ляючи:
— Намажемо зайчикові лапку йодом, і до весіл-
ля все заживе… Зараз мама покладе синочка в ко-
лисочку, він буде спати, і присниться йому щось
хороше-хороше. Наш горобчик повинен багато спа-
ти, щоб вирости великим-великим…
Рудий потягнувся, позіхнув і поплентався слідом,
Коли вони зниклії за кущами, чоловік спробував
було знов узятися за снасті, але швидко відклав їх.
— Часто з нею таке?—спитав у хлопчини, котрий
влігся тепер горілиць і приплющив очі.
— Не дуже, — неохоче озвався той.
— Сваритеся?
— Поки що ні.
Він зітхнув так, наче хотів сказати, що краще б
уже сварилися. Очей не розплющив, і по всьому
видно було: продовжувати розмову не мав охоти.
— На твоєму місці я не був би такий спокій-
ний, — дорікнув чоловік.
Хлопчина рвучко підвівся, обхопив коліна довги-
ми руками.
— Ви думаєте, я не розумію? Тут же не в Ка-
реніній справа. Вона зараз лиха на увесь світ,
вважає, що всі її дурили досі.
— Яким чином?
— Ох, Лук’яновичу, поговоріть з нею самі на цю
тему, коли маєте охоту, а я вже втомився. Я розу-
мію трохи, чого вона злиться, бо таки дитину зро-
стити—це щось від себе урвати, і час, і здоров’я,
і молодість.. Та тільки ж усі через це проходять!
Інакше не. можна, не буває інакше! Питаю: «А ко-
ли б наперед знала, що асе буде саме так, то хіба
б не схотіла дитини?»—«Схотіла б,—каже,—ті-
льки навіщо брехати?» А тут іще й я в такий час
її полишив…
Він замислено дивився на воду. На схудлому,
блідуватому обличчі проходили тіні пережитих су-
перечок з дружиною.
— Ти хоч допомагав їй? — поцікавився чоловік.
Хлопець усміхнувся:
— У їхньому селі тітки в неділю сходилися по-
дивитись, як я білизну розвішую або рядна витру-
шую. Теща спочатку просила: «Не соромте мене,
діти, перед сусідами, де ж це видано, щоб чоловік
білизну прав, краще я сама все перероблю». А по-
тім змирилася. Та хіба в цьому справа?
— А в чому? —спитала весело його дружина,
скочивши на місток.
— А в тому,—хлопчина знову улігся на дош-
ки,—що мало тебе, Тетяно, в дитинстві лозиною
хльоскали.
— Оце вже не прибріхуй!—засміялася безтур-
ботно.—Матінка у мене така, що й зараз може впе-
резати, коли заробиш.
Від попереднього настрою у молодят, схоже було,
не лишилося й сліду. А може, то тільки так здава-
лося. В усякому разі, чоловікові трохи відлягло від
серця. Він запропонував:
— Давайте після обіду на озеро з’їздимо.
— Чудово!—скинулася вона.—А риби нало-
вимо?
— Але ж ти…—здивовано зазирнув їй у вічі.
Вона зрозуміла. Усміхнулася трохи винувато.
— Я вирішила привчати себе до цього. В житті
всяке може статися. А який з мене толк, якщо на-
віть рибину зловити жалію? Хочеш їсти юшку —
умій наловити рибки. Ось такі

Вони готувалися до риболовлі, і чоловік увесь час
думав: «Ну й діла!» Потім заборонив собі думати
про це. Вирішив, що думатиме вночі. А поки день—
треба дивитися, слухати й радіти. Розтринькувати
свій скарб на тривожні роздуми чоловік не зби-
рався.
Виспаного товстощокого малюка влаштували на
вкритому ковдрою сіні посеред човна. У білій со-
рочечці та червоній панамці він скидався на грибок
з дитячого малюнка. На досить безпечній, як на йо-
го думку, відстані біля нього вмостився Рудий. Юна
господиня принесла торбину, напаковану помідо-
рами, сушеною рибою, вареною картоплею, при-
мостила зверху дві пляшечки з кашею та соком
і запхала усе те під лавку на носі. Обідати виріши-
ли на озері, аби не втрачати часу.
Чоловік зумисне спрямував човна до Гнилуші, де
позаминулого літа вона рятувала з води червоні
сонечка. Тепер трава по берегах річки нагадувала
зелене полум’я—так буйно і сліпуче палахкотіла
у стовпах сонячного проміння. Над зеленим вогнем
злітали барвисті іскри метеликів та бабок, густий
м’ятний дух, як дим, стелився над водою, плутався
в очеретах і вербовому гіллі.
Вона раптом рвучко обернулася до чоловіка і не-
терпляче махнула рукою. Той вимкнув двигун.
— Давайте побудемо трохи тут…—голос знема-
гав від незбагненної туги, а в очах палахкотів не-
самовито зелений вогонь берегів.
Приткнулися до порослого мохом коріння явора.
Вона легко скочила на берег, побрела по коліна
у траві. Чоловіки рушили слідом. Зайшла на вис-
вітлену сонцем галяву і впала долілиць у її чисту
незайманість. Вони не наважились підійти, стали
неподалік в тіні, спостерігаючи, як повільно повер-
тала обличчя до сонця, закладала руки за голову.
Уста її ледь ворушились і усміхалися. У густому
дзвоні дня перегукувалися зозулі. Коли замовкли,
з трави різноголосе гуло невидиме життя.
— Людині шкідливо часто дивитися в небо, —
сказала до них голосом, який неможливо було не
почути й з іншого берега.—Та ще з такої трави,
як оце тут. На кожен квадратний сантиметр — ти-
сячі кохань, народжень і смертей. І кожне кричить
про своє. І може кричати скільки завгодно—небо
високе-високе, синє-синє, а за ним—нічого.
Вона сіла і засміялася.
— Я, мабуть, дуже дурна, бо від цього неба мені
страшенно сумно, а проте відчуваю, що це і є ща-
стя. Хіба так буває?
«Мабуть, буває»,—подумав чоловік. Бо й йому
від її голосу, зеленого світіння трави в очах, плю-
скотливого сміху стало сумно, накотив давній жаль
до всього, що мовчало і волало на малій теплій груд-
ці, званій Землею, і навіть до холодного нічого, яке
починалося за синім небом. А може, то був не жаль,
а любов. Він зазирнув у обличчя молодшого чоло-
віка і побачив на ньому відблиск того самого жалю.
Отже, їх було троє у цю мить. Утрьох вони мовчали
і слухали, як зелений острів планети погойдує їх
на хвилях чорної пустки. І жоден не відчував страху.
— Треба йти,—винувато сказала вона.—А то
зараз крізь нас трава почне проростати.

Озеро жило своїм звичним життям. Діловито
снували качки, незворушно чатували в очеретах
дзьобаті чаплі, вистукував прибережні дерева дятел,
нагулювали жирок на лататті ситі жабенята.
— Спочатку я подивлюся, як це ви робите, — рі-
шуче сказала дівчина.
Вони стали на якір майже посеред озера, на чис-
тій воді. Чоловік мовчки взяв один спінінг, закинув
блешню в бік очеретів. Змотуючи котушку, завва-
жив, що вона стежить за ним затятими, сторожки-
ми очима. Блешня повернулася порожньою. Рибалка
так само мовчки послав її в інший бік. І з перших
же витків котушки відчув—щось є. Не озираючись
на завмерлих молодят, швидко змотував волосінь.
Чималий судачок вискочив з води, розбризкуючи
навсібіч барвисті краплі. Чоловік зняв рибу з гач-
ка, поклав на дно човна. Судак заляпав мокрим
хвостом, заплямкав закривавленим ротом, хапаючи
повітря.
Вона притискала хлопчика, аж той почав пру-
чатися й пхикати, але мати не помічала того і все
дивилася незмигно широко розкритими очима на
рибу, очима, повними жаху і відрази, її чоловік оз-
вався тихо:
— Не треба б тобі, Таню, я ж казав…
— Може, досить на сьогодні?—обережно спитав
старший.
— Не треба мене жаліти, Лук’яновичу. Маючи
двадцять років і сина, мушу ставати нормальною
людиною.
На зсудомленому її обличчі знов проступила за-
тятість. Чоловіки перезирнулися, але спінінг ніхто
до рук не взяв.
— Зрештою, чсто ви тут розвели трагедію над
якоюсь дохлою рибиною?—спитала насмішкува-
то.—Ану лаштуйте усі вудки зразу, візьмемось
утрьох.
— Не буду, — одмовив чоловік.
Якусь мить вони мовчки дивились просто у вічі
одне одному. Тоді вона якомога м’якше мовила:
— Лук’яновичу, ви повинні допомогти мені. Адже
серед людей живу, а бути для них посміховиськом
не хочеться. Уявіть, якби хто нас побачив зараз,
який вигляд ми мали б? Смішний, правда ж? Справ-
жня тобі риб’яча трагедія. А яку дитину може вихо-
вати така мати, як я? Та ще й хлопчика…
— Таню, не треба,—обійняв її білявий хлопчи-
на. — Будь така, як ти є. Ми тебе таку любимо,
і риб твоїх теж. Пам’ятаєш…
— Замовкни,— попросила жалісно.
— А коли тобі так уже хочеться бути доброю ма-
тір’ю, то нагодуй Вітю, бо він, по-моєму, хоче їсти.
— Ой!—вона враз ожила.—І справді! Бідна
дитино, не поталанило тобі з матір’ю, — заклопота-
лася біля малого.
Чоловіки усміхнулися. А коли малий заплямкав
соскою, обидва заявили, що теж хочуть їсти.
— Та я сама давно вже хочу,—призналася во-
на.—Тільки як тут було про їжу говорити, коли я
саме такі страждання зображала?

Низький тінистий берег огортав жаданою прохо-
лодою. Праворуч, мов на долоні, блищало під пе-
кучим сонцем тремтливе тіло води. Зліва круто ви-
гиналась прудка проточка, відкриваючи рослинне
буйство обох своїх берегів.
Човен прилаштували у затінку старого осокора,
бо малий знов заснув. Поки господиня на чистому
рушникові розкладала нехитрий обід, чоловіки ви-
рішили скупатися. Вони шумно пірнали, перегуку-
вались, і луна підносила їх голоси аж до високих
крон. А коли вийшли на берег, кожен тримав у ру-
ках по два великих чорних раки.
— Ти знаєш, тут їх аж кишить, — радо сповістив
молодший дружині.
Вона з жалем дивилася на вусатих безпомічних
потвор, які, підсихаючи, набирали землистого ко-
льору. Тільки вирячені очі лишалися чорними.
— Бідолашечки, це ж треба отакими страховись-
ками вродитися, — пожаліла бранців. — А потім,
зважаючи на їх розміри та здоровецькі клешні, тре-
ба думати, що серед своїх вони вважаються просто
красенями. Як ти гадаєш?
— По-моєму, ти хочеш їх випустити,—примру-
жив очі хлопчина.
— І випущу!—рішуче згребла раків у пелену,
пішла до води.
— Ну як, отримала подяку від наречених отих
страхопудів?— зустрів її молодший насмішкувато.
— Страшні то вони страшні, але б і нам не за-
вадило мати щось на зразок їхніх панцирів. Отак,
щоб гупнулась людина з п’ятого поверху і не за-
билась навіть. Або під автомобіль втрапила—і ні-
чого їй, а машину в ремонт здавай.
— Ну, ні!—заперечив хлопчина.—Ти мені без
панцира більше до вподоби.
— Дурненький, ти ж і не знав би навіть, яка я
без панцира. І сам такий був би.
Чоловік подумав, що в тих жартах є частка прав-
ди, бо вершина творчості природи доволі-таки тен-
дітне створіння. Тимчасова вершина, поправив себе
і здивувався, що вперше так подумав. Спробував
уявити, якими очима дивитимуться на них, теперіш-
ніх, представники нових вершин. Мабуть, так само,
як він дивився на зображення печерної людини —
зі співчуттям і легкою відразою. Уявляти таке було
прикро. Хоча, зрештою, усі люди, яких чоловікові
довелося знати в житті, викликали у нього неясне
відчуття невдоволення. «А може, це мені лише за-
раз так здається,—спробував бути чесним.—Але
що правда—то правда: усі ми скидаємось на пос-
пішні начерки, ескізи у пошуках більш досконалого
варіанта». Потім подивився на дівчину і вирішив,
що йому теж не хотілося б, щоб вона була іншою.
Молодята сперечалися, і чоловік прислухався до
збуджених голосів.
— Дай мені спокій зі своїми порадами!— ледве стримуючись, говорила вона.—Що ви взагалі в
цьому тямите, ви, мужчини? Придумали собі, що ви сильні, мужні, а ми — слабкі та беззахисні.
Розплющ очі! Тисячі жінок сьогодні живуть самі, дітей виховують, і нічого, не гинуть. Я через ці ва-
ші уявлення почуваюся так, немов увесь світ заселений матерями і дітьми, бо ви до ста років—усе
одно діти.
«Часто сперечаються», — відзначив чоловік і поцікавився:
— А що він тобі радить?
— Щоб я лишилася такою, як була раніше.
Вона рвучко повернулася знов до хлопчини і не-
сподівано в’їдливо зауважила:
— На жаль, мій любий, я ніколи вже не зможу
бути такою, як раніше. Навіть коли мені вставлять
два золотих зуби. То вже будуть не ті самі зуби,
це ти можеш зрозуміти?
Чоловікові хотілося пригасити суперечку, тому
спитав якомога миролюбніше:
— А чого ти добиваєшся?
Вона розгублено повела очима навкруги, немов
пригадувала щось.
— Раніше я підходила до дерева, клала руку на
стовбур і відчувала, як його сік переливається в
мене. Немовби я сама трішки тим деревом стала,
таке воно мені рідне було… І кожен птах, кожна
комаха — рідні…
Така туга чулася в її голосі, що чоловік не витри-
мав:
— Що ж у тому поганого?
— А те, що цю деревину мені, може, доведеться
колись зрубати—на дрова, щоб не замерзнути, на
хату, щоб жити було де. Чому це весь час хтось
має для мене рубати дрова, ловити рибу?
Білявий хлопчина тяжко зітхнув, але промовчав.
— Та не зітхай, будь ласка! Знаю я, чого ти зіт-
хаєш. В ідеальному варіанті все це повинні робити
мужчини, так? А коли ти через рік-два покинеш
мене?
Вона й сама відчула, що це вже занадто.
— Пробач,—сказала тихо.—Приклад невдалий.
Але суті не міняє.
Чоловік зробив іще одну спробу перевести роз-
мову на спокійніші тони.
— А от у вашому селі, — почав не дуже впевне-
но, — там, либонь, кожна жінка вміє курку зарі-
зати?
— Еге ж. Ви оце думаєте, Лук’яновичу, відки в
селі отака ніжна могла узятися? Мама каже, це в
мене від батька…
Батька вона майже не запам’ятала. Невисокий, худий, завжди у білій сорочці з чорною крават-
кою — оце й усе. Очі зелені, як у неї. Чи то у неї, як у нього. Найчастіше згадується зі скрипкою в
руках. І чомусь не на уроці співів, а на веранді, під люстрою із різноколірних скелець. Хоч сам не-
великий був, але руки — страшно глянути. Коли брав скрипку, їй завжди ставало лячно. Та то тіль-
ки, поки не почне. Гадинами біля нього просиджувала, аж поки мати гукала, щоб діло якесь робили.
їм тоді часто від матері перепадало, бо вона і на руку була міцна. Проте й відходила швидко. Тільки
й скаже, було: «Та ви ж у мене обоє такі тендітні, що куди там!» Це замість вибачення. А батько з
нею ніколи не сперечався.
Вона зиркнула на похилену голову свого лагід-
ного чоловіка і винувато завважила:
— А я, мабуть, не тільки в батька вдалася, а й
від матусі дещо перейняла.
Задумалася, жуючи травинку.
— Дивний був усе-таки чоловік. Як він у село
прибився, я й досі не знаю. Своїм його у нас не
визнавали. Ще б пак! І та сорочка його—завжди
тільки біла, він сам їх прав, і краватка чорна,
і скрипка, його в селі жабооким прозвали — на всю
округу тільки один з такими зеленими очима був.
А ще — «Катьчин приймак».
Засміялася раптом.
— Та як було такого поважати, коли він і кур-
ки зарізати не міг! А от уявіть собі, маму один
раз вдарив…
Трапилося те навесні. Квочка висиділа курчат,
і вони щоранку розкочувалися по траві пухнасти-
ми жовтенькими кульками—так і хотілося піймати
їх у руки. Вона, дівчинка років п’яти-шести, проки-
далася із солодкою думкою про те, що ось вибіжить
зараз із хати і побачить їх. Цілими днями вистежу-
вала, підглядала, роздивлялася до найменшої пу-
шинки: як рухаються, як дзьобики розтуляють, як
лапками кволими гребуть — і серце билося швидко-
швидко.
Та якось пропала квочка. Що з нею скоїлось,
пригадати не може. Але в один день пухнасті кульки
лишилися самі. їм відгородили шматок двору за
хлівцем і вирішили не випускати, доки не підрос-
туть. А через кілька днів почалася тривога. «Унади-
лися, окаянні!—бідкалася мати.—Сю ніч іще двох
задушили!» Дівчинка не знала, хто унадився, але
від материних слів їй ставало лячно. Як і раніш,
бігла зранку до загорожі, здалеку радіючи ніжно-
му немічному «ців!», «ців!». І раптом побачила в за-
горожі матір. Люто репетуючи, та гепала чимось
об стіну хлівця. Дівчинка підійшла ближче: у ма-
тері в руках звивався жовтий, пухнастий, як і кур-
чата, кіт. Обома руками розгойдавши його за хвос-
та, мати востаннє гухнула жовтим звіром об стіну
і прожогом вискочила з курника. Тут-таки, за хлів-
цем, ухопила сокиру, поклала обм’яклого браний
на широкий пеньок, з усього маху цюкнула по го-
лові. Дівчинка бачила, як здригнулися котові ла-
пи, як покотилася по втоптаній землі жовта кото-
ва голова з виряченими очима, лишаючи за собою
низку темних невиразних плямок, як потекла по
пенькові, загусаючи, несгерпно червона кров. Але
найжахнішим було синє лезо сокири, увігнаної в
дерево.
Господи, як вона кричала тоді! До хрипоти—не
тямлячи себе, не тямлячи, чиї руки тягнуть її у ха-
ту, чий голос просить злякано: «Випий, випий оце,
дитинко», чия постать хитається забідкано край по-
стелі, обнімаючи її малі ноги.
Але то було все ж не так страшно, як прийти до
тями. Бо тоді все зринало знову, яскравіше, ніж
було насправді, і вона починала тремтіти і тихень-
ко плакати, щоб не почула мати: матері вона тепер
боялася. А ще більше боялася виказати страх
свій і мовчки терпіла обійми та пестливі слова.
Батько дивився на доньку жалісними очима, а йо-
го руки звисали вздовж тіла важкими, безпорадни-
ми клешнями. Та коли мати у відчаї повторила
своє звичне: «Які ж ви у мене тендітні, куди там»,
він незграбно замахнувся і вдарив її. Жінка без
жодного зойку упала на ліжко, придавивши дитині ноги, і не ворушилася, хоч виразно було чути її
важке дихання. Дівчинка склепила повіки—відгородилася від них обох. Та в темряві жахно світи-
лись вирячені очі на жовтій голові, яка все котилася, лишаючи темні плями на втоптаній землі.
— Я думала, той кіт мені ніколи не перестане
снитися,—стенула нервово плечима.—І переполох
мені виливали, і до лікарів водили, і в погріб ма-
ма ховала, коли в селі свиню кололи — щоб верес-
ку не чула… А потім якось минулося. Відколи в ін-
ститут приїхала, жодного разу не снився.
Сторожко прислухалася до шерехів у човні.
— Здається, Вітя прокинувся…
Скочила, швидко пішла до дитини.

— Лук’яновичу, вам не здається, що вона усе пе-
ребільшує? — спитав молодший, коли чоловіки ли-
шилися самі.
— Ти про кота?
— Та ні… про все…
— Мабуть, перебільшує. Але що тут зробиш?
Така вона є.
І подумки додав: «І слава богу, що є».

Коли не брати до уваги постійного очікування
чогось іще кращого, ніж мав у ці дні, чоловік міг
би сказати, що все збувається так, як і мріялось.
Але так старався бути щасливим, так жадібно вби-
рав кожну мить, що від напруження, здавалось,
от-от лопне всередині якась пружина. Він знав, що
все могло б скластися іна-кше, без отого напружен-
ня, аби не зринав попереду день розлуки. Спав усе
менше й менше—шкодував переводити час на сон.
Поночі блукав берегом, але недалеко, щоб увесь
час бачити галявку з хаткою.
…Ішов нечутно, мов сновида… Ось знайомі кущі
ожини, ласкавиця, сірий привид верби з дуплом
при самій землі. Тиша. І раптом:
— Та ти даси нарешті мені спокій чи ні? Я спа-
ти хочу!
Захлинувся від сорому і болю. Не хотів вірити,
що це її голос. Розпачливо подумав, що не треба
було тинятися попід хатою, де місця — тільки на
двох. Краще б спав, не чув би, не знав нічого. Але
Ж чув! Голос з минулого, груба дражливість коло
колишньої дружини… «Не треба, не треба»,— пуль-
сувало усередині безпорадне, але не могло притлу-
мити інше, жорстоке і безнадійне: «Це кінець».
Добрів до своєї оселі, напився води, сів на по-
розі.
Коли воно було? З ким? У якому світі? Отой го-
лос: «Та ти даси мені нарешті спокій?!» І втечі.
З офіціантом ресторану, з акробатом цирку, зі стра-
ховим агентом… «Я через твої жалюгідні гроші
молодість губити не буду!» Запустіння в домі, пе-
релякані дівчатка, дух немитого посуду і парфумів.
Знаходив, повертав. «Слимак, ударити навіть не
смієш!» Перешіптування сусідів, іронічні посміш-
ки, отупіння, отупіння…
З темряви виринула світла постать, побрела до
містка. Завмер на порозі, боячись виказати свою
присутність. Та хлопець усе одно побачив, піді-
йшов. У місячному світлі обличчя видавалося блі-
дим і втомленим. Чоловік відвів погляд, посунувся,
звільняючи місце на приступці. Шукав слів, пра-
вильного тону, але в душі було порожньо. Хлопець
також мовчав, обхопивши голову руками.
— Як це трапилося? — спитав нарешті чоловік.
Хлопець не здивувався, не поворухнувся навіть.
— Не гнівайтесь на неї. Хіба хто винен, коли
розлюбить? Добре, хоч сама чесно сказала. Відразу.
— Як це трапилося?—перепитав знову.
— Та все вже минулося. Зрештою, здається,
там нічого серйозного і не було.
— Пояснювала якось?
— Еге ж! Так правдиво, так логічно, так відвер-
то—але ж яке безглуздя!—хруснув стиснутими
пальцями. — Збіг обставин. Самотність — вона
завжди її боялася. Та ще розпач перед буденщи-
ною, зміни у світогляді. А зі мною про це не пого-
вориш, бо з’являвся на день, а щезав на тиждень…
Ну от, саме в цей час і вигулькнув він, шкільна
симпатія. Прийшов з армії. Кілька випадкових зуст-
річей на вулиці, проводжання з кіно, вірші, розмо-
ви не про буденне. І ясна річ—співчуття. Ну і…
Знаєте, як вона мені про це сказала?— «За все
треба платити». Виходить, заплатила за співчуття.
Помовчав. Потім—із розпачливим зітханням:
— Іноді мені здається, що хтось один із нас ненормальний. Але хто?
Чоловік не відгукнувся.
— Я б усе забув,— сказав переконано, знов хрус-
нувши пальцями.—Але ж: «Нічого не минається
безслідно».
Ніч поволі прозорішала. В темних заростях щось
неспокійно зашаруділо. Вода взялася брижами,
лунко захлюпала у берег. Хлопець підвівся.
— Ранок скоро. Давайте лягати спати.
Пішов швидко, немов утікав з цієї ночі.
Повільно долаючи тупе заціпеніння, чоловік звів-
ся на ноги. Жодного бажання, жодного спогаду,
жодної думки не міг видобути з холодної пустки v
собі. Зненацька вихопився вітер, одірвав клапоть
туману з очеретів, жбурнув у лице. Пекуче холод-
ні краплі були наче сам страх. Він здригнувся:
скоро ранок, світло, тепло, вона… Ні! Тільки не це.
Відв’язував човна, а в голову лізли дрібниці: не
полив город, виноград треба обприскати—хворіє;
виявлять, що нема термоса з чаєм і стурбуються;
Рудий у їхньому будиночку, кликати не можна;
двигун краще не заводити—почують… А посеред
річки склав весла і сказав люто:
— Прокляття! Хай воно все западеться! Хай во-
но все тричі западеться! І я…
З усієї сили смикнув шворку.
«Куди тепер?»— спитав себе байдуже. І справ-
ді — куди? В цілому світі не було місця, де б йому
хотілося тепер опинитися. Хіба що в позаминулому
літ;, але туди не було вороття.
Раптом завважив знайомі будиночки. Дачі! Лі-
дія. Загуслий час і спокій. Ні обов’язків, ні зайвих
питань.
На гуркіт мотора ніхто не вийшов з хати. Чоло-
вік прилаштував човна на старому місці і розгле-
дівся. Посипана свіжим піском стежка до ґанку,
ромашки та дельфініуми обабіч. Виноградне листя
блищить від роси. І ні душі навколо. «Та вона ж,
либонь, спить у таку рань!»—кольнула досада.
Тихо пройшов за хату—пересидіти на лавці біля
озера в кінці городу. Але шлях перетинала довга
мотузка з білизною. Вже й був пригнувся, щоб поминути її, та раптом став: зі шворки звисали крихітні пістряві повзуни, майже лялькові сорочечки.
«Хтось гостює з малечею», — подумав злякано і
подався назад.
— А! Це ти,—сказала Лідія, наче вони бачилися востаннє днів зо три тому.
У руках тримала ніж і до половини обчищену
морквину. Вклякло стояв навпроти, тупо мовчав.
Тоді вона трохи одступила від дверей, немов звільняючи йому дорогу. Зрозумів це як запрошення,
але ще вагався — непокоїла думка про чужих людей.
— Тільки не грюкай, дитина спить,—спокійно
попередила Лідія.
Жовтий плюшевий песик на печі зацікавлено
витріщив очі на гостя. Табунець ляльок на підві-
конні теж дививсь на нього весело й лукаво. Жінка
поклала на стіл ніж та морквину, витерла руки
об фартух і зазирнула до іншої кімнати. Поки обер-
талася, чоловік встиг помітити, як ласкавий усміх
на її обличчі змінюється звичайною незворуш-
ністю.

— Сідай, чого стояти?—сказала притишено.
Сів. Бездумно дивився, як швидко натирає морк-
ву на тертушку.
— У тебе гості?— спитав байдуже.
— Ні,нема.
— А дитина ж чия?
— Моя,— усміхнулася ледь сумно.
Він здивувався, але теж якось тупо, наче крізь
вату. Все ще думаючи про своє, спитав:
— А батько де?
Лідія, продовжуючи орудувати тертушкою, пиль-
но подивилася йому в очі. Він витримав той дов-
гий насмішкуватий погляд, але долоні враз спітні-
ли і мусив витерти їх об штани.
— Дитина моя,— виклично сказала Лідія.
йому схотілося утекти звідси і ні про що не ду-
мати, але натомість допитувався далі:
— Хлопчик?
— Дівчинка.
— Скільки їй?
Тепер і обличчя вкрилося потом. Руки Лідії мель-
кали перед очима, немов незбагненні самостійні
істоти.
— Скільки? А ти піди подивись.
«Не ходи»,—сказав собі. А очі немов прикипіли
до полотняної шторки на дверях. «Це неправда,
не може цього бути». Але вже знав, що правда.
«Втікай, поки не пізно».
Але було вже пізно.
Схиливсь над ліжком: чорне пряме волоссячко,
цупке, лискуче—як у нього, і в батька… Ледь вип-
нуте підборіддя — господи, до чого ж знайоме!
І рідне— аж серце закочувалося у болючу безвість.
Думки сіпалися й задихалися, мов риби на бере-
зі. Спочатку: «Не треба було цього… Сили нема…»
І одразу ж, перебиваючи: «їй не можна тут жити,
взимку хата сиріє і до людей не проб’єшся». І ще:
«Як вона сміла? Не спитавши, не сказавши…»
А потім: «На будову візьмуть з радістю, Михайло
поможе з кооперативом…» І знов: «Та скільки ж
можна?! Всередині живого місця не лишилося,
а тут…»
Знесилів, присів навпочіпки біля ліжка, поклав
голову поряд з дитячою. Мов солодкий забутий сон,
спливла картина: синій вечір, вікно у білому домі,
жінка порається біля столу, прийшов хлопчик у
білій майці, жінка взяла з полиці золотий апельсин,
простягла дитині…
— Зрештою, я тебе не кликала, — почув за спи-
ною голос Лідії.
То був і виклик, і звинувачення, і бажання захис-
титися, і прохання пробачити. «Мати моєї дити-
ни»,— подумав зачудовано, навіть злякано, бо май-
же нічого не знав про неї.
— Збирайся,— сказав утомлено.— І постарайся
упоратись до обіду. Я приїду за вами.
(Знайти тимчасову квартиру неважко, в разі чо-
го — Михайло допоможе або Овер’янович…)
— Не треба, мені й тут з дочкою добре.
(Де ти був раніше? Чом ніколи не поцікавився,
як тут живу—сама-самісінька? Шукав заспокоєн-
ня для себе… Тепер не маєш права втручатися в
має життя).
— Прошу тебе, збирайся.
(Пробач. Все й справді було так. Але тепер є ди-
тина. Ніхто, навіть зневажена жінка не має права
віднімати її у батька).
— Чого поспішати? У нас досить часу поговори-
ти про все.
(Ко’ли ти досі не надто поспішав, то тепер я му-
шу подумати, чи буде мені краще з тобою. І донь-
ці теж).

— Нема у нас часу. Мені п’ятдесят років.
(Я ситий по горло цими островами, ні на що вже
не маю сили. Та коли є дитина, мушу спробувати
іще раз. Тепер змарновані роки не доточиш до свз-
го життя, так що давай поспішати).
— Не треба було…
(…бездумно розсівати своє насіння. Не треба бу-
ло легковажити мною—живою людиною. Не можу
я отак відразу тобі повірити).
— Навіщо говорити про минуле?
(Я міг би продовжити перелік того, що не треба
було робити: не треба було отак усе життя надія-
тися і зневірятися, отак прикипати до людей і вті-
кати від них, не треба було прощати, і не проща-
ти—теж не треба, народжуватись… Неправда!
Оце вже неправда. Народжуватись і народжува-
ти —треба).
Танула, відпливала у небуття реальність, зали-
шена ним на самотньому острові. Зблиснула вос-
таннє вікнами хатка—була й нема. «Такий шмат
життя,—подумав чоловік спустошено,— такий шмат
життя — і нічого не лишилося».
Жінка мовчала. На якусь мить чоловікові здало-
ся, що її вже нема в кімнаті. Він озирнувся. Лідія
безгучно плакала, прихиливши голову до одвірка.
Крізь попіл вигорілих почуттів у ньому проріс
жаль, соромлива крихка ніжність до її слів. Звів-
ся на ноги, підійшов зовсім близько, погладив по
голові.
— Не треба, Лідо.
Впала йому на груди, заридала — тяжко, скривд-
жено, розпачливо, немов оце тепер настав час ви-
плакати усі болі свого життя.
А він обіймами намагався пригасити ридання
умовляв:
— Заспокойся, дитину налякаєш, не треба…

Дівчинка й справді заворушилася, пхикнула кіль-
ка разів, і мати одразу ж завмерла. А потім знов
затремтіла у його руках. Чоловік взяв у долоні її
голову, підняв догори обличчя — залите слізьми,
воно тремтіло від сміху.
— Ти ж не знаєш навіть, як її звуть!
— Треба ж бути отаким телепнем! Як її звуть?
— Софія.
Вони тепер сміялися удвох, як змовники, але ти-
хенько, бо їх Софія додивлялася солодкі вранішні
сни.