Панас Мирний. “Пригода за “Кобзарем”

Опам’яталася я, уже лежачи в кроваті. Біля мене стояла мама, держала
якусь склянку перед моїм носом, давала нюхати; а її покоївка мені виски
розтирала. Гриць стояв у мене над головою і, схилившись на бильце
кроваті, гірко плакав.
– Ну, годі, годі,- обізвалася до його мама.- Бач, вона дивиться…
Перестань плакати, Грицю… А ти,- повернулася до покойової,- піди й
зараз принеси чорного кофію. Та скажи, щоб кріпкого зготували. В одну
мить мені!
Покоївка зникла, а мама присіла до моєї постелі й почала гладити
своєю білою рукою мою голову й обличчя.
– Бач, дурочко! – ласкаво мовила вона мені по-французькому.- І себе
до чого довела, і другим клопоту наробила… А то все через те, що
звірилася на оту злодійкувату циганську кобилу! Я її вон із двору
вижену, на село в чорну роботу завдам; а до тебе приставлю Глашу. Глаша
- славна дівчина і по-руському вміє добре говорити, а то ти з тією
мужичкою, що й слова по-руському не вміє вимовити, і сама обмужи-чилась.
– Мамочко, мамочко! – почала було я та так і валилася слізьми.
– Ну, годі, годі. Перестань, моя горличко. Заспокойся. Я папі не
скажу, що ти знала про крадіжку книжки та потаїлась із нею.
Після кофію я зовсім прийшла до помки й почала прохати маму, щоб
зоставила Марту при мені.
– Перше всього сама заспокойся, а потім, порадившись з папою,
побачимо, що з Мартою робити,- одказала вона.
Цілий день пролежала я в постелі й після обіду добре заснула.
Прокинулась, як вже ніч стала надворі і своїм чорним мороком заглядала у
вікна.
– Папа вернувся? – перше всього попитала я в Глаші, що тепер
доглядала мене.
– Нет, барин еще не возворочались. Бариня ска-зували, що вони, верно,
там і заночуют,- одказала вона. – - А тепер пізно? – знову спитала я.
– Уже всі розійшлися спати.
Мені чогось було легко на серці. Завтра я встану… папа прийде… Я
зараз розкажу йому все… все… признаюся, що не Марта вкрала книжку, а
я… І що Марта тілько перейняла мою вину на себе, мене покрила… я
благатиму папу, щоб він не виганяв Марти.
І я почала марити про те…
Потім мені заманулося побачитися а Мартою й сказати їй про те.
– А Марта де? – спитала в Глаші.
– Марта?.. Марта в кухні.
– Глашо, голубонько! Приведи її сюдиі – почала я її благати.
– Марта не може прийти,- одмовила вона.
– Чому? – питаю.
– Марту принесли в кухню… Марта лежить, не може звестися,- рвучи
слова, одказала Глаша.
Мене наче гострим ножем вдарило у серце!.. В одну мить схопилася я з
постелі, опускаючи босі ноженята в теплі сукняні черевички, що завжди на
ніч ставилися біля кроваті.
– Проведи мене до неї,- рішуче наказала я Глаші.
– Панночко! Бариня не веліла вам сьогодні вставати,- почала було
вона.
– Проведи мене до Марти! – ще більш рішуче скрикнула я і, вхопивши
чорний великий платок та обгорнувшись ним, почимчикувала до дверей.
Глаша мовчки пішла за мною.
Кухня була аж на другому краї дому, відділена від горниць довгим
коридором. Світло всюди було потушено вже, і нам помацки довелося
простувати до кухні. Крізь щілини кухонних дверей пробивалися довгі
ниточки світу, і ми, придивляючись на їх, простували коридором… Глаша
спіткнулась на щось… Чи не зворушили кого? Ні, нічого не чутної.. І ми
знову покралися вподовж коридора.
Ось і кухонні двері. Я так і вскочила в кухню. Коло столу, обіпершись
ліктем на нього і піддержуючи голову рукою, сиділа на лаві судомойка
Горпина, а з другого боку столу на невеличкому ослінчику примостився наш
уже сивий повар Гарасько. Він держав у руках ріжок з табакою й щось
розказував.
— Так отаке-то буває на світі! А за що? – зачула я його завжди
хриплий голос.
– Де Марта? – перебила я його. Гарасько й Горпина глянули на мене,
потім зглянулися поміж собою.
– Навіщо вам Марта здалася? – здивовано спитав Гарасько.
– Я хочу бачити її,- рішуче одказала я.
– Он вилежується на полу! – ткнув він ріжком на якусь чорну купу, що
лежала на полу.
Я мерщій підбігла до тієї купи. Там справді лежала, зігнувшись у
каблучку, Марта, прикрита з головою якоюсь чорною сірячиною.
– Мартусю! Голубко!.. Ти спиш? – припала я до неї.
Купа затремтіла, сіряк заворушився, і з-під нього вирвалося не то
стогін, не то хлипання глибоке.
– Мартусю! Я прийшла провідати тебе. Скажи мені, що було з тобою?..
Як ти себе почуваєш? – жалісливо питаю я в неї.
– Почува себе, як і слід, побувши на стайні, почувати! – знову
роздався охриплий голос Гараськів.
Марта, випроставши руки, обхопила мене, притягла до себе й своїм
мокрим від сліз обличчям притулилась до мого. Воно все в неї тремтіло, а
гіркі сльози річкою котилися з очей, падаючи на мої щоки гарячими
краплями.
– Не плач, Мартусю! Не плач, моя люба!.. Завтра папа вернеться. Я
папі признаюся… все, все йому по правді розкажу. Буду його молити, щоб
він тебе не відбирав від мене. Папа добрий… послухається… і ми знову
будемо з тобою жити… Я в папи випрошу “Кобзаря”… Він дасть… і ми
знову будемо його читати, як колись читали,- прошепотіла я їй.
Марта ще дужче затремтіла, підвела голову.
– Хай він вам отой “Кобзар” згорить або зогниє, як мені через нього
отак досталося! – лементуючи, скрикнула Марта й від немочі так і
гепнулася головою на подушку.
Мене так і поставило прямцем перед Мартою… Бачу – Гарасько
нетерпляче крутнувся на ослоні, миттю схопився й почав кашляти.
– Піти хоч провітритись! – усилковуючись здержати кашель, промовив
він і, ухопивши шапку та насунувши її на очі, мерщій вискочив з кухні.
Горпина, що до цього часу прикро дивилась на нас, одвернулась головою
до вікна і, вхопивши край поли своєї корсетки, почала витирати носа.
– Панночко! Ходімо вже… Ви не одіті, ще простудитесь… А не дай,
господи, дознаються бариня,- буде й мені те, що Марті,- жалісливо
обізвалась Глаша і, вхопивши мене за руку, потягла за собою,
Як п’яна, я верталась назад. Руки й ноги були в мене, як лід,
холодні, усередині все тремтіло, а під серцем пекла страшенна печія.
Довго я качалась в постелі, загорнувшись коцем з головою, щоб
зогрітися; перед очима, знай, манячи-ла Марта, як вона усилковувалась
підвести голову, а у вухах дзвенів її докірливий прокльон колись такому
любому їй і мені “Кобзареві”.
На другий день папа вернувся тілько до обіду й дуже зрадів, що
знайшлася книжка.
– Де вона була? – попитався в мами.
– Марта украла,- відказала та.
– Нащо? Вона ж неграмотна! – здивувався папа.
– Піди ж ти із злодіяцькими примхами,- од казала мама.- Зате ж їй
Тришка і списав того “Кобзаря” на спині!.. Треба буде спровадити на село
злодюгу,- додала, нарешті.
Папа нічого на те не сказав. Мовчала і я, похнюпившись і з великою
натугою ковтаючи слину.
Як тілько пообідали й папа пішов до кабінету відпочивати, я мерщій
крутнулася й побігла до нього.
– Папочко, дорогий мій! То не Марта вкрала “Кобзаря”, то я, щоб
прочитати їй… Вона так любить мене… казок багато розказувала мені…
то й я хотіла чим-небудь оддячити їй за те… і взяла книжку… А Марта,
щоб покрити мене перед мамою, взяла мою вину на себе,- розливалася
жалібно перед папою.
– А чом же ти мамі не похвалилася? – спитав папа.
– Я хотіла сказати, та злякалася… А Марта й похопилася… Прости
їй, папо. Покарай чим хочеш мене, тілько не проганяй її з двору, зостав
біля мене,- ламаючи руки, молила я.
– Ото, бач, донечко, як погано не по правді жити! Через те
дурнісінько й досталося Марті. Ну, годі ж, заспокойся. Я скажу мамі, щоб
не відбирала Марту від тебе.
Боже, яка я рада вискочила від папи! Мені так було на душі весело, що
я трохи не танцювала. Мерщій я побігла до хазяйки Христі, нагляділа
пиріжки, що подавали до обіду, ухопила їх, скілько змогла, і, наче буря,
помчалася з ними у свою хату, а трохи перегодом, як одсилали нас після
обіду гуляти, я з тими пиріжками потайно від усіх прокралася знову в
кухню.
– Марто! На тобі пиріжків,- тичучи їх під сіряк Марті, замовила я.-
Ти зостанешся біля мене… Я прохала папу… він обіцяв,- казала я.
Марта притягла мене до себе, міцно здавила й гаряче-гаряче
поцілувала.
Я мерщій вирвалась від неї і чимдуж помчалася своїх на гулянці
доганяти.

[1906]

Страницы: 1 2

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве