Джон Р. Р. Толкін. “Гобіт”

Навіть за добрих часів гобіт не терпів висоти – від неї в нього голова йшла обертом. Він мінився на виду, тільки заглянувши за край невисокої кручі; не любив лазити по драбині, не кажучи вже про дерева (досі ж бо йому не доводилося втікати від вовків). То можете собі уявити, як нині наморочилася йому голова, коли він зважувався глянути туди, де теліпалися його ноги й де відкривалися широкі темні простори, позначені то тут, то там місячними відблисками: на струмку в долині, на ребрі скельної стіни.
Білі вершини гір дедалі ближчали до рятованих утікачів; із чорноти стриміли залиті місячним сяйвом шпилі скель. Хоч стояло літо, на цій висоті було вельми холодно. Більбо заплющив очі й подумав: “Чи витримаю я ще хоч трохи?” Йому стало млосно.
Політ закінчився дуже вчасно для гобіта: ще б мить – і його пальці розчепилися б. Задихаючись,
він випустив ноги Дорі й повалився на грубу площинку, де було орлине гніздо. Він лежав, неспроможний і слова мовити, а в голові плуталася мішанина думок: подив, що врятувався від вогню, і страх – коли б не зсунутися з того вузького прискалка в глибоку чорноту з одного чи з другого боку. Після всіх жахливих пригод останніх трьох днів та ще майже нічого не ївши, почувався він якось дуже химерно й сам здивувався словам, що вирвалися йому з вуст:
- Отепер я знаю, як воно тому шматкові шинки, коли його раптом підчеплять виделкою із сковорідки й покладуть назад на поличку!
- Нічого ти не знаєш,- почув він голос Дорі,- адже шинка знає, що вона рано чи пізно опиниться знов на сковорідці, а треба сподіватися, з нами такого не буде. Та й орли ніякі не виделки!
- Авжеж, ні! Вони зовсім не схожі на веселки – на виделки тобто,- відказав Більбо, сідаючи й тривожно поглядаючи на орла, що сидів поруч. Чи не наговорив він ще якихось дурниць і чи не подумає орел, що він – нечема? Адже з орлом не можна бути нечемним, надто коли ти маленький гобіт і ночуєш у його гнізді!
Та орел тільки гострив дзьоба об камінь і перебирав своє пір’я, не звертаючи уваги на розмову гостей.
Незабаром підлетів інший орел.
- Повелитель наказує тобі перенести полонених на Великий Залом,- прокричав посланець і полетів геть.
Господар схопив Дорі у свої пазурі й зник з ним у пітьмі, залишивши гобіта зовсім самого. А в того тільки й зосталося снаги подумати, що мав на увазі посланець, сказавши “полонені”. Йому ввижалося, що ось зараз настане черга, і його, мов дикого кроля, орли роздеруть собі на вечерю.
Орел повернувся, схопив Злоткінса за плащик і злетів у повітря. Цього разу політ був зовсім короткий. Дуже скоро тремтячий від страху гобіт опинився на широкому заломі високої гори. Знизу туди не вела жодна стежка – на залом можна було тільки залетіти; і вниз не можна було спуститися, хіба стрибнути в безодню. Решта всі були вже там – сиділи, спершись об кам’яну стіну. Повелитель орлів теж був там; він розмовляв з Гандальфом.
Скидалося на те, що, може-таки, гобіта не з’їдять. З’ясувалося, що чарівник і орлиний ватажок трохи знайомі, ба навіть приятелі. Колись Гандальф, що часто бував у цих горах, зробив орлам послугу: вилікував їхнього ватажка, якого поранили стрілою. Тож “полонені” означало “полонені, відбиті в гоблінів” і не більш, тобто не “бранці орлів”. Прислухавшись до Гандальфової мови, Більбо збагнув, що оце вже нарешті вони й справді втечуть із цих страхітливих гір. Чарівник саме обговорював з Великим Орлом, як би перенести гномів, гобіта і його самого далеко через рівнини й посадити їх так, щоб позаду лишилась чимала частина їхньої дороги.
Та повелитель орлів не згоджувався перенести їх близько до людських осель.
- Люди почнуть стріляти в нас зі своїх великих луків, зроблених з тисового дерева,- пояснив він,- бо подумають, ніби ми прилетіли по їхні вівці. Іншим разом це б не була й помилка. Ні! Ми залюбки перебили гоблінам їхню забаву, залюбки віддячимо тобі, але заради гномів ми не ризикнемо летіти на південні рівнини.
- Гаразд,- погодився Гандальф.- Перенесіть нас, куди хочете, і завдалеки, як зможете. Ми вже й так завдячуємо вам наші життя. Але тим часом ми помираємо з голоду.
- Я вже майже вмер,- пропищав Більбо тоненьким голоском, якого ніхто не почув.
- Спробуємо цьому зарадити,- сказав повелитель орлів.
Трохи згодом можна було побачити яскраве вогнище на кам’яному заломі, а довкола нього постаті гномів, що куховарили. Приємно пахло смаженею. Орли назносили сухого гілляччя на паливо, а ще принесли диких кролів, зайців і невелику вівцю. Гноми справувалися з усіма необхідними приготуваннями. Більбо занадто ослаб, щоб допомагати, та й небагато було з нього пуття при білуванні кролів чи нарізанні м’яса, адже гобіт звик одержувати від різника все готовеньке – тільки смаж чи вари. Гандальф теж, зробивши свою роботу – розпаливши вогонь, приліг собі відпочити. А мусив чарівник узятися до цього діла тільки тому, що Оїн та Глоїн погубили свої коробочки-трутниці (гноми й досі не визнають сірників). Отак закінчилися їхні пригоди в Імлистих горах. Скоро Більбо знову почув себе добре – його шлунок наповнився їжею. Тепер гобіт міг спокійно заснути, хоча, сказати правду, замість смажених на шпичках шматочків м’яса він би краще ум’яв хлібинку з маслом. І він заснув, скрутившись калачиком, на твердому камені – заснув куди міцніше, ніж будь-коли вдома, на перині у своїй затишній норі. Але всю ніч йому снилася його власна оселя: нібито він блукав по ній з кімнати в кімнату, шукаючи й не знаходячи чогось такого, чого й сам не знав, яке воно на вигляд.

Розділ сьомий
ДИВНИЙ ПОСТІЙ
Більбо прокинувся з раннім сонцем, яке било йому в очі. Він схопився – поглянути, котра година, а тоді поставити чайника на вогонь,- і побачив, що він зовсім не вдома. То він сів і побажав тужливо: от якби покупатися та почистити одяг! Але все даремно. Не одержав гобіт ні води, ні щітки, ані чаю, чи грінок, чи шинки на сніданок – тільки холодну баранину та кролятину. А по тому він мав бути готовий знову рушати в дорогу.
Цього разу йому дозволили вилізти орлові на спину й сісти між крил. Вітер ударив йому в обличчя, і Злоткінс заплющив очі. Гноми закричали орлам своє “прощавайте!”, обіцяючи віддячити повелителю орлів, якщо тільки зможуть. П’ятнадцять величезних птиць злетіли зі скельного залому. Сонце ще було на східному краї світу. Ранок був прохолодний, і в долинах та ущелинах клубочилися тумани, пасмами обкутуючи то тут, то там вершини й шпилі. Більбо зважився розплющити одне око й побачив, що орли набрали вже висоту: земля була десь далеко-далеко, і гори все даленіли, залишаючись позаду. Він знову заплющив око й міцніше вчепився рученятами у свого орла.
- Не щипайся! – мовив той.- Нічого тобі лякатися, мов кроликові, хоч ти й схожий на кроля. Ранок чудовий, і вітерець не сильний. Що є кращого за політ?
Більбо хотів сказати: “Тепла купіль, а потім пізній сніданок на моріжку”, та передумав узагалі щось казати, лише трішечки послабив свій стиск.
Через добру часину орли, мабуть, запримітили зі своєї карколомної висоти те місце, до якого прямували, бо почали знижуватися великими спіралями. Знижувалися вони довгенько, і нарешті гобіт знову розплющив очі. Земля вже була набагато ближче; внизу видніли дерева, на вигляд нібито дуби та берести, й широкі порослі травою простори, а посеред усього того бігла річка. Але в одному місці дорогу їй заступав великий бескид, майже кам’яна круча. Той бескид неначе виростав із землі, й річка огинала його петлею; от ніби гори залишили вдалині серед рівнини свою сторожову вежу – чи якийсь велетень із велетнів докинув аж сюди, за багато миль, чималеньку скелю.
Тепер уже швидко, один по одному, спустилися на вершину бескиду орли, зсаджуючи своїх вершників.
- Прощавайте! – прокричали вони.- Щасливої мандрівки, де б ви не мандрували, аж поки наприкінці вас привітають ваші рідні гнізда!
Так заведено в орлів казати на прощання.
- Хай вітер під вашими крильми донесе вас туди, де плаває сонце і ходить місяць,- відказав Гандальф, який знав, що треба відповісти на таке побажання.
Отак вони розпрощалися. І хоч згодом повелитель орлів став царем усіх птахів і одержав золоту
корону, а його п’ятнадцять помічників – золоті міри (зроблено їх із того золота, яке їм дали гноми), Більбо їх більш не побачив – ото хіба здаля і дуже високо під час Битви п’яти військ. Та що про ту битву розповідається в кінці нашої книжки, тут про неї ми більше не будемо говорити. На вершині того кам’яного бескиду була площинка, від якої вниз до річки вела добре вторована стежка з багатьма сходинками. Далі через річку був брід – величезні пласкі камені вели до лугів. Біля підніжжя бескида вони побачили невелику печеру – привітну на вигляд, із всіяною камінчиками підлогою. Тут і зібрався весь загін, щоб обговорити, що робити далі.
- Із самого початку я мав на увазі переправити вас усіх живими й неушкодженими (по змозі) через гори,- сказав чарівник,- і нині при доброму керівництві й доброму талані я зробив це. Коли по правді, то я з вами забився набагато далі на схід, ніж збирався, адже, зрештою, все це – не моя пригода. Поки ваша пригода скінчиться, я, може, десь якось і встряну в неї, але тим часом я мушу подбати про інші нагальні справи.
Гноми забідкалися, засумували, а Більбо заплакав. Бони звикли до думки, що Гандальф весь час буде з ними і завжди вирятує з біди.
- Та я не щезаю цієї ж миті,- додав він.- День-два я ще можу побути з вами. Мабуть, допоможу вам виборсатися з цієї скрути, та й самому мені потрібна невеличка допомога. У нас немає ні харчів, ні поклажі, ні коненят, щоб їхати далі. І ви не знаєте, де перебуваєте. Ну, це я вам можу сказати. Ми досі перебуваємо на кілька миль північніше від тієї дороги, якою мали б іти, коли б не покинули так поквапно той гірський перевал. У цих краях живе дуже мало людей – хіба хто сюди прибився за той час, поки мене не було, а проходив я тут кілька років тому. Але є тут хтось, кого я знаю, і живе той хтось неподалечку. Це ж він поробив сходинки на бескиді – здається, він його називає Каррок. Сюди він приходить нечасто, і вже ж не за дня приходить, шкода його дожидатися. Та де шкода – небезпечно! Ми самі повинні піти і знайти його. Якщо зустріч буде щаслива, отоді я й вирушу, побажавши вам, як ото орли, щасливої мандрівки; де б ви не мандрували. Гноми все-таки благали чарівника не покидати їх. Пропонували йому і золото, й срібло, і самоцвіти драконові, але Гандальф не давався на умовляння.
- Побачимо, побачимо! – відмахнувся він нарешті.- Хоч я гадаю, що вже заробив дещицю того драконового золота,- хай-но ви його ще здобудете!
Після цих його слів гноми перестали благати. Всі пороздягались і викупалися в річці; там, де брід, вона була мілка, чиста і кам’яниста. Сонце вже припікало, тож вони швидко просохли й відчули приплив свіжих сил; тільки ще боліли синці й трохи хотілося їсти. Потім перейшли брід (несучи гобіта на плечах), а далі попрошкували крізь буйне зеленотрав’я, та все попід рядами крислатих дубів і високих берестів.
- А чому бескид називається Каррок? – спитав гобіт, дрібочучи обіч Гандальфа.
- Він назвав його Карроком, тому що взагалі він не каже “бескид”, а “каррок”. Всі скелі та бескиди він називав “карроками”, а цей бескид тому Каррок, що єдиний поблизу його оселі, і він, той “хтось”, його добре знає.
- Хто називає? Хто знає?
- Той Хтось, про якого я говорив,- вельми значна особа. Коли я вас із ним знайомитиму, щоб ви всі були з ним дуже чемні. Я знайомитиму вас із ним помаленьку, по двоє, мабуть, а ви стережіться, нічим не роздратуйте його, а то вже й не знаю, що трапиться. Він буває жахливий, коли розлютиться, хоч може бути й незлим, коли йому догодити. І все-таки я вас застерігаю – розлючується він дуже легко.
Почувши таку розмову чарівника з гобітом, гноми обступили їх колом.
- Чи це не та сама особа, до якої ви нас зараз ведете? І чи не могли б ви знайти кого-небудь із лагіднішою вдачею? І чи не пояснили б ви нам усе це трохи краще? – сипонули вони запитаннями.
- Авжеж, це та сама особа! Ні, я не міг би! І пояснював я дуже докладно,- сердито відповів Гандальф на всі запитання зразу.- Коли хочете знати більше, то його звати Беорн. Він страшенно дужий, а ще він міняє шкіру.
- Що?! Хутряник? Той, хто називає кролика трусиком, коли не зможе видати його хутра за біляче? – перепитав Більбо.
- О небеса! Ні, ні! Ні!! Ні!!! – заперечив Гандальф.- Не будьте дурнем, добродію, якщо тільки можете, і в ім’я всіх чудес не згадуйте більше слова “хутряник”, поки не відійдете на сотню миль від його оселі. Ні цього слова, ні слів “килимок”, “кожух”, “пелерина”, “муфта”, ні інших таких злощасних слів! Він міняє шкіру. Просто міняє свою шкіру: то він ходить величезним чорним ведмедем, то великим, дужим чорночубим чоловіком із здоровезними руками й чималою бородою. Я не можу розповісти вам багато більше, хоч і цього задосить. Дехто каже, що він ведмідь, який походить від великих стародавніх ведмедів з гір, де ті жили до приходу велетнів. Інші кажуть, нібито він чоловік, що походить від перших людей, які мешкали тут, поки ще не прийшли дракони, і з ними Смауг, у цю частину світу, а гобліни не приблукали в гори з півночі. Не скажу напевне, хоч мені здається, що правду кажуть не перші, а другі. Його не дуже розпитаєш.
- Так чи так, а його не беруть ніякі чари, крім його власних. Живе він у великому дерев’яному домі серед діброви. Як людина, він тримає худобу та коней, і ті майже такі самі незвичайні, як і їхній господар. Вони працюють на Беорна і розмовляють з ним. А господар їх не ріже і не їсть, ані полює він чи їсть диких звірів. Він має безліч вуликів з великими лютими бджолами і споживає здебільшого вершки та мед. У подобі ведмедя він бродить по всій околиці. Одного разу вночі я спостерігав, як він сидів самотою на вершині Каррока й дивився на місяця, що хилився до Імлистих гір. І тут я почув, як він прогарчав ведмежою мовою: “Настане той день, коли вони погинуть, і я вернуся туди!” Ось чому я гадаю, що колись він сам прийшов сюди з гір.
Більбо й гноми тепер мали над чим помізкувати, тож більше й не розпитували Гандальфа. Попереду ще була далеченька дорога. Вони все тюпали й тюпали – то вгору схилом, то в долину. Стало припікати. Час від часу перепочивали під деревами, й тоді гобітові так дошкуляв голод, що він їв би й жолуді, коли б хоч скількись їх було вже дозріло й нападало на землю.
Десь аж надвечір їм стали траплятися великі латки квітів – то такі квіти, то інші, й ніде впереміш, от ніби посіяні. Особливо багато було конюшини: хвилювалися під вітерцем ділянки високого “півнячого гребінця”, а далі червона конюшина, й цілі лани білої – низькорослої, з солодким, медовим запахом. У повітрі дзижчало, гуло, бриніло – повсюди снували, клопоталися бджоли. Та які бджоли! Більбо зроду таких не бачив.
“Якщо котрась мене вжалить,- подумав він,- мене так розідме, що я стану вдвічі більший!”
Ці бджоли були більші за шершнів, їхні трутні – більші за людський великий палець – куди більші! – а жовті смужки на чорнющих тілах яріли червленим золотом.
- Ми вже близько,- повідомив Гандальф.- Дісталися до його бджолиних пасовиськ.
За якусь часинку мандрівники добулися до смуги високих, старезних дубів, а проминувши ті дуби, опинилися перед терновим живоплотом, крізь який ані проглянеш, ані продерешся.
- Ви краще зачекайте тут,- сказав чарівник до гномів,- а коли я гукну чи свисну, рушайте за мною (ви побачите, де я пройду), але глядіть, тільки парами, та ще й хвилин через п’ять пара після пари. Бомбур найтовстіший, він сам буде за двох, то хай іде останній. За мною, пане Злоткінс! Десь тут недалечко мають бути ворота.
Отак розпорядившись, Гандальф подався попід живоплотом і з ним настрашений гобіт.
Скоро вони підійшли до дерев’яних воріт, високих і широких, за якими видніли грядки й купка приземкуватих дерев’яних будівель; з них деякі вкриті очеретом, складені з нетесаних колод: комори, стайні, хліви, а також довгастий низький дерев’яний дім. Попід південною смугою величезного живоплоту, з його внутрішнього боку тяглися ряди – ряди за рядами – вуликів зі схожими на дзвони солом’яними шапками. Повітря повнилося гудінням величезних бджіл, що літали туди-сюди, залазили в льотки й вилазили з них.
Чарівник із гобітом штовхнули важкі, рипучі ворота й пішли широкою доріжкою до будинку. По траві до прибульців підбігло кілька коней, добре доглянутих, із лискучою шерстю, і пильно подивилися на них дуже розумними очима; потім, зірвавшись учвал, поскакали до будинку.
- Побігли сказати йому, що прийшли чужі,- пояснив Гандальф.
Тим часом вони з гобітом зайшли на подвір’я, яке обступали з трьох боків сам будинок і два його довгі крила. Посеред подвір’я лежав здоровезний дубовий стовбур, а обіч валялося обрубане гілля. Тут-таки стояв велетенський чоловік із густою чорною бородою та чуприною, з голими ручиськами й ногами в клубках м’язів. На ньому була вовняна сорочка до колін, і він спирався на грубезну сокиру. Коні стояли поруч нього, притулившись головами до його плечей.
- Ух! Ось і вони! – мовив чолов’яга до коней.- І зовсім не страшні. Ви йдіть собі.
І, засміявшись гучним сміхом, поклав сокиру й виступив наперед.
- Хто ви такі й чого вам треба? – спитав не дуже люб’язно, височіючи над Гандальфом.
А Більбо міг би легко пройти поміж ногами господаря обійстя, навіть не нахиляючи голови, щоб не зачепити пелени його брунатної сорочки.
- Я – Гандальф,- назвався чарівник.
- Зроду не чув про такого,- пробурчав чолов’яга.- А це що за малючок? – поцікавився він, нагнувшись і суплячи на гобіта чорні кущі брів.
- Це – пан Злоткінс, гобіт з доброї родини і з бездоганною репутацією,- сказав Гандальф.
Більбо вклонився. Скинув би й капелюха, та не було чого скидати з голови, й сором пік за стільки відірваних гудзиків!
- Я чарівник,- вів далі Гандальф.- Хоч ви не чули про мене, зате я чув про вас. Але, може, ви чули про мого доброго родича Радагаста, що живе біля південного краю Чорного лісу?
- Чув. Непоганий чоловік, як на чарівника. Я з ним бачився не раз,- мовив Беорн.- Ну, тепер я знаю, хто ви такі, чи принаймні кого з себе вдаєте. Чого ж вам треба?
- Сказати правду, ми втратили нашу поклажу, майже збилися з дороги й потребуємо деякої допомоги чи хоч би поради. Ми, бачите, мали чималеньку халепу з гоблінами в горах.
- З гоблінами? – вже лагідніше перепитав чолов’яга.- Ого! То ви мали клопіт із самими гоблінами, отак? Чого ж ви до них подалися?
- Ми до них не збиралися в гості. Вони заскочили нас серед ночі на перевалі, який нам треба було перейти. Ми йшли з тих земель, що на захід звідси; йшли в тутешні краї… та це довга розповідь.
То ви краще зайдіть до господи та розкажіть мені хоч трохи, як це не забере всього дня,- запросив господар і розчинив темні двері, що вели з двору в будинок.
Ідучи за ним, чарівник із гобітом опинилися в просторому передпокої з місцем для вогнища посередині. Стояло літо, але тут горіло вогнище, й дим, шукаючи виходу, здіймався до чорних від кіптяви сволоків і виходив у дірку в даху.
Пройшовши через цей тьмяний передпокій, освітлений тільки вогнищем та світлом із дірки вгорі, вони в менші двері вийшли на якийсь ніби кружганок, де за підпори правили цілі стовбури дерев. Виходив кружганок на південь, і тут було ще тепло, призахідне сонце лило скісне проміння, золотило садочок, де буйно цвіли квіти, підступаючи до самих східців.
Тут усі троє посідали на дерев’яних лавах, і Гандальф повернувся до своєї розповіді, а Більбо, махаючи ногами, що не діставали до підлоги, задивився на квіти, думаючи, які ж то в них назви, адже половину їх він бачив уперше.
- Я йшов через гори з одним чи двома друзями…- почав знову чарівник.
- Чи двома? – перепитав Беорн.- Я бачу тільки одного, та й той малючок.
- Ну, коли по правді, то я не хотів турбувати вас, ведучи зразу весь гурт; хотів з’ясувати спочатку, чи маєте ви для нас час. Можна їх покликати?
- То кличте вже, кличте!
І Гандальф засвистів – то був протяглий, різкий посвист, і скоро, обійшовши будинок садковою стежкою, перед нами стали, кланяючись низько, Торін і Дорі.
- Бачу, ви хотіли сказати “з одним чи трьома”! – зауважив Беорн.- Але це ніякі не гобіти, а гноми!
- Торін Дубощит до ваших послуг! Дорі до ваших послуг! – назвалися обидва гноми, знову кланяючись.
- Дякую, мені ваші послуги не потрібні,- сказав Беорн,- зате, мабуть, вам потрібні мої. Я не так щоб дуже любив гномів, та коли ви справді Торін (син Траїна, сина Трора, наскільки я розумію) і коли ваш товариш заслуговує на довіру, й коли ви ворогуєте з гоблінами й не наміряєтеся робити нічого лихого в моїх землях…- а які, до речі, у вас наміри?
- Гноми йдуть відвідати землі своїх батьків, це на схід від Чорного лісу,- відповів за гномів Гандальф,- і це взагалі чиста випадковість, що ми опинилися у ваших краях. Ми саме переходили Високий перевал, який мав вивести нас на дорогу, що південніше від ваших земель, коли на нас напали гобліни… як я почав був розповідати вам.
- То розповідайте далі! – підохотив Беорн, який зроду не відзначався великою чемністю.
- Почалася жахлива гроза; розгулялися кам’яні велетні, кидаючись брилами, тож на підході до перевалу ми знайшли прихисток у печерці: гобіт, я і ще кілька наших товаришів…
- Ви на двох кажете кілька?
- Не зовсім так. Насправді їх було більше, ніж двоє.
- То де ж вони? Вбиті, з’їдені, вернулися додому?
- Та ні. Здається, вони не прийшли всі, коли я свиснув. Соромляться, мабуть. Бачите, ми дуже боїмося, що нас забагато, що завдамо вам клопоту.
- Нуте, свисніть знову! Здається, вечір я потрачу на гостей, то вже дарма, одне чи двоє,- пробурчав Беорн.
Чарівник свиснув знову, і зараз же з’явилися Норі й Орі; адже, як’ ви пам’ятаєте, Гандальф наказав гномам приходити парами через кожні п’ять хвилин.
-Привіт! – зустрів їх Беорн.- Швидко прийшли – і де ж ви ховалися? Підходьте, мої чортики з коробки!
- Норі до ваших послуг, Орі до…- почали вони, та Беорн урвав їх.
- Дякую вам! Коли мені потрібна буде ваша допомога, я попрошу її у вас. Сідайте та дослухаймо розповідь, а то вона затягнеться до самої вечері.
- Тільки ми поснули,- провадив Гандальф,- як щілина в кінці печерки розширилася, звідти вискочили гобліни й похапали гобіта, гномів і наш табунець коненят…
- Табунець коненят? То ви що – були мандрівний цирк? Чи везли силу всякого товару? Чи ви завжди називаєте шестеро коней табунцем?
- Ні, ні! Як по правді, в нас було більше, ніж шестеро поні, адже й нас було більше, ніж шестеро… Ну, та ось іще двоє!
Цієї самої миті з’явилися Балін і Двалін і вклонилися низько-низько, аж бородами підмели кам’яну долівку. Велетень спочатку був набурмосився, але гноми так силкувалися бути страшенно чемними, так кивали головами, кланялися, та згиналися, та вимахували каптурами (як велить гномівський звичай), що він перестав бурмоситись і захихотів – надто кумедно виглядали ті двоє.
- То ви таки мандрівний цирк,- сказав він.- Гарний, потішний цирк. Заходьте, мої веселуни! І як вас звати? Послуги ваші мені саме зараз не потрібні – тільки ваші імена. Та сідайте, і досить махати бородами!
- Балін і Двалін,- промовили гноми, не сміючи образитись, і, трохи спантеличені, плюхнулися на долівку.
- А тепер – розповідайте далі! – звелів чарівникові Беорн.
- На чому ж я зупинився? Ага – мене не схопили. Я вбив одного чи двох гоблінів спалахом…
- Добре!- прогарчав Беорн.- Значить, і з чарівників буває якась користь.
- …і прослизнув у щілину, перш ніж вона стулилась. Пішов слідом за ними вниз, до головної зали, де було повно гоблінів. Був там і Великий Гоблін із трьома чи й чотирма десятками озброєних охоронців. Я подумав собі: “Навіть коли б вони не були всі прикуті одне до одного, що вдіють дванадцятеро проти тьми ворогів?”
- Дванадцятеро! Уперше чую, щоб вісім і дванадцять було те саме. Чи у вас є ще скількись там чортиків у коробці?
- Та є – ось іще двоє – чи не Філі й Кілі?- сказав Гандальф, і тут вигулькнули Філі з Кілі й стали перед Беорном, усміхаючись та кланяючись.
- Досить!- звелів той.- Сідайте нишком! Далі, Гандальфе!
Тож Гандальф повів свою розповідь далі, дійшовши до сутички в пітьмі, та як вони знайшли нижню браму й жахнулися, з’ясувавши, що загубився пан Злоткінс.
- Ми перелічили себе й побачили, що немає гобіта. Нас лишилося всього чотирнадцять!
- Чотирнадцять! Уперше чую, щоб десять без одного було чотирнадцять. Ви хотіли сказати – дев’ять або ж іще не назвали мені всіх, що йшли з вами.
- Ну, звичайно ж, ви ще не бачили Оїна з Глоїном. Сподіваюся, ви їм пробачите, що вони вас потурбували.
- Ох, та хай виходять усі! Швиденько! Проходьте, ви двоє, й сідайте! Але зважте, Гандальфе: навіть тепер ми маємо вас, десятьох гномів і гобіта, що був загубився. Разом виходить усього одинадцять (без одного загубленого), а не чотирнадцять. Може, чарівники рахують не так, як усі люди? Але прошу, розказуйте далі.
Беорн намагався не виказувати своєї цікавості, але насправді він зацікавився, ще й дуже! Колись давно він знав саме ту частину гір, яку змальовував Гандальф. Господар кивав головою і все бурчав, слухаючи про те, як знайшовся гобіт, як вони з’їхали вниз на кам’яній лавині та як їх звідусіль облягли вовки у лісі.
Коли Гандальф почав розповідати про те, як вони повилазили на дерева, а скрізь унизу сиділи вовки, господар схопився з місця й заходив туди-сюди, бурмочучи:
- Мене там не було! Я б їм підніс щось краще за фейєрверки!
- Ну,- мовив Гандальф, дуже радий, що його розповідь справляє гарне враження,- я робив, що міг. Отак ми й сиділи на деревах, а внизу шаленіли вовки, ліс подекуди зайнявся, коли з гір спустилися гобліни й натрапили на нас. Вони загорлали з радощів і завели пісень, у яких глузували з нас. “На п’яти ялинках аж п’ятнадцять пташок…”
- Лишенько!- вигукнув Беорн.- Не запевняйте мене, нібито гобліни не вміють рахувати. Вони вміють! Дванадцять – не п’ятнадцять, і гобліни це знають.
- І я знаю. Там були ще Біфур з Бофуром. Досі я не насмілювався відрекомендувати їх вам, але ось і вони!
Тут увійшли Біфур з Бофуром.
- І я!- видихнув Бомбур, сопучи позаду. Гладкий гном геть засапався, а ще ж сердився, що його лишили останнього. Не захотівши чекати свої п’ять хвилин, він рушив за Біфуром і Бофуром.
- Що ж, тепер уже вас п’ятнадцять, а оскільки гобліни таки вміють рахувати, гадаю, це і є все, що сиділо на тих деревах. Може, тепер ми дослухаємо вашу історію без ніяких перебивань?
Отоді Більбо збагнув, як розумно вчинив Ган-дальф. Ті перебиваня справді змусили Беорна дужче зацікавитися їхньою історією, а раз у раз перебивана розповідь не дозволяла йому прогнати гномів одразу ж, як підозрілих жебраків. Беорн якомога уникав запрошувати будь-кого до свого дому. Друзів у нього було дуже мало, і жили вони всі далеченько, і з них він ніколи не запрошував більше, ніж двох зразу. А нині в нього на ганку сиділо аж п’ятнадцятеро чужих!
Поки чарівник розповів про те, як їх порятували орли, як перенесли усіх на Каррок, сонце вже й зайшло за вершини Імлистих гір і в Беорновому садку лягли довгі тіні.
- Дуже добра історія!- похвалив він.- Такої цікавої я вже давненько не чував. Якби всі жебраки уміли розповідати такі добрі історії, може, я був би милосердніший до них. Звісно, ви могли все це вигадати, але такою оповідкою, хай навіть вона вигадана, ви заслужили на вечерю. То попоїжмо чого-небудь!
- Залюбки, коли ваша ласка!- водно сказали гості.- Красно вам дякуємо!
В передпокої вже було зовсім темно. Беорн ляснув у долоні, й до приміщення вбігло четверо чудових білих поні та кілька великих, із довгим тулубом, сірих собак. Господар сказав їм щось чудною мовою, схожою на іржання й гавкання. Тварини вибігли й скоро вернулися зі смолоскипами в зубах; запалили смолоскипи від вогнища й позастромляли їх за скоби, забиті в стовпи довкола вогнища. Коли треба було щось нести в передніх лапах, собаки могли ходити на задніх. Швидко вони подіставали дошки й підпірки з-під стін і спорудили біля вогнища столи. Нараз почулося “бе-е! бе-е!”- і ввійшло кілька сніжно-білих овець, яких вів великий чорний, мов вугіль, баран. Одна вівця несла скатертину з вишитими по краях зображеннями тварин; інші несли на своїх широких спинах таці з дерев’яними чашками, тарілками, виделками та металевими ножами,- все це собаки взяли й швидко накрили столи. Ці столи на підпірках були зовсім низенькі, й навіть Більбо міг зручно сидіти за таким столом. Один поні присунув дві невеликі лавки з низькими очеретяними сидіннями й короткими товстими ніжками для Гандальфа з Торіном, а потім поставив біля дальнього кінця столу великого чорного Беорнового стільця – теж низького, на якому вмостився господар, простягти свої величезні ноги попід столом. Оце й були всі стільці, що господар тримав у передпокої, а зробив він їх низькими, як і столи, напевне, задля зручності чудових тварин, котрі йому слугували. А на чому ж посідала решта? Про решту не забули теж. Інші поні вкотили схожі на барабани гладенькі кругляки, досить низькі навіть для Більбо, тож невдовзі всі мандрівники сиділи за Беорновим столом – скільки років цей передпокій не бачив такого численного товариства!
Там вони й повечеряли чи пообідали – розкоші такої не знали, відколи покинули Останній затишний дім і розпрощалися з Елрондом. Довкола миготіло світло смолоскипів і вогнища, а на столі горіли дві високі червоні свічки з бджолиного воску. Гості їли та й пили, а Беорн своїм густим рокітливим голосом розказував їм бувальщини з життя дикого краю по цей бік гір і найбільше – про темний і небезпечний ліс, що простягався далеко на північ і на південь, завдальшки з один день їзди, заступаючи шлях на схід,- про жахливий Чорний ліс.
Гноми слухали й хитали бородами, знаючи, що скоро доведеться насмілитись і ввійти в той ліс, що після гір це буде найбільша з небезпек, які їм треба подолати, перш ніж вони дістануться до драконової твердині. Попоївши, гноми почали розповідати свої історії, але Беорн став ніби сонний і неуважний. Мова їхня була здебільшого про золото, срібло, самоцвіти й про ковальське мистецтво, а Беорн, мабуть, усім тим не цікавився,- в передпокої у нього не було нічого, зробленого із золота чи срібла, і мало речей (крім ножів) з металу.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве