Джон Р. Р. Толкін. “Гобіт”

Тим часом Бард узяв проводирство на себе й порядкував, як сам уважав за краще, хоча завжди від імені голови. Нелегке то було завдання: зібрати змучених людей і змусити їх робити все, щоб мали вони дім і захист. Напевне, більшість їх погинула б тієї зими, що поспішала слідом за осінню, коли б не було близької помочі. І поміч надійшла швидко – адже Бард відразу послав гінців угору по річці, до Чорного лісу: просити допомоги в короля лісових ельфів. А гінці ще в дорозі натрапили на ельфійську потугу, що вже йшли до Самітної гори, хоча був лише третій день після погибелі Смауга.
Король ельфів отримав вісті від своїх власних гінців та від птахів, що любили його люд, і вже знав чимало про те, що сталося. І справді, велике хвилювання охопило всіх пернатих, які жили в околицях Драконової пустки. Скрізь у повітрі кружляли зграї, і їхні бистрокрилі посланці мчали попід хмарами у всі усюди. Над узліссям Чорного лісу стільки було того тьохкання, свисту, писку! Далеко за Чорний ліс перелетіла новина: “Згинув Смауг!” Листя шаруділо, і злякано нашорошувались вушка. Король ельфів ще не вирушив у дорогу, а вісті, ширячись на захід, дійшли до борів у підгір’ях Імлистих гір; Беорн почув їх у своєму дерев’яному домі, й гобліни радилися в печерах.
- Боюся, це ми востаннє чули про Торіна Дубощита,- мовив король.- Краще б він був лишився моїм гостем. Так чи так, а це лихий вітер, який нікому не навіє нічого доброго.
Бачите, король ельфів теж не забув про казкове багатство Трора. Тож так і сталося, що Бардові гінці зустріли його, коли він ішов з військом списоносців і лучників, а вгорі над ними кружляло вороння, гадаючи, що заходиться на війну, якої давно не бувало в цих краях.
Але король, почувши слізні благання Барда, пройнявся жалем до озерян, бо ж він був повелителем доброго, смирного люду, і замість простувати до Самітної гори, як був надумав спочатку, поспішив униз річкою до Довгого озера. Все його військо не могло сісти в човни й на плоти й мусило добиратися забарнішим, пішим шляхом, але король послав водою чимало харчів та одежі. Проте ельфи – легконоге плем’я, і, дарма що в ті часи вони не звиклі були до далеких переходів і небезпечних земель між лісом та озером, посувалися дуже швидко. Минав лише п’ятий день після погибелі дракона, коли вони вийшли на береги озера й побачили рештки зруйнованого міста. Як і слід гадати, зустріли їх з радістю; міський голова і всі озеряни ладні були укласти з ельфами яку завгодно угоду на майбутнє, аби тільки дістати нині від них допомогу.
Скоро ельфи й люди склали спільний план дій. Голова лишався з жінками, дітьми, старими й недужими; з ними зоставалися також майстри-озеряни й чимало умільців-ельфів. Спочатку рубали дерева й збирали сплав, що його ельфи посилали з лісу. Тоді почали ставити численні хатини на березі, щоб озерянам було де перебути зиму. А ще під головиним наглядом зайнялися плануванням нового міста, яке мало бути ще гарніше й більше за колишнє. Але збудували його в іншому місці, на високому північному березі – відтоді й навіки озеряни мали страх перед водою, де лежав дракон. Не вернувся він до свого золотого ложа – так і заліг скорчений, холодний, мов брила, на озерній мілизні. Там протягом віків, коли плесо було спокійне, крізь воду видніли його величезні кості серед поламаних паль давнього міста. Але мало хто зважувався попливти через те прокляте місце, й ніхто не смів пірнути в студену воду, щоб набрати самоцвітів, які осипалися з його загнилого трупа…
Тим часом усі чоловіки, здатні носити зброю, і чи не вся потуга лісового короля наготувалися до переходу на північ, до Самітної гори. Тож на одинадцятий день після зруйнування міста чільні лави об’єднаного війська людей та ельфів пройшли в скельні ворота на північному краї озера і вступили в сплюндровані землі.

Розділ п’ятнадцятий
НАСУВАЮТЬ ХМАРИ
А нині повернімося до Більбо з гномами. Цілу ніч вони змінювали один одного на чатах, але не чути й не видно було нічого небезпечного. Так і ранок настав. Лише птахів у небі збиралося дедалі більше. Великі зграї летіли з півдня, а вороння, що досі гніздилося довкола гори, безперестану кружляло й каркало вгорі.
- Діється щось дивне,- сказав Торін.- Час осіннього перельоту минув, та й птахи ці не літають у вирій. Найбільше серед них шпаків і зябликів, а вдалині літає чимало стерв’ятників, наче перед битвою!
- Он знову летить той самий старий дрізд! – зненацька закричав Більбо, показуючи рукою.- Мабуть, він таки втік того вечора, коли Смауг трощив схил гори, але слимаки навряд чи врятувалися!
Авжеж, то був старий дрізд, і коли Більбо показав на нього рукою, він підлетів до гномів і сів на камінь.
Тоді затріпотів крильми й заспівав, а потім схилив голівку набік, от ніби прислухався; і знову заспівав, і знову прислухався.
- Думаю, він намагається щось нам розповісти,- сказав Балін.- Але мені не вловити мови цих птахів, така вона шпарка й трудна. Ти розумієш, Злоткінсе?
- Не дуже добре,- відповів Більбо (насправді він нічого з дроздової мови не втямив).- Але старий начебто чимось дуже схвильований.
- Як жаль, що він не крук!- мовив Балін.
- А я думав, ви їх не любите!- здивувався гобіт.- Коли минулого разу ми проходили тут, ви їм не дуже раділи.
- Таж то були ворони! Бридке, підступне, нечемне вороння. Ти б чув, як вони нас тоді узивали. Але круки не такі. Здавна велася велика дружба між ними й плем’ям Трора. Круки часто приносили нам таємні вісті, а ми їх винагороджували всякими блискучими речами, що їх вони ховали у своїх гніздах. Живуть круки довго, мають добру пам’ять і набуту мудрість передають своїм нащадкам. Коли я був малим гноменям, я знався з багатьма круками, що жили на скелях. Ось і цей бескид називався колись Круковим, бо тут, над вартівнею, жили старий Карк і його дружина – мудре й славне подружжя. Та навряд чи тут іще живе хто з того давнього роду.
Гном ще й не договорив, як старий дрізд проспівав голосну трель і полетів геть.
- Хоч ми його не розуміємо, але я певен, що він розуміє нас,- зауважив Балін.- Тепер пильнуйте, що буде!
Скоро гноми зачули лопотіння крил, і повернувся дрізд, а з ним ще один птах – старий-престарий. Підсліпуватий, він насилу підлітав, а на тім’ячку мав лисину. Це був великий старезний крук. Важко приземлившись перед гномами, він спроквола махнув крильми й перевальцем підійшов до Торіна.
- О Торіне, сину Траїна, і ти, Баліне, сину Фундіна!- заговорив крук (і гобіт зрозумів птаха,
бо той розмовляв звичайною, а не пташиною мовою).- Я – Роак, син Карка. Карк, якого колись ви добре знали, помер. Минуло сто п’ятдесят три літа, відколи я вилупився з яйця, але я не забув того, що казав мені батько. Нині я ватажок великих круків Самітної гори. Нас небагато, але ми досі пам’ятаємо колишнього короля. Майже всі мої круки літають десь, адже є чимало новин з півдня – декотрі вас звеселять, а декотрі й засмутять. Дивіться! Птахи знову повертаються в Діл і до Самітної гори, бо пішла чутка, що згинув Смауг!
- Згинув? Згинув!-загукали гноми.- Згинув! То ми даремно боялися… і скарб наш!
