Панас Мирний. “Лихі люди”

Петровою; то склониться до тіні Шйстірного, мов хоче поцілуватися з нею;
то заскаче-застрибає по всій хаті, по всіх кутках… Коли тіні
стрибають, бігають, трусяться, товариство, не примічаючи того, веде
мирну розмову. іПопенко розказує про своїх знайомих бурсаків; про їх
завзяття, про п’яницькі бенкети, про розбої цілої валки обходу, про
попівен, попів, матушок.
– Попенку! – обізвав його Жук: – Оце ти розказуєш нам про свою
братію, – смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Куди себе
приткнеш, де по-. дісися? Мабуть, як і дід, прадід та батько,
поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там – і собі, протертою ними
стежкою підеш… Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву,
наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів’єш своє кубло та й будеш божу
службу правити, нарождених хрестити, померших ховати, молодих вінчати?..
Чи як?
– Атож! – одказав Попенко: – Учись, учись у цій проклятій бурсі, та й
покинь хіба на самому кінці? Себто: пливи-пливи, та на березі і
втопися?.. Ні, може, і погуляю який там рік, або два, поки вишукаю
багатшу попівну, та кращу парафію; а там… пострижуся.-Нам один шлях!
– Чого один? А далі вчитись? – пита Жук.
– В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.
– А в університет? Тепер же і вам можна…
– Чого я туди піду? чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба
дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде, а там – попошукай його! Багато
доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять…
– Та-ак! – одказав Жук і замовк, задумався.- Та вояо, і попом бувши,
можна людям добро робити, – трохи згодом мовив.- Та ще, дивись, чи не
більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди
звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи
школу – учитися; у свята – народні бесіди, поучай уму-розуму. Погано, що
у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.
– Ту-у-ди!-розтягаючи, одказав Попенко.-Ради чого я це .все буду
робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?.. №ужик поки ще темний,
то і в бога вірує; а вивчиться – він і церкву забуде, а про батюшку -
поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над
сухарем давитися; та ще й з по-учейій твоїх він наглумиться…
– Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… Народ ніколи не забуває
того добра, що йому зробиш… Тільки роби справжнє добро, а не шукай
слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не
писарі-п’явки, а грамотні люди.
– Та ради чого я це буду робити? – скрикнув По-пенко.- У мене, може,
будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам – воспитаніє
дати, дочкам, – придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж
мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?
– То він, бач, дума, – усміхаючись, мовив Шестірний, – що громада
сама своїми силами виб’ється в люди!
– Атож, від кого ж їй помочі ждати? Шестірний зареготався.
– Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаєш?
– Я? – спитав Шестірний.- Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з
такими думками, то й буде тобі на горіхи… Гулятимеш там, де Сидір
козам роги править!
– Чого? що ж я кажу таке?
– Як що? Хіба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе
знає! їй не треба ні старших, ні…
– Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усі були рівні, – почав
Жук.- Оже, коли цього ще немає, то я його і не чіпаю. Я кажу тілько, що
громаді нічого від теперішніх своїх старших добра ждати. Коли сама вона
не придбає, то даремні її надії!
– Як же вона сама придбає?
– А ось як… По-моєму, усяк, хто трохи вище став від сірої маси
народу, – не лізь у пани, не висисай з народу крові, а віддай народові
все те, що через його придбав.- Се кажучи, Жук устав – і погляд його
світив на всю хату.
– Що я через народ придбав? – допитувався Шестірний: – науку дав мені
твій народ?
– Дав! – з запалом відказав Жук.- Він гроші дав, щоб тебе навчали!
– А віддай йому назад ті гроші, то, думаєш – науку заведе він на них?
У шинку проп’є!
– Що ти сим хочеш сказати?
– Що без правителів твій народ ні к бісу не годиться!
– Хто ж про се спорить? Ти мене не розумієш… Нащо і правителі, як
не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тілько ж знай і те, що
правитель твій ніколи не віддасть усього своєму народові. Він ніколи не
зречеться ні свого права, ні своєї власті – ні тоді навіть, коли вдасть
його зовсім не потрібна буде!
– Такого часу ніколи не буде! – одказав Шестірний.- Завжди будуть
поміж людьми викидатись і розумніші від других і удатніші. Вони-то і
будуть правити громадою.
– Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро, без твого
правежу?
– Тож – і добро пильнувати… Жук, мов опарений, скинув на Шестірного
грізний погляд.
– Ти, певно, в управителі полізеш? – якось глухо запитав він.
– Атож! Ширша постать – більше нажнеш, Огонь у печі потухав;
перегоріле угілля тліло, та вже не давало того світу. Ще спереду
виднілись червонуваті постаті товариства; зате за спиною стояла ніч і
заливала все темнотою. При останніх словах Шестірного у печі звідкись
невідомо схопився тоненький струмочок огню, видко, знайшовся десь
неперегорілий прутик, і огонь освітив усю хату. Обличчя Шестірного
виступило ясне, моложаве, з білими вищиреними зубами, наче збиралося
уп’ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очі
кидали гнівний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко,
з заложеними в кишені руками; а Петро сидів рядом з Жуком і добрим
поглядом дивився на його, немов збирався сказати: “Годі, перестань! тут
не знайти тобі теплого привіту своїм одиноким думкам… Бач, яким
холодом навкруги дише!” – То було на хвилину.
Прутик, гнучись у три погибелі, не забарився згоріти- і світ потух;
білий попіл прикрив зверху червоне ву-гтлля… Повіяло справді холодом;
обдало темнотою, забуттям…
Петро Федорович закрив очі. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи
сон, бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати,
та язик не повертався у роті – задубів; важке зітхання сперлося в
грудях. Він похлинувся ним, як похлинається чоловік водою; а перед очима
стояла вже нова мана…
Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор. На столі
лежала книжка у жовтій палітурці, та сама книжка, котру не раз читав
Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався
і як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці, – про те ніхто не
знав. Знав тілько Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго
змагались; а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці…
У зборі усі були похмурі; усі ждали чогось страшного, – наче усі були
на кару виведені… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому
щось у руки… Цілий збор заколихався – і Жук вийшов з гімназії…
Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він
був якось разом і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів:
– Петре! тепер мої руки розв’язалися. Сім рік вони були спутані, -
сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки… Як вона досі
не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й
згадувати.
– Як же ти тепер думаєш бути? – питав його ‘Петрусь.
– Так, як’ і всі люди… Що ж? доступу мені в університет немає…
Подякуй за се від мене Шестірному: скажи йому, що він не забариться
високо піти угоруї Це не посліднє наше розставання, ми з ним повинні
стрінутись знову, – може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося
так… Одначе, хоч і не кажи: він сам добре знає! А сам ти, Петре,
бережи себе, своєї душі, свого серця… Може, тобі коли прийдеться круто
на сьому широкому світі, – знай: – оця рука, на скіль-по зможе, запоможе
тобії
Жук подав Петрові руку – свою велику, чорну, гарячу руку… Петро
плакав. Обнялись – поцілувалися. Жук зложив свої пожитки на віз, сів – і
поїхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка окрилася
з очей; мов хто здавив його за горло руками:
сльози у три руч’ї облили його лице… Він упав на постелю – і довго
плакав, важко плакав… аж поки не спустилося сонце за гору, не
обгорнула ніч землю; аж поки не прийшов Шестірний з гостей, червоний,
веселий. Від його страшенно несло хмелем… За ним незабаром убіг
Попенко. Він десь цілий день крився. Ускочивши в хату, він мав щось
сказати Жукові – і великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немає
і не буде.
– Таки здобувся свого… А й огнем же грав! – вимовив він, зітхнувши.
Сідало сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної ганчірки,
висіли вони над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево
блідніло-зменша-лося, хмари, мов живі страховища,
роздималися-піднімалися – і щось страшне бубоніли, блимаючи огненними
очима. Ніч чорною марою налягла на землю – і зорі не хотіли її
звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі
перед дощем. Ось і він не забарився… Шкварконула блискавиця, обвиваючи
огненним поясом тюрму, і спустилася стрілою у яр, го-гонула земля,
тіпаючи на своїх широких грудях, як пір’їну, здоровенні палати,
височенні церкви і невеличкі хати; зацокотали шибки у вікнах; струснули
підвалини;
загуло-зашуміло в повітрі… Дощ, як з відра, линув на землю – і
зразу покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, патьоки з гір,
стрибаючи на переступах, в’ючись гадюками по ровах, щось глухо
булькочучи, грізно пінючи; зашуміла вода на низині, шукаючи виходу і, не
знаходячи, щось булькотала своїм бульбашко-вим язиком, наче сердилася…
Моргала моргавка з усіх боків; переписувала темряву покрученими стрілами
блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь світ своїм страшним гуком.
