Панас Мирний. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

– Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? – пита москалиха дочку,
увійшовши до неї в хатину.
– Якого Варениченка? Ні, не знаю.
– А того, що живе за Шсками?.. Того Вареника,
що-розказують-разом на двох жінках був жонатий?..
– Ні, не знаю.
– Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий;
волос, як галка, чорний; а очі… карі, ясні та блискучі!
Галя устала з ліжка, накинула швиденько на себе і
спідницю, керсетку на плечі, ухопила печене порося – пішла.
– А й ти вже виспалась? – пита її батько.
Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама
задивилася на Чіпку.
– Здоров був, давній знайомий! – мовила вона до його, любенько
усміхаючись.
– Здоров, Галю,- одмовля Чіпка.
Серце у його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі
пам’ятає його.
– А ти як його знаєш? – пита її батько.
– Він мене, поганий, злякав був – отут на полі,- защебетала весело до
батька Галя, вказуючи рукою у той бік, де злякав її Чіпка.
– Як же він тебе злякав?
– А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався – та й злякав…
– Ага… Ну, йди ж спати, сороко! – каже батько.
– А то зостануся тут – на його дивитись, чи до?! – хутко вимовила
Галя й торкнула з хати.
“Раю мій… щастя моє! – подумав Чіпка.- Ще ж ти не втекло від мене й
досі?!.”
Шсля вечері поділилися грішми; заховав кожен по три сотні. Потім
унесли соломи, розіслали долі, заслали ряднами, полягали покотом.
Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається
з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить
він очі… Йому ввижається Галя. Така ж весела, хороша,- хоч би на
крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива… “А то ж то й вона,- дума
Чіпка,- розбишацька дочка!.. Дивно й чудно… Хай ми: волоцюги,
пройдисвіти,- часом без шматка хліба, у драній одежині, без шага грошей
за душею, з одними голими руками, босими ногами та з голодними ротами…
ні добра, ні достатків… хай ми крадемо, розбиваємо… голову під усякі
пригоди підставляємо… хай, кажу, ми… А москаль?.. Хата – як рай той;
жінка – як пані; одним одна дочка – янгол… а худоби всякої,
багатства?.. А й він!.. І він – такий же бурлака, такий же злодюга,
розбишака, як наш братії. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й
дивно!”
І лупить Чіпка свої очі у темну темноту, дивиться-доглядається,
прислухається… Нічого ні видно, ні чут-но. Тихо, сумно… Ось щось
зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору…
“Ку-ку-ріку-у-у!” – прокричав десь поблизу півень – і замовк… Чіпка
сплюнув, перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з
товариства гуконув сонним голосом: “Глуши, брат його!.. глуши!.. А
ну-яу… от-так його! от-так!..” Глухо пронісся той викрик по хаті;
страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та
й замер… наче проглинула його тьма темна. “І сниться ж йому, що
недавно очевидячки було!” – подумав, здригнувши. Чіпка… А тут сон –
мов безвісти забіг, і на думку не зійде. “Піти хоч люльки покурити”.
Устав Чіпка тихо, налапав двері, нишком вийшов у сіни. Темно, хоч око
виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки,
не відчиняю- чись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони
подалися-таки геть, зарізавшись у долівку…
Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому у гаряче лице – густий та
холодний.
– Пху, навісний! коли вже ти перестанеш? – сказав уголос Чіпка та й
подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі – став над порогом, послав
руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном, налапав у гамані
крицю, кремінь, приложив губку… Черк! І посипались, як зорі, ясні
іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий
світочок… Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у
люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге,- осіяли сіни, й важкий дим
потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з
темрявою… Стукнув верхняк, дзенькнула криця об кремінь, падаючи
в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.
Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випускав дим надвір,
де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла
страшенна, чорна:
дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх
бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в
дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.
Коли це, чує Чіпка, рипнули двері. Чиясь тиха по- і ступ зашамотіла у
сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку,- огонь осіяв сіни і…
диво… перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій білій сорочечці, трохи
розхристаній, у одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини,
спадали на її білу шию і спускалися на мов витзчені з білого мармуру
плечі, стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.
– Галю! – тихо скрикнув Чіпка.
– А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни,
що й дихнути не можна! – защебетала вона, пізнавши Чіпку.
– Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, ка-, люка… покаляєш
свої білі ніженята…
– А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?
– Хоч не кохав, та укохав, Галю,- шепче стиха Чіпка, ледве переводячи
дух.
– О, ви всі любі та жалісливі… А людей, як курей, ріжете! –
промовила вона суворо.
Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. “А твій батько?-подумав
Чіпка.-А сама ти?..”-трохи не сказав, та язик став руба, у грудях дух
сперло.
– Хіба ми ріжемо? – ледве вимовив, перевівши дух: -ми тільки рівняємо
багатих з бідними…
– Рівняєте?! Геть, пусти! я кухоль виполощу… Одіпхнула вона Чіпку
од одвірків. Він подався у
сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а
дощ їй пороснув прямо у вид.
– Ух! – задрижавши, скрикнула вона,- яке холодне…- та мерщій у сіни
– прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, а
другою за
двері.
Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди,- опустив
розставлені руки та й обвив їх кругом її стану… Галя затрусилася,
порвалася вперед… та й схилила на його груди свою голову.
– Галочко!.. рибочко моя!..- шепче Чіпка, а в самого серце, як
молотком, гамселить об груди.- Ти -мене любиш?.. зірочко моя!..- очі
його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою
здобич.
– Пусти… пусти мене!..-пручається Галя.-Іди собі… геть! А сама ще
ближче, ще дужче горнулася до
його.
Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю
на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його
груди… Затріпалось в неї серце, як пліточка в неводі… Мовчать
обоє… Хвилина… друга… третя…
– Де це ти був ціле літо?..- шепче вона,- що на поле не виходив?..
Хтось другий ходив замість тебе… То твій брат?
– Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з
тобою…
– А я думала… Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може,
одружився?..
– Хіба б тобі шкода було… якби я вмер? шкода? Галя мовчала та ще
дужче горнулася до його.
– Галю!..- стиха обізвався він.
– Чого?..
– Ти.’.. ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш
мене?.. Галя, як змія, обвилася коло його шиї – й міцно стиснула її
своїми руками; уста черконулися уст -• та й злилися у довгий, гарячий
поцілунок… Чіпка од нестяму розвів руки. Галя висковзнула – і
окрилася.
Опам’ятався Чіпка. “Тільки ж, тільки що тут була…” – думав він та
давай кругом себе шарити. Нігде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся
з долівки… Темно, пусто, тихо… Обмацав він кругом сіни… нема! “Не
чуть же було, щоб і двері скрипнули”,-подумав він і став прислухатись.
Було тихо кругом, як під землею… “Утекла!” – промовив він сам до себе;
засунув
надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.
Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув,
як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували, братчики спросоння
бурмотали; думав – як це воно випало так несподівано; радів, як дитина
іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши у старця торбину з цвілими
сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей… Тільки перед світом
заплющив очі і заснув тихим, одрадним сном.
Нерано прокинулись братчики. Дощ не вгавав, а по-вчорашньому сіяв, як
крізь сито, й поривав до сну.
– Ану! рушай, братця, пора! – гукнув Лушня на і всю хату, скочивши на
ноги.
Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводиться.
Другі повиходили в сіни; повмива-лися водою, що стояла у діжці; знову
увійшли в хату.
Матня ще лежить та зіхає на все горло. Незабаром до них і хазяїн
прийшов.
– А що, дядьку Максиме,- пита Матня, розвернувшись, як кнур на
барлозі: •- чи буде чим похмелиться?
– Хіба ж тобі так у горло й лити? – одказав замість Максима Лушня.
– А хіба мені дорого устати?
Та з цим словом швиденько скочив на ноги та – нечесаний, розкудланий,
з заспаною, невмитою пикою – так і посунувся за стіл. Максим
поздоровкався 8 панібратчиками, вийшов з хати.
– Та воно б же годилося й поприбирати,- сказав хтось з гурту.- Ач,
яке райно!
– То вже хай хто хоче…- одказав, позіхаючи, Матня.
– А ти? – питає Лушня, гостро глянувши на його.
– Про мене – й так гаразд… – А як горілки нема?
– Чому нема?
– Тому, що райно в хаті…
– Ну, так що ж?.. Хіба воно буде за горілкою у рот тягтися? Хай собі
лежить долі та й годі!
Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по
оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з
учорашнім боклагом; за ним увійшла й москалиха, несучи у одній руці два
хліби, а в другій – здоровенну миску капусти.
– Оже й справді похмелятись будемо! – каже, усміхаючись, Матня,
вглядівши москаля з боклагом.
– То ти хоч би пику вмив,- докоря йому Лушня.
– На біса я буду мити, коли дощ і без того обмиє.
– Ну, у тебя, брат Максим, как я вижу, маладци таварищи! – обізвався
до хазяїна один з москалів – пушкар.
– Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних діл! – одказує Лушня,
ударяючи пушкаря по плечі рукою й опускаючись коло його на лаву.- Ось
поживи лиш довше з нами – тоді побачиш, чи молодці, чи ні!
– Да уж, брат, й без таво видно, какие маладцы! Во – посмотри на
е’фтаво! – махнув рукою на Чіпку.- Да он бн пушку одним взглядом сбил с
позиции… Смотри: у, какой!!.
Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі він сидів собі
мовчки у кутку та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері,
якими вчора увійшла Галя. Думки його далеко літали; він не чув, не
дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хаті, як у
жидівській школі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді усе затихло…
роти заремигали;
пальці раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з
огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданням. Чутно тільки було, як
на зубах тріщали огірки, капуста, як роти жували, плямкали…
– Суха! – перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цілу
жменю капусти. – Підмочите,-обізвався Максим, беручись за боклаг.
Пішла рядова кругом столу; знову пальці заходили;
роти заплямкали…
– Удавився! – каже, ікнувши, Матня і положив хліб на стіл.
Усі зареготалися, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.
– Проткнемо! – одмовляє Максим, узявши боклаг у руки.
– Оцього, дядьку Максиме,- каже Лушня,-тільки прийми, то не знатимеш,
як і одгребтися!
– Ничаво! – одказує по-московській Максим, підносячи чарку Матні.
– Бот ты й хахол,- обізвався до Матні москаль-пушкар,- а, право,
порядки знаешь! Тебе бьг толька государю служить…
– Служили ми вже, брате-москалю,- одмовляє Матня,- усюди, та
дозналися, що нема краще, як боклазі з горілкою служити!..
Сміх, регіт окрив усю хату.
– Бот, что правда, то правда,- каже москаль, регочучись.
Максим обійшов по третій.
Після третьої розв’язалися язики. Піднявся крик, регіт, гомін.
Утомилися вже роти жувати – давай балакати. Там, у кутку, троє завели
річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову – як панів дурили;
треті – згадували вчорашнє погуляння, а четверті – про давнішнє
гуторили… Звісно, дванадцять душ: кожен по слову,- то й то дванадцять
слів. А то ж то як усі разом загомоніли, та той тієї, той своєї! Нічого
не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас…
Тільки Чіпка – як води набрав у рот. Він мовчки їв,. мовчки пив,
тепер сидів, мов німий, та з дверей не спускав очей.
– Що це наш отаман притих? – дивлячись на Чіпку, мовить Матня.
Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між собою, засміялись.
Чіпка й сміху не чув.
– Чи не набачив лиш чого ласенького,- тягне розмову Лушня.- Він у нас
падкий на ласощі…
-Да, да! вот ано й єсть… Я сам толька што хател гаварить про ефту
перепелку,- перебив його москаль Сидір, що розпрягав коней з Максимом.
– Та вже, поздоров, боже, дядька Максима та дядину
Явдоху…-обізвався Пацюк.-Таки, що собі, то собі; а то таки й для людей
потрудилися…
По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого сміялись, став і
собі тихо реготати.
– Та подякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї,- одказав він
з сміхом.
– Я вже тобі, дядьку, коня он якого достануї – каже Лушня.
– Да на что ему конь, когда у него такая кобнли-ца,- тупо жартував
Сидір.
Аж ось двері розчинилися – і, як та ясочка, ускочила Галя в хату.
Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене
личко, що за ніч мов помолодшало…
Швиденько вона підійшла до столу, ухопила миттю порожні миски та, ні
на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, скрилася за дверима. Він
сидів, як сова, витріщивши баньки…
– Спасибі богові й хазяїнам – за снідання, а мені – що наївся! –
перервав німоту Лушня.- Час, братця, додому рушати.
– Чого додому? – обізвався Матня.- Хіба тобі тут погано?.. Аби тепло
та горілка, то я хоч на цілий вік зостануся…
Усі зареготалися й рушили з-за столу.
– А що ж, справді, пора! Ото тільки; дощ, як затявся… А час!
Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли
з двору: одні в одну, другі – в другу руку. Чіпка з своїм товариством
пішов у Піски.
Одійшовши уже геть в поле, оглядівся -кисета нема.
– Стійте, братця! – кисет забув-Повернув назад, дивиться – на хвіртці
стоїть Галя й гукає:
– А чий кисет? хто кисета забув?
– Що таке? – обзиваються до неї з другого боку.
– Кисет…- піднявши кисета вгору, показує вона.
– Кисет? – не наш! – та й пішли собі.
Чіпка побіг підтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася,
розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову
зашморгнула.
– Мій… мій… Галочко! – каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.
– У-У-У, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми
думками… Не знаєш, що й дієш…
Сунула йому кисет у руку, а сама швидше за хвіртку. Глянув Чіпка на
кисет… Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося… Що
воно? Розшморгнув, полапав-м’яке; витяга-другий кисет, з синьої шовкової
матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними
китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх..,
– Любо моя!.. кохання моє!-прошептав він і весело повернув до
товариства.

XXIV

Розбишацька дочка

Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з
двору. Усе собі по хазяйству: то коло того, то коло другого.
– Знаєш що, сину? – каже йому одного вечора мати, прядучи вовну,-
знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара,
нікчемна стала; уже мені важко іноді й у печі витопити… Чую, як сила
моя упада, смерть наближається… Ти б одружився, сину! Не доки його
одкладати… Уже, слава тобі господи, другі твоїх літ дітками любуються,
а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш… Хіба мало дівчат у селі?
Сподобай яку та, поки пилипівка не зайшла, одружися, сину… І сам не
будеш світом нудити, й мені поміч буде!
– Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.
– Чому нема, сину? Он, Христя Бондарівна, Мотря Книшівна або Катря
Остапійчина? Чим не дівчата?.. Що небагаті? Та багата й не піде, сину,
на такі злидні, як у нас… А все ж вони дівчата як слід: хорошого,
чесного роду, робочі, слухняні… Оженися, сину, оженися, мій голубе!
Хай хоч на старість доведеться мені тебе у парі побачити…
– Шкода, мамо.
– Чого шкода? Шкода, кажуть, лихий чоловік! Доки ж його отак
волочитися? поки й голова посивіє?!. – Прийде пора,- прийде сама.
– Хіба яка городянська повія… А вже доброї не діждеш, щоб прийшла
сама.
– Уже яка буде, така й буде.
Замовкла мати: бачить – не переможе сина. Замовк і Чіпка, думаючи
своє про себе.
Після ції розмови діждали неділі. Хмуре небо розгодинилось, блиснуло
сонечко ясне, повінув вітрець,- стряхла трохи земля.
– Я, мамо,- каже Чіпка,- піду в Омельник на Ярмарок: чи не куплю
коняки?
– Боже тобі поможи, сину! Тільки – навіщо’ ти на зиму її купиш? Чим
її прогодуємо?
– Та вже знайдемо чимсь.
Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а
прямісінько до Ґудзя на хутір.
Прийшов до двору,-всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати
хвіртку: хвіртка була заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи
цепами.
– Хто там? – гукає голос з двору.
– Це я. Одчиніть!
– Хто – я?
– Чи дядько Максим дома?
– Ні, нема.
– А де ж?
– Поїхали у Омельник на ярмарок.
– А тітка Явдоха?
– Та й мати ж з ними.
– То це ти, Галю? – пізнав її Чіпка по голосу.
– А ти хто?
– Та відчиняй уже – тоді побачиш! Пізнала й Галя Чіпку; хутенько
побігла до хвіртки, одщепнула.
– Чого це ти прийшов?
– Тебе одвідати… як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на
неї Чіпка та й здивувався:
пожовкла, з лиця спала, зморщилась…
– Що з тобою, Галю? – аж скрикнув.- На тобі лиця не знать… Ти
недужа?
– Та йди вже у двір,- сердито одказала вона, а нетерплячою.- Стану я
під двором розмовляти…
Чіпка увійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула й повела його
у свою хатину.
Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті
стояли образи у срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками,
безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна
лампадка. У тому ж таки кутку – стіл столярної роботи;
у другому – ліжко, заслане м’яким шовковим коцем;
попід стіною невеличкі стульці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од
васильків та м’яти окривали усю хату, лоскотали чуття-Чіпці здалося, що
він у рай уступив… Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!
– Ти нездужаєш, Галю? – знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.
– Ні, здорова… тільки невесело чогось… так щось за серце ссе.
– А я тобі й не дякую за кисет,- мовить, здумавши, Чіпка.- Спасибі
тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?..
– Який кисет? – питає Галя, звівши на його свої задумані очі.
– А той, що ти в мій вложила, як забув свого…
– Коли? Що це ти – збожеволів, чи що?
– А хто ж то вложив?
– Та коли?
– Та тоді ж, як мій вертала.
– А я почім знаю?.. Стала б я такому… кисет дарувати!! От, ще не
видано!.. – веселіше защебетала вона.
По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартівливу й веселу. Серце
його зраділо, очі заблищали.
– Галочко! – почав він.
Галя дивилася прямо йому в вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніяково.
– Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? –
спитав він, сідаючи близько коло неї.
– А тобі що за діло?
– Галочко!..
– Геть к бісу! Все б тільки дурити… з ума зводити…
– Галочко.
– Геть, одчепись!..
Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на
поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де
сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й
жовтому, раз поз раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та
дивувався, що з нею сталося… А вона не спускала очей з вікна. Чіпка
бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози
скотилося по личку… додолу. Він дивився на все це, а серце його неначе
хто давив у лещатах – так йому було боляче та трудно…
– Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? – питав він, підступивши до
неї.- Чому ти не повідаєш мені свого горя?
Галя закрила очі руками, захитала головою… Чіпка присунувся до неї.
– Галочко!.. любая моя!
Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.
– А я думав…- каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її.- А я
думав: піду до неї… провідаю її… Мати скребе голову: женись та й
женись!.. дівчат мені рає… (Галя притихла, наче заснула.) Та не
приймає їх моє серце… Піду, думаю, до своєї голубоньки… скажу їй…
Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку.
Галя здригнула, підвелася… Очі заплакані; личко од натовпу почуття і а
від сліз го-. ріло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:
– Чому ж ти батькові та матері не сказав?..
– Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати… Чи підеш за мене?..
чи вподобала мене, моє кохання?..
Галя – мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилася на Чіпку –
немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки – аж пальці
захрущали… У очах у неї заграла одрада не одрада, зло не зло- щось
добре, любе, а разом хиже й лихе.
– Чому ж ти мені давно цього не сказав? – скрикнула вона.- Чому ти не
сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по
широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу,- нема впину,
нема заборони… А тепер?.. тепер…
Вона знову заламала руки,- знову, як поламані, захрущали пальці; на
очі навернулися сльози – от-от бризнуть…
Чіпка – сам не свій. Зблід на виду, опустив голову – їа нешвидко вже
стиха, боязко запитав:
– Що ж тепер, Галю? що?… Скажи мені… все, все!..
– Шкода… засватана вже я!..
З очей хлинули сльози у неї, облили личко… Закрила вона його
рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову
та нерозважно плакала…
Як хто гострий ніж угородив Чіпці у серце,- так невеличкі ті три
слова. Як хто обухом гамселив у його голову,- так одзивалося в ній гірке
ридання Галине… Він хапався за думку,- що тепер робити,- та голова й
пам’ять уже не служили йому… Думки рвалися на шматочки; він силився
звести їх докупи, напрягав розум… та, здається, й розум його
покинув… Нічого не пригадає… Чує тільки, як у голові гуде, шумить,
дзвонить; як серце раз поз раз тіпається, наче збирається вискочити…
Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу
вимовив:
– Коли ж це?.. як?.. за кого?..
– Тоді ж… того самого дня, як ти пішов… Москаль Сидір зостався у
нас, та ввечері попились з батьком, та й…
– Та й що батько? – перервав Чіпка.
– Іди, каже… Не вік дівувати… Й мати рають іди!.. Сидір, кажуть,
чоловік хороший, тихий…
– А ти – що? – аж кричить Чіпка.
– А я?.. Не любий він мені,- кажу їм…
– Що ж вони?
– Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати… Й то гидкий, і то
негарний, нелюбий… Поживете- полюбитесь…
– Со-баки! – гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.
– Де він живе? – грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в
його очах засвітило щось страшне.
– Не знаю…
– Уб’ю… заріжу… задавлю!.. – скочивши з місця, кричить він,
бігаючи, як несамовитий, по хаті та скрегочучи зубами.
– Тю-тю!.. тю-тю!..- одмовляє Галя, підвівши голову.-Що це ти:
здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи його… то не бачити тобі
мене, як свого уха!
Чіпка схаменувся. Опустився на стулець, звісив на груди важку голову.
– Бач… який ти! – каже йому Галя.- Бач, який?! Як же мені за такого
йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за
такого піду?.. Прийде така година, що й жінку задавить… кинеться й на
неї, як скажений…
– Галочко!.. побійся бога… Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж…
мене задави…
– А Сидора?.. га, Сидора?..
– 0-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила… Пече мене…
отут пече… мов хто жару насипав…- указує на груди.
Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж
хати та блукав страшними очима по стінах… Зробилося тихо, важко. По
задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку – та
зразу не зважувалась сказати…
Аж ось – загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі – роздались,
побільшали; одкрилися уста від напору спертого в грудях духу,- аж пашить
Галя, як у вогні горить…
– Знаєш що. Чіпко?.. Може, ще не все пропало… Я скажу матері…
може, вона батька умовить… Тільки ось що…
Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.
– Кинь ти життя… так&І – скрикнула та аж поблідла.
– Яке?
– Чуже добро грабувати, людей убивати!
– Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я “кого вбив… Хіба
обороняючись, руки не здержав…
Засовалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.
– Проклятий!.. каторжний!..-загукала вона на всю хату.-Обороняючись?!
від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти та хочеш, щоб хазяїн не
ловив тебе?.. Злодюго!
– А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці та й панують… А
тут… хата валиться; мати стара; сам- копи не заробиш у день… Треба
їсти, треба й одягтися… Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо?
Ми своє одбираємо… Пан – наробив нами, жид – надурив з нас… А нам
хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..
– Чіпко… голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра… Ти
прийдеш уночі з побоїща… ляжеш коло жін- ки… та тими руками, що
недавно людей давили, у крові грілися… будеш жінку пригортати. Тими
вустами, що несли тільки лайку та прокльони усьому світу,- станеш їй про
своє кохання шептати, будеш цілувати… у-ух!.. Вона затряслася вся, як
лист на осичині.
– А жити ж з чого? – напира Чіпка.
– Робити чесно… працювати щиро…
– А товариство?.. А батько?
– Заїдемо у другий край… де б нас ніхто не анав, не відав…
– 0-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я – отаман.Т. Як почує товариство, що
кинув,- не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному…
– Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? – кричить, схопившись,
Галя.- Кому ви клялися?.. Прокляті!
– Один одному клялися, Галю…
– Чорт чортові клявся!..
Галя зареготалась болізно; божевільний сміх її розкотивсь на всю
хату. Чіпка глянув на неї, замовк та, як підстрелений, опустився на
стулець…
– Ти думаєш,- перегодя трохи, знову почала Галя: – ти думаєш – легко
мені дивитись на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш:
вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться… і
встають і лягають тихі, спокійні… А тут?.. Сиди, як у тюрмі, на
запорі… Страшно й очей показати між люди… Настане вечір – ціла юрба
п’яних лю-дорізів валить у хату… Шушукаються, тихо перемовляються,
поки підуть на всю ніч… Вертаються уже перед світом – та, як
гробовики, ховаються по горищах, по погребах… переховують чуже
награбоване добро… Це все, що на мені,- все грабоване! Ти думаєш: не
давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене…
Ти не дивись, що я весела й жартівлива… То веселить мене лиха мвя
година!.. Ще день – сяк-так переможеш… А вночі – ляжеш спати, то й
привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: “Оддай мій платок!..” – та
й тягне за волосся… “Оддай моє намисто!..” – та й хапає холодними, як
лід, руками за шию… Ти думаєш, легко воно мені носити його – оце
рам’я?.. легко?!.
Та як ухопить зозла руками шовкову спідницю,- так і рознизала до
подолу аж до самого стану… \
– Галю! Галю!..- скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки.- Не роби цього!
– Геть! пусти!.. пусти!!
Очі в неї, як вугілля, запалали… аж затремтіла вся.
– Ти знаєш – може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під
землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, устає з землі й лементує до
бога… покарати душогуба!.. А я… я доношую це рам’я… мучуся… беру
гріх на себе… За віщо?.. За те, що я-розбишацька дочка?.. Краще б я
гола, як мати народила, по полю носилася: як навіжена ганяла по степах
широких,- ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у,
прокляті!..- Та- хіп! за добре намисто. Намисто з шиї додолу.
– Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть…
– Хай краще уб’ють, ніж чужим добром задушать! І знову сіла вона під
вікном, підперла голову рукою – й задивилася у пусте та німе поле, що
геть-геть чорніло та сивіло перед її очима… Ніколи вона не здавалася
Чіпці такою хорошою, як тоді… Він перекидав погляд то на розідрану
спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій хаті… Йому жаль було