– Тс-с-с! Тсс-с!- засичали вони, коли Більбо заговорив. Хоч він збагнув завдяки цьому, де вони, але довго більш нічого не міг від них добитися. Та кінець кінцем, коли гобіт затупотів ногами й закричав: “Світла!”- Торін послав Оїна з Глоїном нагору до їхніх клунків.
Через якийсь час в тунелі замерехтіло світельце – то верталися обидва гноми. Оїн ніс у руці невеликого соснового смолоскипа, а Глоїн – оберемок смолоскипів для решти товариства. Більбо швидко підбіг до тунелю і взяв запаленого смолоскипа, але він ніяк не міг умовити гномів засвітити свої смолоскипи чи приєднатися до нього. Як обережно пояснив Торін, пан Злоткінс був і досі офіційно їхнім фаховим Викрадачем і Дослідником. Якщо він волів ризикнути й засвітити світло, то його справа. А вони почекають у тунелі його донесення.
Тож гноми посідали біля виходу й стали спостерігати.
Вони бачили, як невеличка темна постать гобіта рушила через залу, високо тримаючи свого маленького смолоскипа. Поки він не відійшов далеко, гноми час від часу помічали блиск і чули дзенькіт, коли Більбо спотикався через якусь золотинку. Помалу світло віддалялось і дрібніло; ось воно почало підійматися вище, танцюючи в повітрі. Більбо брався на величезну купу скарбу. Скоро досяг вершини, але не зупинився, пішов далі. Потім гноми побачили, як гобіт став і нахилився на мить, але чому – не знали.
Там сяяв Гори-камінь, серце Самітної гори. Гобіт розпізнав його за Торіновим описом, а втім, двох таких каменів не могло бути – навіть у такому дивовижному скарбі, навіть у цілому світі. Поки він підіймався нагору, весь час те саме біле мерехтіння було перед очима, й ноги немов самі прямували до нього. Скоро воно стало кулькою блідого світла. Коли підійшов ближче, кулька заграла мигтючими іскорками багатьох кольорів – так у ній відбивалося колихливе світло його смолоскипа. Ось нарешті Більбо дійшов до самоцвіта, глянув на нього вниз – і затамував віддих. Великий самоцвіт біля його ніг світився своїм власним, внутрішнім світлом, але, огранений і відшліфований руками гномів, що викопали його з-під надр гори в давнину, вбирав у себе все світло, яке падало на нього, перетворюючи його на десять тисяч іскринок білого сяйва, перемішаного з блискітками всіх кольорів веселки.
Зачарований, Більбо мимохіть простяг до каменя руку. Великий, важкий самоцвіт не вміщався в його кулачок, але гобіт підняв його і, замружившись, поклав до найглибшої своєї кишені.
“Отепер я справжній Викрадач!- подумав.- Я неодмінно розповім про це гномам… колись. Вони ж сказали, що я можу сам вибрати і взяти свою частку, тож я, мабуть, візьму цей самоцвіт, а гноми хай забирають усю решту!”
Та все одно Злоткінс не міг позбутися неприємного почуття, що він таки не мав права вибрати і взяти цей дивовижний самоцвіт і що цей його вчинок призведе до лиха.
Тоді пішов далі. Ось він зійшов униз другим схилом великого пагорба коштовностей, і гноми на хвилину загубили світляну цятку його смолоскипа. Але скоро та цятка засвітилася знову, цього разу далеченько. Більбо наближався до протилежного кінця підземелля.
Він ішов, поки дійшов до величезних дверей, і тут протяг освіжив йому обличчя, хоч трохи не погасив його смолоскипа. Боязко він присвітив і побачив невиразні обриси просторих переходів, а далі мріли широкі сходи, що вели вгору, в морок. І все одно жодної признаки Смауга – ані видно, ані чутно. Більбо саме хотів вертатися назад, коли це якась чорна тінь шугнула на нього, зачепивши обличчя. Гобіт перелякано писнув, заточився назад і впав. Смолоскип ткнувся головкою в кам’яну долівку й погас!
– Який-небудь кажан – так я собі думаю і сподіваюся!- збентежено мовив гобіт.- Але що ж мені тепер робити? Де тут схід, південь, північ, захід?
– Торін! Балін! Оїн! Глоїн! Філії Кілі!- загукав він якнайголосніше, але посеред чорного простору голос його, здавалося, ледь бринів.- Світло погасло! Хто-небудь прийдіть, знайдіть мене й допоможіть мені!
На одну коротку мить гобіта покинула його мужність. Гноми ледве почули його, а розчули одне лише слово “допоможіть”.
– І що там з ним скоїлося?- здивувався Торін. – Напевне ж не дракон напав, а то б він не пищав так довго.
Ще почекали хвилину-дві, але не почули драконового реву і взагалі нічого не почули, крім віддалених криків Більбо.
– Ану, хтось із вас двох, запаліть ще зо два смолоскипи!- звелів Торій.- Пора, мабуть, піти нам на допомогу нашому Викрадачеві.
– Та вже треба допомогти,- притакнув Балін,- і я піду залюбки. Гадаю, принаймні поки що небезпеки немає.
Глоїн запалив ще кілька смолоскипів; гноми один по одному виповзли з тунелю і якомога швидше подалися попід стіною. Скоро й натрапили на Більбо, який сам вертався їм назустріч.
– Нічого небезпечного – тільки через кажана погас мій смолоскип!- заспокоїв він стривожених гномів. Але гноми, хоч їм і відлягло на серці, таки побурчали трохи – наполохав, мовляв, без ніякої причини. А що б вони сказали, якби в ту мить гобіт признався, що взяв собі Гори-камінь! Я того уявити не можу. Навіть побачене краєчком ока багатство, коли вони поспішали до гобіта, знову розпалило вогонь жадоби в гном’ячих серцях, а коли серце гнома, хай і найповажнішого, пробудиться від золота чи коштовностей, він раптом хоробріє і може й лютим зробитися.
А втім, нашим гномам більше й не потрібна була ніяка спонука. Всі нетерпеливилися, поки є нагода, обстежити залу й хотіли вірити, що Смауга тим часом таки справді немає вдома. Кожен схопив собі запаленого смолоскипа; розглянувшись трохи довкола, всі забули страх і навіть обачність. Розмовляли голосно, гукали одне до одного, беручи давні скарби з купи чи знімаючи зі стіни, а тоді роздивлялися знайдене при світлі, повертали так і сяк, гладили пальцями.
Філі й Кілі аж розвеселилися і, взявши по одній з розвішаних по стінах численних золотих арф із срібними струнами, заграли. Ті арфи були чарівні, а що дракон, який не дуже цікавився музикою, не чіпав їх, то й стрій зберегли. Темна зала наповнилася мелодією, що не звучала так довго. Але решта гномів була практичніша: набивали самоцвітами повні кишені, а чого не могли взяти, те із зітханнями висипали назад, на купу. Торін аж ніяк не відставав від свого племені, але він усе крутив головою туди-сюди, шукаючи щось і не знаходячи. Ватажок гномів шукав Гори-камінь, але поки що не говорив про це нікому.
Потім гноми почали знімати зі стін кольчуги та зброю. Торін, одягнувши позолочену кольчугу, виглядав справжнім королем – із сокирою з посрібленим держаком та ще й підперезаний поясом, прикрашеним рубінами.
– Пане Злоткінс!- вигукнув він.- Ось вам перша частина вашої винагороди! Скиньте ваш старий плащик та вдягніть оце!
І накинув на плечі гобітові невеличку кольчугу, виготовлену давно колись для якогось малого при-нца-ельфа. Кольчуга була з посрібленої криці й прикрашена перлами, а до неї додавався пояс із перлами й кришталем. На голову Злоткінсові надягли шолом із тисненої шкіри, укріплений зсередини крицевими обручиками і всипаний понад краєм білими самоцвітами.
“Я почуваюся величним,- подумав Більбо,- але, мабуть, вигляд у мене трохи недоладний. Ото насміялися б із мене сусіди, якби побачили в такому вбранні вдома, під Горою! Але шкода все-таки, що немає під рукою дзеркальця!”
Все одно гобітова голова не так закрутилася від скарбових чарів, як голови гномів. Невтомно ті розглядали нові й нові коштовності, а він, стомившись видовищем скарбу, сів собі на долівці й почав тривожно гадати, який усьому цьому буде кінець.
“Я віддав би купу цих коштовних кубків,- думав він,- за ковток чогось освіжливого з дерев’яних келихів Беорна!”
– Торіне!- гукнув він.- А що ж далі? Ми озброїлись, але чого варта була досі будь-яка зброя супроти Смауга Страхітливого? Цього скарбу ми ще не відвоювали. Поки що ми шукаємо не золота, а порятунку, виходу на волю. І чи не надто довго ми випробовуємо наш талан?
– Правду кажете! – мовив Торін, схаменувшись.- Ходімо звідси! Я виведу вас. Хоч би й тисяча літ минула, та я не забув би входів і виходів цього палацу.
Тоді згукав до себе решту; всі зібралися докупи і, тримаючи смолоскипи високо над головою, пройшли в розчинені двері, раз у раз тужливо озираючись назад.
Свої блискучі обладунки гноми прикрили старими плащами, а сяйливі шоломи – подертими каптурами. Пошикувавшись рядочком, один за одним ступали вони позад Торіна. Збоку процесія здавалася низкою рухливих вогників, що часто зупинялися, дослухаючись: чи не шумить, не гуде, чи не вертається дракон?
Дарма що всі давні окраси пропали, розсипались на порох, дарма що чудовисько, залітаючи й вилітаючи, все тут споганило й сплюндрувало,- Торін знав усі закутки, всі ходи й повороти. Спочатку йшли вгору по високих сходах, тоді повернули й пішли вниз широкими лункими переходами, тоді знов повернули й побралися по ще одних сходах і далі ще по сходах. Сходинки були широкі й гладенькі, вирубані в скельній породі. Вище й вище піднімалися гноми і не бачили й признаки жодної живої істоти; лише полохливі тіні, лопочучи крильми, розліталися в пітьму при наближенні їхніх смолоскипів.
А проте сходи, хоч які вигідні, робилися не для гобітових ніг, тож Більбо саме відчув раптом, що не зможе йти далі, коли стеля у них над головами піднялася так високо, що світло смолоскипів уже не доходило до неї. Через якийсь отвір високо вгорі сочилося бліде сяйво, й повітря стало свіжіше. Перед ними лежала простора зала, з протилежного кінця якої через великі погнуті, обгорілі двері, що висіли на завісах, теж лилося невиразне світло.
– Це – велика палата Трора,- сказав Торін,- зала бенкетів і рад. Тепер недалеко вже до передньої брами.
Перейшли спустошену палату. Обвуглені, перекинуті, валялися тут, трухлявіючи, стільці й лави, спорохнілі столи. Скрізь на долівці, поміж розкиданих, потрощених кухлів, чаш, рогів для вина, в поросі видніли черепи й кістки.
Ось пройшли в двері, що з протилежного боку палати, й тут почули шум води, а сіре світло стало ясніше.
– Тут народжується річка Бистра,- пояснив Торін.- Звідси вона біжить до брами. Ходімо понад нею!
Із темного отвору в скельній стіні виривався бурхливий потік і, вируючи, біг вузьким, прямим і глибоким каналом, вирубаним умілими руками прадавніх гномів. Понад каналом пролягала брукована дорога, досить широка, щоб по ній могли пройти пліч-о-пліч чимало гномів. Швидко побігли втікачі дорогою, минули широкий поворот і – о диво! В очі їм ударило ясне світло дня. Попереду височіла велична арка, на якій досі помітні були рештки старовинної різьби – потрісканої, побитої, закіптюженої. Сонце, прориваючись крізь імлу, заливало світлом долину між двох відног гори, й кілька променів золотило бруківку перед порогом.
Зграя кажанів, пробуджених зі сну чадними смолоскипами, пролопотіла крильми над гномами. І ті рвонули вперед, ковзаючись по камінню, яке вичовгав і заслинив дракон. Тут річка з шумом покидала гору, несучи далі в долину свої піняві води. Гноми повпускали непотрібні вже смолоскипи на землю й стали, кліпаючи засліпленими очима. Вони вийшли до передньої брами й дивилися на Діл.
– То ж треба!- вигукнув Більбо.- Ніколи не думав, що доведеться мені виглядати з цієї брами на світ. І ще ніколи не думав, що так приємно побачити знову сонце, відчути обличчям подих вітру. Та – ой який холодний цей вітер!
Вітер віяв таки справді холодний. Пронизливий східний вітер ніс грізний подих зими. Перекочуючись через відноги Самітної гори, огинаючи ті відноги, він залітав у долину, зітхаючи поміж скель. Попосидівши довгенько в задушливих глибинах драконових зал, гноми затремтіли від холоду на осонні.
Раптом Більбо збагнув, що він не тільки зморений, а й страшенно голодний.
– Здається, вже пізній ранок,- сказав він,- і чи не пора б нам і підснідати – було б тільки що снідати. Але не думаю, що Смаугів парадний вхід – найбезпечніше місце для сніданку. Ходімо звідси кудись, де б ми могли спокійно посидіти трохи!
– Я цілком згоден!- підхопив Балін.- І, здається мені, я знаю, куди нам треба піти: до колишнього спостережного поста на південно-західному краї гори. – Як далеко туди?- спитав гобіт.
– П’ять годин ходи – так я гадаю. Тяжкий це буде шлях. Оця дорога, що веде від брами понад лівим берегом річки, мабуть, чи не вся розбита. Але гляньте отуди! Річка там несподівано робить петлю в долині перед зруйнованим містом. У тім місці колись був міст, яким можна було перейти до крутих східців, що виводили на правий берег і далі на дорогу, що збігає до Крукового бескиду. Там є (чи була?) стежка, що відходила від дороги й вела до поста. Нелегкий там буде підйом, навіть якщо збереглися старі сходинки.
– Леле!- заремствував гобіт. – Ще стільки йти й дертися по горах без сніданку! Хотів би я знати, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в цій остогидлій дірі, що не знає ні часу, ні годинників?
Насправді збігло дві ночі й один день, відколи дракон зруйнував таємні двері (а тим часом шукачі пригод щось та жували), але Більбо втратив відчуття часу й не знав, минула одна ніч а чи сім ночей.
– Ну годі, годі!- сміючись і побрязкуючи самоцвітами в кишенях, мовив Торін – йому вже вертався добрий гумор.- Не називай мого палацу остогидлою дірою! Стривай, хай-но ми його приберемо та прикрасимо знову!
– Цьому не бути, поки живий Смауг,- похмуро зауважив Більбо.- А втім, де ж це він? Я віддав би добрий сніданок за звістку про нього. Сподіваюся, він не сидить на горі й не дивиться на нас!
Таке припущення дуже стривожило гномів, і вони швидко дійшли згоди, що гобіт з Баліном слушне пропонують.
– Так, нам треба забиратися звідсіля,- сказав Дорі. – Я ніби чую, як його очі пропікають мені потилицю.
– Тут холодно й незатишно,- притакнув Бомбур.- Хоч ієщо пити, але я не бачу ніде й признаки їжі. В такій місцині дракон завжди буде голодний.
– Ходімо! Ходімо! – загомоніла решта.- До Балінової стежки!
Тож вони й почвалали поміж каміння лівим берегом річки – на високій кам’яній стіні правого берега не було стежки, нічого не було. Місцевість довкіл була така гола й спустошена, що навіть Торін протверезів знову. Місток, про який говорив Балін, давним-давно завалився, і його опори були тепер звичайними валунами посеред мілкого, шумливого потоку. Але мандрівники без великих труднощів перейшли воду вбрід, відшукали прадавні східці й піднялися на високий берег. Пройшовши ще трохи, вийшли на стару дорогу, яка скоро заповзла в глибокий видолинок, загублений серед скель. Тут вони перепочили хвильку й підснідали, що мали, а мали здебільшого корм і воду. (Якщо ви хочете знати, що воно таке той корм, то я тільки скажу, що не знаю рецепта; але воно схоже на коржики, не псується хтозна-скільки часу, нібито тривне, хоч, звичайно, не смачне й вельми нецікаве – ото хіба ним, поки розжуєш, добре розпрацюєш щелепи. Корм придумали озеряни для далеких мандрівок.)
Тоді подалися далі. Дорога тут повертала від річки на захід, усе наближаючись до великого кряжа південної відноги. Нарешті дійшли до стежки, що вела на Круків бескид. Підйом був крутий; один за одним повільно й важко ступали вони, аж поки надвечір добулися на вершину кряжа й побачили зимне сонце, що скочувалося до заходу.
Тут гноми знайшли площинку, відкриту з трьох боків і тільки з півночі захищену стіною, в якій зяяв отвір – щось ніби двері. Тому, хто стояв у цих дверях, відкривався широкий круговид на схід, південь і на захід.
– Тут,- пояснив Балін,- ми в давнину виставляли чатових, а ці двері ведуть до вирубаної в скелі вартівні. Навколо гори було кілька таких місць. Але в ті щасливі дні здавалося, нібито нема від кого особливо стерегтися, і чатові, мабуть, не дуже пильнували, а то б ми були, можливо, заздалегідь попереджені про наближення дракона, і все могло б скластися інакше. А проте нині ми можемо переховатися в цій вартівні якийсь час. Нас тут ніхто не побачить, зате нам видно багато.
– Небагато пуття з того, якщо дракон бачив нас, коли ми сюди йшли,- пробурчав Дорі, що все оглядався на вершину гори, от ніби сподівався побачити там Смауга, мов пташку на дзвіниці.
– Іншого вибору ми не маємо,- сказав Торін.- Сьогодні ми не здатні йти далі.
– Правда, правда!- вигукнув Більбо і впав на землю опукою.
У вартівні вистачило б місця й для ста гномів, але далі була видовбана ще одна, менша кімнатка, де не так доткав холод. У кімнатці було зовсім порожньо; напевне, за весь час Смаугового панування сюди не забігали навіть дикі звірі. Тут гноми поскладали свої речі. Хто зразу простягся на долівці й заснув, а хто, посідавши біля зовнішніх дверей, заходився обговорювати, як бути далі. Та впродовж усієї розмови знов і знов поверталися до єдиного запитання: де Смауг? Гноми дивилися на захід і не бачили там нічого, й на сході нічого, і на півдні не видно було й признаки дракона – тільки без ліку птаства кружляло в повітрі. На те птаство дивилися вони й дивилися, чудуючись: що за причина, що його там зібралося так багато? Та коли на небі засвітилися перші холодні зорі, гноми все так само нічого не знали й не розуміли.

Розділ чотирнадцятий
ВОГОНЬ І ВОДА
А зараз, коли й ви, як гноми, хочете почути новини про Смауга, ви мусите повернутися на два дні назад, до того вечора, коли дракон розтрощив таємні двері й полетів, лютуючи, до озера.
Жителі міста Озерного, чи то Есгарота, сиділи здебільшого вдома, бо з потемнілого сходу повіяв холодний вітер, але декотрі походжали по пристанях, милуючись зорями, що, засвічуючись у небі, виринали водночас і з озерної гладіні. Більшої частини Самітної гори з міста не було видно – її майже всю затуляли низькі пагорби на далекому краї озера, і з-поміж тих північних пагорбів виривалася на волю річка Бистра. Тільки в ясну годину озеряни бачили високу вершину гори, але дивилися на неї рідко, така лиховісна й похмура височіла вона навіть при світлі ранку. А в цей вечірній час вершина Самітної гори вже поринула в пітьму.
Раптом вона завидніла знову – на мить її освітив якийсь вогник і погас.
– Гляньте!- сказав один.- Вогні знову! І минулої ночі сторожа бачила їх – то загоряться, то погаснуть,- і так від опівночі до світанку. Щось там діється!
– Либонь, король гори кує золото,- відгукнувся інший.- Це вже давненько подався він на північ. Пора вже збуватися пророцтвам наших пісень.
– Який там король?- пролунав суворий голос. – Скоріш за все, то дракон зі своїм спустошливим полум’ям – єдиний король гори, якого ми знаємо здавен.
– Завжди ти зі своїми лихими призвістками! – обурилися перші двоє. – Як не про повені, то про отруйну рибу. Придумай щось веселіше!
Потім зненацька в долині між пагорбів спалахнуло яскраве світло, позолотивши північний край озера.
– Король гори Самітної!- закричали люди.- Мов сонце скарб – горою! Володар річки срібної і річки золотої! Золота річка тече від гори!
Так вони вигукували, й скрізь відчинялися вікна, тупотіли, поспішаючи, ноги.
Знов у місті запанувало величезне хвилювання й піднесення. Але чоловік із суворим голосом побіг щодуху до голови міста.
– Сюди летить дракон, якщо я не з’їхав з глузду! – закричав він.- Зруйнуймо мости! До зброї! До зброї!
Тоді сурми засурмили тривогу, й луна відгукнулася на скелястих берегах. Веселощі припинилися, радість поступилася місцем страхові. Отак воно і вийшло, що дракон не застав міста зненацька.
Мчав він так швидко, що скоро люди вже й побачили його,- неначе головешка летіла і все росла й розгорялася яскравіше. Тепер і найбільші простаки переконалися: пророцтва були брехливі! І все-таки люди ще мали трохи часу. Кожну посудину в місті наповнили водою, кожен воїн озброївся, кожна стріла, кожен спис були наготовлені, а мости, що вели на берег,- зруйновані. Та ось жахливий рев чудовиська почувся зовсім близько; червоні, мов полум’я, хвилі заходили по озеру від биття страхітливих крил.
Понад людьми, що ойкали, лементували, гукали, Смауг розвернувся й кинувся до мостів, але там на нього чекало розчарування. Мостів не було, а його вороги сиділи на острові посеред глибокої води – надто глибокої, темної та холодної, як на його смак. Якщо він пірне, здійметься стільки пари, що вся околиця вкриється туманом на багато днів; але озеро було дужче за Смауга – воно погасило б його вогонь швидше, ніж він пройшов би по дну до міста.
З ревом налетів він знову. Град стріл пороснув угору йому навперейми, заторохтів, задзенькав по його крицевій лусці й самоцвітах, але багато їх спалахувало від його подиху, падаючи з сичанням у воду. Ніякі фейєрверки не зрівняються з вогненним видовищем тієї ночі. Від співу тятив і пронизливих суремних кличів Смауг розлютився до сліпої нестями. За стільки віків ніхто не посмів дати драконові бій, і нині озеряни не посміли б, якби не той чоловік із суворим голосом, Бард на ім’я, що встигав повсюди, підбадьорюючи лучників і закликаючи голову міста дати наказ, щоб билися до останньої стріли.
Вогонь вивергався з драконової пащеки. Якусь хвилину Смауг покружляв угорі над містом, осяваючи все озеро; дерева на берегах яріли міддю і кривавою червінню, відкидаючи стрибучі густо-чорні тіні. І тоді він канув униз – просто крізь хмару стріл, забувши від лютості про всяку обачність, не намагаючись навіть повертатися до ворога броньованими боками й жадаючи єдиного: підпалити Озерне місто.
Дарма що до драконового наскоку всі будинки були облиті водою, а він дихнув, упавши з неба,- і зайнялися очеретяні дахи й дерев’яні балки. А Смауг уже пролетів і розвертався, щоб налетіти знову. Сотні рук плеснули воду туди, де спалахнула хоч би іскра. А дракон уже звивався над головою. Удар хвостом – і дах Великого дому розсипався. Непогасне полум’я знялося високо в ніч. Ще один напад, і ще один – і один будинок, потім другий запалав і розвалився. І жодна стріла не зупинила Смауга, не дошкулила йому більше, ніж яка мушка з болота.
Вже тут і там воїни стрибали у воду. Жінок і дітей садовили в човни, що стояли на ринковому плесі. То один воїн, то другий кидав зброю додолу. Там, де зовсім недавно лунали старовинні пісні про майбутню радість, про гномів, нині стояв плач і лемент. Чоловіки проклинали гномів. Сам міський голова рушив до свого великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти серед сум’яття і врятуватись. Ось-ось озеряни всі покинуть своє місто, і воно згорить – не зостанеться й сліду на водах…
Саме цього й хотів дракон. Як на нього, то хай би вони всі посідали в човни. Славно він пополює озерян потім! Хто залишиться живий, хай поплаває, поголодує. А тоді хай-но наблизиться до берега – там на них чекатиме Смауг. Скоро він підпалить усі прибережні ліси, засушить усі їхні лани й пасовиська. А поки що він тішився руйнуванням міста, як не тішився нічим іншим уже багато літ.
Але серед охоплених полум’ям будинків ще тримався останній гурт лучників. Ватажком їхнім був Бард, чоловік із суворим голосом і похмурим обличчям, кого товариші звинувачували у віщуванні повеней та отруйної риби, хоч і знали йому ціну, шанували його за відвагу. Він доводився далеким нащадком Гіріонові, володарю Долу, дружина й дитина якого в той давній час утекли із зруйнованого міста по річці Бистрій. Бард стріляв з великого тисового лука, поки витратив усі свої стріли, крім однієї. Полум’я підступало все ближче. Товариші покидали його. Бард нап’яв тятиву востаннє.
Несподівано з пітьми щось пурхнуло до нього на плече. Бард сахнувся – але то був лишень старий дрізд. Безстрашно вмостився він біля вуха воїна й почав розповідати йому новини. Зачудований сміливець завмер – він-бо розумів дроздову мову, адже походив з Долу.
– Стривай! Стривай!- співав дрізд.- Хай зійде місяць. Гляди – цілься в незахищене місце з лівого боку грудей, коли він летітиме й повертатиметься над тобою!
І швидко переповів ураженому Бардові, що сталося в Самітній горі і все, що він там почув.
Тоді Бард нап’яв тятиву до самого свого вуха. Дракон якраз повертав назад, летячи низько, і в цю хвилину над східним берегом зійшов місяць, посрібливши Смаугові величезні крила.
– Стріло!- мовив лучник.- Чорна стріло! Я беріг тебе до останку. Ти досі не зраджувала мене, щоразу верталася до мене. Ти дісталася мені від мого батька, а батькові – од його батька. Якщо тебе викували в кузні справжнього короля Самітної гори, полети швидко, не загайся!
Дракон цього разу шугнув зовсім низько, і, коли він вирівнював свій політ, його черево й груди заблискотіли проти місяця білими іскрами самоцвітів. Тільки одна латка темніла. Забриніла тятива великого лука. Прямо, прямо помчала чорна стріла – просто в западину з лівого боку Смаугових грудей, де він відкинув розчепірену передню лапу, і ввігналася туди вся – вістря, стрижень і оперення,- з такою силою була пущена. З вереском, що глушив людей, валив дерева й розколював скелі, Смауг звився в повітрі, вивергнувши полум’я, перевернувся і мов підкошений упав додолу.
Звалився він просто на місто. У своїх передсмертних корчах дракон зруйнував його вщент – тільки іскри й головешки посипалися. Заревіло, завирувало озеро. Величезна хмара пари знялася вгору, біла в місячному сяйві. Засичав, забулькотів водокрут, і все стихло. І то був кінець Смауга й Есгарота – але не Барда.
Місяць брався вище й вище, і вітер віяв дедалі дужчий та холодніший. Той білий туман він розбив на хисткі колони, порвав на біжучі хмарки й погнав на захід, де вони розсіються кошлатими пасмами над болотами побіля Чорного лісу. Тоді темними цятками завидніло багато човнів на озерному плесі, й вітер поніс голоси есгаротян, що оплакували своє загибле місто, свої втрачені статки й зруйновані домівки. Як по правді, їм було за що й дякувати долі, коли б вони про те подумали, але хто б від них того сподівався в таку хвилину! Щонайменше три чверті людності лишилися живі; цілі зосталися їхні ліси, лани, пасовиська й майже всі човни. І дракон був мертвий! Вони ще й не втямили гаразд, що це значить.
Сумними юрбами збиралися вони на західному березі, тремтячи на холодному вітрі. Найбільше гнівних нарікань було на голову, що покинув місто так рано, в той час як ще були стрільці, ладні захищати Есгарот до останку.
– Може, він і має кебету для буденних справ – особливо для своїх справ,- гомоніли декотрі,- але нікудишній він голова, коли приходить біда!
І голосно славили відвагу Барда та його останній переможний постріл.
– Коли б він не загинув,- казали всі,- ми обрали б його королем. Бард-Драконобійця, з роду Гіріона! Як жаль, що він мертвий!
Якраз посеред тієї їхньої розмови з мороку підійшов високий чоловік. На ньому не було сухого рубця, мокре чорне волосся спадало йому на чоло й на плечі, його очі палали.
– Бард не загинув!- вигукнув він.- Убивши ворога, він кинувся у воду. Я – Бард, із роду Гіріона, я вбив дракона!
– Король Бард! Король Бард!- загукали есга-ротяни, але голова скреготнув зубами.
– Гіріон був володарем Долу, а не Есгарота,- заявив він.- Ми в Озерному завжди обирали голів з-поміж старих і мудрих, ніколи не терпіли верховодства простих воїнів, які тільки й уміють битися. Нехай “король Бард” іде собі до свого королівства – Діл тепер визволений його доблестю, і нині ніщо не завадить його поверненню. І всі, хто бажає, можуть забиратися з ним, якщо їм миліше холодне каміняччя в затінку гори, ніж зелені береги озера. Хто має розум, зостанеться тут – із надією відбудувати наше місто й зажити згодом у мирі й достатку.
– Ми воліємо короля Барда! – закричали у відповідь люди, що були поруч.- Обридла нам влада старих дідів та грошолюбів!
І ті, що були далі, підхопили:
– Хай живе наш Стрілець, геть багачів! Гамір знявся на весь берег.
– Чи ж я не оцінив належно Барда-стрільця?- обережно заговорив голова (адже Бард стояв поруч нього).- Цієї ночі він заслужив собі почесне місце серед благодійників нашого міста; він гідний здобути безсмертя в багатьох хвалебних піснях. Але чому, о люди?- голова звівся на ноги й заговорив голосно, виразно:- Чому всю вину ви складаєте на мене? Хто пробудив дракона з його дрімоти, хотів би я спитати? Хто дістав від нас багаті подарунки й щедру допомогу, хто змусив нас повірити, нібито збудуться пророцтва стародавніх пісень? Хто зіграв на доброті наших сердець і на наших милих мріях? Яке ж золото прислали вони в подяку нам по річці? Драконів вогонь та руїну! Від кого ж нам вимагати відшкодування за наші збитки, допомоги вдовам і сиротам?
Як бачите, голова недарма обіймав свою посаду. Цими своїми словами він добився того, що люди на час зовсім забули про своє бажання обрати нового короля, а спрямували свій гнів на Торіна з його товариством. Гіркі слова, жорстокі звинувачення лунали зусібіч, і дехто з тих, що раніше найзавзятіш виспівували давніх пісень, тепер так само завзято кричали, нібито гноми зумисне підбурили дракона проти них!
– Дурні!- сказав їм Бард.- Навіщо витрачаєте гнівні слова на тих нещасливців? Не сумніваюся, що вони перші загинули у вогні, а вже тоді дракон полетів до нас.
Промовляючи ці слова, він раптом подумав про казковий скарб Самітної гори, що лежав тепер нічий – без сторожа чи господаря,- і враз замовк. А ще він подумав про головині слова, про відбудований Діл, де задзвонять золоті дзвони,- аби тільки знайти людей…
Та ось він заговорив знову:
– Не час нині, голово, обмінюватися лихими словами чи обговорювати плани великих перемін. Нас чекає робота. Я ще послужу тобі, хоча згодом я, може, й подумаю про твої слова й піду на північ із тими, хто захоче піти за мною.
І відійшов – треба було допомогти будувати тимчасовий табір і подбати про хворих та поранених. Але голова тільки провів Барда недобрим поглядом і не підвівся з землі. Він думав багато, а говорив мало – хіба гукне, щоб принесли вогню та їжі.
А Бард ішов поміж людей і чув: мов пожежа, ширилася мова про незмірний скарб, що зостався без сторожа. Люди гомоніли, що скоро буде їм з того скарбу відшкодування за всі їхні страждання і втрати, ще й багатства прибуде стільки, що можна буде купувати розкішні речі з півдня, і ці мрії неабияк утішали знедолених. І то добре було – такої холодної, бездомної ночі. Дах дістався небагатьом (одну з кількох хатин, що стояли на березі, забрав собі голова), і їжі було мало (навіть голова недоїдав). Багато людей похворіло, переживши студену купіль, холод і жахи тієї ночі, й померло згодом, дарма що вибралися неушкоджені із зруйнованого міста. І в наступні дні було ще більше хворості й голодували дуже.