Усі зірвалися на рівні й застрибали радесенькі.
- Атож, згинув,- підтвердив Роак.- Дрізд – хай ніколи не повипадає його пір’ячко!- бачив його погибель, і ми можемо повірити йому на слово. Він бачив, як дракон згинув у битві з людьми Есгарота третьої ночі тому, коли сходив місяць.
Довго Торін не міг угамувати гномів, щоб вислухати до кінця крукові новини. Нарешті, розповівши докладно про всю ту битву, Роак знову звернувся до Торіна:
- Оце стільки радісного, Торіне Дубощите! Ви можете спокійно вернутися до вашого палацу, весь скарб ваш – поки що. Але, окрім птахів, багато хто добирається сюди. Звістка про смерть сторожа скарбу рознеслася по всіх усюдах, а легенда про багатство Трора не забулася з роками,- отже всяк хотів би урвати собі частку багатої здобичі. Вже йде сюди потуга ельфів, а за ними летять стерв’ятники, що сподіваються на скору битву й кровопролиття. Озеряни гомонять, що через гномів їх спіткало лихо, бо Смауг зруйнував їхнє місто, і нині вони зосталися без притулку, й чимало їх погинуло. Вони теж гадають відшкодувати свої збитки вашим скарбом, байдуже, лишилися ви живі чи загинули. Вам вирішувати своїм розумом, як вам бути далі. Але тринадцятеро – невеликий залишок численного племені Дуріна, що жило колись тут, а нині розкидане по світу. Як хочете послухати моєї ради, то не довіряйте голові озерян, а майте діло з тим, хто своєю стрілою вбив дракона. Звати його Бард, він нащадок Гіріона з Долу; це суворий з виду, але чесний чоловік. Хай знову після довгого лихоліття запанує мир поміж гномами, людьми й ельфами, але за цей мир вам доведеться заплатити золотом. Я все сказав!
Тоді гнівно заговорив Торін:
- Ми красно дякуємо тобі, Роаку, сину Карка! Ти й твої кревні не будуть забуті. Але, поки ми живі, жоден злодій чи насильник не візьме й крупинки нашого золота! Якщо ти хочеш, щоб ми тобі ще більше були вдячні, сповіщай нас про всіх, що наближаються сюди. А ще я прошу тебе, якщо є серед вас молоді круки з дужими крильми, послати їх до нашої рідні в гори півночі, на захід звідсіля і на схід, щоб розповіли їм про нашу скруту. Але найбистрішого гінця пошли до мого двоюрідного брата Даїна в Залізні гори, бо той має добре озброєне військо і живе найближче. Хай він поспішає сюди!
- Я не буду казати, добра це ухвала чи ні,- прокаркав Роак,- але зроблю, що можу. І поволі полетів геть.
- А зараз – назад, до гори!- наказав Торін.- У нас обмаль часу.
- І припасу!- докинув Більбо, що завжди був практичний у питаннях забезпечення. Він гадав, що зі смертю дракона пригода, власне, й скінчилася (це була вельми хибна гадка), і волів відступити більшу частку свого здобутку, аби мирно вирішилася спірка.
- Назад, до гори!- підхопили гноми, ніби й не чули гобітових слів, і той, хоч-не-хоч, мусив іти з ними.
Отже, ви вже знаєте про деякі події, то й розумієте, що гноми ще мали кілька вільних днів на всякі приготування. Вони ще раз оглянули всі підземелля і з’ясували, що відкритою лишалася тільки передня брама; всі інші брами (окрім, звісно, малих таємних дверей) давно потрощив, завалив камінням Смауг, і від них не лишилося й сліду. Тож гноми заходилися щосили укріплювати головний вхід до підземного палацу та переробляти дорогу, що вела до нього. Вони познаходили багато всякого знаряддя, що ним користувалися давні рудокопи, каменярі та будівельники, а до такої роботи тринадцятеро гномів були теж зугарні.
Вони працювали, а круки безперестанку приносили їм вісті. Так гноми довідалися, що король ельфів звернув до озера, і їм випадало ще трохи передиху. А друга добра звістка була, що троє їхніх коненят урятувалися від дракона і нині блукають по берегах річки Бистрої, неподалечку від того місця, де гноми були залишили частину своїх припасів. Тож Філі й Кілі, поки їхні товариші далі трудилися над укріпленнями, подалися за круком-провідником на розшуки поні, щоб привезти якомога більше з тих припасів до Самітної гори.
Минуло чотири дні, відколи вони вернулися до своїх підземель, і надійшла звістка про те, що об’єднані війська озерян та ельфів спішно вирушили на північ. Але надії гномів зросли: у них тепер було припасів на кілька тижнів ощадливого харчування – здебільшого, звісно, корм, від якого в них давно боліли зуби, але краще вже той корм, ніж нічого; до того вхід був уже закладений високим і товстим муром, змурованим насухо з широких кам’яних плит. В мурі було чимало отворів, крізь які гноми могли дивитися чи й стріляти, але ніяких дверей. Перелазили туди-сюди через мур з допомогою драбин, а все необхідне піднімали мотузками. В підніжжі нового муру залишили невисоку арку, щоб дати вихід річці Бистрій, але далі, перед брамою, так переробили вузьке річище, що нині широке плесо розливалося від муру до крутого схилу, по якому річка збігала в долину. До брами тепер можна було дістатися коли не плавом, то тільки вузькою стежкою попід скелею з правого боку (якщо дивитися на браму від долини). Коненят Філі й Кілі довели до підніжжя східців над колишнім містком, розв’ючили там і, звелівши вертатися до своїх господарів, відіслали самих на південь…
Якогось вечора на півдні, в Долі, несподівано спалахнуло багато вогнів – начебто багаття й смолоскипи.
- Вони прийшли!- вигукнув Балін.- І табір їхній дуже великий. Певне, пройшли в долину смерком, по обох берегах річки.
Тієї ночі гноми майже не спали. Ледь засірів світанок, як побачили загін, що наближався від Долу. З-над муру вони спостерігали, як ті дійшли до початку долини й поволі почали сходити нагору. Ось уже й розгледіли прибульців: то були чоловіки, озброєні, як для війни, й лучники-ельфи. Нарешті передні видерлися по камінню на схил, звідки ринула вниз річка. І які ж вони були вражені, коли побачили розлите плесо перед себе і браму, закладену муром із свіжотесаних кам’яних плит!
Люди й ельфи стояли, показуючи руками й перемовляючись, коли до них голосно заговорив Торін:
- Хто ви, що прийшли озброєні, неначе для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори, і що вам треба?
Але ті не відповіли. Дехто з воїнів швидко повернув назад, а решта, постоявши трохи й подивившись на браму та її укріплення, теж пішла назад за своїми товаришами. Того дня озеряни й ельфи перенесли свій табір ближче – туди, де розходилися від гори дві її відноги. І тоді між скель залунали голоси, задзвеніла пісня – такого ті скелі давно вже не чули! Долинали й ніжні звуки ельфійських арф, і від тієї музики ніби тепло розливалося в холодному повітрі, ледь чулися пахощі лісових квітів, що цвітуть навесні.
Гобітові так закортіло втекти з цієї темної твердині – спуститися в долину, щоб разом з ельфами повеселитися й побенкетувати біля вогнищ! Молодші гноми теж були зворушені в душі й нарікали стиха: вони, мовляв, сподівалися, що все складеться інакше й що вони дружитимуть з ельфами й людьми,- але Торін тільки зиркнув на них сердито.
Тоді гноми самі принесли арфи та інші інструменти, знайдені серед скарбу, й замузичили, щоб роздобрити ватажка, але пісня їхня була не така, як у ельфів, а дуже схожа на ту, якої вони співали давно колись у затишній гобітовій норі.

Прийди, королю, в щасну пору,
В свої палати попід Гору!
Як згинув Змій, суперник твій,-
Всі вороги погинуть скоро.
З мечами гострими й списами,
Під захистом міцної брами,-
Нема журби, як є скарби,-
Не бути гномам знов рабами!
Здавен закляття знали гноми,
Як били молоти без втоми
У глибині, у темнині,
Де підземельні снять хороми.
В намиста сріберні низали
Блискучі зорі, ще й чіпляли
Вогонь дракона на корону,
Із арфи пісню добували.
І знов палац підземний вільний!
Блукачу! Кинь свій шлях окільний
І навпрошки через піски
Прийди, щоб жить в оселі спільній!
Через холодні кличем гори:
- Прийдіть у предковічні створи! -
Король вас жде – він покладе
До рук вам золото комори.
В свої палати попід Гору
Прийди, королю, в щасну пору!
Як згинув Змій, суперник твій,-
Всі вороги погинуть скоро!

Цією піснею вони таки догодили Торінові, бо ватажок заусміхався, звеселився знову – й почав прикидати, яка відстань до Залізних гір та як скоро зможе Даїн досягти Самітної гори, хай-но вийшов відразу по отриманні звістки. Але гобітове серденько засмутилося – і від тієї пісні, й від Торінової мови: надто войовниче все це звучало.
Назавтра вранці-рано загін списоносців перейшов річку й піднявся вгору долиною. Вони несли зелений прапор лісового короля й голубий прапор озерян і підступили під самий мур перед брамою.
Знову Торін голосно їх окликнув:
- Хто ви, що прийшли озброєні, як для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори?
Цього разу йому відповіли.
Високий чоловік, чорночубий і суворий з лиця, виступив наперед і проголосив:
- Вітаю, Торіне! Чого це ти обмурувався, наче злодій у своєму притулку? Ми ще не стали вашими ворогами і радіємо, що ви зосталися живі. Коли ми вирушали, то й не сподівалися, що застанемо тут хоч одну живу душу. Але ми зустрілися з вами, то нам є про що переговорити й порадитися.
- Хто ти і про що хочеш вести переговори?
- Я – Бард, і моєю рукою вбито дракона й звільнено ваш скарб. Невже це не стосується вас? До того ж я нащадок і спадкоємець Гіріона з Долу, а серед вашого скарбу є чимало багатства з його палат і міста – багатства, яке вкрав колись Смауг. Невже про це ми не повинні переговорити з вами? Далі: своїм останнім наскоком Смауг поруйнував оселі людей Есгарота, а я досі служу їхньому голові. Я говорю від його імені й хочу спитати вас: чи не зважите ви на бідування його люду, на лихо, що їх спіткало? Вони допомогли вам у вашій біді, а ви на віддяку наслали на них саму смерть і руїну, хоч, звичайно, і незумисне.
Щирі й правдиві були ті слова, дарма що мовлені суворим, гордовитим тоном, і гобітові здалося, що Торін зразу визнає, які вони справедливі. Більбо, звісна річ, і не сподівався, щоб хоч хтось згадав, що то гобіт сам-один вивідав драконове вразливе місце, то й не розчарувався, бо таки ніхто не згадав. Але він не подумав, які лихі чари насилає золото, що на ньому довго лежав дракон, ані які злотолюбні гном’ячі серця. В ті кілька днів, що минули, Торін не одну годину пробув у скарбниці, й ним цілком заволоділа пристрасть до скарбу. Дарма що найдужче він тужив за Гори-каменем і все шукав його, але око йому тішили й численні інші чудовні речі, які там лежали і які будили в ньому стільки спогадів про давні труди й печалі його племені.
- Свій найслабший доказ ти навів наприкінці й зробив його найголовнішим,- відказав Торін.- Ніхто з людей не має права зазіхати на багатство мого племені тільки тому, що Смауг, укравши його в нас, позбавив також домівки чи життя його кревних. Не його був скарб, щоб часткою того скарбу відшкодовувати його лихі діла. Вартість харчів і поміч, яку ми дістали від озерян, ми належно відшкодуємо – у свій час. Але ми нічого не дамо – ані крупинки золота, поки нам погрожують силою. Поки перед нашими ворітьми стоїть озброєне військо, ми дивимося на вас як на ворогів і злодіїв. І ще хотів би я спитати вас: яку частку спадщини виплатили б ви нашим кревним, коли б ми загинули й скарб лишився без господарів?
- Справедливе запитання,- визнав Бард.- Але ви не погинули, а ми не грабіжники. До того ж багаті повинні б, як не з обов’язку, то з жалю допомогти знедоленим, що прихистили їх, коли вони були в біді. А ще я не дістав відповіді на інші мої вимоги.
- Як я вже сказав, я не вестиму переговорів з озброєними людьми, що стоять перед моєю брамою. І вже ж ні в якому разі не говоритиму з ельфами лісового короля – про нього у мене лишилися не вельми приємні спогади. В цих перемовинах їм немає місця. А зараз ідіть геть, поки не полетіли наші стріли! Якщо ж ти схочеш говорити зі мною знову, то спершу відішли військо ельфів до лісу, де їм і годиться бути, а тоді вертайся, склавши зброю чимдалі від нашого порога.
- Король ельфів – мій друг,- відповів Бард.- Він прийшов на поміч потерпілим озерянам, хоч ті не мали до нього ніяких вимог, а тільки дружні почуття. Ми дамо тобі час, щоб ти пошкодував за свої слова. Помудрішай, поки ми вернемося!
І разом зі своїм загоном пішов назад до табору.
Минуло всього кілька годин, і знову прийшли прапороносці; наперед виступили сурмачі й просурмили сигнал.
- Ім’ям Есгароту й Лісу,- виголосив один з них,- ми промовляємо до Торіна, Траїнового сина Дубощита, хто називає себе королем Самітної гори, і пропонуємо добре обдумати вимоги, недавно висловлені, або ж у противному разі проголошуємо його нашим ворогом. Щонайменше він повинен відступити одну дванадцяту частину скарбу Бардові – як переможцеві дракона і як спадкоємцеві Гіріона. З тієї частини Бард сам виділить пожертву Есгаротові; та якщо Торін хоче мати дружбу й шану довколишніх земель, подібно до його дідів і прадідів, він дасть також дещо із своєї частки на підтримку озерян.
Тоді Торін схопив рогового лука й послав стрілу в окличника. Стріла влучила в його щит і застрягла там, тріпочучи.
- А що така твоя відповідь,- голосно мовив той,- я проголошую Самітну гору обложеною. Ви не зможете нікуди піти з неї, поки зі свого боку не попросите перемир’я і переговорів. Ми не застосуємо проти вас зброї, але залишимо вас на самоті з вашим золотом. Можете їсти його, коли така ваша воля!
З тим посланці й відійшли незагайно, лишивши гномам обдумувати своє становище. Торін зробився такий похмурий, що коли б хто з них і хотів щось йому закинути, то не посмів би. Але більшість гномів мабуть-таки поділяла його думку – окрім хіба старого товстуна Бомбура та Філі й Кілі. Більбо, звісно, не схвалював такого повороту справ. Гора й так у печінках йому сиділа, і зовсім не до вподоби йому було скніти в ній, витримуючи облогу.
- Вся ця нора досі смердить драконом,- пробурчав він сам до себе,- й мене від неї аж нудить. А корм уже просто застрягає мені в горлянці.

Розділ шістнадцятий
НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ
Повільно й стомливо збігали дні. Гноми збували свій час, розбираючи скарб та складаючи на окремі купки. І тут Торін заговорив про Траїнів Гори-камінь і настійно попросив їх шукати самоцвіт по всіх закапелках.
- Бо Гори-камінь мого батька,- сказав він,- сам собою вартий річки золота, а для мене він – понад усяку ціну. З усього скарбу я беру собі лише той камінь, і я помщуся кожному, хто його знайде й залишить собі.
Почувши ці слова, Більбо злякався й почав гадати, що станеться, коли знайдуть Гори-камінь,- а славетний самоцвіт був загорнутий в купку всякого дрантя, яке правило гобітові за подушку. Але все-таки він не признався, бо одного з тих нескінченно довгих, стомливих днів у його маленькій голові замрів ніби план.
Якийсь час усе так і тривало, коли це круки сповістили, що Даїн із більш ніж п’ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.
- Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими,- зауважив Роак,- і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п’ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона – сам скарб може стати вашою погибеллю!
Але Торін лишався незворушний.
- Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів,- сказав він,- і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.
Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне. Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур – відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному.
- Та й холодно ж!- поскаржився Бомбур.- Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище, як оті у своєму таборі в долині!
- Всередині тепліше,- сказав Більбо.
- Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,- пробурчав гладкий гном.- І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна – хай борода його росте все довша й довша,- але він завжди був твердолобий гном.
- Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий,- поскаржився й гобіт.- Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам’яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м’якеньку травицю.
- А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м’яку постіль.
- Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.
- Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси.
- Та йди вже!- вирядив товстуна Більбо.- Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить.
Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив’язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п’яти годин. Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його черга.
Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями – вони хотіли з’ясувати, що то був за плюскіт.
- Ні, то була не риба!- сказав один.- Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.
сповістили, що Даїн із більш ніж п’ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.
- Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими,- зауважив Роак,- і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п’ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона – сам скарб може стати вашою погибеллю!
Але Торін лишався незворушний.
- Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів, -сказав він,- і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.
Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне. Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур – відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному.
- Та й холодно ж!- поскаржився Бомбур. Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище. як оті у своєму таборі в долині!
- Всередині тепліше,- сказав Більбо.
- Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,- пробурчав гладкий гном.- І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна – хай борода його росте все довша й довша,- але він завжди був твердолобий гном.
- Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий,- поскаржився й гобіт.- Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам’яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м’якеньку травицю.
- А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м’яку постіль.
- Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.
- Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси.
- Та йди вже!- вирядив товстуна Більбо.- Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить.
Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив’язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п’яти годин. Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його черга.
Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями – вони хотіли з’ясувати, що то був за плюскіт.
- Ні, то була не риба!- сказав один.- Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.
- За слугу, аякже!- пирхнув Більбо, та ще посеред того пирхання гучно чхнув, і ельфи враз прибігли на звук.
- Посвітіть лишень!- озвався до них.- Я тут, якщо ви мене шукаєте!
І, скинувши перстеника, вийшов з-за скелі. Ельфи, хоч і вражені були, зараз же його схопили.
- Хто ти? Той гобіт, що в гномів? Що ти тут робиш? І як ти зайшов так далеко повз наших вартових?- сипонули вони запитаннями.
- Якщо ви хочете знати, я – пан Більбо Злоткінс, Торінів товариш,- відказав він.- Я знаю вашого короля в обличчя, хоча він навряд щоб знав мене. Але Бард мене пам’ятає, і я, власне, саме Барда й хочу бачити.
- Он як!- мовили ельфи.- І яка ж у тебе до нього справа?
- Хоч яка, та моя власна, добрі мої ельфи. Але якщо ви хочете коли-небудь вибратися з цього холодного, моторошного місця й вернутися до свого лісу,- відповів він, тремтячи,- то відведіть мене хутчій до вогнища, де б я обсушився, а тоді якомога швидше допустіть мене до ваших проводирів. У мене години дві часу – не більше.
Отак за дві години після своєї втечі з Торінової твердині Більбо опинився біля великого вогнища перед великим наметом, і тут-таки сиділи, допитливо його розглядаючи, Бард і лісовий король. Гобіт в ельфійському обладунку, закутаний в стару ковдру, був для них обох неабиякою цікавинкою.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве