Панас Мирний. “Голодна воля”

У Степана Федоровича Гамзи пир на увесь мир. Усе місто з’їхалося – на
Зелену горку, або в Золотий горішок, як звали кругом в околиці один з
найлюбиміших Гамзою хуторів його безмірного маєтку.
У його їх чимало було і в Сокиринцях, і в Перерубі, і коло Вовчої
долини, та ні одного так не укохав Гамза, як сю Зелену горку. Ще
замолоду він наткнувся на сю місцину, – високу гору, покриту лісом і
трохи не з трьох сторін оповиту чистою, як срібло, водою вередливого
Псла. Місце було глухе та дике! Столітні дуби, височенні осокори та
широковіті липи укривали його своєю густою тінню, по краях густа ліщина,
колючі терни та шипшина не давали ні пройти, ні проїхати. Що було там
звіру та птиці усякої: зайці, лисиці, вовки, сороки, кібці, орли, як
черва, кишіли, плодились і виростали на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто
не рушав їх таємного покою. Аж поти молодий Гамза не скинув свого ока.
– Чиє се помістя? – спитав він прикажчика Йосипенка, проїжджаючи
одного ранку верхами арабських жеребців, за котрих не дуже давно Гамза
заплатив дві тисячі карбованців.
– Наше, пане, – рубав йому Йосипенко по-своєму твердо, дебело, Гамза
любив, як хто перекривляє “хахлацьку” мову.- Тут ліс, пане, – золото! І
на цілому світі такого дубка кат має. І в Гетьманському лісі не таке.
Пан придержав коня і, прищуривши очі, любувався горою. Правду кажучи,
було чим і полюбуватися. Сонце підбилося вже височенько… гора, укрита
золотим світлом, наче зачарована, стояла у тихому прозорому повітрі. З
того боку від Псла легенький туман здіймався сизим димком, курився поміж
деревом, з сього боку, – сонце прорізувало чорну тінь густого лісу, на
самому шпилі – на рівній полянці – миготіло, як на воді, сонячне сяйво.
Сотні солов’їв щебетали по кущах молодого поросту, горлиці туркотали в
ліщині, зозулі неугавно перекликались, перелітаючи з деревини на
деревину, відкілясь здалека доносився глухий клекіт. Ліс просипався,
продирав очі.
“Гарна місцина! – думав, любуючись, Гамза.- На отій поляні та
вибудувати дворець з башнями, з шпилями, а кругом по низу розселити
кріпацтво”, – і Гамза від радості кусав краї своїх чорних вусів.
Трохи згодом він торкнув коня і напрямився в гущавину.
– Пане, там небезпечної – поспішаючи за ним, сказав йосипенко.
– А що?
– Вовків достогибелі.
Пан не сказав нічого, тілько дав коневі острогами в боки. Йосипенко
простував ззаду, і незабаром обидва окрилися в лісі. А через півгодини
ясне сонце освічувало їх аж на поляні.’Звідти ще краща, ще показніша
здавалася околиця: гора вся аж горіла сонячним світом, тоді як підгір’я
курилося легким туманом. У самому низу у крутих берегах гадюкою лелів
Псло, ген далі, широко розливаючись по жовтих пісках, зараз за Пслом, у
садках тонуло село, далі, через лісок, друге, третє… здається, вони
зчіплялися сизими лугами. По праву руч – розлягалося нив’я голубе,
червоне, чорне, зелене та жовтозолотеє, – здавалося, нарочито хтв укрив
землю цвітними поясами. По ліву руч, як на долоні, вирисовувалося місто
з своїми церквами, високими будинками, темними садками. Сонце
викочувалося з-за гори, на котрій стояло воно. Ніяке перо, аиі щітка
маляра не передала б тієї чарівної ігри, яку, витівало сонце з містом:
воно горіло-палало, страшна пожежа не світить ніколи таким величним
світом. Пожарище завжди будить важку думку про розор, про людське
нещастя, його вогонь немилосердно жре-поїдає, що стріне в дорозі… Ось
ясно-ясно запалала нова будівля, – огненні язики лижуть її високу оселю,
страшенно крутяться кругом, іскрять, криваве зарево разом з димом
стовпом піднімається вгору. Страшно! Чується крик людський, чуються їх
сльози… Не те тут: огонь огнем, тілько не рушить він ні високої
церкви, ні низь. кої хатини. Хоч’ тисячі тисяч огненних іскорок горять,
стрибають на їх, диму зовсім немає. Чисте прозоре повітря хвилюється
рожевим світом, чорна тінь неосвічених місць не углем пожежі чорніє, а
ще краще одріз-няє ясну сторону. Ненароком променяста стяга ускочить в
чорну середину… усміхнулася тінь – не знать де і ділася… Велична
ігра, дивовижна картина! Дивився б – не надивився; любувався б – і вмер
би, любуючись.
Недаром і Гамза задивився так, і його серце билося радістю, його очі
горіли, любуючись. “І як ніхто досі не бачив сього чудовного місця? -
думалося йому.- Важне місце. Тут безпремінно треба оселитися. Отам
дворець поставити, туди геть служби, по горі і Пслу завести садок
родючий. По той і другий бік гори у долинах оселити кріпацтво. Імення
треба пригадати. Зелена горка абощо”. І, повернувши коня, він повернув
назад, у місто.
Молода Гамзиха устала якраз і в розкішному ранковому одягу дожидала
чоловіка чай пити.
– Та й довго ви як загулялися сьогодні, – привітала вона його,
вимитого, перерядженого у щоденний одяг.
– Ах, душко! Яке ми одкритіє зробили! – радо скрикнув Гамза і почав
розказувати жінці свої походеньки. – Нащо нам і за границю їздити – своя
Швейцарія під боком.
– То поїдьмо удвох. Поїдьмо?!- і питалася і разом настоювала пишна
Гамзиха.
– Підожди, душко, дай дорогу проложити. Там такі нетрі! такі пущі!
Незабаром після того ціла сотня кріпаків з сокирами, заступами,
лопатами були направлені на Зелену горку. Столітні дуби, зачувши уперше
стук сокири, похилилися: не одному з їх довге життя вкоротила рука
чоловіка. Наче побиті велетні, лежали вони по горі, по низу. Серед
забутого місця пролягала широка дорога аж на гору. Грабарі зрівняли її,
розгладили, хоч котись.
Гамза і Гамзиха не забарилися покататися: в один з хороших літніх
вечорів, перед заходом сонця, легенька коляска, запряжена парою ситих
жеребців, вивозила їх на гору.
– Ах, голубчик, какая прелестьі – одно викрикувала Гамзиха, не
знаючи, де й на чому зостановити свій погляд.
На горі ще більше кричала і дивувалась Гамзиха. Гамза не потурав
жінці: то доля жіноча дивуватися, а чоловіча – дива робити. Він
задуманий ходив, розміряв ступнями гору і викладав, що і де вибудувати.
Знову гора обізвалась, загула; з губернії приїхав’ будівничий, ціла
артіль кацапів. Укрили її стук це-гелля, брязкіт сокир, шугання гемблів,
- робота ключем б’є! День за днем минає, а на горі, наче з-під землі,
виходить одна будівля за другою. Кам’яний палац, наче іграшечка, з
своїми башеньками, вишками, різними візерунками понад вікнами та понад
дверима, з своїм високим шпилем посередині, – стоїть і, мов панянка та,
озирається навкруги, любуючись своїм убором. іПо боках його, наче
чепурні дітки коло пишної матері, притулилися флігеля – один під
управля-ющого й контору, другий під приїжджих. Далі за узорчатою
решоткою, що перерізала гору на дві половини, ішов чорний двір, – кухні,
сараї, комори, хати прикажчикові, двірні. Кругом застроїлася гора. На
чорному дворі уже і люди оселилися, а будинок, хоч і оброблений зокола,
та не прибраний зсередини, остався так зимувати. На весну аж з-за
границі приїхав маляр його розписувати, убирати. З усієї економії воли
возили заграничну дорогу мебель.
Аж у маю увійшов Гамза у свою царську оселю. І забенкетував же він на
рад остях: цілий тиждень гості не переводились, – один з двору – а
десяток у двір. Усі дивляться чудовну будівлю, дивуються. Один веселий
панок, підпивши, скрикнув: – Це у вас, Степан Федорович, не Зелена
горка, а Золотий горішок.- Назва якраз пристала до діла, з того часу
Зелена горка звалася більше Золотим горішком.
Тому двадцять п’ять років назад – багато води утекло, багато всього
перевернулося: Гамзиха умерла, Гамза постарів-побілів, як кажуть,
покрився снігом. Одначе з його здоровий дідуган, товстий, червономордий,
високий. Дворянство його шанує, поважає, четвертий раз вибира своїм
предводителем. І Гамза вірно служить своєму дворянству: як орел той
надзира над своїм гніздом, так Гамза над повітовим дворянством. З якого
повіту найбільше дітей учиться на казенний щот?- З його повіту. У кого
найтихше кріпацтво? З того часу, як одно село великого пана забунтовало
було і Гамза по-своєму розпорядився з бунтовщиками, продержавши на селі
щось з місяць цілу роту москалів, – одпала в бунтовщиків повадка
бунтувати. Усюди чутки: там кріпацтво, не видержавши гіркої наруги,
убило німця-управителя, там самого пана задавила жіноча громада, а в
Гамзи ніде нічого. Хоч у Гамзи повен двір дівчат, котрими він, як хоче,
так і орудує, але ніхто з їх не тілько не підіймає руки на його, а ще
моле бога за свого барина. Бо й барин не можна сказати, щоб був
недобрий: не погодиться яка з дівок, зараз її заміж за кучера чи
форейтера, одведе огород у долині коло Зеленої горки, вибудує хату, -
живіть, працюйте. Таким побитом Зелена горка розрослася, розширилася.
Широким поясом людських дворів оповили Зелену горку, з котрої, наче мати
над дітьми, надзирав панський будинок над кріпацькими хатами. Горка
росла по дням, розширилася-розпросторилася. Одно не гарно – своєї церкви
немає. Гамза і церкву збудував. Правда, невелику, і попа свого
постановив, їздив аж у губернію просити преосвященного, щоб постриг йому
попа з його ж таки кріпаків, – якогось безвісного безбатченка, правда -
ученого. Преосвященний постриг. І раді ж кріпаки: пан своїх у люди
виводе. А піп ще радніший: так щиро служе своєму панові і перед
кріпаками, і перед богом. – І бог буде гніватись на вас, коли ви що лихе
подумаєте за свого барина, – проповідував він трохи не щонеділі у
церкві, і безустанно правив молебні та акафісти богові за покровителя
сірих, строїтеля храмів божих.
Зовсім добре у Зеленій горці. Тепер ото у їй праз-ник, – на панові
іменини поз’їздилося ‘дворянство з усього повіту. Гульня усім – і панам
і кріпакам. Здавна Гамза завів, щоб у сей день ніхто нічого не робив. Як
воно бувало по других місцях його великого маєтку-про те управителі
знають, а що в Зеленій горці, то за святом пан сам піклувався. Зранку
уся горка, нарядившись якнайкраще, скупчилася коло церкви помолитися
богові за здоров’я доброго пана. Звісно, панів було стілько, що людям
пришилося у церкву і не входити, – на цвинтарі молились. За тим
пильнував прикажчик йосипенко. І Иосипенко постарів уже, розпух,
роздобрів, невстаріла його тілько щирість до пана. Уперед мужиків він
стоїть і кладе аж до землі поклони, роздивляючись навкося, хто з
кріпаків за ним молиться, а хто ні. Усі, здається, нічого, один от кучер
Василь хоч і стоїть мов тихо, а проте ні голови ні разу не склоне, а
часто, до сусіда прихилившись, шепче. Певно, не молитву, бо не
усміхалися б уста сусідові, коли б то була молитва, йосипенко тілько
скоса на Василя гляне та знову й припаде.
– Чи ти . бач, як наш прикажчик молиться, – за що ж то? Чи щоб пан
скоріше луснув, чи ще щоб пожив.
– Про те йому знати, – одказав, усміхнувшись, сусіда.
– Видно, щоб пожив, – одгадував Василь.-Зли-. гались удвох, доки воля
вийде, обібрати нас, як липку. Собаки! – і Василь зо зла плюнув.
Його сусіда перехрестився.
– Та вже не довго зосталося нами орудувати.
– Як? – швидко спитав сусіда.
– Так. Цар велів уже нас одпустити. І от пани збираються у губернію,
- яку його волю дати.
– Ну, вже то й воля буде, як самі пани присудять.
– Побачимо.
– Василю! – крикнув, не вдержавшись, йосипенко, – що ти там усе
шепчешся?
– Яке твоє яке діло? – блиснувши очима, спитав Василь.
Йосипенко аж затіпався та мерщій упав на коліна, підвівши очі під
лоб, зашептав уголос: – Господи! Продли його життя довіку! – Поміж
кріпаками пройшов тихий регіт.
– Скуштував облизня! А що не молодець Василь! Може, не одрізав! -
чулося поміж народом, дехто спльовував.
Йосипенко, мов не чув того нічого, ще щиріше клав поклони, ще
голосніше читав молитви.
Служба скінчилась. Всі пани пішли у будинок, а кріпакам в чорному
дворі поставили здоровенні ослони, викотили цілу бочку горілки.
Розвернулася гульня;’ В панському будинку чутно музика тне, своя-таки
музика, а на чорному дворі стоїть гомін-клекіт. Випили мужики по корячку
і загомоніли. Той скаржиться своїм горем, той тією недостачею, другий -
другою. Коло Василя Кучерявого зібралася чимала купка народу, слухає, що
розказує він. З купки часом доноситься радісний регіт, викрики: – Добре
б було! твоїми устами, Василю, та мед пити.
– Що то Василь там розпустив свої базікання, – питається йосипенко з
почотного місця, де сиділа кріпацька старшина: він з жінкою, дворник з
жінкою, дворецького жінка та садовник.
– Ат, блеє! – одказав, махнувши рукою, сторож Пилип, направляючись до
шаплика з горілкою.
– Про що ж він блеє?
– Про волю дурну! – одказав той і пішов. Йосипенко похилився. Він сам
уже чував про ту волю. Чув розмову і проміж панами й проміж кріпаками.
Веселий панок, що приложив назву до Зеленої горки – Золотого горішка,
раз, підпивши, сказав Гамзі:
– А що, Степан Федорович, – воля незабаром?
– Знать не хочу!-одказав суворо Гамза, і на цілий день насупився.
Чув він і між кріпаками. Як вірний слуга, він не витерпів не доложити
панові.
– Пане! Мужики бунтуються.
– Що?!- грізно спитав Гамза.
– Про волю плещуть.
– Ні слова!- ще суворіше одказав Гамза.-Чуєш? Ні слова, коли в тюрмі
посидіти не хоч!
Йосипенко сумний, невеселий вийшов від пана. Він хотів придобритися
баринові, а барин і слова волі боявся. Він бачив, що те слово – гірше
самої вразливішої урази доходило до серця пайового. Він бачив, від чого
то. Удруге знову пішла між панами бесіда про ту волю.
– Уже визивають нас у губернію, побалакати про волю, – доложив йому
удруге другий панок.
– Не буде сього! Сього не буде, – скрикнув Гамза.- Ніколи сього не
буде! Я не переживу сього, – аж задихавшись, одказав Гамза.
Через те й похилився тепер Йосипенко. І панові сказати б, що Василь
бунтує людей, та як ти його скажеш, як до його доступиш, підійдеш.
– Господи! – він вимовив, важко зітхнувши.- Чи вони або голодні, або
холодні, що їм так тієї волі бажається.
– Піди ж ти! – додала його жінка, широковида. зубата молодиця, з
начосами на висках.- Вовка як не годуй, а він все в ліс дивиться.
– І ніхто мені, ніхто так, як отой Василь. З його все лихо встає. Чи
він милостю бариновою обійдений? чи він у загоні живе? Жить би, жить та
бога хвалить. І йому волі забажалося, – і Йосипенко зо зла тілько
сплюнув.
– Хахоль ваш народ! Дурак глюп, – посмоктуючи свою кам’яну люльку,
сказав садовник-німець.- Он свой вигод не розуміє.
– Как у такова барина не жизнь, – додала дворецька.
І кріпацька старшина пішла на всі боки судити безглузде мужицтво, що
як зарубало собі на носі волю, то будь вона і голодна, і холодна, і вся
в латах чи дрантях, аби таки воля.
День клонився на вечір. Сідаюче сонце з-за садка пишно обливало своїм
світом чорне дворище, на котрому слонялося п’яне кріпацтво. Послідні
променясті стяги його ще грали на золотій бані високого шпилю, на
котрій, наче фартушина, віявся поволі білий флаг. Будинок увесь засіяв
вогняним світом, – світ з його великих вікон сягав аж на цвітник, що
розіслався тута ж коло будинку, на все широке дворище, де неграючі у
карти пани ходили, позабиравшись під руки, і вели ото поміж собою
розмову, що от, мов, як тепер гарно, усього вдоволь, а прийде “воля” і
де все це дінеться, куди тілько піде? Спустошиться все це, і тілько одні
пустки будуть нагадувать про колишню розкіш. Другі, поболівши серцем і
втомившись слухати одну гірку річ, дослухалися, як голосно розлягалися
музики.
Зате чорне дворище опустіло. Жінки ще до заходу сонця розійшлися по
своїх домівках. Чоловіки, правда, зосталися… бо зосталось ще трохи у
шаплику горілки. Незабаром і вони, скінчивши, розійшлись, йосипенко один
снував по йому, поблимуючи п’яними очима на всі боки, мов дозорець той,
шукав ними – чи не притаїлась де в глухому кутку дурна воля. Вона тепер
не сходила в його з ума. То вона, як яке страховище, ви-шкиряла на його
свої зуби із затишності, намірялася пожерти все, що було перед його
очима – і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини. І він
журився. То, наче добра сестра, стиха підходила до його і тихо шепотіла:
чого ти журишся, Федоре? Не журись, дурню. Я не яка-небудь всьогосвітня
повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще
ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас осло-бонити. І
йосипенко сам собі усміхався у вуси. А справді? Чого мені журитися? Хіба
мало і зо мною було всякої незгоди? Так устане не на ту ногу іі на
норов… Уже кому-кому, а мені, як прикажчикові, першому достається. Ти
все бачиш, ти все знаєш… І сякі, такі п’янюги, злодії. Господи! Як ще
ми тілько так довго терпіли… Та знову: що ж це я на Василеву стежку
збіг? То ледар, волоцюга! йому теряти нічого, у його ні кола, ні двора,
а в мене – он город пан подарував, вибудував хату. А що як скаже; ти
забажав волі – і будь же нею довольний, а город хай буде за мною. І
знову його журба нападала. Коли б так, щоб і город був, і воля. Добре б
було. Тут проїжджа дорога – завів би шинок, постоялий двір. Іде чумак -
заїжджав, проходе прохожий – завертає. А як же одна воля – без кола, без
двора… Наче що шпигонуло у серце Йосяпенка, і він, прикро дивлячись на
кухню, з вікон которої видно було світло, напрямився туди.
“Ще мало того світла сходе, – думав він, – ще І вони освітили. І
трохи не шкодують господарського добра. Підожди ж…” – і дійшовши вже
до порога, він круто повернув у бік до вікна. “Так краще. І підглядіти і
почути можна дещо. А то тілько налякаєш”.
І, приложившись до вікна, він почав придивлятись. Там була повна
кухня народу: душ з вісім приїжджих парубків-кучерів, Василь, Онисько,
Степан, свої дворові, душ з п’ять горничних, наряджених пишно
по-празниковому: Федоська, Пріська, Гапка, Христя, Мотрона, – молоді та
вродливі. Перші чотири сиділи кругом столу й грали в короля. Кругом
густою лавою обступили їх хлопці і перекидалися жартівливими словами.
Один Степан, як жонатий, сидів з дівчатами і, обнявши Пріську і Гапку
(короля і принца), заглядав їм у карти, підказував, що ходити.
– Та не ту ходиш. Ходи нижника, – кричав він до Пріськи, штовхнувши
її у бік. І та, граючи очима і згинаючись, ходила нижника.
– А ти бий вишником!-кричав знову Гапці, котра намірювалася бити
тузом.- Все ж хоч одна взятка буде.
– Е, Степане! Як так помагати, то я й слухати не хочу!- сердилась
Пріська.
– А що ж? Коли б ти походила королем, то там би ні одної взятки не
було.
– То ти їй помагаєш?
– А то ж кому? Це моя давня любоваї – викрикував він, ударивши злегка
Гапку по спині.
– Мені, мені помагай, Степане! – соваючись, гукала Гапка.- І я ж тебе
здавна кохаю.
– А як здавна, то й поцілуємося.
– Нумо.
І, жартуючи, Гапка цілувала Степана. Всі реготались.
– Воно, бачу, Степанові найкраще випало, – чухаючи потилицю, казав
приїжджий парубок.- Я хоч би і місцями з ним помінятись, то согласен.
– А дзуськи! – одказував Степан.
– Підожди ж, підожди – я жінці скажу, як ти з дівчатами женихаєшся, -
хвалився Онисько, високий парубок, син дворника.
– Ат, кажи! Хіба ще воно я й жінці не обрид. Без неї тілько мені й
воля! – І, звівши обох дівок докупи, він поспіль цілував і ту й другу у
їх повні червоні щоки.
Всі сміялися, реготались, жартували. Одна Мотря мовчки сиділа,
схилившись на Христю. На її блідому чолику, по її чорних задуманих очах
видко було, що вона далеко витала думкою від сих веселих ігр, від сих
жартів, вигадок. Якась глибока туга лежала на її високому білому чолі.
її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не обзивався, один Василь тілько на
неї з тривогою позирав, та й то так, щоб другі не примітили. І диво, що
ще перед картами вона і жартувала, і реготалася, була ще веселіша від
других, поки не зайшла річ про волю. Наїжджі парубки завели її. Другі
сміялися з тієї волі.
– Коли б мені воля, то я б паничів з п’ять до себе прийняла, -
сказала товстогуба Пріська, граючи до хлопців масляними очима.
– Он понаїздило сьогодні скілько, – одказала їй білява Гапка з
голубими очима, – вибирай скілько хоч.
– Хай їм, всі старі та лисі.
– А тобі молодого забажалося? – спитала Христя й завела пісеньку:
Як була я молодиця, Цілували мене в лиця. А як стала стара баба,
Цілували б – була рада!
Приїжджі Хлопці реготалися, плескали в долоні, їм ще ніколи не
доводилося бачити таких веселих, таких жартівливих дівчат. А проте, не
дивлячись ні на регіт, ні на жарти, річ про волю не переривалася.
– От уже років з п’ять усе кажуть воля, воля, та усі й брешуть, -
зітхнувши, сказав Степан.
– То вже ж вони щось вибрешуть, – одказала Мотря і як притихла, як
засумувала, то вже ніщо ЇЇ більше і не розважало.
– Чого се ти, Мотре, так зажурилася. Яке таке чуєш лишенько над
собою? – спитала її Христя. Мотря подивилася на подругу, прикро
подивилася.
В очах у неї сльози блиснули і, схопившись, мовчки вийшла з хати.
Хлопці було кинулись за нею.
– Не руште! Не займайте її! – крикнула на їх Христя, і вони всілися.
– Та чого це вона справді так?- спитався Онисько, дворників син.
– Чудна! – одказала Гапка.- Отака вона завжди. То весела, весела -
усе б догори дном перевернула, то
зразу, наче зав’яже її, – сидить, думає, думає, часом плаче.
– Молода, дурна! – одказав Степан. Поки ж ішла ця розмова у хаті,
Василь тихо-не-примітно вийшов у сіни. Коло сінешніх дверей,
скло-нившись головою об одвірок, стояла Мотря і глибоко вдихала тихе
вечірнє повітря. Ніч була темна, тілько зорі світили з темносинього
неба.
– Мотрусю! – підкравшись до неї, тихо обізвав Василь.- Чого се ти,
моя галочко? Мотря глибоко зітхнула.
– Ходімо, посідаймо на рундуці, – одказала вона, виступивши з сіней,
і опустилась на рундук.
Василь сів коло неї, обхопивши рукою кругом стан і, пригорнувши, тихо
поцілував її. Вона не одхиля-лась, а ще мов ближче пригорнулась до його.
– Чого журишся? Чого сумуєш? Кажи.
– І сама не знаю, – зітхнувши, сказала вона.- Так чогось зразу важко
стало. Так гірко. І навіщо хоч про ту волю повели розмову… А он бач, -
і вона вказала рукою на будинок, звідки неслася весела ігра, лився світ,
наче що всередині його палало.- Гуляють… а полягають-іди присипляти
їх… О, прокляті!.. Коли б ти знав, як мені хочеться вмерти. Отак би
руки сама на себе й наложила… Хоч воля, хоч смерть.
– Такій молодій та умирати?
– А вже як таке життя… Яке наше життя? Як собаку ту одірвали від
батька-матері, від дому і взяли сюди старого бахура тішити…
Перед ними, наче з-під землі, виросла висока йосипенкова постать.
– Що ти сказала?- спитався прикажчик.- Ану, ну, ще скажи!
Василя наче по голові хто обухом ударив від тих слів. Він сидів і
тілько слухав, як у його голові дзвонило.
– Ах ти, поганко, мерзавко! Та ради такого ба-рина тобі щодня,
щогодини треба богу молитися, а ти, падло хамське, таке говориш. І язик
у тебе повертається вільно? І не стане він руба тобі серед рота? Ходімо
лишень, я тебе до барина поведу. Замість того, щоб тобі у горницях
сидіти, так ти, волоцюго, повіялася до хлопців на кухню. Ходімо, – і
вхопивши міцною рукою плече, він, як ту пір’їну, поставив Мотрю зразу на
ноги.
– Куди? Ні з місця!!-гукнув Василь, уставши перед йосипенком, як
верства, і загороджуючи дорогу.
– І ти сюди, волоцюго, зводнику! З тебе все лихо встає. Іди й ти за
нами. І тобі дістанеться на горіхи, – сказав він, рвонувши Мотрю так, що
вона, наче груша, геть одлетіла.
Василь, як змій, важко дишучи, кинувся на йоси-пенка і насів його, як
кібець горобця.
– Ох, лишенько! О, рятуйте! – не своїм голосом залементував йосипенко
на весь двір.
Усе, що було в кухні, зразу вискочило на двір. Всі побачили таке,
якого ще ніхто зроду-звіку не то що не бачив, та у гадці здумати не
зміг. Де ж? йосипенка, першого після пана, старшого у Зеленій горці,
віють на всі боки. І хто ж? Кучер Василь. Дівчата полинули, хто куди
знав, хлопці густою лавою обступили, чужі кинулись одіймати йосипенка,
котрий не переставав репетувати:- О, рятуйте, хто в бога вірує! Ох, уб’є
ж, уб’є, сучий син! О, рятуйте, рятуйте! -
– Рятувати тебе? – кричав Василь, садячи здоровенні кулаки і в боки,
і в морду йосипенкові.- Тебе рятувати, що на підслухи ходе, що на
підкупи здався. Ось я тебе порятую.
– Василю! Годі! Що се ти-збожеволів?-гукали парубки, тягаючи його за
плечі. Василь, наче острогами, обвивав ногами кругом йосипенка і качав
його за собою, аж поти не прибігла йосипенкова жінка Одарка. Та зразу,
проскочивши поміж парубками, усім своїм тілом налягла на Василя, і, хоч
сама упала, зате і Василя звалила. Йосипенко, як несамовитий, схопився і
чимдуж подрав у садок. За ним гналася Одарка і кри-чала:-Куди ти, дурню!
Іди до пана! Іди зараз жалітись.- Зчинила такий крик-ґвалт, що з другого
двору пани почули і прибігли на той лемент.
– Що тут таке? Чого ви, вражі сини, бійку збили? Аж ось і Гамза суне.
– Хто кого? – пита ще здалека Гамза.
– Я, я! – викрикує Василь, блідий, увесь тремтячи.
– Кого?
– Прикажчика.
– Прикажчика? – переспросив суворо пан.
– Еге, його. Хай на підслухи не ходе. Хай до нас, молодих, не
мішається. Чого йому треба було? Ви звеліли – гуляй скілько хоч. Чужі
люди зібрались, а він на підслухи прийшов… Я йому і дав по зашийку.
Гамза мовчав. Всі думали – пропав тепер Василь!’
Всі ждали слова; узять його! Василь стояв – на все рішучий.
– Так йому і треба! – відказав покійно Гамза і, повернувшись, пішов з
двору. За ним повернули й пани. Дворові і чужі, й свої, стояли і
дивувались: що ж воно за знак? Такого ще зроду не було. Бувало одно
словце шепне Йосипенко про кого панові – і не знать де чоловіка дінуть,
а тепер усі бачили, як Василь віяв Йосипенка, і пан ще погладив Василя.
Це щось та значе. Пан злякався!- шушукались дворові і ждали на завтра
розправи.
Зійшло сонце і освітило сумне дворище. Всі ждали – пан устане і
почнеться розправа. Василь сам дожидав її. Пан устав, кликнули до його
йосипенка. Пішов Йосипенко і прийшов, а Василя не кличуть, і ніщо не
віщує нічого. Пройшов день, пройшов і другий, і третій – не чути нічого.
Всі наче перед смертю ходять. “Значить, усім буде, усім достанеться”, -
думають дворові. Рахують, яку б його кару вигадати. Василь ні живий ні
мертвий. Не їсть, не п’є, не говоре ні до кого, та і його всі
стороняться, аж почорнів, з лиця спав.
Одного дня Василь вів коней повз сад до водопою. На окопі стояла
Мотря і махнула на його рукою.
– Приходь сьогодні сюди уночі, – сказала вона, коли він наближався, і
скрилась зразу у вишнику.
Ніч була тиха та ясна. На темносиньому небі плаває ясний місяць, наче
хазяїн обдивляється своє добро:
заглядає в глухі кущі, під великим деревом розкидає, мов з павутини
виткану, узорчату сітку, на Пслі плететься з легенькими хвилями,
хитається на їх, мов мала дитина на дощечці, а на полях, по долині, наче
сніг, розсипає свій промінь білий. Хороша у таку ніч Зелена горка: наче
зачарована, спочиває вона серед того білого світу, серед срібного сяйва;
нічна роса розправляє зів’яле денною спекою листя її пишної рослини і
якимсь тихим шелестом сповняє спокійне повітря. А там знизу, з лук
Пслових, білим курищем здіймається туман, піднімається вгору, чіпляючись
за дерева, за траву і, наче білим пологом, прикриває її ноги.
Василь, знаючи, що та дорога, котрою він водив коней до водопою, не
завжди безпечна, то часом хто з поля або на поле проїде, то дівчата
побіжать викупатись, не йшов зарані, хоч його, мов за поли, тягло туди.
Там, певне, вже Мотря дожидає його. Хай дожидає. Краще коли ніхто не
побаче, ніж розплещуть… І він, посмоктуючи люльку, снує у конюшні коло
коней і за-жида, коли потушаться всюди огні. А як на те – у прикажчика
маячить він з вікна. Аж ось і там потухло. Тихо-тихо стало серед двору,
наче серед цвинтаря, на кладовищі. Він мерщій, накинувши клямку на
залізний прибой, вийшов з двору і похилив з гори до річки. Він йшов
тихо, додивляючись до кожного куща, чи не хитається він, чи не видно
з-за його любої йому постаті.
Ось пройшов уже і те місце, з якого вона гукала удень на його -
немає, не видно. Він пішов до річки. Тихо Коте у крутих берегах Псло
свої легенькі хвилі, золотом відбивають вони в місячному світі. Він
став, задивився, загадався. Пройшле життя його стало перед ним, мов на
долоні, та таке гірке, таке непривіітне. Ні батька, ні матері він не
знає. Виростав у птичниці Хіврі, годуючись птичою долею. Та Хівря була,
кажуть, близька товаришка його матері. Як Хівря умерла, нікого близького
у його не зосталось, його взято до прикажчика, у послугу. Пан наглядів,
узяв до себе в козачки. Всі любувалися його пишним убором. Він і сам
любувався ним, коли б не така гірка доля: сиди, Поки пан сидить,
набивай, подавай йому люльку за люлькою. Каторжне життя! Скілько раз
чубук ходив по його спині, скілько раз кучерявий його чуб зоставався у
руках панових. Того ніхто не бачив. А Василь не мав нікого, кому б

Страницы: 1 2 3 4 5

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Квітень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Підписка

  • Цікаве