Джон Р. Р. Толкін. “Гобіт”

Добрі почуття гномів до малого гобіта, як і пообіцяв ватажок, що не день ще добрішали. Ніхто більше не стогнав, не бурчав, не нарікав. Гноми пили за його здоров’я, ляскали його по спині і як тільки з ним не носилися, та гобітові те все було байдуже, бо почувався він не дуже бадьоро. Більбо не забув погрозливого вигляду Самітної гори, і думка про дракона не йшла йому з голови, а ще ж доткав жахливий нежить. Три дні він чхав, і кашляв, і не виходив з дому, і навіть опісля його промови на бенкетах зводилися до “Днуже днякую!”
Тим часом ельфи-плотогони, пливучи вгору по Лісовій, добулися додому, заставши велику тривогу в королівському палаці. Я так і не чув, чи покарано, а коли покарано, то як,- головного наглядача й дворецького. Звісна річ, скільки гноми перебували в Озерному, вони анічичирк про ключі та діжки, а Більбо остерігався робитися невидимим. А проте я вважаю, що там здогадувались куди більше, ніж нам відомо, хоч, безперечно, Злоткінс лишився для ельфів невеличкою таємницею. Так чи так, а король ельфів тепер знав чи гадав, що знає, про мету гномів, і він сказав сам собі:
- Та гаразд! Побачимо ще! Ніякий скарб не перенесеться через Чорний ліс так, щоб я не втрутився і не сказав свого слова у цьому ділі. Але думаю, що всіх їх спіткає лиха доля. То так їм і треба!
Принаймні він не вірив, щоб гноми стали на прю з таким драконом, як Смауг, і вбили його, і вельми підозрював викрадацькі заміри чи щось таке, з чого видно, що король був мудрий ельф, і мудріший за озерян, хоч і не всі його здогади були слушні, як ми побачимо наприкінці. Він вислав своїх шпигів до берегів озера й до Самітної гори – так далеко на північ від озера, як тільки ті посміють підступити,- й став чекати.
Під кінець другого тижня Торін почав думати про похід до гори. Поки тривало в місті радісне піднесення, саме була нагода випросити допомогу. Не можна було відкладати цю справу, аж поки люди охолонуть, розчаруються. Тож ватажок гномів повів мову перед головою та його радниками, заявивши, що незабаром він із товариством мусить вирушити до Самітної гори.
Отоді вперше за весь цей час голова подивувався і навіть трохи злякався, подумавши: може, й справді Торін – нащадок давніх королів? Він і гадки не припускав, що гноми зважаться наблизитися до Смауга; мав їх за ошуканців, яких рано чи пізно з ганьбою виженуть з міста. Голова помилявся. Торін, звичайно, був справжнісіньким онуком колишнього короля гори, й неможливо ніколи передбачити, що вчинить гном, аби помститися чи повернути своє добро.
Але голові зовсім не шкода було відпускати гномів. Утримувати їх було недешево, та й з прибуттям їхнім настало ніби довге свято, всяке діло зупинилося.
“Нехай підуть, потурбують Смауга та й побачать, як він їх привітає!”- подумав він.
- Авжеж, о Торіне, сину Траїна, сина Трора! – сказав він уголос.- Ви повинні заявити про право на свій спадок. Настала та година, про яку сказано в пророцтві. Ми надамо вам усю допомогу, яку тільки можемо надати, і ми віримо, що ви віддячите нам, коли відвоюєте своє королівство.
Тож одного дня, хоч стояла вже пізня осінь, віяли холодні вітри й додолу сипалося листя, від Озерного міста відпливли три великі човни з веслярами, гномами, паном Злоткінсом і чималими припасами харчів. Водночас кружними стежками погоничі повели коней та поні до того місця, де гноми повинні були висадитися на берег річки Бистрої. Голова і його радники попрощалися з гномами з великих сходів, що збігали від ратуші до води. Люди співали на пристанях і з розчинених вікон. Білі весла вдарили по воді, й мандрівники попливли до північного краю озера. Попереду лежав останній відтинок їхньої довгої подорожі. Більбо серед них був єдиний, хто почувався глибоко нещасним.

Розділ одинадцятий
НА ПОРОЗІ
За два дні припливли до північного краю Довгого озера й увійшли в річку Бистру. Всі дивилися на Самітну гору, що здіймалася перед ними,- висока, похмура. Долаючи дужу течію, просувалися повільно. Третього дня надвечір, пропливши кілька миль угору по річці, висадилися на західному березі. Тут надійшли й коні, нав’ючені харчами та всякою необхідною всячиною, і поні, подаровані гномам для їхнього користування. Мандрівники повантажили, що могли, на тих поні, а решту склали на купу, нап’явши над тим складовиськом намет. Але ніхто з озерян не хотів навіть ту ніч перебути з ними так близько від Самітної гори.
- Ні – поки не стануть правдою слова наших пісень!- заявили люди.
В цьому дикому краї легше вірилося в дракона, аніж у Торіна. Та й стерегти гномівські припаси не було потреби, така пустельна, безживна лежала довкола земля. Тож провідники й покинули гномів: хто швидко відплив униз по річці, хто кінно подався стежками до берегів озера, дарма що вже поночіло.
Перебувши холодну, незатишну ніч, гноми підупали духом. Зрання вирушили знову. Балін і гобіт їхали позаду, кожен ведучи поруч конячку з важкою поклажею; решта трохи попереду вишукувала забарну дорогу, бо стежок тут не було. Прямували на північний захід, ледь навкоси від річки Бистрої, все наближаючись і наближаючись до великої, висунутої на південь, мандрівникам назустріч, відноги Самітної гори.
Це було стомливе, скрадливе, потайне подорожування. Ніхто не сміявся, не співав, не грав на арфі; тяжка похмурість витіснила гордощі й надії, що зродилися в їхніх серцях від озерянських пісень. Гноми знали, що наближаються до кінця своєї мандрівки й що той кінець може бути жахливий. Земля довкола них робилася дедалі оголеніша й непривітніша, хоч колись, як казав Торін, тут було гарно й зелено. Трави майже не було, а скоро перестали траплятись і кущі й дерева – тільки обгорілі, потрощені пеньки свідчили, що колись тут був ліс. Гноми підійшли до Драконової пустки. Рік наближався до свого кінця.
А проте вони досягли околиць гори, не здибавши ніякої небезпеки чи інших признак дракона, крім пустки, яку той зробив довкола свого лігвиська. Темна, мовчазна гора ніби насувалася, височіючи над прибульцями. Стали табором – першим табором – на західному схилі великої південної відноги, що кінчалася скелею, званою Круків бескид. На Круковому бескиді колись був сторожовий пост, але видертися туди гноми не посміли – надто відкрите було те місце.
Перш ніж вирушити до західних відног гори на пошуки таємних дверей – єдиної їхньої надії,- Торін вислав розвідку на південь, до передньої брами. Для цієї мети він вибрав Баліна, Філі, Кілі та Більбо. Попід сірими, мовчазними скелями розвідники подалися до підніжжя Крукового бескиду. Там річка, обхопивши великою петлею долину, де колись стояло місто Діл, повертала геть від гори і швидко, з клекотом бігла просто до озера. Берег над потоком був голий, кам’янистий, високий і крутий, і, глянувши звідти понад вузькою смужкою води, четверо побачили в широкій долині, охопленій відногами гори, сиві руїни давніх будинків, веж і мурів.
- Ото все, що зосталося від Долу,- сказав Балін.- На схилах гори зеленів ліс, а вся затишна долина була багата й мила оку в дні, коли в тім місті дзвонили дзвони.
Сумне й похмуре було гномове обличчя, коли він проказував ці слова,- Балін був серед Торінового товариства того дня, коли прилетів дракон.
Йти понад річкою до самої брами розвідники побоялися; тільки пройшли трохи, обігнувши кінець південної відноги, а тоді, залігши за великим каменем, виглянули й побачили темний печерний отвір у великій крутій стіні поміж двох відног гори. З того отвору виривалися води річки Бистрої і звідти ж виходила пара й курів чорний дим. Ніякого руху не було в тій пустці, тільки здіймались випари та вода бігла, та ще то тут, то там пролітала чорна, зловісна ворона. В моторошній тиші лише шуміла кам’яниста річка й час від часу чулося хрипке каркання. Балін здригнувся.
- Вертаймося!- сказав він.- Нічого путнього ми тут не зробимо. І не подобаються мені ці чорні птахи – вони скидаються на шпигів лихої сили.
- Виходить, що дракон досі живий, що він заліг десь у залах всередині гори,- таке мені підказує отой дим,- зауважив гобіт.
- Дим – це ще не доказ,- заперечив Балін,- хоча я не сумніваюся: твої слова слушні. Але вже міг минути якийсь час, відколи дракон десь подався, а може, він лежить десь на схилі й пильнує, і все одно пара з димом будуть виходити з брами – адже всі зали всередині, мабуть, прокурілися гнилим його смородом.
З отакими похмурими думками, невідступно супроводжувані воронням, що каркало вгорі над ними, четверо стомлених розвідників побрели назад до табору. Ще в червні вони гостювали в гожому домі Елронда, нині осінь хилилася помалу до зими, а їм здавалося, що ті милі дні промайнули багато років тому. Тепер вони були на самоті з повною небезпек пусткою – без ніяких надій, без нічиєї допомоги. Мандрівники дійшли до кінця своєї подорожі, але начебто й на оскілечки не стали ближче до мети. Бадьорості й певності в кожному з них лишилося небагато.
Але дивна річ – Злоткінс мав нині більше бойового духу, ніж гноми! Він часто просив у Торіна його карту й дивився на неї, міркуючи над рунами та значенням місячних літер, які прочитав Елронд. Саме він поквапив гномів розпочати небезпечні пошуки таємних дверей на західному схилі. Тож вони перевезли свій табір у продовгасту долину, вужчу за великий діл з південного боку, де з брами витікала річка, і захищену нижчими відногами гори. Ці дві західні відноги тяглися на захід від основного громадища – два довгі, круті обабіч кряжі, що поступово знижувалися до рівнини. З цього, західного, боку менше було ознак драконового плюндрування і росла сяка-така травичка для їхніх коненят. День у день гноми виходили зі свого західного табору, затіненого з ранку й аж за полудень, коли сонце починало скочуватися до лісу,- і, розбившись по троє, вишукували стежку нагору. Якщо карта не обманювала, то десь високо на крутосхилі, над початком долини мали бути таємні двері. День у день верталися вони в табір, нічого не знайшовши.
Та нарешті, цілком несподівано, знайшли те, що шукали. Філі, Кілі й гобіт якось опівдні поверталися назад до табору, пробираючись поміж безладно розкиданих брил у південному кінці долини. Обходячи величезний камінь, що стримів самотою, мов стовп, Більбо натрапив на якісь наче грубі східці, що вели нагору. Схвильовані, подалися троє по тих східцях, які перейшли в ледь помітну, вузьку стежку. Стежка то губилася, то знову знаходилась, аж поки привела на вершину південної відноги й потім, нарешті, до ще вужчого виступу, що повертав на північ, упоперек схилу гори. Глянувши вниз, шукачі побачили, що стоять на самому бескиді, який нависав над початком долини; внизу, під їхніми ногами, виднів табір. Мовчки, тиснучись до кам’яної стіни по праву руч, вони одне за одним пішли виступом, поки дійшли до невеликої заглибини – затишної, порослої травою, з крутими стінами. Помітити цю заглибину неможливо було ні з долини – нависало урвище – ні здаля, адже вона була така маленька, що здавалася просто темною розколиною. Заглибина не була печерою – вгорі видніло небо, але стіна, якою вона кінчалась, була внизу гладенька і прямовисна, мов її виклав муляр, тільки тут ні шва тобі, ні щілинки. Не розгледіти було також ні одвірка, ні порога, ні засува чи замкової шпарини, але гноми з гобітом не сумнівалися, що знайшли-таки двері.
Вони їх і штовхали, і пхали, й били; благали зрушитись, промовляли уривки відчиняльних заклинань, але все лишалося нерухоме. Зрештою, натомившись, посідали відпочити на траві, а тоді, вже надвечір, розпочали свій довгий спуск у долину.
Того вечора всі в таборі були схвильовані. Вранці приготувалися до ще одного сходження. Тільки Бофур з Бомбуром зосталися стерегти поні й привезені від річки припаси. Решта пішла спочатку долиною, а тоді вгору по знайденій стежці й так до того вузького виступу. Тут вони не могли пронести ні клунків, ні пакунків, такий вузький був прохід і така запаморочлива прірва зяяла ліворуч – сто п’ятдесят футів завглибшки, ще й гостре скелля внизу. Та кожен з них обв’язався попідруч мотузкою, тож нарешті вони дісталися щасливо до тієї невеликої, порослої травою заглибини.
Тут поставили свій третій табір. Усе необхідне підняли знизу на мотузках. Тим самим способом
час від часу спускали вниз когось із жвавіших гномів,- як-от Кілі – обмінятися новинами чи посторожувати. Тоді підіймали до горішнього табору Бофура. Бомбур не хотів нагору – ні по стежці, ні на мотузках.
- Для таких піднебесних прогулянок я затовстий,- відмовлявся він.- Мені в голові запаморочиться, та ще на бороду наступлю, і тоді знов стане вас тринадцятеро. А мотузки з вузликами затонкі для моєї ваги.
На щастя, в цьому він помилявся, як ви побачите згодом.
Тим часом дехто пішов обстежувати виступ далі, за заглибину, і там починалася стежка, що вела вище й вище – чи не до самої вершини; але ніхто не зважився підійматися дуже високо, та й не було в тому особливої потреби. Там, на великій висоті, панувала тиша – її не порушував ніякий птах, ніякий звук, тільки вітер свистів у щілинах. Гноми розмовляли тихо, не гукали й не співали, бо в кожному камені таїлася небезпека. Ті, що морочилися з секретом дверей, теж нічого не добилися. Надто були вони нетерплячі, щоб пам’ятати про якісь там руни та місячні літери; без перепочинку дошукувалися: де ж саме на гладенькій кам’яній поверхні сховані ті двері? З Озерного міста гноми привезли кайла та всілякі знаряддя й спочатку випробували їх. Але від ударів об кам’яну стіну дерев’яні ручки розліталися на скіпки, ранячи гномам долоні, а сталеві гостряки відламувались або розплющувалися, мов свинцеві. Гноми навіч переконалися: гірничими способами нічого не вдієш супроти чарів, якими замкнено двері, та й страшно їм стало гомінкої луни.
Гобітові сидіння на порозі видалося невеселим і стомливим. Ніякого порога, звісно ж, насправді не було, але вжарт гноми прозвали порогом зарослу травою латку між стіною і входом до заглибини,- згадуючи Злоткінсові слова на такій давній-давній вечірці в гобітівській норі, коли той сказав, що вони можуть посидіти на порозі, поки щось придумають. Отож вони сиділи й думали, а то знічев’я нишпорили довкола і ставали дедалі похмуріші й похмуріші. Коли знайшлася стежка, гноми трохи збадьорились, але нині знов занепали духом, і все ж вони не хотіли покинути гору й піти геть. З Більбо теж пуття було не більше, ніж із гномів. Він нічого не робив і не хотів робити; тільки сидів, спиною притулившись до гладенької стіни, й дивився ген на захід через вхідний отвір – понад бескидом, понад широкими просторами – на темну стіну Чорного лісу й далі, за ліс, де іноді йому нібито щастило розгледіти на обрії далекі гори. Коли гноми питали його, що він робить, Більбо відповідав:
- Ви ж сказали, що моя робота буде сидіти на порозі й думати, не кажучи вже про те, щоб лізти всередину, отож я сиджу та й думаю.
Але мені здається, що гобіт не дуже думав про роботу, а все про те, що ховала голуба далина: про тихий західний край і Гору, і про свою гобітівську нору під Горою.
Посеред трав’яної латки лежав великий сірий камінь, і Злоткінс невесело дивився на нього або стежив за чималими слимаками. Мабуть, слимакам була до вподоби ця невелика затишна місцинка, захищена холодними кам’яними стінами, адже багатенько їх, розкішних, слизьких, повзало по каменю, залишаючи липкий слід.
- Завтра починається останній тиждень осені,- мовив одного дня Торін.
- А за осінню прийде зима,- докинув Біфур.
- А за зимою – і наступний рік,- підхопив Двалін,- і наші бороди виростуть такі довгі, що через урвище дістануть до дна долини, поки тут щось зміниться. Що робить для нас наш Викрадач? Із невидимим перснем, та ставши досі чудовим майстром своєї справи, він міг би,- так я починаю думати,- пройти в передню браму й вивідати дещо!
Більбо це почув – гноми розмовляли на камінні якраз у нього над головою – і подумав: “Леле! Оце до таких дійшли вони думок? І щоразу я, бідолашний, мушу виручати їх із чергової халепи – принаймні, відколи нас покинув чарівник. Що ж мені робити? Мав би я здогадатися ще спочатку, що наприкінці зі мною може скоїтися жахливе. Я навряд чи спроможуся ще раз глянути на нещасний Діл, а що вже та димуча брама!..”
Він був такий пригнічений, що майже не спав ніч. Наступного дня гноми розбрелися хто куди: ті прогулювали коненят, а ті никали по схилі. гори. Більбо до самого вечора понуро сидів у порослій травою заглибинці й розглядав сірий камінь або через вузький отвір дивився на захід. Дивне почуття не полишало його: от ніби він на щось чекає.
“Може, сьогодні раптом повернеться чарівник?”- подумалось.
Підводячи голову, бачив смужку далекого лісу. Ось сонце повернуло на захід, і та смужка позолотіла – чи не останні бліді листочки запалали під сонячним промінням? Ось жовтогаряча куля денного світила опустилася до рівня його очей. Більбо підійшов до отвору і побачив над небокраєм блідий, невиразний серпочок молодика.
Тієї самої миті позаду щось різко луснуло. На сірому камені посеред трави сидів незвичайно великий дрізд, ледь не такий чорний, як вугілля, із темними цяточками на блідо-жовтих грудях. Лусь! Дрізд ухопив дзьобом слимака і лускав ним об камінь. Лусь! Лусь!
І враз Більбо зрозумів. Забувши про всяку небезпеку, він вискочив на виступ і загукав, замахав руками до гномів. Хто був найближче, поспішив, перечіпаючись через каміння, чи по виступу – якомога швидше, бочком; решта внизу вимагала, щоб їх підняли на мотузках (звісно, крім Бомбура – гладкий гном спав).
Більбо швидко пояснив. Тоді всі позамовкали: гобіт закляк біля сірого каменя, а гноми з розмаяними бородами нетерпляче спостерігали. Сонце опускалося нижче й нижче, і надії гномів згасали. Ось воно опустилося в пояс побагрянілої хмари і щезло. Гноми застогнали з досади, але Більбо й не зворухнувся. Тоненький місяць теж хилився все нижче до небокраю. Наставав вечір. І тоді раптом, коли вони майже втратили всяку надію, червоний промінь, мов палець, пробився у просвіт хмари. Розжеврене світло пройшло просто в отвір заглибини і впало на гладеньку стіну. Старий дрізд, що уважно дивився намистинками очей, примостившись високо вгорі й схиливши голову набік, несподівано зайшовся треллю. Щось гучно тріснуло. Від стіни відкололася кам’яна плитка і впала. На висоті трьох футів від землі з’явилася шпарина. Прожогом, боячись пропустити нагоду, гноми кинулися до стіни й натисли – та марно.
- Ключ! Ключ! – вигукнув Більбо.- Де Торін? Підбіг Торін.
- Ключ! – крикнув Більбо.- Той ключ, що його дано разом з картою! Випробуйте його зараз, поки ще є час!
Торін підійшов і зняв із шиї ланцюжок з ключем. Устромив ключ у шпарину. Він повернувся! Клац! Промінь погас, сонце зайшло, місяць сховався, і по небі розлився вечір.
Тоді всі разом натисли на стіну, й поволі частина її піддалася. Проступили, розширяючись, довгі прямі щілини. Окреслилися двері п’ять футів заввишки і три завширшки й повільно, безгучно розчинилися досередини. Здалося, ніби темрява, як пара, заклубочилася з тієї дірки в схилі гори; чорна темрява, у якій нічого не розгледиш, глибочіла перед їхніми очима; зяйлива пащека, що вела вниз, у надра.

Розділ дванадцятий
РОЗМОВА З ДРАКОНОМ
Довго стояли гноми перед дверима в пітьмі й сперечалися, поки нарешті заговорив Торін:
- Тепер настала пора нашому шанованому панові Злоткінсу, який показав себе добрим товаришем у нашій довгій дорозі, а також гобітом, сповненим відваги й винахідливості, набагато більших за його зріст, і, коли можна так сказати, наділеним удачею понад звичайну міру,- тепер настала пора йому виконати роботу, задля якої і взято його в Компанію. Настала йому пора заробити свою винагороду!
Ви вже знаєте, як промовляв Торін в урочистих випадках, тож я не наводитиму решти його промови, хоча він розводився ще довгенько. Випадок таки справді був урочистий, але гобітові урвався терпець. Він уже досить добре знав Торіна і зразу втямив, куди той гне.
- Якщо ви хочете сказати, що гадаєте, нібито це моя робота – першому піти в таємний прохід, о Торіне Дубощите, Траїнів сину,- сердито відповів Більбо,- то скажіть так зразу і квит! Бо я можу й відмовитись. Я вже визволив вас із двох халеп, що ніяк не обумовлено в первісній угоді, й тому, гадаю, вже заслужив на якусь винагороду. Але третій раз вирішальний, як любив казати мій батечко, і я думаю, що все ж таки не відмовлюсь. Може, я став набагато більше покладатися на свій талан, ніж покладався колись,- він мав на увазі не таку й давню весну, коли покинув свою домівку, хоча здавалося, відтоді минули сторіччя,- але так чи так, а я, мабуть, піду й погляну зразу, щоб не важитися довго. Ну, а хто піде зі мною?
Гобіт не сподівався почути хор добровольців, тож і не розчарувався. Філі й Кілі ніяково переглянулись, ступаючи з ноги на ногу, а решта й знаку не показала, ніби пропонує поміч. Тільки Балін, незмінний чатовий гномів, з любові до гобіта заявив, що зайде принаймні всередину і, може, ще трішки пройде, щоб, коли буде треба, гукнути на поміч.
Ось що можна сказати про гномів. Вони й справді збиралися добре заплатити гобітові за його послуги. Взявши його з собою для паскудної роботи, не заперечували, щоб він ту роботу виконав, коли вже зголосився на неї. Але вони все зробили б, аби виручити Більбо з біди, якби він у неї втрапив,- адже так вони вчинили у випадку з тролями, на самому початку всіх своїх пригод, коли ще й не було в них за що особливо йому дякувати. Оце так: гноми – ніякі не герої, а ощадливе, розважливе плем’я, що дуже високо цінує гроші. Бувають поміж них шельмовиті, зрадливі й вельми лихі, та бувають і досить порядні гноми, як-от “Торін і Компанія”,- коли ви не сподіваєтеся від них забагато.
Позад нього на блідому небі, облямованому чорним, проступали зорі, коли Більбо увійшов у зачаровані двері й покрадьки рушив у глиб гори.
Йти було набагато легше, ніж він сподівався. Це був не гоблінський тунель і не груба печера лісових ельфів, а хід, зроблений руками гномів, ще коли вони були на вершині свого багатства і мистецтва: прямий, мов лінійка, з гладенькою долівкою і стінами, він помалу й рівно знижувався, ведучи до якогось віддаленого кінця – туди, вниз, у пітьму.
За якусь хвилинку Балін сказав Злоткінсові: “Щасти ж тобі!”- й став у такому місці, звідки міг іще бачити невиразні обриси дверей і чути, завдяки дивній тунельній луні, шепотіння товаришів, що стояли при вході. Тоді гобіт надягнув перстеника на палець і, застережений гучною луною, що слід іти з надгобітівською обережністю, щоб не було й шереху,- пішов, безшелесно скрадаючись дедалі глибше й глибше. Від страху тремтів, але вуста були міцно стулені, обличчя рішуче й суворе. Це вже був зовсім не той гобіт, що давно колись вихопився в мандри з Золотого кутка без носовичка в кишені. Ціла вічність минула відтоді, як він востаннє користувався носовичком. Більбо трохи висунув свого кинджала з піхов, затяг тугіше пояс і пішов далі.
“Оце вже ти, Більбо Злоткінсе, і вліз по самі вуха! – подумки сказав він сам собі.- А перший крок ти зробив ще на тій вечірці, й тепер мусиш якось вибратися з халепи, мусиш заплатити за той крок! Леле, який же я дурень – і був, і є! – промовила та його частина, де туківського було найменше.- Зовсім ні до чого мені драконові скарби, і хай би вся та купа лежала тут довіку, аби тільки я оце прокинувся і побачив, що я не в цьому триклятому тунелі, а вдома, у своєму передпокої!”
Звісно ж, він не прокинувся, а йшов і йшов, поки позаду не розтала й остання признака дверей. Він був сам, сам-самісінький. Незабаром йому здалося, нібито в тунелі потепліло.
“Чи то мені ввижається, чи й справді жевріє світло, ніби наближається до мене там, попереду?” – подумав він.
То й справді жевріло світло. Він ішов, а воно все наростало, поки Більбо перестав сумніватись. Червоне світло – і воно робилося все червонішим. А ще в тунелі стало просто парко. Пасма пари здіймалися вгору, пропливаючи повз гобіта, й він почав пітніти. Та й у вуха йому тепер бився якийсь звук – от ніби на вогні булькотів, закипаючи, великий горщик, і поблизу муркотів величезний котяра. Звук наростав, і ось уже можна було непомильно сказати, що там, попереду, серед червоної заграви, хропла уві сні якась гігантська тварина.
Тут Більбо зупинився. Рушивши далі з того місця, він вчинив найхоробріший у своєму житті вчинок. Всі ті жахи, що трапилися згодом, були марницею в порівнянні з цим подвигом. Він витримав справжню битву з самим собою там, на самоті, поки дійшов і зміг охопити зором усю небезпечну тварюку, що лежала, ніби чекаючи на нього. Так чи так, а після короткої зупинки гобіт пішов далі. Можете уявити собі, як він доходить до кінця тунелю,- до отвору, і величиною, і обрисами дуже схожого на горішні двері. Ось у той отвір виглядає гобітова голівка. Перед ним, у самісінькому серці гори, лежить великий, найглибший льох а чи темниця давніх гномів. У цій залі майже темно, тож про її справжні розміри можна лише здогадуватись, але неподалік від кам’янистої долівки здіймається, розливається довкола червона заграва. Заграва дракона Смауга!
Там він і лежав, велетенський червоно-золотавий дракон, і міцно спав. З його зціплених щелеп, із ніздрів виривалося стугоніння і струминки диму, але вогонь його тільки жеврів, бо теж дрімав. А під ним, під усіма його лапами й довжелезним скрученим хвостом, скрізь довкола нього, насипані на невидній підлозі, лежали незліченні купи коштовностей: золота обробленого й необробленого, самоцвітів і діамантів, срібла в червоних цятах від іржавого світла.
Смауг лежав, згорнувши крила, мов незмірно великий кажан, повернувшись трохи на бік, так що гобіт міг бачити його довге бліде черево, укрите мов кіркою, самоцвітами й шматочками золота, що поздавлювались у шкіру від довгого лежання на коштовному ложі. Далі, де були найближче стіни, невиразно видніли почеплені там кольчуги, шоломи й сокири, мечі й списи, а попід стінами стояли величезні жбани та інші посудини, наповнені багатством, про велич якого можна було тільки здогадуватись.
Сказати, що Злоткінсові перехопило дух, означає нічого не описати. Щоб змалювати його засліплення, не існує належних слів – відколи люди поміняли давню мову, яку перейняли від ельфів ще в ті часи, коли весь світ був повен чудес. Більбо чував розповіді й пісні про драконівські скарби, але тільки тепер відчув трепет і жадобу, які пробуджує велич такого скарбу. Серденько його сповнилося, пройнялося чарами і жаданнями гномів. Неспроможний поворухнутись, майже забувши про страхітливого сторожа, задивився він на те неоціненне, незліченне багатство.
Дивився він, здавалося, цілу вічність, аж поки, скоряючись могутньому притяганню, майже мимохіть, тихо покинув затінок дверей і підступив до краю тих золотих розсипищ. Угорі над ним лежав і спав дракон, жахливо погрозливий навіть уві сні. Більбо вхопив чималу чашу з двома вушками і зиркнув боязко вгору. Смауг поворухнув крилом, випустив один пазур, його хропіння загуркотіло іншим тоном.
Більбо кинувся навтікача. Але дракон не прокинувся – поки що ні, тільки перенісся в інші сни жадібності й насильства, не покидаючи свого краденого палацу, а малий гобіт тим часом сопів, беручись нагору довгим тунелем. Серденько його калатало, ноги тремтіли дужче, ніж коли спускався вниз, але він міцно стискав ту повторюючи собі: “Я це втнув! Утер їм носа. Тепер ніхто вже не скаже: “Більше схожий на бакалійника, ніж на справжнього Викрадача!”
І справді, ніхто не повторив таких слів. Побачивши гобіта, Балін неймовірно зрадів, але й здивувався не менше. Він посадив Більбо собі на плечі й виніс на повітря. Була опівнічна пора, хмари закрили зорі, але Більбо лежав із заплющеними очима, хапаючи ротом повітря й тішачись свіжим вітерцем, і майже не помічав збудження гномів, що вихваляли його, поплескували по плечах, віддаючи себе і всю свою рідню з майбутніми поколіннями до його послуг.
Гноми ще передавали чашу з рук у руки, обговорюючи радісно, як-от вони знову заволодіють своїм скарбом, коли це в глибині загриміло, загуркотіло, от ніби прокинувся старий вулкан і надумав повивергатися знову. Двері за спинами гномів були майже зачинені, і тільки закладений камінець не давав їм зачинитися повністю, але й крізь щілину до них долинало жахливе відлуння, що котилося вгору тунеликом із далеких глибин,- відлуння реву і тупоту, від якого двигтіла вся гора.
Гноми враз позабували свою радість і те, як самовпевнено похвалялися ще хвилину тому – перелякано попадали, де стояли. Смауга ще рано було скидати з рахунку. Треба, неодмінно треба рахуватися з живим драконом, якщо живеш у нього під боком. Дракони можуть і не користуватися всім своїм величезним багатством, але вони знають його до найменшої дрібнички, надто коли довго ним володіли, і Смауг тут не був винятком. Неспокійний його сон (у якому воїн, невеличкий, зовсім мізерний, але наділений гострим мечем і великою відвагою, грав вельми неприємну роль) змінився дрімотою, а дрімота – цілковитим пробудженням. У його печері тягло чужим духом. Чи то не протяг із тієї невеличкої нори? Дарма що така маленька, вона весь час непокоїла Смауга, і тепер він підозріливо витріщився на неї, дивуючись, чому досі не додумався забити її камінням. Недавно він ніби чув якісь невиразні відлунки з тієї нори – так наче хтось там стукав нагорі. Дракон заворушився, витяг шию, принюхався. І побачив: немає чаші!
Злодії! Тривога! Гвалт! Такого не бувало, відколи він загніздився у Самітній горі! Його лють годі змалювати – десь так лютяться хіба що багачі, коли мають більше, ніж можуть спожити, і раптом утрачають дрібничку, яку мали давно, але ніколи не користувалися нею. Смауг вивергав полум’я і хмари диму, тупотів, бив хвостом, потрясаючи всю гору. Спробував просунути голову в ту маленьку нору, але марно, і тоді, скрутивши своє довжелезне тіло в кільця, гуркочучи, мов підземний грім, заквапився зі свого глибокого лігвиська через великі двері, далі просторими переходами кам’яного палацу – аж до передньої брами.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве