Панас Мирний. “Пригода за “Кобзарем”

Це було ще за панщини.
Мені скінчилось тринадцять літ, а брат мій був на два роки молодший
від мене. Нас у сім’ї тілько двойко й було. Ми жили ще дома, на хуторі,
за п’ять верстов від города, хоч папа, а найбільше мама давно вже
клопотались про те, щоб нас віддати до школи. Мене готували до
інституту, а брата до корпусу, та тілько дожидали, поки братові вийде
десять літ, щоб разом віддати; бо якби віддавати кожного з нас нарізно,
то при-ходилося б держати при домі задля другого і гувернантку, і
вчителя. А папа одно наказував мамі вести діло так, щоб менше було
розходу.
Братові минуло десять літ весною, і все налагодилося так, щоб восени
відвезти нас у губернію, а тут я візьми та й занедужай. Прикликали
лікаря. Лікар подавився на мене та тілько головою покрутив.
– Погано,- каже,- коли б то вискочила!
Усе літо я хворіла, і тілько як почалися жнива – я вичуняла; та була
така квола, що лікар не пораяв з осені віддавати мене до інституту, а
передержати хоч зиму дома. Через це ми й зосталися ще на один рік на
хуторі.
Поміж повітовим панством наша сім’я лічилася за людей середнього
достатку. У папи було триста десятин землі та душ із сорок кріпаків, а в
мами нічого не було, хоч вона була з дуже значного і багатого роду.
Ходила чутка, що за нею обіцяно було дати маєток у тисячу десятин, та як
вона не захотіла вийти заміж за того, за кого бажалося її батькові та
матері, а пішла за нашого папу, та ще й неабияк, а утьоком, то за нею
нічого й не дано.
Папу все повітове панство дуже поважало, лічило його за розумного
чоловіка й кожен раз вибирало за повітового суддю. Як настане було пора
виборів, то всі клопочуться, кого вибирати за маршала, чи за справника,
або засідателя, бо ті, що займали ці посади, все чим-небудь не догодили
виборцям, і ото їх намірялися скинути, а других настановити. Про одного
нашого папу тілько казали, що їм кращого судді не треба, що ця посада
задля нього навіки призначена. І скілько я не запам’ятаю, то він завжди
був суддею, аж поки повітових суддів не скасовано.
Папа був низького зросту, натоптуваний, обличчя мав кругле, червоне,
волос чорний, очі виразні, темно-карі: у них завжди жевріли якісь
іскорки, немов він усміхався ними, жартував. З себе він був тихий,
спокійний, обхідчастий, хоч на річ дуже гострий і правдивий, а тілько
він завжди оздоблював її ласкавими словечками або пересипав смішними
приказочками, так що кожний, слухаючи його ущипливу мову, ніколи не
ображався.
Мама, навпаки, була білява, високого зросту, статна, з себе показна.
Голову завжди несла якось високо, немов дивилась на всякого згори вниз.
Як говорила, то завжди нарозтяг, і хоч річ її була ласкава, оже якась
сувора, неприємна – холодом несло від її ласкавої речі.
Розмовляючи з ким-небудь, вона ніколи не забувала додати, що вона
вчилась аж у столиці, в патріотичному інституті, де їх частенько
наглядала сама цариця, та як їй добре жилося в покійного тата, дуже
значного пана, у котрого за обід щодня сідало не менше як тридцять душ і
була з своїх дворових ціла капела, що славилась на всю губернію.
– Як вони грали! Ох, як вони чудово грали! – зітхаючи, казала вона.
– Аж у мене й досі в вухах гуде! – насмішкувато перебивав її папа.
Мама призро кине на нього своїми сіро-зеленими очима й замовкне, а
папа переведе розмову на близькі всім сучасні речі, і зразу всі весело
загомонять.
Ми, малі діти, помічали, що ніхто нашої мами з повітових панів та
паніїв не любив. Хоч і часто вони забігали до нас на хутір – у свято з
празником поздоровити, а в будень по ділу якому, та, як папи не
застануть дома, побудуть хвилину-другу та мерщій, наче огню вхопивши,
втікають назад; а як папа дома, то таки й геть-то посидять, чимало
побалакають з ним.
За приводом маминим життя в нашому домі було розмірене й завжди
однакове: яке сьогодні, таке й завтра. Уставали ми й лягали у
призначений час; у призначений час сідали ми чай пити, снідати, обідати,
йти на гулянку, учитися або яке діло робити. Мама гостро наглядала за
тим, щоб усе робилося, як вона установила, і щоб ніхто не посмів
порушати її наказів.
Один тілько папа не вважав на те й робив усе, як йому хотілося або як
випадало. Уставав раніше всіх і, нашвидку одівшись, не вмиваючись,
виходив наглядати по хазяйству; часто заклопотавшись там, спізнювався до
чаю або сніданку; не в одну пору вертався з служби додому; після обіду
зараз лягав спочивати, тоді як ми всі повинні були йти гуляти; спав він
досхочу й часто просипав вечірній чай; а як уставав, зараз радився з
прикажчиком про роботу на завтрашній день; а потім запирався у себе в
кабінеті й передивлявся судові діла, писав що або читав.
Мама дуже сердилась на такі непорядки, не раз змагалася з папою, що
він хоче їх держатися і через те багато часу марно втрачається. Папа
більше одмов-чувався на те. Раз тілько, як дошкулило йому оте мамине
змагання, суворо одказав їй:
– Держатися такого порядку, якого тобі хочеться, можна тілько тоді,
як самому нічого не робити та панувати, а я до цього не звик!
– Мужик! – сердито одказала йому мама й гнівно та величаво, неначе
цариця, мерщій напрямилась у свою хату.
– Якби оцей мужик та не робив діла за вас, панів, то довелося б вашій
вельможності з голоду пальчики кусати! – гукнув навздогінці папа та й
собі пішов до кабінету.
Після цього мама вже ніколи не зачіпала папи, і тілько він один,
невважаючи на заведений порядок, робив усе по-своєму: всякого ж іншого,
хто б ослухав-ся маминого наказу, не минала нудлива докора, а часом і
сувора кара.
Найбільше від усіх доставалось моїй прислужниці Марті. Як що-небудь
не так, зараз Марту кличуть – і ну вичитувати, а іноді й власним пальцем
ув око ткнуть, щоб краще дивилась і ясніше бачила! Не вважалось на те,
чи Марта тому виною, чи я, завжди нетерпляча до всього того, чого треба
було довгенько зажидати.
– Панночко-голубочко! – було просить Марта, вичісуючи мою косу.-
Постійте спокійно хоч хвилиночку. У вас волоссячко нерівне, треба його
добре причесати та пригладити, бо як заплету косу, то воно й
висмичеться, а мені від мами за це достанеться.
– Ну, то що, як достанеться? Та й що там достанеться? Поб’ють та й
годі! – нетерпляче гукаю я Мар-ті, викручуючись на всі боки.
– Воно ж і лайка дошкуляє! – ласкаво одказує Марта.- Поки ще тілько
лайкою обходиться, а як звелять вибити? Он учора нахвалялись, що як ще
раз ви будете отак зачісані, то мене на конюшню одішлють.
– Ну, то що, як на конюшню? – одно сперечалася я.- Навіщо ти там
здалася? Коням гриви розчісувати?!
– Якби задля того! – каже Марта.
– А то ж задля чого? – зацікавившись, допитуюся я.
– Щоб конюх Тришка березовим віником почесав.
– Вибив? – догадуюся я.
– Атож… А конюх Тришка такий немилосердний, як стьобне – то аж кров
стрельне у вічі!
Ота річ Мартина мене так вражає, що я відразу оторопію. Мені
ввижається бородатий Тришка в червоній сорочці та чорній плисовій
безрукавці, огрядний та страшний з себе. Він однією рукою четверо коней,
запряжених у ридван, на задні ноги осаджує. А то ж як такий ударить?.. У
мене дух захопило, і я, мов кам’яна, стою, а Марта тим часом мою косу
розчісує.
– От і добре, що ви трохи постояли. Я тим часом волоссячко розчесала.
Бачите, яке то гладеньке та рівненьке стало. Тепер і коси заплетуться до
ладу,- каже Марта, заплітаючи коси.
Та я не слухаю ті речі. Мені вже ввижається та страшна подія, як
Тришка б’є та як кров угору скаче!
– Хіба він тебе коли бив? – доходячи до пам’яті, допитуюся я в Марти.
– Хай бог милує! Мене не бив,- одказує вона.- А Секлетину-птичницю
бив. Вона ото й розказувала. Як цвьохне,- каже,- то кров так цівкою і
стрибне вгору! Аж дух займається…
– За віщо ж він Секлетину бив?
– За те, що не доглянула індичат та рано випустила пастись, поки ще
роса не спала. Як напилися вони тієї роси, то до обіду трохи не всі
поколіли. За те її бариня й звеліла на конюшню одіслати… От я й коси
заплела! – каже далі Марта.- Бачте, як гарно:
наче зернятко одно до другого притулилося, так пас-мечко до пасмечка
поприлягали. Тепер тілько кіснички вплету, кренделиком коси зложу та
лентою перев’ю – наче намальоване буде! – утішається Марта своєю
роботою.
Отак бувало завжди втихомирює мене Марта своєю розмовою: я було трохи
не обмираю, слухаючи, як вона розказує. А розказувала вона завжди так
гарної І наче просто, а так виразно та чуло, що воно до самого серця
доходить, перед очима як живе стоїть, маня-чить перед тобою, веде, тягне
за собою. Слухала б не наслухалася!.. Найпаче, як за день утомишся з
гувернанткою балакати по-французькому та німецькому або з учителем нудні
уроки витверджувати та поведе мене Марта спати вкладати… Отам-то ми з
нею набалакаємось! Отам уже я наслухаюся і її чудових казок, і її
веселих приповісток! Чого, чого тілько вона не накаже, поки не поснемо
обидві?
І дивно мені: оця Марта така некрасива, що, здається, кожна б повинна
одвертати від себе, а проте вона не то що не одвертала, а завжди кожному
кидалася в очі, привертала до себе й найбільш усього білими та рівними,
наче жорновки, зубами та великими чорними очима, котрі завжди виглядали
якось ласкаво, жевріли та вигравали темними іскорками, що так і сипались
із її зрачків, неначе вона ними гралася-перекидалася, говорила любі та
втішні речі. І голос у неї був тихий, якийсь співучий та ласкавий, що
так і прокрадався в саму душу, доходив до самого серця. І здатна вона
була до всякого діла, до всякої роботи, мала великий хист до всього.
Ніхто краще за неї не гаптував у п’яльцях, ніхто рівніше не виводив
прутика, не виплутував найдрібнішої мережки; ніхто не вмів виробляти
таких штучних та красивих квіток із паперу, як вона. Через це тілько
мама й держала її у дворі.
– Якби вона не була така майстерна в роботі,- казала не раз мама,- то
я б і однії години не держала при домі оту циганську кобилу.
А я так любила оту циганську кобилу, що й душі в ній не чула! Я їй,
як рідній, сповіряла і свої малі радощі, і своє дитяче горе. Не було в
мене нічого такого, з чим би я затаїлася перед своєю Мартою. Як підемо
одпочивати, то я було їй все розкажу. І вона мене теж любила; вислухуючи
мої дитячі скарги, вона завжди близько приймала їх до свого серця,
умовляючи мене не звертати на те уваги.
– У світі завжди більше лихого, ніж доброго,- казала вона мені.- Як
звертати увагу на одно лихе, то тілько собі більше шкоди заподієш:
почнеш журитися – зсушиш себе… А як не вдаряти на нього -’ хай воно
йде собі за водою, а тілько добре приймати, то від того краще буде і
тобі, і людям. Лихе минеться та й забудеться, а добре – довіку
зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця!
Отакими речами вона завжди угамовувала мов невеличке горенько, і я,
забуваючи про свої образи, прохала її розказати яку-небудь веселу казку
або при-повістку. Марта розказувала, а я слухала. Іноді й брат, уже
зовсім роздітий, почувши нашу розмову з сусідньої хати, де він спав,-
босоніж прибігав до нас, і ми з ним, укрившись коцем на моїй постелі,
разом слухали отих іноді страшних, а іноді веселих казок та приповісток
Мартиних.
– Що ж це – усе я та я тілько розказую вам, а ви мені ніколи нічого
не розказуєте? – якось раз каже нам Марта.
– Ми не вміємо… не знаємо,- одказуємо їй.
– То що, як не знаєте? Зате ви вмієте читати. От би й прочитали мені,
щоб і я почула, що там у тих книжках пишуть.
“Що ж би їй такого прочитати?” – задумалася я.
– Хочеш,- питаю,- я прочитаю, як бог творив1 світ і перших людей, як
вони жили в раю, як согрішили й що їм було за те?
– Прочитайте, моя панночко! Прочитайте, моя голубочко!
Узяла я книжку й почала читати. Марта прислухалася, водячи за мною
очима по книжці та зупиняючи мене на якому-небудь невідомому їй слові.
Довго я їй читала, а вона слухала.
– Добре,- каже.- От якби тілько воно було по-нашому, по-простому
написано, а то багато деяких слів не второпаю.
– Книжки,- одказую їй,- простою мовою не пишуться.
– Чому? – питав Марта.- Хіба нема книжок, написаних простою мовою?
– Не знаю,- кажу.- Мабуть, нема, бо мама каже, що проста мова
годиться тілько задля темних мужиків, а не задля книжок, що їх пишуть
учені люди.
– Звісно, як пани ті книжки складають, то вони їх і пишуть по-своєму,
по-панському; а якби ми, мужики, вміли писати, то ми їх і складали б
по-своєму, по-мужицькому,- відповіла Марта.
– Мама каже, що мужича мова погана, недотепна ні до чого!
– От дивіться! – дивується Марта.- Чому недотепна ні до чого! Скілько
людей нею балакає, і всім вона й люба… От і ви слухаєте казок, що я
розказую, та ще як слухаєте?! І барин часто балакають по-нашому… То
бариня не люблять нашої мови, так вона їм і здається поганою,
недотепною!
– Мама каже, що й наша панська мова не така делікатна, як то
французька.
– А мені своя найделікатніша! – усміхнувшись, каже Марта.- її я
люблю, як ти розказуєш,- кажу я Маріі.- Ти дотепна до цього.
– А я таки бажала б послухати книжки на нашій мові! – нарешті додала
Марта.
Швидко після того довелося мені те жадання Мартине задовольнити.
Раз якось папа вернувся з служби додому, тілько-гілько що ми посідали
обідати.
– Це щось, видно, дуже незвичайне скоїлось, що ти якраз поспів на
обід! – усміхаючись, каже йому мама по-французькому.
– Ось воно, те незвичайне, що мене примчало додому,- каже папа і
показує мамі якусь невеличку посилочку, загорнену в полотно.
– Що ж то таке? – зацікавилась мама. Та папа, не вдаряючи на ту
цікавість, мерщій пішов із своєю посилочкою до кабінету. Незабаром він
вернувся й мовчки сів за стіл.
– Що ж там таке привіз ти? Чого мовчиш? Хвалися вже! – напосідає
мама.
– Дай спершу наїстись добре, та тоді вже й похвалюся,- весело граючи
очима, каже папа.
Ми всі теж зацікавилися: дивимось на папу й ждемо, коли-то він почне
хвалитись; а папа, не вдаряючи на те, мовчки їсть.
Отак мовчки трохи не увесь обід пройшов. Перед тим уже, як уставати,
папа, повертаючись до мами, сказав:
– То мені один земляк наш, що служить у столиці, заслав подарунка. Та
якого ще подарунка, якби ти тілько знала!.. “Кобзаря”! – нарешті,
випалив він.
Мама призро глянула на папу і, закопиливши губу, промовила
по-французькому:
– У нас отих обірванців, що з кобзами по ярмарках швендяють, хоч
греблю гати! Коли вже вони тобі такі любі, то міг би їх і тут назбирати,
а він ще з столиці виписував!
– Ти не глузуй, а спершу сама подивись, що то за кобзар,- одказав
папа.- Це книжка така, що один кріпак із нашого краю написав. Приятель
пише, що книжку ту він на велику силу роздобув, хоч вона вже давно у
світ вийшла: як тілько вийшла, то наші земляки зразу її розхватали, і
тепер тії книжки ні за які гроші не добудеш.
– Воображаю, какая зто должна бьіть прелестная книжка, написанная
необразованннм крестьянином, да еще, может бьіть, й по-малороссийски! -
одказала мама по-руському.
– Авжеж, по-нашому! – скрикнув папа.- Тобі не люба наша проста мова,
кажеш: і груба вона, і недотепна ні до чого путнього, а тілько задля
того, щоб варнякати нею. А ти прочитай, то сама побачиш, як чоловік з
таланом може орудувати тією простою мовою. Які він чудові вірші
понаписував! Поет, насто-ящий поет! – радісно додав папа і, швидко
схопившись, чимдуж почимчикував до кабінету.
Обід скінчився, то й ми всі повставали з-за столу й перейшли в
гостинну, куди незабаром прибув папа з книжкою в руках. Він сів у своєму
кріслі і, розгорнувши книжку, почав читати “Думи мої, думи мої”. Мама,
як тілько зачула просту мову, зараз перепинила папу і сказала
гувернантці одвести нас гуляти. – їм не пристало слухати таку мову,-
додала вона по-французькому.
Як нам не хотілось іти, як бажалося почути, що папа буде читати! Та
не послухатись маминого наказу не можна, і ми з братом нехотя вийшли з
хати.
Того ж таки вечора я похвалилася Марті, що папа аж із самої столиці,
получив книжку, написану простою мовою.
– Що ж у тій книжці пишеться? – питає Марта.
– Не знаю,- одказую їй.- Тілько що папа почав читати про якісь думи,
а мама звеліла нас вислати.
– Кепсько… Послухати б! – щебече Марта.
– Підожди. Книжка у папи в кабінеті. Я знаю, яка вона. Коли-небудь,
як папи не буде дома, я її непримітне візьму та крадькома й прочитаю
тобі.
Недовго нам довелося того дожидати. У неділю папа з мамою зібрались
провідати сім’ю якогось знайомого пана. Після сніданку вони зразу
поїхали, наказавши гувернантці нас доглядати.
– А як ми забаримося, то й обідайте без нас,- додала мама.
– Слухай, Грицю,- зашепотіла я братові.- Ти вигадай що-небудь таке,
щоб гувернантку зіпхнути з очей, а я тим часом книжку у папи спроворю та
хоч трохи почитаю з неї Марті, поки наші вернуться додому.
– Так і я ж хочу слухати,- каже брат.
– Я тобі розкажу потім… А може, як-небудь книжку викрадемо на ніч:
тоді й тобі почитаю.
– Добре,- одказав брат і зараз повернувся до гувернантки.
– Фрейлен Луїзо! Даваймо в що-небудь гратися! Ви люба! Ви мила,
фрейлен Луїзо! – почав лащитись до неї брат, обнімаючи її.- Ви
зостанетесь тут, у столовій, а ми з Лідою по других хатах будемо
ховатись і як крикнем: “Уже!”, то ви й будете нас шукати,- замовив він
до неї по-французькому.
– Вуй, вуй, вуй! – швидко одказала вона.
Ми мерщій полинули від неї. Брат побіг у другі хати, а я до кабінету.
Дивлюсь – на столі в папи, якраз на кінці з правого боку, лежить та сама
книжка, якої мені треба. Як забачила я великими літерами надруковане
слово “Кобзар”, то мерщій ухопила книжку, ткнула її під пелерину й
чимдуж подалася з кабінету до своєї хати. Там сиділа Марта і щось
вишивала у п’яльцях. Вона, не дивлячись на неділю, любила і в свято
вишивати.
– Ось вона, та книжка, що я хвалилася тобі! Давай будемо читати,-
кажу Марті, і ми прийнялися за книжку. Марта, схилившись над п’яльцями,
вишивала, а я, примостившись біля неї на стулі, почала читати “Думи
мої”. -
Марта слухала і якось тихо аітхала, а я, дочитавши до половини,
припинилась.
– Це скучне,- кажу.- Я не розберу, що воно той, хто книжку писав,
хоче сказати.
– А я все розбираю,- одказує Марта.- То він журиться, що не знає, де
свої думи подіти, кому їх сповістити… Та й гарно ж як!
– А мені не подобається,- кажу я.- Давай другого чого цікавішого
пошукаємо.- І почала переглядати книжку, що в ній було надруковано.
– Ось “Перебендя”… Що то таке – “Перебендя”? – питаю.
– То так старців у нас називають,- каже Марта.
– Я про старців не хочу читати! Подивлюся далі!.. Ось “Катерина”…
Чуєш, Марто, “Катерина”? Хочеш – про Катерину прочитаю? – питаю я,
перегортаючи листочки в книжці, щоб дознатися, чи довга та “Катерина”.
Не встигла Марта одказати, як я скрикнула:
– О-о-о, довга яка! Давай коротшого пошукаємо… Ось-”Тополя”. Це не
довга. Читати “Тополю”?
– Та читайте вже! – нетерпляче відказує Марта.- А то як кинуться вас
шукати, то так нічого й не прочитаєте.
Почала я читати “Тополю”. І короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу
подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та
горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона,
покинувши вишивати і підвівши голову, дивилася у вікно, сиділа, наче
закам’яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі
оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я
вичитувати, як мати, невважаючи на журбу доччину, силувала її йти заміж
за багача старого, як дочка з горя пішла до ворожки поворожити про
милого… Пекучий жаль і гіркі сльози проймали мене. Як же почала я
читати пісню, що дівчина, випивши зілля, заспівала, то мене наче хто
здавив за горло… голос мій тремтить, бринять у ньому сльози, а Марта
так і залилася ними! Як горох, посипалися вони в неї з очей та так і
впали на роботу у п’яльцях. Мерщій вона підвела руки, ухопилася за виски
долонями і закрилася від мене ними, щоб я не бачила, як вона плаче…
Ледве-ледве дочитала я до кінця та й сама розплакалася.
Коли це – як стріль стрельнув! – Марта кинулась і скрикнула:
– Ой лишенько! Наші вернулися.
Зиркнула я у вікно, а Тришка як вітер промчався тройкою і вже
привертає до рундука. Відразу не знать де й ділося наше горе й наші
сльози, замість них страх опанував нас обох.
– Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити? – зашептала я,
тремтячи уся.
– Цитьте! Нікому не хваліться, як будуть питати,- витираючи сльози,
швидко проказала вона, мерщій ухопила книжку, як кішка, стрибнула на
стула й заховала книжку на грубі. Потім спокійно сіла за роботу,
проказавши мені: – Ідіть стрівати своїх.
Витерши платком очі, я мерщій одщіпнула двері й чимдуж побігла
стрівати папу й маму.
– Отак! – каже мама.- Не застали дома та й назад вернулися.
– І краще,- одказує папа.- У гостях тільки б марно стратили день,
переливаючи з пустого в порожнє, а дома сидячи, я сьогодні “Кобзаря”
дочитаю.
“Господи! Що ж мені в світоньку робити? Як отого “Кобзаря” на місце
положити, щоб папа не дізнався, що я його брала?”
– А ти чого така розстроєна?.. Плакала? – глянувши на мене, питає
мама.
Коли це біжить Гриць, радий та веселий, і почав розказувати мамі, як
ми в піжмурки грали і як фрей-лен Луїза так і не знайшла мене.
Фрейлен Луїза почала розказувати мамі, як ми по-чесно вели себе та як
гарно гралися.
Мама радо слухала те оповідання гувернантки. Вона завжди була рада,
як їй вихваляли нас, а не гудили.
– Вот умные дети! Так всегда ведите себя, чтобн другие бьіли вами
довольны! – гладячи нас по головах, казала вона.
Мама розказувала нам, як вони їздили, яка тепер дорога гарна – хоч
котися! – і яка вона рада, що проїхалася в санях по снігу.
Коли це увіходить до нас папа затурбований.
– Чи ніхто не брав у кабінеті книжки? – питає.- Лежала на столі, а
тепер немає.
– Якої книжки? – спитала мама.
– Та все ж тієї, “Кобзаря”! – сердито одказує папа.
Ми з братом зглянулися й поопускали очі… Я чула, як у мене серце
билося!
– Ми в кабінет не ходіл,- здвигнувши плечима, одказала фрейлен
Луїза.- Ві, деткі, в кабінет не біл? – повернулася до нас.
– Я хоч і був, а книжки ніякої не брав і не бачив,- одказав сміливо
брат по-французькому.
– І я не брала,- ледве чутно вимовила я.
– От дивіться: і злодія не було, і батька вкрадено! – жартівливо
сказав папа і пішов від нас у дівочу допитуватись, хто з дівчат прибирав
у кабінеті, чи не перекладали, бува, книжок із столу на яке друге місце.
Я сиділа, як на вугіллях, і, не слухаючи, що говорила мама,
дослухалася, як папа турбувався, розшукуючи книжки.
– І, певно, ти, Грунько, прибираючи в кабінеті, зняла її з столу й
ткнула куди між другі!- їй-богу, барин, я нічого не перекладала,-
божилась Грунька.
– Не перекладала! – перекривив її папа.- А де ж вона поділася? Іди
собі геть! – сердито промовив він і почав перебирати книжки, що лежали у
нього в кабінеті на етажерці. Чутно було, як він виймав їх, стукав одну
об другу, перегортав листочки, роздивлявся й знову клав на місце. Потім
увійшов до нас.
– Усі книжки передививсь, а “Кобзаря” нема! – сумно вимовив він.-
Видно, якісь рукаті коти були! – додав, сідаючи біля нас.
– Не велика шкода, як і пропала,- усміхаючись, вимовила мама
по-французькому.- Пейзан ніколи нічого доброго не напише.
– По-твоєму, пейзан і не чоловік! – неласкаве одмовив папа.
Тут саме увійшов лакей закликати до обіду. Ми всі встали й пішли до
столової. Папа посліднім звівся і йшов позаду нас, хмурий та задуманий.
Увесь обід він був таким, мало що їв і, як сич, надувшись, сидів. Я
раз по раз боязко позирала на нього; мене страшенна досада розбирала, що
я йому заподіяла такого жалю, та ще й не призналася. А тепер уже пізно
було, треба було одмовчуватись і далі таїтись. Це мене найбільше всього
клопотало, і я дуже невесела сиділа за столом.
– Що це ти? За книжкою так зажурився? – під кінець обіду питала мама
в папи.
Папа якось безнадійно махнув рукою, встав і, не дожидаючи кінця
обіду, пішов до кабінету.
На велику силу діждала я, коли почали всі з-за обіду вставати, і
мерщій побігла до себе в хату.
– А папа дуже журиться, що книжка пропала! – замовила я до Марти.
– Журиться? – перепитала вона, зазирнувши в мої засмучені очі.- Та й
ви трохи не плачете? Панночко моя люба! – весело затараторила вона.- Не
дивіться так сумно, щоб не помітили, що ви книжку взяли. А ми ту книжку
крадькома знову положимо там, де вона й лежала. Який тоді буде радий
барин, що знайшлася!
Те мене утішило… “Справді, ми положимо книжку на столі, як папи не
буде дома; а як він вернеться та побачить книжку, то як зрадіє!” -
думала я і швидко забула про свій сум і досаду.
За вечірнім чаєм пала, виспавшись після обіду, уже здавався
веселішим, а на другий день за клопотами по хазяйству та по службі й
зовсім не згадував про книжку.
Так пішли дні за днями. Папа зовсім заспокоївся, та не заспокоїлась
мама. Вона ще увечері того дня, як пропала книжка, усіх дівчат і лакеїв
розпитувала та перепитувала, чи не брав хто тієї книжки з кабінету, а
потім крадькома назирала за всіма, чи не виявиться вона в кого.
Книжка не виявилась. Нам з Мартою шкода було односити таку гарну
книжку так скоро, і ми кожної ночі, як мене одсилали спати, упивалися,
вичитуючи журливі пісні та сумні оповідання. Найбільше всього нам
уподобалися “Тополя”, “Катерина” та “Нащо мені чорні брови”. Скілько
разів ми їх перечитували і скілько сліз пролили над ними! Марта
напам’ять витвердила “Плавай, плавай, лебедоньку” і “Кохайтеся,
чорнобриві”, а вже найбільше “Нащо мені чорні брови, нащо карі очі”. Раз
я чула, як вона, тихенько виспівуючи, підбирала голос до тих слів.
– Панночко! – одного вечора похвалилася вона.- Ох, коли б нам через
ту книжку лихо не склалося.
– А що? – питаю.
– Та я, дурна, співала на кухні “Нащо мені чорні брови”. Дуже ця
пісня усім подобалася! Видно, хтось із дівчат про мою пісню барині
доніс, бо сьогодні мене бариня допитувалась: яких-то я нових пісень
виспівую і де їх навчилася? Насилу вибрехалася, що як на село мене
посилали, то я там нову почула та ото й співала на кухні. “Ой, гляди,-
кажуть,- чи, бува, не з тієї книжки, що в барина пропала?” Та так на
мене прикро-прикро подивилися. Треба нам дуже стерегтися, бо тепер за
нами будуть наглядати.
Вечора зо два ми постереглися і не здіймали з груби любого нам
“Кобзаря”.
Трохи перегодом після того лучилося якесь свято. Папа на весь день
кудись поїхав з дому, фрейлен теж одпросилася в город провідати свою
знайому, а ми, діти, зостались з мамою дома. Після сніданку мама
заклопоталася над чимсь, а нас з Мартою одіслала гуляти. Не довго ми
вигулювали, бо було холодно;
змовились вернутись у мою хату та, зачинившись там, зняли “Кобзаря” з
груби і ну його вичитувати! Гриць ще не чув “Катерини”, і я почала
читати. Сидимо всі купкою; Марта та Гриць нагнулись надо мною, слухають,
а я тихенько їм читаю. Байдуже нам про все на світі! – так я зачиталася,
а вони заслухалися.
Коли це двері – рип! – і перед нами, наче виросла, мама!.. Ми з
Грицем так і прикипіли над книжкою, а Марта, мов її що шпигнуло,- зразу
підвелася і, як свічка та, перед мамою стала.
– Що це ви читаєте? – спитала мама й глянула на книжку.- Так ось де
він, той “Кобзар”, що пропав у папи! – з притиском у голосі промовила.-
То це ви його украли?! – скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні
засвітили у її очах.
– Стидовище, страмовище! Украсти в папи та й не признатися? – почала
вона нам сердито виговорювати.
– Це я, бариня, украла,- спускаючи голову, тихо якось прошепотіла
Марта.
– Ти?! – засичала мама.
Біла рука її блиснула вгорі… почувся відляск… і Марта з нестями
вхопилася за щоку своєю рукою.
– Бон… на конюшню! – крикнула на Марту мама.
Та, похнюпившись, тихо пішла з хати, а за нею понеслася гнівна мама.
Ми чули, як вона звеліла покликати Тришку й наказала йому одвести Марту
на конюшню та всипати п’ятдесят гарячих, щоб знала, як книжки красти.
Потім вона вернулася до нас і, звелівши своїй покойовій однести книжку в
кабінет, почала нас пробирати.
Я не пам’ятаю, що вона нам казала. Я чула її гнівний голос, якісь
сердиті та обрубі слова, а звести їх докупи, зрозуміти, що вона казала,
я не мала сили. Мої думки врозтіч розлетілися; пам’ять страх
приголомшив; серце, як не вискочить, билось; у вухах гуло, в очах
потемніло… Я дивилась у вікно і крізь сльози бачила, як Тришка вів
Марту в конюшню; як вона, похнюпившись, ішла тихо вперед нього, а він її
ззаду підштовхував, і як вони незабаром зникли в чорній прогалині дверей
від конюшні… У тій прогалині зник і мій погляд; чорний морок її
обхопив мене кругом, і я сама посунулась у його, наче в якійсь безодні
тонула…

Страницы: 1 2

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве