Джон Р. Р. Толкін. “Гобіт”

І Вільям відгризнув добрий кусень від баранячої ноги, яку саме смажив, а тоді втер губи рукавом.
Гай-гай,— либонь, отак і поводяться тролі, навіть ті, що з однією головою. Почувши все це, Більбо мав би зразу щось зробити. Треба йому було або вернутися нищечком і попередити своїх друзів, що неподалік вештається трійко чималих тролів, які не від того, щоб зігнати оскому на смаженому гномові чи й на поні, для переміни,— або ж було б йому трохи попрактикуватися красти справно і блискавично. Справжній першорядний і славетний Викрадач при такій нагоді перевідав би кишені тролів — заглянути в ті кишені майже завжди варто, коли вам до снаги таке втнути,— познімав би ту баранину з рожнів, викрав би пиво й щез би непомічений. Хтось практичніший, позбавлений такої професійної гордості пригостив би кожного з них кинджалом, перш ніж вони б його помітили. А тоді можна було б сміло бенкетувати до ранку.
Більбо це знав. У книжках він вичитав багато такого, чого ніколи не бачив і не робив. Йому було дуже тривожно — і так само бридко. Хотілося йому опинитися за сто миль звідтіля, і все-таки… все-таки він не міг просто так, із порожніми руками вернутися до Торіна і компанії. Тож він стояв у затінку й вагався. З усіх злодійських штук найлегшим йому здавалося перевірити кишені тролів, тому нарешті Більбо поповз до дерева, під яким сидів Вільям.
Берт і Том якраз відійшли до барила. Вільям ще раз приклався до свого жбана. І тут Більбо зібрав усю свою хоробрість і засунув своє рученя у величезну Вільямову кишеню. В кишені був гаманець — як на Більбо, з мішок завбільшки. “Ха! — подумав гобіт, проймаючись запалом до своєї нової роботи, і дуже обережно вийняв гаманця з кишені.— Оце-то початок!”
Так, це був справжній початок! Гаманці тролів — то лихо, і цей був лихом так само.
— Гей, а хто ти? — писнув гаманець, лишаючи кишеню. Вільям миттю крутнувся і схопив Більбо за карк швидше, ніж той встиг би сховатися за деревом.
— А хай мене грім поб’є! — вигукнув Вільям.— Глянь, Берте, що мені попалося!
— Що ж воно таке?— спитали, підійшовши, його товариші.
— Хай я провалюсь, коли знаю! Ти хто?
— Більбо Злоткінс, Викра… гобіт,— відказав бідолаха Більбо, весь трусячись і гадаючи, як-то крикнути совою чи пугачем, поки його не задушили.
— Викрагобіт? — трохи сторопіло перепитали вони. Міркують тролі повільно й страшенно підозріливо ставляться до всього нового.
— Яке викрагобітові діло до моєї кишені, га? — поцікавився Вільям.
- І чи годяться викратобіти в страву? — докинув Том.
— Можеш випробувати його,— сказав Берт, хапаючи невеликий рожен.
— Та там нічого буде і в рот укинути,— заперечив Вільям, що вже добряче повечеряв.— А ще як здерти шкуру та відкинути кісточки…
— А, може, довкола вештаються ще такі, як воно, і ми б зробили пиріг,— міркував Берт.— Слухай, ти, чи багато твого роду бродить тут, у лісі, ти, бридкий кролику? — І, взявши Більбо за п’яти й роздивляючись його пухнасті ноги, троль потрусив його.
— Так, багато,— встиг сказати Більбо, поки згадав, що не можна виказувати друзів.— Ні, більш нікого, жодного,— додав квапливо.
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Берт, цього разу тримаючи гобіта прямовисно за чуприну.
— Те, що кажу,— видихнув Більбо.— І ще прошу, не смажте мене, добродії! Я сам неабиякий куховар і вмію куховарити краще за самого себе, розумієте? Я вам наварю смачно-смачно, зварю смачнюще снідання для вас, якщо тільки ви не повечеряєте мною.
— Ох ти ж, нещасне,— зітхнув Вільям (я вже казав, що він навечерявся по саму зав’язку та й пива чимало випив).— Ох, нещасне! Пусти його!
— Ні — хай скаже спочатку, що то значить: “багато” й “жодного”,— заперечив Берт.— Я не хочу щоб мені уві сні горлянку перерізали! Ану, підсмажмо йому п’яти, поки заговорить!
— Я цього не робитиму,— сказав Вільям.— Досить того, що я його спіймав.
— Дурень ти гладкий, Вільяме,— кинув Берт,— як я вже казав цього вечора.
— А ти — мугиряка!
— А я не стерплю такого від тебе, Білле Хеггінсе,— відказав Берт і — кулаком Вільямові під око.
І зчинилася у них розкішна бійка. Коли тролі впустили Більбо на землю, в нього тільки й лишилося тями, щоб відповзти з-під їхніх ніг. А вони зчепилися, мов пси, громовими голосами обзиваючи один одного всякими дуже доречними й підхожими іменами. Ось вони попадали й покотились трохи не в саме багаття, брикаючись і тупочучи, а Том, щоб розхолодити їх, хльоскав обох гіллякою.
Під цю хвилину накивати б нашому гобітові п’ятами! Коли ж Ті п’яти були такі нам’яті Берто-вим лапищем, та й дух Більбо ледве зводив, і голова йому обертом ішла,— тож якусь хвилину він лежав, відсапуючись, за краєм освітленого вогнищем кола. В розпалі того побоїща надійшов Балін. Звіддалік гноми зачули гамір і, почекавши якийсь час, чи не вернеться Більбо або ж чи не крикне совою, вони почали тихенько, як тільки могли, один по одному скрадатися до вогню. Як тільки Том побачив Баліна, що вийшов на світло, він аж завив, та так жахливо! Тролі просто не зносять самого вигляду гномів (несмажених). Берт із Вільямом ураз припинили бійку і водно крикнули:
— Мішок, Томе, мішок!
І перш ніж Балін, що стояв, видивляючись, де в цьому сум’ятті Більбо, дібрав, що й до чого, він уже опинився в мішку, на землі, — їх ще прийде більше,— запевнив Том,— або ж я дуже помиляюся. Багато й жодного — ось воно! Ніяких тобі викрагобітів, зате повно гномів. Десь отак воно і є!
— Твоя правда,— погодився Берт.— Отож краще ходімо сховаймося далі від світла.
Так вони й зробили. З мішками в руках, якими вони звичайно тягали баранину та всяке інше награбоване добро, тролі поставали в затінку. Гном за гномом виходив з лісу, зачудовано дивився на вогнище, перекинуті жбани та обгризені костомахи, і враз: — Шшу! — падав йому на голову бридкий смердючий мішок, збиваючи з ніг. Скоро Двалін лежав біля Баліна, і Філі й Кілі разом, і Дорі, Норі й Орі вкупі, а Біфур, Бофур і Бомбур були поскидані одне на одного біля самісінького вогню.
— Щоб не були такі гарячі,— сказав Том — бо ж Біфур з Бомбуром завдали тролям мороки, билися мов несамовиті (а гноми, коли їх загнати в безвихідь, завжди б’ються до загину).
Торін прийшов останнім, і його не захопили зненацька. Він запідозрив лихе, і йому не треба було бачити ноги друзів, що стирчали з мішків, аби переконатися: скоїлася біда. Він став віддалік у затінку й голосно спитав:
— Що це за лихо? Хто побиває моїх людей?
— Це тролі! — озвався Більбо з-за дерева. Всі забули про нього! І додав: — Вони поховалися з мішками в кущах!
— О! Невже? — вигукнув Торін і, перш ніж тролі встигли накинутися на нього, стрибнув уперед до вогню. Вихопивши з вогню велику гілку, що горіла з одного кінця, він тим кінцем влучив Бертові в око — Берт на мить став небоєздатний. Більбо теж старався, як міг. Він обіруч ухопив Тома за ногу (що була завтовшки як стовбур молодого дерева), та полетів перевертом у верхівки якихось кущів, коли троль тією ногою підбив Торінову гілку, аж іскри полетіли гномові в обличчя.
Том за те дістав гілкою в зуби і втратив одного переднього різця. Як же він завив! Але в цю мить Вільям зайшов ззаду й накрив Торіна мішком — усього зразу, з голови до п’ят. На тому битва й скінчилася. В добрячу халепу вскочили шукачі пригод! Гноми були гарненько пов’язані й запхані в мішки, а над ними троє розлючених тролів (двоє з пам’ятними опіками й синцями) сперечалися, чи засмажити бранців на невеликому вогні, чи посікти їх дрібненько та зварити, чи просто сідати на кожного по черзі, щоб зробилося з них желе; а Більбо високо в гіллі, пошарпаний і подряпаний, не смів і ворухнутися, боячись, що його почують.
Якраз тоді повернувся Гандальф. Але ніхто його не побачив. Тролі саме дійшли згоди: вирішили засмажити гномів негайно, а з’їсти потім. Придумав це Берт, і, довгенько посперечавшись, решта двоє пристали на його думку.
— Не варто смажити їх зараз, це забере всю ніч,— мовив голос, як Бертові здалося, Вільямів.
— Білле, не заводь знов суперечки,— сказав він,— бо суперечка таки забере ніч.
— Хто ж сперечається? — здивувався Вільям, який подумав, що перший заговорив, передумавши, Берт.
— Ти сперечаєшся,— відказав Берт.
— Брешеш,— на те йому Вільям, і суперечка спалахнула знову. Зрештою ухвалили посікти гномів дрібненько і зварити.
Отож вони наготували великого чорного горшка й подіставали свої ножі.
— Не варто їх варити! У нас немає води, а до криниці далеко,— мовив голос. Берт із Вільямом подумали, що говорить Том.
— Замовкни! — сказали вони йому.— А то ми так нічого й не зробимо. Піди та принеси води сам, коли кажеш, що її в нас нема.
— Сам замовкни! — огризнувся Том, який подумав, що про воду заговорив Вільям.— Скажи, будь ласка, хто ще сперечається, крім тебе?
— Ти телепень,— кинув Вільям.
— Сам ти телепень! — повернув йому Том.
Отак суперечка розпочалася знову з самого початку і розгорялася дедалі дужче, аж поки нарешті вирішили сідати на кожен мішок по черзі, щоб почавити гномів, а вже потім їх поварити.
— На кого ж першого сідати? — спитав голос.
— Краще спершу сідати на останнього,— сказав Берт, якому Торін пошкодив око. Йому здалося, що питав Том.
— Не розмовляй сам із собою! — мовив Том.— Та якщо ти хочеш посидіти на останньому, то й сідай на нього. Котрий же він?
— Той, що в жовтих панчохах,— сказав Берт.
— Дурниці — той, що в сірих панчохах! — заперечив голос, схожий на Вільямів.
— Я добре пам’ятаю: жовті панчохи,— наполягав Берт.
— Жовті, жовті,— підтвердив Вільям.
— То чого ж ти казав: “сірі”? — спитав Берт.
— Я цього не казав. Це Том!
— Ні, я не казав! — обурився Том.— Це ти сказав!
— Двоє проти одного — тож помовч! — крикнув Берт.
— З ким ви розмовляєте? — спитав Вільям.
— Та годі вже! — разом сказали Берт і Том.— Скоро минає ніч, незабаром світанок. Берімося до діла!
— Світанок хай візьме вас усіх і каменем вам стане! — промовив голос, що скидався на Вільямів. Але то був не Вільямів голос. Бо саме в цю мить над пагорбом засяяло світло і в гіллі щосили защебетало птаство. Вільям так і не встиг відповісти, бо як нахилився, так і закляк, перетворений на камінь, а Берт із Томом, що витріщилися на товариша, поробилися двома бескидами. Там вони й досі стоять собі самотою, хіба пташки сядуть коли на них,— адже тролі, як ви, напевне, знаєте, до світу мусять заховатися під землею, а коли не встигнуть, то знову стануть каменем, з якого складаються гори й з якого вони самі зроблені, й тоді вже заклякнуть навіки. Ось що скоїлося з Бертом, Вільямом і Томом.
— Чудово! — вигукнув Гандальф, виходячи з-за кущів, і допоміг гобітові спуститися з куща глоду.
І тут Більбо все зрозумів. То ж чарівників голос змушував тролів сваритися та сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель.
Потім Гандальф порозв’язував мішки — випустив гномів. Ті мало не подушилися, а що вже були сердиті! Їм аж ніяк не припало до вподоби лежати в тих мішках і слухати, як тролі радяться, чи то посмажити їх, чи почавити, чи посікти дрібненько. Вони змусили Більбо двічі розповісти, що трапилося з ним, поки задовольнилися.
— Що за дурість — практикуватися в злодійському ремеслі, коли нам потрібні були тільки вогонь та їжа! — сказав Бомбур.
— А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою,— заперечив Гандальф.— Так чи так, а ми даремно гаємо час. Невже ви не розумієте, що в тролів має десь поблизу бути печера чи нора, де б вони ховалися від сонця? Варто б нам заглянути в ту печеру!
Пошукали навколо й скоро знайшли ступаки тролівських кам’яних чобіт, що вели кудись поміж дерев. Пішли тими слідами вгору схилом і незабаром натрапили на замасковані кущами великі кам’яні двері печери. Та відчинити їх мандрівники не змогли, хоч як усі напружувалися, а Гандальф випробовував усілякі закляття.
— Може, ось це знадобиться?—спитав Більбо, коли всі вже потомились і почали сердитися.— Я знайшов його на землі, там, де билися тролі.
І простяг чарівникові чималенького ключа, хоча Вільям, безперечно, вважав його дуже маленьким і секретним. На превелике щастя наших мандрівників, ключ цей, напевне, випав з тролевої кишені до того, як господар його перетворився на камінь.
— Чого ж ти досі мовчав? — загукали гноми.
Гандальф вихопив ключ із гобітових рук і встромив у замкову шпарину. Всі налягли на двері, й ось вони розчинилися. Зайшли досередини. На долівці валялися кістки, а в повітрі стояв бридкий дух. Але там було багато їжі, розкиданої недбало на полицях і на долівці, впереміш із награбованою всячиною: від мідних гудзиків до горщиків із червінцями в кутку. А ще на стінах висіли купи одежі, замалої на тролів,— чи не знятої з нещасних жертв — і поміж усього того було й, кілька мечів різного виробу, розміру й форми.
Особливо вбирали очі два з них — своїми чудовими піхвами, руків’ями в самоцвітах.
Гандальф і Торін узяли собі по одному з цих двох мечів, а Більбо вибрав ножа в шкіряному футлярику. Як на троля, то був маленький кишеньковий ножик, та для гобіта — короткий меч.
— З вигляду це добрі леза,— мовив чарівник, витягаючи до половини одного, а потім другого меча з піхов і зацікавлено їх розглядаючи.— Кували їх ані тролі, ані тутешні й теперішні людські ковалі, та коли б ми зуміли прочитати руни на них, ми б про них більше дізналися.
— Ходімо звідси — з цього жахливого смороду! — запропонував Філі.
Тож вони винесли надвір горщики з червінцями, їжу, яка здавалася неторканою і годящою, та барило елю, ще не надпите. Вже була пора й снідати, тож, добряче зголоднівши на ту хвилю, шукачі пригод не відвертали носа від добутого з тролівської комори. Своїх припасів у них було вже зовсім обмаль. А тепер вони мали хліб і сир, чималенько елю, та ще свинину, яку можна було підсмажити на жару тролівського вогнища.
Підснідавши, полягали спати, бо вся їхня ніч пропала, і спали мало не до вечора. Тоді привели своїх поні на пагорб і, звізши горщики з золотом у долину, закопали їх — заховали вельми дбайливо, над річкою, недалеко від дороги. Зробивши так, проказали над скарбом силу-силенну заклинань — на той випадок, якщо взагалі поталанить вернутися назад і відкопати те золото. По тому знов посідали на коненят і потрюхикали далі вузькою дорогою на схід.
— Чи смію вас запитати, куди ж ви їздили? — звернувся Торін до Гандальфа, порівнявшися з ним.
— Глянути, що там попереду,— відказав чарівник.
— Що ж привело вас назад в останню мить?
— Оглянувся назад.
— Авжеж! — вигукнув Торін.— Та чи не могли б ви ясніше висловитися?
— Я поїхав наперед, щоб розвідати нашу дорогу. Незабаром вона стане трудною і небезпечною. Також я думав, як би поповнити наші скромні припаси. Одначе я недалеко й заїхав, як зустрів двох моїх приятелів з долини Рівенделл.
— А де це? — втрутився Більбо.
— Не перебивай! — сказав Гандальф.— За кілька днів, якщо нам поталанить, ти опинишся там і довідаєшся все про ту долину. Як я вже казав, здибались мені двоє з Елрондового племені. Вони поспішали додому, остерігаючись тролів. Ці ельфи й розповіли мені, що трійко тролів прийшли з гір і загніздилися в лісі побіля дороги, сіючи страх і розганяючи тутешню людність, а також нападаючи на подорожніх. Я враз відчув, що мені треба вернутися. Озирнувшись назад, я розгледів вогнище вдалині й попрямував до нього. Отже, тепер ви все знаєте. Прошу, будьте обачніші надалі, а то ми ніколи й нікуди не дістанемось!
— Спасибі вам! — подякував Торін.

Розділ третій
КОРОТКИЙ ПЕРЕПОЧИНОК
Того дня вони не співали пісень і не розповідали історій, дарма що вигодинилося; так було й назавтра і післязавтра. Наші мандрівники почали відчувати, що небезпека поруч і її можна сподіватися звідки завгодно. Ночували під зорями. Тепер їхнім коненятам було більше їжі, ніж досі,— вони могли пастися в буйній траві; та в мішках було небагато харчів, навіть із тим, що добули в тролів. Якось надвечір вони вбрід перейшли шумку, пінливу, всіяну камінням річку — в тому місці, де вона широко розливалася й робилася мілка. Дальній берег був крутий і слизький. Ведучи коненят за повід, вибралися нагору й побачили, що ті високі гори підступили до них зовсім близько. Здавалося, що до підніжжя найближчої гори лишився всього-на-всього легкий денний перехід. На вигляд вона була понура й страшна, хоч подекуди на брунатних її схилах грало сонце і з-за її пліч визирали сліпучо-білі сніжні вершини.
— Це Самітна гора? — спитав Більбо урочистим тоном, дивлячись на неї круглими від зачудування очима. Чогось такого великого він ще зроду не бачив.
— Звісно, ні! — відказав Балін.— Тут лише починаються Імлисті гори, і нам треба якось — через них, чи понад ними, чи попід ними,— добутися на той бік, бо тільки так ми можемо потрапити до Дикого краю, що лежить за горами. А від гір ще залишиться добрячий шмат шляху до Самітної гори на сході, де на нашому скарбі лежить Смауг.
— О! — тільки й мовив Більбо і саме в цю мить відчув таку втому, якої ще ніколи не відчував. Знову згадалося йому вигідне крісло перед каміном в його улюбленій вітальні в гобітівській норі, згадалось, як співає чайник… Не останній раз згадалося!
Попереду нині їхав Гандальф.
— Нам не можна збитися з дороги, бо тоді ми пропали,— сказав він.— По-перше, треба запастися харчами; по-друге, нам потрібен перепочинок у більш-менш безпечному місці, ну, а ще конче потрібно боротьбу з Імлистими горами починати з вибору належної стежки, бо заблукаєш у них — і муситимеш вертатися назад, щоб розпочати все спочатку (це якщо взагалі виберешся назад).
Гноми спитали його, до якого ж безпечного місця він їх веде, і чарівник відповів:
— Ви підійшли до самої межі Дикого краю — дехто з вас, може, це знає. Десь попереду лежить чудова долина Рівенделл, а в ній живе Елронд в Останньому затишному домі. Я послав звістку через моїх друзів, і нас там чекають.
Ці слова звучали приємно й заспокійливо, і вам, мабуть, думається, що легко й просто було мандрівникам прийти до Останнього затишного дому на заході Імлистих гір. Попереду чогось не видно було ніяких дерев, долин чи пагорбів, що порушували б одноманітну площину — один величезний схил, який помалу крутішав аж до підніжжя найближчої гори. Скрізь надовкіл розлягалася кам’яниста, вся в розколинах, вересового кольору рівнина, на якій то тут, то там зеленіли клапті й стяжки трави або моху, вказуючи, що там є вода.
Надвечірнє сонце хилилося до обрію, та в усій тій мовчазній пустці не видно було ані признаки житла. Проїхали трохи й переконалися, що той дім може ховатися де завгодно на просторі, що відділяв їх від гір. Несподівано під ногами в них відкривалися глибокі долини — вузькі, з крутими схилами,— і мандрівники зачудовано дивилися вниз на дерева, що росли на дні понад річечкою. Траплялись урвища, через які — от би трохи вужчі! — можна було б і перескочити, але ж глибоченні, з водоспадами. Траплялись і темні яри, що їх ані перескочиш, ані спустишся в них. Зеленіли подекуди й болітця, на вигляд такі гарні, всіяні яскравими, великими квітами, та якби туди зайшов поні з поклажею на спині, він би ніколи не вибрався звідти.
Насправді відстань від того броду до гір була куди більша, ніж ви б могли подумати. Більбо дивом дивувався. Єдину стежку позначали білі камінці, великі й малі; декотрі з них губилися під мохом чи вересом. Навіть під проводом Гандальфа, який, здавалося, знав усе про цей шлях, вони посувалися вперед дуже повільно.
Видивляючися стежку, чарівник хить бородою сюди, хить туди, а вони обережно тюпали за ним і наче й зовсім небагато пройшли, а вже й день почав пригасати. Давно вже минула пора чаювання, і мандрівникам думалося, що так само промине й час вечері. Довкола пурхали метелики; місяць ще не зійшов, а вечірнє світло дуже потьмяніло. Гобітів коник почав спотикатися на корінні та камінцях. І враз вони вийшли на край урвища — та так несподівано, що Гандальфів кінь трохи не ступив у порожнечу.
— Ось вона, нарешті! — вигукнув чарівник, і всі, скупчившись довкола нього, заглянули через край. Глибоко внизу вони побачили долину. Звідти чувся шум води, що бігла по кам’янистому річищу; повітря було напоєне пахощами дерев, а по той бік річечки мерехтіло якесь світло.
Більбо навіки запам’ятав той спуск: як вони ковзали та спотикалися в сутінках, сходячи вниз по звивистій, крутій стежці в таємничу долину Рівен-делл. Вони спускалися нижче, й повітря дедалі теплішало, і від смолистого духу сосон Більбо зробився сонний, голова його раз по раз опускалася на груди; він навіть клював носом у гриву поні, а раз був трохи не звалився на землю. Що нижче вони сходили, то веселіше ставало їм на душі. Тут уже сосни поступилися місцем букам та дубам, і в сутінках було розлите відчуття затишку. Зелень трави майже розчинилася в чорноті, коли нарешті вони вийшли на відкриту галявинку недалеко від берега річки.
“Гм-м-м! Наче пахне ельфами!” — подумав Більбо й поглянув на зорі. Яскраві й голубі, горіли вони високо в небі. І в цю мить полилася пісня, схожа на переливчастий сміх серед дерев:

Куди ж це ви, сонні?
Що треба вам ще?
Підкуйте ви коней!
Гей, річка тече!

Гей! Тра-ля-ля-льолі
в долині, у долі!

Прибились чого ви
У землі чужі?
Готові, готові
Гарячі коржі!

Гей! Тріль-ліль-ліль-лелі
в оселі веселій,
ха-ха!

Куди бородою
Ви шлях метете?
Що Більбо ще вкоїть —
Хто знає про те?
А Балін і Двалін
чвалають, бувалі,
у червні —
ха-ха!

Ночуєте з нами
Чи їдете в ніч?

Вже ж коні прислали!
Сон липне до віч!
Поїхать — дурниця,
То краще лишиться
І слухати, й чути,
Щоб гарно заснути,
цю пісню —

ха-ха!

Отак сміялись і співали серед дерев ельфи. Мабуть, ви скажете: “Ну й нісенітниці!” — та ельфам те все байдуже — скажіть їм щось таке, то вони тільки ще дужче засміються. Сутінь густішала, і скоро Більбо вже міг їх розгледіти — вони так і мелькали в гущавині. Гобіт любив ельфів, хоча рідко здибувався з ними; нині ж він трохи й побоювався цих створінь. Адже гноми не дуже мирять з ельфами. Навіть такі досить порядні гноми, як Торін і його друзі, вважали ельфів нерозумними (а де така нерозумна думка!) й надокучливими, бо іноді ельфи дражняться і сміються з гномів, особливо з їхніх борід.
— Ну, ну! — пролунав голос.— Ви тільки подивіться! Гобіт Більбо на поні, леле! Яка чудесна картина!
— Чудо, чудо, диво дивне! — відгукнувся ще хтось.
І веселуни завели нової — такої самої насмішкуватої пісні, як і та, що я навів її тут повністю. Зрештою один із них, високий юний ельф, вийшов із-за дерев і вклонився Гандальфові й Торіну.
— Ласкаво просимо до нашої долини! — мовив він.
— Спасибі! — трохи неласкаво відказав Торін. Але Гандальф уже зіскочив зі свого коня й замішався в юрбу ельфів, весело з ними розмовляючи.
— Ви трохи збилися з дороги,— сказав високий ельф.— Тобто, якщо вам потрібна єдина стежка, що веде через річку й до будинку на тому березі. Ми покажемо дорогу, але вам краще спішитися, поки перейдете місток. Ви побудете з нами й поспіваєте трохи, чи попростуєте далі? На тому березі он готують вечерю,— додав він.— Я чую дим від вогнищ.
Більбо, попри всю втому, залюбки побув би хвилинку з цими ельфами. Співи ельфів, та ще під червневими зорями,— як пропустити таку цікавинку? І чом би не перемовитися тихим слівцем із цим плем’ям, яке, здавалося, знало не тільки його ім’я, а й все про нього, дарма що він їх зроду не бачив? Яка ж то в них склалася думка про його пригоду? Ельфи знають чимало і напрочуд швидко підхоплюють усілякі новини — що та де діється в краї — швидко, як ото вода тече, або й швидше.
Але всім гномам забажалося вечері, та ще й негайно,— де вже тут зупинятись? Спішившись, рушили вони далі, ведучи своїх поні за поводи, аж поки вийшли на добру стежку, а далі й до берега річки добулися. Бистра й шумлива була та річка, як і всі гірські потоки бувають літнього вечора, коли сонце за цілий день розтопить стільки снігу в горах. Був тут лише один вузенький кам’яний місток без поруччя — такий вузький, що по ньому міг пройти всього один поні. Що діяти? Пішли вони через той місток: один по одному, повільно, обережно, кожен ведучи свого поні за вуздечку. А ельфи принесли на берег яскраві ліхтарі й поставали, виспівуючи веселої пісні, поки мандрівники переходили на той берег.
— Батечку, не вмочай бороди в піну! — кричали вони Торінові, що посувався зігнувшись, мало не стаючи навкарачки.— Вона й так довга — не треба її поливати!
— Глядіть, щоб ваш Більбо не поїв усі коржики! — гукали інші.— А то не пролізе ні в яку замкову шпарину!
— Тихо! Тихо, люди добрі! І на добраніч вам! — сказав Гандальф, що переправлявся останній.— Долини мають вуха, а в декого з ельфів надто веселі язики. На добраніч!
Отак нарешті добилися наші мандрівники до Останнього затишного дому, і двері того дому були гостинно розчинені навстіж.
Дивна річ, але про гарні речі та щасливі дні завжди розповідають похапцем, ніби й слухати там нема чого, тимчасом як із чогось тривожного, страшного й навіть жахливого може вийти добра оповідь і оповідач добряче натомиться, поки добереться до кінця. Довгенько вони пробули в тому затишному домі, тижнів два щонайменше, і їм немила була навіть думка про те, щоб колись вирушити звідти. Ну, а Більбо — так той залишився б там і навіки, навіть якби міг, побажавши, без турбот опинитися вдома, у своїй гобітівській норі. І все-таки небагато чого можна розказати про те їхнє гостювання.
Господар дому був друг ельфів — один із тих людей, чиї предки згадуються в дивних легендах ще доісторичних часів, переказах про те, як воювалися з лихими гоблінами перші люди північного краю та ельфи. У ті дні, про які наша мова, ще жило трохи людей, що мали предками ельфів і північних героїв. Елронд, господар дому, якраз і був вождем тих людей.
Він був шляхетний та вродливий з лиця, мов володар ельфів, дужий, як воїн, по-чарівницьки мудрий, шанований, ніби король гномів, і добрий, наче літо. Про нього складено багато переказів, але в нашій історії про велику Злоткінсову пригоду його роль невеличка, хоч і важлива, як ми побачимо наприкінці, коли взагалі до того кінця доберемося. Його дім був просто чудовий. Чи ти хочеш їсти, чи спати, чи попрацювати, чи послухати історії, чи поспівати, чи посидіти та помріяти любенько, чи й змішати всі ті заняття в одну приємну суміш — будь ласка, роби що хочеш. Лихі речі просто не потрапляли в ту долину.
Якби ж то я мав час розповісти вам хоч кілька з тих історій чи пісень, які наші подорожани почули в тому домі! Всі вони, і коненята їхні теж, відпочили, відсвіжились і подужчали за прожиті там дні. Одежа їхня полаталася за цей час, загоїлися синці, вдачі покращали, а надії посвітлішали, їхні мішки наповнилися харчами та всякими припасами — легкими на вагу, та досить тривними, щоб шукачам пригод стало витривалості подолати всі гірські перевали. Щонайкращі поради поліпшили їхні плани. Отак підійшла й середина літа. Назавтра рано-вранці, на Купала, мандрівники мали рушати в дорогу.
Елронд знав усе про будь-які руни. Того вечора він оглянув мечі, що їх Торін і Гандальф узяли в тролячому лігвищі, й мовив:— Не тролі їх зробили. Це старі-прастарі мечі — ще тих ельфів, яких тепер називають глибинними або карликами. Викували їх у Гондоліні для гоблінських війн. Перш ніж попасти до тролів, вони, певне, полежали серед награбованих скарбів якого-небудь дракона чи гобліна, адже дракони з гоблінами багато віків, тому зруйнували те місто. Цей меч, Торіне, руни називають Оркрістом, що стародавньою мовою Гондоліна означає “Гобліноруб”. Вельми славний меч! Це, Гандальфе, Гламдрінг — “Врагоріз”, якого носив колись гондолінський король. Бережіть їх, шануйте!
— Хотів би я знати, де тролі натрапили на ці мечі? – спитав Торін, розглядаючи свій меч з новим інтересом.
— Не скажу напевне,— відповів Елронд, — але можні здогадуватися, що ваші тролі пограбували інших грабіжників, або ж назнали десь у горах півночі рештки якогось старого підземельного складовиська. Чув я, що є чимало забутих, незнайдених скарбів у занедбаних руднях, печерах Морії, що їх покинули гноми в часи гномо-гоблінської війни.
Торін задумався, а тоді сказав:
— Я шануватиму цього меча. Хай же він знову почне рубати гоблінів!
— Це бажання може здійснитися дуже скоро, хай-но ви опинитеся в горах! — засміявся Елронд. — Але покажіть мені вашу карту!
Господар узяв карту й довго розглядав, хитаючи головою; він недолюблював гномів за їхню пристрасть до золота, але драконів за їхню жорстоку лютість — ненавидів, і посмутнів, згадавши зруйноване місто Діл з його веселими дзвонами та спалені береги світлої річки Бистрої. Місяць блищав на небі широким срібним серпом. Елронд підніс карту догори й подивився крізь неї на молочне світло.
— Що це? — здивувався він.— Тут є місячні літери — поряд із простими рунами, які говорять: “П’ять футів заввишки, і троє можуть увійти попліч”.
— А що воно за місячні літери? — схвильовано запитав гобіт. Як я вже казав раніше, Більбо полюбляв карти, а ще руни, літери та хитромудре письмо, хоч у нього самого, коли він писав, виходили ніби якісь тоненькі павутинки.
— Місячні літери — такі самі літери, як і руни, тільки ви їх не побачите, коли будете просто на них дивитися,— пояснив Елронд.—їх можна побачити лише тоді, коли карту просвічує місячне проміння, а буває ще й така секретність, коли треба, щоб місяць мав ті самі обриси й щоб був той самий день і пора року, якого ті літери нанесено на карту. Винайшли ці літери гноми; вони писали їх срібними перами — ваші друзі можуть це підтвердити. На цю карту літери нанесено, мабуть, у переддень середини літа при молодику — давно-давно.
— Що ж там написано? — водно запитали Гандальф і Торін, сприкрені, певно, трохи тим, що саме Елронд перший добачив ті літери, хоч, сказати правду, досі й не траплялося такої нагоди і хтозна, чи трапилася б колись іще.
— “Стань біля сірого каменя, де стукає дрізд,— прочитав Елронд,— і призахідне сонце останнім променем Дурінового дня вкаже замкову шпарину”.
— Дурін, Дурін! — вигукнув Торін.— Він був прабатько одного з двох племен гномів — Довгобородих — і предок мого діда.
— То що ж тоді таке Дурінів день? — поцікавився Елронд.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве