Панас Мирний. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала
нерозважними, дрібними сльозами…
А Чіпка – наче таке собі діло вигадав – кожнісінький день ґуля та й
ґуля… Зовсім пустився берега… Допився до того, що ні знадвору, ні в
хаті нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних ночей…
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній
хлібець з двору, то хоч що хоч – без грошей жидівка і осьмушки не дає.
“Давай гроші!” – та й усе.
“Гроші,- дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько
жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його
мучило.-Гроші… Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця
не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, і усе за гроші. Коли б
гроші! Брязнув би тільки – так би все і вродилося… і вона моя! А
то…”
І звернули його думки у бувале, недавнє. Розвернулося перед ним
зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре
зійшло, росте, зеленіє, цвіте… А тут і вона знялася перепілкою з-за
високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик;
веселенька, як уранішнє сонце… Любо його очам дивитись на неї, як
вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, як вона гладить
його веселими чорними оксамитними очима… Щасливий він!.. А тепер?
Серед пустки неметеної, у смітті, у багнюці, валяється – обірваний,
обшарпаний, як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де
ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася
мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?! Сиротою стоїть над
шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна,
полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, і
голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце…
– О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?! – Він зо зла
уп’явся руками у свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили
очі… Він прикусив зубами губи, аж кров виступила…
Осіннє сонце сідало у хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й
землю огняним світом. Як кров,червонів захід йонця і заглядав своїми
червоними очі
ма крізь побиті шибки у Чіпчину хату… Чіпка кача] ся на соломі по
долівці. І
На ту пору в хату увійшли товариші. Як глян Лушня на Чіпку, так і
покотився зо сміху. Пацюк Матня стоять у порога та тільки дивуються.
– Чіпко! – гукнув Лушня.- Чи ти, бува, не збі
жеволів? Якого ти-бісового батька качаєшся та рвеі на голові волосся?
Несподіваний регіт схаменув Чіпку, і
– Братіку! – мовить, як дитина.- Хоч чарочку, хоч капельку, бо
пропаду! Пече мене… давить… пиц
мені… пити! .1
– На, та пий, дурню! – гукає Лушня, подаючі йому пляшку горілки, у
кварту, міри. 1
Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. При ложив він її до своїх
попалених смагою, замазанизв кров’ю губів та дудлив нахильці, як воду.
Матня побачив та й собі затрусився… Кинувся на Чіпку та ну
однімати.
– Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!
Та за пляшку… Чіпка не пускає та молить:
– Ще, братіку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.. душу
проквасити…
– Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!..
Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п’явка до тіла… Матня не
вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її як капельки;
чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаючи; чи півкварти, кварту,-
він тяг, поки ставало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась
порожня посудина…
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та і;а-силу одняли, трохи
пляшки не розбили… Зчинився регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала
на землю ніч, закутана в чорні хмари, і усе робила темним… А вони, у
темній хаті, як виходці з того світу, світять п’яними очима, кричать,
регочуться…
Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від
пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:
– До шинку, братця! до жида!
– Шкода до жида… Жид не повірить! – на те йому Лушня. – Як, свиняче
ухо, не повіре? Як я йому усю свою худобу пропив, то й нічого?!. А його,
іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..
– Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! – глухо, з протягом каже
Пацюк…- Уже краще підняти, де легко лежить…
– Украсти? – грізно запитав Чіпка і скоса глянув на Пацюка; а далі
повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався у них: чи украсти
можна?
Лушня не загаявся:
– Атож! – одказує.- Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще
своїми руками доти та погрітися…
– Та й справді, що погрітись,- підхопив Матня,- а то опухнеш з
холоду… ‘ __
Чіпка стояв, як зачумлений… Думки його ходор.0 ,„дП заходили.
“Украсти?..- думав він.- Добре діла”ИІ1 украсти… Прийшов, узяв чуже -
і є в тебе… Чого ще?.. \ Одно тільки… Там оглянуться, кинуться
шукати зло-і \ дія… проклинатимуть… От і в мене землю украли… ,
украли моє щастя, мого долю… щоб вони не діждали сонця праведного
побачити!.. 0-х!.. Прокляті!..” – та і як гуконе на всю хату: (/,

– Гайда, братця! разом погуляємо… Може жидюга ,/’ повірить, а може
знайдеться добрий чоловік, почастує… У-ух!.. тяжко мені… гулять
хочеться… хочеться битись, боротись… гу-у-у!..
І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в
ту, то в другу сторону – на всі боки… Товариство порозскакувалось по
кутках, щоб часом не дістав Чіпка.
– Та ну тебе к нечистій матері!..- скрикнув Лушня, як увірвав його по
плечі Чіпка…- Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і
гамселив, скільки здужав!..
-Бережись,-кричить Чіпка,-укладу! Як муху, роздавлю…- та,
повертаючись на одній нозі, одно руками махає, як вітряк крилами…
Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за
ноги, а той за поперек – насилу положили на долівку. З побитих вікон
вирвався несамовитий регіт, гармидер -і розіслався по глухому
подвір’ю… Розбуджені собаки стали валувати…
– Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо?
як стих трохи регіт, питає Лушня.- Ходим уже куди-небудь, чи що?
– Еге ж, еге! – одказали Пацюк з Матнею разом.
– А знаєш, Тимофію, куди ходім? – перегодя трохи, веде річ Пацюк.- До
пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то
тим, поки ще
у дворі були… Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взимку,
повні…
– Гляди лиш, щоб на бантині не зависі – призро глянувши на Пацюка,
увернув Чіпка.
– Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю,- од-мовля той.
– Там комори лихенькі,- крізь зуби процідив Лушня: – за ніч можна
полагодить…
– Може, на яку кварту перепаде від жида,- кінчає Матня.
У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали.
Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав… Тільки
його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку
навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава
на правду. “А справді,- дума Чіпка…- Он вони що роблять!.. То їм і
можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки… Злодюга, скажуть…
Господи! де ж тая правда?..”
– Чіпко? – знову обізвався Лушня.
– Чого?
– Ходім.
– Куди?
– До пана.
– Чого?
– У гості.
– Добре…
Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазала небо – ні місяця не
видко, ні зорі не блищать… Темний морок спустився на землю – і тут
нічого не видко, хоч стрель у вічі… Кругом така тиша, як у вусі:
ні людина не загомонить, ні собака не гавкне… хіба
тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства.
Пройшли вони улицю, другу; посеред, села, на третій, одрізнився від
них Лушня. – Стійте тут! – промовив тихо.
Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо
підійшов до хати. То був жидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо
нігде не блищало світло. Лушня постукав у вікно.
– Гершку! Гершку! відчини!..
– А хто там такий? – хтось обізвався а хати.
– Свої… відчини!
– Які свої такої пори? цого тобі треба? – уже гаразд чутно було
жидівський голос.
– Хоч пшениці купити?
– Якої пасниці? – швидко одказав Герішсо й одсунув кватирку. Під
вікно підступили Пацюк а Матнею.
– Хто з ви? звідкіля пшениця? – питає жид, побачивши коло вікна: три
чоловіки стоїть.
– Та звідкіля б не була,- нащо тобі? Ти кажи, що даси за мішок?
– А-а-а… це ти, Тимофію! іди з у хату. А то сце хто з тобою?
– Свої.
– Ну, то й ідіть у хату – тут побалакаємо. Лушня оглянувся – не видно
Чіпки.
– А де ж Чіпка? – питає.
– Он, як марюка, пішов,- каже Матня, показуючи на темну пляму, що
чорніла-колихалася у темряві.
– Біжи, Петре, поклич! – порядкує Лушня.
Пацюк побіг, догнав чорну пляму – вернувся з Чіпкою.
Тим часом заблищало світло у розбиту віконницю;
скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірних – корчма
роззяпилась і всіх проглинула…
Не веліли хлопці посідати – де не вродилося півкварти горілки,
півхліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же налягло на їжу, на
горілку.” Не пройшло години, як усе те було зметене… \
– Ну… а де з та псиниця? – питає жид.
– Та пшениці не питай,-Лушня йому: -ми добудемо… ‘
– Та я знаю… Сце б такий звавий козак та не добув… з пекла
достане!
– То-то ж… а ти кажи: по чому” за мішок даси?
– Та сцо з? – семигривеника…
– “Ах ти, свиняче ухо! – гримнув на всю хаїу Чіпка*- За мішок пшениці
- семигривеиика?!
– Ну… сцо з, сцо за місок?.. Я взе знаю, яка то пс„ ниця… сце
часом… крий бозе!..
І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. ;
Чіпка широко розкрив очі і з дивовижею дивився
то на жида, то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толкує
жидюга?!
– Ну, добре,- замина Лушня: – ти, Гершку, нашого не схочеш…
Виліз з-за столу, береться за шапку, лагодиться з хати…
– А коли з тебе, Тимофію, дозидати?
– Да так…-зам’явся; -перед світом…-одказав жидові тихо.
– Ну-ну… гляди!.. Бац, і півкварти випили…
– Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не достану пшениці,- за
горілку заплачу!
– Та сцо там плата… Хіба я залію, ци сцо?..
. – Еге ж… То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! – гукнув на
товариство.
Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши
люльки. Ішли вони купою, усі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки
потягав люльку. Огонь з люльки освічував товариство. Чіпка бачив, як на
виду в кожного грала якась радість…
Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?
Лушня помітив,- як блиснула люлька,- хмурий вид Чіпчин.
– Чого це ти, Чіпко, як мила з’їв? – питає.- Чого ти журишся?
– Хто журиться? – твердо одказав Чіпка.
– Хтокало…
Розмова увірвалася. Затих гомін товариства; усе ” кругом затихло…
Сон наліг на ціле село: нігде ні лялечки, нігде ні світла: втомившись
після денної праці, усе заснуло… Одні тільки собаки де-где не спали…
Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх піднімалось неприязне
валування… Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за
ногою суне… Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки
йде… Серце щось недобре віщує. Страх – не -.страх: якесь темне почуття
холодить серце… Холод пронизує душу… У думці закрадається питання:
куди се?.. чогв се?.. За ними… за товаришами?.. Обдурює сама себе
думка і тягне Чіпку далі та далі… Тягнеться він тихо-помалу, не маючи
волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, одурений підлеслою думкою,
забиває в серці страшне почуття…
Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає…
– Чіпко! ходім! – гукнув йому Лушня.
– Що?!
– Гуртом свого одбирати… Чіпка став, задумався…
– Ходім! – одказав якось глухо…

XIX

Слизька дорога

Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись,-
униз страшно глянути… Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той
у бога низ,- волосся подереться вгору… А громак уже їде униз, усе
вниз… холод проймає душу, на лобі піт виступає… Доїдеш до гребня
гори, спустишся прожогом униз – тоді вже ніколи боятись… Дух захоплює,
якась звіряча радість проймає тебе,- у тебе тільки й думки:
коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як
він, прийшовши до пана в гозті, спустився у комору з пашнею… Попорався
як знав, вирнув – та й наткнувся на сторожа… Чи пан, чи пропав?.. На
слизькій дорозі більше пропадає під такий час… Оже Чіпка не такої
натури, щоб сам на сам звертав кому з дороги… Не звернув він і
сторожеві, а кинув харчати під коморою – ледве живого…
Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкон),~тіого не мучила; страху
він зроду не знав; пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в
барлозі, наче після тяжкої праці… Уже сонце встало; люди почали
снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком
ще мов міцніше давить… А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять – про
крадіжку, про сторожа… Заворушилися, загомоніли: хто? як?
– Авжеж не хто, як не оті харцизяки! – гомонять люди, показуючи рукою
в той бік, де Чіпчина хата.- Щодня п’ють та гуляють… за віщо? Хай
спершу – гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же – усе І і
‘чисто пропив, матір прогнав… з чого ж його, як не красти?
Така поголоска дійшла до волості… “А що ж? може, . й правда!” -
міркують між собою волосні,- та зараз кинулись до Чіпки.
Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, в
загороду,- чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній,
що зостався після коняки й корови… ніде нічого! Повернули до Д хати.
Хата була засунена. Поторгав голова двері,- ні-:
хто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку:
спить Чіпка на полу, аж хропе…
– Гей! ти! – гукнув голова.- Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе?
Відчини!
Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся,
перекинувся на другий бік, замурчав та й знову заснув.
Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного
вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.
– Кий там чорт штовхається? – питає спросоння.
– Відчиняй, злодюго! – гукає, розсердившись, голова.- Відчиняй, а то
двері виламаю… гірше буде!
– А ти що за птиця? – питає Чіпка, протираючи очі.- Я тебе виламаю!!
– Бийте двері!..- кричить голова.- В’яжіть його, злодюгу!
Уразила така мова Чіпку.
– Ану, бий-бий… чи зуби будуть цілі?
– А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти
сторожа прибив, душогубе?.
– У якого пана? якого сторожа? – позіхаючи та потягаючись, питає, мов
і не він. Чіпка.
– Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго!
Відчиняй!.. Ми тебе трусить прийшли.
– Трусить?.. Добре… Трусіть… Що ж? іди трусить! – каже Чіпка,
підводячись.
Незабаром дзенькнув засов – у хату увійшов голова з п’ятьма
чоловіками соцьких.
– Шукайте… трусіть скрізь! – гукая голова соцьким.
Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде.
Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на
піч, перекидали на долівці солому… ніде нічого!
– Ведіть його у волость! – порядкує після трусу голова.- Та зв’яжіть,
щоб не втік, бува!
– Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв’язати… За що ти мене в’яжеш?
- визвірився на голову Чіпка. Соцькі з вірьовкою до Чіпки… Запалали в
його очі.
– Гетьте, люди добрі! – крикнув він, рукою одвівши вірьовку…- За що
ти мене в’язати хочеш – я тебе питаю?.. – до голови.
– За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до
пана, чоловіка прибив…
– Хто бачив?
– Усі кажуть.
– Хто всі?
– Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею… Вас
тільки чотири на все село й є, що день у день п’єте, гуляєте та
розбишакуєте…
– Що п’ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки – брехня!
– А за що ж ви п’єте?
– А тобі яке діло?.. Он-бач: добра було повна хата, а тепер – одна
пустка зосталася!..
– Та що з тобою балакати? В’яжіть його! В’яжіть та ведіть у волость,
та в город, та в тюрму… там з тобою побалакають…
– Стережіться, люди добрі, лихої години! – Чіпка соцьким.- Не
слухайте отого старого дурня… Я й так піду, коли треба. Він дума, як
голова, то й велика цяця?!
Голова, міг би, очима його з’їв, та гляне – Чіпка як огонь…
– Накидайте на його арканом! – кричить голова, штовхаючи соцьких…-
В’яжіть його, бугая дикого!..
– Ось ну-ну! – грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка.- Ось
попробуй… От тобі хрест – голова на в’язах не всидить! За що ти мене
в’яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли у волость треба,
скажи… Я сам піду… Ти думаєш – страшна мені твоя волость? Куди ж
пак!! Ходім… Зараз ходім!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була
розіслана замість постелі, перший вийшов з хати… За ним слідом голова
й соцькі. чисто пропив, матір прогнав… з чого ж його, як йе красти?
Така поголоска дійшла до волості… “А що ж? може, , й правда!” -
міркують між собою волосні,- та зараз кинулись до Чіпки.
Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, в
загороду,- чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній,
що зостався після коняки й корови… ніде нічого! Повернули до хати.
Хата була засунена. Поторгав голова двері,- ніхто не озивається. Тоді
підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж
хропе…
– Гей! ти! – гукнув голова.- Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе?
Відчини!
Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на
другий бік, замурчав та й знову заснув.
Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного
вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.
– Кий там чорт штовхається? – питає спросоння.
– Відчиняй, злодюго! – гукає, розсердившись, голова.- Відчиняй, а то
двері виламаю… гірше буде!
– А ти що за птиця? – питає Чіпка, протираючи очі.- Я тебе виламаю!!
– Бийте двері!..- кричить голова.- В’яжіть його, злодюгу!
Уразила така мова Чіпку.
– Ану, бий-бий… чи зуби будуть цілі?
– А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти
сторожа прибив, душогубе?.
– У якого пана? якого сторожа? – позіхаючи та потягаючись, питає, мов
і не він. Чіпка.
– Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго!
Відчиняй!.. Ми тебе трусить прийшли.
– Трусить?.. Добре… Трусіть… Що ж? іди трусить! – каже Чіпка,
підводячись.
Незабаром дзенькнув засов – у хату увійшов голова з п’ятьма
чоловіками соцьких.
– Шукайте… трусіть скрізь! – гукав голова соцьким.
Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде.
Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на
піч, перекидали
на долівці солому… ніде нічого!
– Ведіть його у волость! – порядкує після трусу
голова.-Та зв’яжіть, щоб не втік, бува!
– Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв’язати… За що ти мене в’яжеш?
- визвірився на голову Чіпка. Соцькі з вірьовкою до Чіпки… Запалали в
його очі.
– Гетьте, люди добрі! – крикнув він, рукою одвівши вірьовку…- За що
ти мене в’язати хочеш – я тебе
питаю?..- до голови.
– За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби
заліз у комору до пана, чоловіка прибив…
– Хто бачив?
– Усі кажуть.
– Хто всі?
– Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком,
та з Матнею… Вас тільки чотири на все село й є, що день у день
п’єте, гуляєте та розбишакуєте…
– Що п’ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки – брехня!
– А за що ж ви п’єте?
– А тобі яке діло?.. Он-бач: добра було повна
хата, а тепер – одна пустка зосталася!..
– Та що з тобою балакати? В’яжіть його! В’яжіть та ведіть у волость,
та в город, та в тюрму… там з
тобою побалакають…
– Стережіться, люди добрі, лихої години! – Чіпка
соцьким.- Не слухайте отого старого дурня… Я й так піду, коли
треба. Він дума, як голова, то й велика
цяця?! Голова, міг би, очима його з’їв, та гляне – Чіпка як
огонь…
– Накидайте на його арканом! – кричить голова,
штовхаючи соцьких…- В’яжіть його, бугая дикого!..
– Ось ну-ну! – грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка.- Ось
попробуй… От тобі хрест – голова на в’язах не всидить! За що ти мене
в’яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли у волость треба,
скажи… Я сам піду… Ти думаєш – страшна мені твоя волость? Куди ж
пак!! Ходім… Зараз ходім!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була
розіслана замість постелі, перший вийшов з хати… За ним слідом голова
й соцькі. У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з
другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова, поміркував з писарем та
й позапирали їх у чорну – поки приїде становий.
Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало
на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
– 0-ох! щось мені не спиться… так погано спала, так погано! Та сни
такі недобрі верзлися,- хвалиться бабі.- На серце наче хто камінь
навернув…
– Та то воно від думок! – утідіа її баба.
Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь – сумна, зажурена.
Через годину, а може через дві,- сонце вже піднялося,- увійшла в хату
сусіда – Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
– Чували новину?
– Яку?
– Сю- ніч ‘пана обікрадено. Щось дуже багато
забрано… й сторожа прибито… чи й доживе до вечора…
– Господи боже! – шепче Мотря, зітхнувши.
– А оце вашого, Мотре, повели у волость… або й не повели, а він
повів… Сам уперед іде, а ззаду голова з
соцькими… А він їм щось так вичитує, так вичитує!..
Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та
мутними очима дивилася на Дмит-ренчиху: жаль, досада і разом страх
виглядали з її
жовтих очей… А далі не видержала – залилася сльозами : ‘
– Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе у землю своїми руками
зарила, ніж отаке чути про тебе!..
– Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? – обізвалася баба.- Може, то ще
брехня. Мало на кого набрешуть?
Не чує Мотря утіхи – плаче… Далі устала, накинула на плечі стару
кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.
– Куди ти, Мотре? – питає баба.
Ні слова Мотря – пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль
одбирає і слух, і мову.
Сусіда,- ще молода молодиця,- якось болізно усміхнулася, зглянулась з
бабою і нічого не сказала… Тихо та важко стало у хаті, як у льоху…
Бабина онука Христя,- дівка сімнадцяти літ,- низенька, некрасива, чогось
важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило
всіх… Голова у кожної схилилася; очі вниз потупились… Кожна щось
думала сама про себе…
– Що то – мати! – через скільки часу глухо промовила баба…- її
зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..
Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.
Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала:
посадили у чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона
кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця,- та
плаче-плаче… “Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від
його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?..” Стала
вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав…
– Голова приказував – нікого не підпускати, не то що… аж поки не
приїде становий…
– Я на одну хвилину, мій голубе! – молить Мотря.
– Не можна, матусю, і ключ узяв з собою… Походила Мотря ‘ще коло
чорної, поплакала ще трохи та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла.
Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, й на пана, жаліла й
на соцького; жаліла на увесь мир – на панів, що давлять мужиків, на
мужиків, що пруться в пани… Материне серце заклекотало прокльонами на
увесь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву…
А Чіпці з товариством – байдуже! У чорній завели жарти.
– От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно… Спи собі,- соцький
стереже, щоб, бува, хто не вкрав…
– Якби сюди горілки з піввідра,- одказує Матня,- то хоч би й довіку
сидіти… Попивав би потроху, заїдав варениками та спав…
– Де б же ти взяв? – питає Пацюк.
– Голова б приніс… він з людей надрав, а нам – оддав!
– Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду,-• увернув Лушня. – А
справді холодно… От би иогріться! – знову за своє Матня.
– Грійся – в тісної баби!
– Цур їй!.. Якби горілка. То й баби не треба!
– А мені якби дівчина,- каже Лушня.
– То й я б до тебе пристав у прийми,- шуткув Пацюк.
– А знаєте що, братця? – не слухаючи їх розмови, каже Чіпка.- Як
тільки розв’яжемось з цим ділом, у першу ж_ніч_голову~обпіахратиТ.7
Тане~так, як пана. а он якТ Хай зна7~поганБ;”"Що”"”ВЇн
не~’хто-небудь,канапі браг Єавка – тільки що наздирав а йдоти, дука-чем
став… Тепера бач, _у пани лізе, кирцу_ .гне…
– Добре! їй-богу, добре! – провадять усі в один голос.- Як липку,
облупимо… Та й писаря завряд…
– А то – дивись пак: хотів мене в’язати! Я тебе,-•
кажу,- сучого сина, як зв’яжу, то й довіку не розв’яжешся!
– Та ну-бо… так і сказав?
– їй-богу! А за що він мене в’язати сікається? Ти спершу докажи, що я
там був, а тоді вже – й на вірьовку… Страхав тюрмою… Побачимо,-
кажу,- хто
там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро
заїдає.
– Що ж він? – питає Лушня.
Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ… Ну, а розкажи нам,-
обізвався Пацюк: – як ти порався з сторожем… то теж чоловік ручий. І
Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на
сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав… <
– То ти таки добре його попом’яв?..- пита Лушня. – Та знатиме, що в
добрих руках побував… Як насів, то тільки стогне – уже й не кричить,
як спершу,
а тільки стогне…
– От і пропав чоловік! – каже Пацюк.
– Хай не лізе, куди не слід! – одказав Матня за Чіпку.
– І то правда,- закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав
і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули
Чіпку. Становий давай його розпитувати. -
– Знать – не знаю, відать – не відаю! Я,- каже,- чотири дні уже й з
хати не виходив. Покликали других. І ті те ж саме: не знаємо, вперше
чуємо!
Одвели їх знову у чорну; знову замкнули на замок двері. Становий
поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.
Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. їсти їм дають…
чого ще? Лежать собі, висипляються та точать один одному баляси з
баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої приго
ди. Один Матня сумує.
– Чого ти, Якиме, журишся? – питають його.- Та хай увесь мир
зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо
нічого… от і все!
– Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертий
день, як горілка в роті була… аж уха попухли…
Сміх та регіт піднявся у чорній від такого тяжкого суму, а Яким знову
за своє:
– Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба неправда, що уха
попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбільшки… А їм
смішно!!
Чіпка аж за живіт береться та регоче:
– 0-ох… ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники… ха-ха-ха!
О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо сміху! О-ох, ох!
Матня одвернувся від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом
униз на долівці…
. Цілий тиждень просиділи хлопці у чорній, аж поки . а города не
приїхав слідователь та не повипускав.
– Глядіть же, хлопці, не забувайте!..- гукнув Чіпка з дороги,
прямуючи з чорної до свого двору.
– Добре… не забудемо! – відгукують ті, окриваючись в улиці, що вела
напрямки в шинок.
На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночі якісь
страшидла, у білих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з
одним оком у лобі, як у песиголовців, убрались до голови в хатину, де
він спав і куди ніколи нікого не пускав, зв’язали голові руки й ноги,
накрили кожухом, забрали велику силу грошей – та й були такі…
Заґвалтувало село від краю до краю; пішли суди та пересуди та
поговірка… Настала робота язикам – і дебелим чоловічим, а надто
гострим та довгим жіночим… – Це, видно, господь його карає за
безневинні сльози! – як сокирою, рубає одна жінка серед цілої юрби
сусідок.- Просився торік мій чоловік, щоб записали у виселенці… не
записав! Оце ж йому за те? Коли б ще й писареві… П’ять карбованців
зідрав… живцем зідрав… останні зідрав… Казав, запишу… на
казенний кошт вирядять… землі щось десятин з тридцять дадуть… а
тепер – так! І не записав, і гроші пропали… щоб йому добра не було!
Це так гомоніли одного ранку. А на другий – чут-но: писаря
ограбовано! Руки йому вірьовками до ніг поскручувано; натушковано на

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве