ГОСПОДАРІ
…Оксанку з Марійкою, померлих з голоду, вже поховали, а в цей час у
Петербурзі в Державній думі точилися дискусії в земельній справі.
Увечері заслаб високий Петро – почав пухнути.А
– Не іначе, як помре, – говорили сусіди.
– Не хочеться йому помирати!!
— А чому не хочеться?
– Та, кажуть, що в Думі про землю справу вирішують!
– Цікаво йому дуже, як вирішать… Може ж, перепаде земелька!
Не діждався високий Петро землі – помер.
За Петром, почали помирати інші.
А в цей час з трибуни царської Державної думи лунало:
“Хліб єсть найкращий спосіб задоволвнити людський голод, а хліб дає,
як відомо, земля і т. д. і т. ін.”.
Так один із російських письменників намалював картину, як Державна
дума царської Росії “дбала” про селянську бідноту.
Картина ця типова.
Люди пухли з голоду, помирали, а “народні представники” в царській
Думі говорили.
“Представники” говорили, стражники з приставом та з урядником
правили, попи обіцяли рай на тому світі, а селянство стогнало в
поміщицькому й куркульському ярмі. …Поміщицький будинок з парком,
церква, будинок пристава або урядника, корчма, кілька куркульський
обійсть і безліч підсліпуватих селянських халупок – типовий краєвид
дореволюційного українського села в царській Росії…
І тільки зрідка можна було побачити школу. І так до Великої Жовтневої
соціалістичної революції.

II

Дуже й дуже небагато серед нас знайдеться таких, які не сказали б; як
Тарас Григорович Шевченко:
Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом…
Усі ми колись пасли і гуси, і свині, і ягнята, і телята. І тепер
пасуть… і нема в тім нічого поганого, а зовсім навпаки…
Та як підеш тепер на ті місця, де колись з ягнятами ходив, гай-гай:
Не той тепер Миргород,, Хорол-річка не та…
Нема панських дворів, нема фільварків і економій, а єсть колгоспні
двори, де під просторими навісами – різноманітний сільськогосподарський
реманент, а по краях того двору – величезні стайні, корівники,
телятники…
Над річкою – гідроелектростанція.
Серед села – клуб з залою для театру, для кіно, з бібліотекою…
Тут же – школа з дослідним сільськогосподарським полем, з садком і
городом, де юні мічурінці, юні натуралісти природу вивчають…
І вже вони знають, що таке гілляста пшениця, і що таке гібрид, і що
таке яровизація.
Хлоп’я чи дівчинка певно доводить, що він мічурінець, що вона
мічурінка і що вони вже написали Трохимові Денисовичу Лисенкові, чи так
вони кукурудзу гні- * здовим способом посадили, і що Трохим Денисович
відповів їм:
– Так. Так і далі робіть!
У свій час не було в нас, на жаль, ні юних мічурінців, ні юних
натуралістів, ми в дитинстві більше горобців дерли та ящірок ловили, оце
й була наша наука з природознавства.
А як учився хтось із села в місті, то то був син або поміщика, або
попа, або куркуля.
А тепер!
А тепер… Та що й говорити! Мабуть, не знайти на нашій Україні
такого села, з якого б не вийшли десятки вчителів, лікарів, агрономів,
інженерів, радянських офіцерів. А скільки вчених, письменників,
артистів, художників дало наше радянське колгоспне село! А скільки
Ґероїв Соціалістичної Праці!

III

Колгоспи-мільйонери…
Замість підсліпуватих хаток під солом’яними стріхами –
будинки-котеджі.
А хто з нас, старших, не пам’ятає тих темних осінніх вечорів і тої
найбіднішої в селі хати, де круг каганця збиралися незаможники,
найбідніші з бідних, обговорювати справу про організацію комуни.
Хто не чув куркульського глуму, куркульських “дружніх порад”,
запрошень незаможників на пироги, на вареники чи на чарку, – щоб за
чаркою збити їх з пантелику, щоб не “суспільнитись…”
-Ти сам по собі, а я сам по собі… Хіба воно погано? Не вродить у
тебе, я позичу, я ж не покину! Іване, хіба я неправду кажу? Випий,
Іване!
І коли не допомагали ні глум, ні “дружні поради”, ні вареники, ні
чарка – тоді витягався з-під стріхи обріз, і темної ночі лунав постріл
десь у завулку або в запнуте ряднинкою вікно…
Куркуль десятини свої одстрілював. І декого з перших зачинателів
колгоспного руху на селі поховано по садках, по гаях, по левадах, –
прострі-лених кулями з куркульських обрізів!.. * Ніколи не забуваймо їх,
невідомих, що життя своє віддали за краще життя, за радянське, за
колгоспне село!
Коли ми тепер бачимо колгоспні котеджі, коли в колгоспних клубах ми
дивимось п’єсу чи кінокартину, коли колгоспні хати й вулиці освітлює
електрика, коли в хаті грає патефон, говорить радіо, коли на полицях і в
шафі – книжки і газети, – у всім цім єсть частина їхньої праці, їхнього
дерзання. Багато з них за це віддали життя своє!
До їхніх хат уперше на селі заносив листоноша газети “Біднота” або
“Незаможник”, які несли селянам ї перші поради більшовицької партії й
радянської влади , про те, як далі будувати життя, як розгортати
боротьбу за краще, за колективне життя…
“Біднота”… “Незаможник”, – так звалися селянські газети…
Згадаєш і усміхнешся…
Принесіть тепер таку газету та ще з такою назвою у котедж до
колгоспника чи в колгоспний клуб, у бібліотеку…
Хороша тобі “Біднота”, добрий тобі “Незаможник”, коли в колгоспі на
балансі вже не до одного, а до кількох мільйонів доходить, а голова
колгоспу задумується:
– Може, вже мені й не личить “Москвичем” їздити, може, пора вже на
“Побєду” пересісти. Бо Тихон Степанович уже “Побєду” купив. А в нас же
на трудодень на півкілограма більше. Незручно. “Москвич” замалий.
Такі тепер колишні незаможники…
Колишні незаможники тепер Герої Соціалістичної Праці, лауреати
Сталінських премій, члени наукових товариств і академій.
Вони справжні хазяї землі…
І не тільки тому вони хазяї, що землю їм передано на віки вічні
державним актом, – ні, – вони вивчають землю, її властивості,
переробляють її, змінюють її якості.
Колишній раб землі тепер повновладний її господар.
Він не визискує землі, не висмоктує з не! соків, як по-хижацькому
висмоктували колись із неї поміщики та куркулі.
Використовуючи землю, радянський селянин водночас дбає про неї, бо
він свідомий, культурний, законний її володар…
Травопільною системою він збагачує грунт, лісонасадженнями,
водоймами, ставами й озерами захищає її від палючих вітрів і від чорних
бур.
Який далекий радянський колгоспник від Стефани-кового темного,
забитого селянина, якому вві сні земля наснилася:
“Землю цілуй, – говорить він, – де поступишся, бо вона чи своя, чи
чужа, то ти з неї живеш…”
Колгоспник не цілує своєї землі й не скидає перед нею капелюха, як
перед чимось вищим. Так, він любить свою землю, але любить її розумною,
свідомою любов’ю.
Труд радянського колгоспника,як і робітника,зробився справою честі,
справою слави, доблесті й геройства, труд став для нього радістю,
життєвою необхідністю.
Не потребує тепер колгоспна земля кривавого поту, бо найважчі роботи
робить машина.
Понад сто типів сільськогосподарських машин працюють у
соціалістичному сільському господарстві. На * неозорих колгоспних ланах
працюють кілька сот тисяч тракторів і комбайнів.
Широкими кроками ввійшла в побут і в трудові процеси електрика:
електромолотьба, електродоїння корів, електромлини і т. д. і т. п.
Нечувані врожаї всіх сільськогосподарських культур – зернових і
технічних – викохує радянський колгоспник на своїй землі.
Вирощуються нові, досі не знані культури: бавовник, гілляста пшениця
і т. д.
Опанування наукою Мічуріна дало нечувані наслідки в усіх галузях
сільського господарства: і в рільництві, і в садівництві, і в
тваринництві.
Рекордні надої молока, приплоди поросят, ягнят- наслідки опанування
мічурінської науки.
Адже ж це тільки перші кроки в дружній роботі, в співробітництві
праці й науки!
А які перспективи в недалекому майбутньому!..
Колгоспне село – село суцільної письменності.
Тепер уже справа не про письменність ідеться, тепер село з селом
змагається – у кого кращий клуб, у кого краща самодіяльність…
І нікого не здивує, що на сільській клубній сцені ви побачите
“Отелло” Шекспіра, “Ліс” Островського, “Ревізора” Гоголя, “Макара
Діброву” Корнійчука.
І ніхто не знизує плечима, коли чує, що в звичайнісінькому селі єсть
хор і що той хор співає і народних пісень, і класичних пісень…
І хто може повірити, що на селі в клубі поставили оперу “Євгеній
Онєгін” Чайковського чи “Тараса Бульбу” Лисенка.
Були ми якось і на святі пісні в Броварському районі на Київщині,
слухали, як півторатисячний районний зведений хор співав “Пісню про
Батьківщину”.
Були й чули.
Бачили й чули ми в наших селах і колгоспні хори, і школярські, і
танцювальні гуртки.
А чи мало в нас випадків, коли прекрасна ланка, чи ціла бригада
одночасно й чудесний культурний хор, а ланкова чи бригадир – передові і
водночас досвідчені регенти?..
Кінофестивалі в колгоспному селі…
Свято науки в колгоспному селі…
Попервах ахнули були всі, коли почули, що на Вінниччині по колгоспних
селах – 1300 колективів спортивного товариства “Колгоспна нива”…
І вже, мабуть, ніхто не ахне й не здивується, коли почує, що,
приміром, на Харківщині таких спортивних колективів буде не 1.300, а
2300!
От через те селянство країн народної демократії-польське селянство,
угорське, румунське, болгарське цілими групами їде до Радянського Союзу,
як до своїх друзів, їде знайомитися з колгоспним селом, набирається
життєвого досвіду.
2392 запитання подали румунські селяни радянським колгоспникам у
справі організації нового життя.
І на всі 2392 запитання вони одержали докладні відповіді.
У своєму щоденнику румунський селянин Миколає Мурешану записав 22
липня 1949 року:
“Ми знову в Москві. Сюди повернулися всі наші групи. Вони бачили так
само багато, як і я/також, як і я, вони схвильовані всім, що бачили. Ми
залишаємо СРСР, збагачені досвідом будівництва нового, щасливого
життя…”
…Росте, багатіє й квітне колгоспне село! І велике спасибі за це
нашій славній Комуністичній партії.

НАРОДНА ГОРДІСТЬ
ХЛІБОРОБСЬКЕ СВЯТО

Бувають щороку дні, коли в столиці Радянської України почувається
якесь особливо радісне піднесення. Вас на вулиці запитують:
– Були?
І ви відповідаєте:
– Був!
Ви знаєте, що вас питають, чи були ви на республіканській нараді
передовиків сільського господарства, що відбувається в приміщенні
Державного ордена Леніна оперного театру ім. Т. Г. Шевченка.
-Був! Та й оце біжу туди!
-Я теж маю запрошення! І я був! – з гордістю і якось аж щасливо
говорить вам співбесідник.
Побачити найкращих людей соціалістичних наших ланів, майстрів наших
знаменитих урожаїв, новаторів, героїв, красу й гордість республіки нашої
Радянської – хіба це не щастя, не радість?!
Побачити, почути, поговорити, дізнатися, повчитися…
Повнісінька зала великого театру. Щасливі, іскристі очі, збуджений
гомін півторатисячної маси люду…
Сивомудрі голови старших поруч барвистих хусток на юних кучерях
гострооких дівчаток…
Сліпучо золоті зірки Героїв на грудях, ордени, медалі…
Партер… Бельетаж… Балкони… Галерея…
А яку вони, ці місця тут вагу мають!
Ви уважненько придивіться, з якою гордістю спартер” поглядає на тих,
що вище сидять!
Принцип тут повчально-оригінальний: “Що вище ти в театрі, то нижче ти
на полі!”
Через те частенько й з трибуни голоси прориваються:
– Нічого, нічого! Побачимо, хто наступного року сидітиме в партері, а
хто, – показуючи нагору, – отам! А один із промовців просто заявив:
– Слід би вже подумати про такий театр, щоб із самого тільки партеру!
Мовляв, щоб усі були кращі… Усі будемо кращі…
– Ой, скільки в нас передовиків у сільському господарстві!
І в цей час з трибуни лунає:
– Кріпне і шириться соціалістичне сільське господарство на Радянській
Україні. Міцніють і збільшуються лави славних його передовиків. Ніяка
зала найбільшого театру не могла б умістити всіх тих людей, що своєю
роботою завоювали право брати участь в республіканській нараді
передовиків сільського господарства.
Гучні оплески всієї зали вкривають слова промовця:
– Більш як 50 тисяч чоловік мають право бути на нашій нараді! А де ж
узяти таке приміщення, щоб у ньому вмістилося стільки люду? Ми маємо
змогу запросити на нараду 1500 -1600 чоловік!Кращих із кращих!
Нарада передовиків – щорічне свято українських хліборобів.
Дивіться, милуйтеся тут цвітом колгоспної України – чудовими людьми,
гордістю нашою! Дивіться, який нео-глядно великий шлях вони пройшли,
який стрибок зробили од віку чорного, минулого до віку ясного,
нинішнього!

ХАЙ ХОЧ КАМІННЯ 3 НЕВА ПАДАЄ.

Макар Онисимович Посмітний, голова колгоспу ім. Будьонного,
Березівського району. Одеської області, – передовик і новатор сільського
господарства.
Макар Онисимович, розуміється, був на першій такій нараді, був він
взагалі на всіх нарадах передовиків, бо був передовиком і тоді, коли ще
не було й нарад передовиків сільського господарства.
Передовиком він був іще й тоді, коли колгоспів не було: попереду всіх
був Макар ОНИСИМОВИЧ. як панів били, а потім поперед усіх мчав на
баскому коні в Кінній армії С. М. Будьонного, як били всіх тих, кого
належало бити.
Перед вів М. О. Посмітний, як заснували колгосп на землях того пана,
де колись батракував Макар Онисимович.
Він є зачинатель колгоспного руху на Україні, беззмінний голова
колгоспу, що його члени артілі, колишні бійці Кінної армії, назвали
ім’ям свого бойового командира, тепер маршала С. М. Будьонного.
Отож виходить, що вже під тридцять літ підбивається, як ходить Макар
Онисимович у головах, і весь цей час ходить він у передовиках.
Він, мабуть, і народився передовиком.
За всю славну історію колгоспу ім. Будьонного, за весь час
головування в ньому Макара Онисимовича Пос-мітного всього було.
– Було з маком, було й з таком!
Та ніколи не було без віри в перемогу, без любові до колгоспного
ладу!
Дуже вже люто ненавидів Посмітний панів і тому так кріпко полюбив
колгоспи.
Із щабля на щабель, поволі, сходами, все вгору та вгору, – аж до
найпередовішого колгоспу в Союзі, до депутата Верховної Ради республіки,
до Героя Соціалістичної Праці.
Од ціпка в одній руці і гвинтівки (од куркулів!) за плечима – до
бідарки, від бідарки – до тачанки, від тачанки – до “Москвича”, від
“Москвича” – до “Побєди”. Від іржавого плужка та конячки в конопляних
наритни-ках – до могутніх тракторів, до комбайнів.
Так у всьому: “від” і “до”…
І аж до того, щоб на останній нараді передовиків сказати:
– Запитують, хто мене вивчив у колгоспі голову” вати? Партія! І
колгосп – рентабельний!
Про колгосп – усе! А решта все – про людей!
Ми ж із вами пам’ятаємо виступи Макара Онисимовича, мабуть, чи не на
всіх республіканських нарадах передовиків сільського господарства.
Він завжди докладно й мудро розповідав, із зошитом у руках, як
колгосп хазяйнував минулого року. Розказував, і які в колгоспі врожаї
кожної культури, і скільки було заплановано, і скільки зібрано. І як у
колгоспі З худобою, і скільки надоєно молока, і скільки яєць нанесено, і
поросят наплоджено… І про план на майбутнє… Повна картина
колгоспного життя й роботи. А тепер усього тільки:
– Колгосп у нас рентабельний!
І всі вірять, що рентабельний! Не може бути нерентабельний!
Макара Онисимовича якось навесні запитали:
– Які ваші прогнози, товаришу Посмітний? Весна була несприятлива,
капризна, посушлива і викликала тривогу.
Що відповість колишній панський батрак? Тоді Макар Онисимович
спокійно сказав:
– Хай каміння з неба падає, а в колгоспі врожай буде! Колгосп свої
зобов’язання перед державою виконає, людей і фонди забезпечить!
Що це – хвастощі?
Ні – це віра й агротехніку, віра в людей, певність у тому, що
бездоганність проробленого, як того вимагає наука, переборе і каміння з
неба!
Переборов же колгоспний лад усе те, що падало на республіку з неба у
Вітчизняну війну, хоч воно те, що падало, було “почище” небесного
каміння.
Пам’ятаєте, на минулих республіканських нарадах передовиків Макара
Онисимовича непокоїла культура землеробства.
Не те, приміром, щоб тільки виорати, посіяти, зібрати, змолотити, а
як виорати, посіяти, зібрати…
Ну, ясно, соціалістичне змагання, і премія переможцеві. Премія –
кабан!
– Невже ви, товаришу Посмітний, у премію кабана даєте?
– Не я даю, а правління! Даємо! Щоб із одного кабана сто кабанів
було! Даємо! Не я, а правління -. майте на увазі! У всьому так.
Колектив!
Тепер Макар Онисимович уже про культуру землеробства не згадує.
Перейдений етап. Культура є!
І єсть де про ту культуру говорити, прищеплювати її, показувати: єсть
театр-клуб, єсть радіовузол, гуртки самодіяльності, спортклуб і т. ін.
Є де й культурно жити.
Все, виходить, є?
Ні, не все!
А що ж іще непокоїть колишнього панського батрака, голову колгоспу,
селянина-колгоспника Макара Онисимовича Посмітного?
Живуть багато, у пошані, в славі! Що ще?
Непокоять люди. Людська поведінка. Колгоспна мораль.
– Ви думаєте, – говорить на нараді Макар Онисимович Посмітний, –
неповага до старших! Як це можна допустити? , І на трибуні сердиться:
– Свекруха й невістка разом в одній хаті. Чоловік завжди на роботі.
Не любить невістка свекруху. Гиркає на неї. Чортом дивиться на стару.
Гиркала, гиркала, а потім почала знущатися, їсти давала не дуже, та
проте давала. Але як? До столу не припускає. Сипне сього-того в
черепочок: “У запічок! ОТам ваше місце, а не за столом!” Допекла стару,
що та не витримала, прийшла, вся в сльозах: “Так і так, Макаре
Оннсимовичу! Хіба ж я не людина, що вже й до столу не пускають!” Сказати
правду, не вірилося, що так можна до старої людини ставитися. Піду,
гадаю собі, перевірю. Заходжу. Снідають якраз. За столом невістка й
діти. Чоловік на роботі! “А де мати?” – питаю. – “Та вони там он біля
печі!” Справді, в закутку сидить старенька з черепком у руках. – “Як же
ж це, – питаю, – хіба для матері вже й місця за столом нема?” – “Та тут,
за столом, діти, вони їм заважають! Там їм краще, зручніше”. – “Не
думаю, – кажу, – щоб діти їм заважали! Негаразд робите, молодице!” –
“Буде їм добре й там!..” Побалакав із чоловіком. “А що я, – каже, – з
нею зроблю? Не слухає! До матері дуже люта!” -“Ну, тоді, – кажу, – ми
зробимо!” На засіданні правління ставлю справу про неповагу до старої
людини, про знущання з неї!.. Правління ухвалює: виключити з колгоспу! І
виключили! А як же інакше?! Махни рукою на такі випадки, не зверни
уваги, – що ж тоді буде! Чекати, що й мої діти, як я Постаріюсь, і мене
у запічок заженуть! І це ж робиться при малих дітях! Для них такий
приклад! Як же вони ставитимуться до старих?! Ну, після того прибігає
невістка та в сльози: “Простіть! Більше не буду!” – “Це від тебе, –
кажу, – залежить, виправишся – поставимо На правлінні: може, й поновимо
в членстві”. Зустрів стареньку, питаю: “Ну, як невістка?” А вона мені:
<Нібя ангел через хату пролетів! Спасибі вам!" Ми з вами розуміємо, що питання поведінки людини, питання колгоспної, комуністичної моралі в данім разі в колгоспі ім. Будьонного непокоїть не самого тільки Макара Онисимовича Посмітного. В колгоспі єсть партійна організація, єсть комсомольська організація, не без їхньої допомоги, їхнього впливу, їхньої ініціативи все це робиться, - та й не тільки в справах людської поведінки! Але що для Посмітного характерно: не тупцювати на місці, не заспокоюватися (вже, мовляв, богова борода в руці), не обмежувати себе лише господарськими справами, будувати не тільки добробут колгоспний, викохувати не тільки нову пшеницю, - а організовувати по-новому ціле життя, у всім його комплексі, у всенькій його різноманітності... Єсть нова культура хліборобства, єсть нова пшениця, повинна бути і нова людина! І вона буде! Мусить бутиі І простує, мабуть, іноді вузькою межею поміж колишніми панськими, а тепер широкими колгоспними ланами колишній панський батрак Макар Ониснмович Посміт-ний, простує та й посміхається; - Ну, що, пане? Що якби ти оце встав? (Бодай ти ніколи не встав!) Хто кого? В кого краща пшениця? І коні, і воли, і корови, і свині, і кури?! Хто багатіший?! Хто розумніший? Хто культурніший? Лежи каменемі Все'дно колгоспних свиней, пане, я тобі не довірив би. А люди?! Тобі вклонялись, а мене поважають! Та які люди! Боротьба з залишками капіталістичної свідомості, боротьба за нову людину, - багато ще в щ'й галузі роботиі М. О. Посмітний це прекрасно розуміє... В цій справі вплив колективу відіграє велику роль. Макар Онисимович каже: - Як хороше, коли колгоспне село потопає в садах. Коли біля кожного будинку росте 20-ЗО фруктових дерев. Та, на жаль, не всім хочеться викопати 20-ЗО ямок і посадити біля хати садочок. Тоді правління купує саджанці і своєю постановою зобов'язує посадити дерева. І село - в садках. І кожний, навіть той, хто лінувався ямки копати, - коли дерева почали цвісти й плодоносити, щасливо посміхаючись, каже: - Ах, як хороше? Як красиво! А воно, справді, і хороше, і красиво, та ще й з яблуками і з грушами, а взимку ще й з компотом! - Передплачуйте газети! Читайте газети! Треба бути культурним! І люди читають газети... Ширшає в людей виднокруг, культурнішають люди... Поки що не можна, на жаль, перебутися без репресій. Репресій громадського характеру. - Подивіться в нарсуд; нашому, - каже Макар Онисимович, - дуже рідко судяться наші колгоспники. Всі непорозуміння намагаємося ліквідувати на місці. Забеш-кетувала якось молодь, що недавно прибула до колгоспу. І такі, куди вам?! Пусти - вирвусь! Скликали засідання правління відкрите, поприходили і старі, й молоді колгоспники... - Бешкетувати, хлопці, ми не рекомендуємо! В нас хуліганство не в пошані. Ухвалили: заборонити протягом року. відвідувати клуб. - Виправитеся, заспокоїтесь, покультурнішаєте, тоді дозволимо вам бувати в клубі! Клуб - культурна установа, некультурним там робити нема чого! Це не жарти: в клубі кіно, в клубі вистава, лекція чи танці, всі в клубі, всі веселяться, танцюють, а ти ходи вовком попід вікнами та зубами клацай! Мимоволі задумаєшся, чи й далі бешкетувати, чи заспокоїтися... І тихшають. Весілля в колгоспі. Молодята женяться. І коли це молодята хороші, працьовиті, корисні" члени колективу, - це свято не тільки їхнє та їхніх родичів, це - свято всього колгоспу. Відбувається засідання правління, виділяються для молодих подарунки, "посаг", все правління на чолі з головою бере участь у святі! Не те, що запросили там на весілля голову та членів правління, щоб випити, - ні, правління офіціально бере в цьому участь, надає приватній, здавалося б, справі колективного, громадського значення! Хіба це не нове, не прекрасне в побуті?! Хіба не згадуватиме все своє життя подружжя" забуде хіба воно коли-небудь про таку подію в своєму житті? Ніколи не забуде! Розповідають про випадок у колгоспі ім. Будьонного, коли женилися не дуже достойні, і правління не взяло участі в святі. Ми можемо тільки уявити собі, що це значить! Це не весілля, - це похорон! Розуміється, що були сльози, багато було сліз, і при-читувань, і прохань не ганьбити весілля. - А хто ганьбить? Самі себе ганьбите своєю роботою, своєю поведінкою! Дали слово виправитися. Скликали правління, ухвалили, зважаючи на обіцянку виправитися, взяти участь у святі. Нема нічого страшнішого в колективі, коли від тебе одвертається громада! Це - воістину страшно! Виховувати людину - члена колективу, плекати колективну мораль, визначати й оберігати норми людської в колективі поведінки, - яка це величезна, грандіозна справа... Хіба Макар Онисимович Посмітний, як справжній колгоспний проводир, може від неї відмахнутися? - Колгосп, мовляв, передовий, рентабельний! Все! Ні, Посмітний не з тих! І з яким обуренням розповідає Макар Онисимович про одного голову колгоспу... - Поїду, подивлюсь, як хазяйнують. Може, повчу, може, сам повчуся. Якраз збирали кукурудзу, соняшники. Бачу, погано люди роблять. Залишаються на полі соняшники, залишається кукурудза. Там солому розтягають. Приїжджаю, кажу хазяїнові: "Як ви це можете допускати? Ви ж знаєте, що це збитки і для колгоспу, і для держави. І для людей розпуста!" Хазяїнова жінка встряває в розмову і до чоловіка: - А хіба тобі найбільше від усіх треба? Навіщо ти собі ворогів наживатимеш?! - Хіба в такого голови може бути путній порядок?! Хіба такий голова може настановити в колгоспі дисципліну?! - обурюється Макар Онисимович. - А ось іще випадок, - каже він далі. - Новообраний голова колгоспу, що до того працював в області, питає мене: - Товаришу Посмітний! Ваша дружина працює в колгоспі? - Працює! Авжеж! - А як же моя працюватиме? Я весь час на роботі, в роз'їздах - хто ж мені обідати варитиме, хто мене годуватиме? - А як же, - кажу йому, - колгоспники? І жінка працює, і чоловік працює, і обідають, і вечеряють... - З такого, пробачте, голови толку не буде, - рішуче каже Макар Онисимович. А й справді, який може бути голова колгоспу, та ще й укрупненого, коли він, іще до колгоспу не доїхавши, бідкається, чи працюватиме його дружина, чи не працюватиме? Бачите, не поцікавився він, як у Посмітного сіють, що в його ніколи не буває низьких врожаїв, його більше інтересує добре пообідати. ...Дивишся на Макара Онисимовича Посмітного, як він сидить у президії, як він виступає з трибуни, виблискуючи золотою на грудях зіркою, - колгоспний проводир, цей по суті вже дід, - і тобі спокійно за колгоспний лад, за майбутнє, бо не один уже в нас, слава тобі господи, єсть Посмітний, що своєю працею в колгоспах, вірою в народ, любов'ю і відданістю справі партії Леніна на ділі довели, що вони можуть з гордістю ?.ая-вити: - Хай каміння з неба падає, а врожай буде! КОНДЕНСАЦІЯ МУДРОСТІ Ми, старші, добре з вами пам'ятаємо таку картину колишнього села: білоголове чотири-п'ятилітнє дівчатко, волосся їжаком, у полотняній до п'ят сорочині, гирить поперед себе, попід руки обнявши, замацапурене, чомусь обов'язково хустиною зап'яте, у кохтині до пупа дитя - Іванька або Ганнусю... Дитя те, голим тілом вилискуючи, Дриґає ніжками, іноді голосить, іноді тільки пихкає (пих!) ... Білоголове, п'ятилітнє, волосся їжаком, дівчатко гирить Івасика чи Ганнусю з двору на шлях, у пісочок (у куряву), пригиривши - геп! - посадило, "куклу" з жованим хлібом йому в рота - цить! - У бакшу, дівчатка, гратимемось! Івасику (чи Ганнусю) - цить! Грають у бакшу. І куреня ліплять, і кавуни, і дині, і огірки, і соняшники. - А тепер давайте, дівчатка, палянички робити! Роблять палянички... З кізяка хатку виліплюють... За заводія на дитячій бакші, і в палянички, і в хатку, і через перелаз стрибати - за заводія в усіх цих дитячих забавках оте білоголове, волосся їжаком, дівчатко - все воно! І скрізь воно попереду, і скрізь воно перше... А коли тому білоголовому "стукне" вже сім років, і коли мама удосвіта порається в хаті, щоб чи картоплі дітям наварити, чи кулешику, бо треба бігти до пана чи до куркуля на поденщину, воно, білоголове, визирає або з печі, або з-під рядна на полу та: - Мамо! Поспали б іще трішечки! Я й сама картоплі наварю, і кулешику... Я й борщу вміюі І всіх нагодую: і Івасика, і Ганнусю, і Петруся... Поспіть іще трішечки, мамо! Тоді мама йде до білоголової дівчинки, пригортає її до себе, пестить її, голубить, а в самої з очей сльози - кап-кап: - Ти ж іще маленька, дитино моя! - Яка ж я, мамо, маленька, - мені вже сьомий! Цілує мама, обіймає свою донечку: - Я ж побіжу, а ти ж дивись, донечко, - до копанки і сама не підходь, і, боже борони, маленьких не пускай, і на вулицю не вибігайте, щоб бува не наїхало, і до колодязя, - дивись же ж пильненько, щоб Івасик до колодязя не побіг... Боже мій, боже мій! Та як повстають, повмивай усіх, щоб чистенькі були... Курочкам крихоток даси... - Та не печалуйтесь, мамочко, я все зроблю... Я б іще і поросятко нагодувала, якби воно в нас було... А чи буде в нас, мамо, поросятко? - Буде, доню, як бог дасть, буде! - Ой, мамо, який той бог твердий на поросята! Хіба йому жалко для нас маленького поросятка? Ви ж казали, що в пана багато поросят. І торік не дав... Побігла мама... А білоголове - вже семилітнє - дівча і картоплі на снідання наварить, і сестричку з братіками повмиває, і нагодує, і хату замете... Уже найменшенького на "бакшу" носить меншенька, п'ятилітня, а білоголове вже з двору надзирає, щоб і до копанки не наближалися, і щоб на вулиці на когось не наїхало, і щоб корова (чужа, чужа корова!) не вдарила, а на Івасика кричить, віника в руках держачи: