пішов проводжати. Коли поминали новий поло-
говий будинок, чоловік поцікавився, чи не можна
де дістати зараз апельсини. Виконроб глузливо
глипнув на супутника і запитав:
— А шубу англійського короля не хочеш?
Потім, коли навантажені шампанським та шоко-
ладом спускалися до річки, нерішуче поцікавився:
— Яка хоч вона, та, задля якої можна так стара-
тися?
Заглиблений у щось своє, чоловік навіть не зразу
второпав:
— Хто,?
— Як—хто? А для кого ти оце апельсинів питав?
— А-а-а-! Так то не вона, а вони. їх троє.
У сторожко скошених очах Михайла Григоровича
читалося німе запитання.
— Ну, вона, він і дитина,—не дуже впевнено
пояснив чоловік.
— Вона що ж, без чоловіка не має змоги при-
їхати? Діла! Я б такої ситуації не витримав.
Чоловікові хотілося пояснити, що все це не так,
він шукав простих зрозумілих слів, але не знахо-
див, і раптом спитав себе: «А як же? Як?» Може,
його діловитий приятель правий? Може, тут нічого
й шукати, бо все простіше простого—так, як зро-
зумів Михайло: він, вона і її чоловік, мов більмо на
оці? Чоловікові схотілося брязнути шампанським
об асфальт і заволати, що все це брехня. Але він
тільки розгублено зирнув на супутника. Той неуваж-
но роздивлявся довкола. Видно було, що він щиро
заклопотаний друговою невлаштованістю. І все ж
пояснювати йому щось чоловік не зважився. «От
і вся різниця,—гірко всміхнувся сам собі.—Тільки
з н е ю я можу про таке говорити, без остраху ви-
датися пристаркуватим диваком, а більше ні з ким.
Хотів би я глянути на вираз його обличчя, коли б
оце заходився пояснювати, що та як».
Вже біля човна виконроб спитав:
— То виходить, що у тебе безперспективно?
— Виходить,—легко погодився чоловік.
— Пробач, що лізу не в своє діло, але… Можна
спитати?
— Питай.
— Ти поговорити з нею пробував? Ну, умовити,
чи що…
— Спробую,—пообіцяв так само легко.
— Обов’язково спробуй! — щиро зрадів Михайло
Григорович.—А то ж подумати навіть страшно,
щоб отак по два роки чекати зустрічі, а тоді ще й
чоловіка її при цьому терпіти. В разі чого, я мзжу
з ним дуже ввічливо поговорити. Ти тільки скажи,
коли треба.
— Неодмінно скажу! — весело пообіцяв чоловік,
стрибнувши у човен.
Усю дорогу додому він усміхався, згадуючи сло-
ва приятеля.
А вранці, повертаючись із риболовлі, побачив на
березі синю шкаралупку — точнісінько таку, як
позаминулого літа. «Приїхали»,—сказав до сонно-
го Рудого і за гупанням у скронях не почув власно-
го голосу. «Лук’яновичу!»— принесла до нього лас-
кава хвиля, і тільки тоді угледів на порозі химерної
хатини гостей. До півночі він усе намагався зібра-
ти себе докупи. Мав таке відчуття, наче кожної ми-
ті, відколи почув оте «Лук’яновичу!», розповзався
і розповзався, болісно та солодко. І ге не припини-
лося й тоді, коли залишився на самоті. Гула голо-
ва, нили ноги, бо за цілий день майже не присідав.
«Ой, Лук’яновнчу, погляньте, як наш Вітя з річкою
знайомиться!», «Дивіться, дивіться, вони з Рудим
вже як рідні!», «Ой, і досі не можу повірити, що
це ми вже тут», «А фіранки, фіранки! Де ви такі
роздобули?», «Ой! Можна, я трішки полежу на
цьому ліжку?», «Шампанське і полуниці! І це —
в хатці на курячих ніжках!». Він боявся пропустити
бодай одне «ой!», «дивіться» чи «погляньте», і все
ходив та ходив слідом, і танув, мов медуза під сон-
цем.
А проте зараз, намагаючись зібрати все докупи
і заднім числом згораючи від сорому за дурнува-
тий усміх, що супроводжував солодке розповзання,
чоловік ясно відчував у найдальшому закапелку
залишків медузи такий собі тупенький камінець не-
вдоволення. У якісь моменти щось йому видавалось
не таким, як малював собі в самотні зимові вечори.
«Старий дурню!—вилаяв себе урочисто й радіс-
но. — Ще за царя гороха люди знали, що довго-
ждана подія неодмінно трохи розчаровує. І ти це
знав. Те, що вони обоє змінилися, також не причина,
щоб тепер комизитися. Ти й це знав. Подумаєш,
лихо — постриглася! Подумаєш, ноги у неї не такі
тонкі та подряпані, як тобі запам’яталося! Подума-
єш, розповніла! А ти, може, гадав, що сто літ одна-
кова буде? Платтям йому, бач, не догодила!»
Чоловік усміхнувся на згадку про плаття. В пер-
шу мить, коли побачив, здалося: хтось узяв три
широченькі стрічки—червону, темно-синю та кре-
мову, зшив їх докупи упродовж і з того триколір-
ного шматка зліпив перед та спину. Скоріше всьо-
го, так воно й було. А щоб сукня не скидалася на
такий собі смугастий мішечок, його злегка вшили
по талії. Плаття трохи не сягало колін. А вони ста-
ли тепер округлі, гладенькі, лише на лівому ледь-
ледь вирізнявся давній шрамик. І коли зовсім чесно,
то мало не всі зміни пішли їй на користь. 3-иід ко-
роткого волосся відкривалася довга ніжна шия.
На щоках з’явилися дуже милі ямки.
«Але ж «ой!» лишилося те саме». І одразу пере-
полошився; «Зачекай, чому—але? Що тобі не так?
Ти ж ось і досі не можеш оговіатися від радості, то
якого дідька вишукуєш всякі «але»?»
І раптом аж зітхнув, уявивши, як це багато—
шістдесят днів. Лічив їх, лічив неквапно, аж поки
не заснув.

Точнісінько, як два роки тому, чоловік стояв на
порозі і такий самий туман клаптями ліниво пла-
вав над водою. Він пошукав очима сіру чаплю —
птах стояв на старому місці під очеретами. Хутень-
ко наповнивши термос чаєм, рушив до галявки.
Боже правий, нічого ж більше не треба було, як
тільки знати, що вони ось тут, у цій хатці, мирно
сплять, і так триватиме іще довго-довго. Сад його
сподівань буяв і пінився од цвіту, а все ж за біли-
ми пелюстками вже в’язалися маленькі кислички
райських яблунь — майбутня туга.
…І знов сиділи гуртом на містку. Чоловік лаш-
тував снасті. Білявий хлопчина, підставивши спину
сонцю, годував малого товстуна черешнею, його
дружина бовтала ногами у воді і гортала грубу
книжку. Потім грюкнула нею об дошки і сказала:
— Терпіти не можу Анну Кареніну!
Заклопотаний вийманням кісточок з черешень,
хлопчина ніяк не прореагував на несподівану заяву.
— І взагалі всі ці Наташі Ростови, Тетяни Ларі-
ни та Анни Кареніни мене тільки дратують, — мо-
вила войовниче.
— Це ж чому?—чоловік одірвався від снастей.
— Бо вони тільки й роблять, то бліднуть, чер-
воніють, скиглять або ще зомлівають. Та все це так
красиво, інтелігентно, з такою грацією, мовби у них
носи не з того зроблені, що в інших.
— Носи?
— Еге ж. Ви хіба не помітили, що носи у них
не червоніють і звідти нічого не тече, коли ці ніж-
ні створіння заходжуються ревти?
— Не помітив, — усміхнувся здивовано.
— Авжеж, і посуд вони не миють, пелюшки не
перуть і так далі. Ага! Зуби їм теж не рвуть. А мені’
вирвали. Цілих два. Тобто не цілих, а дірявих, зви-
чайно. Та все одно — можу я без двох зубів зрозу-
міти цих прекрасних істот?
— Не знаю, — чоловік геть розгубився від такого
повороту розмови.
— А ви можете, Лук’яновичу, уявити, як би
вони зомлівали, коли б кожна в одній руці трима-
ла дитину, другою мішала борщ, а ногою пробува-
ла вимкнути пральну машину?
Ясна річ, такого він уявити не міг. Чоловікові
стало шкода зеленооку ораторку: клопоти остан-
нього року не минулися для неї безслідно.
— Вони таки справді жили в інших умовах, —
сказав заспокійливо.—Але ж любов була однакова
за всіх часів. А там,—кивнув на книгу,— як я ро-
зумію, йдеться про любов.
— Та про любов же ж, про любов,—глузливо по-
годилася вона.—Тільки чого б ото під поїзд лізти,
коли в тебе дитина є? Чи вона любові не потребує?
Мені мама ще й не про такі трагедії розказувала…
— Та хіба можна порівнювати наших сільских
жінок з тодішніми аристократками? — зачудувався
чоловік. — У них і виховання було інше, і життєві
принципи, і психічний…
— Атож, психічний склад! — перебила дражли-
во. — Це мені і в інституті казали. А тільки вихову-
вали їх препаскудно, принципи у них були прегидкі,
а психічний склад на те лише й годився, щоб усім
навколо і собі нерви псувати. Так з якого дива,
скажіть мені, їх пропонують як зразок?
— У кого принципи прегидкі? —сторопів чоловік.
Снасті він давно полишив і тільки іноді кидав
здивовані погляди на молодого батька, який без-
турботно бавив немовля і не звертав ані наймен-
шої уваги на їхню розмову.
— Та хоча б у тієї ж Ларіної. Така вже тобі
благородна, що далі нікуди! Онєгіна любить, але
жити з ним не буде, бо їй, бач, старого чоловіка
шкода. Коли одного любиш, то з іншим жити прос-
то гидко. І той інший це відразу відчуває. Що ж
ми маємо? Троє нещасних людей не дадуть собі
ради. А якщо пам’ятати, що той старий чоловік
має ще й чималі гроші, то поведінка Ларіної вза-
галі підозріла. Тільки й того, що написано прекрас-
но, — і вона пресумно зітхнула.
«Одначе!»—подумав чоловік і обережно спитав:
— Ти і в інституті збираєшся так говорити?
— Атож. І нехай вони мені там розтлумачать,
чого це я мушу навчитися у цих зманіжених да-
мочок!
— Та ви не хвилюйтеся, Лук’яновичу, — озвався
нарешті Вітя.—Вона ще сто разів передумає.
— І справді, Лук’яновичу, не переймайтесь за-
надто,—усміхнулась раптом ласкаво.—На мене
тепер часто накочує. Вітя вважає, що це я після
пологів ніяк не оговтаюсь. А пологи, скажу я вам,
прекрасна річ.
Замислилась на хвильку і розповіла, як це було.
…Вона вже тільки потім, коли прикрутило, зро-
зуміла, навіщо у палаті грати на вікнах. Було їх
там шестеро, і всі волали несамовито, метались по
кімнаті, рвали на собі сорочки, торсали ліжка.
Одна молоденька, років сімнадцяти, усе маму кли-
кала. Кричить, кричить, а коли попустить трохи,
тонесеньким, жалібним голосом заводить; «Ой ма-
мочко, навіщо ж ти мене саму тут покинула, ох,
мамуню, як же ти допустила, щоб зі мною таке
скоїлося…»
А вона просто так кричала. Нікого не кликала
і не кляла, а тільки грати щосили смикала, їхню
палату дядечко доглядав. Стане на порозі, в одній
руці—шмат ковбаси, а в іншій—хліб, і просить:
«Дівчатка, дайте попоїсти спокійно, бо від вашого репету ковбаса в горлі застряє». Ми гуртом до две-
рей: «Поможіть!» А він тільки усміхається: «Ось
повечеряю, а тоді вже до вас візьмуся…»
— І все ж я б хотіла іще раз таке пережити.
Вийняла з води ноги, підібгала їх під себе. По-
думала трохи і запально сказала:
— А Вітя, по-моєму, нічого не розуміє, коли каже,
що це я від пологів не оговтаюсь ніяк.
Той саме обережно витирав мокрою рукою за-
мурзане личко маляти і нічого не відповів. «На
твоєму місці не був би я такий спокійний»,—поду-
мав чоловік.
— То з якої ж причини ти на бідолашну Каре-
ніну нападаєш?— спитав по паузі.
— Та хіба ж я на неї?—зітхнула коротко.—Це
я на вашого брата, на чоловіків…
Малюк, котрий досі весело ляпав долоньками по
теплих дошках, раптом голосно зайшовся плачем.
Мати зірвалася на рівні, скочила на крик.
— Вітю, тобі, я бачу, нічого довіряти не мож-
на,—сердито накинулася на чоловіка.—На хвиль-
ку відвернулася, і ось маєш, дитина колючку за-
гнала.
Схилилася до хлопчика, засокотіла:
— Потерпи, любчику, ми її зараз витягнемо…
Ну, ну, не пручайся, дурнику… Ось так…
Малюк востаннє вереснув і почав затихати. Вона
підхопила його на руки, пішла на берег, примов-