Панас Мирний. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та перепроси… Зовсім
загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города… А тут -
друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось під серцем…
Помітили люди – та як у дзвін задзвонили:
– Чи чули?..- питає молодиця другу, стрівши на улиці.- Заваготніла…
– Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!
– Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува,
й віку швидко буде… Там: торік хвостата зоря світила, а це знов проява
якась вирискалась…
– І я кажу: не перед добром таке на світі коїться! Та як підуть отак
цокотати,- не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь
чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата – назбирається чимала
юрба людей та й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного
Хруща.
Аж ось – не знать звідкіль – узялась на селі чутка,, що він ні Хрущ,
ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник – кріпак пана Польського, що
панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як
тепер його судити? Кинулись до пана,- пан одсахнувся: робіть, мов, з
ним, що хочете, як знаєте… Тоді громада розв’язала діло. Як голили
хлопців у москалі: “У рекрути його!.. лоб йому! лоб!..”-закричала
громада. Поїхав голова у. Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що
годилось,-? і “перевертня” прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши
лоб, перевернули його ще вчетверте – і став він з Вареника Хрущовим.
Незабаром його кудись погнали,- та більше він ні вертався, ні озив&вся.
Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед лущенням,
породила Мотря сина,- та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні:
потугувала ними Мотря два дні і дві ночі, не своїм голосом викрикуючи…
Що вже не робила “довгоп’ята” баба-повитуха,- ніщо не помагало. Ледве
Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала -
лежала мертвою колодою… Аж на третій день “господь її помилував”:
серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…
– Єнерал!..- зрадівши, скрикнула “довгоп’ята баба”.
Оришка підняла руку, перехрестилася… Мотря важко зітхнула – і
розкрила сплющені очі… Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такі роди,- знову загомоніли. Пішло знов по
селу шушукання, глум, таємні страхи… Дійшло до того, що ніхто вже
Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого…
Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі.
А Кирило Кнур – недалечкий сусіда – Христом-богом клявся, що як купались
з Остапом укупі, то й хвостика бачив… Не при хаті згадуючи – куций та
й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких Іродах!!
– Щось воно таки непевне, моя матінко!..- цоко-уть жінки, похитуючи
головами. І не одна й не дві нарошне забігали у хату до
Мотрі-довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на
лівім колінці невеличку родимій.. “Оце ж воно й є!” – подумала та мерщій
з хати.
– А що?? – стріва її кума.
– То ж воно, кумонько, саме!..-каже кума, перехрестившись.
Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос:
“чортеня” та й годі!
Прийшлось кумів брати,- ніхто не хоче. Що тут робити? Уже три дні як
дитина нехрещена… Не дай боже якого случаю -і вмре, не уведене в
закон!..
Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона
по хаті – сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі
вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них:
“Москалики-лебедики, охрестім дитя!” Купила москалям кварту горілки.
Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець і собі: “Як його такого виродка у
хрест уводити?!”
“Боже мій!.. що його робити на світі?!” – плаче Оришка-та до попаді:
“Матушка!.. я вам сього й того… я вам моток пряжі напряду,-умовте
панотця!..”
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

ІІІ
Дитячі літа

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку; не бачила
дівкою, жінкою; не сподівалася за-мужньою вдовою..!
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце,
де вони жили, зробилося якимсь страшним,- стали його оббігати… Казали,
що до Метрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік
застав його у хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало,
уночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям – то й
удень забороняли туди бігати…
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому
белебні, неогороджена, необкопа-на – так рівець невеличкий прокопаний та
й годі… Іде скотина – нема перепону – через грядки так і чеше; собаки
так і гніздяться-кубла повибивали…. Пустир пустирем! Хата хоч стара
була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і
бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замча;, ла не тільки лад в
хаті, а й самого Остапа,- то й хата осунулась… Стріха місцями
повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок -
ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала…
Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися
од води, що дощі , поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріска-1
лась,-диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики-і сісти на
них страшно; стіл-ходором ходить; піл-на п’ядь дошка од дошки: Мотря під
холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті про-! курити… Бідота
несказанна, злидні невилазні! …
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на
ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли,
стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де
притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу
приймали Мотрю з опаскою…
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав,- бо помітили, що в
кого Мотря жне – уся нива закрутнями унизана. У сусідньому селі Байраках
Мотря хліб заробляла – на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й
ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилини борошна… Де вже
думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала -
саме ґноття та рам’я висіло… Як заробить конопель,- то й добре.
Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво.
Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є – спідницю
пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі у плахтах та
запасках, голови шовковими платками їіовнв’язують, а Мотря з вибійчаної
юпки та спідниці-не вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться та й
шмарує… Ото буденне й празникове? А що старе, дра-не”- позшиває,
позаштопує,- матері старе тіло прикриє або дитині – штанці, куцину…
Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря,- сиди, мати, з
хлопчиком дома – і не рипайся! Піти треба матері,- сиди, Мотре… бо й
чоботи одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі;
літом – на полі, зимою – дома. А Оришка – стара вже,- нездужала – тільки
й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома,- баба зварить
йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…
А й дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате,
розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,-
як дзиґа крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай дру
ге! – як стріла пуститься… Чіпка, як його звали,- не такий, ні!
Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: “Подай, Чіпко, води! – або – ножа, або
- веретено!..” То він і почне: “А де ж воно лежить, чи стоїть?” Отак
розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть. Мотря
за це не любила Чіпки.- “Десь
Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! – жаліється Оришці: – Йому як що
робити, то треба за тиждень рагадувати, щоб роздумався.. А іноді, було,
й буханця уліпить Чіпці у спину, щоб довго “не роздумував”.’” Тоді Чіпка
руки опустить, реве на всю хатд”. Є, значить, робота бабі! Оришка
справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому
надає, й іграшок яких там – полив’яного півника, свистілочку; а їсти -
сама не доїсть – йому зоставляє…
Як підріс Чіпка – став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін та
прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз
почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть…
Не-дурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують – хто
якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід
уславився – чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу
- честь. Тим на селі й питають: чи “чесного” роду? А тоді вже й
братаються… Чіпка був “виродок”… Як же Чіпку прийняти дітям до
іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…
– Виродок іде! – кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий,
миршавенький хлопчик.
– Запорток! – підхопить другий…- Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за
чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки
очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того.
Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті – за боки беруться зо
сміху…
– Чіпко! де ти взявся? – смикнувши Чіпку за полу, питає хто з
хлопців. . Мовчить Чіпка – сопе.
– Ти з яйця вилупився?! – знову другий… Усі зареготались. Чіпка
похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.
– Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур’яні,- одмовляє понуро
та все копирсає під нігтем. Регіт – аж вигін розлягається.
– Так ти. Чіпко, з бур’яну взявсь?..
– Ні…
– А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?
– Не знаю…
– То-то й є… ти байстрюк!..
– Брешеш!..- зиркнув, як той вовк, Чіпка.
– А хто ж ти?
– Я… Чіпка.
– Ти – Чепіга, а не Чіпка! – крикне хто з середини – і вскубне
Чіпку…
– Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чіпка.- Постій, я бабусі
скажу,- вона тобі дасть!
– Боюсь я твоєї бабусі,- куди ж пак! – одказує хлопець та й знову
вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як
ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не
розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому,- іде та й плаче.
– Чого ти. Чіпко, плачеш? – стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче…
Бере його Оришка за руку, поведе у хату, почне умовляти:
– Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти:
б’ють тебе, малого, зобижають… Не
ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже голівкою.
Щоб забавити дитину, почне йому /баба казочку про рябеньку курочку або
про горобця – доброго молодця… Чіпка слухає-й дума: “І чого
отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій
билині зразу не поколихати горобця – доброго молодця?!.”
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова
знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз
хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки – і само собі міркувало,
дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і
люди… А так – птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто
не знає, що вони кажуть… “А добре б-дознатись: що то каже скотина, як
іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого -
одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці – тільки цвірінькають?! І
про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов
жива, шелестить малими листочками?..”
– - Чи воли, бабусю, говорять?..- питає Чіпка в Оришки.
– Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.
– А птиці?
– І птиці говорять…
– Як же вони говорять? Про що вони говорять?..- допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. “Скот, мов, ніколи не
реве без нужди… Як вертається додому та реве – то він радіє, що скоро
дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А
птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а
другій – ні. От соловейко – як гарно співає? Він був колись людиною, та
став пташкою…” Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх
діток,- сина й дочку,- що вбили її мужа-ужа… Синок каже: “Не вбивай,
сестро!” А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла їх. Синові
ж каже: “Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й
раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти,- каже,-
дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з
городів викидали!” – От син полетів соловейком, а дочка стала
кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так
гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,- щоб і городини не
глушило, й людей не жалило!”
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства,
пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою,
гадку за гадкою… либоко западали вони у його гаряче серце, а в дуйгі
підіймали хвилю горою – з самого споду до верху . Як рій той, гули в
дитячій голівоньці; яй завірюха/крутились, вихорились… Од билинки
перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка – поки
не засягали усього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І
скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову,
тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було – люди, і все
балакало однією мовою… А тепер – ніяк і довідатись, що то за розмова!!
А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили.
Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби – одібрали людську мовуї Вони
людей – своїх рідних – повернули у все те.. І за людей жалкував Чіпка на
людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка
злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він
людей далі та далі… Та й люди його не жалували
– Бабусю! – питає раз Оришки.-чи в мене батько був?
– Був, сину.
– Де ж він тепер?
– У москалі пішов.
. – Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! -
кажуть.
– То – дурні хлопці!
– А хіба що?.. Що то воно – недобре що?
– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане
слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…
– Я не буду злий, бабусю!..- одказує Чіпка – та й задумається. Трохи
перегодя знову питає;
– А чого ж мій батько пішов у москалі? навіщо він покинув матір?
– Люди оддали.
– За віщо ж вони оддали його?
– Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще
не годиться тобі розказувати.
– Чому, бабусю?
– Так. Малий ще ти дуже…
Така розмова велась у них не вряди-годи, Чіпку усе зачіпало, усе
торкало.Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було
одкривати світ його очам.-утішно думяти; а якоюо натоптаною головою
вироетя її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову
все, що заховала її шестидесятилітня пам’ять А Чіпка не брав – гарбав
усе те!
“Оце, було, літком, як зайде вже сонцей спуститься вечір на землю,
вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед
порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка – коли сидить,
коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше
слухав,-іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо
журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили
зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.
– Що то, бабусю? – указує на зорі.
– То? – Зорі.
– Що ж то за зорі?
– То – янголи дивляться! У кожного є свій янгол:
то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе і;е
спіткало. Ото ж – як зірочка покотиться, то душа переставиться… Душа
переставиться – й зірочка покотиться – щезне…
– І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?
– І твоя є, і моя, й мамина.
– А де ж моя, бабусю? – пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й
не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на
темно-синьому небі.
– Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло,
то він і знає…
– А й бог там?..
– Там, сину…
– А що то за бог, бабусю?
– Бог?.. Бог-батько. Він усе держить на світі:
усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить,
до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана
умішується у його святе діло,- почина світом каламутити,- то й шле
святого Ілію на вогняній колісниці убити сатану… Ото як Ілія котить,
то грім гримить: а як стрільне вогняною стрілою – то блискавка
заблище… Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго – й
він добрий. Бог-батько… на світі нас держить і хлібом годує…
Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог,
обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію- карати злого!.. Котить
Ілія – небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу…Ось
шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймав Чіпку!
Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях
через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха
шепче:
– Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й бог мене не
поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли – тих бог поб’є, бо
вони злі!.. Я буду добрий, бабусю…
Замовк Чіпка – дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога
доброго… Трохи згодом питає баби:
– Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?
– Він, дитино,- він нас годує…
– А чого.ж мама хліб заробляе,-ось досі з роботи нема… Каже, якби
не робила, то нічого б-буле й їсти?..
– Дурний ти, хлопче! – каже баба.- Чоловік на те й уродився, щоб
робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили,
то нічого не робили – як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини
- і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх
щастя,- та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово
боже… Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою – й рай зачинив,
і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити.
А то – нічого не робили,- як святі були!
– І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була,
не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!..
– На те божа воля, моя дитино!..
Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений…
Одними руками що заробиш? Тільки Що з голоду не мерли… Сказано -
убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.
Мотря була на полі. Оришпі треба на грядках полоти. Як на те Чіпка
розвередувався: “їсти та й їсти, бабо!”-в одну шкуру: “їсти!” Взяла
Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила
на столі: “Не бери ж цього,-наказує Чіпці,-бо он дивись: дивиться бозя!
Прийде мати, спитає: – хто хліб поїв? – То бозя вкаже пальцем, мати й
виб’є… Гляди ж, не бери!” Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати;
дивиться на образ – очей не спускає – їсть. З’їв той шматочок, що баба
дала,- ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить,- кортить його. Гляне в
куток – бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а
на образ – все дивиться… Посилає руку, не спускає очей – здається
йому, що й бозя глядить на його, хоче посваритись пальцем… він і
прийме руку назад… Оце приляже до столу голівкою (забрався на лаву),
знову підкрадається. Гляне на образ – дивиться бозя та й годі! І їсти
хочеться, і хліб перед очима,- та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А
це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до
стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця,
стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі у
образа! Тоді взяв – увесь хліб з’їв та й побіг на грядки до баби. “Бабо!
бабо-о!” – гукає.- “Чого, Чіпко? ходи сюди!” – озивається з бур’яну
баба. Прибіга Чіпка.- “А я, бабо, і той хліб з’їв!” – хвалиться.- “Нащо
ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: “хто хліб поїв?”-то бозя й
скаже…” – “Е… е… бозя, бабо, не бачила… Я повиймав очі, щоб не
дивилася!..” І байдуже собі, забулося. Коли так, перед різдвом,
прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей
немає! Вона так і отетеріла. “Хто це очі повиймав?” – питає в
Оришки.-”Де?”-Глянула-справді без очей… Тоді до Чіпки: “Ти очі
повиймав?” Сміється: – “Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!” Згадала
тоді Ориш-ка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно – дитина:
дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме,
коли таке буде робити, та й годі.
А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку – і добре била!
Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила
Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай
боже, занедужає Чіпка,- Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить:
сидить над ним, плаче, молиться… “Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки
виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на
старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й
голоду та од літньої спеки палючої!..” Така в Мотрі думка. І не досипляє
вона ночей, прислухається, як дише її єдина “надія й утіха”… А нехай,
здоровий, зробить що Чіпка,- нехай з’їсть лишній шматок хліба чи
покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то
не іскри сиплються – то її кльони й прокльони та духопелики… Інша
мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла
здержувати над рідним сином.
Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити.
Спершу-таки боявся матері, а далі – звик уже й до бійки, хоч як вона
глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой,( злий
же він був тоді! Ой, лютий! Він би – зміг – ма-і тері очі видрав або сам
собі що заподіяв, якби не ба ба… А то вона, її тиха мова гасила його
лютощі. Як почне, бувало, його умовляти,- та словом, як повива-( чем,
зів’є… За те Чіпка любив бабу; душі не чув у їй.. Що баба не скаже,
усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається,
то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гірко
плакала…

IV
Жив-жив!

( Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, У злиднях та
недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він
знай самотою, самотою… Забереться, було, у бур’яни, нарве квіток,
назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори – ні!
Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він
-”виродок”; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з
добрими думками, у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне…
Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли
бачило яку помилку..І росло лихо в його серці – і виростало до гарячої
відплати.котра ни зна ні впину, ні заборони. Не було тоді нічого, перед
чим би він оступився; яка б
страховина перед ним не вставала – не злякати їй його відважного
духу, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого
такого, чого б він злякав-ся/Ю_бог, ні люди не страшні йому… Бог
страшний злому, Чіпка дума, що якщо він добрий, а лихі люди його
дратують- ….

Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір’ю:
– Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити?
– Я вже й сама думаю,- каже Оришка.- Тільки куди він годний? Якийсь
нелюдний, неговіркий, якась тума з його… І з дітьми він не поводиться,
як другі,- усе самотою, усе собі дома…
– Що ж його на світі робити? – журливо одказує Мотря.- Уже ж всяк
баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила,
а тільки що з голоду не мремо… Якби його найняти,- хоч би менше
з’їжі… все б таки хоч на одежину зосталося!
– Як зна”ш, дочко.
Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла.
Богатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
– А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми,- каже, вернувшись
увечері, Мотря.- Годі дома сидіти та хліб переводити-пора й самому
заробити!
Чіпка- руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала
йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов.
Прийняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулася Мотря додому
рада та весела.
– А що, дочко? – стріва її Оришка.
– Зоставила… Коли б то шанувався!
– А може, звикне… Дай-то боже! – потіша й молиться Оришка.
Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою,
показує й розказує – як і що, й коли робити… Так же Чіпка нічого й
знати не хоче! Хазяїн приказує: “Піди, Чіпко, загороду почисть”. А Чіпка
піде на тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчики
крутити, то хрести вив’язувати…
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка,-узяв його та й
вибив. Розсердився й Чіпка… та
трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз
у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець… Добре, що люди
побачили – залили.
Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці
гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й
робітника Мотря плаче,- уже не б’є, плаче… Страшно їй, щоб, бу-ва, не
позивав Бородай… Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться,
мовчить, мов йому у рот води налито… Так і зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матір’ю.
– Найняти б Чіпку?
– То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяїна – і знову швидко вишукала. Дід Улас,
вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як
став старий, немощний, та ще за-хорував до того,- так його й витурили з
двору, щоб не переводив даремно панського хліба… Ледве виліз Улас за
ворота та й загадався… “Куди його?!” До роду – близького нікого, а
далекий – у панській роботі… Прийшлося Уласові – хоч під греблю! Та
вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила
чабаном.
До його ото став Чіпка підпасичем. І – диво! згодився відразу…
Робота прийшлася йому по душі.
– Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай,
що дід дав завертати овець, та й іде у царину, до землянки, дожидати,
поки збереться отара. Приходить. У діда усе ще позапирано. Тільки Лиско
лежить коло дверей, простягши передні лапи, положив на них голову…
Дріма ранком.
– Лиско! – гука Чіпка.
Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку – і знову кладе її
на ноги, позіхнувши на все горло… Тобто: “рано, хлопче, ходиш: ще дід
спить!”
Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини – починає
снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони
понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить і другий підпасич – Грицько, Чупрунів син, хлопчик
однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому
сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще й порвана; штаненята – саме
ґноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна.
Грицько – козачий син, сирота. -Після смерті батька та матері (вони
під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту
далекій родичці – вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід
узяв йо,го-до себе в поміч коло отари.
Сідає й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі
- чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись
словом…
От рипнули двері – показався дід на порозі.
– Уже ви, хлопці, тута?
– Тута.
– А що ж це овець так мало?
– Згонять.
– А ви снідаєте?
– Снідаємо.
– Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та
зберуся, та й рушимо!
Іде дід у присінки; набира води кухоль – умивається…
Тим часом – світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши
увесь східень палко-рожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не
блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його
стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися
свіжою ранньою росою… Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й
прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні,- замирає,
довго ждучи, й оживає, не терплячи,- так земля дожидає ясного сонця… і
міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець – ро-темніє й насупиться
її зелений убір; затихне вітрець – убір заясніє, усміхається..,
Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові
солом’яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита -
на случай негоди; у руці – малахай.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве