Панас Мирний. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

гребонув страшенно ногою – і геть далеко відкинув землю від себе. Максим
пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба;
грудка розбилась – і пил засипав бугаєві очі. Знічев’я страховище
жахнулося… Залупало червоними очима… підвело голову, глянуло на
свого ворога — та аж потемніло… Круто схиливши униз голову, воно
пішло насупроти Максима. Максим не злякався і тут: груддя залітало, як
ті кулі-одно поперед другим… Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то
в ніс, то в боки… Страховище нічого того не чуло: воно навіть не чуло
землі під собою. Завиваючи, вонсг йшло прямо на Максима – дедалі скоріше
та скоріше…
– Ей, ей! – желіпнуло щось з генеральського двору: – тікай, хлопче,
біда буде!
Як опечений, крутнувся Максим – і вітром помчав” ся вподовж майдану.
Бугай – за ним. Страшно бул дивитися, як таке страховище, наставивши
роги, не* слося з усього свого страшного прожогу за невелич” ким
хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його… От-от бугай
настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину… Аж ось і
тин від генеральського двору… нікуди бігти… пропав Максим!., Ш, не
пропав! Він, як собака, плигнув на тин, а з ти” ну-в бур’яни… Скочив і
бугай на тин,- та на кілку й застряв. Линула кров з пробитого боку…
Стра” ховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рво* нулось з усієї
мочі… Тин упав,- упав разом з тино і бугай додолу – і так болізно
заревів, що аж слу< хати страшно... Кілок пройшов подовж усього жи вота,
вимотавши геть кишки зсередини... Піднявся крик людський, збіглася
двірня... Шатанина-мотанина!
- Що ж оце ти наробив?! - питав Максима один з двораків, показуючи на
бугая, що ледве-ледве дихав - сап Максим сміявся.
- Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до панів поведу.
Як з цепу зірвався Максим - так помчався додому. Досталося б Іванові
од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили Максима. А то
сказали, що бугай погнався за собакою та й пробивсь. Правда, не
погладили за те по голівці скотинщика, а вліпили, скільки здужали,- та
Іван напоїв його за те добре. Так і пропав бугай. Тільки всього -
Максима вибив батько. Та що та бійка? Переплакав Максим - та й знову за
своє...
Душа його прохала волі; молоді сили - простору. Сумно було Максимові
серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій
батьківській ; хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йому,-як
старшому, першому довелось пасти... І хлопець видумував шкодливі ігри:
то на баранах їздив, то телят лякав, то прив'язував їм до хвоста дрючки
й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько
його маніжив за .це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого
норову Мак-симового. Оце, було, виб'є його батько, а через годину уже
Максим на улиці з хлопцями навкулачки б'ється або братів за чуби таскає,
або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом
поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю.
Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, і він усіх побивав, над
усім верховодив... А насміятися над ким, украсти, одняти що - йому дай!
Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе
пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Раз
його застукали на яблуні. Що ж - він злякався? Сторожі до його, а він як
почав на них шпурляти яблуками,- так ті назад... Тоді він скочив на
землю; як вітер, помчався садком;
як собака, перескакував через тини - і скрився у чисте поле. Як же
дійшов до літ та убрався у силу,- біда з ним, та й годі! Високого
зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще
меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця-повновидий, рум'янець
на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом,- він був
перший красень на селі... Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за
веселий, безбоязний норов,- усі йому корилися... Хто напереді ставник
несе, як ідуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на
Гудзевій улиці отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимові... Кому
насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто заніс Лу-
ценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто у
Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота?, Не хто, як не Максим... Чиїх рук
не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто
пустив погану славу на багатирку Шрамченко-ву дочку? У кого ж язик
довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину,- сам потім перший і
насміхається... Не одна їх і не дві наробило стида-сорому батькові й
матері; не одну матір, не одного батька на донинім весіллі у хомутах
через село водили... Не одна й не дві матірки плакало на Маха-меда, як
його прозвали старі баби. Не один парубок ] або й чоловік, покуштувавши
на кулачках Махаме-дового "безміна", похиріє-похиріе та через півроку і
на той світ переступить... А горілку пити, гуляти - Махамед усім
п'янюгам привід дає! Позаливають очі та шкоду, капості людям
роблять-Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали
радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні
батькова грізьба, ні материна умова - нічого не подіють з таким
гульвісою, шибеником - Дай одружу! - дума Іван і радиться з Мот-рею.
Знайшли й молоду; умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж?
На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого
нареченого тестя.
- Господь з вами, з вашим молодим таким!-каже тоді батько старостам.-
Хоч би мені прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як віддаси
Мелашку за Максима, то живий не будеш,- то й тоді б не згодився!
Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.
- Побила мене лиха година та нещасливая такою дитиною! - кричить
батько.
- Ти нас, сину, на старість у славу ввів... нашого недовгого віку не
жалуєш,- плаче мати.
А Максим - як ногу вломив: з хати та на улицю, а там-у шинок до жида.
Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у
шинку кисне... Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи... Зовсім
пустився берега: що дома не зарве,-зараз у шинок! П'є, гуляє, з жида
насміхається, з кріпаками панібратаеться, жалкими докорами їх коле, що
роблять на панів, навчає не слухатись їх прика-зів - мандрувати. На
капості чоловік здався та й годі!
Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавиділа, що як
приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди
одверталася й спльовувала. Як же почула, що він кріпаків бунтує, то
жалілася комісарові. Коли був Максим на той час "не постерігся-не
змандрував кудись з Пісок, щось на тиждень чи' йбільше - то, мабуть би,
не минути йому й ттпртіШ) п мгт*г--іт-мттіідТтт'~]ттг>тіТу иір?
Нічого! $
Мучився отак з ним батько, мучився, та, заплакавши, й каже Мотрі:
“Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово,” ні просьба, ні
лайка,-ніщо не помагає… Немає сили мені з ним битись… Хай же йде у
москалі! Нехай його у службі попомуштрують,- може, витруть ту юшку, що
набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..”
Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий,
який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гіркими, а
прохати Івана не посміла; вона догадалася, що то останнє слово
батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!
А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу
згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.
Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а
зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити,-
осівся на предківськім столі менший. Оже це не обійшлося мирно. Тоді
саме царська гвардія з масонами забунтувала… Багато тоді лягло правих
і винуватих, поки той бунт замирили… Як затихло, то новий цар,
роз-пудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один:
високий, станкий, показний… Максим якраз підійшов під міру. Як
випускали його з прийому, то не кричали й “лоб!” А якийсь усатий офіцер
закричав: “У гвардію його! у гвардію!” Максим, як почув, аж засміявся…
та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось
бідолашного некрутика. Недовго думавши, він його стусонув коліном під
бік, закричав: “Сторонись, крупа! гвар-дієнець йдьоть!..” Той поточився,
трохи не впав…
Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі у
некрутську схованку й заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з
залізними штабами, як у тюрмі, а людей – повно. Той сидить – плаче;
той хоч не плаче – журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки…
– Прийміть, братця, й мене! – каже Максим до тих, що регочуть.
– Іди… додаси й свого слова.
– За що це нас, братця, позапирали у що тісну хурдигу? – питає
Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.
– А щоб не втік! – одказав хтось.
– Та кий його біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?
– Та хто його зна… Кажуть би то, що три дні..,
– Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.
– А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?
– Пий сам, коли подобається!
Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси;
розказував про свої сільські походи $ смішив усіх і реготався сам…
Товариський чоловік <(-нічого казати! Уночі тільки сумно йому зробилося,
як став викрикувати часовий; "Слушай!"
Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з
родиною, що поназ'їжджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосіння
-• мов мерт. вих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими
сльозами, обнімаючи бриту голову синову} тут молода молодиця з дитинкою
на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого
чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... От
і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись. А там
знову батьки, матері... Між ними й Мот-ря, як з хреста знята, а коло неї
сини - Василь та Онисько... Ходять вони утрьох од воза до воза,
розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили... Вийшли з
некрутської разом, а де він дівся, .А, ніхто не знає... А Максим, як
тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку...
Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів - і
побратався вже! та здоровкається з скляним богом... Так Мотря й поїхала
з синами, не бачившись з Максимом...
Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко.
Люди знову поназ'їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми
бідолашними синами, чоловіками, братами. То не глибока річка клекоче,
прорвавши греблю,- то гудуть селяни, прощаючись з некрутами... То не
ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами... І Мотря між
ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на
груди голову, а коло неї Василь з Ониськом - і Максим... Видно, материн
жаль уразив і його безжурне серце:
стоїть він біля матері, похнюпившись... Аж ось затуркотів барабан;
москалі скомандували у лаву строїтись. Піднялась шатанина... Скрізь
затужили, заго-і лосили... Стали прощатися. Максим підступив до
матері...
- Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...
- Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... себе...
Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами
світа не бачачи...
- Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду! - він висвободився
з закляклих рук старої матері,- давай прощатись з братами.
От уже построїли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову
затуркотав барабан; старші скомандували...
- Прощавайте!..
- Оставайтесь здорові!.. і
- Хай вам бог помагаві..
- Щасливо!..
- Прощайте, мамо!..- казав Максим, проходячи повз матір.
- Постой, сину!..
Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей...
- Спасибі, мамо!..- сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню.-
Прощайте... подякуйте батькові, що в москалі віддав!..
- Ша...нуй...ся... про-їдай.. си...
Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко...
Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами - заплакана,
убита горем... Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на
одного сина ве глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до
Мотрі:
- Ну що... пішов?
- Провела...- каже Мотря, заливаючись сльозами.
- Що ж він? .
- Нічого...
- А оддала?..
- Оддала...
- Що ж?
- Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..
- Нехай він дякує своєму дурному розумові,- сказав Іван та й
замовк...
Не стало Максима - затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть
ніякої й шкоди у Пісках. Не стало ватажка - товариство немов розкотилось
по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило
другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей
годують...
Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів
вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто
другий нагадує.
- У мене немає третього сина - і не було ніколи! - казав він. Та вже
після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався.
Думки, видно, не одженеш від себе!
Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага,
то копійку на часточку за Здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту,
пада- ла Мотря перед пречистою на коліна і молила її тихим-гарячим
словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його
на добрий розум.
Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.
Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то од-раду, то тугу, та все
стираючи спомин про Максима.
А він - хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав... Де він? як
він? Ніхто нічого не знав, не чув...
А тут пішли у Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили
й одрізнили; тут Мотря переставилась... Іван, побачивши, що й йому,
мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши
свою хату та дві десятини поля - москалеві, коли одкликнеться... Швидко
після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті -"
доглядати москалевої худоби.
І стала та худоба кісткою у горлі як в одного брата, так і в другого.
Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив
худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що
москаля уже на світі немає, загризався з братом.
- Хіба він мені брат?-каже було Василь. - Який він брат мені?!
Захопив у свої лабети усе добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі
немає... Чому ж він не поділяє добра?.. Ти мені десятину поля дай та
півхати... Або-мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є... Оддай
мені землю, хай тобі хата... Або сплати мою половину... А то все сам...
Собака він, а не брат!
Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди
не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батьківськім
добрі. Стали во,, еоромливо позводили на грудях чорними рученята- "<-ми,- бо
застібок не було... Впали вони опукою над ""••' черепком, запустили в
юшку свої рученята, витягли по гарячій галушці, засичали, захукали - і
стали жу- вати, цмокати... Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й
Порохові, бо він знову закричав на них. Діти \ спідлоба зиркнули на його
і налагодились шарахнути \ за двері. \
- Не кричи, п'янице! - гукнула Галька на його.
- Сидіть! - обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох
останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові і Гальці.
- Іди ж тепер та лягай спати! - обізвавсь Порох до Чіпки.
Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив в сінях люльки, пішов у
хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...
Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому,
варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з рота; а в
голові - одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача:
земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!..
І Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От,
якби така жінка... Радіє Чіпка від однієї згадки... Аж ось повіяло
холодним вітром з другого боку... Нема землі!.. проходився дурно...
марно втратився... Мати плаче,- це їй, старій, знову прийдеться на чужім
полі тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн...
іде поруч з Галего... Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася. А
лихий ворог позавидував йому - одняв землю, закрив своєю нечистою рукою
її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з
туману, п'яна Порохова постать; а за нею - світить страшними очима
божевільна Галька;
просовують до його рученята голі, чорномазі діти - страшні, сухі,
тремтять од холоду... І встає перед ним людська неправда... Бачить він:
вона, як павутина, заснувала цілий світ,- ніхто не виплутається з її
тонких тенет... Правда, один рвонувся - і вирвався... та як? руки й ноги
назад скручені... ні сісти, ні встати:
стій, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?..-
шепче Чіпка.- Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина і його
основує,- от-от -• і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться
йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік-Сон - як відьми
вкрали!..
Хтось рипнув дверима, увійшов у хату.
- Се ви, дядьку? - питає Чіпка.
- Я,- одказав Порох.- А ти ще й досі не спиш? - спитав його і
побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин,-
Порох захарчав.
"Щасливий він! - подумав Чіпка.- Таке лихо, а спить безпечно... Тут -
ще тільки заклюнулась, та й то!.." XV
З легкої руки
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв
просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з
судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах
порозкидані шматочки нікчемного паперу і цілу коробку його, разом з
сміттям, висипав у грубу...
- Та й ранній же! - сказав він, побачивши Чіпку.- Підожди лишень...
Ще нікого нема...
Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після вгаги осіння
ранкова прохолода здавалась йому такою хорошою, ніби оживила його...
Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце
обливало його м'яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне
забуття... Чіпка захитався - задрімав. Його розбудив якийсь гомін.
Розплющивши очі, він побачив - ціла купа людей увалила в двір. У одного
з-за пазухи виглядав крайок паперу; у другого на грудях наче горб виріс:
то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за
плечима торбина... Кожен щось розказував другому; інший розмахував
руками: всякого клопотало своє діло... Чіпка сидів мовчки, навіть не
дослухався до людського гомону;
у його гомоніло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на
одного чоловіка. Нарізно стояв він лід забором, зажурений, похнюплений.
Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний,
і, здається, нічого не чув, не бачив... Чіпка подумав: "Мабуть, неабияке
діло і в цього!.."
Аж ось-хтось крикнув: "Секретарі Секретар ідеї. -л> Усі повставали,
насторошились; “”Підвівся й Чіпка(1 У воротях. показався сухий,
перегнутий утроє панок, в зеленим коміром, з блискучими ґудзиками…
Чіпма глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; ї як та
сокирка видалась вона уперед, ховаючи у прогалині між довгим носом і
собою запалий рот, з сухі ми тоненькими губами; голова трохи подалася
назад довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його у ярмо запрягають;
на грудях одтопирились верхні краї фор меного сюртука, застебненого
унизу на два ґудзики
Д робили ніби горб, а на спині був справжній горб -• аж од самих
плечей до тонкого, перегнутого стану…
І “Ну й цього перегнуло!” – подумав Чіпка.
Секретар Чцжк,-то був він самий,-увійшов у двір, обпираючись на
довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув
усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей.
– І ви до нас, Осип Федорович? – осміхнувшись, промовив він до
одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.
Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до
третього – до всіх по черзі. Зна-комих величав на мення; незнайомих
прямо запитував: “А чого?” Дійшов і до Чіпки:
– Ти чого?
– З прошенієм.
– Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніе. Секретар шморгнув носом, витяг лівою
рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся і -став
потихеньку читати прошеніє…
-уНічого не буде!,- віддаючи назад прошеніє, од-казав він; навіть не
глядя на Чіпку.
– Як? – здивувався той.
– Так… документів нема!
– Та нам же громада цю землю одсудила…
– То що, що громада?..
– А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув носом.
– Підожди,- сказав він Чіпці, ідучи в хату. Жде Чіпка годину, жде
дві, жде уже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суду,
а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це
- виходить сторож:
– Іди до секретаря! – сказав і повів Чіпку аж через три хати, де
сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
– О-о! вже повів… чує муха, де струпі – сміялися . вони услід
Чіпці.
Чіпка увійшов у невеличку хатку, де . сидів секретар, обложений
кругом ділами. .Сторож вийшов 1 прихилив двері. Остався Чіпка з
секретарем віч-на-віч.
– Ага! – глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі у
діло. Чіпка стояв у порога; мовчав.
– То тобі Порох просьбу писав? – не дивлячись у вічі, спитав знову
секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.
– Порох.
Мовчанка. Чіпці аж важко стало…
– А що дав?
– Нічого недав. Секретар”неймовірно глянув на Чіпку.
– Знаєш що?..- почав він – і запнувся.- Як- п’ятдесят рублів, то й
діло можна поправити…
– Х-хе!..- хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.
– Чого ти хекаєш? Чіпка мовчав.
– А де ж та правда, коли так?! -уголос подумав він. — –.
•.-.,.•.-..-…,…… „дц,_, ,__
Секретар зміряв його з голови д(ГнІг своїм мишачим поглядом, котрий,
здавалось, казав: “Ой, який же ти молодий та зелений! • Чіпка глянув на
секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та
гострого і в ‘однЗПіпіта’перебііна діло.
Знову мовчанка.
– Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, і себе…
– Рука б мені одсохла от по сю!..- скрикнув Чіпка, показуючи на
лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.
– Ов-ва’!.- гукнув секретар услід йому.- Гарячий який… Гляди лиш,
щоб не опікся! – докінчив він, йдучи за Чіпкою.
Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.
Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались
судовики, переглядаючись між собою і показуючи очима на секретаря.
– Сутяжище! – бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила
йому в голову;. серце затіпа- лось; на виду зблід, а очі світили, яв у
вовка. Люди, глядя на його, розступалися, давали йому дорогу… Він
потяг напрямки до Пороха.
– А що? – зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.
– Проклятий!.. каторжний!.. недаром його у три погибелі скрутило…
– Як саме?
– Хоче п’ятдесят карбованців… За мою землю п’ятдесят карбованців!!.
Х-хе!!! І кари на вас немає,
– Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?..- підогріває
Порох.- Не підмажеш – не до” їдеш… Суха ложкаротере… ка-хи..
ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч’%ПТро”г6чйти…
– А горілка є? – якось понуро спитав Чіпка.
– Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка.-Бач! – і Порох показав
над вікном порожню пляшку,
Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив
з кутка в куток по хаті – хмурий, як ніч, німий, як домовина.
Порох обома руками схопив карбованця – та шморг з хати! Незабаром
вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а у руках – з
повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…
– Не журись! – сказав він Чіпці;-повна пляшка… Вип’ємо! -
підсолодивши голос і на Чіпку глядя, каже він.- Добре, що чортяка виніс
кудись Гальку..” Вип’ємо! га?..
Чіпка мовчав.
– Будьмо здоровії – обернувся до його Порох І перехилив в рот чарку
горілки.
– На здоров’я…
– А нашим ворогам на пропасты – додав Порох, підносячи Чіпці повну
чарку. Чіпка випив і собі.
– Що, посолодшало?
– Кий біс!
– Випий ще – посолодшає… Підносить Чіпці чарку… Той простяг був
уже руку, щоб узяти, та Порох вилив собі чарку в рот.
– А що, правда, гірко?! – сказав він, жартуючи.–Ну, на, на -
підсолоди… Чіпка, .вилив і другу чарку… Посоловіло в віччюї вдарило
в голову… Віїг заходив по хаті; розпустив язик; дав волю серцю-став
батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…
Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, у чоловічках засвітили
огні… Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там дієтьсяі..
Горілка змішалася З страшною злістю – і запалила серце… Аж знемігся
Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову – засндв…
Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку,
кожен шматочок та випивав по повній… аж поки не стало ні риби ні
паляниці, а горілка-тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу
пляшку, на прощання нахильці випив й останню горілку – і став ходити по
хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав
його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох-тихенько просунув руку до Чіпки
ві(ищеню,витяі_кисет з тютюном та грішми \. радіючи, мерщій вибіг
навспйнячках із-хаїздтп-•- $
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові -
дурман, у грудях – згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала
йому на думку зігнута у три погибелі постать Чижика – гнучка, холодна,
як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову, вийшов з
хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і усміхався.
– Прощайте!
– Куди?
– Додому.
– Щасливо…
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце…
Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не
гнала вперед, як у город. Одна неправда та утрата – утрата всього
най-милішого, найлюбішого – пекла його серце… Він ішов, ледве
здіймаючи ноги.
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його
обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він
спинився… “Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще
вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті!..”
Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже
сонце зовсім сіло. Уже смеркло, як дійшов він до Пісок. З неба блищали
ясні зорі; по селу, то там, то там світилось у невеличкі віконця
світло;;
а в Гальчинім шинку топилось у печі,- здавалось, горіла хата
зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо;
у хаті темно, не світиться…
“Мабуть, мати спить,- подумав він.- Нехай спить!..”
І повернув до шинку.
– Сип горілки, Галької – гукнув на жидівку.
– Сцо це воно буде?!-усміхнулась жидівка, Чіпку глядя.
Він прямо побрався за стіл, на покуття.
– Не питай… давай швидше!
– Не крици, не злякалася… Дивись… скільки хоц?
– Та сип, що хоч, гаспедське кодло!
– Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип… Давай попе- реду гросії
Чіпка полапав в кишені: ні кисета”.ні грошей… Він скинув свиту: 1
– На! та давай швидше! – і швиргонув через сгіл
свиту.
– Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна… Один з
чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з
Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках
на всі
боки.
– Сип, Галько! – каже.- Я за свиту карбованця
ложу…
– Сцо ти карбованця? – закричала жидівка, вириваючи з рук свиту.-Цого
ти місаєся не в своє ділої Вона твоя?.. Він заставля…
– Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок} сип! Ну й сип…
– Сип… сип,- запорощала жидівка.- Скілько з сипати?
– Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! – гуконув
Чіпка на всю хату і ударив кулаком по столу – аж вікна здвигнули.
– Ну, цетвертину усиплю…
Жидівка мотнулась з свитою у другу кімнату, кинула на бебехи свитку,
а сама вернулась з четверти- ною горілки, поставила її перед Чіпкою та й
знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй
свита.
Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в
голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не
зважився перший забалакати. – Коли це – увійшов в хату Яків Кабанець.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве