Джон Р. Р. Толкін. “Гобіт”

Якщо ви бачили коли-небудь роздраконеного дракона, то зрозумієте, що то було просто поетичне перебільшення, до кого б із гобітів його не прикласти — хоч би й до Рикобика, прапрадядька старого Тука, а той Рикобик був такий велетень (як на гобіта), що міг їхати верхи на коні. В Битві на зелених полях Рикобик як налетів на лави гоблінів із гори Грам та києм так і збив голову королю гоблінському Гольфімбулу. Голова Гольфімбулова пролетіла в повітрі метрів сто і потрапила в кролячу нору, і в такий-от спосіб одним нападом була виграна битва і винайдена гра в гольф.
Тим часом, однак, Рикобиків тендітніший нащадок приходив до тями у вітальні. Десь трохи згодом, ковтнувши питва, Більбо підкрався, хвилюючись, до дверей світлиці. І ось що він почув.
— Пхе! — сказав чи, скоріше”, пирхнув Глоїн.— І ви гадаєте, він упорається? Добре Гандальфові говорити про лютість цього гобіта, але одного такогозойку в тривожну мить вистачить, щоб розбудити дракона з усією його ріднею і тим погубити нас усіх. Здається мені, то в нього був швидше переляк, ніж запал! Сказати правду, коли б не знак на дверях, я з самого початку ладен був подумати, що ми втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив, як той малий недоросток вискочив засапаний на поріг. Він же схожий більше на бакалійника, ніж на Викрадача!
Тут золотко Злоткінс відчинив двері і ввійшов до світлиці. Туківська половина перемогла в ньому. Раптом він відчув, що хоче подорожувати без сну і їжі, аби тільки його мали за лютого. Не раз опісля злоткінсівська половина жалкувала за тим, що він вчинив тепер, і він казав сам собі: “Більбо, ти пошився в дурні: ввійшов тоді — із головою вліз у халепу”.
— Даруйте,— заявив він,— що я підслухав вашу мову. Не осмілюся стверджувати, ніби я втямив, про що ви говорите чи чому натякаєте на Викрадачів, та не помилюся, коли скажу, що ви маєте мене за нікчему. (Отакі звороти — це було те, що він називав “захищати свою гідність”.) Я вам доведу! Що ж до знаків на дверях (я пофарбував їх тиждень тому), то ніяких знаків там немає, і я певен, що ви справді втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив на порозі ваші кумедні обличчя,— та вважайте, що це той дім, якого вам треба. Скажіть, що я маю робити, і я постараюсь виконати ваше бажання, хай навіть доведеться йти пішки звідсіля до найдальшого сходу і битися з дикими чудовиськами-перевертнями в Останній пустелі. Я мав колись пра-пра-пра-прадядька, Рикобика-Тука, то він…
— Так, так, але то було давно,— заперечив Глоїн.— А я говорю про вас. І запевняю вас: на ваших дверях таки є знак — звичайний знак у цьому ремеслі, чи принаймні колись він був звичайним. “Викрадач шукає доброї роботи, купи тривог і пристойної винагороди” — ось як тлумачиться цей знак. Можете, як хочете, казати “Досвідчений Мисливець за скарбами”, замість Викрадач. Дехто з них називав себе так. Та для нас це все байдуже. Гандальф сказав нам, що в цих краях є чоловік цього фаху, якому негайно потрібна така Робота, і що він домовився про зустріч тут у середу, в час чаювання.
— Звісно, знак є,— ствердив Гандальф.— Я сам накреслив його на дверях. Ви просили мене знайти чотирнадцятого для цієї подорожі, і я вибрав пана Злоткінса. Хай-но хто з вас посміє сказати, що я вибрав не того чоловіка чи не той дім,— тоді можете зупинитися на числі 13 і зазнати якого хочете лиха чи вернутися назад — добувати вугілля.
І чарівник так зиркнув на Глоїна, аж той втиснувся у своє крісло, а коли Більбо розтулив рота щось запитати, обернувся і так насупився на нього, так наставив свої кущуваті брови, що гобіт стулив рота, клацнувши зубами.
— Отак і треба,— мовив Гандальф.— Припинімо суперечки. Я вибрав пана Злоткінса, і це має задовольняти всіх вас. Коли я кажу, що він Викрадач, то Викрадач він і є чи ним стане, як приспіє час. У ньому таїться куди більше, ніж ви можете здогадуватися, і набагато більше, ніж він сам про себе знає. Може, ви всі ще доживете до того, що дякуватимете мені. А тепер, Більбо, мій хлопче, принеси-но лампу, та пролиймо трохи світла на ось це!
При світлі великої лампи з червоним дашком він розгорнув на столі карту — не карту, а швидше шмат пергаменту.
— Зробив її твій, Торіне, прадід,— сказав чарівник у відповідь на схвильовані запитання гномів.— Це план Самітної гори.
— Навряд чи ця штука нам дуже допоможе,— розчаровано протяг Торін, кинувши погляд на карту.— Я досить добре пам’ятаю нашу гору і землі навколо неї. І я знаю, де Чорний ліс, де Сухе пустище, на якому виводяться дракони.
— На горі намальований червоний дракон,— докинув Балін,— але ми й без цього легко його знайдемо, якщо взагалі дістанемося туди.
— Тут є одна річ, якої ви не помітили,— зауважив чарівник.— Це — таємний вхід. Бачите оту руну* на західному схилі й руку, що показує на неї від інших рун? Так позначено прихований прохід до нижніх зал.
* Руни — літери давньогерманського письма.
— Може, той вхід і був колись таємним,— міркував далі Торін,— але звідки нам знати, чи й досі він лишається таємним? Старий Смауг прожив там досить довго, щоб вивідати геть усе, що можна знати про ті печери.
— Хоч би й знав, то вже давно-давно мав би забути, як користуватися тим входом.
— Чому ж?
— Бо вхід надто малий. П’ять футів* заввишки і “троє можуть увійти попліч”, як кажуть руни, але Смауг не проліз би в таку дірку навіть замолоду — а де вже йому тепер, пожерши стільки дівчат з долини.
* Фут — міра довжини; дорівнює 30,48 см.
— Як на мене, то це здоровенна нора! — писнув Більбо, що не знав нічого про драконів, а все про гобітівські нори. Він знову зацікавився і захвилювався, аж забув, що треба тримати язика за зубами. Він любив карти, і в передпокої у нього висіла велика Карта навколишньої місцевості з усіма його улюбленими стежками, позначеними червоним чорнилом.
— Як можна таємницю таких великих дверей вберегти від усіх сторонніх, не кажучи вже про дракона? — спитав він. Золотко Злоткінс був усього лиш малим гобітом — не забуваймо про це.
— Багатьма способами,— відказав Гандальф.— Але яким саме способом засекречено ці двері, ми не можемо знати, поки не прийдемо та не глянемо. З написаного на карті я припускаю, що там є замкнені двері, замасковані під схил Гори. Це у гномів звичайний спосіб маскувати двері — чи не так?
— Саме так,— підтвердив Торін.
— А ще,— вів далі Гандальф,— я забув згадати, що до карти додається ключ — малесенький і цікавий ключик. Ось він! — І чарівник вручив Торінові довгий срібний ключ із хитромудрими виямками.— Збережіть його!
— Та вже збережу,— запевнив його Торін, чіпляючи ключ до гарного ланцюжка, що звисав з шиї і ховався під курткою.— Тепер, я бачу, у нас більше надій на успіх. Ця новина міняє все на краще. Досі ми не уявляли як слід, що маємо робити. Думали йти на схід, якомога тихіше та обачніше, аж до Довгого озера. А далі почався б клопіт…
— Набагато раніше він почався б, той клопіт, коли я знаю хоч щось про дороги на схід,— перепинив його Гандальф.
— Звідти ми могли б піднятися вгору по річці Бистрій,— вів далі Торін, не звернувши уваги на Гандальфові слова,— аж до руїн Долу, стародавнього міста в тамтешній долині, під Самітною горою. Але всім нам осоружна була сама думка про те, щоб увіходити в передню браму. Саме з цієї брами, долаючи великий бескид на східному схилі гори, витікає річка, і з цієї самої брами вилітає дракон — занадто часто вилітає, коли не змінилися його звички.
— В передню браму вам не ввійти,— підтвердив Гандальф,— принаймні без могутнього воїна чи навіть героя. Я пробував знайти когось такого, але воїни б’ються з воїнами в далеких краях, а героїв у цій окрузі мало чи й просто немає. Мечі в цих землях здебільшого тупі, сокирами тут тільки дрова рубають, а на щитах колисають немовлят чи накривають ними казани. Ось чому я зупинився на викраденні — надто коли згадав, що є ще бічні двері. З нами тут Більбо Злоткінс, цей Викрадач, вибраний і обраний з-поміж багатьох. Тож нумо далі та складімо якийсь план.
— Що ж, дуже добре,— погодився Торін.— То, може, досвідчений Викрадач висловить якісь думки чи пропозиції?
І ватажок гномів обернувся з глузливою чемністю до Більбо.
— Спочатку я хотів би трохи більше довідатися про все це,— сказав гобіт, почуваючись геть збентеженим і трошки наляканим у душі, але все ще по-туківськи сповнений рішучості вести гру далі.— Себто про золото й того дракона та як те золото туди потрапило і чиє воно і все таке.
— Матінко! — вигукнув Торін.— Та чи ти не бачиш карти перед собою? Чи не чув нашої пісні? І чи не про все це ми тут говорили стільки часу?
— Однаково я хотів би, щоб усе було мені ясне й зрозуміле,— затявся Злоткінс, прибравши діловитого вигляду (до якого вдавався тоді, коли хтось хотів видурити в нього гроші) й з усієї сили показуючи себе мудрим, розсудливим фахівцем, гідним Гандальфової рекомендації.— А ще я хотів би знати, який буде ризик, які дорожні витрати, скільки це забере часу, яка буде винагорода і таке інше.— Його слова означали: “Що я матиму з цього? І чи вернуся живий?”
— Ну, то гаразд,— піддався Торін.— Давно-давно, ще за часів мого діда, вороги потіснили один гном’ячий рід з далекої півночі. Тож ті гноми й прийшли з усіма своїми статками та знаряддям до цієї гори, що на карті. Вони вгризлися, закопалися в гору, поробили тунелі, великі зали та чималі майстерні, а ще ж, так я думаю, знайшли там багато золота й розсипища самоцвітів. Так чи так, а вони неймовірно розбагатіли, і мій дід був королем Самітної гори, і до нього з вельми великою шаною ставилися смертні люди, що жили далі на південь і поступово розселялися вгору по річці Бистрій, дійшовши аж до долини, над якою височіє гора. В ті дні вони збудували там веселе місто Діл. Їхні королі завше посилали по наших ковалів і навіть найнезугарніших винагороджували якнайщедріше. Батьки просили нас узяти в науку їхніх синів і добре нам платили, особливо харчами, вирощуванням чи пошуками яких ми зроду не клопоталися. Загалом для нас то були добрі часи, і найубогіші з нас мали неабиякі гроші, а ще — досить дозвілля, щоб заради втіхи виробляти прегарні речі, не кажучи вже про найдивовижніші чарівні іграшки, рівних яким не знайти в теперішньому світі. Тож палати мого діда стали повні чудових самоцвітів, різьблень і чаш, а в крамницях Долу було на що подивитися.
Безперечно, саме це й привабило дракона. Адже дракони, всяк знає, крадуть, де тільки спопадуть, золото й коштовності в людей, ельфів і гномів і стережуть награбоване, поки й життя їхнього (тобто, вважайте, вічно, якщо їх не вб’ють), а не споживуть із того й мідної каблучки. Насправді вони не дуже відрізняють майстерний виріб від поганого, хоч завжди знають, де що й почім. Зробити задля самих себе хоч що-небудь вони не здатні — навіть закріпити розхитану бляшку на своєму панцері. В ті часи на півночі було повно драконів, і золото, мабуть, ставало там рідкістю; адже гноми або тікали на південь, або гинули, й усе більшала загальна пустка та руїна, яку з собою приносять дракони. Був серед них один особливо жадібний, дужий і лихий змій на ім’я Смауг. Одного дня він знявся в повітря й полетів на південь. Спочатку ми почули такий шум, ніби з півночі мчав ураган; знявся вітер, і сосни на горі заскрипіли, застогнали. Трапилося так, що дехто з гномів був саме в долині,— серед них, на щастя, був і я — хвацький, сміливий в ті дні хлопець, що все блукав довкола, і це й врятувало мені життя в ту годину… Отож із чималої відстані ми бачили, як дракон сів на нашу гору, вивергаючи полум’я. Потім він почав спускатися по схилах, і, коли досяг лісу, всі дерева спалахнули. На той час уже калатали всі дзвони в Долі, там озброювались воїни. Гноми висипали зі своєї великої брами, але там уже чекав на них дракон. Через той вихід живим не вийшов ніхто. Річка випарувалась, і густий туман упав на Діл; у тому тумані заскочив їх дракон і понищив більшість воїнів,— звичайна сумна історія, яких було так багато в ту пору. Тоді він вернувся до гори, заліз у передню браму і винюшив усі зали, галереї, тунелі, коридори, комори, покої та переходи. Після цього всередині гори не лишилося жодного живого гнома, і Смауг загріб собі все їхнє багатство. Напевно, як ведеться воно у драконів, склав його все на велику купу глибоко в надрах гори і спить на тій купі, мов на ліжку. Помалу він узяв звичку вилазити великою брамою і поночі летіти в Діл — хапати там людей, особливо дівчат, собі на з’їжу, аж поки Діл геть спустошився, а люди — хто загинув, хто покинув місто. Що там діється нині, я не знаю напевне, але не думаю, щоб хтось жив ближче до гори, ніж на дальньому краї Довгого озера.
Жменька нас, що були на безпечній віддалі від гори, сиділи й плакали в криївці, проклинаючи Смауга, і там до нас несподівано приєдналися батько мій та дід із обсмаленими бородами. Вигляд у них був дуже похмурий, і говорили вони дуже мало. Коли я спитав, як вони врятувалися, батько з дідом звеліли мені тримати язика за зубами і сказали, що колись у належний час я про це дізнаюся. Потім ми подалися геть, поневірялися по різних краях і мусили заробляти собі на прожиття всякою роботою, досить часто опускаючись до простого ковальства чи навіть до видобування вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадений у нас скарб. І навіть тепер, коли, признаюся, ми заощадили дещо й не такі вже злиденні,— Торін погладив золотий ланцюжок у себе на шиї,— ми досі прагнемо повернути скарб і, можливо, помститися проклятому Смаугу.
Я часто міркував над тим, як батькові й дідові пощастило врятуватись. Тепер я розумію, що в них мали бути потаємні бічні двері, про які знали тільки вони двоє. Але, очевидно, карту склали теж вони, і хотів би я знати, як заволодів нею Гандальф та чому вона не дісталась у спадок мені, законному спадкоємцеві.
— Я не “заволодів” нею,— мені її дали,— пояснив чарівник.— Ти ж пам’ятаєш, діда твого вбив у копальнях Морії гоблін…
— Так, будь він проклятий,— поквапливо вставив Торін.
— А твій батько подався в мандри третього березня (минулого четверга якраз було сто років), і відтоді ти його ніколи не бачив…
— Правда, правда,— підтвердив Торін.
— Ну, то твій батько дав мені оце, щоб я передав тобі; і, якщо я вибрав зручний для мене час і спосіб передачі, то навряд чи ти маєш осуджувати мене за це, зваживши, як нелегко було мені тебе розшукати. Батько твій, передаючи мені цей папір, не міг пригадати свого імені й твого при цьому не назвав,— отож, думаю, в цілому я заслужив на похвалу й подяку! Ось вона, ця карта,— мовив Гандальф, вручаючи карту гномові.
— Я не розумію,— сказав Торін, і Більбо сказав би те саме. Пояснення ніби нічого не пояснювало.
— Твій дід,— повільно й сердито заговорив чарівник,— вирушаючи до копалень Морії, віддав карту на збереження своєму синові. Після загибелі твого діда той вирушив сам спробувати щастя з картою, і його спіткало багато щонайприкріших пригод, та тільки він і близько не дістався до гори. Не знаю, як він попався в’язнем до темниць Некромансера, але я знайшов його саме там.
— А що ви там робили? — запитав Торін, здригнувшись, і всі гноми затремтіли.
— Байдуже, що я там робив. Як завжди, вивідував, що й до чого. Препаскудна, небезпечна то була справа! Навіть я, Гандальф, ледве звідти вирвався. Хотів я врятувати твого батька, та було запізно. Він був без тями і забалакувався, забувши майже все, крім карти й ключа.
— Ми давно відплатили гоблінам Морії,— сказав Торін,— а тепер слід подумати про Некромансера.
— Пусте! Ця справа понад сили всіх гномів, навіть якби їх знову зібрати докупи з усіх чотирьох сторін світу. Єдине, чого бажав для тебе твій батько,— це щоб ти прочитав карту і скористався ключем. Аби ви впоралися з драконом і горою — цього для вас більш ніж досить.
— Слухайте, слухайте! — вихопилось у Більбо.
— Слухайте — що? — запитали всі, обернувшись раптом до нього, а гобіт так збентежився, що відповів:
— Слухайте, що я маю сказати!
— Що ж саме? — спитали.
— Ну, я хотів би сказати, що вам слід піти туди, на схід, і там обдивитися. Зрештою, є ті бічні двері, й драконам, гадаю, треба ж колись спати. Як посидите на порозі, то, напевне, й придумаєте щось. Ну, а ще, знаєте, мені здається, для однієї ночі ми тут розмовляли досить — якщо ви розумієте, що я хочу сказати. Що ви скажете про те, щоб полягати спати, раненько встати і таке інше? Поки вам вирушати, я приготую для вас добрий сніданок.
— Поки нам вирушати — сподіваюся, хотіли ви сказати,— виправив Торін.— Чи ви не Викрадач? І чи не ваша це робота — посидіти на порозі, не кажучи вже про те, щоб пройти в двері? Але щодо сну й сніданку, то я згоден. Коли я вирушаю в дорогу, то люблю з’їсти шестеро яєць із шинкою — смажених яєць, та глядіть, щоб жовтки були цілі!
Після того, як решта позамовляла свої сніданки (без ніякого там “будь ласка” чи “прошу”, що прикро вразило Більбо), усі повставали з-за столу. Гобітові довелося шукати, де б їх усіх обложити; він постелив на кріслах і диванах у всіх своїх вільних кімнатах. Поки-то всі обляглися, і гобіт, дуже стомлений і не зовсім щасливий, ліг у своє маленьке ліжечко. Тільки одне він знав напевне: не буде він уставати так рано, щоб приготувати кожному з них ті нещасні сніданки. Туківський настрій десь розвіювався, і Більбо вже й не був такий певний, що вранці вирушить у якусь там подорож.
У ліжку він ще почув, як Торін наспівує собі в суміжній, найкращій спальні:

Далеко, за Імлисті гори,
Де наші предковічні створи,
Рушати нам, гей, ковалям,—
Згадаймо золоті комори!

Під цю мелодію Більбо й заснув, і через це йому снилися дуже незатишні сни. Коли він прокинувся, був пізній ранок.

Розділ другий
СМАЖЕНА БАРАНИНА
Більбо вискочив з ліжка й, надягнувши халат, поспішив до їдальні. Нікого там він не застав, лише побачив сліди щедрого й квапливого сніданку. В кімнаті панувало страшенне безладдя, а в кухні височіли гори немитого посуду. Здавалося, використано було чи не кожен його горщик і сковорідку. На Злоткінса чекало таке грандіозне миття посуду, що він хоч-не-хоч, мусив повірити, що вчорашні гості не наснилися йому (а так хотілося в це повірити). А втім, він відчув полегкість, подумавши, що гноми вирушили без нього, навіть не розбудили,— але ж, з другого боку, навіть спасибі не сказали. І все-таки трішки-трішки він був розчарований. Аж здивувався, що розчарувався.
— Не будь дурнем, Більбо Злоткінсе! — сказав він сам собі.— У твоєму віці та ще думати про драконів і всяку таку чужоземну нісенітницю!
Отож він надягнув фартуха, запалив вогонь,скип’ятив води й помив увесь посуд. Тоді гарненько в кухні поснідав, а потім заходився прибирати в їдальні. Сонце вже пригрівало, в розчинені вхідні двері залітав теплий весняний вітрець. Більбо голосно засвистав, помалу забуваючи про вчорашню ніч. Він якраз сідав за невеличкий підобідок у їдальні при розчиненому вікні, коли до нього увійшов Гандальф.
— Добродію,— заговорив він,— коли ж ви збираєтеся з’явитись? Хтось обіцяв “раненько встати” — і підобідує, чи як ви там це називаєте, о десятій тридцять! Вони лишили вам записку, бо не могли чекати.
— Яку записку? — перепитав спантеличений Злоткінс.
— О небо! — вигукнув Гандальф.— Сьогодні ви сам не свій — не витерли пил на поличці каміна!
— До чого тут пил на поличці? Я мав досить клопоту, миючи посуд після чотирнадцятьох!
— Якби ви витерли пил на поличці каміна, ви б знайшли оце під годинником,— сказав Гандальф, подаючи Більбо записку (писану, звісно ж, на його папері для нотаток).
Ось що він прочитав:
“Торін і компанія вітають Викрадача Більбо! Наша найщиріша подяка вам за гостинність, а ще — вдячна згода на запропоновану вами фахову допомогу. Умови: оплата по доставці товару, в розмірі до чотирнадцятої частини, але не більше, всього сподіваного прибутку; дорожні витрати гарантовані за будь-яких умов; витрати на похорон оплачуються нами або нашими представниками, якщо так складуться обставини і неможливо буде інакше залагодити справу.
Вважаючи за непотрібне уривати ваш шанований спочинок, ми вирушили перші, щоб зробити необхідні приготування, і чекатимемо вашу поважану особу біля харчівні “Зелений Дракон”, над Водицею, рівно об 11-й годині. Сподіваючись на вашу пунктуальність, маємо честь лишатися щиро ваші Торін і К.”.
— Отже, ти маєш десять хвилин. Тобі доведеться бігти бігом,— сказав Гандальф.
— Але…— почав Більбо.
— На це нема часу,— заперечив Гандальф.
— Але…— знову почав Більбо.
— І на це часу нема. Бігом!
До кінця своїх днів Більбо не міг згадати, як він опинився надворі без капелюха, ціпка, без грошей та всього того, що звичайно брав з собою, коли виходив з дому; як не кінчив підобідувати й зовсім не помив посуду, як тицьнув ключі Гандальфові в руки й побіг так прудко, як тільки могли нести його порослі вовною ноги: по доріжці, повз великий млин, через Водицю — добру милю біг, коли не більше.
Дуже захеканий пригнався він до “Зеленого Дракона” за якусь там мить до одинадцятої і тут пригадав, що вибрався без носової хустинки!
— Браво! — похвалив його Балін, що виглядав Злоткінса біля дверей харчівні.
Саме в цю мить з-за повороту дороги, що йшла від села, показалися інші гноми. Вони їхали на поні, й кожна конячка була обвішана щонайрізноманітнішими клунками, пакунками, коробками та всякою всячиною. Був там і дуже маленький поні — очевидячки, для Більбо.
— На коней, ви двоє, і — поїхали! — скомандував Торін.
— Я дуже перепрошую,— заговорив Більбо,— але я прибув сюди без капелюха, і хустинку забув, і гроші. Вашу записку я отримав аж о 10.45, якщо бути точним.
— Не будь точним,— відказав Двалін,— і не турбуйся! Доведеться тобі обходитися без носовичків та багатьох інших речей, поки відбудеш цю мандрівку. А щодо капелюха, то в менеєдля тебе запасний каптур і плащ.
Отак вони й вирушили: потрюхикали одного чудового весняного ранку, перед самим травнем, на понав’ючуваних коненятах. На Злоткінсі був темно-зелений плащ і темно-зелений каптур, що їх позичив Викрадачеві Двалін. На нього вони, щоправда, булизавеликі, й гобіт мав трохи кумедний вигляд. Не уявляю, що сказав би татусь Бунго, якби побачив нині свого синочка. Більбо тільки й тішився тим, що його, безбородого, все одно ніхто не обізвав би гномом.
Вони не встигли заїхати далеко, як хвацьким молодцем на білому коні наздогнав їх Гандальф. З собою він прихопив чимало гобітових носовичків і його люльку з тютюном. Відтак усім їм помандрувалося дуже весело: цілий день, їдучи, розповідали всякі історії або співали пісень. Зупинялися, звісно, лише для того, щоб попоїсти, їли, до речі, не так часто, як би хотілося Злоткінсові, та все одно пригоди вже починали йому подобатися — не такі вони, зрештою, були й погані.
Так їм велося не один день. Чимала частина шляху наших мандрівців пролягала через рівнинний, добропорядний край, заселений добропорядною людністю: гобітами, ельфами та людьми. Дороги були добрі: проїдеш трохи — й натрапиш як не на заїзд, то на харчівню.
То тут, то там здибався їм який-небудь гном, чи лудильник, чи селянин, що заклопотано тюпав собі шляхом. Але за якийсь там час добулися вони місць, де населення розмовляло дивною мовою і співало пісень, яких Більбо зроду не чув. Заїзди траплялися тут рідко та все погані, дороги робилися дедалі гірші, а гори вдалині виростали вище й вище. На деяких вершинах здіймалися замки, і здебільше виглядали вони так, наче будовані були аж ніяк не з доброю метою. І погода, що частенько бувала така гарна, як і годиться в травні, оспіваному в казках та легендах, почала псуватися.
— Не віриться, що завтра перше червня,— бурчав Більбо, чалапаючи позад усіх по дуже багнистій дорозі. Час чаювання минув; дощ як завзявся зранку, так лив і досі; з каптура крапотіло просто в очі, плащ геть просяк водою; наморений поні спотикався на камінцях; всі супутники набурмосено мовчали.
“Напевне, дощ промочив і переміну одягу, і клунки з харчами,— думав Більбо.— Будь воно прокляте,це ремесло Викрадача і все з ним пов’язане! Сидів би я оце вдома, у милій моїй норі біля вогню, слухаючи, як починає свистіти чайник!”
Гай-гай, не востаннє йому цього бажалося!
Та гноми знай трюхикали собі далі, не оглядаючись і взагалі не звертаючи на гобіта ніякісінької уваги. Десь там, за сірими хмарами, сонце, мабуть, пішло на спочинок, бо стало смеркати. Знявся вітер, зазітхали, похилившись, верби над річкою. Не відаю, що то була за річка: бурхлива та руда, переповнена дощами за кілька останніх днів,— тими потоками, що стікали в неї з недалеких пагорбів і гір.
Швидко поночіло. Вітри порозривали сірі хмари, й поміж тим летючим шматтям визирнув, поплив над пагорбами блідий місяць. Тоді вони зупинились, і Торін буркнув щось про вечерю і “суху латку нанічліг”.
Тільки тут завважили, що немає Гандальфа. Досі всю дорогу чарівник їхав з ними, жодного разу не натякнувши, чи бере він участь у пригоді, чи просто поки що їм товаришить. Він тільки говорив, сміявся та їв. Але тепер його просто не було і квит!
— І треба ж — саме тоді, коли з чарівника було б найбільше користі! — забідкалися Дорі й Норі, що, як і гобіт, любили попоїсти вчасно, досхочу і часто.
Зрештою дійшли згоди, що будуть ночувати саме тут, просто неба. Досі, скільки їхали, їм ще не доводилося так ночувати; хоч і знали, що скоро, хай-но почнуться Імлисті гори й далеко позаду залишаться землі чесної, порядної людності, муситимуть спати щоночі на вільному повітрі, прикро було їм починати з такого бридкого, вогкого вечора. Відійшли до купки дерев обіч дороги; тут було сухіше під ногами, але вітер струшував краплі дощу з листя, і те “крап-крап” надто вже докучало. Та ще й вогонь наче хто закляв. Гноми вміють розвести вогонь майже всюди і майже з нічого, байдуже, вітер чи безвітря, але того вечора в них нічого не виходило, навіть у Глоїна з Оїном, найбільших у цьому ділі мастаків.
Далі ні з того ні з сього схарапудився один поні й кинувся геть. Поки ловили конячку, вона опинилася в річці; поки її витягали, Філі й Кілі трохи не потопилися і вода змила весь вантаж, який ніс той поні. Звісно ж, то були переважно харчі, й на вечерю зосталося ой як мало, а на сніданок — ще менше.
Посідали вони та й сиділи отак: понурі, мокрі, буркотливі,— поки Оїн із Глоїном усе силкувалися розпалити вогонь, безперестану одне з одним сварячись. Більбо сумовито розмірковував про те, що пригоди — це не тільки прогулянки на кониках під травневим сонечком, коли Балін, якому щоразу доручали пильнувати, сказав:
— Он там світло!
Недалечко був порослий деревами пагорб. Угледівшись, вони побачили крізь гущавину проблиск світла — червонястого, затишного нібито світла, що мерехтіло, як вогнище чи смолоскипи.
Надивившись на те світло, почали сперечатися. Хто казав “ні”, а хто — “так”. Дехто казав, що неодмінно треба піти й подивитися, що гіршого немає, ніж ой як мало на вечерю, а на сніданок ще менше, та спати ніч у мокрій одежі.
Інші заперечували:
— Ці місця ми не дуже добре знаємо, та й до гір надто близько. Поліція ніколи сюди не доходила, і складачі карт досі ще не бували в цих краях. Та й про короля тутешнього не чували, і взагалі в дорозі чим менше пхаєш носа куди не слід, тим менше клопоту наберешся.
Перші доводили:
— Зрештою, нас аж чотирнадцятеро. Другі дивувалися:
— І де це подівся Гандальф?
— Де ж це подівся Гандальф? — підхопили всі. Тут із неба полило, як іще не було, а Оїн з Глоїном почали битися. Злива поклала край суперечці.
— Зрештою, з нами є Викрадач! — сказали гноми й рушили, ведучи поні (з усією належною обачністю) в напрямку світла. Дісталися до пагорба і скоро заглибилися в ліс. Почався підйом, але не видно було хоч якоїсь путящої стежки, що вела б до оселі чи садиби, і хоч як вони старалися, а в тій темнющій темноті, серед хащі таки робили чимало шелесту, хрускоту й лускоту, а ще більше чулося від них бурчання та прокльонів.
Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло.
— Тепер хай вперед іде Викрадач,— сказали гноми.
— Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там якої небезпеки,— сказав гобітові Торін.— Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А як не зумієш, крикни двічі совою і раз пугукни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі.
І мусив Більбо негайно рушати вперед, не пояснивши навіть, що він не годен і разу крикнути хоч совою, хоч пугачем — так само, як і літати кажаном. Але гобіти принаймні можуть ходити тихо в лісі — тихо-тихо. Цим вони пишаються, і, як гноми пробивалися оце допіру через хащу, Більбо не раз та й не два пирхав, глузуючи з “гном’ячого гармидеру”,— хоч я не думаю, щоб ми з вами завважили будь-що вітряної ночі, навіть коли б уся та кавалькада пройшла від нас за два кроки. А Більбо йшов так обачливо до червоного світла, що навряд чи й ласиця повела б вусиком на його ходу. Отож, звичайно, він і добувся прямісінько до вогню,— адже то був таки вогонь,— нікого не сполошивши. І ось що він побачив.
Троє здоровенних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища з букових колод. Бони смажили баранину на довгих дерев’яних рожнах, злизуючи жир, що стікав по пальцях. Пахло вельми смаковито. Ще напохваті в них стояло барило доброго питва, яке ті здоровила дудлили із жбанів. Але то були тролі. Навіть Більбо, тишко з гобітівського затишку, розпізнав їх: з великих, важких, мовби кам’яних, облич, з велетенського зросту, з незвичайно великих ніг, не кажучи вже про мову, що була далеко, далеко не така, яку можна почути в салонах.
— Баранина вчора, баранина сьогодні й, хай мене грім поб’є, коли й завтрашній день не пахне бараниною,— казав один із тролів.
— А давно, давненько не потрапляв нам на зуб хоч шматочок живої людятини,— вторував йому другий.— І якого тільки дідька тягнув нас Вільям у ці краї? Це мені така мука, а ще ж і питва нестає,— поскаржився він, штовхаючи ліктем лікоть Вільяма, що саме приклався до свого жбана.
Вільям похлинувся.
— Заткни пельку! — крикнув він, ледь відкашлявшись.— Чи ти думаєш, люди самі приходитимуть сюди, аби Том із Бертом брали й жерли їх? Відколи ми спустилися з гір, ви вдвох уже півтора села згамали. Скільки вам ще треба? І чи не бувало у нас таких днів, коли ви раденько сказали б: “Дякуємо, Білле!” — за гарний шмат баранини з долини, отакої ось баранини?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве