Панас Мирний. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

він – таке плете, що й на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши
відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі часом і геть-то
сміялися з його, пришивали квіт-, ки йому прилюдно; а проте на самоті
кожна думала:! “От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й
грошенята, мабуть, водяться… не треба б на першцщі дуже й працювати…
От би добре!”
Отже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пішаю чись своїми
достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого
добра приточити ще, й жінчине, щоб вийшло одно, та велике! Отак
поміркувавши сам з собою, засилає він старостів до найбагатшого козака
Лози, котрий щороку посилає в дорогу паровиць по десять за сіллю та за
РДАііже й Лоза Грицькової натури. $ Він думав іННІНІ “Р0′ стого козака,
не такого, що колисійДвД~ВІштане-нятах за вівцями бігав, м ‘ -жг .
– Ще моя дочка небагато хліба йїгреїла, сидячи , дома,- одказав Лоза
старостам.
Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих,
присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим почав був гордувати,
та не застав дома.
Оселився Грицько на зиму у чужій сім’ї, у котрої купив город з
уговором, що вони житимуть до весни У проданій хаті. Пристав у сусіди,
хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собі жінку брати.
Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива… Довго він міркував
собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі,- та сам незчувся: як і коли
закохався у сідчину наймичку – веселу, моторну й робочу дів-ну, хоч і
невелику красулю.
Христя – так її звали – зосталася малою після ) батька-матері.
Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п’ять поля, та
й тим орудував (і Дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на
ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так
вона кинула дядька, а сама пішла у найми. Перепелиха, заможна
козачка-удова, що жила недалечке од Грицькової хати, найняла Христю.
Зажила вона у Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара
людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім’єю – з дочками,
сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти.
Христя – молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина – дядина ще змалку
не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка
уподобала наймичку, наймичка – хазяйку. Збоку дивлячись – Христя не
наймичка, а дочка рідна.
– Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди
дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про
великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь
незвичайну красу,- давай лицятися та женихатися з Христею… Недовго й
тяглися їх любощі: після водо-хрестя заслав Грицько старостів до Христі,
а через тиждень наші молоді й побралися.
На весну одібрав Грицько у дядька Христину землю, купив парку биків
та корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети
б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він,
небагатим козаком – сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям – хоч
не таким, яке йому за па-урубоцтва думка висновувала, а все-таки
гаразд-так, як і люди.
З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх
простора, весела хата. В будні обоє вони працювали; у свято – ходили
вкупі до церкви; по обіді-спочивали або куди в гостину ходили, , або в
себе гостей приймали… І стали вони між людьми поважними хазяїнами,
чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою…
– От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити! – не одна, не дві
матірки радили своїм дочкам з зятями або синам з невістками: – з Грицька
та Христі… Він зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло?
Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживуть його… у миру
та в ладу, як брат з сестрою… ніхто з них і не замутить… Одна в них
думка, одна рада… Отак, дітки, треба на світі жити!

Частина друга

VIII Січовик

Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і
впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом мов хто борошна
насипав – білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок
прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть
невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в
землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти
церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами…
І палац оже, видно, давній, та ще й запущений. Стіни пооблупувані -
де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не
долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений -
заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться
через увесь двір до двох невеличких будинків – по один і по другий бік
палацу. Все те осунулось, опустилося… Так виглядали Піски перед волею.
А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і
сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще – невеличкі
хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було
всього, може, хат з п’ять, а то все – землянки при самій землі, як
могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога
звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години.
Землянка була з присінок, схожих на рів, та хати – льоху. У хаті була
піч, не можна зварити їсти та погрітися; одним одно віконечко-мале, як
оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки
стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередині – чорніла
яма, обставлена очеретом. То – копанка для води. Огорожі – ніякої. То
тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді – ніхто цього і в думці
не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь,
заори, скільки хоч – ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній
пан полковник або сотник подумає: “Ловись, мов, рибко, мала й велика!”
Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собі в затишку
плодиться, прибуває, виростає… Серед пустих степів красуються, як
квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже, посеред села, й
церква біліє,- ще здалека горить хрест на сонці… Так уродилося багато
сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір – стало велике
село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли, Байраки – малі
й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили,-
красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.
Оже, як не давно Піски настали, що вже почала -”вивітрюватись і
людська пам’ять про їх настання, та . людська пам’ять не сховала того:
коли і як оселився у них захожий січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки
людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з
довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем та що він ще довго після
того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю – воювання.
“Воював,- казав він,- з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а
тепер воюватиму-з звіром!” І дивись: скинув рушницю на плече та ” потяг
подовж поля – скільки оком зглянеш… Немає день, немає два, іноді й на
третій не видно. А там – глянь! і несе шкур п’ять або шість вовчих.
Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на
свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина
Зайцівна – з піщан-ських-таки хуторів козача дочка.
Ішов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому
прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий… “Доходжу
я,- каже Мирін,- до Зайцевого хутора – виморений, змочений потом. Пити -
аж душа горить. Коли – зирк! – вискочила ласочка з земляної нори з
відерцем у руках та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро,
то у мене аж закипіло всередині… Піду, думаю, нап’юся води холодної…
Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає… Та
таким же то любим голосом, таким важним співом – аж за серце хапа…
Підходжу я… “Дівчино! – кажу,- дай лиш води напитися!” – Вона глянула
на мене – любесенько так… та й співати годі… А мені вже тоді й пити
перехотілося… В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подає
вона мені відро; нахилився я… “А бодай тебе,- кажу,- з такою водою…
яка мутна та нечиста!” Та вже хотів був напитися… Вона -хвіть відро…
Води – як не було,- тільки калюжка на землі стала. “Стривайте,
стривайте,- зацокотала дівчина,- я друге витягну!” -Та за відро, та до
копанки… Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! холодна та чиста, як
сльоза… Напився я,- трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував та й
пішов… Приходжу додому. Що за знак?.. з ума не сходить моя дівчина:
так перед очима й вертиться… “Що за нечиста мати? – думаю.-От тобі й
напився води!..” Переходить день,- все одно, що вчора. Минає другий,- не
забувається… Піду на полювання,- вона мені, наче мара, з-за бур’янів
привиджується!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третім разом
заряд у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…
– Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині
- хліб робити! – сказав сам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця
на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткую-чи, й дочку
сватаю. Гомонимо собі удвох… Кликнув Заєць Марину,- старої не було, за
рік перед тим умерла… “Отак і так,-каже дочці: -сватає тебе Мирін, Чи
підеш?” А вона-звісно, молода, сором’язна: “Не знаю”,-одказує… “А хто
ж зна?”-питає батько.- Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре
та й справу зробили. Узяв він та й поблагословив нас. А через тиждень, у
неділю, пішли ми до попа на По-биванку та й повінчалися…”
З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося
креміння. Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина – сина
Івана колихати…
Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирощував
Івась свою молоду силу. Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася у
жилах малої Дитини. Найлюбішою забавкою було йому будувати та розоряти
землянки, вали, окопи, шанці… Чуючи од батька страшні приповісті про
війни та походи на
Туреччину, на татарву, на панів-ляхів,- Івась перекладав усе те у
дитячі іграшки. Оце зробить окіп та й давай його розвертати – буцім з
бою бере… Батько дивиться, сміється. Любо старому рубаці згадати на
своїй дитині свої молоді літа! Він, було, Івася й підохочує: “Ану-ну,
синку! учися змалу: на старість- як нахідка буде!”
Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був
одним один. їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик,
а тут – не дай господи! схопиться яка завірюха з башею або з татарвою та
замче її ясного сокола бозна за який край світа,- вона його, може,
більше й не побачить… Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі,
зложе він свою русяву голівоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй
рідній дитині: їх хижі орли з граками по-викльовують, голодні
вовки-сіроманці порозносять жовті кості… Хіба тільки зозулька,
неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед
чистого поля!.. Важко матері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі,
боляче в серці – так, наче хто шматочок одриває од його… І Марина
падала навколюшки, молила матір божу, щоб велика заступниця наслала мир
на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тії страшної
хуртовини, яка тоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося,
щоб Івась у іграшках, бува, не привчився до неї. І, коли батько ті
іграшки підхвалював. Марина гримала на батька й на сина, що збив таку
кептюгу коло землянки.
А ввечері, як не спиться Івасеві, візьме мати його русяву голівоньку
у свої руки, цілує, милує і стиха, любим голосом, малює йому картину
іншого життя… життя тихого пахарського побиту: літньої праці на своїй
добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малих
діток, що одно говоре, друге белькоче, а третє у колисці мугиче; серед
добрих сусід, що – не дай, боже, хвороби – і одвідають, і провідають…
не то, що січове товариство, котре всюди несе смерть за собою!
Івась після того хилився на материну руч. На другий день уже він не
рив ровів, не копав шанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив
собі по городу або по полю та весело виспівував.
Такі речі разом вривалися у Івасеву голову. Дити- на сама не знала:
що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На
другий день Івась і воює з нею. А тут мати, увечері, своїм пестливим
голосом нашепче дитині про любов до всього живого: Івась кидає свої
боїща та руйнування, любується красою світовою, квітучими рослинами,
жив-лом усяким – пестить козачків, сонечко, коників, слухає дзвінку
жайворонкову пісню… Гляне батько на дитину : той Івась, та не той! -
не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм…
– А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? – питає батько.
– Не хочу!
– Чому?
– Мати не велять…
– Чому?
– Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми битись… Треба з
ними у миру жити!
– Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а а лихими – коли їх не
вкладеш, то вони тебе уложать… Оже важчим здається Івасеві тихе,
люб’язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове. Так що, як
повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки у
бої та став ходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й
це все було хлопцеві за іграшку, а далі – увійшло у його щоденні
клопоти, близько припало до серця. Став він уже більше нудьгувати тоді,
коли підласий або сірий віл захворіє, ніж од приповістки батькової за
татарський набіг… Мати раділа. Та й батько – не то, щоб легко було
його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача, а
вже ж і батько не дуже горював від того… Кругом уже старе лицарство
розтавало. Не __стало рівност- не стало братства. Козацька старши що
колись вибираючи, на її голови груддям ки-Дйли, щоб не зазнавалася,-
позадирала депер голови
„гору, а прості козачі до самої землі понагинала… Дря-піліішки,
гу’гмЖники, всякі військові товариші розки-аули свої тенета – і, як
зайців, ловили в них просту темноту… Не стало уже й гетьмана. Та й
навіщо він “годі, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло $
панство, позалазило в саме р”0 – 1, “к т° гпйдпппн- у ТГЯгїїімп.гт,.,
‘,”• _„—-_———я—— -
-”Дцматувало її полумертвин труп левенці – та вже було пізно!- Тя

Зажурились наші та вже було пізно!- Та сама земля, кот
вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали,
обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого
приходилось тікати. Піднявся струс, біганина… З одного місця
переходили люди на друге, шукаючи долі, бажаючи панів здихатись – не
чужих, а своїх уже кревних панів! Од панів тікали у козаки, давали
військовим дряпіжкам басаринки, щоб записали у “компут козачий”; а
козаки не вряди-годи шукали ласки у панів – бігали од козацької
старшини, просилися “під протекцію”… А пан і старшина – як брати
рідні! Ворон ворону ока не виклює. А часто – сам пан, сам і старшина…
Хто сам собі ворог?
(Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли приходилось
дожидати, що от-от і їх залигають… А кругом неволя, кругом сум
людський – нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки,
та й ті повернулись у розбишаки, а не справжніх лицарів. А тут уже
чутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство – хто куди…
Одні – в землю; другі – до турка; а треті-на Вкраїну, до плуга.
Придибало їх щось два чи три й у Піски – та незабаром і померли. Тільки
й пам’ятки, що церков почали будувати… Все це переживав старий Мирін,
за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства
нудячись… Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в
лісі, так він серед піщанської громади. Один одинцем! І син, його
кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне прийшлося
січовикові волочити життя на старість… І скрізь вороги – і ворогів
немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо,
хоч умирай… А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука
шукала потягатись з ворогом… Так же й ворога, окрім свого хатнього,
немає… Сумно й глухо!
– Пустіє, глухне наш край! Незабаром й запліснявіє серед такої
каламуті! – казав іноді Мирін, згадуючи давнє.
– І порядки які тепер настали!? Що воно за порядки?.. Свій свого у
неволю правторить… Старшина козацтво унівець повернула… Усі землі
посіла… Недаром у пісні співають: “Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви
наші степи й луки!.” А тепер на них чужими руками роботизну
справляють… Ой, не так колись було у нас на Січі – у нашому козацькому
краї! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти отаман, а завтра – я! А землі
- скільки хоч… Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш… Сказано:
воля… А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?! Ні!
немає добра… немає – та вже, мабуть, його ніколи й не буде! – додасть,
як гвіздком приб’є, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Інші – потилицю скребуть…
Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:
Із ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік…
Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю
повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й
носіть її, здорУві, поки ще ціла… поки не здеруть… А через віщо все?
Усе через те, що кожне само про себе дбає… Братове лихо – чуже лихо!
Немає єдності – чорт має й волі! А якби гуртом забрали ко-~ си та
шарконули всю кропиву… От би – так! Чого дивитесь? Косіть, кажу!
Косіть, а то гірше буде!.. ? Отак не раз і не два вигукує, було,
розпалившись, п’яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на
гулянку, під неділю або під свято.
Піщани слухають, міркують… Дехто з давніших хліборобів і заспорить
з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі,
колотнеча та сваволя.
Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від
турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було,
убереться у хату, то й ладаном не викуриш… Розор був!
– А тепер? а тепер? ? – кричить Мирін.
– А тепер – що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб б, й
скотинка прибуває, і захист безпечний… Живемо, як і люди!
– Живете? – кричить Мирін.- Нидієте, а не яси-аете! цвітете… Та
постойте, постойте трохи. Буде й вам ге, що ведмедівцям! Попомнуть і вам
боки, -як поділь-Цям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите…
Видно вже – відкіль вітер віє…
– Поки хвалько нахвалиться – будько набудеться! – Бевзні!
нікчемники!.. пеньки головаті!! – закричить наостанку Мирін та й
затихне…
Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть
руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а
найбільше – панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан
полковник над людьми знущався, а як пані ‘полковниця черевиками зуби й
очі вибивала, як по цілому тижню у колодках морила сердешних дівчат, як
їм коси різала, голову дьогтем мазала і пір’ям натикала, як ніхто ні
женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці…
– Та воно й правду каже дядько Мирін,- процідить хто-небудь крізь
зуби.- Воно б то й викосити… та нікому!
Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар,- мовчить. Видно
тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються та як іноді
з-під густих
брів блискає блискавка…
Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть
тодішні порядки та й розійдуться. А на завтра – і ті, й другі знову за
щоденну хліборобську працю.
– Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не
зайняли, то тепер – байдуже!
І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує,
підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує… Ростуть Піски – і
багатіють… Не вряди-годи – дивись: ні відсіль, ні відтіль, та й
вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра
турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів – та все на
вільні степи, все на вільні степи… Зопне курінь, викопає землянку,
візьме жінку та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці,
мазанка по мазанці – з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село,
з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і
церков своя. Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб
брати.
Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній – час би вже й
про жінку подумати. Так же батько – не хоче про невістку й слухати.
“Молодий ще!” – було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби
згадали про невістку, каже: “Ще молоко не обсохло коло губів!” Усе ще,
мов, чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як
почув Мирін, Що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик
соромився про це нагадувати) та й каже:
– Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все -
хліборобським ледарством припало… Не козакувати вже ні нам, ні дітям
нашим… Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хліборобське
господарство… Пора й синові хазяїном стати… Час йому пошукати
дружини – своє кубло звисти!
А мати – давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця
була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита і
невсипуща хазяйка. Мати синові: так і так – оте й те казав батько. У
Івася аж усміх пробіг по лицю. Рає мати синові-Мотрю. А в сина давно вже
серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.
Порадились отак; поблагословив батько з матір’ю святим хлібом Івана;
важко здихнув старий; мати заплакала – і вирядили старостів до Кабанця.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину і рід Маринин. Все
люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п’яниці. Чого ще?
– Як знаєш, дочко! – каже Мотрі. А Мотря стоїть коло печі та в
запічку колупав-Почервоніла, розгорілася – ще краща стала, ніж була.
– Як мати скажуть…- одмовляе батькові.
– А що, стара?-Кабанець своїй жінці: -Кажи ще ти!
– Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки
крутенький… Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок – хоч куди!
– Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.
Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлібом з сіллю.
Вернувся Іван з великою радістю: принесли старости обмінений хліб в
батькову хату.
Через два тижні повінчали молодих.
Зажив Іван Ґудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно -
спокійним хліборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря
порядкує з свекрухою в хаті. Живуть – як мед п’ють… А тут уже й дітки
пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на
старість утіха й забавка І А хлоп’ята справді вдалися – нівроку; один
Максим, другий Василь, а третій Онисько – здорові, червонощокі, повні!
Раділо серце батькове та материне, на їх дивлячись; раділа й стара
Марина, гойдаючи онуків… Один тільиї Мирін на все чогось понуро
дивився… Одначе й вїн частенько садовив на коліна до себе Максима і,
поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому
розказував грізні приповісті про давні чвари…
Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука.
Максим полюбив діда більше батька, матері; прийшлись йому до вподоби
його розкази страшні, а іноді й смішні; полюбились йому дідові вичити -
розумні, правдиві, добрі… Уподобав і дід свого цікавого й моторного
онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами
побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю,- молодість
прилипла до старості. Жили одним життям;
тішились однією втіхою; сумували одним сумом… Старий січовик
натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!

IX

Піски в неволі

Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й
онукові – дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм
важким колесом – та й закрутило Піски… в неволю!
Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як
грім грянув, чутка: піщан оддали генералові! Під той саме час ляхи
закуйовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполитої, як
тіпається індик після того, як голова одрубана. Як не рвався, як не
кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловічу душу в панському тілі,-
нічого не вдіяв… Він прокляв тоді вельможне шляхетство, що довело
отчину до смерті, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть від
себе, як більше не потрібну, гостру шаблю-і закричав не своїм голосом:
“Капут Польщі!..” Одгукнувся той крик далеко-далеко – аж у самих
Пісках… Досталися Піски панові Польському… Що ж то за пан? Хто він?
де він узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич – з тієї
“голопузої шляхти”, котра у Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх
дворах, пила їх меди; вина, оковиту, їла хліб, надбаний “хлопством”,
танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната – свого
патрона – в уряд, у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах,
кричала, коли хотів її владика: згода! а підчас готова була за свого
хлібодара витягти з піхов гострі шаблі – і розливати братерську кров…
Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали
до другого, котрий більше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав
їм зароблені хлопськими руками гроші… Магнат лютився, розсупонював
свою калитку, кидав п’яній зграї золоті червінці, переманював ними щирих
прислужників від третього магната, заводився з тим, що переманив його,
бажав помститися… і знову розливалася, шуміла річка братньої крові…
Та так не раз, не два- таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського
панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного
вельможного шляхетства… Магнатам же – байдуже!.. У них було землі
неміряно: були хутори, села, навіть цілі городи – не десятки, а сотні
сел по нашій розкішній Україні, скрізь – скільки оком зглянь – од Сяну
аж до Дніпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки,
сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам бог,
розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда…
Магнатам було – байдуже! Зате урвалася нитка “голопузим”… То було у
пана в дворі- і ситий він, і п’яний; а тепер-не треба вже панові
конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в
Бадені… Що ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичаєні до
гулянок, до сваволі, а не до праці?.. Чим його й де його годуватися,
обуватися?.. “Голопузі” сипнули по всіх усюдах… Поробились окономами,
управителями, посесорами невеличких маєтків, а деякі побрались на
службу. По-Дрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аж До самої
холодної Неви… Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки
таки дотерся до генерала… І До Пісок!
Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельожний у Піски,- та
ще й не сам, а з якимсь жидком – обтіпаним, обсмиканим, у довгополому,
зайол-заному балахоні, у ярмулці на голові, у патинках на ногах… Хто
зроду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала,
чи на його жида, що ходив за ним слідом – мов пришитий до генеральських
хвостиків…
Генерал прочумав піщан перший.
– Тепер уже ви не козаки,- сказав він, зібравши громаду.- Годі вам
гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця
пожаловала
мені Піски…
– Як це? що це? з якої це речі?? – загула громада, як гуде море перед
бурею.
Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.
– То це,- каже,- так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на
вільні степи пора?.. Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали?
га?.. забули??.
Генерал трохи подався назад, пильно дивився на
Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика
з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал
чув, як тіпалось серце в Мирона…
А Мирін проказав ото генералові та до громадян:
– А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже -
радьте тепер! Селяни, як жуки, загули…
– Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому
служили?.. Не діждеш, ляше!! Генерал не витерпів.
– Молчать! – закричав він, ще й ногою тупнув. Жуки притихли…
Посунулись назад трохи… Мирова. не видно… Мирін під шарпанину десь
дівся… А генерал, мов по команді, викрикує:
– Земля моя!.. цід-мої!.. івсе моєї!.
– Брехали твого батька сини, та й ти з ними! -. хтось йому
зсередини-Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави,

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве