Едгар Берроуз. “Тарзан та його звірі”

Щось було у виразі й інтонаціях шведа, що переконало Тарзана в правдивості його пояснень. Обставиною, вагомішою [81] понад інші, було те, що Андерссен виглядав змученим, але не зляканим. Кухар знав, що вмирає, тож Тарзанові погрози мало на нього впливали; але було цілком зрозуміло, що він хотів, аби англієць довідався правду і не трактував хибно його слова й поведінку.

― Я перепрошую,― сказав Тарзан зовсім просто.― Я зустрічав у товаристві Рокова самих лише негідників. Бачу, що я помилився. Тепер це в минулому, і облишмо цю тему заради важливішої ― треба перенести вас у зручніше місце та оглянути рани. Слід зробити усе, щоб ви стали на ноги якомога швидше.

Швед усміхнувся й похитав головою.

― Ти будеш йти і шукати жінку й маля,― сказав він.― Я вже скоро бути мертвий, але…― він завагався.― Я ненавиджу думати про гієн. Прошу вас, добийте мене!

Тарзан здригнувся. Ще хвилину тому він був ладен убити цю людину. Тепер так само не міг позбавити його життя, як не міг би вкоротити віку нікому зі своїх друзів.

Він трохи підвів голову шведа, щоб тому зручніше було лежати.

Знову стався напад кашлю і страшна кровотеча. Коли все припинилося, Андерссен лежав із заплющеними очима.

Тарзан був подумав, що швед помер, коли той несподівано розплющив очі, глянув на мавполюда, зітхнув і мовив ― дуже тихо, пошепки:

― Я тумати, скоро вітер швитко сильно тмухати! І вмер.

11
ТАМБУДЖА

Тарзан викопав неглибоку могилу для кухаря з «Кінке-да». В грудях цієї непривабливої на вигляд людини билося серце справжнього джентльмена. Це було все, що мавполюд міг зробити в жорстоких джунглях для людини, яка віддала життя, аби порятувати його маленького сина й дружину. -

Відтак Тарзан знову розпочав гонитву за Роковим. Тепер він знав, що та жінка була справді Джейн і що нона знов потрапила до рук росіянина. Виглядало, що при [82] всій чималій швидкості його човна та силі застосованих м’язів віч рухався із швидкістю слимака.

Тарзанові нелегко було знову натрапити на слід, бо тут проходило багато лісових стежок, що спліталися, перехрещувалися, розходилися й розгалужувалися у всіх напрямках, і по всіх них туди й сюди проходила незліченна кількість мешканців джунглів. Слід білого був затоптаний численними чорними носіями, які йшли за ним, а на тих слідах ще були сліди інших тубільців та диких звірів. *

Це була така плутанина! Тарзан вивчав сліди ретельно, користуючись не лише зором, а й нюхом, який міг ліпше підказати йому правильний напрямок. Але, попри всі зусилля, надвечір він переконався, що йде в хибному напрямку.

Мавполюд знав, що його товариство йтиме за ним, і намагався лишати сліди якнайвиразніші, для чого терся об ліани та плющі, які стелилися обабіч, а подекуди лишав глибокі відбитки своїх ступаків.

Коли стемніло, розпочалася злива, і мавполюдові не лишалось нічого іншого, як перечекати під прихистком величезного дерева до ранку. Але на світанку нічого не змінилося ― злива тривала далі.

Протягом цілого тижня сонце закривали важкі хмари, а тим часом несамовитий дощ і вітер загладили рештки слідів, які вігі так довго й невтомно розшукував.

Упродовж цього часу Тарзан не бачив слідів ні тубільців, ні своєї власної зграї і потерпав, чи звірі не згубили його сліду. Край був для нього цілком незнайомий, і він не міг докладно визначити свій напрямок, тому що ані сонце вдень, ані місяць та зорі вночі не могли йому допомогти в цьому.

Коли сонце нарешті пробилося крізь хмари в другій половині сьомого дня, воно побачило цілком ошалілого мавполюда.

Уперше в своєму житті Тарзан із племені великих мавп заблукав у джунглях. І треба ж, щоб це трапилося з ним саме тепер! Така безжалісна доля! А тим часом десь на цій дикій землі його дружина й син перебували в чіпких лабетах підступного Рокова…

Які жахливі випробування мали випасти на їхню долю впродовж цих семи днів, коли сама природа перепинила Тарзанові намагання розшукати їх? Тарзан знав росіянина, у владі якого перебували його рідні, настільки добре, що не сумнівався: ця людина, розлючена попередньою [83] втечею Джейн, та ще знаючи, що Тарзан іде назирці по сліду, не завагається здійснити свої бридкі наміри.

Але тепер, коли знову засяяло сонце, мавполюд завагався знову, у якому напрямку йти. Він знав, що Роков полишив річковий маршрут у гонитві за Андерссеном, але куди той помандрував далі, в глиб лісу чи повернувся до Угамбі, було невідомо.

Мавполюд спостерігав, що в тому місці, де він залишив річку, вона ставала вужчою і стрімкішою, тож вирішив, що річка далі вгору непридатна для тривалого плавання човнами. Отже, якщо Роков не повертався до річки, куди ж він відтак вирушив?

З напрямку Андерссенової втечі з Джейн і дитиною Тарзан виснував, що швед хотів зробити відчайдушну спробу перетнути континент у напрямку Занзібару, але хтозна, чи не визнав Роков таку мандрівку надто небезпечною?

Можливо, страх змусив його спробувати цей шлях, бо слідом ішла страшна зграя, і Тарзан із племені великих мавп переслідував його, аби покарати так, як росіянин того заслуговував.

Врешті мавполюд вирішив податися в напрямку німецьких колоній Східної Африки, аж доки натрапить на тубільців, від яких, може, дізнається, де перебуває Роков.

Наступного дня після того, як дощ ущух, Тарзан вийшов до тубільного селища. Але селищани, щойно забачили Тарзана, чкурнули в ліс. Тарзан, не довго думаючи погнався за ними і швидко спіймав молодого воїна Хлопець на смерть перелякався і навіть не спробував захищатися ― кинув зброю, упав горілиць” і верещав, вибалушуючи очі на свого переможця.

Мавполюд ніяк не міг заспокоїти хлопця, аби отримати . якусь виразну відповідь.

З великими зусиллями Тарзан довідався від нього, що гурт білих проходив селищем кілька днів тому. Ці люди розповіли тубільцям про страшного білого диявола, який женеться за ними, і застерегли місцевих мешканців, що з тим демоном у спілці йде ще ціла зграя інших страшних демонів.

Юнак розпізнав у Тарзанові саме того диявола, якого йому змальовували білі та їхні чорношкірі слуги, й нажахано чекав, що ось-ось з’являться інші демони у вигляді мавп і пантер.

Тарзан добачив у цьому підступну руку Рокова. Росіянин намагався зробити для нього мандрівку якомога [84] важчою, залякуючи тубільців і наставляючи їх проти Тарзана.

Тубілець також розповів Тарзанові, що той білий, котрий верховодив, пообіцяв неграм величезну винагороду, якщо вони заб’ють білого демона. Отож загалом повторю,-валося усе те, що вже трапилось раніше; але щойно чорношкірі побачили Тарзана, як їхня кров стала водою ― саме про це й попереджали їх носії з команди білого.

Зрозумівши, що мавполюд не збирається кривдити його, тубілець урешті зміцнів духом і, на прохання Тарзана, повів його в селище, згукуючи своїх одноплемінців, бо «білий диявол пообіцяв не робити вам кривди, якщо ви негайно повернетеся і відповісте на його запитання».

Один по одному чорношкірі поверталися до селища, але переляк у них ще не минувся, про що свідчили їхні вирячені очі й перекривлені обличчя.

Вождь одним із перших повернувся до селища, і саме його Тарзан найбільше хотів розпитати, не бажаючи тратити час на балачки з багатьма чорношкірими.

Цей чоловік був низенький і гладкий, із довгими, як у мавпи, руками. Увесь його вигляд не віщував нічого доброго.

Лише несамовитий переляк, що засів у ньому від історій, переказаних чорношкірими й білими з групи росіянина, втримував його від того, щоб зі своїми воїнами негайно накинутися на Тарзана й розправитись з ним, бо ж він і його люди були затятими людожерами. Тільки страх, що Тарзан демон, може, справжній, а там ще десь в джунглях чигають інші демони, втримував М’ганвазама від негайного здійснення своїх планів.

Тарзан докладно розпитав вождя і, співставляючи його свідчення з тим, що розповів молодий воїн, виснував, що Роков та його сафарі ― носії, пойняті страхом, утекли в напрямку далекого Східного Берега.

Багато хто з носіїв Рокова утік від нього. Саме в цьому селі він повісив п’ятьох за крадіжку й намір дезертирувати. Судячи з того, що плем’я ваганвазам довідалося від чорношкірих носіїв росіянина, які були не настільки залякані брутальним Роковим, аби не говорити про свої плани, виходило, що він не міг зайти дуже далеко, адже решта його носіїв, кухарів, тих, що ставлять намети й носять за білими рушниці, і навіть їхній старший, намірялися чкурнути в джунглі, полишивши бвану на ласку невблаганних джунглів. [85]

М’ганвазам сказав, що з цією групою білих не було ніякої білої жінки чи дитини; але з того, як вождь це говорив, Тарзан виснував, що той бреше. Кілька разів мавполюд заторкнув цю тему з різних боків, та жодного разу йому не вдалося спіймати хитрого людожера на брехні; той і далі твердив: ні, в тій групі не було жодної жінки чи хлопчика.

Тарзан попросив у вождя поїсти, і після вагань та переговорів правитель згодився нагодувати його. Під час їди Тарзан намагався розговорити інших членів племені, особливо хлопця, якого був полонив у джунглях, але присутність М’ганвазама запечатала їм вуста.

Врешті, пересвідчившись, що ці люди знають набагато більше, ніж говорять йому про росіянина, про долю Джейн і дитини, Тарзан вирішив переночувати в селищі, сподіваючись дізнатись щось суттєве.

Коли він повідомив вождя про своє рішення, то був дуже здивований ― так раптово змінилося ставлення до нього. З попереднього недовірливого недоброзичливця М’ганвазам перетворився на улесливого й запобігливого господаря.

Зразу ж мавполюд дістав найкращу хатину в селищі, звідки вигнали найстаршу дружину М’ганвазама, а вождь тимчасово переселився до своєї наймолодшої втіхи.

Коли б Тарзан згадав, що чорношкірим обіцяно велику нагороду, якщо вони вб’ють його, то швидше зрозумів би, чому М’ганвазам так несподівано подобрішав.

Білий велетень спатиме в одній з його власних хатин ― так М’ганвазам легше здобуде свою винагороду. Вождь сподівався, що Тарзан, дуже втомлений мандрівкою, не забариться скористатися з вигод його «палацу».

Хоча мавполюд звичайно уникав ночувати в хатинах тубільців, цього разу він вирішив зробити виняток ― аби розбалакати когось із молодших воїнів біля вогню, що палає посеред курної хатини, й вивідати якомога більше правди. Тому Тарзан прийняв запрошення старого М’ганвазама, але зауважив, що воліє заночувати в іншій хатині з кимось із молодших хлопців, а не виганяти стару жінку вождя на холод.

Беззуба стара потороча, почувши таке, аж заусміхала-ся на радощах. Ця Тарзанова пропозиція ще краще влаштовувала вождя: гадаючи оточити Тарзана гуртом підібраних убивць, той радо погодився і розмістив його в хатині недалеко від селищних воріт.

Оскільки цієї ночі мали відбутися танці-на честь мисливців, [86] які повернулися з полювання, Тарзан залишився сам у хатині, бо М’ганвазам наказав молодикам іти на святкування.

Щойно мавполюда зручно розташували в призначеній для нього пастці, М’ганвазам закликав до себе тих молодих воїнів, яких він відібрав ночувати з білим дияволом.

Жоден з них не зрадів такій перспективі, бо глибоко в їхніх сповнених забобонами серцях гніздився страх перед дивним білим велетнем. Але слово М’ганвазама було законом для його людей, тож жоден не смів відмовитися від доручення, яке йому дали.

У той час як М’ганвазам пошепки розповідав свій план воїнам, що з’юрмилися довкола нього, стара беззуба карга, яка завдяки Тарзанові зосталась на ніч у своїй хатині, сновигала довкола змовників, начебто щоб підкинути дров у вогнище, а насправді всотувала кожне слово з їхніх розмов.

Тарзан уже спав годину чи й дві, не зважаючи на оглушливий гамір дикунів, коли це відчув, що в хатину хтось зайшов. Вогнище згасло, тільки головешки жевріли, і це жевріння зовсім не розганяло напоєної смородом темряви. Але треновані чуття мавполюда підказали йому, що хтось потемки скрадається до нього!

Він подумав, що це хтось із мешканців хатини повертається з учти, бо й далі чув дикі вигуки танцюристів і гуркіт тамтамів, що долинали від селищної вулиці. Чому ж той «хтось» так старанно приховує свою появу?

Коли «хтось» наблизився, мавполюд легко відстрибнув до протилежної стіни хатини, наставивши перед себе списа.

― Хто там,― спитав він,― крадеться до Тарзана з племені великих мавп, як голодний лев у темряві?

― Тихіше, бвано! ― почув він старечий деренчливий голос.― Це Тамбуджа ― та, чиєї хатини ти не зайняв, не вигнав стару жінку в холодну ніч.

― Що ж хоче Тамбуджа від Тарзана з племені великих мавп? ― спитав мавполюд.

― Ти був такий добрий до мене, як ніхто, і я хочу віддячити тобі за добро, застерегти тебе! ― відповіла стара.

― Застерегти? Від чого?

― М’ганвазам закликав молодих людей, які мали ночувати з тобою в хатині,― відповіла Тамбуджа.― Я була поблизу, коли вони розмовляли, й чула, як вождь напучував їх. Удосвіта, коли танок закінчиться, вони вб’ють [87] тебе! Якщо ти не спатимеш, то вони прикинуться, ніби прийшли спати, але якщо ти спатимеш, за наказом М’ган-вазама вони тебе вб’ють. Якщо ти не спатимеш, вони чекатимуть поруч, доки ти заснеш, і тоді всі разом накинуться на тебе; М’ганвазам неодмінно хоче отримати винагороду, яку обіцяв білий.

― Я забув про винагороду,― сказав Тарзан, більше до . самого себе. А потім додав: ― Але як М’ганвазам сподівається отримати нагороду, якщо білий, мій ворог, залишив, цей край і пішов не знати куди?

― О, він не пішов далеко,― відповіла Тамбуджа.― М’ганвазам знає, де його табір. Його посланці швидко наздоженуть білого ― той рухається повільно.

― Де ж вони? ― спитав Тарзан.

― Ти хочеш піти до них? ― напівспитала-напівствер-дила Тамбуджа.

Тарзан кивнув головою.

― Я не можу тобі сказати, де вони стоять, щоб ти міг дістатись на те місце сам, але я можу провести тебе туди, бвано!

Зайняті розмовою, обоє не помітили маленької постаті, яка прокралася в хатину позад них і за хвилину так само непоміченою вислизнула геть.

Це був хлопчик Булао, син вождя від однієї з молодших дружин,― малий дурнуватий капосник, який ненавидів Тамбуджу і завжди шукав нагоди пошпигувати за нею та донести про її найменшу провинність своєму батькові.

― Якщо так, то рушаймо! ― швидко сказав Тарзан. Цього Булао, син вождя від котроїсь із молодших

жінок, вже не почув, бо чимдуж біг вулицею селища, туди, де його лютий батько дудлив тубільне пиво, спостерігаючи, як його розцяцьковані танцюристи високо підстрибують і дико кружляють, викидаючи якісь несамовиті колінця.

Коли Тарзан і Тамбуджа тихо вибралися з селища й розчинилися в суцільній темряві джунглів, двоє прудких гінців рушили в тому ж напрямку, лише іншою стежкою.

Достатньо віддалившись від селища, щоб почуватися безпечно й не розмовляти пошепки, Тарзан запитав стару жінку, чи не чула вона про білу жінку й малу дитину.

― Так, бвано,― відповіла Тамбуджа.― 3 ними була жінка й мала дитина ― маленьке біле маля. Воно померло від лихоманки тут, у нашому селі, і ми поховали його! [88]

12
ЧОРНИЙ НЕГІДНИК

Коли Джейн Клейтон опритомніла, то побачила біля себе Андерссена з дитиною на руках. Туга і жах були на обличчі сердешної жінки.

― Що таке? ― спитав швед.― Ви хвора?

― Де моя дитина? ― закричала вона, не зважаючи на його запитання.

Андерссен простяг згорток із немовлям, але Джейн заперечливо похитала головою.

― Це не моя дитина,― сказала вона.― Ви ж знали, що це не моя! Ви такий самий диявол, як і Рокові

Голубі очиці Андерссена витріщилися від подиву.

― Не ваша?! ― вигукнув він.― Ви казати: дитина на «Кінкеді» ― ваша дитина.

― Але не ця,― сумно відповіла Джейн.― Інша! Де інша? Там мусило бути дві. Я не знала про цю.

― Там не було ніякої іншої дитини. Я думати, це є ваша. Я дуже прошу вибачення.

Андерссен знічено тупцював, переминаючись з ноги на ногу. Було цілком очевидно для Джейн, що він мав щирі наміри^ та не знав, як насправді виглядає її дитина.

Дитина заплакала, заворушилась у шведових руках і водночас потяглася маленькими рученятами до молодої жінки.

Джейн Клейтон не могла опиратися тому закликові ― схлипуючи, звелася на ноги й притисла дитину до своїх грудей.

Кілька хвилин вона стояла тихо, ховаючи обличчя в брудній одежі дитини. Перший шок від розпуки, що це маля ― не її любий Джек, перемінився на велику надію: а може, після всього, що сталося, якесь диво та вирвало дитину з рук Рокова в останню хвилину, перш ніж «Кін-кед» відплив з Англії?!

А ще й цей безсловесний заклик крихітного дітлаха, без опіки й любові закинутого в жахіття дикого пралісу Думка про це більше, ніж що інше, прихилила материнське серце до невинного дитяти.

― Ви не знаєте, чиє це маля? ― спитала вона Ан дерссена.

Чоловік заперечливо похитав головою.

― Не знати,― сказав він.― Якщо вія не брати вашу [89]

дитину, я не знати, чию дитину він брати. Роков казав, це ваша. Я думав, що він теж так думати. Що ми тепер з нею робити? Я не можу вертатися назад на «Кінкед» Роков мене застрелити! Але ви можете вертатись. Я привести вас до моря, а там чорношкірий везти вас на корабель ― добре?

― Ні! Ні! ― скрикнула Джейн.― Нізащо в світі. Я швидше вмру, аніж знову потраплю до рук цієї людини. Ні, ходімо і візьмемо це маленьке бідне створіннячко з собою. З ласки Божої ми якось та врятуємося…

Тож вони подалися далі крізь пущу, узявши з собою ще шістьох мосулів, що несли харчі й намети, що їх Андерс-сен заздалегідь, готуючись до втечі, поклав у човен.

Дні й ночі страждань, яких зазнавала молода жінка, склалися в одну довгу безперервну змору переслідування, аж вона втратила відлік часу. Леді Грейсток не могла б сказати, минули дні чи роки. В суцільному мороці страху й страждання був лише один проблиск світла ― немовля, чиї маленькі пальчики мов торкалися її серця.

Ця маленька істота до певної міри заповнила порожне― « чу, яку Джейн відчувала, відколи втратила свою дитину. Звісна річ, це не було те саме, але день за днем вона відчувала, як материнський інстинкт прив’язує її дедалі більше до немовляти, аж іноді вона заплющувала очі й солодко марила, ніби маленька грудочка людської плоті на її грудях ― то справді її дитя.

Деякий час мандрували вони дуже повільно. Час від часу тубільці з узбережжя, які верталися з полювання, щось їм розповідали, й виходило, що Роков ще не знає напрямку їхньої втечі. Це, а також бажання якомога полегшити мандрівку молодій тендітній жінці, змушувало Андерссена рухатись повільніше, з короткими й нетяжки-ми переходами та численними перепочинками.

Швед наполіг, що сам нестиме дитину, і взагалі допомагав Джейн Клейтон, як тільки міг. Андерссен дуже переймався тим, що припустився помилки з дитиною, але відколи молода жінка переконалася, що мотиви його вчинку справді були благородні, вона більше не докоряла йому за неминучу помилку.

Наприкінці кожного дня Андерссен стежив, щоб для Джейн і дитини спорудили зручний прихисток. її намет завжди ставили на найзручнішому місці. Огорожа-божа була біля неї найміцнішою і найнеприступнішою з тих, які тільки могли змайструвати мосули.

її їжа була найкращою з того обмеженого раціону, [90] який здобувала шведова рушниця, але найбільше леді Грейсток зворушували шляхетна поведінка й увага, якою він її завжди оточував.

її не переставало дивувати те, що така шляхетність ховається під непривабливою зовнішністю, аж доки вроджене благородство, ґречна поведінка й доброзичливість змінили його образ в уяві Джейн так, що вона бачила лише його добру вдачу й постійну підтримку.

Усе вже налагоджувалося досить добре, коли наспіла звістка, що Роков знаходиться на відстані кількох переходів від них і що він нарешті визначив напрямок їхньої втечі. Тоді Андерссен повернув до ріки, купив човна у одного вождя й притокою, на березі якої стояло селище, поплив до Угамбі.

Маленький гурт утікачів плив по Угамбі так швидко, що не мав більше ніяких звісток про своїх переслідувачів. У місці, де ріка переставала бути судноплавною, вони кинули своє каное й заглибилися в джунглі. Знову їхній шлях став важкий, забарний і небезпечний.

Наступного дня після того, як вони залишили Угамбі, дитина захворіла на лихоманку. Андерссен знав, чим це закінчиться, але не мав відваги сказати Джейн Клейтон правду, бачивши, як палко молода жінка полюбила дитину, наче це була її власна плоть і кров.

Коли стан дитини значно погіршився, Андерссен трохи відхилився від головного напрямку їхньої мандрівки, й вони отаборилися на березі невеликої річки.

Джейн не відходила від маленького хворого. її горе й тривога були нестерпні і тут бідолашну спіткав новий удар. Один із чорношкірих носіїв-мосулів приніс із лісу звістку, що Роков і його люди стали табором зовсім недалеко віддих! Тож вони напевне знають шлях до цього затишного сховку…

Ця новина означала лише одне. Вони мусили негайно згортати табір і тікати, не зважаючи на те, що стан дитини значно погіршився. Джейн Клейтон надто добре знала вдачу росіянина і була певна: він відніме дитину тієї самої миті, коли знову спіймає їх. А ще вона знала, що розлука для дитини означатиме негайну смерть. ^

І вони рушили вперед, крізь гущавину, давньою, майже зовсім зарослою стежкою, а носії-мосули один по одному зникали. Ці люди служили їм досить вірно доти, доки не було небезпеки попасти росіянинові в лабети. Мосули так багато начулися про неймовірну жорстокість Рокова й мали перед ним такий непоборний жах, що тепер, коли [91] дізналися, що Роков зовсім близько від них, їхні полохливі серця більше не могли витримувати. Тубільці при першій нагоді покинули трьох білих.

Але Андерссен і леді Грейсток ішли далі й далі. Швед простував попереду, прорубуючи дорогу крізь зарості там, де стежка ставала геть непрохідна, тож молода жінка мусила нести дитину сама.

Вони йшли увесь день. Ближче до вечора зрозуміли, що всі їхні зусилля були марні. Зовсім близько почулися голоси великого загону, для якого втікачі й проклали шлях.

‘ Коли стало цілком очевидно, що їх ось-ось наздоженуть, Андерссен сховав Джейн за великим “деревом, накривши її з дитиною гілками.

― Далі, за півтора кілометра звідси, є селище,― сказав він їй.― Мосули розповіли мені, де воно є, перш ніж утекти від нас. Я буду пробувати відвернути росіянина від вашого сліду, то ви підете в селище. Я думаю, вождь бути приязний до білих ― мосули казати мені, що він є такий. В кожному разі це все, що можна зробити. Потім ви кажіть вождю, щоби вас відвезти до селища мосулів на узбережжі знову, а корабель скоро бути в гирлі Угамбі. Там ви бути в порядку. Хай вам щастить, леді!

― А ви куди підете, Свене? ― спитала Джейн.― Чом ви не сховаєтеся тут і не підете зі мною до моря?

― Я маю сказати росіянинові, що ви вмерти, щоб він вас більше не шукати,― усміхнувся Андерссен.

― Чом ви не можете приєднатися до мене після того, як скажете йому це? ― наполягала жінка.

Андерссен похитав головою.

― Я не думати, що я ще скласти комусь компанію після того, як сказати росіянину, що ви мертві,― сказав він.

― Невже ви думаєте, що він уб’є вас? ― спитала Джейн, хоча в глибині серця знала, що великий негідник учинить саме так. Андерссен не відповів, лише знаком наказав мовчати, показавши на стежку, якою вони щойно пройшли.

― Хай там що,― прошепотіла Джейн Клейтон,― а я не дозволю вам загинути за мене, якщо тільки зможу якось цьому запобігти. Дайте мені ваш револьвер! Я вмію стріляти, *і разом ми стримуватимемо їх, аж доки знайдемо якийсь спосіб утекти.

― Нічого з цього не вийти, леді,― відповів Андерссен.― Хіба що вони схопити нас двоє, а тоді вже напевне [92] я нічим вам не зарадити. Подумайте про дитину, леді! Ви тоді втрапити до рук Рокова обоє знову. Заради дитини ви мусите поводитися так, як я казати. Ось вам моя рушниця і набої ― вони вам можуть знадобитися.

Швед поклав рушницю й патронташ біля Джейн і пішов.

Вона дивилася, як Андерссен вертається стежкою, назустріч загонові росіянина. Ось він зник за поворотом стежки.

її першим порухом було піти слідам за ним. З рушницею Джейн мдгла стати Свенові в пригоді, а до того, вона не могла змиритися із страшною думкою, що залишена сама, на Wra/iy страшним джунглям, і немає вірного друга, готового прийти на допомогу…

Джейн полізла зі свого сховку, наміряючись якнайшвидше наздогнати Андерссена. Вона підняла дитину й зазирнула в маленьке личко.

Яке ж воно було червоне! І якесь неприродне… Джейн торкнулася його щічки. Вона аж пашіла від лихоманки!

Задихаючись від страху, Джейн Клейтон підвелася на ноги й ступила на лісову стежку. Рушниця й патронташ лишились забуті в схроні. Забулись і Андерссен, і Роков, і її власний страх.

Нажахана до шаленства Джейн тямила тепер тільки одне: ця маленька, безпомічна дитина уражена страшною лихоманкою джунглів, а вона неспроможна полегшити її страждання!

Єдиною її думкою було знайти когось, хто допоміг би їй… якусь жінку з дитиною… І тут пригадались їй слова Андерссена про селище дружніх тубільців. Якби встигнути дістатися туди!

Не можна гаяти часу… Мов сполохана антилопа, вона помчала стежкою туди, куди вказав Андерссен.

Далеко позаду залунали крики людей, постріли, а тоді настала тиша. Вона збагнула, що ото Андерссен зустрів росіянина.

Через півгодини, спотикаючись, знесилена, вона дісталася до невеличкого селища. Негайно її оточили чоловіки, жінки й діти. Допитливі, жваві, схвильовані, тубільці засипали її сотнями запитань, і на жодне з них вона не знала, що відповісти, бо нічого не розуміла.

Вона тільки показувала плачучи на дитину, що жалібно квилила на її руках, і повторювала знов і знов:

― Лихоманка! Лихоманка! Лихоманка…

Чорношкірі не розуміли цих слів, але бачили причину її [93] хвилювання, і невдовзі якась молода негритянка схопила Джейн за руку й затягла до хатини, де разом із кількома іншими жінками намагалася якось заспокоїти дитину й полегшити її агонію.

Прийшов знахар і розпалив маленьке вогнище перед дитиною. Він зварив якусь дивну суміш у маленькому закіптюженому горщику, виробляючи руками над ним магічні рухи та бурмочучи дивні монотонні заклинання. Потім занурив у горщик хвіст зебри і, бурмочучи далі, бризнув кілька краплин на обличчя дитини.

Коли знахар пішов, жінки сіли довкола й почали жалісно голосити, примовляти, аж Джейн боялася збожеволіти. Але, знаючи, що вони роблять це із якнайкращими намірами, вона терпляче зносила цей кошмар, і так повільно збігали години її страждання.

Десь опівночі до неї долинув відгомін якогось руху в селищі. Вона чула голоси тубільців, які сперечалися, але не розуміла слів. Потім почула чиюсь ходу, що наближалася до хатини, де вона з дитиною на руках скулилася біля яскравого вогнища. Дитинча лежало вже зовсім тихо, з напівзаплющеними, страшно закоченими очима

Джейн Клейтон позирнула в маленьке личко зляканим поглядом. Це не була її дитина ― не її плоть і кров, але якою ж рідною і дорогою стала для неї ця безпомічна крихітка! Серце леді Грейсток,позбавлене змоги віддавати любов своїй власній дитині, відкрилося цьому бідному, безіменному, безпритульному немовляті, з’усією ніжністю, притлумленою довгими, марудними тижнями її перебування на борту «Кінкеда».

Джейн бачила, що наближається кінець і, хоч боялася лишитися віч-на-віч зі своєю втратою, хотіла водночас, щоб це сталося чимшвидше, аби припинилися муки маленької жертви.

Хода, яку вона почула раніше, стихла перед самими дверима. Хтось із кимось перемовився пошепки, і за хвилину до хатини увійшов М’ганвазам, вождь племені. Вона бачила його мимохідь, коли жінки заопікувалися нею і вели до хатини.

М’ганвазам, як вона роздивилася тепер, був дикуном лиховісного вигляду, з обличчям, позначеним тваринною жорстокістю і примітивністю. Як на Джейн Клейтон, то він більше скидався на горилу, аніж на людину Вождь спробував заговорити з нею, але переконавшись, що біла жінка його не розуміє, гукнув когось.

На його заклик увійшов ще один негр ― дуже відмінний [94] від М’ганвазама. Джейн Клейтон відразу збагнула, що той походить із іншого племені. Це був перекладач. Із першого М’ганвазового запитання Джейн відчула, що вождь для когось намагається випитати у неї все. Вона помітила, що цікавість цього чолов-’яги до її намірів досить дивна, бо особливо його цікавили обставини її подорожі, аж до приходу в селище.

Не маючи переконливих підстав щось приховувати, Джейн розповіла йому всю правду, але коли вождь спитав, чи сподівається вона зустрітися зі своїм чоловіком наприкінці подорожі, заперечливо похитала головою.

Тоді М’ганвазам через перекладача пояснив головну мету своїх відвідин.

― Я щойно довідався,― сказав він,― від людей, які мешкають на березі великої води, що ваш чоловік ішов за вами по Угамбі на відстані кількох переходів, але тубільці вистежили його і вбили. Я кажу вам це, щоб ви не марнували часу на довгу мандрівку, в кінці якої ви сподіваєтесь зустрітися зі своїм чоловіком, а натомість верталися до узбережжя.

Джейн тихо подякувала М’ганвазамові за турботу, а її серце скам’яніло від цього нового удару. Після всіх поневірянь вона врешті зазнала такого гострого болючого удару, що її почуття заніміли і змертвіли.

Вона сиДіла з похиленою головою, невидючими очима дивлячись в обличчя дитини, що лежала у неї на колінах. М’ганвазам вийшов із хатини. Трохи згодом вона почула шум біля входу ― увійшов ще хтось. Одна з жінок, що сиділа навпроти неї, підкинула хмизу в багаття.

Спалахнули язики полум’я, мов від якихось чарів, яскраво освітивши хатину зсередини.

Світло з’ясувало молодій жінці страшну істину: дитина вже була мертва. Джейн і не помітила, коли це сталося.

Клубок ридань підкотив їй до горла, голова в безмовній скорботі схилилася на маленький згорток, притиснутий до грудей.

Хвилину в хатині панувала цілковита тиша. Потім тубільні жінки несамовито заголосили.

Прихідько кашлянув біля Джейн Клейтон і вимовив її ім’я. ‘

Вона сполохано підвела погляд і побачила єхидну посмішку Ніколая Рокова. [96]

13
ВТЕЧА

Хвилину Роков стояв із глузливою посмішкою на вус тах, а потім його погляд упав на маленький згорток на її колінах. Джейн накрила краєм ковдри обличчя дитини,” так, що хто не знав правди, подумав би, що маля спить.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве