Панас Мирний. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

порадився з Христею та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без
того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив.
у\ Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає доб- ауру плату, то щоб
сидячого татари не взяли та на печіу-не лежать,- чому той тиждень і не
проробити, повагом та роздумуючи та розглядаючи на ві боки?!
Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.
– Чому це тебе учора на ніч не було? – стріла -його Христя.
– Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! – одмовля
Грицько.
– Що ж там таке? лихе що?
– Та щоб дуже лихе – то, дяка богові, ні!.. Та й доброго мало… – Та
що ж там справді таке? пристає злякана Христя.
Кажи швидшеї
– Жида Оврама обікрадено… То це нас держали аж до сьогодні.
– Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?
– Бог його знає… Якісь, каже, замурдовані люди… Понадівали
машкари, пов’язали гаразденько всіх та й забрали, що знайшли.
– Що ж воно за люди?
– Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали… А шкода,
коли хоч, Оврама!
– От, велика шкода – жида! Однак з нас надрав…
– Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки
жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид… Нічого
бога-гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка…
Звісно, своє візьме – не грошима, так роботою… І тепер у його на
пивниці трохи не всі – за одробіток… Добрий жид. Усі його тамтешні
люди шкодують…
– Усі вони добрі, як сплять: а тільки розплющить очі, то так і
норовить, як би у тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його
лап не вирвався-Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі
вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка
приходив. – – Який Чіпка?
– А той… що, як навіжений, ганяє по селу…
– Ага!.. Чого ж це?
– Та каже: чи не купив би ти хліба?
– Якого хліба? – пита, роздумуючись, Грицько.
– Не знаю. Каже – хліб продати… А я стою собі га думаю: який це він
хліб продає, й навіщо тобі хліб
купувати, коли, спасибі богу, й свій ще потроху тягнеться…
– Що ж ти йому одказала?
– Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома
будеш..;
– Ну, а він тобі – що?
– Каже: зайду – та й пішов з двору.
– Гм,- мугикнув Грицько.- От, дивіться, коли не здурів парубок… З
кругу спився!
Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все
гаразд в господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя
одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо
розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:
– Чи не час уже обідати? Ти з дороги – виморився, виголодався…
пообідаєш, спочинеш…
– Та таки й справді виголодався. Хліба не стало, випросив був краєць
у чоловіка та перехопив трохи… А тепер – немовби й теє…
Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула у вікно.
– От і Чіпка йде… Грицько собі глянув.
– Та й обірваний та обшматований який, господи!
– Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? – дивлячись на
Грицька, питає Христя.
– Ні, хай… чоловікові втретє не забиватись… Ти знаєш, ми з ним
колись товаришували, як ще удвох вівці пасли. Чудний трохи… а добрий
був друзяка… А тепер – глянь: що з ним сталося?!
Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе,
так валує. Христя одчинила хатні двері.
– Та й собака ж у вас! – обізвавсь до неї Чіпка.- З порожніми руками
не сікайся!.. Здорові були!
– Здорові… Ідіть у хату; я вже сама закручу завертку, бо вона у нас
так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить…
Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку,
потім зачинила й закрутила заверткою.
– Що, Грицько вернувся? – питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя
поралась біля дверей.
– Вернувся. Чому ж ви не йдете у хату? Ідіть! Чіпка несміливо уступив
у хату та й став коло порога. Йому якось і соромно стало, і страшно…
Грицько
привітався перший. – – Здоров, Чіпко!
– Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як
одружився, то й не пізнати тебе!
– Чим же я перемінився?
– Усім… заріс, постарів…
– От, ще вигадайте,- защебетала Христя.- Де ж таки він старий?.. То
він не поголився-то так воно вдається… – А може… Та ні: я таки тебе,
Грицьку, молодшим бачив…
– Це так мене зостарила молода жінка,- сміється Грицько.
– Тільки б і старості…- усміхаючись, каже Чіпка.
– Та й ти. Чіпко, перемінився… на себе не схожий… Чого це ти так
занепав?
– Лихо, брате!.. – зітхнувши, одказав Чіпка і сів
поруч з Грицьком крло столу.- Кого те лихо до добра доведе?
– Що ж тобі за лихо таке?..
– Багато, Грицьку, розказувати…- ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка і
скорим поглядом окинув хату. /” Простора хатина, чепурно вибілена, тепла
та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом… “.Йому
так стало легко, мов стіни до його лиха прихи-/лялися… На серці у його
стало так люб’язно; думки
• його повернулися назад і перенесли його разом на і степ; намалювали
йому старою неміччю скаліченого і діда Уласа, швидкого Грицька, що на
барані їздив;
кинули його на верби горобенят драти… Жив-жив! Жив-жив!..- наче хто
молотками гамселив цими словами у виски йому… Він болізно
усміхнувся… Глянув на Христю… І понесли його думки на поле, між
зелені жита, де він перше зустрівся з Галею… Жаль йому стало свого
бувалого життя, котре пестило його надії;
йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися… На очі
наверталися-чув він-сльози; він боявся, щоб не бризнули, та водив очима
то на Грицька, то на Христю… І здалися вони йому такими щасливими,
такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед
ними, сором за своє безпуття… Йому забажалося щиро, від серця,
побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову,
‘ в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.
– Багато, кажу,- почав він,- розказувати… і за день усього не
перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться,- не одскіпаєшся!..
• – Хто ж винуватий у вашому лихові? – обізвалася, глядя на його,
Христя.- Мабуть, чи не самі найбільше?..
Докір цей хоч і уколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні
поглядом не виявив того. Йому аж
подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.
– Та трохи й сам винен,- одмовив він, задумуючись.- А то-таки й
люди…
– Чим же люди винні? – сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко,
він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи та все униз дивився, ніби
роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика
поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:
– Неправдою своєю!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова,
скинув очима на Христю:
– Ось годі тобі базікати! – обізвався до неї: – готуй лиш краще
обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?
– Та я вже, бог його знав, коли й страву бачив,- з жалем признався
Чіпка.
Мова його уразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був
такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся за
стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя
метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску,
поставила серед столу, достала ложки з мисника, порозкладала перед
кожним,- та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, як Грицько
промовив:
– Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, у нас у
хижці й горілка є… Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й
випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче щось
ломить, тре… Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку а горілкою, поставила
на столі й сама сіла.
– Наливай, жінко!
Христя налила. Грицько узяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки,
промовив:
– Пошли ж нам, боже, усього, чого ми тільки бажаємо!
– Дай, боже! – одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки.
Випив і Чіпка.
Тоді уже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
– Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку у руки, пригубила, кивнула головою – й почала їсти
борщ.
Прийнялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив
такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя
достала локшину на молоці… Чіпка – як три дні не їв… Усе йому
здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни – такими щирими,
привітними людьми, що він аж повеселішав трохи… З лиця спала в його
тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то
збігали; він радісно засвітив своїми розумними очима і став
сповідатись…
– Так ви, паніматко,- обернувся він з словом до Христі,-хочете знати:
чим люди винні у моїм безголов’ї? Усім винні! Од самого малого,
непримітного, до самого великого, найбільшого. Ви тільки погляньте; як
вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав
жити?.. Еге ж! Вони б мали –
один одного в ложці води втопили, з лиця землі ЗМе-ЛиІ.. •’ ‘ . • • .
“”” Ґрицько усміхнувся…
– Ну, що тобі до того. Чіпко, скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від
того ні знобить, ні гріє…
– Як не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено
жити? де вона ділася? хто її украв у нас?-гарячився Чіпка.-Куди вона
забігла?.. га? -.._, д нема правди,- одказав Ґрицько,- то живи так, як і
всі живуть…
– А як не дають жиги? Що тоді?
– То все мана тільки!
– Ой, Грицьку! ой, .братікуі не кажи так… важко мені, пече мене
таке слово…
– Не знать, що вигадуєш. Чіпко! не знать, об чому
турбуєшся!.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися…
– Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я
винуватий?.. Я ще й так терплю… Ти
тільки послухай, яка у людей правда. Ти знав мою землю?
– Знав…
– Ти чув, що її одібрали у мене… знаєш?.. ту саму землю, про яку
сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер
знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали… Узяли та й
одсу-дили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те,
мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й
привіявся… І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав
судовикам… от і рішенець: не твоя земля. Чіпко! То була твоя, а тепер
– не твоя!..
– Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Ґрицько.- Він, кажуть,
іноді помага.
– Ходив. Поміг… Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!
– Що ж ти?
– Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов,
підсипав-і одсудив; а дай ти п’ятдесяти карбованців – тобі одсудять… А
якби була правда, ‘га цього б не було… земля б зосталася у мене… А
коли о ‘Земля була у мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене
бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?..
Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, думають… кожному вільно, що хоче
казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути у чужу
душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте у
його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється,
які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те у них
кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п’яниця, й
гультіпака… А я, може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам,
багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи
не здіймаються; хай я п’яниця, бо у горілці тільки мені й душу
одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?..
Річ Чіпчина, як вода, ринула.
Ґрицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала
тихо та глибоко…
Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.
– Знаєш що, Грицьку? ‘
– А що?
– Чого це я до тебе прийшов?
– Скажи.
– Прийшов… чи не купив би ти у мене того хліба, що зостався у току?
Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи
ти, брате!
– Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу – буде
з мене… – А може у Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили,- якось
любенько примовилась Христя.
– Та й грошей у мене тепер катма,- бідкається Грицько.
– То віддаси, коли будуть,- на те йому Чіпка.- Не хочеться мені своєї
праці у жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку
пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…
– Ні, Чіпко, не куллю: не треба мені! Чіпка задумався; очі
потускніли; він потущів їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула;
очі
знову заіскрили – і він, наче зрадівши, твердо промовив :
– Ну, коли ж не купиш, то так візьми!
– Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд…
У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не терплю ще
нужди!..
– То пропаде ж, Грицьку! проп’ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці!
Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю… Пам’ятаєш, як горобенят драли?
Пам’ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю-Увійшов я до
вас у хату, як у рай уступив… Ви мене
привітали, як рідні, моє серце, мою душу одігріли… Візьми, Грицьку,
прошу я тебе.
– Про мене…- одказав, мов нехотя, Грицько.- Коли вже тобі так
хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти
її гак зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…
– Мати… мати…- забубонів Чіпка і насупив брови.- За матір не
кажи… Хто його знає, хто з нас більш винуватий…
Грицьків докір дуже уразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю,
мов боявся на Грицька глянути;
подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
– Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? – спитав уже з-за
дверей.
– Добре. А може, ще й сьогодні над’їду, коли справа справна…
Чіпка пішов. Грицько, під осла вши свитку у голови, ліг на лаві
спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала, сіла на полу, коло
печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко,
тільки чутно було, як веретено сюрчало та коли-не-коли 182
Христя легенько зітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з
Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю… Вона
оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І
здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди
взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого
малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка – не такий… Не
гультіпака – лихий чоловік; гультіпака – зло людське, неправда людська!
– казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він
п’є?.. То його лихо п’є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й
не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та
мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри – перші вороги
між собою…
– А правду казав Чіпка,- промовила вона вголос – аж Грицько від
дрімоти прокинувся.
– Яку правду? – позіхнувши, питає він.
– Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!
– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому
й віри діймає…
– Як же не діймати, коли воно так і в?..
– Як так?
– А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я,
зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи
розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, не по кривді жили,
то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по
людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік
звікувала…
– Своя сорочка ближче до тіла…
– Ото ж то є й!.. Усе – коли б собі та собі; а про сиріт та
безталанних – ні гадки!.. Хай сироти гинуть…
– Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.
Христю – як хто голкою укольнув,.. Зляканим поглядом вона глянула на
його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…
– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо
запитала. Грицько оханувся і, подумавши, одказав:
– То що ж, що я б- не зробив? – другі б зробили!
Та чого це ти так прискіпалась до мене? – перемінивши свій ласкавий
голос, уже він запитав Христю та й собі гостро глянув на неї.
Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо
йому у вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка у одній руці, а
починок у другій – заколіли… По виду можна було бачити, що вона, хоч і
дивилася на Грицька, дивилася прямо йому
в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила…
Грицько помітив; серце в його якось болізно тьохнуло…
– Христе! – гукнув він.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його
доставати…
– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, у Чіпчи-ні голі п’яти?..
Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке
Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки
зблідле до
того лице Христине зразу покрилося червоним заре-вом…
– Ох… як ти мене злякав, хай йому цур! – переводячи дух,
усміхаючись, веселенько обізвалася вона до
Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця уже одійшла, тільки
притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з
блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе
Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати
люльки. Налапавши й ви-тягщи люльку, довго він довбався у ній протичкою,
потягаючись та позіхаючи, потім вибивав об лаву згар…
– Піти лишень покурити,- мнучи тютюн у жмені й держачи у зубах
люльку, каже він,- та подивитися
на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб
перевезу…
Грицько пішов з хати. Христя сама. Вона аж плечима здвигнула.
– Що це справді зі мною сталося?! – сама себе запитала та трохи
перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату… У голосі її
почулися сльози, 184
журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум
тяжкий, а рукою – нитку за ниткою.
У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько
запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару та двома парами й
поїхав до Чіпки.
Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмаза-\ _ на хата з
побитими вікнами неприязно кинулись в вічі! у, й образили Грицькову
хазяйливу натуру… Він з локо-у. ром і разом з жалем дивився на Чіпчине
добро… ” суе”
– Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сьо- ‘ го?І А все – своя
воля…
Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він
подивився кругом хати, глянув на тік,- нігде нікого не видко, тільки
стіжки чорніли у току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту
шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка – четвертий. !
– Чіпко! Чіпко! -“гукнув Грицько.
– А хто там? – перший прокинувшись, питає Лушня.
– Збудіть мені, будь ласка. Чіпку.
– Нащо тобі? – пита, потягаючись, Лушня.
– Та я до його за хлібом приїхав. Лушня штовхнув ногою Чіпку.
– Чіпкої
– Чого?
– Чоловік за хлібом приїхав.
– Ага-а,- промовив Чіпка й хутко скочив на ноги.- Здоров, Грицьку!
– Здоров… То це ти так кочуєш?!
– Отак, як бач!
– Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.
– Доброго молодця кров гріє,- одмовив за Чіпку Лушня.
Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.
– Уставайте, братця, грошей лічити!
– Яких грошей?
– Чіпка продав хліб.
– Кому продав?
– Чупруненкові Грицькові… – А дорого?
– Не знаю.
Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.
– Я, мабуть, не доспав,- каже Матня,- бо голова щось болить,- і знову
ліг.
– Тим тебе й обдуло, як бокла,- докоряв Лу-шня.
На той час Чіпка увійшов у хату.
– Ходім, братця, поможемо чоловікові хліба набирати,- каже до
товаришів.
– Ходімо. Чув, Якиме? Уставай та ходім! – гукнув Лушня.- Зате ввечері
– он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та
потягатись. А далі – й він, нехотя, устав; усі разом потягли до стогів.
Два подає, два на вози складає. Навантажили оби-, два вози, придавили
рублем, ушнурували як слід, по” хазяйській. Поїхав Грицько.
– А за що продав. Чіпко? – питає Лушня.
– Ні за що.
– Як ні за що? – усі разом скрикнули.
– Так… подарував…
Товариство замовкло, посхиляло голови.
– Отуди к лихій годині! – сумно промовив пер ший Лушня.
– А жид, бач, купував – не продав,- й собі процідив сумно крізь зуби
Пацюк.
– Бо жид! – гостро одрубав Чіпка.
– От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!..- чухаючи
потилицю, блеє Матня.- Краще б було мене не будити, хлопці… А то –
тільки сон перервали…
– Жид – та давав по трояку од копи,- знову Луш-ия,- а це й свій
чоловік, та на дурницю звик!.. Отаке!
– Таке, як бач! – коле Пацюк.
– А-а-а…-позіха, потягаючись, Матня:-І навіщо було будити?!
Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…
– Ви на мене, братця, як бачу, гніваєтесь,- сам себе здержуючи,
обізвався він до товаришів.- Так треба було… От вам і все! Жидюзі я не
продав ні за які гроші, а товаришеві – так віддав… – А ми ж у тебе
що,- каже Лушня, попустивши поводи серцеві…- Хіба вже ми й не
товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…
– Жидові?
– Та там би побачили – кому…
– Чоловік,- тягне Чіпка далі,- чесно поживе, добрим словом згадає…
А жид – що?
– А тепло ж буде від того доброго слова? – щипав Пацюк.
– Тепло! – уже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос,
каже: – Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий
чоловік до розуму…
– Отуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли! – одно
бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.
– Не ждали ми. Чіпко, від тебе такого! – дошкуля Лушня.
– Якого?
– Такого, як ти зробив… Пропало добро!.. Усі поприсідали на току
та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об
не-добратий стіг, та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки,
то на шлях – чи не їде Грицько. Аж ось Грицько уже справився: приїхав
удруге.
– Отак-то ти нас обвів, дядьку? – обізвавсь до його Лушня.
– Як?
– На дурницю, кажеш, хліб возиш?
– На дурницю? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивляться…
– То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи,- шуткує
Пацюк.
Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав…
– Годі, братця, не знать що торочити,- обернувся він до товариства: –
нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!
– Нехай же сам і забира, коли поцінно купив,- каже з докором Лушня.
– Тимофію! – грізно глянувши, гукнув Чіпка.- Або до роботи, або з
двору! Я прохати не стану…
Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг;
другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло… Одначе робота в
руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували,
ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.
– Дядьку!
– Агов?..
– Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що… Невже ж ми дурно
працювали?.. аж спина болить.
– Що ж я вам перекину?
– Та хоч карбованців п’ять…
– А де ж ті п’ять карбованців – на смітнику знайдеш?
– А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде…
Грицько мовчав.
– Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував – його
воля… І
– Добре… Нехай же, я утрете вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму
вас – помогти молотити.
– Молотити? – весело скрикнув Лушня.- Добре! Що там нам його
молотити? Аби господь дав годину, то ми його учотирьох за день зоб’ємо!
– То я ще й могоричу поставлю,- домовляв Грицько.
– Добре, дядьку!.. Добре!
Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він
штовхнув Матню, котрий прослав під
стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже
заснути.
– Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом,- одмовив Матня.
– Не бійсь! не візьме лиха година, хіба, може, від горілки прогниє,-
каже Пацюк.
– Од тії, що за хліб вип’ємо?
– Може й від тії! – вставив Лушня.
Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі
поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.
Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!
– Погуляємо? – запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: еге ж, мов!
– А скільки? – пита Матня.
– Три карбованці.
– Мало,-• каже Пацюк. – 3 червивої собаки що урвати, то урвати – хоч
клочок шерсті! – утішив Лушня.
Вернувся Грицько утретє, привіз гроші, забрав останній хліб. Як
наложили вози, Лушня й каже:
– Ну, тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу’
– Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, вип’ємо по осьмушці.
Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив
сам осьмушку, дав по осьмушці другим та й повіз собі хліб додому,
розігрітий – не так горілкою, як подарунком.
Товариство засіло на цілу ніч…
XVIII Перший ступінь
Мотря зовсім оселилася у “довгоп’ятої бабйіТ Брала людям прясти то
кужіль, то вовну та з того тільки й жила.
Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості
літ прийшлося наймичкувати у людей. І хата своя, й достатки, хоч які там
не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям
годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде, а настане
ніч – думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче.
Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх
нічок недосипляла – рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж?
задля його… А він?
Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її,
матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба у горлі, як вона
згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря усю подушку, як здумає
уночі… “Краще б я тебе, сину, не зродила або, зродивши, узяла за ноги
та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!..
Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я
раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не
молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така
невповага від рідної дитини?!”
– І чого ти так убиваєшся, Мотре? – вговорює її баба.- Хай би що
добре, а то таке ледащо! Он сьогодні… .немов дідько носив його по
чужих городах – без шапки, босий, у одній сорочці, та й та розхристана,
як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі у
дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена
собака, через город… Діти в крик; він – за ними… ухопив маленьку
дівчинку Парасю – четвертий годок пішов – та й несе… Навіщо вже він її
взяв? Один бог відає… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і
чоловічки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що він
по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє
набіжиш! Та й іду собі… Минула вже Остапійчину хату. Коли чую – хтось
біжить за мною та гукає: “бабо! бабо-о!” Оглянуся – аж сама Остапійчиха
Химка… лиця на їй немає! “Чого се ти, галочко?” – питаю. Вона в плач
та так просить: “Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й
те, верніться у хату та поможіть моїй Парасочці!” Що ж там з нею? “Та,
боже мій! – з плачем каже: – отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому ні
життя, ні добра! на смерть дитину перелякав-Біг через двір та й ухопив
на руки… чи занести куди хотів, чи що… Я не знаю: чому його на цеп
не припнуть?..” Я послухала, пішла. Уходжу – коли дитина лежить на полу
та так в’ється, так б’ється та кричить, немов на йому, не доводь
господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала – одійшло трохи…
Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов, так і
вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й
з думки викинула.
– Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай
би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене
один, як порошина у оці! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила,
надії покладала… А тепер – самій прийшлося по чужих людях хилятися…
Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що
допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного
тільки в тебе прошу: однії смерті молю! Нашли її швидше… Чого вона по
добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима
й очима – хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули…
– 1-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай що
хочуть, те й говорять… Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи
ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?