Марко Кропивницький. “Дай серцеві волю, заведе у неволю”

ДАЙ СЕРЦЕВІ ВОЛЮ, ЗАВЕДЕ У НЕВОЛЮ.
ДРАМА В 5-ТИ ДІЯХ І 6-ТИ ОБМІНАХ.

Л И Ц Е Д Е Ї:
Семен Мельниченко, парубок.
Микита Гальчук, син старшини.
Іван Непокритий, сирота, побратим Семенів.
Омелько Вертелецький, парубок.
Одарка Степаненкова, дівчина.
Морозиха, удова.
Маруся
Г о р п и н а дівчата.
Христя
І старости. 1
Скубко.
писар. 2-й
К у г у т, селянин.
З а ч е п и х а, баба Одарчина.
1-й
2-й
3-й
4-й парубки.
5-й
6-й
7-й
Селяни..

Діється в Херсонщині.

ДІЯ ПЕРША
Село. Управоруч хата, навкруги город, заплетений лозою; в городі біля
хати, з причілка, квітки, соняшники і маяенька верба. Уліворуч
простяглеся село: хати у зелені, церква, садки, скирти хліба і
вітряки… Смеркає.

ЯВА 1

Семен Мельниченко (йде згори шляхом, зупиняється, здіймо, бриля і
ніби зачарований дивується). Ось і любий край, і рідне село! Давно,
давно я попрощався з тобою, рідна батьківська оселе, дорога країно. Я
покинув тебе ранньою весною; тоді ти була якась сумна, невесела, мов
після пожежі, і на токах тільки де-не-де маячив невеличкий стіжечок,
дерева були обголені лютою зимою… Тепер ти знов звеселіла; знов
пишаєшся в скиртах та в стогах; знов хати заквітчались і потонули в
зелені, і тільки де-не-де біліють помеж густими садками,- то виринуть,
то знову уринуть, мов лебеді на безкраїм морі. Чи знайдеться ж у світі
хоч одна людина, щоб не закохалась на цей любий, тихий та веселий рай? А
он далі і церковця божа, а ген ледве мріють вітряки; далі степ, степ
синій, як море!.. А он і хата милої – весела та світла, як погляд
дівочий. Чого ж це у мене на серцеві ніби похолонуло? Руки тремтять, і
голова, мов у вогні, горить… (Підходить до хати). Боже милий! Як тут
гарно, скільки усякого цвіту! І свячена верба, що вдвох на вербній з
завутрені принесли і посадовили, розрослась навдивовижу; мабуть, часто
поливана. А он соняшник як височенно вигнався, ще й голову схилив, наче
зажурився і думає тяжкі думи… Нібито він розуміє і сумує, що ось
незабаром прийде зима, зв’ялить його, а буйний вітер вирве стебло з
корінням і занесе його далеко…

ЯВА 2 Семен і Одарка.

Одарка (вийшла з хати, пізнала Семена і нищечком до нього підійшла).
Хто це стоїть?
Семен (кинувся до неї). Одарко, серденько моє!..
Од арка. Е, ні-ні, постривай, парубче! Рукам волі не давай!..
Семен (тривожно). Що це з тобою?
Одарка. Ач який добренький,- підійшов крадькома та й в хату не йде!
Семен. Я ж оце тільки що прийшов і думав…
Одарка. Що вже Одарка не любить тебе?
Семен (зітхнув). Не думав, доки… А тепер думаю і думці не вірю…
Одарка (прожогом кинулась йому на шию). Орле мій! (Заридала). Щастя
моє!.. Ох, боже ж мій, я ж думала, що тебе вже й на світі нема… Де ж
це ти взявся? Звідки прилинув до своєї милої? (З радощів і плаче, і
сміється).
Семен. А ти без жартів ані на ступінь! Така ж жартівлива, як і перш
була. Аж налякала мене так, що й господи!.. (Сміється).
“Стривай,-каже,-парубче!” У мене аж душа завмерла, і ніби земля підо
мною затрусилась…
Одарка (сміється). Коли б не так дуже скучила за тобою, то ще б гірш
налякала. Як же ти змарнів!.. Слабий був? А оченята блищать, як зорі.
Ти, певно, втомився, мій голубе? Ходи в хату, спочинеш…
Семен. Не годиться в хату йти; люди постережуть, почнуть базікати, що
я й додому не зайшов, та… Ми ж ще не заручені. Тут так гарно, вітрець
свіжий подиха. Сядьмо на хвилину та побалакаєм.
Сідають.
Що ж бабуся твоя, чи здрастують ще?
Одарка (жартуючи). Підскакують; з печі до долу, а з долу на піч. Вони
таки частенько про тебе згадують. Мабуть же, й правду кажуть, що “не
втаїться коханнячко, як у мішку шило”. А ти й не бачиш нашої верби, що
вдвох з завутрені принесли та й посадовили?
С е м е н. Я вже з нею з першою привітавсяі
Одарка. Щоранку й щовечора поливала я її дрібненькими слізоньками.
Згадаю, було, тебе і гірко-гірко заплачу. От і зараз губи вже й
сміються, а сльози ще тремтять на очах. Не знаю, як я з жалю не вмерла.
А оце як почали повертатись з заробітків, то я, кого не зустріну, зараз
і питаю: чи не бачили, чи не чули чого про тебе? Прийде вечір, дівчата
зберуться на вулицю, співають, сміються, а у мене й охоти нема – ні до
пісень, ні до жартів… Так вже мене всі й прозвали Черницею.’ А яку я
пісеньку склала про свою журбу!.. Нехай колись тобі заспіваю. Правду ж
кажуть, що “боже, боже, чого та любов не зможе”! А ти дуже скучав за
мною?
Семен. Ти питаєш? Хіба твоє серце не ясніш моєї мови тобі розказує?..
Одарка. Воно мені завжди каже, що ти мене любиш дуже-дуже, більш
всього на світі! І я вірила йому.
Семен. Вір, вір, голубко, йому, доки воно б’ється у грудях!
Одарка (обійма його). Буду, буду вірити! (Помовчала). Он вже й
зірочка вечірня зійшла і засяла, отак тепер світло у мене на душі. То
моя зірочка! До неї я щовечора молилась; їй одній я розказувала моє
горе;
перед нею однією я сліз не ховала. Як же небо захмариться і моєї
зірочки не видко, то мені так важко стане, ніби навкруги мене все
повимре, і я одна, одна на божому світі… Інколи вийду з хати опівночі,
сяду на цім місцеві і задумаюсь… Ото й почне мені ввижатись, буцім
сидимо ми поруч і тихо балакаємо про кохання, і я ніби бачу тебе, бачу
твої очі, схилюся до твоїх грудей і чую, як твоє серце б’ється…
Семен. О моя зоре, мій цвіте рожевий! Я не знаю, я не вмію тобі
вимовити, що з серцем моїм діється!.. Скільки було в ньому смутку й
горя… А тепер все одли-нуло, все забулось!.. Скажи, голубко, за віщо
ти мене так любиш?
Одарка. За віщо?.. Чудно!.. Коли б серце змогло промовлять словами,
то я б і переказала тобі… Воно нібито й промовля, і сама я розумію
його мову, та переказати не зможу.
Семен. Правда, серденько! Наодинці й балакаєш з серцем, ніби з
людиною, і виспіваєш його й скарги, його й радощі… А захочеш
поділитись з ким іншим тією вагою – і не знайдеш мови… Тепер, моє
серденько; ми вже ніколи не розлучимось…
Одарка. Ніколи-ніколи, мій голубе…
Семен. А мені, спасибі богові, таки похвортунило!.. Заробив ще
більше, як торік: таки ні одного буденного дня не прогуляв, а іноді то й
у празник робив, хай господь милосердний простить… Довелось мені, бач,
у німців стать на поденну; дивлюсь, вони роблять і в празник; думав я,
думав, а далі й кажу собі: невже ж німці не такі люди, як і ми? У них
там же в колонії і церква є, кирка по-їхньому, і моляться вони у
книжку… Дивишся, уранці він іде до служби божої, а після обід за
роботу… Ото дехто з нашого брата почали гомоніти: “Чи й справді ж воно
гріх у празник робити?” То інші, а найпаче старі люди, не згодились
закон ламати, а другі стали так міркувати: “Тепер,-кажуть,-коли змога
заробити добру копійку, то й треба зароблять; а прийде зима, то й робив
би, так роботи бракує або й ціна така, що не варт і праці,- от тоді і
молитись…” Подумали ми, подумали, перехрестились – та й гайда у
покіс!..
Одарка. Не знаю, чи воно гріх, чи ні. (Помовчала). От я заплющила
очі, і ввижається мені, що ми сидимо у садку, кругом пташечки тихо
щебечуть, і лист на дереві ледве-ледве коливається. Над нашими головами
посхилялось гілля; вітер ніби потиху зворухне його і тихо-тихо паросить
листям. А лист же так тихо шепотить, так тихо, ніби старенька бабуся,
куняючи, шепче онучатам казку. Не ходи нікуди сьогодні, будемо сидіти
довго-довго… Заспівай мені яку-небудь пісеньку та тихесенько, так
тихо, щоб, окрім бога й мене, ніхто не почув тієї пісні!.. (Схиля голову
до його грудей). Як твоє серце б’ється! От я й знову заплющила очі, а
все-таки тебе бачу.

ЯВА З

Ті ж та Микита. Микита співа за лаштунками:
Вулиця гуде, де козак іде. Ти, дубе, розвивайся. На козакові та два
жупани, Ти, дівчино, не важся.
Од арка (тривожно). Це вже й Микиту несе!
Семен. Нехай собі йде! Хіба він до тебе? Одарка (встає). А хто його
зна. Може… Він вже двічі присилав до мене за рушниками.
Семен. Он як!.. Це, як і торік, знов в’яжеться?
Микита співа:
Ті два жупани, ще й сіру свиту Він проп’є, прогайнує;
Зведе дівчину з ума, з розума Та й сам помандрує.
Одарка. Торік, уосени, аж тричі простягався свататись і тепер тієї
ж… Приходь на вечорниці! Сьогодні уперше зберуться. Прийдеш?
Семен. Добре! Тільки на хвилину додому забіжу. бо я ще не бачився і з
батьком. Прощай!
Одарка йде в хату.
Микита (здалеку). Добривечір, Одарко! (Підійшов ближче). Хто це
такий?
Семен. Адже бач, що людина!
Микита. Бачу, та хто? (Придивляється і пізнає Семена). Ти де у біса
взявся?
Семен. А ти, певно, з бісом у добрій злагоді, що й против ночі його
згадуєш.
Микита. Ач який митець! Мабуть, не вспів і перезутись та швидш до
Одарки?
Семен (усміхнувся). Так, так! Захапався, бач, та гаразд і не
підперезався! Дуже вже закортіло!
Микита. Гляди, щоб я тебе не підперезав так, що й дух з тебе випре!..
Я тобі оскомину зіб’ю…
Семен (спокійно). Не хвались! Звісно, коли б свині та роги…
Микита. Що?.. Геть звідціля! Нема тобі тут шляху! Заросла вже твоя
стежкаї Ти знаєш, що я сватаю Одарку?
Семен. Чув, чув! Оце ж свіжо вона мені хвалилась.
Микита. Ну?
Семен. Та не нукай! Коли не запріг, то й не поганяй!
Микита. Ти дуже став балакучий! Я тобі утру носа!
Семен. Не хвались! Сказано: <Поки хвалько нахвалиться, то будько
набудеться!”
Микита. Ой бесуре, не попадайся ти мені! (Іде до вікна). Одарко,
Одарко! А вийди сюди на часинку! Семен (сміється). Казала, що вчора
вийде! Микита. Одійди, кажу тобі, сатано! (Іде в хату). Семен. Піди,
піди в хату, може, піднесуть там дві сухих, а дві порожніх. Ану-ну,
послухаю, що то він казатиме. (Притуливсь до вікна). Мовчить! Мабуть, не
зна, з чого почать… Осміливсь, забалакав… (Сміється). Води, каже,
зайшов напитись. Промочи, промочи горло:
певно, пересохло!..

ЯВА 4

Іван (виходить, співаючи і пританцьовуючи).
Як схопилась метелиця, Поламалася мельниця,- Крила ж її поламало І
мельника занесло… Як схопилась завірюха, Поморозив пес вуха, А
прикажчик собі носа, Як ловили вони лиса, У ту самую годину Біля
панського тину…
Семен (переходить йому дорогу). Здоров будь, Іване!
Іван.. Тю, диви! Звідкіля це ти узявся? Семен. Та оце ж тільки що
прийшов.
Обіймаються.
Іван. Ну, насилу тебе принесло. А тут, брат, така кумедія… Вже,
мабуть, розказувала Одарка?..
Семен. Про Микиту?
Іван. Та еге ж! В’яжеться та й в’яжеться!.. Вже я хотів йому ребра
полічить, та здорова, бісова личина:
боюсь, щоб самому часом печінок не відбив… Ну, та дарма! Вже він
мені попадеться на зубок: я йому допечу, коли не кулаком, то язиком.
Семен. Та цур йому! Ну, як же ти поживаєш?
Іван. А так: бреду горем, мов тим морем, і враг його зна, коли
перебреду. Та про мене довга пісня: багато говорить, та нема чого
слухать. Стривай, стривай, дай я на тебе подивлюсь! Е, братухо, та й
змарнів, неначе після пропасниці!
Семен. Чужа сторона – не рідна мати.
Іван. Що й говорить! А тут Одарка за тобою так вбивалась, що й…
Часом почнеш її розважать, то ще й гірш! Чорти його батька знає, коли б
мене так дівчина любила… Що ж, далеко був?
Семен. Та занесло мене аж у Басарабію!
Іван. Еге, близенький світ! Багато заробив?
Семен. Вісімдесят приніс!
Іван. Ого! Та в Одарки з півсотні на схові.
Семен. А ти ж почім знаєш?
Іван. Аякже, хвалилась, що дав заховати.
Семен. Що ж у вас тут нового?
Іван. Багато нового! Земельне прибавили та ще на якусь школу!..
Здирство, брат, таке, що й!.. Перед різд-вом, кажуть, знов некрутчина.
Гаврила Куксенка у острог посадовили за те, що вкрав курку у шинкаря!..
Та цур йому з такою новиною! Ходімо, там хлопці зібрались на раду.
Семен. На яку раду?
Іван. Березу на цю зиму обібрати. Та он же й вони йдуть сюди. Он і
Омелько, і Савка! (Гука). Гов-гов!..
Парубки за лаштунками одгукуються.

ЯВА 5 Омелько і другі парубки.

Омелько. Як собі хочете, панове товариство, а я не можу; зберіть собі
кого другого; я й так за дві зими прийняв муки.
1-й парубок. Велика мука! Може, ти ремствуєш на кого з нас? Може,
тебе хто зобидив, так скажи.
Семен (підійшов до парубоцтва). Добривечір вам, панове товариство!
Усі. Семен!.. На ж тобі!.. Здоров! Чи давно прийшов? Як поживаєш?
Семен. Спасибі, братове! Як вас господь милує? (Цілується з деякими).
Іван. Що ж, обібрали березу?
2-й п а р у б о к. Та он Омелько єрепениться! Іван. Я ж казав, що без
мене ладу не будеї Хлопці, хто за Омелька, обізвись!
Голоси. Я! Я! Я!
Іван. Бач, Омельку, усі тебе бажають; чого ж ти брикаєшся, мов той
невук?
Омелько (показує на,Семена). Ось вам береза! І розумний, і дотепний!
Деякі парубки. Молодий ще дуже! Хоч і повно в його голові розуму, так
глевкий же ще той розум,- нехай зачерствіє!..
Омелько (чуха потилицю). Не хотілось би мені… Ну, та нехай вже буде
ваша зверху. Хто за мене, ставай управоруч!
Скільки парубків переходять.
Іван (став на, півдорозі). А я, братове, ні сюди ні туди. Якщо
Омелько поставить могоричу, то й я за
нього.
З хати виходить Микита.
Голоси. Почав вже вигадувать!..
Іван (ніби не бачить Микиту). Адже ж Микитин батько всіх людей
могоричив, щоб його обібрали за старшину.
Микита. А ти ж бачив?
Іван (здіймає картуза). І ви тут? Я хоч не бачив, та чув.
Микита. Гляди, щоб часом тобі не позакладало!
Іван (глузуючи). За що ж ви гніваєтесь на мене, паничу? Звиніть, будь
ласка, мені вже цей раз, а то все так буде!
Регіт.
Голоси. Та годі тобі, Іване, перестань! Іван. А, що-бо ви за народ
такий. Тільки що вступив у речі з паничем, а ви вже й почали гримати.
Микита. Яз таким дурнем і говорить не хочу! Іван. А звісно! Бо ви ж
високого коліна: ваш батько вкупі з хортами лизав панські тарілки! Що ж,
Омельку, купиш могоричу?
Голоси. Годі-бо тобі теревені правити! Іван. 1-і, лихо, не дадуть і
поторгуватись. Ну, нехай стара в’язне! (Перейшов).
2-й парубок (переходячи). І я туди, де більш!
3-й парубок (теж). У гурті й каша смачніш!
4-й парубок. Куди кобила, туди й лоша!
5-й парубок. Що громаді, те й бабі!
6-й парубок. Гуртом і батька добре бить!
7-й парубок. Слухайте, хлопці, я ще вам торік казав, щоб Соломію
прогнати з нашої кумпанії, бо вона в городі зовсім ошаліла.
Іван. Стало буть, перевчилась на один бік. 7-й парубок. Іноді таке
неподобне сплеще, що й парубкові соромно слухати, не те що дівці. Там як
розпусте губу, так і не вговтаєш її!
6-й парубок. Так, так, вона таки любить скороминку.
Омелько. Та ну-бо, не перебивай!
7-й парубок. Тепер же знов кажу вам, що як вона буде ходить на наші
вечорниці, то я вам не товариш.
Микита. Ая хочу, щоб вона ходила!
Омелько. Мало б чого ти не схотів!
7-й парубок. От спарувать би її з Микитою,- була б пара!
Микита. А чому ж не з тобою? ’7-й парубок (сміючись). Бо ви обоє
панського кодла: твій батько з лакизів, а її з поварів!..
Іван. От якби їх, братця, й справді спарувать, якраз на те б вийшло,
що “чорт сім пар черевиків стоптав, доки докупи зібрав”.
Микита (згорда). Ну, нехай би вже хто путній говорив, а то…
Іван. А то що? Ну-ну! Чого ж ти замовк?
Омелько. Та перестань вже! (До парубків). Я так, братця, думаю, що
Соломія не так-то й винувата. Але ж громада – великий чоловік. Ну,
одкликайтесь, хто не хоче, щоб вона була в нашій кумпанії.
Голоси. Я! Я! Я! Всі не хочуть!
Омелько. Що ж, Микито, бачиш, тільки ти один за Соломію.
Микита. Тьфу на ваші порядки! (Пішов).
Омелько. Ой не плюй, Микито!
Іван. Знаєш, куди плюнь?
Голоси. Не зачіпайте його, хай собі йде!
Іван. Що ж він тут розплювався!.. Я не подивлюсь на нього, що він
панич!
Голоси. Та цур йомуі
Омелько. Та й то правда!. Не зачіпай дурного, то й свого розуму не
пощербиш! Слухайте ж сюди, панове товариствої Не хотілося мені, дуже не
хотілося бути за березу; ну, та коли вже ваша воля, то мушу послужити.
Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слід чесному й поважному
парубоцтву, так як гуляли наші діди й батьки… Хазяйку на вечорницях
поважать і шанувать, як матір, з дівчатами обіходитись з повагою; та не
забувать, братця, що чесна дівчина – то є краса і честь усього села.
Всі. Так! Так!
Іван. Ну, вже Омелько що скаже, то так, неначе дратвою пристрочить.
Семен. Не піде з позикою за розумом! Омелько. Тепера вскладчину та
покропимо вечорниці. Семене, ти будеш за міхоношу; настановляй бриля.
(Кида у бриль Семенові срібні гроші). А ти, Гнате, збігай за’-музиками
та й дівчатам дай звістку. 3-й парубок. Та це я знов за попихача?
Омелько. Бо ти ж молодший над усіх.
Парубки скидають Семенові гроші.
Іван (виверта кишені). Де ж це мої гроші? Де ж це вони у бісового
батька поділись? От тобі й на! Калавур! Обікрали… Е, ні, брешу,
постривай, осьдечки вони! О, коли б же не розсипати!.. На тобі, Семене,
червінця!
Семен. Та це ж шаг, та ще й щербатий!
Іван. Щербатий? Тю! Така його й мати щербата була. Бери, коли дають!
Знаєш, братику: з голого, як з святого!
Омелько. Тепер починай пісні – звеселимо вулицю!
Голоси. Ану, гей, почнемо “Чумака”! Зачинай хто!..
Гуляв чумак на риночку, Та пив чумак горілочку:
Пропив воли, пропив вози,
Пропив ярма, ще й занози
Все своє добро!
Прокинувся чумак вранці
Та полапав у карманці
Всі кишені вивертає,
Аж там грошей вже й чорт має ТІ вічі
Нічим похмелитись!
Ой піду я до шинкарки:
“Всип, .шинкарко, хоч з півкварти!” Шинкарочка к чорту дметься, Ще й
з чумаченька сміється, 1 Дд^щ Що гіркий п’яниця! |
Скинув чумак жупанину:
“Всип, шинкарко, четвертину!”
“Ой не всиплю четвертину,
Здобудь грошей хоч з полтину, Двічі
Тоді пий-гуляй!”
Вийшов чумак на могилу, Станув, глянув у долину:
Стоять воли, стоять вози,
Висять ярма, ще й занози -
Не моє добро!..
От піду я у Молдаву, Там сім рік я погорюю;
Ой сім рік я погорюю,
Воли й вози покупую -
Вп’ять буду чумак!
Завіса

ДІЯ ДРУГА
Середина хати удови Морозихи. Стіл, лавки, піч, кочерги, піл, мисник
і усяке збіжжя.

ЯВА І

Микита сидить за столом і луза насіння; Маруся з деркачем в руці,
Морозиха сидить на полу.
Маруся. Причепурю я, тіточко, хоч трохи вашу хату, бо щоб не прозвали
й вас нечупайдою, як-от співають про ту удову, що “сім день печі не
топила, сіней, хати не мела…”.
Морозиха. Причепури, чепурухо! Та не викидай сміття надвір, бо против
ночі не годиться.
Маруся. Хіба ж я цього не знаю? Я замету міу кочерги! (Зупинилась
проти Микити і з жартом говорить). А ти, парубче, не сміти по хаті, а то
я тебе ось цим деркачем по губах! Г’”‘ ,
Микита (дає їй лушпиння). На викинь! Маруся. І сам викинеш, не
великий пан. 1-і, розлущився!
Микита. Відчепись ти від мене.

ЯВА 2 Ті ж і Одарка.

Одарка. Добривечір!
Маруся (швидко). “Сестривечір, добрички, чи не телячили ви моїх
батьків?” – “Аякже, телячили, теля-чили: задрали лози та й побігли у
хвіст”. Яким це вас вітром сюди занесло?
Одарка. Таким же, як і вас. Здрастуйте, тіткої Чи ви ще
живенькі-здоровенькі? (Кладе хліб на стіл).
Морозиха. Здорова, здорова, дівонько! Як тебе господь милує?
Одарка. Спасибі господеві милосердному! Бабуся вам кланяються.
Морозиха. Спасибі, спасибі!
Маруся (тихо до Одарки). Що, вже бачилась?
Одарка (соромлячись). З ким?
Маруся. Ач, ще й питає!
Микита (наслухав). Так і вилетіла йому назустріч!
Морозиха. Хто? Кому назустріч?
Микита (регоче). То ми балакаємо про Одарчи-ного мидруса.
Одарка. Просимо вас, не смійтеся з нас; ‘ми об тім не споримо, що вас
не стоїмо; ви за нами не дуже, а ми за вами й байдуже!..
Маруся. Он як відчитала!
Микита (удає з себе спокійного). Говорила покійна до самісінької
смерті, та все чорт батька зна що!
Одарка. Адже я з тобою не балакаю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не
раз казала: не зачіпай мене!
Маруся (регоче). Закуси, Микито, чим бог послав!
Микита (до Марусі). А тобі зась, коли не до тебе рїч\ (До Одарки).
Так кажеш: <Не зачіпай мене!” Ач, яка велика парсона!
Жіночий голос за вікном: “Чи е хто в хаті? А вийдіть сюди на часинку
І”
Маруся (зазира у вікно). А кого вам треба? (Придивляється). Та це
Сидориха! Це до вас, тітко!
Морозиха. До мене? Чого б то їй?
Маруся. Певно, прийшла прохати, щоб ви поворожили. Вона вже, либонь,
з тиждень, мов несамовита, по усіх ворожках бігає та питає, чи скоро її
чоловік повернеться з наймів.
Морозиха. Ну вже хай вибача: проти неділі я й карт у руки не візьму.
(Пішла).
Маруся (сміючись). Слухай, Одарко! А ти багато ворожок одвідала, доки
діждалася Семена? (Скинула оком на Микиту).
Одарка. Не лічила!
Маруся (чванливо). Чого ж це ви так запишалися, чи не в мішане
приписалися?.. (Помовчала). Чи не ворожать оце тітка на зорях?.. Треба
піти та й собі повчитись; бо, либонь, незабаром і мені прийдеться декого
відшіптувати… (Глянувши з сміхом на Микиту, побігла з хати).
Микита (встає і довго ходить по хаті. Балакає ніби про себе).
Парсона, настояща парсона!
Одарка (не дивиться у вічі). Яка є, такою вже й зостанусь!..
Микита. Пава, панянка…
Одарка. Куди ж нам до вас рівнятись? Ми за вами й не потрапимо!.. То
ти з себе удаєш панича, а ми люди прості…
Микита. Що ж, багато Семен заробив?
Одарка. Спитай у нього!
Микита. А тобі б то він і не похвалився?
Одарка. Скільки заробив, стільки й буде… У шинок не понесе.
Микита (глузуючи). “Не понесе!” Я, бач, через те питаю, що бачив
сьогодні на ньому одежу і зовсім би нову, та тільки старі дірки та
латки!..
Одарка. Ох, як же смішно! Чому ж ти не регочеш? Ану зарегочи!..
Микита. А тобі до плачу доходить?
Одарка. Ми у злиднях виросли, то вже й звикли.
Микита. А вже грошей, то, певно, повні кишені приніс та все, мабуть,
бамажки чи, може, червінці?.. Багатир! А як же ви до вінця – у хургоні
поїдете чи на волах?
Одарка. Підемо пішки! Пішки, кажуть, нема замішки!
Микита. Воно й безпечніш! А то як баских коней запряжете, то щоб,
бува, не перекинули та не покалічили. Або щоб на те не вийшло, як
співають: “Ой їхалн та возилися, тпру! – стали, зачепилися…”
Одарка. Еге! І я ж так кажу, достомітно так!
Микита. Ай гарний же який став Семен, мов намальований!..
Одарка. Еге ж, гарнісінький такий! (Усміхається). Мабуть, мати в
любистку купала.
Микита. Лице мов висмоктане, а очі як баньки!.. Вже й говорить трохи
навчився, а перш було все мовчить!..
Одарка. Хто мовчить, той двох навчить!
Микита. А звісно! Він таки вилюдніє. Розумний парубок! Там такий
розумний, як дядинина курка: що знесе яйце, то й кудкудахка!.. І такий
вже тихоня: хоч проти шерсті його гладь, не вкусе.
Одарка. Вже він нікого не дратує і ні з ким не заведеться… (Глянула
на нього). Та й до шинку стежки не втопче.
Микита. Справді? Покірливий, виходить, мов той ледачий цуцик: хоч на
хвоста йому наступи, й не писне.
Одарка (підвела очі). І ти думаєш уразити мене такими речами? Та хоч
ти собі що хочеш вигадуй, мели собі язиком, скільки влізе, а мені аж
нічогісінько!..
Микита. Такий вже то, стало буть, до вподоби:
хоч медом обмаж його, хоч дьогтем… Але. мені цікаво ось що. Скажи
мені, будь ласка… не раз вже я тебе питав, але ти все одмовчувалась…
Скажи мені, чим він тобі до вподоби?
Одарка. Ба таки й скажу: тим, чого в тебе бракує.
Микита. Що ж він – на вроду кращий від мене чи розумніший? Чи
постаттю, чи хистом взяв?
Одарка. Ні, не те, все не те ти кажеш. Може, розумом та хистом ти
його й переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний,- і
за те я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий,- і за те
я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця,- і за
те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного кепкуєш, а він нікого й
словом не уразить,- і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим
багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся,
а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів
та сестер до розуму доводить,- і за те я його люблю. Ти мало не щодня
п’яний, та б’єшся, та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п’яним не бачив -
і за те я його люблю! Чув? От тобі і вся правда!.. Що ж це ні тітки, ні
Марусі? Це неначе нарочито нас звели… (Хоче йти з хати).
Микита. Ні, не всі ще ти одзнаки перелічила. Про те ще не сказала, що
як він уміє улесливо буркотати та слини розпускати…
Одарка. А ти б то, не буркочучи, задурив Марусі голову? Звів дівку з
ума та й відсахнувся!..
Микита. Нехай собі дуріє, коли приступа!.. (Палко). Так ти певно йдеш
за Семена?
Одарка. Ще нехай спершу подаю рушники, а тоді вже буде річ про
весілля!..
Микита (скаженіє). Відсахнись від нього! Відсахнись, кажу тобі!..
Одарка. Цур тобі! Який страшний у тебе погляд!.. (Побігла з хати).
Микита (кричить). Одарко, постривай!.. Що ж тепер?.. (Ламає руки).
“Страшний погляд”!.. Так!.. Аж ось коли ти вся з’явилася перед моїми
очима, мов на долоні!.. Тобі треба голубиної мови, улесливих речей? А я
тебе лякаю своїм поглядом? Через те я тобі не до вподоби?.. Не вірю, не
вірю!.. Це все нікчемні речі!.. Дратуєш ти мене, як і торік дратувала,
що слова правди у тебе ніколи не випитаєш. Але ж перш я ніколи не чув
від тебе того, до чого зараз допитавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч
це й дратування, але воно вразке, зневажливе! Дратуєш ти мене!
Постривай!.. Побачимо, які будуть дині з тієї огудини!..

ЯВА 3 Морозиха і Микита.

Морозиха. Намоглась в одну душу: ворожи їй та й ворожи!.. Ні жодної
зірки на небі, геть заволокло та захмарило… певно, на дощ! Дивилась,
дивилась… блиснула одна зірка та й знову заховалась: еге,- на мою
думку, так випада, що коли не заслаб де в дорозі, то чимсь дуже
бідкається. (Сіла на полу). Еге! То оце вже Семен і вернувся з
заробітків? Гарний парубок: тихий та покірний!.. От буде пара!..
Микита. Кому?
М о р о з й х а. Одарці! Оце вже вони, мабуть, восени і поберуться.
Микита. Навряд!
Морозиха. Чому ж? Вони одно другого стоять! Та й любляться, либонь,
собі.
Микита. Навряд, кажу, чи поберуться! То пусте діло, що любляться!
Морозиха. От цього-то вже я й не зрозумію! Може, її хто інший свата?
Микита. Я її сватаю.
Морозиха. Ти? Опам’ятайся! Еге-ге, стривай, стривай! Правда, чула і я
щось таке, ніби похоже… Хто ж це мені казав? Не пригадую… Але ж
кажуть, що вона тебе ненавидить.
Микита. Можна так зробить, що й полюбе.
Морозиха. Конешне, чого чарами не зробиш?.. На світі усяке є зілля -
і до отрути, і до любощів…
Микита. І без чарів обійдемось!
Морозиха. А гроші-то, мовляв, найкращі чари. Еге-ге, ти як захочеш,
то знайдеш собі таку дівчину…
Микита. А як я не хочу нікого, опріч Одарки?
Морозиха. Та що-бо ти це таке кажеш? Як же це?
Микита. Те, що чуєте!.. Та це, бачте, я шуткую! Я вчадів; а з чаду я
можу так зробить, що Семен і ду-теля з’їсть ‘.
Морозиха. Як? Що таке? І бога ж ти не боїшся отаке казати? Оце
вигадав! Певно, ти, парубче, з жиру дурієш! Одно слово: дука, багатир!..
Через те тобі отаке нікчемне і в голову лізе!
Микита. Що ж мені робити, коли я її люблю? Тут і нехотячи зробишся
нелюдиною, коли серце болить, мов гадина його ссе!.. Кажуть: сякий-такий
Микита, .бешкетник, каверзник… А ніхто не загляне Микиті в душу, ніхто
не спита, що там у нього діється. (Надто зрушений). Знаєте, тітко, що
іноді щось на мене таке находить, що, здається, коли б моя сила, то я б
усіх людей порізав; а Одарку розчавучив би, мов ту гадину, на шматки б
її роздер! (Помовчав). Нехай би я був паскудний на вроду або ж злодій чи
шибеник… Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона зневажає мене?
Через що я їй осоружний?.. Вмре, загине.
Морозиха. Та отже недаром, мабуть, кажуть: “Не родись багатим, а
родись щасливим!”
Микита. Так отже кажу: хоч би я мав і душу свою занапастить, а не
попущу, щоб Семен на їй оженився; не попущу, щоб надо мною^узяв верх
отой обшарпанець, голодранець! “Не родись багатим”!.. Що з того, що я
багатий, коли серце моє пошматоване гірш старцевої одежі?.. “Не родись
багатим”!..
Морозиха. Ти, мабуть, і справді п’яний?
Микита. Ні, я не п’яний, а упрямий! Що б то я був за парубок, щоб не
посватав, котру схочу?
Морозиха. Бачу, парубче, що твоє багатство тобі вже зовсім забило
памороки. Жируєш ти!
Микита. Та замовчіть ви, бога ради, не дорікайте, мене, не ворушіть
мого серця!.. (Довго ходить по хаті). Тітко, чи нема у вас чарки
горілки?
Морозиха. Та в тебе й так хмелю того повно в голові.
Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я розуму не проп’ю. А що у мене
отут засіло, у цій кістці (показує на лоб), того ні горілкою, ні отрутою
не занімиш!.. (Співи).
Гей, і п’є козак, п’є,
Бо в козака гроші є.
Гей, за ним, за ним ненька старенька .
Дрібні слізоньки ллє. Ой ти, синочку мій, Ти, дитино моя,

Походный термос Tatonka. . такси Херсон Мариуполь

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве