Панас Мирний. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув
дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.
– Бач, який гострий! – обізвався Ступа.- Мов над дурниками… Ні,
стій! А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми – наліво… Нехай
дудика з’їсть!
– Це напасть та й голії – каже якийсь писар.- Швидко нашому братові
за ними нігде буде місця знайти… _ д нашому братові,- увернув грізно
Чіпка,- треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати…
Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці.
Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним
сукном, облямованим золотою гальонкою, з золотими китицями… За столом,
на покуті, сидів предводитель. По праву руку од його – Данило Павлович
Кряжов, потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що уславився
ні боями, ні походами, ,а тільки тим, що, як прикріпляли до землі
підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними
брата й сестру рідну… або й не він прикріпив їх, а його жінка – та
сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала… По ліву
руку од предводителя сидів Шав-кун – городовий гласний. До його
предводитель знай нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Кругом столу
обсідали другі гласні – горожани й земляни. Тут було ціле “сонмище”,
ціле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаєцький,
Митіль,- не було тільки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми
ябедами: він тепер був під судом, без місця. Між горожанами можна було
побачити Лейбу Ов-рамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця
Дмитра, благочинного, що так менджував проси-тельськими книжечками, як
Дмитренко кіньми,- за що, кажуть, не раз і судився в консисторії.
Дмитренко, як не гласний, сидів окремо, між панами, котрі приїхали
подивитись на нове диво. На всю хату тільки два порожні стульці
зосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка
сміливо опустився на один; за ним Лоза – на другий. Пани-гласні
ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синіх жупанах, а все-таки така
незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селян не
знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпирати стіну.
Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова,
хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намірялись пропхнути
Гаєцького, Митіля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного,
хто підступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, а вийшло так, що
ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкий
перепочинок.
Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син
сотниченка, попрохав “слова”. Панам було це не вдивовижу. Саєнко -
здавна чоловік неспокійний. Ще за Василя Семеновича він, було, не
пропустить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, “сім мішків
гречаної вовни…” Оже та вовна була для панів Польських гірше гіркої
гірчиці. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав
случаю, щоб не побрити своїх сильних родичів. Прості люди його любили,
як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди у пригоді
немічному. Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися – та й недурно.
Напакостить панові, придавити жида – стало утіхою для його. Так оцей-то
“ліберал”, як його звали, зняв тепер річ про земство… Обертаючись до
панських гласних, він доказував їм “всесословність земства”, довго й
красно розводив їм про “интеллекту-альную деятельность”, котру вони, за
“пропілі гріхи”, повинні були оддати на “алтарь общественного
благо-получия”. То повертався до простих гласних, нагадував їм про
“рівноправність”, умовляв їх самим дбати про свої “інтереси”, про
“народне благо”. А на за-ключку всім гласним разом радив вибрати членом
в управу хоч одного з гласних-селян.
По хаті пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо
головами, шепталися між собою. Мужики заворушилися під стіною,
затупотали ногами на однім місці, зглядалися, мов питали очима один в
одного: “А що?! кого тепер?”
Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжовим,
задзвонив у дзвоник і, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче
вибиратись?
Шелест потроху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали,
тільки ззиралися.
– Ось хіба Варениченко…- якось несміливо, крізь зуби, процідив
старшина з Пісок.
На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко – і затулив рукою свого
рота: “мовчи, мов, нескребо!”
– Якого Варениченка? – волею-неволею вимовив Предводитель. ,_ Ось!..
ось!..- почулось з-під стіни кілька голосів, тикаючи пальцями, де сидів
Чіпка. Він почервонів. Усі уставились на його очима.
– Вм желаете? – спитав його Предводитель.
– Та коли людська ласка та панська воля,-одка-зав Чіпка,
підводячись,- то й про мене…
Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю.
Пустили на голоси: вибрали Чіпку. Далі, мабуть,
розгарячившись, вибрали Саєнка у губернські гласні.
Вибори скінчились. Селяни пороз’їздились по домівках. Пани
забенкетували у городі.
Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати.
– А що?
– Усе гаразді – скрикнув радо Чіпка.- Тепер я, Галю, не тільки
гласний, а ще й член в управі…
– Невже? – разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.
– Далебі… вибрали! – хвалиться він.
– Кого вибрали? куди? – почувши останнє слово, питає Мотря,
висунувшись у вікно.
– Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по
виду в неї пробігла нерадісна смужка.
– І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? – каже вона журливо.-
Ще, не дай боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі – буде…
– Не бійтесь, мамо: не подамся! – заспокоює її Чіпка.
– Ще встрянеш куди…- своє-таки Мотря.
– Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте,- одказує без гніву Чіпка.-
На те їх воля… А може я, мамо, людям у пригоді стану… добро яке
зроблю…
– І вже, сину! Ти – один, а їх скільки…
– Один, та добрий,- оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись,
пішли обоє в хату.
Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську
шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже
снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка
громаді служити – збирався добро робити; грів У серці сам собі нишком,
потай уже й жінки, голубку-надію- давне забути і слід його загладити…
А ви- [ йшло так, що - де знайшов шану, там загубив спокій і... долю!
Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без
розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса
дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще
недавній у голодрабець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство,
вискочив у люди, між пани, куди вони пер-.- лися з самого малку, що їм
снилося й ввижалося - та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали.
Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій
брат-дворянин братається з "хамом" та ще підводить до того й других.
Стали нарікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому
повітові... Товариші по управі вважали такий вибір тяжкою для себе
обидою, залякували декого з панів, що коли на те пішло, то вони всі
покидають управу: нехай заправляє сам!.. А Шавкун ламав уже голову,
нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб
випровадити з управи члена, котрий, як він боявся, міг стати йому на
переметі, шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей...
Шавкун - битий жак! Недаром він посивів, сидячи над бумагами. Він
метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне
слово, яке йому треба... Нічого сам не натрапивши, він повернувся за
порадою до свого давнього приятеля Чижйкіг -- секретаря в суді. "Чи не
було чого, братіку? чи не судився" він?" - допитувався Шавкун. Чижик
понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять
та й поліз у шафу з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге,
заглянув у третє, у п'яте, в десяте, натрапив слід, піймав ниточку - та
разом з Шавкуном дійшли і до клубочка...
- Найшли! - ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об
покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем.
Польского й о прибиении сторожа Деркача.
Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по
котрому "солдатский син Варениченко оставлен в подозрении". Управу
обняла радість, мов кожному з членів прибуло від того щастя. Як на те в
городі лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились, довго
балакали. Усі вийшли,
усміхаючись.
Чіпка нічого того не знає. На маковія поїхав у Хамло на ярмарок та
вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як він вернувся додому,
заїздить до нього Дмитренко, розказує діло, радить самому заздалегоди
тікати з управи.
Чіпка, як почув про діло,- мов хто його обухом лигнув по голові.
Сором, досада, злість - усе разом прилило в його голову, мутило його
кров, гамселило у висках, заходило жовтими й чорними кружалами у
віччю... Сам він поблід; руки тряслися... Він почував своїм серцем, що
це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити,
обняти... Щоб себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим
сидів, став ходити по хаті, блудив мутними очима по стінах... Одна думка
обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; він
хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зникали, одні
тільки краї їх на одну хвилиночку мелькали,-поки не злилися у одну
думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!
Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли
Чіпка пристане на його раду - сам "вийде в одставку".
- Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам,
помилуємо,- я б і тоді не послухав! - скрикнув Чіпка.- Хто скаже, що я
чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ
позагонили... А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило - усі рівні?..
Я людям служу... мене люди виї брали... мене люди й скинуть!
Поїхав Дмитренко ні з чим.
На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.
Через день привезла стахвета од губернатора при-каз: "устранить
гласного Варениченка по неблагона-дежности".
Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову... "Це гірше крадіжки,
розбою! - думає він.- І назви цьому немає... Там - пройшов, узяв - і
нема... видно, чого нема!.. А тут - усе є... і добро зосталося, і сам
зостався... То що з того, що зостався?.. Коли твою честь украдено...
душу твою обезславлено... Та ні! не буде сьоі'о... Ми ще поміряємось...
Ще побачимо - чий батько старше... Не той тепер вік... часи тепер не
ті... не ті люди!.."
Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не пога-ня - жене коней; не
везуть вони - мчать - та прямісінько до Пороха в двір.
Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів,
захирів, опав. Колись кругле обличчя розтяглеся удовж, осунулось; щоки
пообвисали; очі помутніли; руді вуси посивіли; сам згорбився,
труситься... Оже пізнав він Чіпку; пізнав і його Чіпка. Привітались, як
давні приятелі. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату,
подивилась на Чіпку і вийшла мовчки. На ній - лиця було не знать, так
вона схудла, аж почорніла...
Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка,
Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді
Чіпка похваливсь йому своєю пригодою. Не втаїв нічого: розказав, як
Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках; розказав, як крутив
усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужиків в
земство, які були вибори... Сказано: нічого не втаїв гострий язик
ображеного Чіпки.
Гаряча мова розпалила кров Порохову; засвітив огонь у його старих
очах - і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч
бризкало перо, одначе з-під його отрута на папері зосталася... Вилив
Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обсипав,
оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи
Чіпці жалобу.
Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам
поїхав у Піски.
Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки!
Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого
білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною
хвалилися; раділи, що "хама" з управи вижили...
Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського - і на хвилину
сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, та з освіченої
хати нічого не побачив; тільки чуть було, як застугоніли колеса,
проминаючи будинок... Незабаром принесли з станції бумагу до предводи
геля.
- Приїхав чиновник од губернатора,- сказав хтось; розпитавшись
поштаря.
Як блискавиця шморгнула в хаті - і перелякала все гульбище. Усе
затихло, немов замерло... Якісь перелякані погляди у недавно веселих
очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився на другого і мовчки
переводив погляд на третього, четвертого... Предводи-тель вийшов у
кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець
повійнув лист-вою... по всіх кутках зашепотіли.
Через хвилин п'ять поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель.
- Оце так!..- скрикнув він, перевівши дух.- Зараз подаю в одставку...
У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь
спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.
- Що це? Слідствіе... надо мною... над нами слід-ствіє наряжають... І
після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз! -
- Що, що таке, Петро Васильович? - питають його, обступивши з усіх
боків.- Щось уже є... уже
якась ябеда!..
- Как же, как же,- задріботав він, мотнувши головою.- Наші вибори не
признані... слідствіє наряже-но... І після цього служить?.. Не хочу, не
хочу! - залементував він і заходив по хаті.
Шавкун з одного кінця зали протовпився на другий - як стіна блідий,
задуманий...
- Так... так... це він... він та Порох,- зашепотав він, підступаючи
до Чижика.- Він три дні... ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з
Порохом...
- А вже не хто, як не Порох! - обізвався Чижик до товариша.- От стара
ябеда!! Не здихаємось ніяк... уївся та й уївся...
Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.
- Знаєте що? - зашавкотів він.- Може, ще діло поправимо... Треба
дізнатись, хто писав жалобу... Коли справді Порох:,-тоді нічого й
казати... Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?..
- А справді,- загуло кругом.- Треба довідатись... Петру Васильовичу
треба поїхати до чиновника, розпитатись...
- Кому? до кого? - бришка предводитель.- Щоб я їздив? Не буде сього!
- Просимо, Петро Васильович!.. просимо, проси-мо-о!! - загукали
кругом.
- Не поїду... виберіть кого другого... Я ні за що не поїду... Надо
мною слідствіє?!
- Просимо... просимо!.. просимо!! - ще дужче загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднилось. Гості подякували хазяїну,
попрощалися, порозходились...
Годин через три будинок Польського знову кишів ' панством. Сюди
зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про
що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника.
Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шав-кунові до рук.
- Читайте!
В хаті затихло. Шавкуна кругом обступили. Шав-.кун розвернув бумагу,
одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:
- Так, так... і рука Порохова...- сказав наче сам до себе і став
читати.
Кожного кидало то в огонь, то в холод од тії ябеди. Усяк - аж голову
схилив, слухав,- як слухає винуватий школяр правдиві вичити про свої
вчинки.
Шавкун скінчив.
- Клевета! ябеда!!-загукали кругом.- Жалійтесь, Петро Васильович! це
- обида... Хіба можна так виражатись: "организованная шайка", "сонмище
кріпосників?.." Хіба можна?..
- І як губернатор прийняв таку ябеду?! - хтось гірко вимовив...
- Підіть же! - каже другий, здвигнувши плечима.
- Зто давление администрации... вмешательство в земские делаї -
гукнув хтось з кутка.
- Так... так." вмішательство. Нада міністру писать... - Еге ж, еге...
Міністру! міністру!.. От ліца всєго дворянства. Ми всє вас просім, Петро
Васильович!.. просимо! просім!!.
- Харашо, харашо,- одмовляе він, оддувшись, як індик.
Шавкун з Чижиком переглянулись - і іскорки сміху заблищали у хитрих
очах.
- Ось постійте... не гарячіться так! - каже Шавкун.- Чого нам до того
міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його...
-Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали - і змовились, як в
один голос казати чиновникові про вибори.
У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником
і прийнявся за діло... О шостій годині сідали гості за довгий стіл
обідати. На покуті . сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву -
Кряжов... Здавалося-то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись
цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися... За столом на покуті
ішла весела розмова, сміхи та жарти... На однім крилі й на другім
розмова ішла тихше; а все ж на веселих обличчях гостей можна було
помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх... Навіть на
захирілих судових пиках Шавкуна й Чижика, що сиділи поруч у кінці столу,
навпроти покутя,- видна була якась веселість-Багатий на смачні страви,
розкішний на дорогі трунки обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі
кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся чиновник,
уставив в ліве око стекольце, підняв вгору чарку, подякував панові
Польському за добру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в "союзе с
привилегированньїм сословием" повинна "зорко следить" за "революционнмми
злементами", що обох їх "интереси общие", що вони повинні піддержувать
государственньїй строй",- берегти його од "напора безумньїх
социалистических идей", котрі тепер злочинці розсівають всюди... І
красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого
гарячого слова! На заключку воно зичило панові Польському здоров'я, а
"привилегированному сословию" радило злить його "интересн" з "интересами
администрации", од лиця которої чиновник примовлявсь випити за "общее
народнеє благо"... Випили за "благо"... Лакеї знову поспішили поналивати
чарки. Підвівся Польський - і тільки й видумав, що просив випити за
здоров'я "дорогого гостя"... Випили й за "дорогого гостя". Лакеї знов
наповнили чарки. Підвівся Кряжов - і розпустив свого довгого язика про
той розбрат, який пішов між двох "сословий"; похвалив адміністрацію, що
вона стереже "интересн имущих классов", що вона піддержує оконо-мическое
развитие странн" - помагає строїти залізниці, помагає заводити "банки",
обороняє "отечественную промышленность покровительственною
системою",-просто сказати: "создает народное благо"... За таку велику
послугу Кряжов прохав випити - за адміністрацію. Випили й за
адміністрацію... Чиновник подякував від "легкого серця" і примовивсь
випити за "дворянское сословие".
Обід скінчився. Повставали з-за столу, подякували хазяїнові і
розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галасі Одні дивувалися
красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше
подобалась "скромность" речі "предводительського синка"...
Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій "комедії" і, стоячи
у кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.
Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед
рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче
збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря.
Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом; задзеленчав голосний
дзвоник - і тільки курява встала...
- Поїхав! - в один голос сказало кілька душ.
- Хороший чоловік...
- Чудесний... хоч і молодий... А розумний - не кат його взяв! -
Та ще б! Правовід, та не розумний... Ну, звісно:
благородне дитя...
- А коли б воно нам не нашкодило,- увернув хтось неймовірний.
- Хто? він? - оступивсь Кряжов.- Ніколи! Ш зроду-віку... Ми його
знаємо, як облуплену овечку... Він у нас у банці - по уха застряві В
довгу - як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! - Кряжов стулив міцно
кулак і показав поверх голови.
- Ну, коли так, то безпечної - у один голос зарі-шили Шавкун і Чижик.
Горе, кажуть, об горе чіпляється.
Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці.
Стріва його мати, хвалиться:
нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.
- Чим? - пита Чіпка.
- Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький,
милісінький, а привезли - ледве дише.
- Гм... А що у вас чувати доброго?
- Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго... Он,
розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловіка з двадцять
наїхало,- та сторожі одбили... Кажуть, така бійка була, господи!
Чіпку подрав мороз поза шкурою... "Так... такі - думає він.- Оце ж
воно йому й ікнулося!.."
Порозпрягав він коней, підложив сіна. Ходить по двору - не хочеться і
в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли
ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали... Все то хазяйські
клопоти. Чіпці - байдуже до всього тогої Він навіть не дослухається... У
його тепер свої клопоти, не обберешся їх...
Ходить він по двору - нудно; увійде у хату - хатні померки ще дужче
розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим,
страшні пригоди життя... Ось і Максим лежить - перебитий, переламаний...
Ось висовуються давні, знайомі друзі;
Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики... П'яні голови горять
кривавим цвітом; у очах палає хижість, голоднеча... Ось піднімаються у
пам'яті панські комори: про них нагадали у земстві... пригадався
сторож... І сторож, і Максим качались перед ним, бо-жевільно стогнали...
Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда!.. Що б він тепер дав,
коли б можна було її викинути з пам'яті, забути... Так ні!.. Таке не
забувається... Воно, мов нарошне, вилазить наверх;
наче яке страховище, лякає тебе... Навіщо ж воно вертається? нащо
воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як
я хотів його слід затерти... І спливає йому на думку земство, з своїми
плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... "Воно мені
нагадало про те... Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене
завертає до старого... Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони
у один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?..
Кожен з нас несе гріх за собою... Чого ж одному прощено,- один забувся
про його, наче спокутував... А мені - нема ні забуття, ні спокути... І
не карали - і винуватий... Де ж та правда на світі?!"
Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла уже й Мотря. Тільки один
Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається... З хати надвір, знадвору в
хату.
- Чого ти, сину, тупаєш? Чому спати не лягаєш?
-' А вам спиться? - неласкаве одказав він. У голосі його забренчала
давня туга. Материне серце почуло її зразу - і злякалося.
-• Спиться ж...-< ласкаво одказала вона.-я Чому ж воно не буде
спатись, коли така пора?
- Ну, то й спіть, коли спиться,- м'якіше сказав Чіпка та й опустився
на лаву. У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає...
-- Мамо! - обізвавсь Чіпка.
-- Чого, сину? $
- Чивптго коли З'зд__п]ав ня світі? чи, мабуть, ніколи не буде.?!
– Господь його знає, сину. Коли більше буде отаке заводитись, як
тепер, то певно, що й тії не стане, яка тепер є…
– Ні, мамо… Видно – ніколи не було тії правди… ніколи й не буде!
Не заводилось би таке, коли б вона була…
Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та
проходив по надвір’ю мало не до світа білого.
На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його
перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось
довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно,
бліда-перелякана. Галин погляд світився тяжкою мукою. Прикро й глибоко
дивилась вона на чоловіка, немов казала: “Он, бачиш!”
Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він
пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшенне стогнання. У
світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз поз раз з грудей
у його виривались тяжкі “охи”, раз поз раз він схоплювався руками за
перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце – аж забігала
мишка… Явдоха підступила до недужого.
– Максиме! – обізвалась вона.
– 0-ох! – одказав Максим, важко зітхнувши.
– Чіпка приїхав.
– Тату! здорові були,- привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.
– Ох-о-ох!..
– Чого се виР.-Максим несамовито скрикнув •- і схопився обома’ руками
за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся,
закашлявся…- Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь,
розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх… То був останній погляд -
погляд наглої смерті… Явдоха мер* щій накинула на вид чорний платок.
Як підняли платок,- Максима уже не було… Мука застигла у його на
лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима…
Галя глянула – і скрикнула… “Умер!.. умер!..” – кричала вона не
своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.
Чіпка зиркнув – і затрясся… Він ніколи не бачив такого страшного,
холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть – бабина. Там – тихо,
наче забуваючись або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут – з
страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю… Голова в
Чіпки закрутилася, за-чуманіла. Він закрив на хвилину очі і опустив
бліде лице на груди…
Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком
Максимову голову, сіпнула Чіпку за рукав і вийшла з ним з хати, боляче
стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини…
А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а
на Чіпчину жалобу через справника послали одказ.
Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не
поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та
ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали-за
возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі – як затялися: щодня та й
щодня… Радили раду одні пани…
‘Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього
розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того
жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить
менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й
містки будуть рівняти, гатити й лагодити “натурою”, тобто мужичими
руками…
Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було
тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився
цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди
говорять.
На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства, Чіпка
поїхав. Перше-на-перше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з
ним,- як сто зміїв разом ужалило його серце! Не розпитую-;чи, як, що, за
віщо,- від злості він не міг слова вимовити,- вийшов неборак з управи,
наче вчадів… ,; Голова ходила ходором, кружала, боліла; у висках – (.Т
як хто молотком стукав; у очах-жовто, чорно;
Ї? ~ а в ушах – пищало, стогнало, вило… Щоб хоч трохи очуматись,
він пішов походити по ярмарку. Ходить ( у поміж возами, попід крамницями
- роздивляється, – слухає… Тільки й речі, тільки й мови, що про
земську раду, про налог!..
– Знаєте? – питає, усміхаючись, один великопо-місний панюга другого.
– Знаю, знаю…
– Синок не уступить батюшці…
– Та кий біс, не то він? То все – Шавкун з Кряжовим… От, голови!!
– Ото їм – всесословність! Хотіли рівноправності – оце їх і
порівняли… А то справді – всяка наволоч дере ніс угору… Нехай же
тепер знають!
– Оце самоуправа!! – запихкавшись, з переляканим видом, стрічає
мілкопомісний панок сусіду.- Чули про налог?
– Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе – ще далі…
– Оце так! – підскакує третій полупанок.- Цього ще не було, щоб без
сорому, прилюдно, у вічі казали: хто має на десять рублів.-з того бери
руб; а хто на тисячу – копійку! А тепер, при самоуправі, діждали… _ їм
що? – четвертий каже.- Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас
грошики -, та й ні
гадки!..
_ А нашому братові – дошкуля, до самих печінок
доходить…- веде річ перший.
– Та ще як дошкуля! – піддержує третій: – такими поборами печінки
витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а
все-таки три своїх робітники, а тепер… біда та й годі… А народ так

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве