– Иди-ка, помоги довесть старуху до места. Іван гйдійшов і взяв стару
під другу руку.
– Не выдержала, бедная мать!
– Зомліли? – спитався Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
– Що ж мені робити з нею? – питався Іван, дивлячися на стару, що, як
закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.
– Вези, брат, домой, – одказав москаль.
– Куди ж ти її повезеш?
– Домой. Известно.
– Як же її повезеш таку за сотню верст? – безнадійно мовив Іван.
– Сотня верст! Да, брат, далеко!
– А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! –
скрикнув Іван, чухаючи голову. . Потім він зануздав коней, повернув
повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок,
колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив
їх жалібним поглядом, аж поки по-возка не окрилася з очей…
– Вот, брат, каковы быают дела на свете! – промовив він до
насупленого часового.
– Мати? – понуро спитався той.
– Мать! – зітхнувши, відказав москаль і скрн-вся за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт. Раз-два!
раз-два!..
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на’ постіль і прикрив
подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався
під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки й
почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до
його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила – як
журба пекуча на всю тюрму… іПлачем бриніла вона у вогкому хатньому
повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт
знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись,
прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…
– Ага!.. ого!..- радіючи, скрикнув Петро.- Товаришу щирий! і яким
тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано,
негадано. Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..
Петро схопився; заплескав у долошки, забігав по хаті.
– Поїдемо! поїдемо!.. Тілько от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в
тебе човен хисткий… Одначе, не біда! Я прив’яжу себе, щоб не хитатись.
Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки… Де-е-р-ер! так і
розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.
– До чого б тільки прив’язатись?.. Ага! Ось досі! дошки…
Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик
кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.
– Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..
І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна… Світ у
віччю закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова нижче та нижче
спускалася… Хвилина…друга… третя… Промінь ясного сонця стрілою
про-мчавсь крізь вікно й упав якраз Петрові у вухо. Голова його ще нижче
опустилася; лице налилося крів’ю;
очі витріщились… а промінь заграв-застрибав на його нечесаній
голові. Він мов стукотав у неї, будив його… Шкода! Незабаром налетіла
сиза хмара і вкрила блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги,
– усе похмуріло, затихло… Тілько з другої хати доносилася сумна,
журлива пісня… Аж ось вона піднялась угору, забриніла, і – замерла…
Холодно й пусто стало. Туловище Петрове божевільне дивилося мертвими
очима на чорну долівку – та нічого вже не бачило.
Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому
вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите
сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий
сторож.
То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища й
стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на
окопі сиділи два грабарі – один чорнявий, другий білявий, і мовчки
курили люльки. Коли повозка наблизилася, вони разом устали й узялися за
лопати.
– Що воно таке, скажіть на милость божу?- спитав білявий у сторожа.
– А бог його знає.
– Старе чи молоде?
– Панич, – одказав сторож.
– Панич?!-дивуючись, скрикнули грабарі.
– Що ж він зробив таке, що його заперли? – спитав чорнявий.
– А хто його знає. Нічого не зробив; писав щось таке…
Грабарі стали, задумалися.
– Отак, Пилипе, – вимовив білявий до чорнявого, – і вчися – лихо, і
не вчися – лихо!
Узяли труну з воза, спустили в яму й закидали землею.
– Царство йому небесне!- сказав Пилип, закінчивши роботу.-Може, він і
добрий чоловік був…
– Тю-тю! – відказав сторож.- Яке йому царство небесне – коли
повісився?
– Лиха вже його година вішала, а не сам собою! – зарішив білявий.
І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі позаду воза, попихкуючи
люльками.
Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій –
синій, широкий, глибокий. Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми
блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білуватий світ, котрий
мішався з вечірніми померками. Безжурно він дивився на гори, долини, на
втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі, – холодним
оком зорив він усюди… Що йому за діло, що край кладовища чорніла
свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!
Ось на широкому майдані, з-за церковної тіні, виткнулось чотири
людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом’яні брилі, на
других чорніли високі циліндри. У одного довга одежа спускалася до самих
ніг; широкі рукави майтолали сюди й туди, – тоді як на других були якісь
коротенькі куцини. Видно було, що між трьома панами замішався піп. Тихо
вони посували вперед: жарти та регіт не сходили з язиків.
– А ви чули новину? – спитав піп.
– Яку?
– Мої товариші піймались у тюрму.
– Дивно, що твої товариші в тюрмі, а ти й досі ніі – проказав,
жартуючи, чийсь товстий голос.
– А справді дивно!- зареготався піп.- їй-богу, правду кажу; якби
довше був постояв з ними на кватирі, то певне і сам би був там… Одного
позавчора зловили; веселий, знай співає! Мабуть, чує свою скору
погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже наважився
вмирати, то так би й вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на
похороні. Було б а пулечку! то наш кривоногий сторож сам і ховав, і
поминав.
Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій і
Попенко, заливаючись веселим реготом.
Тут саме вони дійшли до краю майдану й стали проти улиці.
– А що ж, може, пом’янемо товариша?..- спитав товстий голос.- Ще поки
спати, – одну можна збити.
– Та кажу ж, не заробив на похороні!- зареготався батюшка.- Ні, пора
спочивати; на завтра служба… – І він позіхнув на все горло.
– На добраніч! піду ще правило читати, – сказав, прощаючись з своїм
новим товариством – записними картьожниками, – і повагом поплівся
улицею.
Чи спала ж то ту ніч Телепнева мати? і що снилося старій людині?..
Вона уже добралася додому; горює разом з батьком (котрого скинули з
місця) по своєму безталанному Петрусеві. Сумуючи, шепчуть вони таємно
обоє: “Лихі люди! лихе товариство!”.
Добиралося за північ. Місто спало; огні потухли. У одному тільки
здоровенному будинку, посеред міста, світло не вгасало і досі. У
великій, розкішно убраній килимами хаті, зігнувшись над столом, сидів
товариш прокурора Шестірний і, розбираючи Телепневі бумаги, писав. Коли
на яку годину одривався він від писання, щоб передихнути, одкидаючись на
спинку стула й зажмурюючи очі, то перед ним одно за одним носились –
ордена, вище місце… й усміхалося, граючи очима, молоде личенько
багачки-жінки… Шестірний і собі усміхався, вилискував своїми тонкими
зубами, і, забуваючи про неміч, мерщій хапався за перо, і писав-писав…
аж перо рипіло-гарчало…
А в тюрмі-одно тужила, одно голосила сумна Жукова пісня…
(1875)