Усе те слухали люди з великим страхом у душі і молилися, щоб господь
їх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те і тюремщики – і якісь
лихі почуття закрадалися у потайники їх серця; вони і собі молилися, -
молилися, щоб грізний грім розбив їх домівку, а блискавиця обернула її у
попіл… Злі, лихі люди! Їм і трохи не шкода свого безпечного захисту,
даремного хліба… Злі, лихі люди!
Помчалися темнії хмари далі, зоставляючи по своєму сліду воду,
понеслися вони на другий край, гу-дючи та блимаючи: край чистого неба
усміхнувся своїм голубим личком, з блискучими зірочками-очима. Повіяв
легенький вітрець, струшуючи з листу неопалі краплі, блиснув місяць – і
усміхнулась до його земля. Заходив він, мов дозорчий, по горах, по
долинах, по людських оселях; заглядає у темні шибки вікон довідатись, чи
впокоїлися люди; прокрався крізь цямрину в криницю;
пірнув на саме дно невеличкою іскоркою, – вискочив – і пішов никати
по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.
Люди, зрадівши, що минула лиха година, слалися спати. Розбишаки
безнадійно махнули рукою, зо зла сплюнули – і собі простяглися, мов
собаки, на своїх нарах… Сказано: злі, лихі люди!
Петро Федорович не спав. Він слухав, як достукувався дощ у його
вікно; як гула хата, коли розкочувалися страшні грюканини грому;
додивлявся, які кривульки чертили блискавиці… Коли ж усе затихло, як
занімів надвірний гомін, – знову стала над його очима знайома пляма;
знову заходили по їй знайомі тіні…
Срсь він мчиться додому – вільний, скінчивши гімназію. У його, пилом
припалій, голові зароїлися усякі думки. Сонце стоїть серед неба – і світ
його розстилається по полю: то половіє на жовтих нив’ях жита, то зеленим
огнем горить-миготить на ярині, то червоніє на лапастій гречці…
навздогін йому понеслися його думки.
– Чиє се поле? – пита він у машталіра.
– Грапове, – понуро одказує той.
– А де ж людське?
– Се все грапове: верстов на тридцять вподовж і. на двадцять ушир.
І думає він молодою головою: чи грап-то його оброблює; чи копаються
його білі руки у сій чорній землі? А серце йому шепче: ні, грап у
столиці гуляє; тепло йому і затишно; весело і розкішно; не знає він ні в
чому недостачі, – бо не знає і краю у своєму добрі… Тут, замість його,
німець заправляє: чужими руками землю оре, чужою працею орудує, а жид за
те гроші носе… Тепло німцеві, тепло і жидові! Куплене добро, добуте
чужою працею, склали на мужичі хури; без краю потяглися вони степом до
залізниці; а там – залізний кінь помчить їх до моря, а море підхопить на
свої чорні ребра – і понесе по всьому великому світу, по всій широкій
землі, кинувши дома стілько, скілько треба, щоб не поздихали з голоду
робочі руки… Добро пішло по світу, а гроші до пана… І гудуть його
палати серед столиці бенкетами, грають огнями, блищать золотом. А тут,
серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пісню… Стелеться вона
вітром на змочених його потом ланах, а сонце їх золотить своїм ясним
світом… Що йому до того, хто плаче, хто скаче? Воно всім однаково
світить, усім однаково гріє…
І темніє світ у Петрових очах, – застилає його важка туга.
Ось бовваніє завод. Височенний димар викидає клубки чорного диму.
– Що то? – пита Петро.
– Винниця.
– Чия?
– Грапова. Жид куре.
– А то чий палац?
– Грапів. Німець живе…
А то на пригірку чиї чорніють хати з кривими верхами, дірчавими
оселями, оббиті дощем, обшпуговані негодою?” – думає сам собі Петро.
– Торкай, торкай коней! – каже він, одвертаючи своє лице від того…
Коні помчались; дзвоник залізним язиком вибива йому зичну, голодну
пісню… І гуде та пісня увесь шлях, усю велику дорогу, аж до рідного
дому. Там стрівають його рідний батько і мати. (Постаріли обоє,
згорбилися.
Не старіє тілько радість в їх серці: батько радіє своїм сином; мати
не надивиться на свого сокола.
– А куди, сину, тепер?
– Туди, куди й усі. До університету, у Київ.
– Тепер, сину, небезпешно по тих неверситетах, – каже мати: – ганяють
вашого брата; кажуть: з учених все лихо встає…
– Петро не той, стара, – перебиває батько, – він не стане з такими
якшатися!
У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що
зросли в інших установах, викохалися на інших звичаях… “Что мне й
тебе, же-но?” – вчувається йому – і носиться перед його очима святий
образ святого чоловіка.
– Чи знаєш, сину, Шестірного? – питає мати.- Ви з ним хоч і не разом
ішли, та ти б повинен його пам’ятати.
– А що він?
– У столиці вчиться. Через рік, кажуть, великим паном буде…
– А Жук де? – пита Петро.
– То – пропащий, сину! – безнадійно відказала мати.
– Як саме?
– Так. Змандрував кудись. На заробітки пішов – чи що; тілько як пішов
- то й слух за його запав. Бідна мати часом до нас прийде; розпитує за
тебе – і плаче-плаче, розказуючи за свого. “Чи йому недобре дома жилося?
чи він у чому недостачу терпів?.. Ніт же, узяв у голову: на заробітки
піду! І пішов, і скрився мій сокіл, і нема від його ні вістки, ні
чутки!” Та так плаче, так плаче, сердешна мати!..
Канікули не забарилися пробігти. Петро знову в дорозі… Виряжав його
батько, наставляючи; виряжала мати, наказуючи, щоб стеріг себе, не
давався у- руки лихим людям, котрих тепер стілько розвелося, що хо-тять
в достачах усіх порівняти, – зрікаються свого добра, свого роду і йдуть
на неминучу погибіль. “То-лихі люди!”-каже мати. А серце Петрове болить
разом з матернім серцем… йому вчувається пісня голодного люду; йому
ввижаються Гх недостачі, чорні коряві руки, попечене обличчя, їх
нечесані кустраті голови… Ось ціла вервечка їх, з засуканими по лікоть
рукавами, з перегнутими спинами, ворушаться по жовтій ниві… як крюк
журавлів, тихо-помалу сунуть вони уперед та вперед,
колишучись-хитаючись; поперед їх – стіна жита; позаду, – як побите
військо, снопи лежать рядами… Кланяються довгі стеблі додолу, лягають
під їх зубчатими серпами… Сонце стоїть над головою; пече, а не гріє…
Біжить піт з женців, заливає очі, капає з носа, мов з лійки. А вони все
колишуться, все посуваються далі та далі… Ось підвелася одна молодиця
у чорній дерзі, підперезана червоною крайкою. Ухопилася вона від
нестямки руками за спину і, охаючи, розгинається.
– Боже поможи! – обізвався Петро з воза.
– Спасибі.
– Своє жнете?
– Ні, панське.
– Аз якого?
– З десятого…
Машталір зупиняв коней, даючи волю паничеві побалакати.
– Поганяй! поганяй швидше!-каже Петро. Коні рвонули; курява знялася-і
видно тілько було, що молодиця знову схилилася – і знову заколихалася її
постать. Далі курява усе закрила. “Лихі, лихі люди”, – думається
Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають
голову чорні думки; а перед очима – з одного боку мати шепче:
“лихі люди!”, а з другого-вони-лихі, і вказують йому на тілько що
минуле поле. “Дивись, дивись!”- мов кажуть їх понурі очі… Петро і без
того бачить… <0й, мати, мати! ти ж учиш любити!” – шепче Петро…
Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його
серці, окриває думками голову, ши-рить-просторить перед очима знайоме
поле, перегнутих людей…
Скільки раз по зеленій весні Бачиш вас по долинах розлогих? Чуєш ваші
тяжкії пісні, Ту голодну молитву до бога?!- шепчуть гарячі уста Петрові.
І тепер, тілько вийди на шлях, Ховрашки мов, розкинулись люди По
безкраїх розлогих степах, І їх пісня тугу мою буде… Та туга з їх
сльозами зросла, У нужді та неволі кохалась, Через те і важкая безмірно
така, І, як степ той, широка, безкрая!
Далі… Далі… степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою,
що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами
слід пише, малими руками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною,
від цікавих очей… Німі хутори між горами, покій котрих сторожать
зелені верби, посхилявши свої віти над ставами… Городи курні, нечисті,
з тиском жи-дови, що, як черва та, кишать серед базару, серед міста,
виглядаючи з крамниць, з шинків… І знову поле, і знову перегнуті люди,
могили, хутори, села, городи, і нудна та курна дорога… Далі… далі…
Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то, чи гори? Ось блиснула
золота баня з церкви, зазеленіла її покрівля; забіліли боки… Цілий ряд
палат, будинків, мов низка білих зубів, виставилися на горі… Київ,
Київ!.. Тихий, мов під-. земний гомін, разом із забоями дзвонів
доноситься до його вуха… Де ж Дніпро? Ось і він – синій, аж чорний,
мов шкура велетця-змія, піднімає свою гребенясту спину, роздимає
покручені боки і з ревом та гуком стрибає на глиняний берег: думка-то
збити з ніг німу величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі,
котить назад свою піняву хвилю… Далі… швидше! кватиря на кінці
Києва… університет… товариство. Скільки-то його? З різних кінців, з
різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати
правди-слова. І всі молоді, як перемиті, і всі, – хоч часом прикриті і
латами, пригнічені нуждою, – а з гарячим завзяттям у серці боротися з
нею, – з дужими руками помірятися з життям, – з молодою головою, повною
надій широких, шукання правди… І все те тілько і дивиться уперед,
тілько й зна-ходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє,
що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там
тілько, у туманному просторі грядущого, горить-сяє ясне сонечко правди!
До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно
нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, – до того
тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише,
кожному воно сниться й увижається. А тут? перед очима? Се треба
розвіяти, як пил; змести -як нечистоту, вирвати з корінням – як жалку
кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним
сміхом обдають його гарячі уста… Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його
клекотом зливав свій голос і Петро: до його надій приклонив він і свою
душу; до його сили приложив і свої руки – і… помчався по тій широкій
річці розумового життя, яку котять університети.
Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, -
він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом,
мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди; в
страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії.
Перед очима він ставив живих людей, з живими муками, з своїми
невеличкими надіями:
тілько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, – і того
нема!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози…
Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого
талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому
у його праці – то добрим словом, то розумною порадою.
– Знаєш, Петре, що тобі бракує? – раз спитав його один з товаришів,
прослухавши сумну Петрову приповістку, як жид обдурює хлібороба.
– А що? Кажи.
. – Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тільки своїх хліборобів та
орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та
хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремесників. Ти нігде їх нам не
виводив, не показував, буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи.
Чого краще? Щоб не далеко ходити – ти бачив наших рибалок?
– Ні.
– Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря,
туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.
– Добре! добре!
Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло
продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а
Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, -
по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То Петро з
товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою;
осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони,
не потураючи на те, ішли собі, – молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу
розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман
щось зачорніло:
пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.
– Що то – сіно? – спитався хтось.
– Та то ж курінь.
Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали
сітки та геть осторонь на вбитих у-землю кілках дебелів невід.
– Чи тут є хто? – відхиляючи двері в курінь, спитався один з
товариства.
Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.
– Не ходи туди. Там немає нікого. – Та ні, он щось чорніє, – сказав
один і, нагнувши голову, поліз. За ним – другі.
В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках
стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій -
жовтіло пшоно. Ген- аж у самому геть кутку на розісланому сіряку лежав
чоловік. Голова його закустрана; борода висипала як щітка; обличчя -
одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним
огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими
очима.
– Здорові були! – привітало його товариство. Чоловік скривився і
ледве чутно вимовив:
– Здорові.
– Що це ви, дядьку, недужі?
– Ох! бодай не казати! – і безнадійно махнув рукою.
– ТІ То ж у вас болить?
– Та все болить…-Чоловік став підводитись, і чут-но було, як
хрущали його кістки.-А найбільше руки, – передихаючи, вимовив він.- Ще
хоч би не сі виразки, – і показав свої чорні порізані пальці. Широкі
шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були
порізані, червоніли і ятрилися.- Сказано, не можна ні до чого і
доторкнутись… аж пече – так болить. Пальців не можна зігнути… 0-ох!
- Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.
Товариство з жалем дивилося на його.
– А де ж ваші?
– Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть
підіб’ється… А ви що за люди?
– Та ми з города… Вийшли погуляти, та й завернули. “Чи не можна б у
вас риби добути?
– Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і
риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, – господь
його знає! Колись було закинеш раз невід – насилу витягнеш; а тепер
бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того
влову? І на базар соромно поткнутись. А треба ж то і за воду заплатити,
і на невід відділити… Б’єшся-б’єшся, як та риба об лід; а що того
заробітку? Що заробив – те й віддав; а собі знову позичай… Трудне наше
життя. Ще хоч би здоровий був, а то – от валяєшся, як я тепер… то вже
краще з човна в Дніпро головою! Вчора жінка приходила… їсти, каже,
нічого… Думка-то чоловік заробив… А чоловік-дохлий валяється…
Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала, та з тим і додому пішла.- Знову
чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажні уста.
Товариство заметушилося, почало шептатись… Де-кілько срібляків
упало коло чоловіка, на сіряк.
– Нащо се? – спитався той.
– Візьміть, дядьку; на ліки буде.
– Спасибі вам!
Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося – мов
хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати,
підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене
чавкання чобіт.
– От, і наші ідуть, – сказав чоловік.
Гомін наближався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось
серце Петрове, коли він зачув той гомін. Щось за рідний, знайомий голос
здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з
рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку.
Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний
мордатий чоловік; як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну ко-шевку з
рибою і з натугою поніс її у курінь.
– Що, Пилипе, не краще тобі?-спитав він недужого.
Ще знайоміше здався той голос ІПетрові: він чув десь його, та не
пригадає де.
Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей;
очі їх стрілися.
– Жук! – скрикнув Петро.
– Петре! – придавив Жук – і кинулись один одного обнімати, цілувати.
Рибалки, витріщившись, дивувалися, що панич так обнімається та
виціловується з їх чорним товаришем.
– Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадане! – казав Петро.
– Отак, як бач. Рибу ловимо.
– Братця!-гукнув Петро до своїх.-Мій давній товариш – Жук.
Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм
товариством.
Незабаром заблищало огнище коло куреня, захитався казан на триніжку:
варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між
собою, – посідали кружком недалеко від багаття – і почали балакати.
Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті
одказували, і розказували. Жук з Петром одрізнились геть осторонь і вели
між собою розмову.
– Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? – питає Жук Петра.
– Як і всі.- А ти ж?
– Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі… – Коли був я дома, то твоя
мати скілько разів
була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала…-
повідав Петро.
– Не вона одна плаче на сьому світі, – журливо одказав Жук.- Ще її
доля і нічого. Другим їсти нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що ж
будемо робити?
– То ти хоч би написав до неї, що живий, мов, здоровий.
– Нащо? Щоб приїхала сюди довідатись? Не треба!
Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.
– Не так, Петре, – почав знову Жук журливим голосом, – не так наше
життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі… Вона,
внгодувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихо-лена
у панській сім’ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми
руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой
лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе
бідній сім’ї безталанного рибалки, коли заробітку немає, і вона холодна
й голодна клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись?
навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання
свого сина?.. Господь з ними’ Хай дожива вона віку на своєму добрі, а
я… Я, як бач: знайшов собі захист і роботу! Коли б ти знав, що за
добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик, як його усі
величають, йому просвіти бракує – правда! Та де ж йому її узяти, коли
йому й хліба не стає?! А що до душі та до серця, – то хай наші
просвітителі поповчаться у його і добро так любити, і лихе прощати… Я,
Петре, з цим сірим мужиком косив по катеринославських степах; тягав чуже
добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані, був по всяких
заводах… І всюди він однаковий! Все він теплий, привітний… Тепер-от
- ри-балкую…
Що ж тебе сюди привело?
– Сюди?..От ви й в Києві живете і людьми освіченими зоветесь!
Здається б, повинні повернути очі на громадські справи… Кому ж то
більше, як не вам?.. Коли бачу – кий біс! Вас горне до себе наука,
просвіта, розумові замахи, а до життя, до громадських справ – вам немає
діла! А коли б ви знали, скілько сліз та горя веде за собою яка-небудь
одна справа, од-йа установа, що, сидячи в теплих хатах, вигадують ваші ж

Страницы: 1 2 3 4 5

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве