Панас Мирний. “Лихі люди”

просвітителі! Вам байдуже, що зробив з рибалками хоч би один тілько
закон про оренду озер та зато-ків?! Удавила б Київ тая тисяча-друга
рублів, що наймає він свої рибні лови?.. А, подивився б ти! скільки-то
рук зосталося без роботи, скілько голодних ротів швендяє по городу?!
Подивився б ти, яка драма, німа драма, йшла і ще йде он по тих
обідраних, облупаних хатках? Там з голоду люди здихають! А яка шкода,
яка велика утрата в тому, що зовуть вони “духом предпри-имчивости”, коли
б вона заснувалась не на кулацько-му праві, не на грошах орендарів, а на
праці намозолених рук робочого люду? Спершу всі ці рибалки ділились на
невеличкі гурти; кожен гурт мав свій громадський невід, свої сітки, свої
снасті; чоловіки ловили рибу; жінки їх перепродували – і заробітком
ділилися порівну. Потім сказали: “плати за воду!” Чув: за воду?! Хай
так… Склалися гуртом собі- платили! Чо-;го б, здається, більше? Ні,
знайшлися такі, що заздро дивились і на сей заробіток. Замулила їм очі
та щербата копійка, що лежить в кишені бідного чоловіка… Заздро стало,
що в рибалки в кошику тріпається деколи жива осятрина або стерлядь…
Вони думають, що він її уминає з борщем, або з юшкою. А того й не
бачать, що той осятер або тая стерлядь тілько й боронить його від
голодної смерті! А скілько вона стоїла порізаних пальців, безсонних
нічок, тривоги сім’ї! – чи не сталося там чого з чоловіком або батьком?
чи не ковтнула його чорна дніпрова хвиля?.. Того ніхто не чув і не
бачив… Бачить осятрину або стерлядь – йому й заздро стає! Щоб лопнули
ті ненажерливі очі!.. От і пішов він у думу і наддав тисячею більше від
рибалок… А наші просвітителі і тому раді, – може, що і їм перепаде з
тії тисячі!.. Завів орендар свій невід, сітки, снасті; понаймав робочих
і не пускає нікого на своїй часті ловити… Приходиться другим з голоду
здихати… Що йому за діло? Він купив право на улов, а ти хоч і здихай!
Коли в тебе є гроші, – іди поміряйся з ним, а немає – здихай!.. От яким
побитом погибли наші рибальські громади! Оце одну якось настягав я;
держу, підучую боротись, – та не знаю, що з цього вийде… Поки що все
гаразд… Так отаке моє життя, Петре! А ти ж як думаєш за себе? Куди
приткнешся?
– Я? я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що
сили; придивляюся до людей і їх життя, – думка колись виводити.
– Писателем хочеш стати?
– Еге ж. А ти як думаєш про се? Жук скривився, почухався.
– Ти не згоджуєшся? – спитав Петро.
– Любов виспівувати? – бевкнув Жук. Наче холодною водою обдали ті
слова Петра; зневага й ураза пройняли його серце. Жук помітив.
– Вибач, Петре, – промовив він далі.- Я, коли хоч, не бачу
справжнього діла з писательства… Що се за діло? Так, з жиру багаті
люди, не знаючи нужди, забавляються.
– Он куди ти ухопив! – сказав Петро.- Довго ж ти таки возився з
темним людом, – додав, подумавши. ‘
– Та й сам їх миром помазався?
– Ні, гірше… й у простого народу е пісня, казка…
– Що ж він нею живе?
– Живе у часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа й серце
просять роботи.
– Хай і так… Тілько се не дає йому їсти.
– Не дає. Ти вчиш його найлегше хліба добути, а я звертаю людську
увагу на страшні картини нужди та горя, бужу жаль у серці…
Жук зареготався.
– Вибач мені, Петре! Зділай милость, вибач за мій регіт! 0-ох! не
зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим
серцем поглядаєш на діла миру сього. Хіба золото має серце? Хіба метал
проймеш словом? О, Петре! О, голубе мій! Не тут би тобі жити; не з цими
закам’янілими душами…
– Коли вода камінь пробиває, а то б живе слово не дійшло до душі, -
одказав Петро.
– А через скілько літ ти повернеш людські голови на сей шлях? -
спитав Жук.- Дай боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так
благо думати, як ти думаєш!.. Візьми великих учителів, – глянь на самого
Христа… А я, Петре, тепер живу… сьогодні живу і сьогодні нема мені
чого їсти, немає хліба сьогодні… Що ж мені з того, що через вік буде,
коли я сьогодні з голоду здихаю?
– Не можна ж усього зразу узяти.
– Брехня!-скрикнув Жук.-Не можна усього, бери частину!.. Я довго,
Петре, думав над цим, і додумавсь ось до чого: Йе можна просьбою – бери
силою! Бийся! борися, – а бери, добувай!
Петро мав був перечити.
– Стій! не переч! ми нічого не виспоримо… Ходімо краще їсти… Ми
розуміємо добре один одного, – сказав, задумавшись, Жук.- Я тільки бачу,
що шляхи наші різні, а становище їх, ІПетре, однакове… Де воно буде -
чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно, де б не було!
Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками взявся
за його горло від тих слів. Темне і непривітне грядуще підняло свою
запону – і глянуло холодними очима… Петро скрикнув і прокинувся.
Світ борюкався з темнотою; у вікно заглядав він мутними очима; а по
кутках, мов трясця, тіпалися по-мерки. Петро підвівся, сів. Серце його
страшно билося, голова горіла. Сон, як живі очевидячки, стояв перед
очима… думки потягли його далі.
Далі він бачить, як усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання
юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати,’
один Жук не лягав. Він водив Петра усюди; показував рибальські снасті,
розказував, куди, що й як. Далі обід-сон…
Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу.
Товариство почало прощатись.
– А знаєш, де Шестірний? – спитав Петро Жука.
– А де?
– Правовідом…
– О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо – як він високо
піде вгору, – сказав на прощання
Жук.
Товариство повернуло на Київ, а рибалки – до човнів.
Часто після того Петро із товариством, і сам ходив до Жука у гості.
Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своєю працею. Жук іноді
скидав на неї і свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І
вдячний’же був за те Петро Жукові! То було слово самого життя; слово
чоловіка, котрий не тільки бачив лихо, а й на своїй шкурі звідав його.
Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибше та глибше
заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма
рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки
заставили і самого Жука здивуватись неабиякому талантові Петровому.
Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повитати у других
обставинах життя. Забажалося йому побути між “халамидниками” – тими
каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому
побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І… поїхав
Петро на послідні свої канікули не до батька-матері, – поїхав у місто
П…
Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата, – німі, мовчазні стіни;
вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину
життя…
“Хіба се воно? хіба так можна жити?” Він знемігся, упав на постелю…
Мороз пробіг поза спиною; жаль здавив серце… “Що я зробив кому? в чім
провинився?” – шептав він гарячими устами, не знаючи сам, що й кому.
З грюком і зиком розчинилися двері. Чиясь проворна рука розчиняла їх,
і не одну тілько половину, а разом обидві.
Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки.
Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його
пізнав зразу; він познайомився з ним тії безталанної ночі… ‘ Другий
молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими
ґудзиками і з темнозеленим, гаптованим золотом, коміром; через
незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався
золотий ланцюжок. Сам – невеличкого і І росту; рум’яний на виду;
очі-жовто-зелені; зуби білі, тонкі та довгі, мов голочки. “Петро скочив
з постелі.
А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! -
усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.
Петро уп’ялив у його свої здивовані очі… Чи сон то, чи приява?..
Перед ним стояв Шестірний!
– Ми с вами еще с детства знакоми… Дайте сту-льев! -крикнув він,
повертаючись назад.
Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові
несподівані гості.
– Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?..
Жук, что-ли… – вів далі річ Шестірний: – выі еще с тех лет
отличались… исключительним образом мислей. Помните, желтую книгу, из
которой ви черпали идею о лучшем устройстве общества й справедливейшем
распределении благ?..
Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.
– Садитесь… Чего ви стоите? – солодко вимовив Шестірний.-
Садитесь… расскажите нам все, что вьі знаєте по зтому делу, по
которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться.- Очі у
Шестірного горіли, зуби виблискували.
Петро мовчав – і все дивився на Шестірного. Оже погляд його тепер не
світив дивуванням, а якийсь огонь займався у йому: краска облила все
обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнів опанував його серцем?
– Чего же ви молчите? Садитесь, пожалуйста, н оассказивайте.
Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать-і мовчки ліг. Зуби
Шестірного потемніли, покрилися губами.
– Ви забиваєте долг приличия, – здвигаючи брови, мовив офіцер.
– Пусть уж ми с вами были товарищи, – мовив Шестірний, – й теперь вот
желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии
вот вх… – і він указав на офіцера.
Той вискалив чорні зашмалені тютюном зуби. Петро мовчав.
– Пусть так! – знову почав Шестірний, і очі його загорілися хижим
огнем.- Вьі, как видно, долгой прак-тикой вьіработали для своего корпуса
два возможних положення: стоячеє й лежачеє… Пусть так!..
Расска-зивайте же нам, хотя лежа, что ви знаєте?
Петро шпарко повернувся на бік. Грізний його погляд упав на офіцера.
– Ви взяли мої бумаги? – скрикнув він.- Покажіть їх прокуророві, -
хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було в
гімназії! – І знову Петро ліг на спину. Шестірний цмокнув, скривився.
– Хорошо! Ви отказываетесь от чистосердечного сознания? Ви
отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для
вас?
– Я нічого не скажу! – крикнув Петро.- Мені ні в кого й нічого
прохати.
– Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, -
промовив Шестірний до офіцера.
Обидва знялися, порипіли чобітьми – і вийшли. Москалі забрали стільці
і – знову зачинилися перед Петровими очима двері.
Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом
обхопили ‘Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски
сіпало; голова й очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі,
ухопився за гарячу голову своїми холодними руками – і, мов навісний,
забігав по. хаті… Одіймаючи руки від голови і стуляючи їх у кулаки,
він затіпався, мов перед смертю і заскреготав зубами… “О, чом я, чом я
не вп’явся йому у ті зелені очі?!”-сичав його голос по хаті. Петро знову
ухопився руками за голову, знову забігав з одного кутка у другий. Так
миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася,
бігає-метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, -
нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою
стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими
лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці, – ганяє своїми тонкими
ніжками по дерев’яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, -
гризь! Не видержав тонкий зубок – перепався надвоє… Навіщо він тепер?
Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається
убік, – знову ганяє по мишоловці…
Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він
на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою
парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов
крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли
своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і
підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та куриво – чорною
пилюкою укрили всі широкі дороги…
Добиралося до полудня. Кальною вулицею міста П. проїжджав невеличкий
візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита
рядном, стара згорблена жінка – і знай молила свого машталіра поганяти
скоріше.
– Ради господа бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у
його-поганяй, Іване!-молила вона своїм журливим голосом.-Швидше! швидше!
уже ж недалеко… Он до того темного будинку – та й годі! І коням
скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!
– Та воно ви, пані, цілу дорогу – все швидше та швидше!-одказав
машталір:-то он до того ліска, то он до того села, то до тієї хати…
Воно-то нам сидіти добро, а коні, гляньте, – аж боки позападали. Ще хоч
би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі
коні, що не пристали.
– Я ж прошу тебе, Іване, – молила жінка. Іван не сказав нічого;
шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками – і коні підтюпцем
побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка
скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, посилане
зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, – на плечах чорна
юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі й очах лежала
чорна туга. Трусячись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка
і не пішла – побігла до брами.
– Чи можна бачити смотрителя? – спитала вона часового.
Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, – швиденько
забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару
- і знову зачинилася.
– Ви чого? – спитав її неласкаве худий, шолудивий смотритель.
– Побачитись з сином.
– Опізнилися, матушка!
У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з
платка на обличчя?.. Смотрнте-леві було байдуже до того. Та й кому ж до
того діло?!
– Опізнилися, кажу! – знову мовив смотритель і одвернувся.
– Боже ж мій! Коли ж мені прийти?
– Прийом до обіду тілько буває.
– Я ж здалека приїхала… За сотню верст забилася… Змилосердіться
надо мною, – кланяючись, прохала стара.
Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.
– З ким ви хочете бачитись?-спитав, помовчавши.
– З сином… з Петром Телепнем.
– З Телепнем? – спитав смотритель таким голосом, що аж у серці старої
похололо.
– Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.
– З ним не можна!
– Зовсім не можна? – ледве вимовила стара.
– Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочетаі розрішеніє, то до
обіду можна.
– У кого ж те розрішеніє брати?
– У полковника…- І смотритель сказав прозвище.
– Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я пря” їзжа людина… У мене
немає нікого знайомого, хто б указав.
– Язик, матушка, до Києва доводить! Знову щось за вода змила обличчя
старої. Постояла вона, постояла – і, хитаючись, пішла назад.
– Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… – ридаючи,
казала вона своєму непривітному машталірові.
– Я так і знав! – гукнув той.- Ще по городу будемо крутитись; шукати
якогось полковника… Господи боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би
пристать де, просушитись…
– Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була
навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…
– Сідайте хоч скоріш! – змилосердився Іван. Стара ледве злізла на
віз. Іван повернув коней, і не забарилися вони скритися в кальних
городських улицях…
РЧи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню
верстов, по дощу, по лихій годині, при-мчався до тебе, не спавши і не
прилягавши й на часину, не з’ївши крихти хліба, з того безталанного
часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?
Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від
біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після
тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав
від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним
застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його
душу, наче кам’яна гора. навернули чорні думки, – мов гарячою сіркою
пекли його серце, – залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі
налилися крів’ю, покосилися; лице пожовхло-почорніло, наче земля; від
його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся
на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у
той час Летро? – Нічого не думав – і все думав! Він віддався на волю
своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.
Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до
тюрми. Знову стара мати устала і мала була іти до брами, та часовий не
пустив.
– Атваливай! атваливай, матушка! – крикнув він.
– Я до сина, – простогнала стара. – Ось бумага, що можна з ним
бачитись.
– Сегодня поздно. Завтра, матушка.
І заходив москаль, як та машина, коло воріт… раз-два! раз-два!
“Не піду ж я від тебе, лихе місце, що скрило мого сина… буду я тут
цілу ніч білого світа виглядати, того щасливого часу дожидати, коли
побачу тебе, мій сину, моя єдина дитино!” – не словами – сльозами
промовила сама собі мати, – і пішла до візка.
Ніч далі та далі насувала; туман густішав та темнішав. Світилися огні
по хатах, віддаючи крізь туман жовтими кружалами. Заблищали вікна у
тюрмі, мов окате страховище сотню очей визвірило.
“Коли б я знала, моя дитино, котре то твоє віконечко, – я б з його
цілу ніч очей не спускала!” – мовила стара, глянувши на тюрму.
Не чув і не бачив нічого того Петро Федорович. Він тепер навіть не
бачив і жовтої плями, що кожну ніч стояла перед його очима; ні постелі,
на котрій лежав;
ні стін, котрі, як вороги, обступили його. Серед темної хмари чорних
думок почувався йому крик і лемент голодних та холодних людей;
доносилася їх важка хри-потнява, їх гірке бідкання… Що то так страшно
стогне, мов з-під землі подає голос, мов важка гора налягла на груди і
не дає вільно дихати?.. Щось скрегоче, молиться, голосе… “Боже наш!
Боже!.. Голубко мояї діточки мої! дрібні мої!.. Хто вас тепер годувати
буде?..” Петро задумався і пригадав, як йому довелося раз восени
проїздити шляхом, де строїлася залізниця. Ціла купа обірваного люду
валялася попідтинню убогого села. Голодний, холодний, і недужий,
перелазив з місця на місце, від одного тину до другого; цокотав від
лихої трясці зубами, прохав у кожного палючими очима помочі – і, не
діждавшись, зціпивши зуби, страшно стогнав, молився і востаннє
викрикував най-рідніші, наймиліші слова… Петрові – мов хто шилом
шпигонув у серце, так воно у його болізно повернулося, защеміло,
занило… Він схопився за груди рукою – і перекинувся від нестямки на
другий бік.
І вчувається йому знову голосіння – тонке, тягуче: мов хто тоненьку
пилочку вгородив у серце і зачав пиляти; то сюди, то туди повертаючи, -
так щось безутішно голосило… Петро знову задумався – і пригадалася
йому жінка, котру він колись давно, ще невеличким хлопчиком, всього
одним-один раз бачив на віку… Молода, з висушеним нуждою та горем
лицем, з глибоко запалими очима, в котрих недоля звила своє лихе гніздо,
- стояла молодиця серед двору, ламала кістляві руки – і тужила,
безперестанку тужила… Коло неї двоє маленьких діток божевільне
заводили тонким плакучим заводом… За двором стояв чоловік – і, мов
винуватий, похнюпившись, дивився у землю. То був староста. Він приніс
молодиці звістку за чоловіка. Десять років, як його оддали в москалі;
десять років, – довгих-предовгих, – вона його дожидала, виглядала, -
поки староста не приніс звістки, що її Якова за віщось розстріляно!.. А
дома ж він був такий тихий та обхідчастий!.. Молодиця голосила; діти
лементували… У Петра в голові помутилося; під саме тім’я, мов хто
гарячого жару насипав, пекло-палило… Він без тямки засовався на ліжку,
зітхнув, заскреготав зубами… Димом і темнотою заслало йому очі; в ухах
загуло-за-дзенчало. І довго-довго вчувався Петрові здалека гук-крик,
убачалося темне курище, пекуче огнище… А це зразу – мов з-за хмари
виткнулось сонце – і осіяло темнеє поле. По йому вздовж і впоперек
бігали коні; переходили люди; палили з гармат; стріляли з рушниць… Ось
несамовито знялася на диби скалічена тринога коняка, захропла, гепнула
на бік і налитими крів’ю очима глянула на людей, що повз неї неслися…
Он – один чоловік захитався і стовбула з землею поздоровкався, -
тремтить, підпливаючи крів’ю. Он -с другий біля його, задравши голову
вгору, падає нав-зніч, – все дедалі синіє та синіє, закриваючи очі… Он
третій, вхопившись рукою за груди, щось шепче, припавши ниць до землі…
Чи то поклони б’є? а чи прокльони шле?.. чи прощається з білим світом?..
Злякана коняка, згубивши хазяїна, несамовито скаче полем; з усього
розгону наскочила копитом на його голову, – голова, мов горіхова
лушпанина, тріснула – шепотіння затихло – коняка промчалася далі… А
ось – сунуть люди рівними лавами… Іде лава на лаву, посилаючи одна
другій олив’яні гостинці, дишучи огнем та димом… А позаду- наче пекло
клекоче: ревуть гармати… гуде та стогне земля… Що се?.. Війна?
війна?.. За яке добро так зчепилися люди?.. за які вигоди сипнула одна
на другу ся сила людей? За що б’ються?.. кого б’ють? Не помирилися царі
за царства, вельможі за панства, пани за підпанства – і давай мірятись
силою, хто більше згубить безневинних душ, хто розіллє більше людської
неповинної крові… Немає серця – немає й жалю! Що їм до того, що в тій
і другій стороні, по городах, селах, хуторах снують, мов тіні, старі
батьки, матері, молоді жінки, малі діти, – ламають руки, побиваються,
плачуть?! В того не стало сина; в тії-чоловіка, у тих – батька…
Омліло серце Петрове; уста шепчуть молитви і прокльони, прокльони й
молитви. Піна – не піна – кривава смага криє запечені уста його; немов
хто здавив за горло-захарчав він, застогнав… У голові все
переплуталося, пішло колесом, наче після чаду та диму… Серце, – як не
вискочить – тіпається, шпарко ганяє гарячу кров по жилах: б’є вона йому
у виски, гамселить у тім’я… Петро Федорович зітхнув; ліг навзніч;
притих, мов скаменів.
І знову йому сниться – не сниться, – чує він і бачить: на краю
великого міста у кривобокій хатині сидять троє. ‘Погляд у них сумний;
лице замліле-заросле;
одежа убога; тілько то очі й додають краси, – виблискують, як зірки
зимньої ночі… Не ведуть вони розмови – веселої, довгої, гарячої;
коли-не-коли вирветься, наче з-під землі, одрубне слово: “не можна
так… то не життя!.. це гірше каторги!..” Вирветься-роздасться по хаті
- і затихне… Здається: ці люди усе вже перебалакали; до всього дійшли;
на все поєдналися… Посумувавши отак – піднялися спершу один, потім
другий, третій, – вийшли з хати, мовчки. На перехресті стали. Глянули в
вічі один одному; мовчки подали один одному руки – і розійшлися в різні
сторони.
(Петро ще дужче притих, затаїв у собі спертий дух, наче дослухався до
чогось… “Це не життя!.. ні!.. яке наше життя?.. що це за життя?” -
доноситься до його людський гук, наче реве люте море… Почули той гук
високі палати, розкішні будинки – і затіпались від страху… Летить
погоня за погонею з одного краю моря до другого; шукає бунтовиків, що
сполохнули замлілі та закльовані людські душі… Куди ховатись? Навіщо
ховатись? З чим ховатись? – Похапали, як курчат шуліка… Неприступні
мури, чорні кам’яниці прийняли “бродяг” у свій захист… Чорне
страховище, як крюк, закрутилося над їх головами… Де вони тепер? Куди
їх заділи?.. Ніхто не скаже.-Пропали парості, та не пропав корінь.
Настане час – виростуть нові парості;
виростуть – і уразять! у Прудка Петрова думка забігає вперед… Чи то
садок видніє, чи город, чи поле?.. Високо поросло розкішне дерево вгору,
укриваючи холодком зелену землю, на котрій, чіпляючись колосками за
гілки, буяє розкішна рослина… На високих місцях серед зе< леного гаю
виглядають, наче з-за хмари сонечко, будиночки – білі, чисті та ясні…
Кругом їх по садочках бігають дітки, бавляться веселими іграшками.
Старі, дивлячись на дітей, і собі радіють; а голоси веселих пісень
молоднечі, мов щебетання весняних пташок, разом з садовими пахощами,
проймають усе повітря… Чиї ж то садки розкішні? чиє поле родюче?
будинки веселі? Чиї?.. А сонце чиє?.. чия земля?.. Хіба воно не всім
рівно світить і гріє? Хіба воно не для всіх однаково родить?.. Хіба не
кожному треба заховатись від холоду, від лихої негоди?..
Петро Федорович розкриває очі, підводиться… Червоний світ через
вікно ллється на хату, освічує непривітні стіни, переписує візерунками
чорну долівку, стрибає по йому, по його убогій постелі, а вгорі чорніє
гострими кігтями вікно… Він зразу заплющив очі – і, як куль соломи,
упав знову на ліжко… Задавлений плач, глухий болізний клекіт у грудях
вирвались з одкритих, смагою спалених уст-понеслися по хаті, бились об
холодні стіни, слались по чорній долівці…
Як підбилось уже геть яснеє сонце, упустили сердешну матір у двір.
Пішла вона у смотрительську і, вся тіпаючись, подала бумагу.
– Привести! – гукнув смотритель і почав ходити по хаті.
Пройшло п’ять хвилин… Господи! які-то вони довгі для матері
старої!.. Ось щось за шелест почувся на дворі… Немощна мати! одверни,
закрий очі!.. Двері розчинилися – і в хату ускочив, озираючись на всі
боки, Петро. На йому сіра сірячина, як на розбишаці; він нею
обгортується, мов ховається від кого. Лице – сухе і чорне – тремтить,
ходором ходе; то на йому регіт малює свої смуги; то страх його кривить
та корчить… Очі горять, неспокійно гасають; голова нечесана,
закустрана.
– Сину мій! дитино моя! – углядівши, скрикнула мати-і кинулась до
Петра.
– Цсс… – ховаючи в сірячину голову, одказаа він.- Чого ти? хто
ти?..
– Хіба ти не пізнав мене, Петрусю?-запитала жалібно мати.
– Не кажи мені любих слів, – скрикнув він, визвірившись. – Чуєш?..
Чого ти прийшла сюди… Що та хочеш від мене?.. У мене усе забрали,
все… Були в мене хороші думки, широкі надії… Нема тепер їх! Чуєш?..
Я по очах бачу, що ти добра людина. Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз
скажу?.. Кажи: не скажеш?.. Ні… ні… я бачу… )По очах бачу, що ти
не скажеш… Ти добра людина… Чуєш же?.. Слухай: були в мене батько та
мати… Ти моєї матері не знаєш? ні?
– Хіба ти не пізнав мене, Петре? – з плачем вимовила мати.
– Ні-ні… не знаєш!.. Вона в мене добра, учила любити… Я послухав,
а тепер і караюсь за те… Гляди ж, нікому не кажи, чому вона мене
учила. То – страшне слово! Не кажи ж! А де мій батько? Ти не знаєш?
– Батько твій дома.
– Правда твоя… А що він робить?
– Мучиться не згірше, як і твоя мати, – плаче стара.
-Не нагадуй мені моєї матері; прошу тебе: не нагадуй! Я її любив
колись… Що, як? що я сказав? любив?.. Кий біс!.. Я її не любив…
Чуєш, не любив… Я мучив її… еге… мучив! Тепер се в моді… Чуєш?..
Тепер того немає… Тепер мука, одна мука… О, мамо, мамо!!-скрикнув
Петро божевільним голосом і заридав на всю хату.
Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем – і… як
сніп, повалилася мати додолу.
– Ге-е-е…еть! – скрикнув Петро, натягуючи на голову сірячину, і
кинувся до порога.
– Виведіть його! – крикнув смотритель на москалів.
Двері розчинились – і Петро спрожога вибіг. За ним побігли два
москалі, що привели його.
– Води! – скрикнув смотритель. – Води! помочі старій!
Принесли води, – збризнули, – ні волосиною не повела. Розняли ножем
зціплені зуби, линули в рот води. Забулькотала вона у горлі, – стара
похлинулася, здригнула – і розкрила очі.
– О-ох! – мов з-під землі, вирвалося з її груді. Ще раз збризнули на
неї води, ще… Стара підвелася, сіла. Голова в неї, наче в п’яної,
хиталася, не
держалася на в’язах.
– Підведіть! – скомандував смотритель. Підвели стару, посадили на
стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни й тяжко зітхала.
– Матушка! а, матушка!-обізвався молоденький москаль.-Напейтесь
водици.
– Ох… о-ох! – стогнала стара. – Сину мій… сину!..-сльози градом
котилися з очей.
– Водицы испейте, матушка! – умовляв москаль, підводячи кухоль до її
рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.
– Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. -
ламаючи руки, мовила вона безнадійно.
– Їдьте додому! – сказав смотритель.- Що ж вам тут робити? Ви
бачились із сином? Бачили, який він… Ми його переведемо у больницю.
Стара затіпалася, облилася слізьми, ‘ устала – й ледве-ледве подибала
до порога.
– Провести! – гукнув смотритель.
Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку.
Так разом вони вийшли й за браму.
– Зй, ти! как тебя зовут? – гукнув москаль на машталіра.
– І досі Іван. А що? – озвався той.

Страницы: 1 2 3 4 5

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве