Едгар Берроуз. “Тарзан та його звірі”

І зразу Тарзан відчув, як страшні щелепи вхопили його за праву ногу. Він спробував вивільнити ногу’й підтягтися над краєм човна, його спроба була б успішною, якби те несподіване втручання з глибин не оживило лихого росіянина й не спонукало його на раптову дію. Це ж раптом з’явився такий шанс на звільнення й реванш!

Неначе отруйна змія, він підповз до корми й швидким рухом ударив Тарзана по голові важким веслом. Пальці -мавполюда розціпилися й відпустили човна.

У воді закипіла коротка сутичка, зашумували хвилі, піднялися бульбашки, пішли кола по воді, позначаючи місце, де Тарзан із племені великих мавп, Цар Джунглів зник з очей у зловісних водах небезпечної, темної Угамбі. .

Ослаблий від страху, Роков звалився, мов підкошений, на дно човна. Якусь хвилину він навіть не усвідомлював, що йому всміхнулося щастя. Все, що він бачив, була постать мовчазного білого велетня, який борсався і занурювався в ріку, аби знайти неймовірну смерть на її грузькому дні.

Поволі він осмислив усе, що з ним трапилось, і на обличчі росіянина з’явилась хижа .переможна усмішка. Але радість тривала недовго, бо щойно Роков привітав себе з тим, що тепер зможе цілком безпечно дістатися до морського узбережжя, як з річкового берега до нього долинув пекельний гамір.

Коли він озирнувся, шукаючи, звідки линуть ці моторошні звуки, то побачив, як з берега на нього хижо світять очі дияволоподібної пантери та страшних мавп Акута, а поперед них дужий чорний воїн погрожує йому кулаком, обіцяючи жахливу смерть.

Ця мандрівка вниз по Угамбі стала для Рокова якимсь незупинним маренням, де неймовірна орда гналася за ним вдень і вночі, то виринаючи поруч нього, то зникаючи далеко в джунглях на години, а то й на цілі дні, щоб несподівано знову з’явитися назирці із завиванням і погрозами. Ця подорож перетворила росіянина, міцного й здорового чоловіка, на сивого, знеможеного й напівбожевільного [112] старигана, який лише мріяв, що гирло ріки й океан принесуть йому порятунок.

Позаду лишалися тубільні селища. Час від часу чорні воїни на своїх каное намагалися перехопити його, але кожного разу з’являлася страшна зграя й завертала переляканих тубільців назад, до берега, де ті негайно ховалися в джунглях.

Ніде на своєму шляху він не зустрічав слідів Джейн Клейтон. Жодного разу, відколи схопив кінець вірьовки, прив’язаної до носа човна, й подумав, що знову надійно заволодів жертвою. Та це тривало лише мить, бо леді Грейсток схопила з дна човна важку гвинтівку й націлила йому просто в груди.

Роков ураз випустив вірьовку й побачив, як човен відпливає на недосяжну відстань. Але за хвилину він уже біг нагору понад рікою, до маленької притоки, в гирлі якої було сховане каное, що ним він та його команда допливли сюди, коли подалися на пошуки Джейн Клейтон та Андерссена. * Що ж з нею трапилось?

Росіянин майже не сумнівався, що Джейн перехопили воїни котрогось із численних тубільних селищ на її шляху до моря.

Що ж, він урешті-решт звільнився від більшості своїх ворогів ― людей.

Але тепер він ладен був, щоб усі вони вернулися з того світу й лише позбавили його від товариства страшних створінь, які гналися ‘за ним, завиваючи й лементуючи щоразу, коли опинялися достатньо близько. Чи не найбільший жах наганяла на нього пантера ― схожа на диявола, з палючими очима, чиї вишкірені ікла він бачив удень і чиї несамовиті зіниці пропікали понад водою непроглядну темряву тропічних ночей.

Коли Роков нарешті дістався до гирла Угамбі, він знову зміцнів духом, бо там, у жовтих водах затоки, стояв на якорі «Кінкед». Росіянин посилав пароплав, лишивши Павловича за старшого, завантажитися вугіллям, доки сам мандрував угору по річці. Він ледь не скрикнув на радощах, коли побачив, що пароплав повернувся якраз вчасно, щоб урятувати його.

Роков щосили почав гребти то з одного, то з другого боку човна, потім схопився на ноги, махаючи веслом і гукаючи, сподіваючись привернути увагу когось із пароплава. Але хоч би як голосно він гукав, його крики [113] не викликали жодної відповіді з палуби мовчазного корабля.

Позаду, на березі, вже видніла страшна зграя, яка була випередила його. Чи не схоплять його саме зараз ці людиноподібні дияволи? Невже ж на палубі пароплава немає тих, хто відігнав би потвор вогнем рушниць?

Що могло трапитися з~ тими, кого він залишив на «Кінкеді»? Де Павлович? Може, екіпаж дезертирував, і тоді він, Роков, кинутий напризволяще, після всіх поневірянь? Він ‘здригнувся, наче сама смерть покивала йому кістлявим пальцем.

Роков не переставав гребти до корабля, і за мить, яка здавалася йо^ вічністю, ніс човна ударився у борт «Кінкеда». З одного боку пароплава звисала мотузяна драбина, та коли росіянин схопився за неї, щоб видертися на палубу, він почув застережливий оклик. Поглянув угору й побачив холодну, безжальну рушничну цівку.

Ще тоді, на річці, коли Джейн Клейтон націлила гвинтівку в груди Рокова, їй пощастило затримати його на місці, аж доки човен-довбанка поплив по Угамбі й Роков уже не міг до нього дотягтися. Вона не гаяла, часу, веслуючи по самій стромині, і всі ці довгі дні й важкі ночі намагалася втримувати човен на стрімкішій частині ріки,― хіба тільки в години полуденної спеки лягала на дно човна, затуливши обличчя від сонця великим пальмовим листком.

Це були єдині години її спочинку; в інший час вона, як могла, прискорювала рух човна важким веслом.

А Роков, навпаки, не докладав зусиль, пливучи по Угамбі, тримаючи човен у повільних потоках, бо намагався бути чимдалі від берега, яким ішли його дикі переслідувачі.

Ось чому, хоч він і відплив по Угамбі майже одночасно з молодою жінкою, вона досягла затоки на дві години раніше, ніж Роков. Коли Джейн Клейтон побачила пароплав, що стояв на якорі в тихій воді, її серце закалатало від надії й радості. Коли ж вона підпливла ближче до корабля, то побачила, що це був той самий «Кінкед», і її радість змінилася глибоким розчаруванням.

Вочевидь було запізно повертати назад, бо течія несла її до корабля надто швидко,-’ не перебороти. Джейн не могла ужити важкого весла проти течії, тож їй тільки лишалося рухатись до берега в надії, що з борту пароплава [114] її ніхто не помітить, а якщо помітять, то або здатися на милість переможців, або кинутися в море.

Леді Грейсток розуміла, що на березі у неї мало шансів вижити, бо хтозна, де шукати оте селище дружніх тубільців із племені мосула, куди був допровадив її Андерссен після втечі з «Кінкеда».

Рокова на кораблі не було, то, може, пощастить підкупити залогу, щоб моряки за великий хабар довезли її в якийсь ближчий цивілізований порт? Варто було ризикнути ― аби їй тільки видертися― на пароплав.

Течія швидко зносила каное вниз по ріці, й молода жінка відчувала, що лише коли напружить усі сили, то зможе скерувати неповороткого човна до «Кінкеда». Коли вона зважилася плисти до корабля, то розраховувала, що звідси їй допоможуть, але, на її подив, на палубі ніхто не з’являвся, і взагалі на пароплаві не видно було ознак життя.

Човен підпливав дедалі ближче до борту пароплава, проте ніхто так і не озвався до неї. Через хвилину Джейн завважила, що мине корабель, а потім, коли ніхто із залоги її не врятує, течія занесе каное далеко в море.

Молода жінка почала кликати на поміч, але на її заклик відгукнулися лише дикі звірі ― голосно заревіли^ з порослого джунглями берега. Джейн щосили налягла на весла, силкуючись якомога ближче підплисти до пароплава.

Якусь мить здавалося, що човен пройде мимо десь за метр, одначе в останню секунду течія наблизила його до носа пароплава, і Джейн зуміла вчепитися в якірний ланцюг.

Вона відважно вхопилась за важкі залізні ланки, опираючись течії, що намагалась нести її човен далі. За ланцюгом побачила мотузяну драбину, що звисала з борту пароплава. Триматись за ланцюг і дотягтися водночас до драбини видавалося неможливим, а відпустити ланцюг ― теж не можна. ^

Врешті Джейн здогадалась нагнутися по вірьовку, прив’язану до носа довбанки, й швидко прив’язала вільний кінець до ланцюга; відтак каное повільно відпливло й зупинилося просто під драбиною. Через хвилину, з гвинтівкою за спиною, леді Грейсток спритно видерлася на порожню палубу.

Найперше годилось обстежити корабель, і вона зробила це, тримаючи гвинтівку напоготові, на випадок зустрічі [115] з кимось із людей «Кінкеда». їй не довго довелося шукати причину цілковитої пустки на кораблі, бо в кубрику знайшлись матроси, які вочевидь не могли охороняти корабель, бувши в смерть п’яні.

Здригаючись від огиди, Джейн повернулася нагору, а для більшого спокою зачинила й міцно замкнула люк над головами сплячої сторожі. Далі знайшла їжу й питво, а коли вгамувала голод, то1 зайняла місце на палубі, вирішивши, що відтепер ніхто не ступить на «Кднкед» без її дозволу.

Якусь годину на ріці-не було нічого такого, що б могло її стривожити, але потім, угорі за течією, завидніло каное й самотній силует людини в ньому. Невдовзі, коли човен трохи наблизився, Джейн упізнала Рокова. Ось чолов’яга підплив до борту пароплава, й вона націлила гвинтівку йому просто в обличчя.

Коли росіянин, своєю чергою, впізнав її, його люті не , було меж; він почав погрожувати й клясти Джейн несамовитою лайкою. Але, зрозумівши, що такою тактикою молодої жінки не зрушити з місця і не залякати, почав проситись і сипати обіцянки.

На кожну його пропозицію Джейн мала просту відповідь, що ні за яких умов не дозволить Рокову перебувати v з нею на одному кораблі. А якщо він спробує видобутися на корабель, то вона його застрелить.

Позаяк не було іншої ради, клятим негідник вернувся назад у свій човен і, ризикуючи бути знесеним у море, повеслував до того берега, де не було лютих звірів, які й далі гарчали та ревли.

Джейн Клейтон знала, що чолов’яга сам, без сторонньої допомоги, не пожене важкого човна проти течії до «Кінкеда», тому не боялася, що він нападе на неї. Вона впізнала жахливу зграю на березі: це були ті самі звірі, які пройшли повз неї в джунглях далеко у верхів’ях Угамбг кілька днів тому, бо ж де ще взялася б така сама зграя? Але що погнало їх униз, до гирла ріки?..

Надвечір молоду жінку несподівано наполохали крики росіянина’, які долинали з протилежного берега; коли вона поглянула туди, то нажахано помітила корабельну шлюпку, що пливла з верхів’їв ріки, а в ній, без сумніву, могли бути лише члени залоги «Кінкеда» ― тільки безсердечні, безжальні вороги. [116]

16
У ПІТЬМІ НОЧІ

Коли Тарзан із племені великих мавп зрозумів, що його схопив могутніми щелепами, крокодил, він не єкорився долі й не полишив надії на порятунок, як зробила б звичайна людина.

Він глибоко вдихнув перед тим, як потвора затягла його під воду, а потім напружив усі сво? сили, намагаючись вивільнитися. Але мавполюд був у чужій стихії і надто міцно схоплений, щоб протистояти потворі, яка швидко тягла свою здобич углиб.

Тарзанові легені розривалися від браку свіжого повітря. Він знав, що може протриматися ще мить, і останнім судомним зусиллям спробував помститися за власну смерть.

Тарзанове тіло волоклося поруч із слизьким корпусом хижака, і в ‘його мідний панцир намагався вгородити cbojo-нк^м’яного ножа мавполюд у той час, як потвора Тягла його у своє жахливе лігво.

Від цього крокодил лише прискорив рух, і якраз коли мавполюд відчув, що дійшов межі своїх можливостей, його тіло вгрузло в мул, а ніздрі опинилися над поверхнею води. Довкола була непроглядна темрява ― могильний морок.

Якусь мить Тарзан із племені великих мавп віддихувався у сл-изькому смердючому лігві, куди тварина затягла його. Поруч він відчував холодну грубу луску крокодилячого панцира, яка підіймалася й опускалася, от ніби крокодил робив спазматичні спроби вдихнути повітря. ― Кілька хвилин обоє отак лежали, а потім величезним панциром пробігла хвиля корчів і тіло завмерло. Тарзан підвівся навколішки. На його подив, крокодил був мертвий. Тонкий ніж таки знайшов вразливе місце між лусками― панцира.

Мавполюд звівся на ноги й почав обстежувати бридке лігво. Він зрозумів, що ув’язнений в підземній порожнині, здатній вмістити понад десяток таких потвор, як та, що схопила його.

Він здогадався, що крокодиляча нора міститься глибоко під берегом річки, і єдиний спосіб дістатися туди або видобутися звідти ― той самий, яким крокодил затяг його сюди. [118] Найпершою його думкою, звичайно, було вибратися звідси, але дістатися назад у річку, а потім до берега ― чи це можливо? У норі могли бути відгалуження й повороти, а ще Тарзанові слід було остерігатися інших слизьких мешканців, які могли трапитися йому на зворотному шляху. -

Якщо мавполюд безпечно дістанеться ріки, надалі лишиться небезпека, що на нього знову нападуть, перш ніж він допливе до суходолу. Але вибрру не було: Тарзан глибоко вдихнув смердюче повітря лігва й пірнув у вогку, темну діру, якої не бачив, але відчував руками й ногами.

Нога, що побувала в крокодилячих щелепах, була сильно поранена, одначе кістка вціліла, та й м’язи і сухожилля далі діяли. Тарзанові сильно боліло, що ж…

Одначе Тарзан із племені великих мавп був стійким до болю і вже не звертав на це уваги після того, як обстежив ногу і з’ясував, що вона не дуже ушкоджена зубами потвори. ,

Він швидко прорачкував і проплив крізь прохід, що вів униз, а тоді вгору, до дна ріки, за кілька метрів од берега. Коли мавполюд виринув на поверхню, то побачив неподалік голови двох великих крокодилів. Вони швидко рушили до нього, і то тільки з нелюдськими зусиллями Тарзанові вдалося вхопитись за навислі над водою гілки ближчого дерева.

Він зробив це дуже вчасно, бо щойно підтягся, як під ним заклацали зубами дві величезні пащеки. Він пильно вдивлявся вниз по ріці так далеко, як лише дозволяло покручене річище, але там не було й сліду росіянина або його довбанки.

Коли він спочив і перев’язав поранену ногу, то вирушив на пошуки каное, що дрейфувало. Він опинився на протилежному боці ріки, але оскільки предмет його пошуків мав бути на поверхні води, то мавполюдові було байдуже, на якому березі він перебуває.

Невдовзі Тарзан із прикрістю завважив, що нога ушкоджена дужче, аніж він спершу гадав, і серйозно • сповільнює його рух. Він міг пересуватися із швидкістю більшою, ніж звичайна хода, лише докладаючи чималих зусиль, і то по землі, а по деревах, як з’ясувалось, міг -мандрувати не те що повільно, а й з великим ризиком для життя. ,

Від старої негритянки Тамбуджі Тарзан довідався те, що сповнило його надією і сумнівами. Коли бабця розповіла йому про смерть дитини, вона також додала: біла [119] жінка, хоча й була у великому горі, таємно сказала їй, що то не її дитина. .

Тарзан не бачив підстав, чому Джейн мусила б не признаватися до дитини; єдиним поясненням могло бути хіба.те, що біла жінка, яка мандрувала з його сином, не була, власне, Джейн.

Що більше він думав над цим, то більше переконувався: його син мертвий, а дружина перебуває в безпеці у Лондоні, нічого не знаючи про страшну долю їхнього первістка.

В такому разі він хибно зрозумів натяки Рокова і його подвійні гризоти були марні ― так думав мавполюд. Але думка про смерть маленького сина знову нагнала смутку.

І яка смерть! Навіть дикий звір, яким насправді був Тарзан, попри свою звичку до страждань і жорстокості в диких джунглях, здригнувся від думки про страшну долю, що спіткала невинне дитя.

Упродовж своєї болісної мандрівки до океану він тільки й думав про жахливі злочини, що їх скоїв росіянин, про нелюдські кривди, яких той завдав його рідним, і великий рубець на чолі наливався багрянцем, позначаючи найвищу мить його звіриної люті. Час від часу він мимоволі гарчав або рикав так, що дрібніші тварини дикого пралісу панічно ховалися по норах, коли з його горла вихоплювалося нестримне рикання.

От якби росіянин попав йому до рук!

Двічі під час його мандрівки до морського узбережжя тубільці намагалися напасти на нього нальотами з селищ, та коли до них долинав грізний клич розлюченого мавпи-ча і вони бачили білого велетня, то негайно розверталися й тікали в джунглі, не показуючись на очі, аж доки він проходив неушкоджений далі.

Для мавполюда такий рух здавався пекельно повільним, бо він звик рухатися швидко (у мавпячому розумінні слова), але насправді йшов із швидкістю вільно пливучого каное, в якому десь попереду перебував Роков. Тож він .вийшов до затоки й побачив океан одразу після того, як сутінки змінили день, коли сюди дісталися Джейн Клейтон і росіянин.

Темрява вкрила чорну ріку й джунглі так раптово, що Тарзан, який звик добре орієнтуватись у темряві, не бачив нічого на відстані кількох метрів. Цієї ночі він хотів обстежити берег у пошуках слідів росіянина й жінки, що пливла перед Роковим униз по Угамбі. Щоб «Кінкед» чи який інший корабель та стояв за сотню метрів на якорі ― [120] такого він не міг навіть уявити собі, адже на борту не було вогнів.

Тільки-но Тарзан розпочав пошуки, як його увагу несподівано привернув звук, нерозпізнаний спочатку,― хлюпотіння весел недалеко від берега, саме проти місця, де він стояв. Мавцолюд закляк, закам’янів, дослухаючись.

Звук припинився, тоді змінився іншим, у якому сторожкий слух мавполюда впізнав шурхіт ніг по мотузяній драбині пароплава; але наскільки Тарзан міг бачити, там-не було жодного корабля ― та й не могло бути ближче, ніж за тисячу кілометрів.

Доки він стояв так, вдивляючись у непроглядну темряву ночі, несподівано понад водою, наче удар в обличчя, до нього рвонувся грім пострілів, а потім жіночий крик.

Пам’ятаючи, що з ним і яких пригод уже довелося зазнати, Тарзан із племені великих мавп не став довго розмірковувати, коли нічне повітря розірвав жіночий крик. Він кинувся крізь зарості, шубовснув у воду, що зійшлася над ним, і, сильно загрібаючи, поплив у непроглядну ніч ― у товариству небезпечних мешканців екваторіальної ріки, десь туди, звідки долинув примарний жіночий крик.

Човен, який привернув увагу Джейн, коли вона чатувала на палубі «Кінкеда», помітили також Роков з одного берега й Мугамбі― з другого. На крик росіянина човен підплив спочатку до нього, а потім, після наради, попрямував до «Кінкеда», але не встиг пройти й половини відстані між берегом та кораблем, як із борту озвалася гвинтівка й один з матросів на носі човна плюхнувся У воду.

Після цього попливли повільніше, та коли гвинтівка Джейн поцілила ще одного з їхнього товариства, каное повернуло до берега, де й стало ― до смерку.

* * *

А зграя хижаків перебувала на другому боці ріки, під проводом чорного воїна Мугамбі, вождя племені вагамбі. Лише він знав, хто вороги, а хто друзі їхнього зниклого пана.

Якби зграя знайшла каное чи «Кінкед» та якби запопала здобич, то, хоч би хто там був, мала б із ним дуже коротку розмову, але тут плин чорної води унеможливлював їм дальший рух, океан відмежовував хижаків від здобичі. [121] Мугамбі трохи знав про обставини, які привели Тарза-на на Острів Джунглів і до пошуків білих людей вгору по Угамбі. Він знав, що його дикий пан розшукує свою дружину й дитину, викрадених лихим білим чоловіком, за яким вони гналися так далеко в глиб джунглів, а нині ― назад до моря.

Вождь також думав, що цей самий чоловік і вбив білого велетня, якого він, Мугамбі, шанував і любив, як нікого в світі, як жодного з великих вождів свого народу. І тому в диких грудях Мугамбі визріло тверде рішення наздогнати злочинця й помститися за смерть мавполюда.

Але коли він побачив каное, яке пливло униз по ріці разом із Роковим, коли побачив, як воно підпливає до «Кінкеда», то зрозумів, що човен ― це єдиний засіб для всієї його команди добутися до ворогів.

Тож сталося так, що ще перед тим, як Джейн Клейтон зробила перший постріл по каное Рокова, Тарзанові звірі зникли в джунглях.

* * *

Після того як росіянин та його товариство, де був Павлович та ще кілька осіб, залишених на «Кінкеді» поповнити запаси вугілля, відступили під рушничним вогнем, Джейн зрозуміла, що перепочинок буде тимчасовий, і вирішила використати його, щоб підготувати останню й рішучу спробу звільнитися від лиховісних намірів Рокова.

Тож вона почала переговори з двома матросами, яких була зачинила в кубрику, і під загрозою смерті обидва згодилися допомагати їй. Коли стало темно, Джейн звільнила обох. .

З револьвером напоготові молода жінка по одному вивела їх нагору й ретельно обшукала, змушуючи тримати руки над головою, чи не приховали де зброї. Коли переконалася, що матроси беззбройні, то наказала їм підняти якір «Кінкеда»: для неї було б ліпше, щоб корабель подрейфував у широке море, бо довіритися стихіям таки краще, аніж потрапити до рук безжального Ніколая Рокова.

Також можна було сподіватися, що «Кінкед» зустріне якогось іншого корабля, а оскільки Джейн має достатньо їжі та води (матроси запевнили її в цьому) і пора штормів закінчилася, вона мала всі підстави вірити в успіх свого плану. [122]

Насувалася ніч, важкі хмари зійшлися над морем і джунглями ― лише на заході, де обрій охоплював океанські води, ще видніла світла смуга. Для здійснення її плану це була чудова ніч. Вороги Джейн не могли бачити, що діялося на пароплаві, й не могли простежити її шлях в океан. Перед світанком відцлив віднесе «Кінкед» у Бенгуельську течію, яка плине вздовж узбережжя Африки на північ, а що дув південний вітер, то Джейн сподівалася вийти за межі гирла Угамбі ще до того, як Роков помітить, що пароплав зник.

Стоячи біля матросів, які працювали, молода жінка полегшено зітхнула, коли остання ланка ланцюга була піднята; тепер корабель почне свій рух із вод дикої Угамбі!

Тримаючи й далі двох своїх бранців під прицілом гвинтівки, Джейн наказала їм вертатися до каюти, щоб знову їх зачинити.

Але матроси знову почали запевняти леді Грейсток у своїй вірності і врешті переконали її. Джейн дозволила їм залишитися. •

Кілька хвилин «Кінкед» швидко плив за течією, але потім зупинився посеред протоки, засівши на мілині, яка утворилася за кількасот метрів од моря.

Якусь хвилину корабель стояв там, але потім течія розвернула його носом до берега, і він подрейфував знову. В той самий час, коли Джейн Клейтон вітала себе з тим, що корабель знову звільнився, звідти, де досі стояв-«Кінкед», долинуло тріскотіння пострілів і жіночий крик ― голосний, пронизливий, переляканий.

Обидва матроси зачули постріли й зрозуміли їх, як появу свого командира, а що вони не мали бажання перебувати на палубі дрейфуючого корабля, то пошепки змовилися схопити молоду жінку й закликати Рокова із спільниками на поміч.

Доля начебто їм сприяла, бо перегук рушниць відвернув увагу Джейн Клейтон від її неохочих помічників, і вона, позираючи на них скоса, побігла на ніс «Кінкеда», намагаючись крізь пітьму роздивитися, що там коїться в гирлі ріки.

Коли матроси помітили, що Джейн більш їх не вартує, вони нечутно підкралися до неї ззаду.

Леді Грейсток почула рипіння черевиків одного з них, зрозуміла небезпеку, але це розуміння прийшло надто пізно. [123]

Не встигла вона озирнутись, як двоє чоловіків схопили її і звалили на палубу. Коли Джейн падала під ними, то помітила на тлі світлішої смуги океану обриси ще одного чоловіка, що перелазив через борт «Кінкеда».

Після всіх її планів та героїчних спроб звільнитися вона зазнала поразки. Сили були нерівні.

17
НА ПАЛУБІ «КІНКЕДА»

Коли Мугамбі повернувся в джунглі разом зі своїм товариством, він уже мав чіткий план дій. Необхідно було знайти човен, який би перевіз Тарзанових звірів на борт «Кінкеда». Йому недовго довелося шукати бажане.

Надвечір вождь знайшов каное, яке хтось залишив на березі невеличкої притоки Угамбі,― в такому місці, де він і сподівався щось подібне знайти.

Не гаючи часу, він закликав своїх диких друзів до човна й вивів його на глибоке. Вони так швидко захопили каное, що Мугамбі й не помітив, що човен уже 5ув зайнятий. В нічній темряві, що вже запанувала, він не звернув уваги на скулену сплячу постать на дні каное.

Але щойно вони відпливли від берега^ як одна з мавп, що сиділа просто перед ним у довбанці, хижо загарчала, звертаючи увагу проводиря на скулену і вкутану фігуру, яка дрижала між ним та великим антропрїдом. На подив Мугамбі, це виявилася тубільна жінка. Він насилу стримав мавпу, щоб та не вчепилася жінці в горлянку, і заспокоїв аборигенку.

З її пояснень випливало,― що вона втекла, аби не піти заміж за осоружного старого, і сховалася на ніч у каное, яке знайшла на березі річки.

Вождеві її присутність була ні до чого, але так уже трапилось, і, щоб не втрачати часу на повернення й висадку на берег, чорношкірий воїн вирішив залишити її у човні.

Його страшні спільники ударами весел гнали човна крізь морок униз по Угамбі до «Кінкеда» так швидко, як лише могли. Мугамбі з великими труднощами розрізняв контури пароплава, але все-таки на тлі океану бачив його краще, ніж ті, що шукали його очима з обох берегів ріки.

Коли ж корабель поближчав, то Мугамбі, на превеликий [124]

свій подив, завважив, що” «Кінкед» рухається за течією. Щойно він почав умовляти своє товариство докласти зусиль, аби наздогнати корабель, як за кілька метрів від носа їхнього каное зненацька вигулькнув якийсь інший човен.

Цієї миті й пасажири чужого човна помітили залогу Мугамбі, але спочатку не розпізнали, що то за істоти. Матрос на носі чужого човна гукнув до них, коли два човни мали от-от зіштовхнутись.

У відповідь почулося гарчання пантери, й чолов’яга побачив палючі очі Шіти, що стала передніми лапами на борт, ладнаючись стрибнути на залогу чужого човна.

Тут Роков збагнув, яка небезпека чигає на нього та його супутників. Він наказав хутчій стріляти в пасажирів чужого човна, і це був той залп і крик переляканої тубільної жінки в каное Мугамбі, які почули Тарзан і Джейн.

Перш ніж забарні й невправні веслярі в каное Мугамбі зуміли використати свою перевагу і взяти ворога на абордаж, той човен швидко розвернувся за течією, і матроси завеслували чимдуж до «Кінкеда», що вже виднів попереду.

А пароплав після того, як зачепив мілину, втрапив у повільну течію, що закручувалася назад, до південного берега Угамбі, переходила в коло і яких сто метрів знову йшла донизу. Тож «Кінкед» вертав Джейн Клейтон в руки її ворогів…

Коли Тарзан кинувся в ріку, він не бачив пароплава, тож плив потемки, не знаючи, що корабель дрейфує зовсім поруч. Він плив на звуки, які долинали від двох каное.

Пливучи, велетень пригадав недавню свою пригоду у водах Угамбі й мимоволі здригнувся.

Двічі щось таки тернулось об його ноги, пропливаючи в ковзьких глибинах, але Тарзан ураз забув думати про крокодилів, коли погляд його втупився у величезну, темну озію, що несподівано забовваніла просто перед ним.

Воно було так близько, що кілька сильних вимахів руками наблизили Тарзана впритул до темної маси; він торкнувся рукою і вражено переконався, що то борт корабля.

Коли спритний мавполюд спинався нагору по якірному ланцюгу, його чутливий слух уловив звуки боротьби на протилежному боці палуби. Нечутно він поспішив туди по захаращеній палубі. [125] .

Зійшов місяць, і хоча небо й далі було вкрите хмарами, темрява не була вже така суцільна й дозволяла розгледіти, що ж там коїться під запоною ночі. Його зіркі очі розрізнили постаті двох чоловіків, які борюкалися з жінкою.

Тарзан не знав, що це була, саме та жінка, яка товари-шила Андерссенові у його мандрівці джунглями, але він принаймні переконався, що доля привела його таки на палубу «Кінкеда».

На з’ясування не лишалось часу. Тій жінці загрожувала небезпека від двох волоцюг ― цілком вагома підстава, щоб мавполюд без тіні вагання втрутився в сутичку.

Перше, що матроси збагнули враз, було те, що на кораблі з’явилася незнана досі сила, яка могутніми руками схопила їх за плечі. Обох відкинуло від жертви з такою силою, наче вони потрапили під оберти маховика.

― Що тут діється? ― прогриміло в їхніх вухах.

Та відповісти їм не дали, бо на цей голос молода жінка схопилася на ноги і, зойкнувши від радощів, кинулася назустріч своєму визволителю.

― Тарзан! ― вигукнула вона.

Мавполюд так швиргонув обох матросів, що ті покотилися, перелякані й ошелешені, врізнобіч, і з вигуком невимовної радості обійняв молоду жінку.

Втім, мить їхнього вітання була дуже коротка.

Тільки-но вони впізнали одне одного, як хмари розійшлися і стало видно постаті понад десятка людей, що лізли через борт «Кінкеда» на палубу.

Перед вів росіянин. Коли яскраве світло екваторіального місяця осяяло палубу й Роков побачив, що перед ним лорд Грейсток, він істерично закричав своїм посіпакам, щоб негайно застрелили цих двох.

Тарзан заштовхнув Джейн у каюту, біля дверей якої вони стояли, й кинувся на Рокова. Принаймні двоє з тих, хто стояв позад росіянина, підвели гвинтівки й вистрелили в мавполюда; але хто стояв ще далі, були зайняті іншим: за ними по мотузяній драбині видиралася на корабель розлючена зграя хижаків.

Перші дісталися на корабель п’ятеро великих ревучих людиноподібних мавп, із спіненими писками й вишкіреними іклами, а за ними на палубу ступив дужий чорношкірий воїн, довгий спис якого зблискував у місячному світлі.

За негром спинався ще один звір, найстрашніший з усієї дикої команди,― пантера Шіта з ошкіреною пащею [126] і хижими очима, що світили з темряви, сповнені ненависті до ворогів і жадоби крові.

Постріли не вцілили в Тарзана, і він уже був би й запопав Рокова, коли б той не сховався за спини двох матросів та, лементуючи від жаху, не кинувся на корабельний місток.

На мить Тарзанову увагу привернули ті двоє перед ним, тому він не зміг ураз схопити росіянина. Водночас поруч мавпи й Магамбі вже зчепилися з. рештою поплічників росіянина.

Під нестримним натиском звірів матроси розбіглися хто куди ― ті, власне, хто ще міг бігти, бо величезні ікла Акутових мавп та кігті Шіти вже дістали багатьох.

Але четверо таки втекло й заховалося в кубрику, сподіваючись забарикадуватися там від напасників. Матроси знайшли в приміщенні Рокова ― тож, розлючені його втечею в мить небезпеки, фактично, підлою зрадою і бажанням сховатися за їхніми спинами, вони тепер дістали нагоду помститися своєму ненависному визискувачу.

Попри всі благання й перепрошення посіпаки викинули Рокова геть на палубу, лишивши росіянина на поталу страхіттям, яких самі щойно ледь уникли.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве