Джон Р. Р. Толкін. “Гобіт”

- Трохи менше завтра буде клопоту на його голову,- сказав Більбо сам до себе.- Непоганий він чоловік, добре ставився до в’язнів. Це буде всім їм загадка. Ельфи подумають, що ми мали особливо сильні чари, коли пройшли крізь усі ці замкнені двері й щезли. Щезли! Нам треба дуже швидко братися до діла, щоб це здійснилось!
Балінові доручили стежити за наглядачем і дворецьким, щоб, коли ті прокинуться, попередити решту втікачів, які пройшли в суміжний льох із лядою. Не можна було втрачати й хвилини. Більбо знав, що скоро мають прийти кілька ельфів, яким велено спуститися вниз і допомогти дворецькому поскидати в потік порожні діжки. Той порожняк уже й стояв рядами посеред льоху, чекаючи, щоб його скинули на воду. Декотрі були барила з-під вина, і з них небагато пуття, адже треба вибивати дно, а це не обійдеться без гуркоту, і потім те дно нелегко вставити. Але серед порожняку було й чимало діжок, у яких привозили до королівського палацу всяке інше добро – масло, яблука тощо.
Втікачі швидко знайшли тринадцять діжечок, у кожній з яких було досить місця для одного гнома. Декотрі то й занадто просторі були, і гноми, влазячи кожен у свою посудину, тривожно думали, як їх трястиме та стусатиме, хоч Більбо старався щосили, вишукуючи соломки чи ще чогось і вмощуючи кожного настільки зручно, наскільки дозволяв час. Нарешті дванадцять гномів запаковано. Найбільше клопоту завдав Торін, що крутився, вертівся, бурчав у своїй діжці, мов великий пес у малій будці. Останній умощувався Балін – цей дуже бідкався, що немає дірок, через які надходило б повітря, і твердив, ніби вже задихається, хоч Більбо ще й не приладнав зверху накривки. Гобіт робив усе можливе, щоб законопатити щілини в діжках із пасажирами та якомога щільніше закріпити накривки. Він знову лишився сам-один, бігаючи від діжки до діжки, затикаючи найдрібніші щілини й сподіваючися без надії, що його задум таки здійсниться.
Все це було зроблено дуже вчасно. Не минуло й двох хвилин відтоді, як Більбо приладнав накривку на Балінову діжку, коли здаля долинули голоси, замерехтіло світло. Сміючись, розмовляючи та наспівуючи уривки пісні, у льохи ввійшло чимало ельфів. Вони полишили веселий бенкет в одній із зал і хотіли вернутися туди якомога швидше.
- Де ж старий Галіон, дворецький?- спитався один.- Сьогодні ввечері я не бачив його за столами. А мав би тут бути – показати нам, що треба зробити.
- Я розсерджусь, якщо старе вайло спізниться,- озвався другий.- Не маю ніякого бажання нидіти тут, поки нагорі співають пісню!
- Ха-ха!- засміявся третій.- Спить старий негідник, поклавши голову на глек. Зробив невеличкий бенкет для самого себе й для свого приятеля наглядача.
- Трусни його! Розбуди!- нетерпляче закричала решта.
Галіонові аж ніяк не сподобалося, що його труснули й розбудили, і сердито йому стало, що з нього ще й сміються.
- Ви всі спізнилися,- огризнувся він.- Я тут внизу жду не діждуся вас, а ви, хлопці, п’єте собі, гуляєте, забувши про свої доручення. Що ж тут дивного, коли я стомився чекати й заснув?
- Що ж тут дивного,- підхопили ельфи,- коли причина ось під рукою, налита в глек! Ну ж, дай нам скуштувати свого снодійного, а тоді вже й до роботи! Не буди того ключаря – по ньому видно, що хильнув свою частку.
Ельфи випили всі по одній і раптом страшенно звеселилися. Але не зовсім утратили тяму.
- Рятуй нас, Галіоне!- загукали декотрі.- Ти зарані почав бенкетувати, і в голові у тебе все переплуталось! Ти поставив тут кілька повних діжок замість порожніх, якщо взагалі вага щось важить!
- Працюйте, працюйте!- гарикнув дворецький.- Яку там вагу відчувають руки гулящого п’яниці! Ці бочки мають бути скинуті в річку і ніякі інші. Робіть, що кажу!
- Гаразд, гаразд,- відказали ельфи, котячи діжки до отвору.- Ти відповіси, якщо повні бочки королівського масла й вина будуть скинуті в річку, щоб озеряни погуляли на дурняк!

Кіть-кіть-кіть-кіть!
Покотися, діжечко, самохіть!
Нумо, киньмо! Стук-грюк! Плюсь-плесь!
Падай, падай, діжечко, виплинь десь!

Отакої вони співали, коли перша діжка, а за нею друга, погуркуючи, покотилася до темного отвору, а тоді – штовх!- і полетіла в холодну воду, що хлюпотіла за кілька футів унизу. Котра діжка справді порожня, котра впакована дбайливо, з гномом усередині,- всі, одна по одній, летіли вниз, стикаючись і стукаючись, – гуп! – на ті, що скупчилися внизу, з виляском – у воду, вдаряючись об стіни тунелю, штовхаючись, тручись одна об одну,- і відпливали за течією, підскакуючи на хвильках.
І тут Більбо несподівано добачив слабке місце у своєму плані. Напевно, й ви помітили ту слабинку ще раніше і посміювалися з гобіта; але я не думаю, щоб на його місці ви справувалися хоч наполовину так добре, як він. Звісно ж, він сам не сидів у діжечці, та, хоч би й заліз у яку, все одно нікому було його запакувати, закріпити накривку! Схоже було на те, що цього разу Більбо таки напевне відстане від товаришів (майже всі вони уже попадали в темну діру), залишиться один-однісінький і муситиме вічним злодюжкою до смерті никати в печерах ельфів. Адже, хай би навіть зараз-таки він зумів проскочити через горішні ворота, надто мало було надії, що він коли-небудь відшукає гномів. Більбо не знав, як суходолом пробратися до того місця, де збирають порожняк. Із жахом подумав, яка лиха доля спіткає гномів без нього, адже він не мав часу розповісти їм усе, про що дізнався та що хотів зробити, коли вони виберуться з лісу.
Поки всі ці думки переганяли одна одну в його голові, ельфи, розвеселившись вельми, завели нової пісні коло річкових воріт. Дехто вже й пішов до кодол, щоб підняти опускні грати біля шлюзу й випустити барила з діжками, коли весь порожняк опиниться внизу на воді.

Гей, пливіть на темній хвилі
В землі, що були вам милі!
Від печер, від зал глибоких,
Від північних гір високих,
Де безкраїй млистий ліс
У понурій пітьмі зріс!
Світ покиньте лісовий
І туди, де вітровій,
Повз шумкі очерети,
Повз осоки вам пливти,
Крізь тумани, що з боліт
Устають над білий світ!
Плиньте, плиньте за зірками,
Що гуляють небесами,
На світанку обкрутніться,
Через вир переметніться,-
Гей до півдня, гей до дня!
Гей до сонця навмання!
Знов назад, де пасовища,
Де пасуться табунища,
Де сади і де меди,
Визрівають де плоди
Під привітним сонцем дня,-
Гей на південь навмання!
Всі пливіть на темній хвилі
В землі, що були вам милі!

Ось уже й останнє, найостанніше барильце котиться до отвору! З відчаю, не знаючи, що зробити ще, сердешний малий Більбо вчепився в те барильце і разом з ним шугнув через край ями. Плюсь! – упав він у воду, в холоднющу темну воду, а барильце накрило його зверху.
Він виринув знову, здіймаючи бризки й чіпляючись за барильце, наче мокрий щур, але, хоч як силкувався, не міг осідлати свою посудину. Щоразу, тільки приміриться, а барильце перекотиться і притопить. Було воно справді порожнє і пливло легко, як корок. Вуха гобітові були повні води, але він чув, як нагорі, в льоху, досі ще співали ельфи. Раптом із гуркотом упала ляда, і голоси стихли. Гобіт був у темному тунелі, в крижаній воді сам-один – адже як тут врахувати товаришів, що всі запаковані в діжки?
Дуже скоро в пітьмі попереду щось засіріло. Почувся скрип шлюзових воріт,- і гобіт побачив, що опинився посеред багатьох барилець і діжечок, які підскакували на хвилях, стукались одне об одне і всі разом тислися під склепіння, щоб вийти на відкритий простір. Більбо крутився, як тільки міг, щоб його не затисло й не розтовкло на смерть; та нарешті ця товкуща юрба почала рідшати: одне по одному – гойда, гойда!- і геть, попід кам’яним склепінням. Коли і його барильце рушило, побачив, що нічого доброго не вийшло б, навіть коли б осідлав його, бо там, де був шлюз, між верхом барильця і склепінням, що несподівано знижувалось, не лишалося вільного проміжку й для гобіта.
Ось уже вони випливли під нависле гілля дерев, що росли по обох берегах. Гобітові хотілося знати, як почуваються гноми і чи багато води просочується в їхні діжки. Декотрі з посудин, які пропливали поруч, сиділи досить глибоко у воді, й Злоткінс угадував, що всередині там були гноми.
- Ох, сподіваюся, що я досить міцно закріпив накривки!- сказав він собі подумки, але скоро йому довелося так клопотатися собою, що не до гномів стало. Він якось примудрявся тримати голову над водою, але весь тремтів і думав, чи не помре від холоду раніше, ніж трапиться якась щаслива нагода, і чи довго зможе отак чіплятися за барильце, і чи не варто ризикнути – пуститись і спробувати допливти до берега?
Щаслива нагода не забарилась: в одному місці вир відніс кілька барил, і гобітове теж, близько до берега, де вони зачепилися на хвилину за корч. І тут, поки барильце було притиснуте до іншого, Більбо, скориставшись цим, видряпався на нього. Виліз, як мокрий щур, і розплатався на накривці, з усієї сили намагаючися зберігати рівновагу. Віяв холодний вітерець, але краще вже такий вітерець, ніж крижана вода, та ще аби не скотитися, коли барила рушать знову…
Ще за мить барила рушили від корча й, крутячись і вихиляючись, випливли на стромину. Гобітові побоювання підтвердилися: таки нелегко було втримувати рівновагу, але якось примудрявся, хоч почувався страшенно непевно. На своє щастя, Злоткінс був дуже легкий, а барильце було справжнім барилом, ще й до того трохи дірявим, отож набрало води і зробилося стійкішим. Та однаково все це було так, ніби намагаєшся без вуздечки й стремен покататись на круглобокому поні, якому так і кортить покачатися в траві.
Оце в такий спосіб гобіт нарешті приплив до місця, де стовбури дерев обабіч були тонші, а небо вгорі світліше. Темні води раптом розлилися вшир – тут потік впадав у Лісову річку, що бурхливо виривалася з великих королівських воріт. Невиразно мріло бліде плесо, над яким уже не нависало гілля дерев; у пливкому дзеркалі вод танцювали ламані відображення хмар і зірок. Далі бистра течія Лісової річки підхопила флотилію барил і діжок і віднесла до північного берега, де вимила широку бухту. Мала бухта всіяний рінню бережок; угорі нависало урвище, а на східному краї заслоняв бухту невеликий скелястий мисок. Більша частина барил сіла на мілководді, але декілька пропливло далі, б’ючись об кам’яну пристань.
На березі місцеві ельфи вже виглядали порожняк. Жердинами вони швидко позганяли діжки й барила на мілке і, полічивши та зв’язавши канатами докупи, полишили так до ранку. Бідолашні гноми! Більбо нині був у кращому становищі. Він зліз зі свого барила й почалапав на сухе, а далі тихенько подався до якихось хатин, що видніли неподалік над річкою. Нині гобіт уже не роздумував, не вагався, коли можна було поцупити шматок зі столу, адже так довго змушений був це робити й надто добре знав, як то голодувати по-справжньому, а не вибирати знічев’я найсмачніші шматочки в багатій коморі. А ще він назорив за деревами вогнище і потяг туди – підсушити своє мокре дрантя, що холодно й неприємно липло до тіла.
Немає потреби довго розводитися про гобітові пригоди тієї ночі, бо ми вже наближаємось до кінця мандрівки гномів на схід, щоб перейти до останньої і найбільшої пригоди. Отож мусимо поспішати!
Ну, звичайно, з чарівним перстеником на пальці гобітові спочатку добре велося, але його зраджували мокрі сліди ніг і краплі, що скрапували з одягу, де б він не ступив чи присів; а ще розічхався і, де не пробував сховатися, його виказували жахливі вибухи тамованого чхання. Скоро в сільці над річкою зчинився добрячий переполох, але Більбо втік у ліс, несучи в руках хлібину, бурдючок вина й пиріг, і все те чуже, не своє. Решту ночі мусив просидіти мокрий як хлющ далеко від вогнища, але бурдючок був помічний, так що він навіть подрімав трохи на сухому листі, хоч стояла осінь і повітря було прохолодне.
Прокинувся, чхнувши особливо гучно. Вже сірів ранок, і коло річки стояв веселий гармидер. Ельфи робили з діжок пліт, що його плотогони поведуть за течією до Озерного міста. Більбо чхнув знову. З одежі вже не крапотіло, але всього його морозило. Швидко, як тільки дозволяли закляклі ноги, він спустився до річки й саме вчасно, не помічений ніким у загальній метушні, прослизнув на діжковий пліт. На щастя, сонце ще не зійшло, й гобіт не мав тіні-зрадниці, та й чхання змилувалось – відпустило на якусь часину.
Ельфи на плоту щосили вперлися жердинами в дно, а ті, котрі стояли в мілкій воді, напружилися, щоб зіпхнути його на глибину. Зв’язані докупи діжки, барила скрипіли, терлись одне об одне.
- Та й важкий цей порожняк!- бурчав дехто.- Надто глибоко сидить у воді – декотрі діжки аж ніяк не порожні. Якби прибули за дня, можна було б розкрити й зазирнути всередину.
- Ніколи!- гукнув старший.- Відчалюйте!
Ось нарешті й відчалили, й попливли – спочатку поволі, аж поки проминули скелястий мисок, де стояли інші ельфи, щоб відштовхувати пліт; а далі, вийшовши на бистрину,- швидше, швидше за течією до озера.
Мандрівники втекли з королівської темниці й залишили позаду ліс, але чи живі були вони, чи мертві, про це дізнаємося згодом.

Розділ десятий
ТЕПЛА ЗУСТРІЧ
Трохи пропливли, і почало пригрівати сонечко. Ще далі річка огинала крутий виступ, що виростав ліворуч. Попід ним, стрімким, неначе справжній бескид, річка була найглибша і текла найбистріше, з плюскотом і шумом. Раптом бескид зостався позаду. Береги понижчали. Дерев не стало. І враз гобітовим очам відкрилась небачена картина.
Земля довкола роздалася вшир, і скрізь були води річки, яка блукала, розлившися на сто кручених рукавів, чи стояла серед боліт озерцями, а ті озерця поцятковані острівцями… Але посередині все так само дужо плинула вперед бистрінь. А ген далеко, вкутавши свою темну вершину в подерту хмару, бовваніла Самітна гора! Найближчих її сусідок на північному сході й рівнинних земель, що пролягли між нею і тими горами, не було видно. Самотою височіла вона, дивлячись через болота на Чорний ліс. Самітна гора! Більбо пройшов далеку дорогу, зазнав стільки пригод, щоб її побачити, й тепер, побачивши, аніскілечки її не вподобав.
Прислухаючись до балачки, яку вели поміж себе плотогони, й складаючи докупи зронені ними крихти відомостей, гобіт швидко збагнув: йому страшенно поталанило, що побачив ту гору взагалі, хоча б із такої віддалі. Яке безпросвітне було його ув’язнення, яка незручна ця подорож по річці (що вже й казати про бідолашних гномів, котрі мандрували під ним!), а проте йому пощастило більше, ніж він досі думав. Балачка була все про торгівлю, що процвітала на водних шляхах, про дедалі жвавіший рух по Лісовій, оскільки дороги, котрі вели зі сходу через Чорний ліс, позаростали або занепали; ще розмовляли про суперечки між людьми озера та лісовими ельфами за те, хто має охороняти Лісову. Ці землі дуже змінилися з тих часів, коли гноми жили в Самітній горі,- часів, що пам’ятались як прадавня легенда. Зміни сталися і за недавні роки, ба навіть відколи Гандальф добув останні новини про ці краї. Від великих поводей і злив не раз виходили з берегів річки, що текли на схід; було й зо два землетруси, які дехто приписував драконові (згадуючи його найчастіше з прокльоном і значущим кивком у напрямку Самітної гори). Болота й трясовини росли, ширшали обабіч річки.
Стежки пощезли, а з ними й чимало верхівців та мандрівців, що пробували відшукати загублені тропи через багнища. Ельфійська дорога через ліс, якою, на Беорнову пораду, пішли гноми, приводила тепер до бездоріжжя на східному взліссі Чорного лісу, і там нею майже ніхто не користувався. Тільки річка була досі безпечною дорогою від узлісся Чорного лісу на півночі до рівнин, над якими нависала Самітна гора, а річку охороняв король лісових ельфів.
Отже, як бачите, Більбо зрештою помандрував єдиною придатною дорогою. Можливо, гобітові, що тремтів на барилах, стало б трохи тепліше, затишні-ше, якби він знав, що звістка про це дійшла до чарівника й дуже його стривожила й що Гандальф уже закінчував інші свої справи (які лишаються за межами цієї оповіді), щоб швидше вирушити на розшуки Торінового товариства. Але Більбо того не знав.
Він тільки знав, що річка текла й текла, все вперед, вічно вперед, а так хотілося їсти, і препаскудна застуда загніздилася в носі, й зовсім не подобалося йому, як погрозливо супиться на нього, наближаючись, гора. Однак трохи далі річка повернула крутіше на південь, і гора відступила знову, а потім, десь надвечір, береги нарешті повищали, й річка, зібравши всі свої заблукані води в один глибокий, бистрий потік, швидко-швидко помчала далі.
Зайшло сонце, коли Лісова річка, ще раз повернувши на схід, увігналася в Довге озеро. Гирло було широке, обрамлене обабіч двома бескидами-ворітьми, під якими лежали купи жорстви. Довге озеро! Більбо навіть не уявляв, що якесь плесо, крім морського, може бути таке широке. Лівий і правий береги його ледь мріли, і таке воно було витягнуте в довжину, що північного кінця, який показував на Самітну гору, гобіт бачити не міг. Тільки з карти знав: десь у тому місці, над яким уже блищали зорі Воза, річка Бистра, біжучи з Долу, впадала в озеро, наповнюючи, разом із Лісовою, глибокими водами те, що колись було великою кам’янистою долиною. Зібрані в озері води двох річок виливалися з південного його кінця високим водоспадом, поспішаючи далі в незнані землі. У вечоровій тиші чути було далекий рев водоспаду.
А поблизу, біля гирла Лісової річки, стояло дивне місто, про яке гобіт почув, підслухавши балачки ельфів у королівських льохах. Стояло воно не на березі, хоч там видніло кілька хатин та будівель, а просто посеред озера, тільки скелястий мис, утворюючи затишну бухту, захищав місто від крутняви річкової води. Великий дерев’яний міст вів од берега до гомінкого, теж дерев’яного міста, вибудованого на величезних палях – цілих стовбурах лісових дерев,- і це було місто не ельфів, а людей, що досі насмілювались жити тут, неподалік від драконової гори. Ці люди досі жили з торгівлі; товари пливли до них з півдня по великій річці, а тоді їх перевозили на возах, повз водоспад. У славні, давноминулі часи, коли трохи північніше від озерян процвітав Діл, вони були багаті й могутні, на водах тоді скрізь снували флотилії човнів, котрі – повні золота, котрі – воїнів у кольчугах, і велися тоді війни, вершилися подвиги, що нині стали просто сивою легендою. І досі, коли відплив оголяв смугу землі, попід берегом видніли гнилі палі – рештки міста, більшого за теперішнє.
Але люди з усього того мало що пам’ятали, хоч дехто ще співав старовинних пісень про гномівських королів Самітної гори, про Трора і Траїна з племені Дуріна, і про те, як прилетів дракон і як погинули володарі Долу. Дехто ще співав, що Трор і Траїн повернуться колись і золото потече ріками з воріт гори, й весь край задзвенить новими піснями й новим сміхом. Але ця мила легенда не дуже заважала їм займатися своїми буденними справами.
Як тільки з міста загледіли діжковий пліт, від паль відпливли човни й залунали голоси, вітаючи плотогонів. Потім кинуто мотузки, піднято весла, і скоро пліт витягли з течії Лісової річки й, повз високий скелястий мис, привели в невеличку бухту Озерного міста. Пришвартовано барила недалеко від входу з берега на великий міст. Незабаром прибудуть люди з півдня і заберуть деякі з барил, діжок із собою, а решту наповнять добром, що привезли до Озерного міста, щоб відправити їх назад – угору по Лісовій річці, до осель лісових ельфів. А тим часом ельфи-плотогони й люди-човнярі, полишивши барила на мілководді, подалися бенкетувати в Озерне місто.
Ото подивувалися б ті плотогони з човнярами, коли б побачили, що сталося біля берега після того, як вони пішли й запали сутінки! Спочатку Більбо розрізав мотузку, що обхоплювала одне барило, підштовхнув те барило до берега й відкрив накривку. З барила почулося стогнання, а тоді виліз вельми жалюгідний гном. Мокра солома заплуталася йому в брудну бороду, весь він був такий побитий і закоцюблий, вим’ятий, у синцях, що ледве стояв на ногах. Заточуючись, прочалапав він по мілизні й, стогнучи, впав на берег. Вигляд він мав захарчований і дикий, мов пес, якого посадили в будку на ланцюг і тиждень не давали їсти. Це був Торін, але впізнати його можна було хіба за золотим ланцюжком і за синім кольором забрудненого й подертого нині каптура з довгою срібною китицею. Не скоро він спромігся навіть мовити гобітові чемне слово.
- Ну то як, живі ви чи мертві?- сердито запитав Більбо. Мабуть, гобіт забув, що мав принаймні на одну добру вечерю більше, ніж гноми, та й міг ворушити руками-ногами, не кажучи вже про розкіш дихати вільним повітрям.- Ви досі в тюрмі чи на волі? Якщо хочете дістати їжі та якщо хочете йти далі до кінця цієї дурної пригоди (зрештою, вона ваша, а не моя), то поляскайте себе по боках, розітріть собі ноги та допоможіть мені випустити всіх інших, поки можна!
Торін, звісно, не міг не погодитися з гобітом, тож, постогнавши ще трохи, підвівся на ноги і, як міг, став пособляти Злоткінсові. Тяжка й препогана то була робота: спотикаючись у холодній воді, вишукувати потрібні діжки. На вистукування і заклики подати голос змогло відгукнутися тільки шестеро. Більбо й Торін знімали накривку, а тоді попідруки виводили гнома на берег, де той сідав чи падав на землю, бурмочучи й стогнучи; бідолахи були такі змоклі, побиті й закляклі, що й невтямки їм було: це ж вони вже на волі! Що й казати вже про те, щоб подякувати, як годиться…
Балін і Двалін натерпілися чи не найбільше, тож безглуздо було просити їх іти помагати. Біфур з Бофуром не так позабивались і намокли, але полягали й відмовилися робити хоч що-небудь. Зате Філі й Кілі, що були молодші (як на гномів) і запаковані краще – більше соломи та в невеликі діжечки,- повилазили нівроку, бадьорі собі, потираючи десь якесь забите місце й розминаючись на ходу.
- Довіку не чути б мені більше, як пахнуть яблука!- заявив Філі.- Моя діжечка була повна того запаху. Всю дорогу чути запах яблук, коли не можеш поворухнутися, закляк від холоду й тебе нудить від голоду,- це ж так і до божевілля недалеко! Тепер я їв би все на світі – але жодного яблука не з’їв би!
Філі й Кілі залюбки взялися допомагати, і з їхньою поміччю Більбо й Торін розшукали нарешті й повитягали з діжок решту товариства. Бідолашний старий Бомбур чи то спав, чи був без тями; Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн накрвталися води і здавалися напівживими. Всіх їх, таких безпомічних, довелося переносити по одному й класти на березі.
- Ну, от ми й прибули!- сказав Торін.- І я гадаю, ми повинні дякувати нашим зорям і панові Злоткінсу. Я певен, він має право сподіватися від нас дяки, хоча добре було б, якби він улаштував нам вигіднішу мандрівку. І все одно – ми ще раз у боргу перед вами й до ваших послуг, пане Злоткінс. Безперечно, ми відчули б належну вдячність, коли б наїлися та підлікувались. А тим часом – що далі?
- Я пропоную Озерне місто,- сказав Більбо.- А що ж іще?
Звичайно, більш нічого було запропонувати; отож, покинувши решту, Торін, Філі, Кілі й гобіт подалися берегом до великого моста. Біля входу на міст була сторожа, але стерегла вона не дуже дбало, бо давно вже ніхто не загрожував місту. Коли не рахувати поодиноких сварок за річкове мито, озеряни були в дружбі з лісовими ельфами. Всяка інша людність жила далеко звідсіля, і дехто з міської молоді відверто сумнівався, чи є якийсь там дракон у Самітній горі, й сміявся з дідусів та бабусь, котрі запевняли, що в свої молоді літа бачили Смауга в небі. Не диво, що сторожа пила й реготала біля вогнища у своїй сторожці та й не чула ні як розкривали діжки, випускаючи гномів, ні як підійшли четверо розвідників. Як же вони були вражені, коли на порозі став Торін Дубощит!
- Хто ви такі й чого вам треба?- закричали вони, скочивши на ноги й шукаючи свою зброю.
- Я – Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори!- голосно проказав гном, і вигляд у нього був справді по-королівському владний, попри подертий одяг і брудний каптур. Золото блищало в нього на шиї, золотом він був підперезаний, пронизливо дивилися його чорні, глибокі очі.- Я повернувся. Я хочу бачити голову вашого міста!
Зчинилося неймовірне сум’яття. Простодушніші повибігали надвір, так ніби сподівалися, що гора зазолотіє серед ночі і враз жовтими стануть води озера. Начальник сторожі виступив наперед.
- А це хто?- запитав він, показуючи на Філі, Кілі та Більбо.
- Сини дочки мого батька,- відповів Торін,- Філі й Кілі з племені Дуріна, і пан Злоткінс, що мандрує з нами із західних країв.
- Якщо ви прийшли з миром, складіть свою зброю!- звелів начальник сторожі.
- У нас немає зброї,- заявив Торін, і це була правда: лісові ельфи відібрали в гномів їхні ножі, а з ними й славетного меча Оркріста. Гобітів короткий меч був, як завжди, схований при тілі, але Більбо змовчав про це.- Як сказано в давньому пророцтві, ми повертаємося додому, і зброя нам не потрібна. Та й не стали б ми битися з таким великим загоном. Відведіть нас до вашого голови!
- Він на бенкеті,- сказав начальник.
- Тим більше причин, щоб повести нас до нього,- втрутився Філі, якому набридли ці урочисті перемовини.- Ми зморені, ми помираємо з голоду після далекої дороги, і позаду лишились наші хворі товариші. Краще поспішіть, і досить слів, а то глядіть, вам ще перепаде від вашого голови.
- То йдіть за мною,- звелів начальник сторожі. Шестеро воїнів стало обабіч, і в такому супроводі гноми з гобітом пішли за начальником через міст, далі крізь ворота й до ринку. То був ринок не ринок, а широке коло води, облямоване високими палями, на яких побудовано найбільші в місті будинки, та довгими дерев’яними пристанями з численними східцями та драбинами, що вели до поверхні води. В одній з великих зал горіло багато світла, звідти долинав гомін голосів. Ось вони пройшли в двері й стали, засліплено кліпаючи на довгі столи, за якими сиділи люди.
- Я – Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори! Я повернувся!- крикнув ватажок гномів з порога, перш ніж устиг щось сказати начальник сторожі.
Всі скочили на ноги. Міський голова теж підвівся зі свого великого крісла. Але найдужче були вражені ельфи-плотогони, що сиділи в нижньому кінці зали. Протиснувшись до столу голови, ельфи закричали:
- Це збіглі в’язні нашого короля! Приблудні гноми, що не могли нічого до пуття розповісти про себе! Тинялися по лісі, докучаючи нашому людові!
- Це правда?- запитав голова. Щиро кажучи, йому більше вірилося в слова ельфів, ніж у повернення короля Самітної гори, якщо взагалі коли-небудь існував такий на світі.
- Правда те, що ми подорожували до нашого рідного краю, а король ельфів підступно напав на нас у дорозі й кинув безпричинно до в’язниці,- відказав Торін.- Але ні замки, ні грати не втримають того, хто повертається, як сказано в давньому пророцтві. І місто це не належить до королівства лісових ельфів. Я промовляю до голови міста озерних людей, а не до плотогонів лісового короля.
Голова Озерного міста вагався, переводячи погляд із гномів на ельфів, з ельфів – на гномів. Сила короля ельфів у цих краях була дуже велика, і голова не хотів ворожнечі з ним. Байдуже йому було до всіх давніх пісень – він тільки й сушив мозок, що торгівлею та митом, вантажами й золотом, чому й завдячував своє високе становище. Решта людей, одначе, була іншої про це думки, й скоро все вирішилося без нього. Звістка про повернення короля Самітної гори, мов пожежа, поширилася від дверей зали по всьому місту. Всі щось кричали в залі й надворі. На пристанях уже вирували юрби. Дехто вже співав уривки з давньої пісні про повернення короля Самітної гори. Те, що повернувся Трорів онук, а не сам Трор, зовсім нікого не бентежило. Інші підхопили мотив, і ось понад озером полилася голосна пісня.

Король гори Самітної,
Різьбленого каміння,
Володар річки срібної -
Поверне володіння.
Одягне він корону,
На арфі ще й заграє,
І пісня злотодзвонна
Прадавня залунає.
Ліси зростуть шумливі,
Трава зазеленіє,
Впадуть коштовні зливи,
Ріка зазолотіє.
Струмки усі звеселяться,
І заблищать озерця…
Як той король повернеться -
Все лихо западеться!

Отак вони співали чи десь майже так, тільки пісні тій кінця не було, а ще ж стільки галасу, крику з музикою арф і скрипок упереміш! Найстаріші озеряни й ті не пригадували на своєму віку такого заворушення. Навіть ельфи-плотогони зчудувалися і налякалися. Звісно ж, вони не знали, яким чином утекли Торін із товаришами, й почали подумувати, чи не припустився їхній король великої помилки. Що ж до міського голови, то йому не лишалось нічого іншого, як скоритися загальному піднесенню, на час принаймні, й прикинутися, ніби він вірить, що Торін справді є той, ким себе називає. Тож він поступився ватажкові гномів своїм великим кріслом, посадивши Філі й Кілі обабіч нього на почесних місцях. Навіть гобітові дали місце за високим столом, і ніхто в сум’ятті не зажадав пояснення, до чого тут цей малюнок, хоча в жодній пісні не було бодай найтьмянішого натяку на нього.
Незабаром юрби, сповнені дивовижного захвату, на руках унесли в місто решту гномів, їх навперебій запрошували в гості, і лікували, й годували, й пестили так, що як тут було не радіти, не втішатися. Торінові з товариством надали великий будинок, а ще – човни з веслярами в їхнє розпорядження, і юрби сиділи на призьбі, у дворі, співаючи пісень цілоденне та вітаючи радісними вигуками кожного гнома, що виткне з дверей носа.
Декотрі пісні були давні, та лунали й зовсім нові, в яких упевнено говорилося про наглу смерть дракона й про те, як по річці до Озерного міста скоро попливуть човни з дорогими дарунками. Нові пісні складалися з відома й великого призволу міського голови і гномів не дуже тішили, але тим часом прибульцям добре годили, й вони швидко гладшали, вбивалися в силу. За тиждень їхні синці де й поділися; гноми тепер були вбрані в гарний одяг, причому кожен – у свої кольори; бороди – розчесані й підстрижені, гордовита хода. Торін походжав такий пишний, наче вже відвоював своє королівство, а Смауга посік на дрібненькі шматочки.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве