Олександр Болдирєв. “Одеська громада”

Олександр Болдирєв. Одеська громада

Історичний нарис про українське національне відродження в Одесі у 70-ті рр. XIX — почат. XX ст.

1994

1. ОДЕСЬКА ГРОМАДА
У 70-ті РОКИ XIX ст.

«Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камєнь, єго же не брегоша зиждущпи, той
бисть во главу» 1. Цими словами закінчуване програмовий документ (так званий «Закон
Божий») товариства «Кирила та Мефодія із заснуванням якого можна пов’язувати початок національного відродження України. Створене у 1846 році товариство, яке проіснувало трохи більше року і об’єднало найталановитіших представників українського національного духу (Костомаров, Шевченко, Куліш, Гулак та ін.), посіяло те насіння, сход якого стали незничтожимі ні для оберігачів устоїв Російської імперії, ані для пізніших батьків тоталітаризму. В умовах розвитку нового життя, почато якого було покладено ліквідацією кріпацтва у 1861 році, ідеї кирило-мефодіївців отримали своє могутнє продовження в суспільній діяльності так званих «громад» — незалежних об’єднань демократичної української інтелігенції. В 70-х роках XIX ст., у період загаліного пожвавлення інтелектуального, політичного та літературного життя російського суспільства, нового імпульсу отримав і національний рух в Україні. У цей час найбільщ впливовою, провідною силою всього українського руху (і не тільки в Російській імперії, а й у Галичині, яка належала Австрії) стала Київська громада, яка налічувала у своєму складі більш як 300 членів2. Осердям Київської громади стала університетська професорська еліта: історики — В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, О. М. Лазаревський; правознавець О. Ф. Кистяківський; філолог П. Г. Житецький; економіст М. І. Зібер; композитор М. В. Лисенко; письменники — М. П. Старицький та П. П. Чу-
бинський. Навколо цих титанів української культури групувалась талановита університетська молодь. Такий виключний склад членів давав можливість Громаді вирішувати масштабні завдання збору та обробки етнографічного, історичного, мовознавчого матеріалів, виношувати та розвивати передову суспільну думку, пропагувати свої погляди засобами педагогіки, публіцистики, науковими та літературними творами.
На відміну від Київської, Одеська громада об’єднувала більш широкі кола інтелігенції. її основу складали педагоги середніх навчальних закладів, службовці міської управи, студенти. Але що то були за люди!
Одеса другої половини XIX століття являла собою в Європі яскравий економічний феномен. Як зазначає американська дослідниця Патрісія Герлігі, «темпи зросту населення Одеси у XIX ст. були найбільш вражаючими в Російській імперії і можуть бути порівняні лише з історією розвитку таких великих західноамериканських міст, як Чікаго, приміром. У 1856 році населення Одеси перевалило за 100 000 чоловік, завдяки чому місто набуло статусу третього після Москви та С.-Петербурга в імперії. В 1878 році місто мало близько 7 миль у радіусі, і в ньому мешкало понад 200000 населення. На кінець XIX ст. з населенням у 400000 чоловік Одеса була найбільшим містом України».
Дивну суміш національних культур демонструвало заїжджим оте численне одеське населення. Микола Білінський, член Одеської громади, так описує свої враження від Одеси, коли він вперше прибув сюди ще юнаком у 1870 році: «Чудний вигляд в ті часи мала Одеса. Таблички на вулицях із визначенням вулиць були написані двома мова-
ми — російською та італійською: «Улица Дерибасовская» і зараз же «Strada Deribasowska», «Покровский переулок» і «Stradella Pokrowski», «Соборная площадь» і «Piazza di Cathedrale». Деякі торгівельні підприємства мали також двомовні написи: «Погреб русских вин» і «Cantina condiversi vini». На вулицях часто зустрічались то поодинокі, то
групами турки, албанці, греки у своїх національних костюмах: у шароварах, як спідниця,
в куртках із ладівницями на грудях, у фесках або в невисоких круглих шапочках. Чутно бу-
ло чужоземну мову. На центральних вулицях на тротуарах також чужоземці пекли кашта-
ни на особливих металевих приладах і тут-таки продавали охочим. Від цього всього ви-
никало враження, нібито ви потрапили в якийсь куток чи то Далматського узбереж-
жя, чи то в Малу Азію, чи у Смирну».
«Дух комерції та спекуляції витав над містом», — згадували очевидці економічних ус-
піхів Одеси . Цей дух був настільки міцним, що деякі аристократи інтелектуального
Олімпу того часу, такі як Костомаров, наприклад, переживали тут відчуття дратівли-
вості та розумового дискомфорту. Ось як описував він свої враження під час других від-
відин Одеси у 1870 p.: «Город Одесса, где я бил, назад тому 24 года, теперь показался
мне до того изменившимся, что едва можно бнло узнать в нем ту Одессу, которую я преж-
де видел. Вся єна отстроена как любой европейский город; освещение газом не усту-
пает петербургскому, а мостовая лучше столичной. …Университетские профессора заме-
тили, что меркантильнеє направление одесского общества, проникая в круг студентов.
препятствует расширению среди них той люб-
ви к науке, без которой университет делается
бездушним трупом. Здесь все гоняются за лич-
ною вьігодою, все прежде всего думают о на-
полнении своего кармана» в. Одначе атмосфе-
ра комерції — не найбільша загроза науково-
му та культурному поступу. В місті діяв уні-
верситет, у складі якого було чимало видат-
них учених, найяскравішим представником
яких був, без сумніву, І. І. Мечников. Плідно
й активно діяло у місті Товариство прихиль-
ників історії та старожитиостей, інші науко-
ві й технічні товариства, різноманітні самоді-
яльні гуртки, діяльність яких охоплювала як
сфери наукові, так і суспільно-політичні. По-
серед цих груп одне з найпомітніших місць
займала Одеська, громада.
Вже з кінця 60-х років існував в Одесі гурток української інтелігенції. В 1871 році один
з його представників — Антон Антонович Гладкий — завітав до Львова з метою зібра-
ти якомога більше матеріалу про життя західних українців і видати в Одесі енцикло-
педію про Галичину. Гладкий, людина, вочевидь, світська і забезепечена, скупив кіль-
ка сот книг галицької тематики, дав грошей на місцеву «Просвіту», поділився своїми пла-
нами щодо видання енциклопедії і простотаки закохав у себе галицьких діячів. Вони
вважали, що в справі ознайомлення російської України з Галичиною Гладкий буде сер-
йозним конкурентом Драгоманову і навіть поспішили попередити останнього про таку не-
безпеку . Одначе, як то часто буває з людьми занадто претензійними, А. А. Гладкий,
приїхавши до Одеси, дуже швидко пересварився з місцевими гуртківцями, до праці так
і не став, а натомість попростував через Каїр з нареченою на острів Мадейру.
Більш певні відомості про Одеську грома-
ду доходять до нас, починаючи з 1874 року,
коли гурток остаточно сформувався і устояв-
ся.
Взагалі 70-ті роки XIX ст. були вельми
сприятливими для широкої громадської іні-
ціативи в Одесі. У 1874 році було скасовано
Новоросійське генерал-губернаторство, від-
роджене під назвою «тимчасового» лише у
1879 році для боротьби з революційною ді-
яльністю народників. «До 1874 p. в Одесі не
видно було майже ніякого руху не тільки між
робітниками, а навіть і між світлою інтелі-
гентною учащоюся молодіжьжу…» — стверд-
жував одеський кореспондент емігрантського
часопису «Громада». Отже, якраз період
1874 — 1879 рр., период Певного лібераліз-
му урядовців у місті, став зоряним часом
українського національного відродження в
Одесі.
Гурток однодумців, відомий в історичній
літературі під назвою Одеської громади,
склався біля групи місцевих інтелігентів, лі-
дером якої був видатний одеський педагог
Леонід Анастасійович Смоленський. Леонід
Анастасійович, за одними свідченнями, був
росіянином, вихідцем з Криму, за іншими—
походив з католицької шляхти Подільської
губернії. Народився він у 1844 році, закін-
чив історико-філологічний факультет Київ-
ського університету, де вперше познайомив-
ся з українським національним рухом. Пере-
селившись до Одеси, став палким патріотом
цього південного міста, не уявляючи свого
життя поза його межами. У 60-х роках
Л. А. Смоленський був викладачем Рішельєв-
ського ліцею, і з цього часу починається йо-
го шляхетна й блискуча кар’єра педагога.
Як вчитель-історик він був феноменально по-
пулярним в Одесі, викладав практично у всіх
приватних навчальних закладах міста: чоло-
вічих — Ставила-Стародубцева, Соколовсько-
го, Хотовицького, файга, в жіночих — Мат-
тео, Гаденшільд-Кларк, Дмитревської, Вас-
кевич, Пиллер і Відінської. Крім того, 29 ро-
ків життя віддав Одеській юнкерській школі.
Приватним вчителем для своїх доньок запро-
шували його начальник штабу Одеського вій-
ськового округу генерал Крживоблоцький та
княгиня Ухтомська. Один сперед одного за-
прошували його для читання лекцій з історії
популярні й численні у той час в Одесі гурт-
ки самоосвіти, куди послухати його лекції
приходили, наприклад, відома революціонер-
ка Віра Фігнер та Ілля Мечников. Лекції
Смоленського вирізнялися відточеністю,
стрункою логічною побудовою матеріалу, до-
сконалим знанням предмету. В школі йому
не треба було вдаватися до дисциплінарних
заходів, щоб підтримувати увагу слухачів.
Завдяки своєму таланту педагога Смолен-
ський цілком володів аудиторією. «Свої гли-
боко продумані переконання він висловлював
палко, із захопленням. Його гаряча промова,
без риторичних окрас, що іскрилась яскрави-
ми спалахами гумору, блискучими аналогія-
ми, несподіваними зворотами, захоплювала
слухачів. Слухаючи Смоленського, здавалось,
ніби в душній кімнаті прочинили вікна і по-
віяло свіжим повітрям…» — писала одна з
учениць Смоленського. Інший його слухач,
відомий майбутньому вчений Д. Овсянико-
Куликовський, пригадував: «Материал (ис-
торический и географический) в его изложе-
нии как-то сам собою укладывался в голове
учеников, и все его части постепенно распо-
лагались в стройном порядке, образуя гар-
моническое — я сказал бы мастерское — ар-
хитектурное целое». Силу впливу промов
Смоленського не тільки на душі невибагли-
вого юнацтва, а й людей із самостійним силь-
ним, витонченим розумом, зі сформованим
світоглядом добре характеризує епізод з ві-
домим філософом Володимиром Лесевичем.
Коли той як гість, відвідав Громаду під час
свого перебування в Одесі, Смоленський ви-
ступив перед ним з промовою. Про вражен-
ня Лесевича від цієї зустрічі Євген Чикален-
ко розповідає так: «Коли, вертаючись з ве-
чері, нас кілька душ сіло з Лесевичем в про-
сторий городський фаетон директора Сиріт-
ського Дому, то він сказав нам приблизно
так: — Я розмовляв з багатьма видатними
українофілами: я знав Антоновича і Драго-
манова; обидва вони намагалися схилити
мене до українського руху, але й від них ні-
коли я не чув такого обгрунтування україн-
ського питання. Навіть уявити собі не міг,
що його можна так глибоко обгрунтувати.
Да, надзвичайна людина Смоленський. Я чув
про нього в Петербурзі, але він перевершив
усі мої сподівання. Я, знаєте, почував себе
просто хлопчиком, мені ніяково було, що я
нічого в Цім питанні не знаю». Про мас-
штаби популярності Смоленського як педаго-
га може посвідчити такий факт: коли в 1882
році його було заарештовано охранкою, про
його звільнення клопотались такі впливові
люди як генерал Крживоблоцький та княги-
ня Ухтомська. Ілля Ілліч Мечников дав свою
особисту запоруку місцевій владі за його
звільнення. Кинувши з ідейних міркувань, в
знак протесту проти дій керівництва, свою
посаду в Рішельєвській гімназії, Смоленський
більше ніколи не повертався на державну
службу, підпорядковану міністерству освіти,
щоб не допустити насильства з боку цього
відомства за свої переконання. З цієї ж при-
чини відкинув він принадні та настійливі
пропозиції зайняти кафедру в Одеськім уні-
верситеті, і це незважаючи на те, що у нього
на руках була велика сім’я, піклування про
яку змушувало його увесь свій час віддавати
приватному викладанню. З цієї причини він
так і не спромігся надрукувати жодної стат-
ті, так і не захищеною залишилась його, за
визнанням фахівців, талановита дисертація
з історії Чернігово-Сіверських земель «Бо-
ротьба Мономаховичів та Ольговичів».
«В основі його світогляду, — згадувала
Софія Єгунова-Щербина, — лежала глибока
повага до національних особливостей кожної
народності, до її прав на самовизначення.
Він був прихильником федеративної основи і
демократично-республіканських державних
форм. Коли він говорив, що «свобода однієї
людини або народу кінчається там, де почи-
нається свобода другого», коли він говорив
про «народи-плебеї», що їх культурну міць
придушено військовою силою якої-небудь ве-
ликої держави, _або про народи, що утвори-
ли (як Швейцарія) маленькі державні оди-
ниці на основі обопільної національної по-
ваги і спільних історичних переживань, його
промови були перейняті таким глибоким пе-
ресвідченням, таким почуттям людяності, то-
лерантності, таким розумінням волі в кращо-
му розумінні цього слова, яких мені не до-
водилося зустрічати потім».
Блискучий полеміст, глибоко освічений,
фонтануючий ідеями чоловік, обдарований
щасливою здатністю привертати до себе лю-
дей, Смоленський став душею і визнаним лі-
дером українського гуртка.
Подальша його доля склалася трагічно.
Після арешту 1882 року Смоленський хоча і
був звільнений завдяки клопотанню громад-
ськості, але права займатися викладацькою
діяльністю його позбавили. Він опинився без
засобів до життя. Через це змушений був
погодитись з пропозицією зайняти посаду до-
глядача ночліжного притулку імені барона
Масса. Пізніше, щоправда, завдяки настій-
ливим домаганням громадськості, Смолен-
ського було відновлено в званні вчителя.
Напружена праця, тяжкі переживання і
особливо смерть улюбленої доньки спричи-
нили важке нервове захворювання. 22 люто-
го 1900 року у Смоленського стався удар і
як наслідок цього — повний параліч. Через
півроку хвороби воля рухів повернулася до
Смоленського, одначе з ліжка звелася вже
не та людина, яку знали і якою захоплюва-
лись друзі. Смоленський зовсім втратив здіб-
ності до абстрактного мислення, до напруже-
ної роботи мозку, втратив смак до складних
філософських та політичних проблем. Друзі,
які добре пам’ятали колишнього Смоленсько-
го, з невимовним .жалем поглядали на нього
на зборах Громади, а молодь, яка не знала
про лихо, яке спіткало цю людину, дивува-
лася: як такий миршавий чоловічок міг ви-
кликати щире захоплення в колах найпосту-
повішої інтелігенції від Одеси до Петербур-
га, бути ідеологом, вождем, трибуном Гро-
мади?
Коли у 1905 році в Одесі підіймалися ре-
волюційні хвилі, родина Смоленських жила
в невеличкому будиночку десь на краю міс-
та. Леоніда Анастасійовича дуже хвилювали
бурхливі події, які розгорталися на його
очах. його можна було спостерігати в дуже
напруженому стані, здавалось, що він спраг-
ло намагається щось пригадати. І сталося
чудо — знову перед друзями явився Смо-
ленський, сповнений життям, ідеями, задума-
ми. Одначе радість тривала не довго. На той
час у місті сталися єврейські погроми. В квар-
тирі Смоленського знайшли притулок єврей-
ські сім’ї з-дітьми, про долю яких Леонід
Анастасійович дуже турбувався. Реалії рево-
люції справили на нього гнітюче враження.
8 листопада 1905 p. нервовий напад повто-
рився, а 11 листопада Смоленського не ста-
ло. Поховали його, за спогадами Софії Єгу-
нової, в селі Морозівка Ананьївського пові-
ту. На пам’ятнику були викарбувані слова:
«Неначе наш Дніпро широкий, слова його
лились, текли і в серце падали глибоко».
Другим яскравим діячем Громади був
близький друг Смоленського, також видат-
ний педагог Олексій Олександрович Андрі-
євський. Андрієвського можна назвати най-
типовішим представником української інтелі-
генції того часу. Походив він з родини свя-
щеника з Канєва. Скінчив університет, ви-
кладав у гімназії Катеринослава. Після смер-
ті дружини та двох маленьких дітей пересе-
лився до Одеси, де цілком віддався педаго-
гічній, науковій та громадській діяльності.
Андрієвський був дюдиною колосальної енер-
гії, прямим у стосунках і незалежним у по-
глядах. Усім своїм ідеям він намагався на-
дати закінченої, конкретної форми. Активно
співробітничав у газетах та журналах і за-
лишив значну кількість надрукованих ста-
тей. У даному випадку Смоленський та Ан-
дрієвський щасливо доповнювали один одно-
го. Якщо «Смоленський був «раві» — вчи-
тель, який давав натхненну проповідь, зали-
шив усне вчення, творив легенду», — згаду-
вала Софія Єгунова , наймолодший член .
Громади, то Андрієвський перш за все був
«працювальником», для якого найважливі-
шим було реалізувати внутрішні потенції ду-
ху у практичному житті, його надзвичайно
цінним внеском в українську історичну нау-
ку стали 10 випусків «Історичних матеріалів»
з архіву Київського губернського управління,
які він впорядкував і видав. Крім того, Ан-
дрієвський багато зробив для дослідження
історії українського козацтва та гайдамаць-
ких рухів на Правобережній Україні. Багато
сил та здоров’я віддав Андрієвський справі
Одеського сирітського притулку, директором
якого став у 1896 році. Приступивши до сво-
їх обов’язків, він знайшов там повний зане-
пад господарства, здичавілих дітей, безсором-
ні крадіжки з боку персоналу. Завдяки його
енергії за короткий час були обладнані май-
стерні, налагоджено навчання, проводились
цікаві екскурсії, літературно-художні вечори.
Виснажлива діяльність остаточно підірвала
його здоров’я. О. О. Андрієвський помер у
Києві, куди їздив для лікування у 1902 році
на 57 році життя.
Микола Васильович Ковалевський був най-
авторитетнішим діячем українофільства 70-х
років. Жандармські аналітики навіть охрес-
тили його: «другим Драгомановим». Ковалев-
ський — один з провідників ие тільки Одесь-
кої, але й Київської громади. Тому він став,
так би мовити, живим зв’язком між україн-
ськими гуртками Одеси та Києва, куди часто
їздив у відрядження у справах Одеської
міської управи, службовцем якої був після
заборони займатися педагогічною діяльніс-
тю. До своєї нової служби Ковалевський чи-
тав лекції з математики курсантам військо-
вих гімназій Петербурга, Полтави та Києва.

Особистий друг Драгоманова, Ковалевський
постійно допомагав йому коштами. В похи-
лому віці Ковалевський добровільно взяв на
себе важкий тягар щорічних зборів грошей
на громадські потреби. Яка то була невдяч-
на справа! «Говорити та впевняти йому дово-
дилося мало не до кривавого поту. І він го-
ворив, упевняв, прохав, страхав і таки дося-
гав свого — гроші мусили дати. Дві його
«данниці» жалілися, що довелося позичити
грошей, щоб заплатити «дань» Ковалевсько-
му. «Знаєте, як він лякав нас? — казали
панни. — «Як не дасте грошей то повішусь
у вас на воротях».
Помер Микола Васильович Ковалевський у
1909 році і був похований на Байковому цвин-
тарі.
Представником естетичного напрямку в
Громаді був учитель грецької мови Петро
Іванович Ніщинський. Магістр Афінського
університету, талановитий поет, широко осві-
чена людина, автор перекладів українською
мовою поем Гомера, «Антігони» Софокла, він
був також не менш талановитим композито-
ром — його «Вечорниці» увійшли до золото-
го фонду української музичної культури. Ні-
щинський палко захоплювався українською
народною творчістю і був глибоким її знав-
цем. Політичні проблеми його займали мало,
на зборах Громади Ніщинський виступав го-
ловним чином як поет та композитор.
Політичне активнішим був Володимир Гри-
горович Мальований. Він перебував у тісних
стосунках з товариством народників-земле-
вольців. Входив до гуртка відомого в Одесі
конституціоналіста-ліберала Олександра Гер-
нета, з яким служив у міській управі. Одна-
че і його не обходили поетичні інтереси, і він
залишив після себе значну кількість віршів
українською мовою.
Навколо цих непересічних яскравих людей,
які разом з Боровським, присяжним повіре-
ним Цитовичем і Климовичем складали ядро,
так звану «стару Громаду», групувалась та-
лановита допитлива молодь — студенти та
випускники Одеського університету. Молод-
ше покоління називалось «молодою Грома-
дою», котра також палко віддавалась справі
національного відродження України. З їх се-
редовища виділялися в першу чергу Євген
Борисов — випускник університету, кандидат
прав, був добре знаний в колах революціоне-
рів-народників, мав зв’язки з першим у Ро-
сії робітничим гуртком Заславського; Дмит-
ро Овсянико-Куликовський — людина над-
звичайно віддана науці, з найширшими ін-
тересами, він ще в студентські роки палко
захопився санскритом, досяг значних успі-
хів у його вивченні, був відряджений на ста-
жування до Франції і згодом став визначним
фахівцем в галузі давньоіндійської міфоло-
гії, одним із засновників санскритології в Ро-
сії. Учень самого О. Потебні, Д. Овсянико-
Куликовський інтуїтивно дійшов до щойно
народженого принципу: працювати на етиці
наук, у його випадку — філології та психо-
логії. В 1883—1887 роках Дмитро Микола-
йович – був приват-доцентом Новоросійського
університету, де читав лекції з санскриту та
порівняльної граматики індоєвропейських
мов. Згодом Д. М. Овсянико-Куликовський
став членом-кореспондентом Петербурзької
академії наук і однією із зірок першої вели-
чини у галузі гуманітарних наук.
Федір Щербина*, вихідець з козачої Ку-
бані, пізніше також обійняв «безсмертний»
ступінь академіка, ставши одним з осново-
положників наукової соціології в Росії, за-
снував цілу галузь статистики — бюджетну.
Щербина збагатив. історичну науку своєю
ґрунтовною двотомною працею «Історія ку-
банського козацтва». Під його керівництвом
Симон Петлюра розпочинав свої студії з іс-
торії українського козацтва під час перебу-
вання на Кубані.
Федір Щербина був визначним громад-
ським діячем, помітним членом партії каде-
тів депутатом Державної думи. Під час ре-
волюції йому судилося стати одним з про-
відників та ідеологів автономістичного руху
на Кубані.
П. Дашкевич — адвокат, вихідець з наро-
ду, стане заступником та захисником в су-
дах інтересів простих неосвічених селян,
П. Климович через все життя пронесе відда-
иїЬть інтересам України, стане визначним
громадським діячем, міністром фінансів за
часів Центральної ради. У 1920 p. він був
розстріляний більшовиками в Одесі — саме
за цей епізод в його біографії. Були в Гро-

* Ф. Щербіна ніде безпосередньо не згадується
як член Громади. Він на початку 70-х років був ліде-
ром українського гуртка «кубанців». Потім Щербина
був у зв’язку з гуртком Заславського. Засланий у 1.876
році на Північ, Щербина міг не попасти до спогадів
С. Єгунової та Д. Овсяняко-Куликовського. Одначе його
зв’язок з Громадою безсумнівний. Перебуювачи на за-
сланні, Щербина листувався з Смоленським, між ними
існував книгообмін з питань українського козацтва.

маді й не менш цікаві люди: Я. М. Шульгін,
В. Ф. Левитський, П. К. Борзаковськцй,
Ф. А. Василевський, X. X. Зенкевич, А. І. По-
гібко, М. Сидоренко та інші.
Кредо Громади було сформульоване
Л. Смоленським і виражене двома прин-
ципами: 1) народність кожної країни ви-
значається за ЇЇ сільським населенням;
2) хто живе постійно в даній країні,
зобов’язаний служити її інтересам, тобто
Інтересам її народу. «Щоб переконатись у
тому, що Одеса — місто українське, — гово-
рив він, — треба піти у її предмістя, на її
базари». Ці положення — свідчення спроб
Громади вирішити проблему зрусифікованих
міст України і в першу чергу Одеси, питання
національної приналежності якої, напевно,
було предметом дискусій між Громадою і дія-
чами інших ліберальних і революційних гурт-
ків міста. Строкатість національного складу
Одеси виявила зацікавленість громадівців
проблемою кордонних міжетнічних стосунків
в історичному контексті, що вплинуло на об-
рання теми дисертації Леонідом Смолен-
ським. Його дослідження було присвячене
Чернігово-Сіверським землям доби Київської
Русі. Як уже згадувалось вище, сам Смолен-
ський був росіянином, деякі з членів Грома-
ди були оброблені русифікаторською маши-
ною міністерства освіти настільки, що’ повер-
тались уже до національних витоків завдяки
роботі своєї думки, на свідомій, так би мови-
ти, основі. Повернення до національних ко-
ренів не було легким, особливо під тиском
офіційної політики держави. Великою пра-
цею добувалися наукові дослідження, худож-
ні твори в українському національному дусі.
Навіть повернення побутових мовних нави-
чок було важким. Смоленський жартував:
«Ми розмовляємо не стільки по-малоруськи,
скільки мало по-руськи». Лише в устах
декотрих, хто не втратив свого національно-
го кореня, мова лилась невимушене і при-
родно.
Одеська громада не являла собою чіткої
організації, збитої для досягнення якихось
конкретних справ. Це, скоріш, був своєрід-
ний інтелектуальний клуб (причому високо-
го рангу), що об’єднував людей найрізнома-
нітніших поглядів, інтересів, напрямків на
грунті любові до України, до її народу. В
Громаді люди шукали задоволення своїх ін-
телектуальних потреб, естетичних запитів,
реалізації політичних переконань. В Громаді
були різні люди: байдужі до політики і на-
томість захоплені поезією української народ-
ної культури; люди в однаковій мірі зацікав-
лені і наукою, і політичними проблемами;
були й такі, котрих більше приваблювали
соціально-політичні питання. Євген Чикален-
ко писав, що «…Громада складалася з людей
різних політико-соціальних світоглядів, об’-
єднаних не програмою, бо ніякої програми у
громад не було, а тільки любов’ю до україн-
ського слова. Я підкреслюю СЛОВА, бо, крім
людей, настроєних демократично, які мали на
меті інтереси народу взагалі, в Громаді були
люди далекі від інтересів демоса, але люби-
ли і дбали про розвиток українського слова.
Смоленський старався примирити всі елемен-
ти, з яких складалася Громада, І хоч сам за
переконаннями був соціалістом, але раз у
раз дуже толерантно і з повагою ставився до
такої праці, як складання російсько-україн-
ського словника…» .
Такий різноманітний склад Громади яскра-
во відображав розклад сил у суспільстві, ко-
ли окремі течії громадської діяльності ще не
відокремились із загального потоку пробуд-
женого національного життя. У той час зай-
матися політикою означало займатися куль-
турою, а займатися культурою означало при-
речувати себе на переслідування уряду та на
можливість повсякчас опинитися або в полі-
тичній еміграції, або в політичній в’язниці.
Незважаючи на відсутність конкретної
програми і писаного статуту. Громада все ж
таки мала певне «конституційне» оформлен-
ня. Ця організаційна усталеність відрізняла
її від інших українських гуртків. «Сталих,
організованих громад було тоді на Україні
тільки дві: у Києві та в Одесі… Конституція
у обох громад була однакова — по рекомен-
дації не меньче, як двох членів, після оголо-
шення на двох зібраннях, на третьому зіб-
ранню новий член приймався після таємного
голосування; якщо хоч один голос був про-
ти, то вже такий член не,приймався». Чи-
каленко саме цьому пунктові завдячував тим,
що, на відміну від інших українських гро-
мад, ні Одеська, ні Київська не мали жод-
ного разу у своєму числі провокаторів аж до
кінця свого існування (1917 p.). Правда,
Одеська громада приймала у свої члени ки-
ївських діячів без обговорення, а в Києві та-
ких виключень для «одеситів» не робилося ;
Збиралася Громада щодва тижні по черзі у
членів, у яких була більша квартира. В 70-ті
роки найчастіше ці зібрання відбувалися у
приміщенні Одеського сільськогосподарського
товариства, де секретарем був М. П. Боров-
ський, а також на квартирі Л. А. Смолен-
ського, по вулиці Старопортофранківській,
№ 81. Взагалі до Смоленського майже
щодня на квартиру набивалося чимало наро-
ду погомоніти про різні справи. Це поясню-
валось тим, що, крім членів, біля Громади
постійно існував чималий гурт людей, які
співчували національним прагненням гуртка
і в той же час з різних причин не бажали
одержати в ньому членство. Таких людей у
Громаді називали «суголосним грунтом» і
часто запрошували на свої найбільш урочис-
ті засідання. Крім регулярних, існували ще
Ji спеціальні збори, присвячені якимось поточ-
ним справам, або приїздам визначних гостей,
таких як М. П. Драгоманов, В. Б. Антонович,
В. В. Лесевич та інші. Збори мали невиму-
шений характер, приходили туди зі своїми
родинами, співали пісень, споживали недоро-
ге одеське вино «Мерло». «Молоді члени ча-
сом висміювали такі родинні зібрання, але
Смоленський відповідав: «Це необхідно, бо
коли з’явиться поліція, то попаде на чиїсь
іменини, а якби зібрання складалися з са-
мих мужчин членів громади, то ясно було б,
що зібрались якісь «заговорщики», — згаду-
вав Є. Чикаленко. Михайло Климович, як
правник, був своєрідним хранителем неписа-
ної «конституції» Громади. Л. Смоленський
був її скарбником. Сплата внесків була спра-
вою обов’язковою. Кожен член з початку ро-
ку сам визначав суму, яку він має сплачува-
ти за рік, і яка вносилась щомісячно. Най-
менша плата була 1 крб. на місяць, найбіль-
ша — 10 крб. Дозволялись і разові благодій-
ні внески. Наявність такої каси була справою
кримінальною. Часто жандарми лише на під-
ставі існування громадської каси визначали
юридичну підставу для констатування наяв-
ності ‘нелегальної організації24.
В Громаді були представлені люди дуже
широкого політичного спектру. Тут були і
свої «праві», і свої «ліві» — радикали, які
зі співчуттям поглядали на терористичну ме-
тоду народників. Взагалі Одеська громада
надавала більше можливостей для плюраліз-
му думок, аніж, наприклад, Київська, в якій
більш жорстко ставилися питання української
національно-культурної автономії. Одеська
громада була радикальніша і «соціяльніша»
за Київську. Саме тому Смоленський називав
останню «гетьманщиною», а Одеську — «За-
порізькою Січчю» українофільства. На тако-
му розгалуженні позначалися, без сумніву,

Отличное строительство в одессе строительной компанией

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве