Джон Р. Р. Толкін. “Гобіт”

- Тепер сідайте в човен,- сказав Філі,- і хтось із вас хай тягне за мотузку, зачеплену в гіллі на тому березі. Хтось інший має тримати гак, який я кидав спершу, а коли ви переправитеся на той берег, він зачепить гаком човен, і ви знову притягнете човен назад.
У такий спосіб вони незабаром усі перевезлися через зачарований потік. Двалін із скрученою мотузкою на руці якраз вибрався з човника, і Бомбур, усе ще буркочучи, наготувався ступити на землю слідом за Дваліном, коли сталося щось лихе. На стежці попереду почувся тупіт копит. І тут-таки з пітьми просто вилетів олень, рятуючись чи не від якої погоні. Він налетів на гурт гномів, поперекидавши їх, і весь напружився, наготувавшись до стрибка. Ось олень злетів високо в повітря і могутнім стрибком перенісся через воду. Та він не приземлився неушкодженим. З усього гурту лише Торін зберіг спокій і самовладання. Ступивши на берег, він зразу напнув тятиву й наклав стрілу – про всяк випадок, якщо з’явиться прихований сторож човна, хоч би хто там його стеріг. І тепер ватажок послав швидку й певну стрілу в звіра, що розплатався в стрибку. Досягши протилежного берега, олень спіткнувся. Сутінь поглинула його, але гноми вчули перебій в тупоті копит, і раптом усе стихло.
Та не встигли вони радісно скрикнути, хвалячи Торінів постріл, як розпачливий вигук Злоткінса вибив їм з голів усяку думку про оленину:
- Бомбур упав у річку! Бомбур тоне!
На жаль, так воно й було. Бомбур тільки ступив однією ногою на землю, як налетів олень і стрибнув поверх нього. Гном спіткнувся, відштовхнувши другою ногою човен від берега, а тоді повалився в чорну воду. Його руки лише ковзнули по слизькому прибережному корінню, а човник тим часом, поволі крутячись, відплив геть і зник з очей.
Всі метнулися до берега; Бомбурів каптур ще виднів на воді. Хутчій кинули товаришеві мотузку з гаком. Бомбурова рука вчепилася в мотузку, і його витягли на берег. Звісно, Бомбур викупався з голови до п’ят, але то було не найгірше. Коли його поклали на землю, гладкий гном уже міцно спав, стискаючи рукою мотузку,- так міцно, що не могли розчепити його пальців. Що вони тільки йому не робили, а Бомбур спав собі та й годі.
Мандрівники ще стояли над Бомбуром, кленучи його незугарність і свою нещасливу долю і оплакуючи втрачений човен, без якого не могли вернутись по підстреленого оленя, коли це почули невиразний звук ріжка в лісі й неначе далекий гавкіт собак. Усі враз позамовкали й посідали на землю, і здалося їм, ніби чують гамір великого полювання, що посувалося на північ від стежки, а проте вони не бачили ні мисливців, ні собак.
Так гноми сиділи довгенько, не сміючи ворухнутись. Бомбур спав собі з усмішкою на обличчі, так наче йому байдуже стало до всіх прикрощів, що досі його непокоїли. Зненацька на стежці попереду з’явився гурточок оленів – олениця з оленятами, та всі сніжно-білі, як самець був увесь темний. Білими тінями мріли вони в сутіні. Торін не встиг подати голос, як троє гномів зірвалися на ноги й послали стріли зі своїх луків. Не схоже було, щоб хоч одна з тих стріл влучила в ціль. Олені повернулися і зникли поміж дерев так само тихо, як і з’явились, і даремно гноми вистрелили ще й навздогін.
- Стривайте! Стривайте!- загукав Торін, та було запізно – схвильовані гноми витратили свої останні стріли, й тепер з луків, що їх дав Беорн, не було ніякої користі.
Того вечора всі сиділи похмурі, й відтоді похмурість дедалі густішала навколо них. Хоч вони й переправилися через зачаровану річку, але стежка все повзла вперед так само ліниво, як і досі, а в лісі ‘ теж не помітно було ніякої переміни. А проте якби гноми краще знали ліс та подумали, що мало означати оте полювання й гурточок білих оленів на стежці попереду, то здогадалися б: нарешті наблизилися вони до східного узлісся; і вийшли б невдовзі, коли б підтримували в собі мужність і надію, до таких місцин, де рідше росли дерева й до землі пробивалося сонце.
Але гноми цього не знали, а ще ж були обтяжені важким тілом Бомбура – його треба було якось нести. Це стомливе завдання вони виконували, розбившись по четверо й міняючись по черзі, а тим часом восьмеро розподіляли поміж себе поклажу чотирьох носіїв. Нічого такого у них не вийшло б, коли б ноша кожного не полегшала набагато за останні дні; проте Бомбур, що все спав та усміхався, був нікудишньою заміною яким завгодно важким клункам із харчами. Скоро настав день, коли майже не лишилося ні їжі, ні води. В лісі, хоч як вони видивлялись, не траплялося нічого їстівного – тільки гриби-поганки й трава з блідими листочками й неприємним запахом.
По чотирьох днях дороги від зачарованої річки вони дійшли до такої ділянки лісу, де здебільшого росли буки. Спочатку гноми наче й зраділи переміні, бо тут не було підліску й морок стояв не такий густий. Довкола розливалося зеленаве світло, і подекуди можна було щось розгледіти трохи далі від стежки. Але ж те світло показувало тільки безконечні ряди прямих сірих стовбурів, що скидалися на колони в якійсь неосяжній сутінковій залі. Тут подихав вітерець, та зітхав він якось сумовито. Зрідка з дерева злітав листочок, мов щоб нагадати про близьку осінь. Ноги мандрівників шурхали в мертвому листі, занесеному вітром на стежку з товстих багряних килимів лісу, листі незліченних осеней.
Бомбур усе не прокидався, і гноми дуже знесилилися. Часом чули сміх, що сповнював їх тривогою. А то ще звіддалік долинали співи. Сміялися приємні, не гоблінські голоси, і співи були чудові, але здавалися моторошними й химерними і не тішили гномів,- навпаки, ті з останніх сил чимдуж поспішали далі від цих місць.
Через два дні помітили, що стежка спускається донизу, і скоро опинилися в долині, порослій майже самими могутніми дубами.
- Чи цьому клятому лісові кінця немає?- спересердя сказав Торін.- Хтось повинен вилізти на дерево і, по змозі, виткнути голову вище листяного даху, щоб роздивитися довкола. Треба тільки вибрати найвище дерево, що нависає над стежкою.
Звичайно, той “хтось” був Більбо. Вибір упав на нього. Адже, щоб із верхолаза була якась користь, він повинен виткнути голову над найвищим листям; отже, він мав бути таким легким, щоб його витримали найвищі і найтонші гіллячки. Бідолашний Злоткінс у житті своєму дуже мало лазив по деревах, але гноми підсадили його в найнижче гілля велетенського дуба, що ріс якраз посеред стежки, і, вмієш чи не вмієш, мусив гобіт дертися вгору.
Він пробивався як міг крізь плетиво гілок, і не раз йому хльоскало по очах, і позеленився, й забруднився від старої кори товщих гілок; не раз губив опору під ногами й ледве встигав ухопитися за галузку; і нарешті, після неймовірних зусиль у труднющому місці, де наче не було жодної зручної гіллячки, Більбо добувся до верхівки. Весь цей час він тільки й думав, чи немає на дубі павуків та як він спуститься вниз (коли не впаде).
Але ось він вистромив голову над листяним дахом і таки побачив павуків. Тільки ці павуки були невеликі, звичайні, й полювали вони на метеликів. Очі гобітові трохи не осліпли від сяйва. Гноми щось кричали йому знизу, але відповідати він не міг – тільки тримався і кліпав очима. Яскраво світило сонце, і нескоро Більбо призвичаївся до світла.) А коли призвичаївся, побачив скрізь довкола себе; море темної зелені, яке то тут, то там брижив вітрець. А ще навкруг літали сотні метеликів.
Гадаю, що ті метелики були з “пурпурових імператорів” – метеликів, що полюбляють верхівки дібров, от тільки були вони зовсім не пурпурові, а темні-темні, оксамитово-чорні, без будь-яких пляминок чи рисочок іншого кольору.
Довго дивився гобіт на “чорних імператорів”, тішачись леготом, що ворушив йому чуприну, пестив щоки; та зрештою вчув крики гномів, які з нетерплячки аж ногами тупотіли внизу, щоб нагадати Злоткінсові про його справжнє завдання. Але марні були ті надії. Скільки він не дивився навсібіч, а не бачив кінця-краю деревам і листю. Серце його як звеселилось ясним сонцем та приємним вітерцем, так і посмутніло знову: треба було злазити, а внизу на нього не чекало ані ріски їжі.
Насправді, як я вже казав вам, мандрівники перебували недалеко від краю лісу. Більбо міг би помітити, що дерево, на котре він видерся, хоч і високе, росло близько до дна широкої долини, тож із його верхівки здавалося, що верхівки інших дерев здіймаються довкола, мовби краї величезної чаші, й гобіт не міг сподіватися побачити, чи далеко ще тягнеться ліс. Та він цього не помітив і поліз додолу, сповнений відчаю. Нарешті він спустився додолу і не зміг нічого розгледіти в довколишній сутіні. Від того, що він розповів, гноми відчули себе так само нещасними.
- Ліс тягнеться, тягнеться, тягнеться без кінця у всі боки! Що нам робити? І яке пуття з гобіта, що нам його накинули?! – закричали гноми, так ніби він був у чомусь винний. Чхати вони хотіли на гобітових метеликів і тільки ще дужче розлютилися, коли Більбо розповів їм про чудовий вітерець,- надто були вони важкі, щоб видертися на вершечок дуба і той вітерець відчути.
Увечері мандрівники поїли останні свої скоринки та крихти. Коли попрокидалися вранці, перше, що завважили, це був усе той самий гризький голод, а друге – дощ: то тут, то там важкі краплини спадали на лісову долівку. Те крапання лише нагадало їм, що вони ще й страшенно хочуть пити, але ніяк не полегшило їхніх страждань. Бо ж хіба вгамуєш палючу спрагу, ставши під велетенським дубом і чекаючи, коли-то крапне тобі на язик? Ото хіба Бомбур приніс несподівану крихту втіхи.
Зненацька товстун прокинувся і сів, чухаючи голову. Бомбур ніяк не міг збагнути, де ж це він, ані чому такий голодний, бо забув геть усе, що з ним було, відколи вирушив з усіма в дорогу того далекого квітневого ранку. Останнє, що Бомбур пам’ятав, це була гостина в гобітовій оселі; розповідаючи йому про всі пригоди, яких вони зазнали відтоді, товариші насилу змусили його в те повірити.
Почувши, що не лишилося нічого їсти, Бомбур сів і заплакав, бо почувався дуже кволим, йому підгиналися ноги.
- І нащо я взагалі прокидався! – приказував він.- Мені снилися такі гарні сни. Нібито я йшов лісом, схожим на оцей, тільки освітленим смолоскипами й світильниками, розвішаними в гіллі дерев, та вогнищами, що горіли на землі, й там справляли бенкет, якому не було кінця. Там сидів лісовий король, у короні з листя, і лунали веселі співи, і я не зміг би полічити чи описати всіх наїдків та напитків, що там були…
- То й не силкуйся,- урвав його Торін.- Якщо ти не здатен говорити ні про що інше, краще мовчи. Ти й так нам завдав досить клопоту. Якби ти не прокинувся, нам слід було б залишити тебе в лісі разом із твоїми дурними снами. Нести тебе, та ще після тижнів мізерного харчування,- зовсім не жарти.
Але що діяти? Гномам нічого не лишалось, як затягнути пояси на порожніх животах і, закинувши за плечі порожні мішки та клунки, тюпати далі стежкою, не дуже й надіючись, що ліс кінчиться швидше, ніж вони полягають і помруть від голоду. Цілий день повільно й стомлено посувалися вперед, а Бомбур усе нарікав, що ноги не хочуть нести його і що він оце ліг би та й заснув.
- Не смій! – заявили йому всі.- Хай і твої ноги потрудяться,- ми тебе он скільки несли!
І все одно невдовзі він заявив, що не ступить більше й кроку, і простягся на землі.
- Ідіть далі, якщо вам треба,- ще сказав він.- А я ляжу собі тут і засну, й снитиму про їжу, коли
не можна дістати її ніяким іншим чином. Сподіваюся, що не прокинуся більш ніколи.
Ту ж мить Балін, що йшов попереду, вигукнув:
- Що це? Наче вогонь мерехтить он там, у лісі!
Всі подивилися туди, куди показував Балін, і побачили якесь червоне мерехтіння в сутіні; потім біля першого вогника замерехтів ще, і ще один. Навіть Бомбур підвівся на ноги, і весь гурт подався мерщій вперед – байдуже, чи там тролі, чи гобліни. Світло мерехтіло попереду і трохи ліворуч від стежки, й коли нарешті порівнялися з ним, усім здалося, що бачать, як там під деревами горять смолоскипи та вогнища, тільки далеченько від стежки.
- Схоже на те, що справджуються мої сни,- видихнув Бомбур, хекаючи позаду. Він ладен був так і кинутися в ліс, до тих вогнів. Але решта надто добре пам’ятала застереження чарівника та Беорна.
- Кепський то бенкет, коли ми не вернемося з нього живими,- сказав Торін.
- Але без бенкету, зрештою, ми протримаємось не набагато довше,- заперечив Бомбур, і гобіт усім серцем погодився з цими словами.
Довго вони сперечалися і так і сяк, аж поки домовилися послати двох розвідників, щоб підповзли якнайближче до тих вогнів і гарненько все роздивилися. Але як дійшло до вибору, кого ж послати, охочих не знайшлося – ніхто не хотів загубитися, щоб потім ніколи не повернутись до товаришів. Кінець кінцем, попри всі застереження, за них вирішив голод – адже Бомбур не вгавав, змальовуючи всяку смакоту, яку, згідно з його сном, їли на тому лісовому бенкеті. Отож усі полишили стежку й разом пірнули в гущавину.
Довго вони продиралися й повзли, поки, визирнувши з-за стовбурів, побачили галявину, де було зрубано кілька дерев і вирівняно грунт. Там сиділо багато якогось люду – з виду ніби ельфи; вбрані в зелене та брунатне, великим колом сиділи вони на кругляках, на які розпиляно зрубані дерева. Посередині кола горіло багаття, довкруги палали прикріплені до дерев смолоскипи, але найчудовіше було те, що бенкетники їли, пили й весело сміялись.
Пахощі смаженого м’ясива так дурманили, що мандрівники, не змовляючись, як один підвелись і посунули в те коло з єдиною думкою – випросити їжі. Але щойно перший з них ступив на галявину, як мовби чари погасили всі вогні. Хтось підгилив ногою вогнище, вгору полетіли снопи іскор і згасли. Гноми загубилися в непроглядній пітьмі й довгенько не могли навіть знайти одне одного. Кидаючись, мов несамовиті, на всі боки, перечіплюючись через колоди, набиваючи гулі об стовбури, кричачи й гукаючи (аж поки побудили, мабуть, усе живе в лісі на багато миль довкола), вони нарешті спромоглись зібратися докупи й перелічити себе на дотик. На той час вони, звичайно, забули геть-чисто, в якому напрямку стежка, і, отже, безнадійно загубилися – до ранку принаймні.
Нічого не лишалось, як облягтися на ніч там-таки, де вони стояли. Боячись розгубитися знову, гноми навіть не наважувались пошукати на землі решток їжі. Та вони ще й не полягали, а Більбо тільки починав куняти, коли Дорі, чия черга була пильнувати, голосно прошепотів:
- Вогні знову засвічуються он там – їх іще більше!
Всі позривалися на ноги. І справді, недалеко від них миготіли десятки вогників і цілком виразно долинали голоси, сміх. Поволеньки, вервечкою, кожен тримаючись за плече переднього, поповзли до вогнів. Коли наблизилися, Торін застеріг:
- Цього разу щоб не кидалися вперед! Ніхто не виходь зі сховку, поки я не скажу. Спочатку я пошлю вперед на переговори пана Злоткінса самого. Його вони не злякаються (“А я їх?” – подумав Більбо), і я сподіваюся, що принаймні вони йому не заподіють нічого лихого.
Діставшись до краю освітленого кола, гноми раптом штовхнули Більбо в спину. Не встигши надягнути свого перстеника на палець, гобіт ускочив у те яскраве світло вогнища і смолоскипів.
Та ба! Знов усе погасло, й запала чорна темрява.
Якщо нелегко було зібратися докупи того разу, то цього було ще гірше. До того ж гноми ніяк не могли знайти гобіта. Хоч скільки рахували себе, а все виходило тільки тринадцять. Вони все кричали, гукали:
- Більбо Злоткінсе! Гобіте! Гей ти, клятий гобіте! Хай тобі всячина, гобіте, де ж це ти?
І все таке кричали, але ніхто не відповідав. Гноми вже втрачали надію відшукати Більбо, коли це Дорі зовсім випадково перечепився через нього. У пітьмі гномові здалося, ніби він шкопиртнувся через круглячка, а з’ясувалося, що то гобіт, який спав, згорнувшись клубочком. Поки розбудили, його добряче потермосили, і він був зовсім не радий своєму пробудженню.
- Мені снився такий гарний сон,- пробурчав Більбо.- І все про щонайрозкішніший обід.
- О небеса! – вигукнули гноми.- 3 ним скоїлося те саме, що й з Бомбуром. Не розказуй нам снів. З бенкетів, що сняться, нема пуття, та й ми не можемо побенкетувати з тобою.
- Ці сни – найкраще з усього, що я можу мати в цьому осоружному лісі,- промурмотів гобіт, лягаючи поруч гномів і намагаючися знов заснути й віднайти свій сон.
Але це були не останні вогні в лісі. Згодом, коли вже ніч, мабуть, наближалася до свого кінця, Кілі, що саме пильнував, побудив усіх:
- Недалеко звідси загорілося світло і не гасне,- мабуть, чарами враз запалено сотні смолоскипів і чимало вогнищ. Чуєте, які співи, як грають арфи?
Полежавши й послухавши трохи, гноми відчули, що не можуть опиратися бажанню піти й ще раз спробувати дістати допомогу. Повставали знов і подалися, але цього разу наслідок був жахливий. Бенкет, який вони побачили, був більший і розкішніший, ніж попередні. На чолі довгого ряду бенкетників сидів лісовий король, і корона з листя вінчала його золоте волосся,- саме такого короля бачив уві сні й змалював товаришам Бомбур. Ельфи передавали келихи один одному з рук в руки й через вогнища; дехто з них грав на арфах, багато співало. В мерехтливе своє волосся вони повплітали квітки; зелені та білі самоцвіти блищали на їхніх комірах і поясах; веселі були їхні обличчя, весело дзвеніли пісні. Якраз лунала голосна, чиста, чудова пісня, коли всередину кола ступив Торін.
Мертвою тишею урвалась на півслові пісня. Погасли всі смолоскипи. Чорним димом шугнуло вгору багаття. Попіл і жар полетіли у вічі гномам, і знову ліс наповнився їхнім лементом і криками.
Коли Більбо отямився, то збагнув, що це ж він бігає кружка й кружка (так йому здавалося), і гукає, гукає: “Дорі, Норі, Орі, Оїн, Глоїн, Філі, Кілі, Бомбур, Біфур, Бофур, Двалін, Балін, Торін Дубощит!”- а тим часом гноми, яких він не бачив і не торкався, так само бігали круг нього й викрикували імена товаришів, іноді вставляючи: “Більбо!” Але крики гномів помалу даленіли й слабшали, і, хоч трохи згодом начебто змінилися далекими зойками й закликами про допомогу, зрештою весь гамір ущух, і гобіт лишився сам у цілковитій тиші й темряві.
Це була одна з найтяжчих хвилин у його житті. Але Більбо скоро надумався, що шкода й пробувати вдіяти щось, поки не настане день і не принесе трохи світла, адже безглуздо спотикатися навмання по лісі,- тільки виснажишся вкрай, не маючи надії на сніданок, який би поновив розтрачені сили. Тож він сів, спиною притулившись до дерева, і не востаннє полинув думками до своєї далекої-далекої гобітівської нори з її чудовими комірчинами. Він саме поринув у думки про шинку з яйцями та грінки з маслом, коли це відчув: щось його торкнуло. Чимось, наче міцною липкою шворкою, йому перехопило ліву руку, а коли спробував поворухнутись, відчув, що ноги йому вже обсновані такими самими шворками. Спробував підвестися – і впав.
І тоді величезний павук, що, поки Більбо дрімав, заходився був його в’язати, вискочив десь із-за
гобітової спини й накинувся на свою жертву. Гобіт бачив тільки очі потвори, але відчував, як волохаті лапи силкуються обмотати його ще й ще раз бридкими нитками. Та, на своє щастя, Більбо вчасно прийшов до тями. Ще б трохи – й він не зміг би зробити жодного руху. Але й так він визволився лише після відчайдушної боротьби. Спочатку гобіт відбивався від потвори кулачками – павук намагався погамувати його отрутою, достоту як маленькі павуки роблять з мухами,- аж поки згадав про свій меч і вихопив його з піхов. Тут павук відскочив назад, і гобіт устиг перерізати нитки, якими були зв’язані його ноги. Тепер настала його черга нападати. Певно, павук не був знайомий зі створіннями, що носять отакі жала при боці, а то б він чимшвидше дав драла. Не встигла потвора втекти, як Більбо напав і вдарив мечем просто межи очі. Павук від того ошалів – застрибав, затанцював, жахливо засмикався, розкидаючи ноги, поки гобіт добив його ще одним ударом, а тоді повалився на землю і надовго зомлів.
Коли Більбо опритомнів, довкола сіріло звичайне імлисте світло лісового дня. Поруч лежав забитий павук, а меч був у чорних плямах. Так чи так, а вбивши гігантського павука сам-один, поночі, без допомоги чарівника чи гномів, Злоткінс вельми запишався. Витираючи меча об траву і вкладаючи його в піхви, гобіт відчув себе зовсім іншою особою, куди лютішою і хоробрішою, дарма що бурчав голодний шлунок.
- Я хочу дати тобі ім’я,- звернувся він до меча.- Віднині я називатиму тебе Жалом.
І, сказавши так, вирушив на розвідку. Ліс стояв похмурий і мовчазний, та очевидно було, що найперше слід розшукати товаришів, які навряд чи були далеко – хіба що їх полонили ельфи (чи які гірші істоти). Більбо відчував, що гукати небезпечно, і довго стояв, гадаючи, в якому напрямку буде стежка та в якому напрямку треба спочатку йти, щоб розшукати гномів.
- Ох, і чого ми знехтували поради Беорна й Гандальфа! – бідкався він.- В яку халепу ми втрапили! Ми! Хотів би я, щоб можна було сказати “ми”,- жахливо лишитися самотою в світі…
Нарешті Більбо вибрав якнайточніший, на його думку, напрямок, звідки вночі долинали крики про допомогу,- і йому, як ви переконаєтеся, поталанило (він народився таки з доброю пайкою талану) вгадати більш чи менш правильно. Надумавши, куди слід іти, почав скрадатися – тихо, як лише міг. Я вже казав вам, що гобіти вміють тихо скрадатися, надто в лісі; а ще ж Більбо, рушаючи, надягнув свого перстеника.
Трохи пройшов покрадьки, коли це помітив попереду згусток чорної тіні, чорної навіть для цього лісу,- мов клапоть ночі, який так і не розтанув удень. Підійшовши ближче, роздивився, що то чорніло поплутане плетиво багатьох павутин. Раптом він побачив угорі над собою, на гіллі павуків – величезних, страшних,- і дарма що невидимий, а затремтів від страху: що, як вони побачать чи почують його? Стоячи за деревом, він якийсь час стежив за тією зграєю, і тоді в тиші й мовчанці лісу збагнув, що ці огидні істоти розмовляють поміж себе. Голоси їхні були мов яке тоненьке поскрипування і сичання, але він міг розуміти чимало їхніх слів. А розмовляли вони про гномів!
- Добрячий був бій, але того вартий,- сказав один павук.- Що за бридкі товсті в них шкури, але б’юсь об заклад, усередині в них є добрий сік!
- Атож, з них буде чудова пожива, коли повисять трохи,- мовив другий.
- Не треба, щоб вони висіли довго,- заперечив третій.- Вони не такі гладкі, як могли бути. Недоїдали останнім часом, здається мені.
- А я скажу: треба їх убити! – просичав четвертий.- Убити – і нехай трохи повисять мертві.
- Вони й так мертві, я певен,- заявив перший.
- Але ж ні – я бачив, як один борсався допіру. Приходить до тями, напевне, після чудо-о-ового сну. Ось я покажу.
І, сказавши це, один із товстих павуків побіг по мотузці до дванадцятьох лялечок, що висіли рядком на високій гілляці. Більбо жахнувся, аж тепер розгледівши товаришів, що висіли в сутіні: то нога котрогось гнома стирчала зі сповитку, то кінчик носа, чи бороди, чи каптура.
Павук поспішив до найтовщої лялечки (“Щоб я пропав, коли це не бідолашний старий Бомбур”,- подумав Більбо) і щосили вщипнув за носа, що стирчав назовні. Із лялечки долинув приглушений зойк, а тоді нога піднялась і добряче вдарила павука. У Бомбурові ще було життя! Звук був такий, ніби вдарили по спущеному м’ячу, й розлючений павук звалився з гілки, ледве встигнувши схопитися за власну нитку.
Решта засміялася.
- Твоя була правда,- сказали вони.- М’ясо живе та ще й брикається!
- Ось я покладу цьому край! – сердито просичав павук, вилазячи назад на гілку.
Більбо зрозумів: настала та хвилина, коли він мусить щось зробити. Він не міг видертися до потвор нагору і стріляти не було чим; але, роззирнувшись довкола, побачив, що в цій місцині валяється багато камінців,- колись, певно, там текла річка, а нині лишилося тільки сухе річище. Більбо влучно кидався камінцями, і зразу ж йому попався гарненький, гладенький, схожий на яйце камінець, якраз для його руки. Ще хлопцем він часто вправлявся, кидаючи камінчики в різну дрібноту, аж поки кролі, білки й навіть птахи навчилися блискавично зникати йому з дороги, коли бачили, що гобітеня нахиляється до землі; ба навіть уже дорослий він збавляв чимало часу, накидаючи кільця на кілочки, метаючи дротика, стріляючи з лука в палицю чи в келихи, граючи в кеглі та інші спокійні ігри, де треба цілитись і кидати,- насправді він умів робити багато чого, крім пускання димових кілець, загадування загадок і куховарства, тільки ніколи було мені розповісти вам про це. І тепер ніколи.
Поки Більбо збирав камінці, павук уже добіг до Бомбура; ще б трохи – і нема гнома! В цю мить Більбо кинув камінця. Лусь! – у павучу голову, і ошелешена потвора з підібганими лапами плюхнулась на землю.
Другий камінець зі свистом, розриваючи липуче мотуззя, пролетів крізь велике павуче мереживо і – луп! – павук, що сидів усередині свого плетива, звалився мертвий. Що тут зчинилося в павучнику! На хвилину потвори навіть забули про гномів. Гобіта вони не бачили, але досить добре вгадали, з якого боку летять камінці. Швидко-швидко помчали вони до гобіта, перестрибуючи з гілки на гілку на своїх мотузках-павутинах, кидаючи їх навсібіч, поки простір довкола Більбо став повний розгойданих пасток.
Гобіт, одначе, хутко вислизнув і перебіг на інше місце. Він надумав одвести розлючених павуків якомога далі від гномів, а для цього хотів і заінтригувати, й роздратувати, й розлютити їх заразом. Коли десятків п’ять велетенських потвор подалися до того місця, де Більбо стояв досі, він кинув кілька камінців на них, а тоді на тих, що зупинилися позаду; потім, витанцьовуючи поміж дерев, заспівав пісню – щоб роздрочити павуків і зманити за собою все їхнє кодло, а ще щоб гноми почули його голос.
Отака була його пісня:

Гей, павуче-капшуче, що ти прядеш?
Бачиш мене, павуче? Де ж я, де ж?
Ой павук! Ой капшук!
Прясти кинь у вісім рук
Та шукай мене скоренько. Чом не йдеш?
Ой же простак – сидить просто так!
Ти – павук, ти – капшук, ти простак, еге ж?
Ой павук! Ой капшук!
Хоч і маєш вісім рук,
Та ніяк мене не зловиш, не згребеш!

Може, й не дуже доладна, але ж не треба забувати, що гобітові довелося складати її самому та ще й під таку гарячу, незручну хвилину. Так чи так, а ця пісенька подіяла, як він і хотів. Співаючи, Більбо все кидав камінці, ще й ногами тупотів.
Тепер уже всі павучиська, що були в тій місцині, посунули за ним: котрі спустилися на землю, а котрі бігли по гіллі, перестрибували, розгойдуючись, із дерева на дерево, чи кидали свої липкі мотузки в пітьму. Вони надбігли на його галас куди швидше, ніж Більбо сподівався. Люті були – страх! Не кажучи вже про камінці, жоден павук зроду не любив, щоб його називали капшуком, а слово “простак”, звичайно, хоч кому образливе. Більбо хутенько перебіг на інше місце, але тим часом кілька павуків відбігло в різні куточки галявини, де вони жили, і вже обсновували галявину, тягнучи павутини від дерева до дерева. Дуже скоро гобіт мав пійматися в густій круговій загорожі з павутиння – так принаймні гадалося потворам. Ставши в самій гущі хижаків, які полювали на нього, прядучи безперестанку свої нитки, Більбо зібрав усю свою мужність і заспівав нової:

Павук Лінько й капшук Слинько
Плетуть на мене сіті.
Хоч знають: я – смачне хлоп’я,-
Мене їм не зловити.
Лечу, на вухо вам дзинчу:
Я – мушка, ви ж – ледаща!
Сміюся з вас ще й регочу -
Не зловите нізащо!

Проспівавши це, обернувся і побачив, що останній прохід між двох дерев посновано павутинням,- на щастя, не справжніми тенетами, а тільки довгими пасмами подвійного павучого мотуззя, квапливо протягнутого від стовбура до стовбура. Ось сяйнув гобітів маленький меч. Мить – і павучу пастку порубано на шматки; Більбо, виспівуючи, прорвався крізь заслін.
Павуки побачили меча, хоч навряд чи втямили, що воно таке, і зараз же всією купою посунули за гобітом – по землі, по гіллі, махаючи волохатими лапами, клацаючи кусальцями та прядильцями, вирячивши очища, запінившись від люті. Більбо завів їх у ліс так далеко, як тільки смів, а тоді, тихіше за мишку, прослизнув назад.
Він знав, як мало в нього дорогоцінного часу, поки павуки отямляться і повернуться до дерев, де висіли гноми. За цей час він мав порятувати товаришів. Найважче було видертися на високу й довгу гілку, де гойдалися “лялечки”. Хтозна, чи це вийшло б у нього взагалі, якби, на щастя, котрийсь павук не залишив мотузки, що звисала до землі; по тій липучій мотузці, обдираючи шкіру на долонях, він видряпався нагору – й зіткнувся зі старим, забарливим, лихим, пузатим павучиськом, що лишився стерегти бранців і пощипував їх, щоб вибрати собі на з’їжу найсоковитішого. Поки молодші захопилися гонитвою, він гадав побенкетувати собі, але Злоткінс поспішав, і старий кровопивця, навіть не збагнувши, що сталося, відчув гостроту Жала – мертвий скотився з гілки на землю. Далі – звільнити найближчого з гномів. Але ж як це зробити? Перетяти мотузку, якою підвішено гнома,- горопаха гупнеться додолу з чималенької висоти. Поповзом по гілляці (від чого всі бідолашні гноми затанцювали й зателіпалися, мов достиглі плоди) він досяг першої лялечки.
“Філі або Кілі”,- визначив Більбо за голубим каптуром, що стирчав угорі. “Мабуть-таки, Філі”,- уточнив за кінчиком довгого носа, що витикався з павутинного сповитку. Перегнувшись униз, він зумів порозрізати більшість павутин, якими обкручено гнома, і тоді вже, попосіпавшись та попосмикавшись, на білий світ виткнувся майже весь Філі. Ох, боюсь, що Більбо не втримався від сміху, дивлячись, як гном розминає закляклі руки й ноги, танцюючи, підвішений попідруч, на мотузці-павутині, немов одна з тих кумедних ляльок, що підстрибують на дротинці.
Якось уже Філі видряпався на гілляку й тоді заходився помалу допомагати гобітові, хоч його й дуже нудило, аж млоїло від павучої отрути та ще від того, що провисів чи не цілу ніч і весь ранок, геть обснований павутинням,- добре хоч ніс лишився вільний, хоч було як дихати. Поки-то Філі протер очі та вищипав ту липку гидоту з брів! А більшу частину бороди мусив він відтяти зовсім… Отож удвох почали вони витягати на гілляку спочатку одного, потім другого гнома й розрізати їхні пута. Жоден із визволених не почувався краще за Філі, а дехто й гірше. Той майже задихнувся в павучому сповитку (бачите, коли бувають корисні довгі носи!), а тому впорснуто більше отрути…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Ваш відгук