Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

Джон Роналд Руел Толкін
Володар Перснів: Дві Вежі
Переклад А. Немірової
________________________________________
© J.R.R. Tolkien, The Lord of the Rings: Two Towers, 1954
© А.Немірова (переклад з англійської), 2003
Джерело: Дж.Р.Р.Толкієн. Володар Перснів: Дві Вежі. Х.: Фоліо, 2003. 320 с.
________________________________________
Зміст
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ 1. Прощання з Боромиром
Розділ 2. Роханські вершники
Розділ 3. Доблесні Урук-Хаї
Розділ 4. Старий ент
Розділ 5. Вершник у білому
Розділ 6. Золотий Двір
Розділ 7. Осада Гірського Рогу
Розділ 8. Шлях на Ізенгард
Розділ 9. Що можна зловити в каламутній воді
Розділ 10. Голос Сарумана
Розділ 11. Палантір
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Розділ 1. Приборкання Смеагорла
Розділ 2. Через трясовину
Розділ 3. Чорну Браму зачинено
Розділ 4. Про спеції до тушкованого кролика
Розділ 5. Вікно на захід
Розділ 6. Потайне озеро
Розділ 7. До Зарічного Роздоріжжя
Розділ 8. Підйом на Кіріт-Унгол
Розділ 9. Лабіринт Шелоби
Розділ 10. Сем на роздоріжжі

________________________________________

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ 1
ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ
У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.
«Я вірно збагнув, – подумав він. – Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився…»
Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він пішов по вищербленій бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою. Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла.
Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.
- Ріг Боромира! Він кличе на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою.
- Горе мені! Що б я нині не робив – усе не вдається… Ось і Сема ніде не видно…
Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався.
- Еленділ! – вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу. Але крики вже відступали, віддалялись, згасали… [5]
На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира. Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп’ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.
Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:
- Ганьба мені… Я хотів відібрати.Персня у Фродо… Тепер мій борг сплачено…
Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою.
- їх зв’язали, повели… Гобіти в полоні. Живі, але в полоні…
Він знесилено опустив обважнілі повіки.
- Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас-Тіріта, врятуй мою землю. Я програв…
- Ні! – сказав Арагорн. – Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас-Тіріт не загине!
Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.
- Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили? Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.
Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон-Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас – гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало.
З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився.
- Горе, горе! Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити? Боромирові обіцяв я йти до Мінас-Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що – з його Хранителем?
Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.
- Горе нам! – тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. – Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу [6] ж повернули назад, але все ж таки запізнились… Ти поранений, Арагорне?
- Цілий. Мене тут не було. Боромир загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко…
- Захищаючи гобітів? – здивувався Гімлі. – Де ж вони, в такому разі? Де Фродо?
- Не знаю, – стомлено відгукнувся Арагорн. – Боромир встиг сказати, що гобітів повели орки. Я доручив Боромирові наглядати за Меррі та Піном, а про Фродо й Сема не знаю. Спершу я не здогадався спитати, а потім було запізно. Все, за що б я нині не брався, погано закінчується… Як нам тепер бути?
- Перш за все поховати полеглого в бою, – сказав Леголас. – Не личить залишати героя серед падла.
- Тільки швидше, – додав Гімлі, – Боромир сам не схотів би нас затримувати. Як є ще надія, що гобіти живі, треба їх рятувати!
- Таж ми не знаємо, чи з ними Хранитель Персня, – сказав Арагорн. – Отже, кинути його? Чи навпаки – йти за ним?
- Спочатку віддамо останню шану, – не поступався Леголас. – Глибоку могилу нам немає чим викопати. Але можна скласти курган. Назносимо каміння…
- Тривала й важка праця, – заперечив Гімлі. – Каміння довелося б носити з берега ріки.
- Віддамо Боромира хвилям Андуїну, – вирішив Арагорн. – Так хоча б кістки його знайдуть спокій…
Поспіхом обшукали орків, покидали до купи шаблі, шоломи та щити, що зім’ялись та подекуди луснули.
- Дивіться, що я знайшов! – вигукнув Арагорн. З-під зброї вбивць він витяг двійко ножів у вигляді
вузьких листків з червоно-золотим візерунком; тут же знайшлися й піхви, оздоблені дрібними самоцвітами.
- Орки такими не користуються. Це кинджали гобітів. Вороги їх відібрали, але не насмілилися привласнити: клинки ж бо нуменорської роботи, на них вирізано за-кляття проти Мордору. Отже, якщо малюки ще живі, то лишилися неозброєними. Це маємо забрати з собою. Може, доведеться ще й повернути власникам…
- А я зберу якнайбільше стріл, – сказав Леголас. – Мій сагайдак порожній.[7]
Уся галявина була вкрита розсипом стріл, звичайних коротких і довших. Доки Леголас збирав їх, Арагорн оглядав убитих.
- Ось ці з Мордору, ці – з півночі. А цієї породи не знаю, і спорядження в них інше.
Дійсно, серед убитих лежали четверо здоровезних гоб-лінів, косооких, з міцними ногами та товстими лапами. За зброю їм правили не криві шаблі, а широкі короткі ятагани й луки з тису, за розміром не менші, ніж людські; щита були оздоблені незвичними позначками: біла доло-ня на чорному тлі, а на залізних шоломах – кована з білого металу рунічна літера «С».
- Цей знак мені ще не зустрічався, – сказав Арагорн, – Що він може означати?
- Неважко здогадатися, – відповів Гімлі. – «С» – це Саурон.
- Ні, – заперечив Леголас, – Саурон не користується рунами ельфів.
- Він приховує своє справжнє ім’я й забороняє не тільки записувати, але навіть промовляти його, – підтвердив Арагорн. – І потім білий – не його колір. Орки Барад-Дура носять знак «Криваве Око». Скоріше «С» – це Саруман. Справджуються Гандальфові побоювання: зрадник довідався про нашу мандрівку. Про загибель Гандальфа йому теж, напевне, доповіли: ті, що чигали на нас у Морії, могли обійти сторожові пости Лоріену. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам’ятаєте, як шпигували за нами птахи?
- Нема часу зараз про це гадати, – махнув рукою Гімлі.
- Як не зараз, то пізніше доведеться знайти розгадку, щоб обрати вірний шлях.
- Хтозна, – спохмурнів Гімлі, – чи є взагалі для нас вірний шлях…
Гном зрубав кілька дубових гілок. Гілки перев’язали тятивою від луків, поверх розстелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег Ріки тіло загиблого в бою й зброю – трофеї його останньої битви. Арагорн залишився біля нош, а Гімлі й Леголас помчали бігцем на стоянку, де більше нікого не було. Від Причальної Бухти їх відділяло півтори милі, і тому немало часу збігло, доки вони повернулись на двох човнах, через обережність пересуваючись у тіні берега. [8]
- Ми знайшли тільки два човни, – повідомив Леголас. – Третій пропав, наче розчинився!
- Гадаєш, орки побували й там? – запитав Арагорн.
- На перший погляд, не схоже, – сказав Гімлі. – Вони б геть усе пограбували, а то й сплюндрували вщент.
- Коли повернемось, я сам подивлюся.
Вони опустили Боромира на дно човна, Йід голову підстелили сірий ельфійський плащ, розправили по плечах довге чорне волосся. При боці його поклали розбитий ріг, руків’я й уламки меча – на грудях, ворожу зброю – в ногах. Потім сіли в другий човен, прив’язали погребний до корми й заходилися веслувати. У цілковитому мовчанні випливли на стрижень Ріки. Боромир лежав безтурботний, наче заколисаний гойданням хвиль. Холодно блищав срібний пояс – дарунок Лоріену, Урвища Тол-Бран-діру пашіли жаром: сонце вже повернуло на вечірній пруг. Прямо попереду вирував, іскрився золотою піною водоспад Раурос. Повітря здригалося від грізного ревіння води.
Надійшов час рубати останню прив’язь. Сильна течія підхопила човен Боромира, а його друзі залишились на місці, вигрібаючи проти течії веслами. Ось він проплив повз них, його відносить все далі й далі, ось уже тільки рисочка темніє серед райдужних іскор – і зовсім зникає з виду…
Водоспади гуркотіли так само невблаганно й грізно. Андуїн Великий забрав Боромира, сина Денетора.
- Дивитимуться з Білої вежі, чи не їде, – з тугою промовив Арагорн, – а він вже не повернеться ані приморським шляхом, ані гірським…
І Слідопит неголосно почав прощальну пісню:
Через безкраї степи, де високі хвилюються трави,
Західний вітер мандрує під стінами, свідками слави…
Що ти чував, о блукальцю, в широкому світі?
Чи не стрічав Боромира високого в зорянім світлі?
Через потоки він мчав і річки він минав повноводні…
В землях пустельних його проводжав я у ночі холодні.
Бачив: сміливця поглинула сутінь північного краю…
Вітра спитайте північного, певне, про нього він знає.
О Боромире, вдивляюсь засмучено в даль неозору,
Та не спішить з пустозем’я прославлений син Денетора. [9]
Тут Леголас підхопив:
Вітер південний торкається моря, шліфує каміння,
В пісню печальну вплітає чаїне квиління.
Чи Боромира прекрасного ти не стрічав по дорозі?
Вітре співучий, потіш моє серце в тривозі…
- О, не питайте мене, – мовить вітер, – не плачте даремно,
Бачу, лиш кості біліють під небом буремним,
Темний вкриваючи берег. Тут впало хоробрих багато,
Тих, що до Моря спішили… Спитайте північного брата.
О Боромире, вдивляюся пильно в південні простори,
Ти ж не вертаєшся з плачем чаїним від сивого моря.
Знову продовжив Арагорн:
Від Королівської брами, минаючи пінні пороги,
Вітер північний летить – поганяє коня крижаного.
В ріг бойовий засурмиш ти, відлунням хлюпнувши од вежі,
Вітре, чи ти не стрічав Боромира хороброго в зимнім безмежжі?
- При Амон-Хен чув я поклик відчаю та гуки нерівного бою… Впав Боромир, та забрав ворогів із собою.
Човен скорботний навіки поглинули води безсонні. Вклали його спочивати, був зламаний ріг у долоні…
О, Боромире, повік буде чути на вежах сторожа, Як промовляє ім’я твоє Раурос дзвоном тривожним.
- Мабуть, мені слід було заспівати про Східний вітер, – сказав Гімлі. – Та в мене слів забракло.
- Не сумуй, – обізвався Арагорн. – Люди Мінас-Тіріта не ховаються від Східного вітру, але й про вісті його не розпитують…
Обряд було звершено. Друзі завернули човен і пішли проти течії до Причальної Бухти. Ніхто більше не бачив Боромира, сина Денетора; але й багато років по тому в Гондорі пам’ятали про човен ельфів, що пролетів неуш-коджений крізь водоспади і виніс лицаря повз руїни Осгі-ліата, через широке гирло Андуїну до безкрайого моря, туди, де небо вночі палає незгасним зоряним вогнем.
Арагорн першим зістрибнув на м’яку траву Причального Лугу та, схилившись, обійшов навколо стоянки.
- Орки сюди не приходили. Багато наших власних слідів – не зрозуміло, чи хтось повертався, поки ми шукали Фродо… Хтось з гобітів спускався до води, але коли? [10]
- Як же ми маємо це розуміти? – спитав Гімлі. Замість відповіді Арагорн заходився оглядати дорожні
торби, що були складені на березі.
- Двох торбин немає! Напевне, немає Семоврї; вона була більша і важча за інші. Ось вам і відповідь: Фродо поплив у човні, коли нас тут не було. Сема я зустрів і наказав іти за мною, але він, звичайно ж, не послухався… Відчув, що саме надумав Фродо, і встиг ув’язатися за ним – Сема так легко не позбудешся!
- Навіщо ж було йти крадькома, не сказавши ані слова? – здивувався Гімлі. – Дивний вчинок!
- Не дивний, а сміливий, – заперечив Арагорн. – Сем мав рацію. Фродо не хотів вести на немінучу загибель нікого з нас. Але ж бо сам він мав іти! Певне, коли він сидів там на самоті, на Караульному Кріслі, щось допомогло йому здолати страх та відкинути сумніви.
- Може, він зіткнувся з орками й утік від них? – припустив Леголас.
- Утік – саме так, але, гадаю, що не від орків…
Арагорн міг би пояснити справжню причину раптового зникнення Фродо, але промовчав; передсмертне зізнання Боромира назавжди залишилось таємницею.
- Отже, так чи інакше, щось прояснилося, – сказав Леголас. – Ми знаємо, що Фродо на цьому березі вже немає – тільки він міг забрати човен. Знаємо також, що Сем пішов за ним – тільки він міг забрати свою торбу.
- Коротше кажучи, ми маємо вибирати, – додав Гімлі, – чи пливти навздогін Фродо чи пішки гнатися за орками. В обох випадках надія на успіх слабка, ми згаяли чимало часу!
- Поспішати з вибором не можна, дайте-но мені це добре обміркувати, – сказав Арагорн. – Я маю нарешті пересинити недолю. – Він глибоко замислився. Друзі терпляче чекали. – Підемо за орками. Раніше я збирався йти до Мордору до кінця, але тоді довелося б покинути молодших гобітів на волю ворогів. Доля Хранителя Персня вже не в моїх руках. А визволити викрадених товаришів ми можемо…
Останній човен, що в них залишився, витягли на берег, заховали в заростях, під ним склали речі, без яких можна було обійтися, і залишили Причальний Луг. Вже [11] посутеніло, коли вийшли на галявину, де загинув Боро-мир. Звідси вони мали піти по сліду орків, і відшукати цей слід було легко.
- Ніхто так не нівечить землю, як ця погань, – морщився Леголас. – Для них головне задоволення – толочити землю й паплюжити живі рослини, навіть там, де вони їм не заважають…
- Пересуваються вони хутко, ось що погано, – сказав Арагорн. – І не виснажені важким походом.
- Тож поспішаймо, – сказав Гімлі -Гноми теж непогані ходаки і не менш витривалі, ніж орки.
- Нам усім знадобиться витривалість гномів… Отже, з надією чи без неї – підемо по сліду. Йтимемо і вдень і вночі; і лихо людожерам, якщо ми їх доженемо. Рушаймо, мисливці!
Тепер, коли їм вдалося подолати розгубленість, Арагорн біг легко, як вітер. Друзі не відставали від нього. Незабаром прибережні ліси залишилися далеко внизу. Швидко смеркалося. Три сірі тіні розчинилися серед кам’янистих осипів.

Розділ 2
РОХАНСЬКІ ВЕРШНИКИ
Над Андуїном здійнявся туман і затопив прибережні зарості, але небо лишалося чистим, і на ньому вже зоріли іскорки-зорі. Щербатий місяць виплив на заході, під скелями пролягли чорні тіні. Гори Емін-Мейл тяглися подвійним багатоярусним валом з півночі на південь. Західні крутосхили їхні були неприступними, східні йшли полого, посічені ярами та вузькими улоговинами. До світання троє друзів кружляли цим кам’яним лабіринтом, підіймаючись на перший, вищий хребет, а потім у цілковитій темряві спустились у сховану за ним глибоку долину.
Тут у холодний досвітній час вони зупинилися відпочити. Арагорн знову мав обирати шлях: сліди привели у долину і зникли.
- Куди вони могли завернути? – запитав Леголас. – На північ, ближчою дорогою до Ізенгарда через ліс Фан-горн, чи на південь, до Ентули, ріки ентів?
- Куди б вони не подалися, ріку їм не обминути, – розсудив Арагорн. – Якщо Саруман ще не заволодів Роханом, [12] орки намагатимуться скоротити шлях через ці землі. Отже, йдемо на північ.
Долина звивалася вузьким язиком між похмурими кручами ліворуч і сумовитими укосами праворуч. Арагорн, ганяв по пагорбах и западинах західного схилу, Деголас трохи випередив його; так вони подолали кілька миль. Раптом ельф махнув рукою, покликавши всіх:
- Погляньте-но! Когось ми вже наздогнали! .
Те, що вони побачили, нагадувало купу валунів. Але це були орки. П’ятеро мертвих, порубаних шаблями орків; у двох – відрубані голови. Земля навкруги набрякла від темної крові.
- Нова загадка! – вигукнув Гімлі. – При денному світлі все було б зрозуміло, але ж не стовбичити нам тут до світання!
- І так зрозуміло – це добрий знак, – сказав Леголас. – Вороги орків можуть стати нашими друзями. Хто мешкає в цих горах?
- Ніхто не мешкає, – відповів Арагорн. – Інколи наїжджають роханці, а від Мінас-Тіріта надто далеко. Міг пройти випадковий караван, та звідки?
- Що ж тоді? – запитав Гімлі.
- Вони самі привели ворогів із собою, ось що. Ці загиблі – з північної орди. Гоблінів Білої Руки тут немає. Кровопивці перегризлися, як зазвичай. Може, занадто сперечались, куди йти.
- Або що робити з полоненими, – підхопив Гімлі. – Сподіваймося, що наші в цій сутичці не постраждали.
Не знайшовши зовсім нічого ані на місці бійки, ані навкруги, мандрівники покрокували далі. Невдовзі ліворуч відкрилася темна ущелина, якою збігав гомінкий струмок; його русло позначали зелені острівці трави й тернику.
- Ось і сліди, – сказав Арагорн, – Орки підбили свої криваві рахунки і завернули сюди. ,
Мандрівники піднялися ущелиною, легко перестрибуючи з каменя на камінь, наче й не мали позаду безсонної, невеселої ночі. Тільки-но вони ступили на край хребта, раптовий порив вітру дмухнув на них відчутною прохолодою, скуйовдив волосся, роздув плащі. Далекі гори за Рікою заливало світло, над їх зубцями рже прорізався краєчок [13] вогняного диска. На заході лежав дрімливий, безформний світ, сповитий нічними тінями. Повільно проступали денні барви: зеленим позначилися неозорі луги, білими смугами туману – ріки; ліворуч, ліг за тридцять, горіли бла^ киттю та багрянцем Білі гори, а вічні сніги на їх вершинах розрум’янила зоря,
- Там Гондор, – тихо сказав Арагорн. – Як я мріяв повернутися туди… Але чи ще прийдуть щасливі часи? Зараз дорога відводить мене геть…
Гондор, Гондор!
Поміж горами і морем вічним
Західний вітер співає, і Білого древа світло
Падає срібним дощем у садах королівських прадавніх…
Де ж ти, твердине незламна, крилатий вінець державний?
Чи віднайдуть люди Біле древо у сяйві зір?
Чи лише західний вітер мандрує від моря до гір?..
- Ну, досить, – обірвав він сам себе й повернув на північний захід, куди кликав його обов’язок.
Хребет круто падав униз прямо з-під ніг; кількома кроками нижче широкий, посічений тріщинами уступ обривався стрімко в безодню. Це й була Західна стіна Рохану, тут закінчувалися гори Емін-Мейл, а внизу, скільки сягало око, розстилались землі повелителів коней.
- Знову орел! – крикнув раптом Леголас, вказуючи у бліде небо над головою. – Він дуже високо, прямує, здається, на північ… Погляньте, летить стрілою!
- У мене очі не такі гострі, – сказав Арагорн. – Я нічого не бачу. Мабуть, і справді високо летить. Чи не його я помітив учора зі Сторожового поста? Цікаво, кому й які вісті він несе… Проте я добре бачу рух на рівнині!
- Великий піший загін на марші, – підтвердив Леголас. – Хто такі – не розрізню, до них звідси щонайменше дванадцять ліг.
- Тепер не треба дотримуватися слідів, – сказав Гім-лі. – Знайдемо найкоротший спуск, та й годі.
- Навряд чи знайдеться стежина коротша за ту, що обрали орки, – заперечив Арагорн.
Шлях орків позначали прикмети шаленого поспіху: кинуті торби з-під харчів, погризені шкоринки, чорне лахміття, підбитий залізом чобіт… Сліди вели краєм уступу, потім униз ложем швидкої холодної річки; подолавши її, поріділий загін [14] Хранителів вступив у межі Роханської марки. Річка, вириваючись на волю, уповільнювала тут свій біг і губилася в буйних заростях чорнобилю й лопухш; лише тихий плюскіт видавав її рух до драговин далекої Долини енгів.
Зима лишилася за горами. Від самого підніжжя Західної Стіни аж до обрію колихалося море густих трав з теплим духом весняних соків. Леголас глибоко дихав, наче поспішав надихатись про запас.
- Травами пахне! – щасливо повторював він. – Це солодше за будь-який сон! Біжімо швидше вперед!
Вони побігли вервечкою, наче хорти по свіжих слідах. Орки проторували широку стежку, молода трава лежала чорна, розчавлена. Раптом Слідопит підніс руку, зупинив загін і поспіхом завернув праворуч: від стежки відокремився ланцюжок маленьких слідів босих ніг. Подекуди поверх них пройшлися важкі чоботи – втікача наздогнали й повернули. Там, де боковий слід обірвався, Арагорн підняв щось із трави та приніс друзям.
- Тут пробіг гобіт. Мабуть, Пін, бо він менший за Меррі. Дивіться!
- Застібка від ельфійського плаща! – разом вигукнули Леголас і Гімлі.
- Листя з дерев Лоріену саме по собі не падає. І цей листок загублено не випадково!
- Отже, хоча б один гобіт живий, не втратив здорового глузду і в змозі бігати, – сказав Гімлі. – Ми стараємося недарма. Чудово!
- Тільки б напіврослик не поплатився за свою сміливість, – зітхнув Леголас.- Серце холоне, коли подумаю, що наших лагідних, веселих гобітів тягнуть на прив’язі, немов худобу…
Сонце підбилося до зеніту, потім почало схилятися на захід. З боку моря слабкий вітер пригнав перисті хмари, але й вони швидко відпливли. Сонце торкнулося обрію. Довгі тіні виросли за плечима бігунів і потяглися до сходу. Троє Хранителів не затримувались ані на хвилинку. Закінчувалась перша доба після загибелі Боромира, а орки все ще були далеко попереду. їх навіть не було видно, хоча пласка рівнина була відкрита аж ген до крайнеба. Коли запала темрява, Арагорн оголосив привал; вершини [15] Західної міни, де друзі стояли на світанку, віддалилися на дванадцять ліг.
t;-Якщо будемо всю ніч відпочивати, а ті не затримуватимуться, нам їх вже не наздогнати, – сказав Леголас.
- Ну, без перепочинку навіть орки навряд чи обійдуться,– заперечив Гімлі.
-^- Орка не люблять виходити на відкритий простір при денному світлі, але ж нині насмілились! Тим паче не витрачатимуть вони ніч на відпочинок. .’-г- А як ми вночі знайдемо сліди?
- Вони ведуть прямо на північ, досі нікуди не відхилялися, – наполягав Леголас.
-^ Припустимо, я зумів би знайти слід і вночі, – сказав Арагорн. – Але якщо все ж таки ми розминемося або зграя надумає кудись завернути, повернення до стежини забере набагато більше часу. Хоча, наскільки я розумію, орки Білої Руки взяли верх та ведуть компанію до Ізенгарда.
- Було б необачно покладатися на це, – зауважив Гімлі. – Невже в темряві ми знайшли б застібку Піна?
- Та, мабуть, після цього випадку орки подвоїли пильність, – сказав Леголас. – А полонені напевне виснажені. Вони не намагатимуться втекти, доки не сподіваються на допомогу. Як саме допоможемо, гадати рано, снершу їх наздогнати треба…
- Послухайте-но, – розсердився Гімлі. – Я не новачок серед мандрівників і не найслабкіший серед своїх родичів, однак і мені навряд чи вдасться добігти до Ізенгарда, не переводячи дуж У мене теж серце щемить, коли б моя воля, я б ані хвилини не чекав. Але зараз треба перепочити…
.— Куди не кинь – то все клин, – сказав Слідопит. – То що ж ми вирішуємо?
- Ти ведеш нас, – відповів Гімлі, – ти найдосвідчені-ший серед нас. Тобі й вирішувати.
- Серце моє рветься вперед, – сказав Леголас. – Але я тут не один. Як скаже Арагорн, нехай так і буде.
- Дарма ви на мене покладаєтесь, – похмуро промовив Арагорн. – 3 тих пір, як ми пропливли повз Кам’яних гігантів, що б я не вирішував, усе виходить боком…
Він довго вдивлявся в густу темряву, повертаючись на захід, на північ.
- Йти не можна, – сказав він нарешті. – 3 двох лих гірше – не помітити якийсь знак. Якби місяць був яскравішим [16] – тоді інша справа, але він зараз у першій чверті* сходить пізно і світить слабко. :
- До того ж ще й небо вкрите хмарами, -* додав Гімлі. – Шкода, що Володарка Лоріену подаруваласвітиль> ник тільки Фродо… Н
- Тому, хто отримав Світильник ельфів, він більше знадобиться, – сказав Арагорн. – У нього в руках доля Середзем’я. Нам випала лише мала частка великої спра- : ви. Може, ми з самого початку приречені на поразку, і мій вибір, правильний чи ні, небагато може змінити. Давайте хоча б відпочинемо як слід.
Він ліг прямо на траву й миттю заснув, уперше після ночівлі біля Тол-Брандіра. По кількох годинах він примусив себе прокинутися. До світанку було ще далеко; Гімлі міцно спав, але Леголас уже прокинувся.
- Вони дуже, дуже далеко, – стурбовано шепнув він Арагорну. Потім, нахилившись, потрусив гнома за плече:
- Вставай, Гімлі! Час іти. Слід холоне…
- Ще темно, – пробурмотів Гімлі, підводячись. – Навіть ти, Леголасе, і навіть з горба, якби тут були горби, нічого не побачиш, доки сонце не зійде.
- Боюсь, їх тепер із горба не побачиш, ані при сонці, ані при місяці…
- Коли очі безпорадні, використуємо вуха, – сказав Арагорн. – Під орками земля стогне…
Він ліг на траву, притиснув вухо до землі й лежав так дуже довго. Гімлі стурбувався, чи не зморив бува Слідопита сон. Надходив ранок, тьмяне світло линуло зі сходу й повільно розпливалося поміж небом та землею. Коли Арагорн нарешті підвівся, друзі змогли роздивитися, як змарніло і поблідло його обличчя й яку тугу приховують очі.
- Незрозумілий, невиразний відгомін. На багато миль навколо нікого немає. Тупіт орків ледве чути. Зате чітко лунає стукіт копит – схоже, я чув його ще уві сні. Якісь коні мчать на захід. Хотів би я знати; що там відбувається!
- Тоді йдемо, – сказав Леголас.
Почався третій день гонитви. Під хмарами й під сонцем, то швидким кроком, а то й бігцем рвалися друзі вперед, лише зрідка обмінюючись словом. Тривога дошкуляла їм сильніше, ніж втома. Ельфійські плащі, прийнявши колір степових трав, ховали мандрівників від чужих очей, ельфійські хлібці -г- маленький шматочок зазвичай з’їдали [17] на бігу – підкріплювали їхні сили, і вони подумки дякували Володарці Лоріену.
Цілий день сліди йшли прямо на північний захід. Надвечір рівнина почала слабко вигинатися; як і раніше гола, без жодного деревця, вона плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків вели туди, сильніше забираючи на північ, не такі чіткі, як раніше – грунт тут був твердішим, а трава рідшою. Далеко зліва звивалася срібною ниткою Ентула. І щце ані душі. Щоправда, селища роханців лежали набагато далі на південь, під схилами Білих гір, але колись, як пам’ятав Арагорн, тут, у Східній марці, паслися численні табуни і цілий рік, навіть взимку, кочували пастухи, мешкаючи в наметах або куренях. Тепер край спустів, і тиша, що нависла над ним, аж ніяк не була ні мирною, ні безтурботною.
Коли заходило сонце, знов зробили зупинку. Було пройдено вже двічі по дванадцять ліг, Західна стіна зникла у далечині. На похмурому небі повис вузький серп молодика, але світив він ледь-ледь, і зорі тонули у хмарах.
- Скільки часу згаяно на сон і відпочинок! – скрушно сказав Леголас. – Орки летять, неначе їх сам Саурон батогом підганяє. Мабуть, вони вже дісталися до узгір’я. А якщо встигнуть заглибитися у ліс…
Гімлі стиснув зуби.
- Отже, маємо безславний кінець усіх трудів та надій…
- Надії, може, й кінець, а ось трудам кінця не видно, – сказав Арагорн. – Не повертатися ж нам! Хоча, правду кажучи, сили мої майже вичерпані. – Він окинув поглядом похмуру місцевість і додав: – Не впізнаю я цієї місцевості. Не вірю ані тиші, ані місяцю в небі. Зорі наче крейдою замазані… Чиясь лиха воля ворожить оркам, а нас оплітає неміччю.
- Я це відчув, тільки-но ми спустилися зі Стіни, – зізнався Леголас. – Отже, джерело цієї сили не позаду, а попереду.
- Саруман! – пробурмотів Арагорн. – І все ж таки він не дочекається, щоб ми завернули назад. Зараз мимохіть затримаємося, але на світанку підемо далі.
Уранці, як і завжди, першим на ногах був Леголас – якщо він взагалі спав тієї ночі. [18]
- Підйом, підйом! – вигукнув він, щоб розбудити сплячих. – Дивні дива чекають на нас за завісою лісу. Чи на біду, чи на щастя – підйом!
Арагорна і Гімлі не треба було довго вмовляти.
З кожним кроком все ясніше вимальовувався новий ланцюжок горбів. Опівдні мандрівники досягли його краю. Зелені круглі лисогори тягнулися один за одним прямо на північ. За ними миль на десять розкинулася річкова заплава; сама річка ховалася у плутанині очерету й рогозу. Біля підніжжя найближчого до півдня горба жорстка трава була витолочена широким колом.
- Тут вони зупинялися, – сказав Слідопит, роздивляючись навкруги. – Передчуття тебе не зрадило, Лего-ласе: вони пішли звідси тричі по дванадцять годин тому. Учора на заході сонця мали перетнути межу Фангорну.
- Це далеко? – спитав Гімлі.
- Пагорби простягаються миль на вісім, а там від гирла Ентули до лісу приблизно п’ять ліг рівною місцевістю.
- Тоді ходімо, – сказав Гімлі. – Коли ногами лічиш ліги, на серці не так важко…
І все ж таки нескінченна гонитва без надії втомила навіть гнома. Ввечері Гімлі згорбився й ледве ступав на-томленими ногами. Арагорн похмуро мовчав і не відводив очей від сліду. Лише Леголас біг так само легко, ледве торкаючись трави, і пружні стебла за ним одразу ж розпрямлялися; спати він умів на ходу – розум ельфів відпочиває, поринаючи до глибин уяви, хоча люди навряд чи назвали б це сном.
Сонце вже занурювалося у вечірню імлу, коли наблизився останній пагорб – круглий, гладенький, наче облизаний. Друзі видерлися на нього – і застигли, пригнічені: вони стояли однісінькі серед безмежної пустелі, вкритої невисокими горбами, мов хвилями. На північному сході чорним гребенем вп’ялись у свинцеве небо Імлисті гори, а під ними нерівною смугою чорніли ліси.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве