Панас Мирний. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

– Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два
роки видумали?.. ще трохи?!
– А видно, що трохи,- одказують другі.- Так вони, бач, намовились,
щоб не зразу свої панські руки покаляти…
– Кат їх бери, з їх руками! – озиваються треті: – вони звикли чужими
жар загрібати…
-Еге ж… А тепер прийшлося своїми, так вони:
хоч ще два роки!
– Так-то, видно, їм наші руки подобались,- за-рцпає сивоголовий дід.
– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячіших : – Тільки дійде до
царя чутка, що вони й його й нас дурять,- знатимуть вони! Він їх зараз у
кріпаки поверне, а нас панами поробить…
– Це тоді буде, як на долоні волосся виросте,–охолоджує неймовірний.
– Чого. волосся виросте? – кричить гарячий,–Скаже цар: будьте
панами… ну, й будемо!
– От тоді-то буде!!-глузує неймовірний.
– Авжеж… не те, що тепер!
– Я б свого зараз, як бовкуна, запріг у санчата – та по дрова… а то
тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють,- каже хтось з гурту.
– Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було…- загомонів гурт.
– То чи не підемо гріться до Гальки?
– Ходім, ходім! – одказало разом кілька голосів. Юрба посунула в
шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув,
роздумуючи… Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили. На
весну радиться Чіпка з матір’ю:
– Що, мамо, робити? дід у неволі… чи не взятись мені з ким овець
пасти?
– Знаєш, сину, яка моя рада? – каже мати.-’ Ось покинь ти свої
вівці,- не вік же їх тобі пасти… Приймайся краще коло землі. Не все ж
чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгортаємось на скотинку:
свій хліб буде. Сам хазяїном станеш. А на осінь, як бог приведе діждати,
треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала… хто в
хаті порядок дасть? Слава тобі господи, і ти вже немалий… Другі твоїх
літ дітей мають…
Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля,- от що йому
сниться! “Я зріс, викохався коло овець… коло них і посивію”,- дума
він.
На другий день пішов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. “Молодий ще, ненадежний… Нам
треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював”.-Так одказали Чіпці
хазяйські голови і наставили вівчарем якогось діда з другого села.
Тяжко образила Чіпку громадська неправда. “Чи я не служив? чи я не
годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І
громада, бачу. живе кривдою… Скрізь однаково…”
Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за
плуг братись.
$ ЗакиїцлавЧшкиу руках робота. Найняв плуг, волїбТ’зоравіоле, засіяв,
заборонив; зійшло – як щітка! У косовицю став за косаря,- викосив
дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива -
місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого
цигана стару кобилу звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавеї
тав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись,
уже й хліб вимолотив, сама, солома стоїть – завалив увесь город
ожередами. Скої ту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька
мішків хліба та восени купив корову на ярмарку.
Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко
знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й
для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечичку, складає копійку до
копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к різдву справила Чіпці
парубоцьку одежу:
купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує
богові, що з Чіпки вийшли люди.
Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано
встає, пізно лягає,- та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не
журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію
покладає. Припадає до того поля, наче закохався у його… Не тільки в
будень – і в свято…
– Чого се ти, сину, так унадився у те поле, що й У неділю не посидиш
дома? – питає Мотря.- Чи ти, бува, не наглядів чого там?
– Еге ж, наглядів,- сміється Чіпка: – там така перепеличка!
– Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені – помочі…
Чіпка нічого не одказав; узяв шапку, вийшов з хати.
Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було,– тільки десь сонце
заховалося, небо сірими хмара-чи обмазалось. Стали благовістить до
церкви. Чіпка
убрався, пішов з матір’ю. Вернулися з церкви, пообідали. Напоїв Чіпка
корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. “Хіба піти? -
дума.- Піду… її не побачу,- на поле налюбуюся…”
Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує
- знову той самий голос. Він увесь затрусився, а серце-отак заходило!
– Ні, постривай… тепер не так! – прошептав він: – тепер незчуєшся,
звідкіля й лихо складеться!..- Постояв ще трохи, послухав та присів у
борозну і тихо, як той злодій, порачкував на голос.
Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену,
сокирок, трав’янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці
розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами обітря. Вона
сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї
обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового
добра розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то
другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до
другого, сплітала докупи, перев’язуючи гнучкими Петровими батогами.
Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала…
Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що
повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою
стьожкою, заплетеною в косу, і розносив по полю журливу пісню… По
сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не
жила без лиха…
– Здорова була! – гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.
Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши
на землю квітки з фартушини, похопилася; знову опустилась на траву і
стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро.
– А куди ти тепереньки втечеш від мене? – пита її Чіпка.
– Я й тікати не буду…- перевівши дух, одмовила вона та й підвела на
його свої оксамитні очі.- 0-ох… та й злякав же ти мене… хай тобі!
Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого,-так і
звився Чіпка. “А хороша ж яка!.. а люба та мила!..”-промелькнуло у його
в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою.
Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився – сів поруч з нею.
– Що це буде? – обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.
– Хіба не бачиш? – вінок! – аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Він
схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від
такої несподіваної тривоги зашарілось, здається – пашіло полум’ям. Вона
підбирала квітки та зв’язувала у невеличкі пучечки одномасних кольорів.
Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими
колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям
втягались грудьми – і легко й мило було дихати…
– Се твоє поле? – трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не
одриваючи очей од вінка.
– Моє.
І хліб твій? Мій.
– І то, під гаєм, твоє? Моє.
А я ту місцину найдужче люблю… Бач, які на ній гарні квітки
ростуть.
Чіпка не потрапив, що їй одмовити,- та замість того уставивсь на неї
очима. Розмова перервалася. Хвилина… дві… Чіпка не спускає з неї
очей.
– Чого ти дивишся на мене? – обізвалася вона, скинувши на його
погляд.- Дивись – яку моду вигадав… мов з’їсти хоче…
Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
– Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.
Чіпка – сам не свій… так йому любо, що вона доторкнулася до його
виду своєю біленькою, пухкенькою РУКОЮ… Здається, якби можна, так би й
гамкнув за мизинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева
квітка… Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп’яв
свої очі.
– Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! – Та взяла <вравді й повернулася
до його спиною.
Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік,- та все-таки заглядає в
вічі. – А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та
давай його вінком по голові й по виду бити.
“Бий,- дума Чіпка,- бий дужче… бий хоч цілий вік так, тільки не
прогонь від себе… Мені так любо та мило з тобою!”
Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався… Вінок швидко
розсипався; голівки од квіток поод-літали; бадилля вона кинула геть у
траву і зацокотала;
– Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?!.-Та, згорнувши попід ліктями
свої білі руки,- сама вже послала йому бісики очима…
Чіпка не видержав. Як кіт на мишу,- так він кинувся на неї;
міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок,
що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.
– Пу-у-сти… п-у-у-ст-и-и! – закричала дівчина, пручаючись. Він її
ще міцніше пригортав, поки вона, випручавші руку, не мазнула його по
виду… Тоді він випустив.
– Ну, та й удрала ж,- аж закрутило в носії – каже він, скривившись.
– А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на
полі, то вже й лізе!..- каже вона. А в самої очі – так і сміються, так і
грають!
– Дурна ти… хіба що?
– Як що? Он, послинив… ве-е! – та й стала витирати рукавом щоку.
– Не одкусив же,- сміється Чіпка.
– Ото б добре, якби одкусив… Тоді б я тобі й очі видрала.
– Якби подужала.
– Тоді б побачив…
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він – на неї.
Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно
з-під неї ви-плило у своїй пишній красі і обдало їх хвилями блискучого
світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи
догори свої похилені колоски.
Дівчина прямо глянула Чіпці у вічі; якраз стрілася з його очима та,
спустивши вниз довгі й густі вії, запитала : і- Де ти був, що так довго
тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?
– Школи було,-не признається Чіпка, а сам собі подумав: – чому я її
не зустрічав тут?
– Що ж ти робив? – вона йому.
– Коло хазяйства…
– А в тебе земля ще де є?
– Ні, нема.
– А хата є?
– Є.
– А батько та мати? брати та сестри?
– Одна мати.
– Де ж ти живеш?
– У Пісках. А ти де?
– Тобі навіщо?
– А ти ж мене питала…
– Нащо ж ти розказував?
– Скажи хоч: як тебе зовуть?
– Так, як хліб жують…
– Чия ти?
– Батькова та материна…
– Чудна ти!
Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки
та пильно-пильно задивився на неї.
– Чи ти справді налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витріщив очі?
– Бо хороша дуже…
Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі -’ гладила ними,
вабила…
– Іди вже собі додому… Чого ти прийшов?.. ковтнуть доче! не дав
вінка доплести…
– Нащо ж ти побила?
– Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі!..- та як пихорне його руки
своїми,- так Чіпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася
молодим та Дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.
Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: “Галю!.. Галю!..
Галю!..”
Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться “то на неї, то в той
бік, звідкіля вчувся голос.
– Хто то? – питає він.
– Не знаю! – промовила вона. Та як сполохнута чепелка, разом
зірвавшись з гніздечка, прожогом
пурхає вгору,- так вона одскочила від його, і – тільки оком моргнути
- майнула подовж жита.
Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як
вихор, мчалася густим житом – воно тільки розлягалося за нею, як
розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та
далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з
очей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона
окрилася за горою. Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався
стрілою;
миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину – і йому в вічі
кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого
згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка,
наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю.
Дівчина бігла прямо до жінки та ще здалека озивалася: “Чого ви? Я-ось!
Ось-осьо- за-раз!.. зараз…” – Незабаром вона опинилася коло жінки, та
разом обидві й пішли у двір.
– Ну, тепер же і я знаю, чия ти! – промовив голосно Чіпка і весело
повернув назад.
Після того – не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не
виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й
пісню почути від його… Щастя його манить до себе, пестить, голубить
доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха
багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком;
прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому
сльози, утихомирити горе…
Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з
надією: то надія подужує острах, то острах – надію, Оже надія все-таки
зверху! “А може… всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку,
а багачка убогого, та й поберуться…” А страх знову сполохне надію:
“Може, москаль її панові судовому кохає… не попусти, боже! зав’язне,
помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика…
погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста… захляне душа… Не доведи,
господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може…- проривається
наверх-таки надія: -щастя, як трясця…” -І очі в його засяють радістю;
серце затрепече в грудях вільніше…
З того часу – поле як причарувало його. Перебуде день, два,- та й
іде… “Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати…”
Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху;
всюди никає, до всього додивляється. “Отут її вперше забачив… осьдечки
вінок плела… ось та місцина, де сиділи… сюди тікала… а це, видно,
недавно ходила, бо свіжий слід…” Дивись- не стямився й звідки -
вихопилась та й почимчикувала житами – тільки одежа матнається. Чіпка
помітив – берегтися стала.
– Ач, утекла!..- мовить він голосно.- Ген-ген уже… за горою… Ну,
та й дівчина ж!!
І вертає він назад у Піски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.

VII

Хазяїн

Ну, а Грицько що?
Грицько – непромах. Як тільки почув, що діда у двір беруть: “Е-е,
коли так, мабуть, годі на баранах їздить, годі за вівцями ганяти,- бо
невелика з них користь… Ось служив-служив, та тільки й того, що на
мені… Час, мабуть, про хліб подумати”. Подумав,- та тієї ж таки весни
й їіокинув діда. Виходили на заробітки піщани,- потяг і Грицько з ними,
скинувши”"” сО через плече косу, а за спину – торбину з сухарями, ли-
хеньку свитину та не кращі й чоботи. Невідомі місця, котрі довелось
Грицькові вперше 1 У переходити, люди, яких їм лучалося стрічати,- усе
це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він дивувався, рота
роззявивши.
“Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна
повставляли… всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?..
Адже, якби узяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рік не
од-ужив за неї!.. Таке багатство, такі розкоші!” -ду-в він, проходячи
широку улицю величезних магазинів.
У лиця – справді на диво. По обидва боки сплош-у $ <,0 Чим муром
витягайсь у струнку височенні палаци: і білі – як сніг, і зелені – як
рута, і блакитні – як китайка. Пістрота кидалась в вічі. Парубок не
знав, на чому зупиниться, на віщо подивуватись: чи блискучими проти
сонця, як кришталь, дверима, над кот- . рими висіла або стояла по боках
здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою або з гарним
малюнком усякої всячини – машинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих
окост; чи дзеркальними, у чоловічий зріст, вікнами, з котрих визирали на
улицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістрі-\, ли
всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м’які оксамити сизіли,
червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати…
По улиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди; по середині,
битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звожчицькі
дрожки…
І Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.
– Дядьку Остапе!’- обернувсь Грицько до одного з своїх: – Що то?
– Ляльки.
– Навіщо?
– Панам на іграшки…
– А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе
з’їсти хоче? Гляньте – як в роті червоно!.. А зуби які?! От, якби такого
випустити та піймав він кого на зуби!..
– Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.
– Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!
– То що, що блищать? І очі йому скляні повставляли…
– А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?!
- допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь скло на неї.
– Та хай йому цур! Ходімо… а то ще тут по гамалику заробимо.
Пішли. Одначе у Грицька з ума не сходила та страшна лялька. “І що
воно за звіряка? – думав він.- Грива тобі – як у коня; а само – бог його
знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютіше вовка!.. Недаром так
рота роззяпило, зуби вищирило… А чи воно то можна такого чоловікові
зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого
чоловіка… А чи я б то його подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть,
не подужав… а вовка він раз сам на сам оді-гнав від овець… Цього
навряд чи одженеш… І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій
милий…”
– Дядьку Остапе!
– Чого?
– Що воно таке за звіряка ото? – питає знову Грицько, як перейшли
вони улицю з магазинами та йшли трохи глухішою.
– Та я й знав, як його звати, та забув!
– Кого там звати? – питає третій чоловік.
– Звіряку… Там ми бачили у вікні одного: грива біла, само руде,
голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається,- одмовляє
Грицько.
– А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?
– Еге-ге!
– То – лев.
– Лев?! – вимовив здивовижений Грицько.- Що ж то воно за лев?
– Звір такий… Цар над звірами…
– Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі царі Уже, мабуть, що
тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не
послухати?!
– А звісно. На те він і цар,- одмовля чрловік.
– Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?
– Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!
– Як же його ловлять такого? – пита Грицько.
– Як? Звісно – якось-то ловлять… прирозуміли якось, коли, кажеш,
держать у хаті.
– Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому
братові-не сікайся!-каже Грицько.
– Так! цар тобі ловитиме! – увернув дядько Остап.- Пошле таких, як
ти… от і лови!
– А як покуса? як з’їсть?!
– То що, що з’їсть?
– А як я не хочу?
– То голову зітнуть…
– Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно? Вовк
який,- та й того боїмося… а то ж таки таке страховище, господи!
– Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови…
– А що ж у нас нігде такого не чутно, щоб ловилося?
– Та воно у нас не водиться.
– А де ж воно водиться?
– Десь за морем.
– А хіба й за морем є земля?
– Бог його знає. Видно – є, коли цей звір з-за моря…
– А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки
три коти… на них і земля держиться…
– То, може, воно там, між тими котами, й водиться! – одказав третій
чоловік. Розмова на цім обірвалася.
Ішли уже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам – з своєю
думкою.
Вийшли з міста у поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть
Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рівного, як долоня, над котрим
носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над
головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова
чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала
мати,- тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед
його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого,
клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його
своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка – і
разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про
жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька – усе
в неї до ладу якось, не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона
повертається, діло горить у неї в руках,- чисто, гладко… Дивиться він
на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж
розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці
щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й
робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде
свя, то, неділя, підуть вони у парі до церкви; з церкви – обідати; після
обіда-полягають одпочити… А тут – дивись: Івась або Василько прилізе,
стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.
– Піди, Івасю, піди гратися,- каже мати,- поки тато задрімає…
– Ді-ма-ю… ма… – лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє…
Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне
повернув набік голову – скоса поглядає на дитину.
– Бач, бач! збудив батька,-каже мати,-не дав спочити…
– Бу-див… ци-ти… – одно лепече дитина.
– А батько візьме прута та – аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно
дивиться то на батька, то на матір.
– Жа-жа!.. жа-жа! – промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою
ручкою коло батькового виду.
– Ой, ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе
закину,-обізвався він; підвівся, бере на руки дитину – гойдає. Дитина
лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на
чоловіка…
– Нічого б я у світі не хотів,- шептав він серед таких думок,- тільки
б хату теплу, жінку-любку та малу дитинку! А то б – усе мав… Хліба б
ми заробили за літо та й зажили б цілу зиму!
Голублячи таку думку у серці, непримітне переходив він безкраї степи
без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб
швидше стати на місце, заробити грошей, вернутися у село, купити
дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.
– У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще – і тихо й
вільно…
Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали
вони на косовицю сіна, а потім і хліба.
Легка тому робота й сама найважча, сама найза-барніша, хто її робить
по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарне вона піде,
що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не
чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками
праці” нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії…
і Легко тому за всячину братись,- робить він, як віл, без утоми; працює,
як хазяїн, завжди веселий, покій др ний.
Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу. з рук
тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту
коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік,
виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав
жевріти схід сонця,- знову у Грицькових руках звивалась коса, як та
гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив
його і набавив трохи плату.
– Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так
налягаєш на роботу! – казали йому земляки-селяни.
– А що? – усміхаючись, питав Грицько.- Чого тут дивиться? Узяв косу -
чеши!
– Гляди лиш, щоб очкур не урвався,- хто-небудь щипне.
– Не бійсь: не твоєї натури! – одкаже Грицько та й знову за косу,
Одначе, як не щиро налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося
під осінь лічити заробітки,- тільки сотню й налічив!
“Воно й добре,- дума сам собі,- оже все-таки трохи. Що ти з сотнею
вдієш? Поганенький грунт можна купити,- так же до грунту ще багато
треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?”
І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг
далі – до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і сам.
– А куди? – завжди питали його подорожні.
– До Ростову.
– Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! – раяв йому один з них.
– Чому?
– Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.
– Зате ж далі.
– На півтижня… То що? Ходім!
– Та чи ходімо, то й ходімо,- подумавши одказав Грицько та й пішов з
людьми. Прийшли вони у Херсон ще зарані; обійшли город, роздивилися;
пішли на пристань.
Лиман перед їх очима – скільки засягнути – лелів; по йому, мов великі
палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи
снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, усяку всячину
виносили, кричали, ґвалтували.
– По полтинику од сотні дощок! – кричав хазяїн з плоту. Народ біг
туди.
– По три семигривеники! – кричав з другого – і народ, як хвиля, кидав
цей плот, перебігав до другого.
– По карбованцю день! – кричали з судна.
– По карбованцю з четвертаком!.. По півтора! Усяк викрикував свою
ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше
давали;
од плоту до плоту… Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот
або на берлину, виймали звідти усячину і нерідко, по пояс у воді,
виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.
Став і Грицько до одного плоту. За день – мало не три карбованці
заробив.
“Еге! – подумав він,- та це місяць отакої роботи, то й багатирем
станеш!”
Оже – ба! Раз – така робота не щодня й трапляється, а вдруге – з
кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару
присуне, то меншає, коли дві чи три берлини… Одначе плата за день
ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п’яти.
Все-таки далеко корисніше косовиці! Грицько радів, дякував у душі
порадників. А ро-; бив – як той віл, цілий день; спав на голій землі або
) на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за
роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував,
надолужав, як би більше заробити!
Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна
коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами,
Грицько полічив свої бариші: дві сотні з лишкою лежали у його в
кишені…
Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, Що. як виходив на
заробітки, ще тільки мрілася, стала рчразніще виступати перед очима: й
огород з садком, 1 нова тепла хата мов уже лежали у його в кишені…
“Воно б таке, що й додому час”,-подумав Грицько, та зима застукала.
– Які тут у вас заробітки зимою? – питав він знайомих херсонців.
– Очерети косити,- раяли ті. Пішов Грицько очерети косити.
– Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане -
зараз і потягну у Піски!
Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані,
то в полі.
Залишив Грицько думку вернутись повесні додому:
одіклав на осінь. “А може, тим часом хто надійде з своїх, то тоді уже
разом!”
Грицько не помилився: прийшли весною піщани;
ровпитують – як, що, до чого; розказують за Піски – хто оженився, хто
заміж вийшов, хто умер; розказують, як трохи кріпакам позначилося
неволі, які податки…
– А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! – хваляться йому.
– А ще не одружився?
– Ще. Та дурний буде, як не ожениться… Мати щодня $ гт; усе
одкладає та й одкладає; немає кари!
Грицько й тому радий.
– Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А
тепер, кажете, зажив? От і добре!
Витрудив Грицько руки ту весну і те літо; а восени – вернувся з
своїми у Піски.
Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тоді їх не
труднація була купити: козаки, почувши за кубанські пустоші, що казна
оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив
величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За
все те щось півтори сотні, чи що. Купивши грунт, почув себе Грицько
зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх потовщав. І люди заговорили у
селі: “От парубок! от хазяїн!” Батьки та матері гострили на його зуби,
як на корисного жениха, л І особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім
іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився
згорда, Між парубками він поводивсь звисока. Як же случалося йому вийти
на улицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману у вічі.
Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був… отам і
там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне
село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши. А

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве