Панас Мирний. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

зацідив по уху переднього – той аж стовбура став, закричав на звощика,
пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки, вскочив сам –
і тільки курява встала…
Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і
обізвався до товариша:
– Оце так!.. Оце поздоровкався!!
– Чом ти йому зубів не полічив? – загомоніли кругом, з усіх боків.
– Еге… чом! Коли він-біси його батькові-не вздрів, звідкіля й
вихопився!..
– Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? – жартує хтось
зсередини.
– Тому, що за твоєю спиною не ховався! – одка-зав з обидою крайній.
– Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!
– Охрестив!!, о-го-го… го-о, го-о!.. То справді -‘ охрестив!..-
регоче громада.
З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник та й Хрещеник.
– Та буде вам! годі! – гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як
лунь головою.- Є чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?
Регіт затих. Громада загомоніла:
– Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це
за напасть? Де ця проява вирискалась?..
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…
– Чи не з’їздили б ви, Мироне, у столицю розвідати… Що це за
причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?
– Щоб я їздив? щоб я просив?? – закричав Мирін не своїм голосом.- Та
краще я всю свою сім’ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі
зогнити, ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…
Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи…
Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить… “Син… онуки…
своя кров… своє добро… земля… худоба… усе, усе в неволі!..” Так
шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!
Коли це – одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить
уранці, не йде обідати, не вертає й надвечір… Де він? Де старий
січовик Мирін Ґудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. Ніхто ні чув, ні
бачив. Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю
провалився! Марина – плаче. Син – сумує. Невістка – як з хреста знята.
Діти – і ті притихли, мов і в хаті немає…
А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не
дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию:
“Ори, мов, вельможний пане!” Генерал знає, що вола треба призвичаїти,
щоб, коли скажеш: “ший!” – він шию підставив… А поки то він
обходиться, треба його силою неволити… Генерал своє робить…
То немічний дбає за силу, а “генералові – що? Покотив у Гетьманське,
розказав, який бунт підняли піщани, як неуважно прийняли царицину
милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками,- нєх їх дзябли візьмуть!.. А
на другий день знову приїхав у Піски,- та тільки вже не вдвох з жидом.
Ще чуть зоря займалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла на
Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити…
Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати…
Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали
за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся – не пішов.
Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не
покоряться, що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а
тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б ще довго ґвалтували, коли б
прикладами ротів не заціпили…
Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони
врозтіч… хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі
аж на піч позалазили… Такий сум, наче на село божа кара впала або
татарва найшла… Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома,
боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів – як той кріт у норі…
Такий переполох – генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з
хати в хату – робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо
слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у
Гетьманське, а на ранок – знову у Пісках. Пише та й пише…
Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там
через два, чи що, вернувся він додому – засмалений сонцем, увесь
прибитий пилом.
– Не журись, сину! – скрикнув старий, увійшовши в хату,- забув і
поздоровкаться.- Ось тобі -на! Поки світа-сонця, козаком будеш… А ті,
що не слухали мене, дурного,- хай тепер, як самі знають! – та й віддав
синові до рук бумагу.
Мов сонце вступило у хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувся,
й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем…
Як же довідались про бумагу піщани,- давай увечері, крадькома, до
Мирона бігати: розпитувати, дивитись…
– А що?.. А як?..
– А так – як бачите! – каже Мирін.- Хто записаний “в компут”,- той
довіку вільний, і сім’я його, нащадки його навіки вільні; а хто не
записаний,- тому генераловим бути…
Як почули таке піщаии… батечки! Що б його дати, як би його зробити,
щоб тільки записаним бути?.. На людях і смерть красна. А то – як-таки:
одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили…
а тепер: одні-вільні, другі-невільні!!! Одні записані в якийсь “компут”,
другі записані (недаром він писав!)… за генералом!.. Хто ж туди
записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Біда та й годі!
Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському –
оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку у
Пісках…
Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга – загадує
на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись? “Уже вп’ять якась новина!”
– міркують піщани. А проте – посходились.
Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто
не дав йому виспатись. Аж душно піщанам… Стоять вони на цвинтарі,
гомонять… Коли, трохи, згодом, на шляху щось закуріло… зателенькав
голосний дзвінок. Серце у кожного на хвилиночку стало, а далі – дужче
затіпалось… Попритихали усі; послали очі на шлях… “Пру-у!” Коні
спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто
то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити.
З повозки вискочив генерал, як слід генералові: у мундирі, в палєтах,
срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват. За генералом виліз з
повозки якийсь панок – низенький, старенький, згорблений трохи, а за
панком- Лейба, генеральський жид. Москалі вистроїлись недалеко за
цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався.
Москалі йому загелкали, мов індики. Далі послали Лейбу за батюшкою –
молебень служити… Батюшка- як з землі виріс. Одправили й молебень.
Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати:
за які й за які послуги “пожалували” їх генералові та хто з них
записаний в “козачий компут”, а хто в генеральський “реєстр”. Кожного
хазяїна вичитував та викрикував… і не помилився! Козаків – тільки
жменька; а генералових – повнісінькі Піски!
Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!
– Ми все; усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу…
підемо шукати іншого краю… кращої сторони… волі!!
Ґвалт, лемент такий – аж у дзвіниці гуде.
Козаки тим часом стали одрізнятись. Повиходили з гурту та й потягли
додому, жінкам хвалитись, що їх тепер ніхто не займе, бо вони й діти їх
довіку вільні.
Зосталися на цвинтарі одні генералові. Довго вони ґвалтували,
кричали, що от зараз же таки все покидають та й підуть… Генерал давай
їх утішати, що тепер вони йому непотрібні, що він їх не буде насильною
роботою морити – на панщину ганяти…
– Ви мені давайте отого й того, по скільки там, та платіть чинш за
землю, а там – живіть собі, як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє
місце у столиці… Що слід, оддавайте Лейбі: він у мене на хазяйстві
зостанеться…
– Служилем ясновельможнему пану,- увернув Лейба, перегинаючись,- з
малих лят і бенде служінь до коньця мего жіця.
– Вєм, Лейбо, вємі ти єстесь шляхетни жид,- од-казав генерал.
– Так пристаєте? – обернувся знову до громади.
– Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали?.. За віщо?! Ні
зроду-віку! – закричала громада.
– Як знаєте… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю
вам день-подумати: що для вас зручніше. Чуєте? Шслязавтрього щоб я знав!
Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся ґвалт ще більший… Усі
викрикували, що покидають… З тим і розійшлися. Правда, деякі, гарячіші
– душ, може, з десять – позабирали торби на плечі та й потягли шукати
вільної сторони… А решта – зосталася. Куди його? як його? Воно б то й
тяґу дати, п’ятами накивати,- та як глянуть вони на свої хати, садочками
закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як
згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають
прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився, й вигодувався,
зріс, і посивів,- з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної
сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущй-ни… Та й зосталися
– до-слушного часу!
Приїздить генерал.
– А що? як?
– Та ми вже вам, пане, дамо, чого там треба, тільки не зачіпайте нас!
– Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки
ссе. От вам на могорич! – вийняв золотого, подав крайньому.
Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал
помітив.
– Що тобі, Лейбо, треба? – питає.
– Нєх ясновельможни пан бенде ласкав,- жеби хлопі не єдней горальні
нє будовалі, не теж жадней карчми не тржималі!
– Та ще, слухайте – ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не
курив, ні шинкував! Ви мої – й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки
накурить.
Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось –
ось що!!!
Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: “Глядіть…
бережіть мені Лейбу!” Та тільки його піщани й бачили.
Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски
велика-велика буда,- піщани зроду такої не бачили; $ в тій буді-Лейбрва
жінкаиисиденят з_десятеро. одно одногоменше. Генерал оді бря й .іійй.
бі. на край села, гуляще місдевагаіто аоп’щвЛотКод-на високих стовпах
будиночок і став шинкувати. ~
Пішло усе ттд-тарт’му та по-давнтіЛмуКр’заіщ й генералові-Жй’ли собі
в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили;
збирали Добро, худобу; діток плодили – рід ширили… Прийшло у Піски ще
кілька душ захожих та й оселились між селянами. Генералові давали Лейбі
– чи то пак генералові – одсипного трохи, платили невеликий чинш, та
самі й собі порядкували, як знали. Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба
до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити – могоричу пити. Козачі
шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужний чоловік
на селі!
І Лейбі – нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового
балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не
такою зайол-заною, як приїхала; і Лейбові діти – не такі миршаві та
шолудиві… Є в Лейби – не знать де він й узяв її – і коза з козенятком;
біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару
шкапійок… Зажив Лейба з піщанами… сказав би: як у Христа за
пазухою,- коли б Лейба у Христа вірив. А то Лейба – “невіра”; Лейбові
предки над Христом знущались… Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють
піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям… Не раз ґвалтував Лейба, що
хлопці його дітяміовиривали пейсики, понамазували салом губи, що – а(Їи
де встріли – зараз і насядуть, як шуліка,, курчат! Та сількісь!
Пейси”-ки знову одростали, сало на “губах обмивала Сурка,- жиденята
росли, гладшали,, стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх
дражнили хлопці… Гаразд Лейбі!
.Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися.
Весело кидались в вічі серед широкополого степу квітучі огороди з
вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час од часу все злазили.
Натомість, поміж аеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб,
темно-зеленої вишнини біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з
підведеною червоною глиною приспою, всередині – з присінками, з хижею, а
часом і з кімнатою. І тини скрізь калачиком поза-плетені, де-где й з
острішком; і ворота – там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі,
виглядали на шлях довгошиї журавлі…
Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка
про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній
січовик без одного року ста літ.

Х

Пани Польські

Біда, кажуть, не сама ходите я п літкямд Перший раз вона затесалась у
Піски з генералом. А так – років, може, через десяток – як з неба впала
серед Пісок вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село
жити.
Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула?
Чого тут не бачила?.. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім,
як понаїздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама
приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді,
одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм.
Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись од-бирати місце для
панських покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли,- та звеліли
Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули – ру- • ками
й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все своє
добро покидати, кинули сім’ю та й змандрували…
Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща
доля – сумна, заплакана, без волі, без радості… з батогом у руках!
Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. “Що буде? Що
завтра буде?..” – кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи
було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату… На завтра
– заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого
понавертали, що піщани аж жахалися… На післязавтрього загадали
чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири – пішли
обтісувати…
Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі Рублені палати, аж
у дванадцять горниць, з погре- ‘ бами під низом, з бляшаною покрівлею.
Дивувались, піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась, , їх
низенькими хаточками. А палац справді виглядав удалеко краще, ніж
піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше – не то здивувалися, не
то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати –
загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.
– Ой, горенько! що ж то тепер буде?.,- питали крізь сльози чоловіків
жінки.
– Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, Мотузці…- раяли
чоловіки.
На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися
з дітками, мов виходили у далеку дорогу,- перший раз потягли на
панщину…
Швидко той палац й обмазали. А кацапи тим часом будували кухні,
комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жита – треба десь
челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб
довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!
Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам
бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся,
над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм
добром, як ІІотапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське
спасибі!!
Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує
“хохліков”, як треба “гаспажу” зустрічати.
Аж ось – і сама приїхала. Збіглись піщани – козаки й генералові –
дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козаків геть
попрогонили. А генералових – чоловіків ви-строїли у одну лаву; жінок – у
другу; парубків – у третю; дівчат – у четверту, а малих діток – у п’яту.
Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… “Ось, мов, вельможна –
усе твоє добро припадає…” Потапович так і вчив, щоб сказали…
“припадає до твоїх превосходительних ніг!”
Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю”. Так батько тамати
стрічають молодих, як ті вертаються д церквил<Генеральша за дорогу дуже втомилася,- сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі... навіть не глянула на кумедію... Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою "молоду" ззаду -• високу, суху, як в'ялу тараню,- коли вона вилазила 9 пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок... Діти - два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять,- повискакували за ма-'5Л тір'ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків... Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів... Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп'ячої лави. Хлоп'ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи - у червоних сорочках, у широких бородах - і сміялися з паничівської вигадки. $ - Вишь, Афоня,- на што зфти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану, вот таво хахленка! - Какова? - пита старшенький, поглядаючи то на хлоп'ят, то на кацапів. - А вот таво - чумазаво! Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався. - За що ти скубешся? Дивись - який!! - Ты... ты...ты!..- заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби. Старенька, згорблена бабуся, пов'язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила: - За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп'ят!.. А грішка! Паничі весело зареготались та й побігли у горниці. Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися... Потягли піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці... Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе- само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали і риби напустили. Трохи зго Дом - улиця узька. Треба розширити,- треба уріза ти людських городів! Урізали й городів,- розчистилі йе вулицю, а майдан... Уп'ять велено: позносити на-супроти палацу усі хатки, бо за тими кривобокими "атками немає ніякого виду з панських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь... Отак що день - усе новий та й новий приказ, нова та й нова вигадка! Щодня камінець ло камінчику вибивали з людської ролі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші,- поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати... Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги,- давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде - переведе туди. Багато тоді накивало п'ятами і одиноких і цілими сім'ями... Тоді й поговірку зложили : мандрівочка - наша тіточка! Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона усім й усюди жалілася на невдячність "хахлацкава мужичья", на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті "хахли", гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці - Дирюгіної. У неї в Бородаєві усе народ "руський" - і той слухав, а ці "мазепи" - тікали!!! Отже як не мандрували "мазепи", а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло. Він розім'яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив'я та засівали зерном - на прибуток панській кишені... А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші,- аби господи! З нею приїхало два сини - опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка. - Гей! Кто там? - гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах. $ - Позвать Потапича! - приказала глухим голосом, з протягом. Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов. - Слушай, Потапич! Вере Семеновне нужно горничную. - Вестима, нужна,- прогув густим басом Потапович. - Внбери красивую девушку... - Как прикажете, ваше превосходитство! - Маладую... лет адак - шестнадцати... Толька паскарее! - Слушаю-с. - Завтра, што ли... - Слушаю-с. - Ну, ступай! Потапович вийшов. А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну - вродливу, хорошу дівчину. На другий рік приїздить друга дочка, на третій - третя. Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?.. Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка - сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал,- нехай царствує! - похрестив. В дівочій за п'яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач - молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях - скільки!!! Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь... А своя сім'я? Три дочки - як голубочки!! Простому чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата - не росада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу - багато світу... Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили... Треба, щоб було чим згадати молодий, дівоцький вік! Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве - грає; у вікнах світла-світла - здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд... Ціле чорне подвір'я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно. А в горницях гостей - нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчи -ха - і вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саенко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на бенкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна... Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів. Генеральша - привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до другого - з повагою; кожному годить, -коло кожного ходить... Гостям - привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка - розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх "мазеп"... А в гостинній - панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок - ніяк пройти... Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії - про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки - аж поміст ходором ходить. Тільки - круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях - туди вже к світу, як прокричать другі півні,- вечеря. Світом тільки роз'їжджаються... Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості - не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих. Весело, розкішне жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці - молодій, непоганій, з великородної сім'ї та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки чи не порожні,- про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку - бородаєвці, та піщани... Бородаєвці привозили їй по два рази нарік "оброки", а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень та зносили у двір курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?! Гуло отак генеральське подвір'я щось, мабуть, років з п'ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид... Коли це - приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав... Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку - за старого гусарського полковника. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й утіхи з неї - ніякої! Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз, бувало, гримає на неї, свариться і зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра - капосна дівчина! - тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться у вічі своїй рівні. "Яка сама - така у тебе й горнишна!" - докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка... Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова. Як на те ж: устряв за меншою дочкою "чумазий хахол" - отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв та й устряв! - Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала,- каже раз мати, вирядивши Саєнка. - Незвичайно зробили... Саєнко - чоловік як слід. - Хто? чумазий хахол? - То що, що хахол, - одказує дочка: -хіба хахли не люди? - Мазепи! обливанці... а не люди! , - Та хто там був: чи його купали, чи обливали,- заступається дочка. - Гляди, справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, щсУ так заступаєшся? - А хоч би й так... Чим не чоловік? - Що це з тобою?! чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала... А він - що? Може, його батько у гайдамаках був!.. Харциза! дігтяр!! П-ху-у! - Яке мені діло до його батька,- одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову у Пісках. - І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину показую, а він щодня... Сказано: з хама. -не буде дана! - каже розгнівана генеральша. ~ Оже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері "благословенія". - З ким? з ким?? - закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її.- 3 дігтярем?!! Та рука б мені од сохла! - Ну, як знаєте... Не хочете - ми й так поберемося... Бог з вами: ви не моя мати, я - не ваша дочка! Як почула таке генеральша, як заллється сльозами... - Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?! Щось з місяць ішла баталія. А далі - бачить генеральша, що дочки не переможеш,- ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому,- взяла та й поблагословила. Весілля не справляли: генеральша занедужала... Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку,- та не повіз посагу... Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім'я велика, було так весело, гарно; а тепер - нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка - десь далеко в Московщині; середня - '"тягається по всГх усюдах за полком, а менша, хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її "мазепи", без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити "честь" її старинного роду - побратись з її дочкою! Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її уподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова-сивим сріблом блищала... Будинок великий - а нікого нема! Йдеш на однім кінці - на другім