Панас Мирний. “Казка про Правду та Кривду”

Правда розвела по землі таку буйну рослину: всі долини покрила травою
зеленою, заквітчала квіточками запашними, всі гори заслала лісами
темними, борами непрохідними; по деяких тілько місцях покидала лисинки
гострі, щоб на них рано й пізно вилітати землю оглядати.
Заздрість люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає.
Хочеться їй усе те, що Правда поробила, вииолонити, та силоміць нічого
не вдіє. От і почала вона до неї хитрощами підходити.
– Сестро! – каже,- як у тебе все гарно на землі – тихо та любо: є де
спочити, є на чому очі звеселити,- не то, що в мене. Одно – бовтається
та бісова калюжа: і вдень не гуляє, і вночі не спочиває.
– То виходь,- каже Правда,- сестро, до мене. Я не бороню тобі гуляти,
тілько не роби шкоди.
От Кривда і вийшла на землю, а Правда така рада! Взяла сестру за
руку, водить її по всіх усюдах, показує місця красні. У Кривди й очі
розбігаються.
Обдивилася Кривда все і назад вертає.
– Гарно,- каже Правді,- гарно в тебе, як у раю тому! От тілько чого
тобі не стає: нема в тебе нічого живого. Я б на твоєму місці польотушок
різних розвела, побігунців всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони
твою працю!
– Я б,- каже Правда,- й зробила те. Як же його зробити?
– Еге! А хочеш – навчу?
– Навчи, сестрице! Навчи, голубко! – аж пада коло неї Правда. А
Кривда й каже:
– Знаєш,- каже,- сестро, що колись нам розказував Сум про дядька
Огневика?
– Пам’ятаю.
– За тридев’ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе він,
сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний – огнем і живе: огонь
їсть, огонь п’є, огнем і дише… Колись я гуляла по глибинах безодніх,
опускалася аж на саме дно. І чую – під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж
дно вгинається – двигоче.
От я припала до дна ухом, слухаю – що воно. А там шкварчить, шипить
та гамселить! Я візьми постукай та й гукни:-Легшенько,-кажу,-легшенько!
Чи бач,- кажу,- як розходилися,- покою нікому немає! – “А ти хто такий?”
- звідтіля глухо доходить до мене.- Хто б я,- кажу,- не була, а ви чого
там такий гармидер підняли? Глядіть,- кажу,- як доберусь до вас -
знатимете, хто я! – “Ану,-каже,- доберись, доберись. Як то ти
доберешся?..” Знаєш: дратує мене.- Не дратуйте мене,- одказую їм,- бо я
Чорториєві як накажу,- зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то
глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! – “Накажи,- регоче,- накажи.
Ми ще йому звідсіля й помочі дамо…” Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала
я Чортория: “Крути дно!” А він зразу беркиць догори ногами! Угородив
свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. “А що,-
питає звідти,- вже почали?” – Почали,- одказую,- починайте й ви! – Коли
це – як загуде, як бухне! – кругом усе так і затремтіло… Раз! Удруге!
Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорт^рий з цього
боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це – як
скрикне Чорто-рий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і
опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та
кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь
узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось
дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає
піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває…
Коли це – вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує
довгого-довгого язика й регоче-регоче… “А що,- каже,- злякалась? та й
мене налякала, нехай тобі всячина… Ачхи-и!” -і як чихоне, так димом та
попелом і покрилася. “Оце,- каже,- видно, трохи води в ніс набрав, що
так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч,
який став! Ану, вище підсунуся та погляну”. Та й почав вилазити. Кругом
огонь так і паше, а він лізе: “Оце,-каже,- яка мала дірка. Ану -
роздайся!” Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила,
ЛУЩИТЬ, роздається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, ноги звішав, з ніг
гаряча смола ллється. “Отак,- каже,- саме добре. Що-то давно світа не
бачив,- як радісно серце забилося! А тут тепер перемін-перемін… Що то
таке?” – показує на Землю.- Земля,- кажу. “Чого ж вона,- питає,- така
зелена та пишна?” – Так і так,- розказую йому все,- як жили колись, як
тепер живемо.- “То ти, значить, мені й родичка,- далі каже.- Я,- каже,-
Огневик, рідний брат твоєї матері, ти, значить, мені племінницею
доводишся”.- Може,- одказую,- й так.- “Еге,- каже,- так, так… Спасибі
тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже
думав – сконаю в тій глухій неволі. Я тобі,- каже,- поки й мого віку,
дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим”.-Он,-кажу
йому,-сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені,- кажу,- ні
з чого.- “Ні з чого? – питає.- А візьми лиш грудку глею”. Я взяла.-
“Ліпи з неї, що хочеш”. А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу:
- Вже! – Думаю:
“Що то воно буде?” – “Уже? – пита.- А ке сюди!.. Держи,- каже,- в
руках, я дихну”. Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається
та плюсь із рук у воду… Дивлюся – невеличка рибонька у воді грає,
срібна луска, золоті пірця… Так і біга біля мене, так і ходить; я за
нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною… Плещемося у воді,
граємося, а дядько регоче.- “Оце,- каже,- тобі й іграшка. Схочеш,-
каже,- ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер,- каже,- прощай, бо,
довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало”. Та й
посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього
те свіже повітря не доходило…
– То у тебе,- пита Правда,- й рибонька є? А покажи мені, яка вона?
– Добре,- каже,- сестро, ходімо до берега. Пішли. Правда стала на
бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:
Рибонько, рибонько, Срібная лусочко, Золотії перця, ^ Плинь до мене,
мов серце!
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі;
срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.
Угледіла Правда та й не стямилася… Все їй своє – зелені долини,
пишні квіти, ліси буйні – все те зразу померкло, спротивіло; все це
рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула
тоді Правда, до Кривди повертаючись:
– Сестро! – каже,- що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі! А
Кривда їй і одказує:
– Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою
тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.
– Добре,- каже Правда,- хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити. Правда
ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда -
пташок-польоту-шок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків,
бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не
довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному
життя.
Зразу все те й розкотилося по всій землі… Правди-ні ж сотворіння
нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси
з них, різні комашки лазять по травиці та п’ють свіжу росу, а Кривдине
сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист
гризуть, корінь січуть, стовбур точать… Наробили такого дешпоту на
землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й
їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися
пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок.
Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає,
стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики:
котики-братики, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді…
Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той
правий – хто кого здолав, а той винуватий – що подався.
Тоді Правда побачила, як її Кривца обійшла, та так гірко засмутилася,
а Кривда рада-рада!
Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда, як угледіла, так і кинулася
до його.
– Тепер,- каже,- лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все.
Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце
чаром-лю-бов’ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу
правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім
володіє.
От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ:
щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.
Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче
слухати.
– Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати?- скрикнув Чоловік.
– Так і так,- кажуть йому.- Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав,
собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали…-
Всяке чим-небудь переступило його наказ.
– Ведіть мені злочинців на суд! – скрикну” Чоловік.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду,- всяке чим-небудь
провинилось, закон переступило.
– Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? – пита грізно
Чоловік.
– Царю наш, розпоряднику наш! – повинилися перед ним злочинці,-
винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по
закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам
з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От і почав Чоловік думати та гадати, як тих винуватих розсудити.
Правда на одно ухо йому шепче:
– Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим
життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:
– Ану,- суди! ану! – карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх
повинно судить – всі винуваті… Всіх виполони до ноги, до колін”!.. Яке
ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?.. А жити їм як?
Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?.. Ну – перероди
їх, перероби!
Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так; і покарати б,
щоб не робили злочинства… Та чим же вони винуваті, що такими
вродилися?.. Махнув рукою та й звелів всіх випустити, і не сказав нікому
нічого…

XI

На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків,
що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим
коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та
шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив
черед всяких, сам став пастухом.
Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на
долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться.
Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості -
старий та древній!
І от, чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати
його думки: “Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна
впорядкувати, щоб не було між ними сварки, та бранки, та лихого
розладдя?.. Поділити? – думав він.- Розійдуться вони по всій землі
широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й
плоду, і, стрінувшись, почнуть ворогувати… Не ділити, зоставити вкупі?
На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина -
Другі будуть ремствувати, а на всіх разом – не помиряться”.
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна свов доводить. Кривда
радить: поділи!.. Правда рає: не діли… Не знає Чоловік, що йому
робити, так і вмер, не зробивши нічого.
Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:
– Що робити, як їм бути?

XII

От самий старший і каже їм:
– Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку
ніякого… Як тепер будемо жити?
– Як жити? – питають другі.- Ну, кажи!
– По-моєму,- каже старший,- як жили, так і жити вкупі.
Мовчать менші, тільки голови посхиляли.
– Укупі? – замовив підстарший.- А хто ж буде старшинувати та
розпорядок давати?
– Та вже ж хто старший, то не менший,- каже найстарший брат. |
– То себто ти?- спитався підстарший.- Що ж ти за цяця така, що нами
будеш верховодити? – ! скрикнув він. ‘
– А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.
– То що, що ти раніше родився? А в нас хіба не один батько був? Не
одна мати родила?.. Чого ж ми будемо тобі коритися?
Другі собі гудуть:
– Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а
другому нічого? Почали змагатись.
– Ну, як хочете, так і робіть,- каже старший брат.
– А як,-кажуть,-робить? Ось як зробить: ділиться – всіх порівну
ділить, щоб нікому не було завидно.
Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись,- одно зостається лишне або
кому одного не дістає. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: “Моє!” -
або:
“Мені не стало!”
Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далі дійшло
діло й до бійки. Устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу
душогубну, згубу са-мосічну; вибили народу чимало, вигубили цілі роди,
виполонили цілі коліна. Зосталося небагато нащадків, що розтаскали
начисто добро батьківське й порозтікались мерщій одно від одного в різні
краї, несучи в своєму серці ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих,
від кого одрізнялися…
Так та Кривда знайшла ярміс приступити й до чоловіка і через його вже
опанувала всім світом.

XIII

З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкорінилися
люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав’я, наробили царств і царів,
панств і панів, та Правди не залучили до себе. Чим далі, то все та
Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда
голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита…
Ніхто її знати не хоче. Часом тілько старі сліпці, божі люди, згадують
її в своїх важких піснях:
Та вже ж тії Правди, Правди не зіськати, Бо стала та Кривда тепер
панувати…
– Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одоліє Кривду й почне
на землі панувати? – спитався бабусі білолиций Івась.
Усі діти уп’яли очі в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся
нічого не одказала, тільки низько-низько склонила голову, і та стара
голова П на тонких в’язах чогось дуже хиталася.
[1889]

Страницы: 1 2

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве