ступні одгукуються… Аж сум береї Обняв сум та нудьга й генеральшину
голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знав
вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу,
погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися,
кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом… Генеральша до
людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і
тепло. А тепла в старім серці на макове зерно… Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла та й оддала його котам. Лакеї
й горничні скрізь ходили по селу та зносили у горниці хвостатих
мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле
кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству
генеральша нарошне взяла у двір бездітну вдову Мокрину.
Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм
постіль… То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею
котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало.
Генеральша, як почула – наче їй пальця одрубали! На другий день котятко
здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?..
Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала
вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села,
прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокри-ни –
за її щирі послуги – на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!!
Та доставалось тоді не одній Мокрині й не за одні котятка. Було всім
добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша
дочок: за старшою далекий Бородаїв ‘ддала – нікому “оброків” тепер
платити; за середньою-уплили ті “оброки”, що наскладала давніше; тільки
одна “мазепиха” не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала,
те й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество
полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і
п’ятий робити?! загадали п’ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на
п’ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся.
Шостого генеральша не вспіла накинути.
– Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить – все не по-людській;
що не скаже – то збреше! Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм
сусі-ідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі
викохалась у справжню дівку – білолицю, орняву, з повними веселими
очима, співуху невсипущу.
Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе
й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, й найбільше – веселу
натуру. Хто кого покохає – Уляна перша знає; зажурився хто – Уляна
розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може й
журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну – весела;
чули Уляну – співає; слухали – які Уляна вигадки вигадує, квітки
пришиває… Сказано: не жур – дівка!
Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Не
доспала превосходительна: “чи то можна заснути за тією зіпакою?” А Уляни
цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила поки генеральша
спить. Не дошила Стеха урочної роботи-рукавчиків,-Уляна винна: вона
своїми рего-тами та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко
прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був – як не лупив зуби з
Уляною! Сказано: нема життя генеральші через ту Уляну!!
Одного дня – чує генеральша – у Дівочій тихо. “Мабуть, уже кудись
майнула, побігайка!” – подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни
в дівочій не було.
– Де Улька? – питає дівчат.
– Пішла, кажуть, у кухню води напитись.
– Позвать! Приходить Уляна.
– Де ти була?..- заглядаючи в вічі, питає генеральша і на кожному
слові придавлює. “Поганий знак!” – подумали дівчата.
– В кухню ходила… води пити…- одказує Уляна.
– Хіба тут тобі води немає? – показує на графин з водою…
– Це вже давня… Я ходила свіжої напитись,- каже Уляна.
– Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась…
Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! – гукнула генеральша.
Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка.
Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе.
На Великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись…
Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша
гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою… Чи правду
Гапка казала, чи видумувала,- ніхто не скаясе. Людям, а надто горничним,
ротів не позав’язуєш!
– Ти де був? – стріла Стьопку генеральша і прямо глянула йому в вічі.
– У лакейській.
– Брешеш! Ти був у кухні… Признавайся: був у кухні?
– Був,- каже Стьопка.
– Бач, ш….! бач!.. Не я ж казала… Аж так і є!! Так ти задумала
бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою?? Так ти у
моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постой же!
– Петре! Йване!
Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин
крик, – Принесіть берьозки! – сказала генеральша поважно, тихо, мов
звеліла хустку або води подати,- тільки очима засвітила хижо.
Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій
тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так
затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилося
душно, важко, мов стеля вниз опустилася і нагнічувала дівчатам голови.
Ні одна з них не ворушилася-їм страшно було подумати: що, не дай боже,
як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони
боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнутиі
А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не
знать! По другий бік хати, коло других дверей – Стьопка… Він якось
смутно дивився униз, на поміст, мов забув: де він, що він,- забув і про
генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, між
двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – висока, суха, мура,
аж велена; а очі – як у її любимчиків – жовті-жовті. Вона ними грізно
поводила то на Стьопку, то на Уляну.
Вернулися лакеї з пучками у руках.
– А нуте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…
– Панійко! голубонько!!-не дала договорити Уляна – і кинулась в ноги.
– Прочь!
– Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не буду!.. Я не була в
кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря…
ТУ…У…У…Й… хто в бога вірує!!!
Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльці
закапали сльози…
Стьопка – за двері.
Насилу підвели Уляну…
До Стьопки – як його лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що
випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав… Нема та й нема, та
й по сей день нема!
Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чого він
утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все
не через кого, як через неї… через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть
Уляна генеральші віку дожити!
Знемоглася генеральша… Увечері спать лягла, стривожена,-не
попрощалась навіть і з котами; уночі посилали Дмитра кучера в
Гетьманське за лікарем;
вранці верховий бігав у Китайку до “мазепихи”… Бі- да! А на третій
день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав
“собор” – робити маслосвятіє. Пособорували генеральшу у обідню годину, а
на ранок і по душі продзвонили…
Доїхала-таки її дівка Уляна!!
Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку cтарший панич –
тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, з
рижуватим,, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч
кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима, з товстою, униз
одвислою губою… Як вилита мати!
Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів
розпудити котяче царство. Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками
роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди
не брали, велено у ставку рибу погодувати. Сказано – зроблено… Потім
того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Йвана. Дівчат
Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко було сам у дівочу зайде,
жартує з дівчатками. Тим тільки, було, й душу одводить, що ходить з
рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому подобалась
Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.
– Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! – хвалить
Василь Семенович її голос.
– А може – синиця,- жартує Уляна.
– Ти сама – синиця! – одказує панич і злегенька здавить її за носа
пальцями.
Уляна зардіється, як макова квітка.
Розкіш дівчатам за молодим паном. То було – страшно лишнього слова
сказати, боялися лишній ступінь ступити од урочної роботи. А тепер –
робота лежить, а дівчата своє справляють… Реготи, співи – аж будинок
розлягається! Уляна всім верховодить. Паничеві за носа оддячила: стала
його за носа водити. Що Уляна схоче – панич не встоїть!
Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич
Іванові складати що нужніше в чемодани – завтра кудись далеко їхати.
Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці
біганина. То збирали в чемодани збіж- ‘ жя Василя Семеновича. Поки
встало сонце, усе вже було ротове.
Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку
Уляну; сказав їй, що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі
послуги ніколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама
знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке
мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого
друга… та й був такий!
Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого
дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами,
котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через
місяць – гуляли весілля. Уляна йшла заміж за Петра Вареника – того
самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці – послав
бог Петрові сина Івана!

Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. ТЦе ніколи піщани не
зазнали такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука
товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи: не в одного
вилущила зуби; не одній молодиці попідсинювала очі… Важкий був на руку
Потапович та дужий!
Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і
брат його, Степан, приїхав – теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли
вони та й поділили між собою “піщанський ключ”. Одному – по тей бік
Чортополоху, другому – по той бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка –
досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка та Красногорський хутір –
старшому. Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім
хазяйстві подарував на сім’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх
так, що ніколи було й того поля пахати.
Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю і завів над
Ромоданом трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого
села нового прикажчика – Карпа-Дровиченка.$
Карпо-свій чоловік;’ “вГ піщани ще й досі не мо-икуть без прокльонів
згадати Карпа.
– Уже Потапович був!-кажуть піщани! -зуби тобі повибиває, очі
попідсинює, щелепи зверне… а все-таки великої шкоди не зробить! А цей
– іржа, а не чоловік! Уже як у кого встряне, як уїсться: то- і
чить-точить, поки-таки наскрізь не проточить!
Так його піщани й прозвали Іржею. І справді – Ір- яка наточив і собі
не трохи, і панові… Він підбив Василя Семеновича на шостий день і поле
назад одібрав. – Розпились… зовсім розледачіли! З панщини все-” таки
не піде в шинок…
Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати.
Як було хто втече, то це таке диво – на півроку розмови! Неволя, як той
чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували -” наче так тому й
треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на панщині, то в
корчмі. Іржа не одного вже купав і в березині від запою… не помагав!
Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки й
біліють. Стали прокидатись де-где й зло-‘л’ діячки – новина в Пісках!
Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, а тепер – і на
засові І страшно. Доставалося іноді й панським коморам…
Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки,- ще коли-небудь
вберуться прокляті п’янюги та й з душею не випустять,- та сказав
будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити.
Стали тоді величати хутір – Красногоркою.
Хто з гетьманців не знає Красногорки?! Хто не знав “Мекки”, куди
збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з
цілого світу?.. Не в одному Гетьманському знають “Мекку”, знають її й
поза Гетьманським… Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік,
як Василь Семенович – голова в роді панів Польських?!
А рід же то розкоренився – великий та дужий! На новім хазяйстві у
Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка.
Шкода тільки – всього один одним синок за десять років, а то все дочки –
аж шість дочок.
Та вже ж і синок у Василя Семеновича,-” сказано” ‘”, якби такий
розум-батько, як дві каплі води. Такий ,’ з лиця, такий з стану, така
врода, така й натура. >, ‘ Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за
оселед- і чик чумазого. Синок, як зіп’явся на ноги, любив і і собі
лапати… А так як піщани уже оселедців не носили, то й за м’яке тіло
можна полапати.
Василь Семенович – чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду
– і не забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до
панича в горниці. Так же й ледащо Уляни син, а Чіпчин батько… Ні
роботи з його, ні послуги ніякої – одна шкода!
Натерпівся від його синок Василя Семеновича… поки запекла душа не
потягла в мандри… Так молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи
м’яке в нього тіло. Правда, незабаром кудись й самого панича одправили
учитись.
Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З
чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим
волоссям, а чорні ж то, чорні, як у сажу вимазані! Нестеменне –
плащуваті циганки… Зате у Степана Семеновича дочки – кожну хоч у рямця
вправ! А проте і плащува-тим, і в рямцях треба женихів… аж цілий
десяток женихів!
Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду
значного… Та де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в
Гетьманському – як на те усього тільки три значних роди на цілий повіт.
Один рід – Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: у столиці родився,
хрестився, виріс, там і жив. Другий рід – багатий рід козачки Шведихи –
Шведових баби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села
Свинок аж у самий дворець. А третій рід – Польських.
Два коти у однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з
Польськими. Василь Семенович хвастає було, що його батько у дворі був,
як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покуштував
того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощі,- так же
гляне скоса так, мов скаже: “А ти що, голубчику?!” Василь Семенович
потупить тільки очі… Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати
стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича – сини, у Василя
Семеновича – дочки… Та ба! Така ворожнеча піднялася… крий господи!
Літа йдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто
на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж –
нікогісінько! Степана Семеновича дочки – дарма, що молодші – уже й саму
й онуків подарували, а циганки – сидять у батька, як під шатром…
Нічого робити: давай Василь Семенович закликаї до себе не багатих й
не великородних паничів, а тільки з дворянського кодла; давай на них
накидаї
своїх плащуватих… Поробилися зятями Совинські, Кривинські,
Борецькі, Митілі… Скрізь, поі-цлому повіту, позаводились хутори
плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському і кругом
Гетьманського пани – родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків –
жіноче коліно панів Польських,- усе-таки своя кров.
Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти
пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива
сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України…
Жерти, трощити – одна в неї здавна думка… Звикши підбирати крихти з
панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона
передала й потемкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього
смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо
шляхетські руки здались на що інше – до гострої шаблі, до легкої послуги
чи королю, чи магнату… Потомки “голопузих” усмоктали з материним
молоком про це думку… Було їх у війську сила,- найбільше там вони й
починали свою службу. А вертаючись додому,- бо військова служба раз –
нелегка, а вдруге – й небезпечна,- осідались на батьківських грунтах – і
роззявляли роти… Хотілося їсти й пити, і хороше походити… З чого ж
його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?
От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати:
попродались, сподіваючись за те нагороди.
Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й
тільки ж то, що манатки давали Та по півсотні душ на завід. Що ти з
такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів
Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі
трудити; не копатися ж У грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду
їх кохали у багатстві, у розкошах… Що ж його ка-аати?
З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік
панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над
родовими й ‘ неродовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й
довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих
хортів,- панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в
губернії.
– Усім й усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім
того з них перероблювали капітан-справників, а далі – просто справників;
панський виборний був суддя й підсудки… А головою цілого поч віту
бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше-предводитель
дворянства… Сказано: як є, цілий повітовий уряд, окрім казначея
(скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого (“царевого ока” та
станових,- був панський виборний… Лахва була!!
Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба
розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що е,
то рознесуть. Увірвали вони трохи добра і в Василя Семеновича, та ні
самі не забагатіли – тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити?
Треба на щось жити… Треба роздобувати й добра на поживу, й честі – для
піддержки славного роду… Нігде дітись: треба у службу йти… Треба –
то й треба… І пішли!
Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві.
Василь Семенович – царьок; його родичі – царські слуги; а цілий повіт з
панами й мужиками – піддані. Василь Семенович у себе й при-‘ йоми
царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників
не прислано,- не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не
поклонившись Красногорському владиці…
І всяк їздив, кланявся… А що вже й казати – в установлені дні…
їздили на різдво, їздили поздоровляти “з новим роком, з новим щастям, і
з Василлям”, у четвер на масниці там оладки їли, на другий день
великодня – паску… Кожен знав, що у ці дні нігде більше не можна бути,
як у Красногорці. Що б там не було, а бути треба! Жінка у постіль
злягла, дитинка ледве дише,- не можна: треба їхати! На різдво іноді таке
мете, що й світа божого не видно, на масниці або на великодних святках
така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє… У
Василя Семеновича день – треба бути.

Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався,
піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного…
Кого було Василь Семенович “подарує” ласкою – той немов виросте… Другі
дивляться, завидують; виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь
Семенович гнів положить – прямо хоч в ополонку… І ті, що були
приятелями, одвертаються…
Зате ж і равив панюга Гетьманським як своєю
батьківщин6ю.~Цоул’о’скаже-~так.’Згому й бути. Як загадає – так і
станеться. Йому тільки одному годили й служили,- та ще хіба орендарю
його, Лей-бі Оврамовичу – зятеві старого Лейби, генеральського
прикажчика.
Та як же його й не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би
хто сказав слово насторч – тільки б і місце бачив! Пішло у Гетьманському
так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.
Сам – предводитель; родичі •- урядники} справник, суддя, підсудки –
все то зяті, родичі зятів, племінники… Як квочка курчат збирає під
крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт…
І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід
панів Польських та все нижче, нижче нагинало голову перед його
владикою., ….

XI

Махамед

Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми
змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з
більшими недостачами, злиднями – на кріпацькі хати порізнених людей…
Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в
полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці
дома й на полі, та втіха дітками, кого благословив господь…
Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській] л Дорозі, так її й
держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно – те на
посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями – на голодні годи.
Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його
праці.
З весни Іван щодня у полі – то оре, то засіває яриною. Зранку поїде,
пізно ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують Великдень –
косовиця. Тут уже й Мотрі робота – громадіння. Далі настають жнива. Ціле
літо, як муха в окропі, викрутяться обоє, рано встаючи, пізно лягаючи.
Після жнив Іванові – возовиця ; далі – оранка на зимину; ще далі –
сійба; а там уже в осінь – молотіння заробленого хліба. Метрі на осінь
ніби легшає трохи: хатня робота – спочивок, а надворі – прихватком,
тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою… А там уже й
зима – замети навертає… Приходить вона в село страшною хуртовиною,
приводить за собою своїх діток – хизи й охизи та тріскучі морози… Люди
аж перелякалися. Давай матки нлести; ну запинати вікна й двері, щоб не
перся мороз у хату… Одначе й зимою – не сидня, згорнувши руки. Жінкам
– своє діло, чоловікам – теж своє. У хаті – Мотря обід або вечерю
варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або
що голкою шиє; надворі – ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з
висівками або м’якиною, рано й вечір – доїть. Іван коло худоби
порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної або гречаної
соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень
загороду… Нема роботи біля товару – лаштує під повіткою що потрібніше
до весняної справи. А ввечері плете рукавиці, бавиться з дітками –
шуткує, вчить молитись, спати їх ложить або сам лежить на печі униз
черевом – париться.
А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви; іноді, як не
дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви,
обідають ласіше, ніж у будень; після обіду – ськає Мотря Іванові.
Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину
або ж у себе гостей приймають. А ввечері – треба Іванові коло худібки
поратись, треба її напувати, на ніч паші підкладати;
Мотрі – вечерю варити, діток спати ложити…
Так і зима мине; на весну красне сонце заграє… І знову в поле та в
поле… знову торішня робота… знову торішні клопоти… Та так не один,
не два роки:
так ціле життя, цілий вік… Робиш, щоб було що їсти; І їси, щоб
здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!
Оже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною…
Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими
полями та ланами, другої долі не знають… А проте – живуть цілі
довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до
неї… Яка земля, такі й люди. Вона сита – й вони ситі; вона голодна – й
вони роти пороззявляли… Селянин без поля – старець без рук і без ніг.
Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і
вмирає… Поле – що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!
Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на силі не~знає,
або не вподобає. $ -Тим-т-до неї ще змгмтйтд7__ггринчятптт. ррлятти
дітей. щоІойОна здава” лась нГ нудною, ні тяжкою. Діти на селі -‘
іюміч’г Аби зіп’ялись на ноги,-зараз у поле:хай змалку привикає до свого
побиту!
У такому побуті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати.
Піднялись-трихи-хлопці,- треба їх до діла призвичаїти. От і почалось
завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше
– скотинку пасти, товару доглядати… Тут не треба ні сили, ні вмілості:
дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі – поганяти…
Гей та цоб, та цабе! – от і вся невеличка наука погонича…
Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався
Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів
побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі
зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні
заставити, ні застрахати! Таку невпокійну натуру викохав старий дід, на
лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще
завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі
сталося… Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю
западали у гаряче серце онукове.. Як у гніздечку, так у Максимовім
сердечку виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до
сваволі) до
невпркою,– кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього,
що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам
здумається… Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп’ячій
голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити… З
ким же його?.. де його?! Пішла ходором думка за думкою…
Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор підхопив її
високо-високо і мчав прямо на село. Максим побачив – і згадав дідову
оповістку про боїще з татарвою… То не кушпела кушпетить, то татарва
мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою…
“Стійте, братця! – кричить отаман на наших.- Ви, середні, ні з місця, а
ви, бокові,- у об’їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов неживі,
анічичирк! – аж поки голосна гаківниця не промовить: пора!..” Хлопці
помчались, тільки хвостами коні машуть… А крик та галас все ближча та
ближча. Ось уже і татарський баша насамперед їде, з голою шаблею
наближається… Наші схибнулись,- далі… татарюги навздогін. Крик,
галас, шарпанина… Ось блиснула блискавиця, гуконула гаківниця,-
полетів татарський баша з коня сторчака бритою мако-тирею… “Вийте!..
рубайте!..” – іде лемент з краю до краю. Аж ось і збоку курява, мов
чорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку…
Летять – аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча
кров, розбуджена такими думками,- Максим помчався і собі за лавою
славних лицарів… Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих
ніг по твердій землі… От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов
схарапудившись, убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та
вибриком… Ляскає батогом, свистить, гукає… Молодий крик розлягається
навкруги -і деренчить по вікнах генеральського будинку…
Бачить Максим – у воротях заманячила страшенна постать заводського
бугая. Немов яке страховище, з зложеною у зморшки шиєю, уставленою в
землю головою з рогами, з налитими кров’ю очима, висунуло воно з
генеральського двору і пішло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Під
ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розлягались по
околиці… Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти
страшного бугаевого реву… Оже Максим не злякався. Забув і про боїще з
татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя повну пазуху – і
помчався насупроти бугая, ревучи і передражнюючи страшну звірину…
Бугай став, підняв голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову
круто повернув шию і нагнув голову до самої землі,-• хотів копирснути
рогом, щоб страху завдати,- та від жиру не нагнувся, Тільки зозла