Джон Р. Р. Толкін. “Гобіт”

Довго сиділи вони за столом перед дерев’яними келихами з медовим трунком. Надворі запала темна ніч. У вогнище підкинули дров, смолоскипи догоріли, а гості все сиділи в мерехтливому світлі тремкого полум’я. Стовпи-колони височіли довкола них, а вгорі, в темряві немовби маяло верховіття. Може, то були такі чари, а може, ні, але гобітові причувся в балках шум – неначе вітер шумів у гіллі й сови кричали. Та незабаром Більбо закуняв, голоси немов подаленіли, а перегодом він здригнувся й прокинувся.
Величезні двері зарипіли й хряпнули. Беорн вийшов. Гноми сиділи круг вогнища на підлозі, схрестивши ноги. Бони не забарилися з піснею. Слова були десь отакі, та я наводжу їх не всі, бо пісня співалася довгенько.

Над вереси той вітер мчав,
А в лісі й лист ще не дрижав,
Спадали тіні в безгомінні
І вуж нечутно плазував.
А вітер мчав з холодних гір,
Котивсь, мов вал, ревів, як звір;
Завило гілля від безсилля,
Злетіло листя ген до зір.
Від заходу на схід той вітер
Усякий рух загладив, витер;
На голоси свої усі
Заголосив, несамовитий.
Припали трави до землі,
Комиш у вітра на крилі,-
Над хвилі гребінь в зимнім небі
Рве хмари на шматки малі.
Понад Самітною горою,
Понад драконською норою,
Де валуни ще з давнини,
Летів, де дим курить порою.
Та ось уже тікає пріч
До моря, де панує ніч.
Ось виплив місяць, зорі світять,
Із темрявою віч-на-віч…

Більбо знову закуняв. Раптом підвівся Гандальф.
- Час нам уже спати,- оголосив він.- Нам – але, мабуть, не Беорнові. У цьому передпокої ми можемо відпочивати в мирі та безпеці, але я застерігаю вас усіх – не забувайте, що сказав Беорн, покидаючи нас. Під страхом смерті ви не повинні потикатися надвір до сходу сонця.
Більбо побачив, що їм уже постелено на такому собі помості між стовпами й стіною передпокою. Гобітові припало спати на невеликому солом’яному матрацику, під вовняними ковдрами. Літо не літо, а він заліз під ті ковдри з радістю. Вогонь пригасав, і гобіт заснув. Та серед ночі прокинувся. З вогнища лишилося всього кілька головешок; Гандальф і гноми, судячи з їхнього дихання, спали, місяць підбився високо й, зазираючи в димник, малював на підлозі біле кружало.
Знадвору чулося гарчання і начебто якийсь великий звір шкрібся у двері. Більбо зачудувався: що ж то воно таке? Чи не Беорн у зачарованій своїй подобі? І чи не вдереться він ведмедем та не пошматує їх? Гобіт пірнув під ковдри з головою і знову, попри свої страхи, поринув у сон.
Коли прокинувся, був уже давно ранок. Хтось із гномів перечепився через гобіта в сутіні, де той лежав, і впав, аж гупнуло, з помосту на підлогу. Це був Бофур. Більбо розплющив очі, й гном розбурчався:
- Вставай! А то не лишиться тобі сніданку.
- Сніданку!- підскочив Більбо.- Де сніданок?
- Майже весь у наших шлунках,- відказали інші гноми, снуючи передпокоєм.- А те, що зосталося,- надворі, на ганку. Ми, відколи зійшло сонце, шукаємо скрізь Беорна, та ніде нема його й признаки, хоча, коли ми повиходили на ганок, то там уже на нас чекало снідання.
- А Гандальф де?- запитав Більбо, чимдуж поспішаючи до їжі.
- О! Десь блукає, щось шукає,- відповіли йому.
Але чарівника не було цілий день. Якраз сідало сонце, коли він увійшов до передпокою, де вечеряли гноми з гобітом, а Беорнові чудові тварини незмінно їм прислуговували.
Господаря гості не бачили й нічого про нього не чули від минулої ночі, тож не знали вже, що й думати.
- Де Беорн? І де це ви були цілий день?-загукали гноми.
- Не більше як одне питання за раз і – жодного, поки я не повечеряю! Я не мав ріски в роті відтоді, як уранці поснідав.
Нарешті Гандальф відсунув тарілку й кухоль – з’ївши дві хлібини, а з ними поглинувши чимало масла, меду й відстояних вершків, а ще випивши кварту медового трунку,- і дістав свою люльку.
- Спочатку я відповім на друге запитання,- заявив він.- Та леле! Тут так гарно пускати кільця диму!
І довгенько гноми не могли більш нічого добитися від чарівника, такий той був заклопотаний: знай пускав кільця диму, змушуючи їх обертатися навкруг колон, надаючи їм найрізноманітніших обрисів та кольорів і, зрештою, виганяючи одне за одним у дірку в даху. Знадвору то було, мабуть, чудернацьке видовисько: як ті кільця вискакували на повітря одне за одним – зелені, блакитні, червоні, сріблясті, сірі, жовті, білі; великі й маленькі, причому невеликі прослизали в більші, закручуючись потім у вісімки й, немов зграя птахів, мандрували з вітром удалину.
- Я вистежував ведмежі сліди,- заговорив нарешті Гандальф.- Минулої ночі тут надворі було, напевне, справжнє збіговисько ведмедів. Я швидко переконався, що Беорн не міг сам наробити стільки слідів,- так багато, ще й різної величини. Я сказав би, що там були невеликі ведмеді, великі ведмеді, звичайні ведмеді та ведмеді-велетні, і всі вони танцювали надворі чи не до самого досвітку. Поприходили майже звідусіль, тільки з заходу – з-за річки, від гір – не прийшов жоден. У тому напрямку вів лише один слід, але не звідти йшов ведмідь, а звідси туди. Я простежив цей слід аж до Каррока – там він зникав у річці. Але позад бескиду потік надто глибокий і дужий, і я не міг перебратися на той берег. Ви пам’ятаєте: з цього берега до Каррока можна досить легко перейти вбрід, але той берег обривається крутою скелею в чорторий. Довелося мені пройти не одну милю, поки знайшов місце, де річка була досить широка й мілка, і, де вбрід, де вплав, перебрався на той берег, а тоді не одну милю йшов назад понад річкою, щоб знову натрапити на слід. Але йти далеко по сліду я вже не міг – надто було пізно. Слід вів простісінько до Імлистих гір, де позавчорашнього вечора ми мали миленьку зустріч із вовками-уоргами. Але це, мабуть, я відповів вам і на перше запитання,- скінчив Гандальф і надовго змовк.
Гобіт, як йому здалося, зрозумів, що має на увазі чарівник.
- Що ж нам робити,- залементував він,- коли Беорн приведе сюди всіх тих уоргів та гоблінів? Нас переловлять усіх і повбивають! А ви казали, нібито він не знається з ними…
- Казав. Але не меліть дурниць, пане Злоткінс! Лягайте краще спати – ваші мізки зовсім сонні.
Гобіт відчував себе зовсім знищеним, а що йому більш нічого не лишалося робити, то він і ліг спати. Гноми все співали пісень, а Більбо так і заснув, сушачи свою маленьку голову думками про Беорна. Йому наснилися сотні чорних ведмедів, що при місяці на подвір’ї вели кружка свій повільний, важкий танок. Потім він прокинувся, коли всі спали, й почув те саме шкрябання, дряпання, сопіння та бурчання, що й минулої ночі.
Вранці всіх їх побудив сам Беорн.
- То ви ще всі тут!- сказав він. Тоді взяв гобіта за шкірки й засміявся:
- Ага, тебе ще не з’їли ні уорги, ні гобліни, ні лихі ведмеді!
Тоді геть нешанобливо ткнув пальцем у камізель-ку пана Злоткінса й захихотів:
- Малий трусь-трусь знову гарніє та жирніє на хлібі й медку. То ходи знов до їди!
Тож усі й пішли снідати з господарем. Беорн цього разу був дуже веселий; здавалося, він був у щонайчудовішому настрої, бо смішив товариство потішними історіями. Гостям не довелося довго чудуватися, де він був та чого такий привітний з ними,- господар залюбки пояснив це сам. Ходив, мовляв, за річку й далі в гори – з чого ви можете здогадатися, що він міг швидко мандрувати, принаймні у ведмежій подобі. Випалена вовча галявина швидко переконала його, що частина чарівникової розповіді була правдива; але Беорн довідався не тільки про це. Він спіймав уорга й гобліна, що шастали по лісі. Ті розповіли йому: загони гоблінів разом з уоргами досі полюють на гномів; вони страшенно люті через смерть Великого Гобліна, а ще через обгорілий ніс вовчого ватажка та через загибель від чарівницького вогню багатьох його найближчих поплічників. Оце стільки Беорн добився від них, але він здогадувався, що затіваються ще лихіші діла й що скоро гобліни можуть учинити великий набіг усім своїм військом разом із союзними вовчими зграями на підгірські землі, щоб знайти гномів чи помститися на людях та інших тутешніх мешканцях, які, на їхню, гоблінську, думку, переховують утікачів.
- Ви розказали добру історію,- сказав Беорн,- але вона мені ще більше до душі тепер, коли я переконався, що вона правдива. Ви повинні пробачити мені, що я не повірив вам на слово. Коли б ви жили в околицях Чорного лісу, ви б не вірили на слово нікому, кого б не знали, як рідного брата чи й краще. Я можу тільки додати, що поспішив, скільки мав духу, додому, щоб упевнитися, чи ви в безпеці, й допомогти вам, чим тільки можу. Надалі я матиму кращу думку про гномів. Убити Великого Гобліна, самого Великого Гобліна! І він зловтішно захихотів.
- А що ви зробили з тими – гобліном та уоргом?- несподівано спитав Більбо.
- Ходіть погляньте!- сказав Беорн, і всі пішли за ним кругом будинку. За ворітьми на тичці стирчала гоблінова голова, а до дерева поряд була прицвя-хована вовча шкура. Беорн не знав милосердя до ворогів. Але нині він був другом наших подорожан, і Гандальф надумав, що розумно було б розповісти Беорнові всю їхню історію та сказати про мету мандрівки, щоб дістати таку допомогу, яку тільки він спроможний їм надати.
Ось що Беорн пообіцяв зробити для своїх гостей. Кожному з них він дасть поні, а Гандальфові – коня, щоб доїхали до лісу; дасть і харчів, яких їм стане на кілька тижнів ощадливого харчування. Харчі спакує так, щоб їх якнайзручніше було нести: горіхи, борошно, запечатані воском глеки з сушнею, глиняні горщики з медом, двічі пропечені коржики, які не псуються довгий час; вони такі поживні, що в дорозі їх багато й не треба. Як робити ті коржики – це був один із Беорнових секретів. Відомо тільки, що в них був мед,- так само, як і в більшості його страв. Та й смачні ж то були коржики! Щоправда, після них хотілося пити. Воду, сказав Беорн, гномам не доведеться везти з собою до самого лісу, бо дорогою траплятимуться струмки й джерела. – Але ваша дорога через Чорний ліс темна, небезпечна й тяжка,- застеріг він.- І воду, і їжу знайти там нелегко. Ще не настала пора достигати горіхам (хоч та пора може настати й минути, поки ви вийдете з того боку лісу), а горіхи – це чи не єдине їстівне з усього, що там росте. Лісова дичина там лиха, чудна і непевна. Я забезпечу вас міхами для води й дам луків та стріл. Але я вельми сумніваюся, чи знайдете ви в лісі хоч сяку-таку добру поживу та воду, придатну для пиття. Знаю, тече там один потік, чорний і дужий, перетинаючи лісову стежку. Ви не повинні ані пити з нього, ані в ньому купатися,- чув я, що той потік зачарований; від його води робишся дуже сонливий і забудькуватий. І я не думаю, щоб у тому непевному мороці ви, не відходячи від стежки, вполювали що-небудь – придатне чи непридатне для їжі. А відходити від стежки ви не повинні ні в якому разі.
Оце і всі поради, які я можу вам дати. Коли ви зайдете в ліс, я вже навряд чи зумію допомогти вам чимось; доведеться вам покластися на свій талан, на мужність та на харчі, які я вам даю. Я змушений просити вас відіслати назад моїх поні й коня, перш ніж ви зайдете в ліс. Але я зичу вам швидкої мандрівки, і мій дім відчинений для вас, якщо ви коли-небудь вертатиметеся цим шляхом…
Звісно, гноми і дякували йому, і кланялися, махаючи своїми каптурами та приказуючи: “До ваших послуг, о володарю просторих дерев’яних зал!” Але від цих похмурих напучувань настрій їм зіпсувався; всі відчули, що їхня пригода куди небезпечніша, ніж здавалося досі, та й, хоч би вони і пройшли через усі небезпеки подорожі, все одно наприкінці, так чи інак, на них чекав дракон.
Весь той ранок вони ладналися в дорогу. Десь одразу пополудні востаннє попоїли з Беорном, а тоді посідали на коненят, що їх позичив господар, і, гукнувши не одне “прощавайте”, бадьорим тюпцем виїхали з його воріт.
Коли позаду лишилися Беорнові високі живоплоти у східній частині його земель, мандрівники повернули на північ, а тоді на північний захід. За його порадою вони облишили думку про головну лісову дорогу, до якої треба було йти на південь від його володінь. Якби тоді вони щасливо подолали перевал, стежка повела б їх понад гірським потоком, що впадав у Велику річку на багато миль південніше від Каррока. В тому місці був глибокий брід, який вони могли б перейти, коли б на той час іще мали своїх коненят, а далі широка стежка вела до узлісся, де починалася стара лісова дорога. Але Беорн застеріг їх, що нині тим шляхом часто користуються гобліни, а сама лісова дорога, чув він, за східним узліссям заросла, там нею ніхто не ходить, і веде вона до непрохідних боліт, де давно загубилися стежки. До того ж дорога на тому кінці лісу завжди виходила далеко на південь від Самітної гори, і їм би лишався ще довгий, тяжкий перехід у північному напрямку. Північніше від Каррока Чорний ліс підступав ближче до Великої річки, й, хоч гори тут були ближче, Беорн порадив мандрівцям вибрати цей шлях, адже за кілька днів їзди на північ від Каррока починалася маловідома стежка через Чорний ліс, яка виводила майже прямо до Самітної гори.
- Гобліни,- пояснив Беорн,- не насміляться перебратися через Велику річку на сто миль на північ від Каррока, ані наблизитися до мого дому – вночі його добре охороняють! Але я, бувши на вашому місці, старався б їхати швидко, бо, якщо гобліни вчинять свій набіг скоро, вони переправляться через річку на півдні й прочешуть усю смугу узлісся, щоб відрізати вам шлях через ліс,- а вовки-уорги прудкіші за поні. Та все одно для вас безпечніше прямувати на північ, дарма що ви нібито вертатиметесь назад до гоблінських твердинь,- саме цього вони найменше сподіватимуться, і їм доведеться довше їхати, щоб вас наздогнати. А зараз – мерщій в дорогу!
Ось чому наші мандрівники їхали нині мовчки, пускаючи коненят учвал, де тільки траплялася поросла травою рівнина. Ліворуч темніли гори, а здаля все наближалася позначена смугою дерев річка. Коли вони рушали, сонце ледве ще звернуло на захід і до самого вечора осипало золотом довколишні краєвиди. Тяжко було уявити, що позаду могли гнатися переслідувачі-гобліни, тож, коли між Беорновою господою і гномами лягло багато миль, вони знову розбалакалися й розспівалися, забуваючи помалу про темну лісову стежку попереду. Однак увечері, коли посутеніло і призахідне сонце запалило вершини гір, подорожні отаборились і виставили вартового; більшість їх спала неспокійно, і снилося їм виття вовчої гонитви та гоблінячі крики.
А проте ранок настав знову ясний і погідний. Туман, схожий на осінній, білів на землі, повітря було прохолодне, та ось на сході зійшло червоне сонце, й туман щез. Тіні були ще довгі, коли гноми знов рушили в путь. Їхали отак ще два дні і тільки й бачили, що трави, та квіти, та птахів, та розкидані то тут, то там дерева і зрідка – невеликі стада благородних оленів, які скубли траву чи лежали в холодочку опівдні. Часом Більбо помічав гіллясті роги, що стирчали з високої трави, і мав їх спочатку за сухе гілля дерев. Третього вечора гноми все гнали вперед – адже Беорн сказав, що вони повинні дістатися до узлісся на ранок четвертого дня,- й чимало проїхали смерком і вночі при місячному світлі.
Щовечора, коли поночіло, гобітові ввижалися то праворуч, то ліворуч невиразні обриси величезного ведмедя, що біг покрадьки туди ж таки, куди вони їхали. Та коли він зважувався заговорити про це з Гандальфом, чарівник лише відказував:
- Цить! І не звертай уваги!
Уранці рушили ще вдосвіта, дарма що сон їхній був короткий. Щойно засірів день, як побачили ліс: він ніби сунув їм назустріч чи очікував на них чорним понурим муром. Земля почала здійматися перед ними пологим пагорбом, і гобітові здалося, неначе їх огортає якась похмура тиша. Менше чулося пташиних співів. Олені більше не траплялися, і навіть кролів не було видно. Десь за полудень добулись до узлісся і стали на спочинок трохи не під величезним, навислим гіллям крайніх дерев. Стовбури були товстелезні, сучкуваті, з наростами, гілля покручене, листя темне й продовгасте. Плющ вився по деревах і стелився по землі.
- Ну, ось і Чорний ліс!- мовив Гандальф.- Найбільший з лісів північного світу. Сподіваюся, вам до вподоби його вигляд. А тепер ви повинні відіслати назад цих чудових, але позичених поні.
Гноми були заремствували, але чарівник звелів їм не клеїти дурня.
- Беорн не так далеко, як вам здається, і хай там що, а вам би годилося краще дотримувати своїх обіцянок, бо ворог з нього немилосердний. Очі пана Злоткінса зіркіші за ваші, якщо ви не бачили кожного вечора після сутінків величезного ведмедя – він біг віддалік у тому напрямку, що й ми їхали, або сидів при місяці, оберігаючи наш нічліг. Стеріг не тільки вас, а й своїх поні. Беорн може бути вашим другом, але своїх тварин він любить, як власних дітей. Вам і невтямки, яку виказав він добрість, дозволивши гномам їхати на його коненятах так далеко й так швидко, і що вам буде, коли спробуєте взяти їх у ліс.
- А як тоді з конем?- нагадав Торін.- Ви ж не сказали, що відішлете назад коня.
- Не сказав, бо й не відсилаю.
- Як же ваша обіцянка?
- Про обіцянку я подбаю. Я не відсилаю коня, бо вертаюся на ньому!
Тоді гноми збагнули, що Гандальф хоче покинути їх перед самісіньким Чорним лісом, і їх охопив відчай. Але ніякі їхні слова не могли похитнути його волі.
- Все це ми обговорили ще тоді, як висадилися на Карроку,- сказав він.- Не варто сперечатися. У мене, як я вже казав вам, є невідкладні справи далеко на півдні, а я й так спізнююся через клопоти з вашим плем’ям. Може, ми ще стрінемося з вами, поки все скінчиться, хоча, звісно, можемо й не стрітись. Це залежить від вашого талану, від вашої мужності й кмітливості; а ще ж я посилаю з вами пана Злоткінса. Я вже казав, що він здатний на більше, ніж ви здогадуєтеся, і ви дуже скоро переконаєтеся в цьому. Отож веселіше, Більбо, й не будьте таким похмурим. Веселіше, “Торіне й Компанія”! Зрештою, це ваш похід. Думайте про скарб, який чекає на вас наприкінці, й забудьте про ліс та про дракона – принаймні до ранку!
Коли настав ранок, Гандальф повторив те саме. Тож не лишалося нічого іншого, як набрати в міхи води з чистого джерела, що його вони знайшли недалеко від входу в ліс та розв’ючити коненят. Поклажу розподілили поміж себе як могли справедливіше, а проте гобітові його частка здалася надто важкою і стомливою,- аж ніяк не до вподоби йому було тупати милю за милею з таким тягарем на плечах.
- А ти не турбуйся!- заспокоїв його Торін.- Дуже скоро твоя ноша полегшає. Скоро, ох, дуже скоро, коли забракне харчів, ми всі побажаємо, щоб наші клунки поважчали.
Нарешті вони розпрощалися з коненятами й повернули їхні голови в напрямку домівки. Весело подріботіли поні геть – здавалося, вони були страшенно раді, що можуть помахати хвостами сутіні Чорного лісу. Більбо міг би заприсягтися, що тієї самої хвилини схожа на ведмедя істота покинула затінок лісу і перевальцем почимчикувала слідом за коненятами.
Тепер почав прощатися Гандальф. Більбо сидів на землі – він почувався дуже нещасним і так хотів опинитися разом з чарівником на його високому коні! Після вельми скромного сніданку гобіт зайшов був у ліс, і там ясний ранок видався йому темною, ще й дуже підступною ніччю. “Так ніби хтось стежить за тобою і вичікує”,- сказав він собі подумки.
- Прощавай!- мовив Гандальф Торінові.- Прощавайте і ви всі, прощавайте! Нині ваш шлях – просто через ліс. Не сходьте зі стежки! Бо, коли зійдете, тисяча проти одного, що ви не віднайдете її знову й ніколи не виберетеся з Чорного лісу, і тоді навряд чи я або хто інший побачить вас знову.
- А нам неодмінно треба йти через ліс? – простогнав гобіт.
- Так, неодмінно!- відповів чарівник.- Якщо ви хочете дістатися на той бік. Ви мусите або йти через ліс, або все облишити. І я не дозволю вам, пане Злоткінс, вийти з гри тепер. Мені соромно за вас, що ви таке думаєте. Заради мене ви повинні доглянути всіх цих гномів,- закінчив він сміючись.
- Ні, ні!- заперечив Більбо.- Я не те хотів сказати. Я мав на увазі, чи нема якої кружної дороги?
- Є, коли вам до вподоби пройти добрих двісті миль на північ і ще вдвічі більше – на південь. Але навіть так ви не матимете безпечної дороги. В цій частині світу взагалі нема безпечних доріг. Пам’ятайте, що нині ви перебуваєте за межею Дикого краю, і хоч би де ви пішли, скрізь на вас чигають чудні пригоди. Перш ніж ви обійдете Чорний ліс із півночі, ви опинитеся якраз на схилах Сивих гір, а там аж кишить гоблінами, гоб-гоблінами та орками щонайгіршого виду і роду. Ви ще не обійдете лісу на півдні, як потрапите на землі Некромансера, і навіть вам, Більбо, не треба розказувати історій про того чорного чаклуна. Не раджу вам і близько підходити до тих місць, над якими нависає його чорна вежа! Тримайтеся лісової стежки, бадьоріться, надійтеся на краще і, якщо вам страшенно поталанить, ви, може, і вийдете з лісу одного чудового дня і побачите перед себе внизу Довгі болота, а за ними, далеко на сході, Самітну гору, де гніздиться старий Смауг, хоча, сподіваюся, він не чекає вас у гості.
- З вас таки чудовий розрадник,- пробурчав Торін.- Прощавайте! Якщо ви не йдете з нами, то краще їдьте геть без зайвих балачок!
- То прощавайте, прощавайте насправді!- мовив Гандальф і, повернувши свого коня, помчав униз схилом на захід. Але він не зміг побороти спокуси сказати ще найостанніше слово. Від’їхавши на таку відстань, що мандрівники ще могли його почути, він обернувся і, приклавши долоні до рота, гукнув. Гноми ледь розчули слова:
- Прощавайте! Шануйтеся, бережіться і – НЕ СХОДЬТЕ ЗІ СТЕЖКИ!
Тоді пустив коня учвал і незабаром зник з очей.
- Ох, прощавай і їдь собі геть!- пробурчали гноми, подвійно сердиті ще й через те, що втрата проводиря сповнювала їх жахом. Тепер починалася найнебезпечніша частина всієї їхньої подорожі. Кожен завдав собі на плечі свою важку ношу та ще міх з водою, і, повернувшися спиною до сонячного світла, що грало на рівнині, вони увійшли в ліс.

Розділ восьмий
МУХИ ТА ПАВУКИ
Ішли вервечкою. Починалася стежка такою собі аркою, що вела в темний тунель; ту арку утворювали двоє величезних дерев, що хилилися одне до одного,- старезні, майже задушені плющем, обвішані бородами моху, з поодинокими зчорнілими листочками на гіллі. Сама стежка була вузька; звиваючись, бігла вона поміж стовбурів. Скоро світлий отвір арки став маленькою яскравою цяткою далеко позаду. Тиша стояла така глибока, що, здавалося, вони тупотіли ногами, а всі дерева нашорошено схилялись над прихідьками і дослухалися.
Коли очі звикли до сутіні, мандрівники стали дещо розрізняти обабіч серед тьмяно-зеленого мерехтіння. Іноді тонесенькому промінчикові сонця щастило випадково прослизнути в якусь щілину в листі високо вгорі, й потім – коли йому ще більше щастило – не згубитись нижче в плетиві гілля та плутанині галуззя, він тонким і ясним жалом устромлявся в стежку. Але таке траплялося рідко, а скоро й зовсім перестало траплятися.
У Чорному лісі водилися чорні білки. Коли зіркі гобітові очі почали розрізняти окремі предмети в цій пітьмі, він часом помічав, як білки тікали зі стежки, ховаючись за стовбури дерев. Чулися також якісь чудні звуки; щось там рохкало, вовтузилося, шелестіло в підліску, в товстелезних купах опалого листу,- але Більбо не міг роздивитися, що видавало ті звуки. Найбридкіше з того, що вони бачили, було павутиння – темне, густе павутиння, сплетене з незвичайно товстих ниток, часто нап’яте між двох дерев чи в нижніх гілках одного дерева. Жодна павутина не перетинала стежки, але невідомо було, чи то від якихось добрих чарів чи ще чомусь.
Минуло небагато часу, й гноми зненавиділи ліс усім серцем – так само, як ненавиділи ще недавно гоблінські тунелі; тільки ліс начебто лишав їм ще менше надії на те, що колись йому буде кінець. Але вони мусили йти і йти вперед, хоч і знудьгувалися давно за світлом сонця, хоч як тужили за ласкавим доторком вітру до обличчя. Тут, під лісовим дахом, повітря не рухалося зовсім; воно тут завжди було застигле, тьмяне й задушливе. Відчували це навіть гноми, звичні рити ходи під землею та довго жити без сонячного світла, але гобітові, який любив у норі жити, а не збувати літні дні, здавалося, ніби щось йому повільно стискає горло.
Найтяжче минали ночі. Ніч була не просто чорна, як смола; це була справжня смола – така чорна, що в ній нічогісінько не розгледиш. Більбо махне було рукою перед своїм носом і не побачить її зовсім. Ну, та заради справедливості слід, мабуть, сказати, що мандрівники таки бачили щось,- вони бачили очі. Спали, щільно притулившись одне до одного, пильнуючи кожен по черзі й, коли була гобітова черга пильнувати, він бачив ніби жарини в довколишній темряві. Часом на нього зблизька витріщалася то пара жовтих, то червоних, то зелених очей, що згодом поволі тьмяніли й зникали, а тоді помалу засвічувалися в іншому місці. Іноді очі світилися просто з гілля в них над головою, і це жахало найдужче. Та найосоружніші йому були страшні бліді кулясті очі. “Такі очі,- подумалося йому,- бувають не у звірів, а в комах, тільки ж ці неймовірно великі”.
Хоч було ще не дуже холодно, пробували палити вночі сторожові багаття, та незабаром відмовилися від цього. Вогонь немовби притягав сотні й сотні очей зусібіч, хоча ті створіння, хоч би хто вони були, остерігалися показуватись у світлі несмілих пломінців. До того ж на вогонь летіли тисячі темно-сірих і чорних мотилів, деякі завбільшки з людську долоню; вони били крильцями й дзижчали коло вух. Цього гноми не могли стерпіти – а ще величезних кажанів, чорних, мов капелюх-циліндр. Тож вони перестали палити вогнища й сиділи ночами, дрімаючи посеред неосяжної, моторошної чорноти.
Все це тривало так довго, що здавалося гобіту вічністю. І він був завжди голодний, бо гноми дуже ощадливо витрачали харчі. Але хоч як вони ощаджали, а дні минали за днями, і ліс так само стояв довкола, мов кінця йому не було, і мандрівники почали непокоїтися, їжа колись та мала скінчитись; а втім, їхні припаси вже й почали вичерпуватися. Спробували стріляти в білок і витратили чимало стріл, поки збили одну на стежку. Та коли її засмажили, м’ясо виявилося таким гидким на смак, що полювати білок перестали.
А ще допікала спрага, бо води в них лишалося зовсім небагато, і за весь цей час їм не трапилося ні джерела, ні струмочка. Отакі в мандрівників були справи, коли одного дня вони побачили, що впоперек їхньої стежки тече річка. Із бистрою та дужою течією, але не дуже широка саме в цьому місці, була вона чорна чи такою здавалася в тім мороці. Гаразд, що Беорн попередив їх про ту річку, а то б вони з неї напилися, байдуже про колір води, і наповнили б ті міхи, що спорожніли. А так вони тільки задумались, як переправитися, не намочившись у зачарованій воді. Колись через річку був перекинутий дерев’яний місток, та він підгнив і завалився, і нині лише зламані стовпці стирчали біля берега.
Більбо став навколішки і задивився вперед.
- На тому березі є човен!- вигукнув він.- І чого б йому не бути на цьому боці!
- Як далеко він звідсіля, на твою думку?- спитав Торін, бо всі досі вже знали, що Більбо серед них найзіркіший.
- Зовсім недалеко. Не далі, ніж за дванадцять ярдів * звідси.
* Я р д – міра довжини; дорівнює трьом футам, або приблизно 91 см.
- Дванадцять ярдів! Я сказав би – щонайменше тридцять, але мої очі вже не ті, що були сто років тому. Таж дванадцять ярдів для нас – однаково, що ціла миля. Нам ані перестрибнути річку, ані спробувати перейти її вбрід чи переплисти.
- Чи може хтось із вас кинути мотузку?
- І що з того? Човен напевне прив’язаний, навіть якби ми зачепили його гаком, у чому я сумніваюся.
- Не думаю, щоб човен був прив’язаний, хоча, звісно, я не можу визначити напевне при цьому світлі. Тільки ж мені здається, що його просто витягли на берег, а берег низький у тому місці, де стежка збігає до води.
- Дорі найдужчий, але Філі наймолодший і досі має найкращий зір,- сказав Торін.- Філі, підійди-но сюди і спробуй побачити човен, про який говорить пан Злоткінс.
Філі здалося, що він бачить човен; тож, коли він добре вгледівся в морок, щоб визначити напрямок, йому подали мотузку. Гноми мали кілька мотузок із собою; до кінця найбільшої прив’язали один із тих великих залізних гаків, якими кріпили свої клунки до ременів на плечах. Філі взяв гак у руку, виважив і кинув через потік. Плюсь!- гак упав У воду.
- Не докинув!- сказав Більбо, вдивляючись уперед.- Ще б зо два фути, і гак упав би на човен.
Спробуй-но ще. Навряд чи ті чари такі сильні, щоб зашкодили тобі, коли ти просто візьмешся за мокру мотузку.
Витягши назад мотузку, Філі все-таки з острахом узяв гак у руки. Цього разу він розмахнувся дужче.
- Спокійно!- застеріг Більбо.- Цього разу ти закинув гак аж у ліс на той бік. Тягни мотузку, та помаленьку!
Філі повільно потяг мотузку до себе, і за хвилину Більбо сказав:
- Обережно! Гак на човні; сподіваймося, що він зачепиться.
Гак зачепився. Мотузка натяглась, але Філі даремно напружувався. На поміч йому прийшов Кілі, а тоді ще Оїн і Глоїн. Вони смикали й смикали, і раптом усі попадали навзнак. Але гобіт був насторожі; він спіймав мотузку і паличкою відбив чорного човника, що шугнув через річку.
- Поможіть!- крикнув він, і Балін ледве встиг схопити човника, якого вже відносила течія.
- Він був таки прив’язаний,- сказав старий гном, дивлячись на огризок каната, що звисав з човника.- Добре потягли, хлопці, та й добре, що наша мотузка виявилась міцніша.
- Хто переправиться перший?- спитав Більбо.
- Я,- сказав Торін,- і ти зі мною, а ще Балін і Філі. Саме стільки нас витримає зразу човник. Потім – Кілі, Оїн, Глоїн і Дорі; за ними – Орі, Норі, Біфур і Бофур; останні перевезуться Двалін і Бомбур.
- Я вічно останній, і це мені не подобається,- заявив Бомбур.- Хай сьогодні буде черга когось іншого.
- Краще б ти був не ставав таким гладким. А коли вже ти гладкий, то мусиш їхати з останнім, найлегшим перевозом. Не супереч наказам, а то щось лихе скоїться з тобою.
- Тут немає весел. Як ви збираєтеся гнати човника до того берега?- спитав гобіт.
- Дайте мені ще одну мотузку й ще один гак,- попросив Філі.
Йому дали мотузку з гаком, і він кинув гак у морок – уперед і якомога вище. Гак не впав, і мандрівники зрозуміли, що він, певне, застряг десь у гіллі.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Квітень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Підписка

  • Цікаве