Гей, не пий, не пий тії горілочки, Бо зведе з ума.
Як горілки я нап’юсь,
Та й ума я наберусь,
Гей, з невірною дружиною
Жити не поймусь.

ЯВА 4

Ті ж. Од арка, Маруся, Христя, Горпина 6 другі дівчата.
Дівчата, Добривечір вам в хаті! Морозиха. Здрастуйте, мої любі
дівчаточка!.. Отже й гаразд, що ви поприходили, а то тут Микита…
Микита. Я чув колись приказку: “їж борщ з грибами, держи язик за
губами”.
Маруся. А вгадайте, тітко, де це ми були?
Христя. Ну, та й язиката!
Маруся. Це ми у нас на горищі курей покралиі
Морозиха. Ой буде тобі на горіхи від батька!
Маруся. Про б,атька байдуже, аби мати не дізнались. Тоді буде мені
сто чортів і сіра свита! (Регоче).
Микита. Тітко, дайте ж мені чарку горілки!
Морозиха. І де б то вона у мене взялась?
Микита. А, чорт батька зна що!
Маруся. Давайте, дівчата, поскубемо курей та зготуємо вечерю, а щоб
не поснули – заспіваємо.
Морозиха. Оце розумна річ! Справді, заспівайте! Давно вже моя хата не
чула співів… Візьми ж котра курей та поріж за хатою, а тоді вже й
скубти!..
Микита скрутив цигарку, одвернувся від дівчат і затулив вуха; дівчата
сідають на лавах, готують вечерю, інші ложки перемивають та полумиски;
одна дівчина взяла курей і пішла з хати.
Дівчата (співають).
Та нема гірш нікому, Як тій сиротині, Ніхто не пригорне При лихій
годині.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Що думає взяти. Налетіли гуси З далекого краю, Скаламутили воду В
тихому Дунаю.
Бодай сірі гуси
З пір’ячком пропали,
А що нас розлучили,
Як голубів пару. Як ми кохалися, Як зерно в горісі, А тепер
розійшлися, Як туман по лісі.
Микита. Ну, вже завели гарної! Хай вам враг з такою піснею!
Маруся. А ти заткни вуха та й не слухай.
Микита. Ба ні ж, завили, неначе по мертвому!
Маруся. Я знаю, чому тобі не по нутру ця пісня.
Микита. Ти знаєш з носа та в рот!.. (Сміється).
Маруся. Засмійся, Матвійку, дам копійку.
Микита (з серцем). Що ти сказала?
Маруся. Те, що чув! Хіба ти оглух?
Микита. Щоб тобі язик всох!
Маруся. Бог – не дитина, не послуха дурного лит-* вина!
Микита. Гляди, щоб я тебе іноді, бува, не мазнув по губах! Щось у
мене дуже сверблять руки!
Маруся (регоче). Ох лишенько! Я ж тебе так точнісінько боюсь, як
торішнього снігу.
Морозиха (до Марусі). Але й ти яка дівка! Чи вже ж не можна змовчати?
Маруся. Щоб я йому змовчала? Не діжде він цього, от що! Велике цабе!
Микита (скочив). Чи тобі заціпить сьогодні?..
Маруся (регоче). Ох, як же ти мене налякав, аж сорочка на мені
пополотніла!
Микита (скрегоче зубами і кидається на неї з кулаками). Ну, ідолка,
дамся я тобі взнаки!..

ЯВА 5 Ті ж, Семен,. Іван, Омелько і парубки.

О м е л ь к о (кладе хліб на стіл). Добривечір вам, тітко! Чи
приймаєте гостей?
Морозиха. А які ж там гості?
Омелько. Наше парубоцтво. Нараялись ми прохати вас, щоб знов прийняли
нас на цю зиму у вашу господу.
Морозиха. Чесному парубоцтву моя хата навстіж. А якщо ти, Омельку,
знов за березу, то за твоїм розумом і моя голова не болітиме.
Омелько. Спасибі вам, тітко! Тепер же, хлопці, звеселіть тітчину
господу гарною піснею.
Іван (прожогом вбіга). Осьдечки й я! (Швидко говорить). Добривечір,
тітко, га? Чи нема кота-тумана, кицьки-шкодливки? Пояси дітям дам; борщу
забільного під лавою, хоч покришкою накритого – гребінка гарна є! Га?
Парубки тим часом чоломкаються з дівчатами; дівчата соромляться,
штовхають одна одну. Інша ховається від парубка за дівчат.
Семен. Ну, замолов! Починай-бо пісні! Іван. Пісні? Ось зараз! (Співа
й пританцьовує).
Заграй мені трандибала, Щоб я трошки подибала…
Омелько. Не пустуй-бо, Йване, заводь гуртової! * Іван. Не гнівайтесь,
ваше благородіє, зараз почнемо.
Співають.
Та лугом іду, та коня веду.
Розвивайся, луже.
“Сватай мене, козаченьку,
Коли любиш дуже!
А хоч сватай, хоч не сватай,
Та хоч присилайся,
Щоб і слава не пропала,
Що вірно кохався!”
“Я кохався, та не сміявся,
Думав тебе взяти,
За лихими ворогами
Мушу покидати.
Покидаю тебе, серденько,
Іншому такому,
Що не скажеш тії щирой правди,
Що мені одному!”
“Я ждала вечір та ждала й другий –
Тебе не видати,
Та й мусила чортзна-кому
Всю правду сказати!..”
Морозиха. Спасибі, добрі молодці, за пісню. І в а н. Це я, тітко,
добрий молодець, а то все шушваль!
Морозиха. Що й казать, без тебе яка й гульняі Іван. Авжеж, який без
цигана ярмарок? Може, вам, тітко, потанцювати?
Морозиха. Танцюй, коли охота!
Омелько і Семен становлять пляшки з горілкою.
Іван. Аж жижки (Співа й танцює).
трусяться, так хочу танцювать.
Коли б мені жупан чорний,
Шаровари сині,
То б до мене дівки липли.
Як до браги свині.
Шабля збоку, сам без ока –
Схожий на козака,
А спереду на сову,
Ззаду на їжака…
От так, а не чортзна-як! Коли б це хоч невірненька музика, то я б
танцював до самісінького світу. Як там кажуть: “Хоч погано, та зате
довго!” (Побачив пляшки, починає стогнати). Ой лишенько! Ой пече ж мене,
пече! Мабуть, соняшниці або пристріт!
Семен. Отак з ним, сіромою, раз по раз діється, як тільки вздрить
горілку. (Сміється).
Омелько. Де ж там у тебе пече?
Іван. Та отут… і осьдечки… Ох, пропав же я! Омельку, рятуй мене,
налий швидше чарку-я увіллю всередину, то воно там, може, й полегша.
Омелько (бере пляшку і чарку). Постривай, тут є й старші від тебе.
(Частує Морозиху).
Іван (стогне). Слабий та малий – то найстарші в хаті.
Морозиха (до Омелька). У кого в руках, у того і в устах. Дівчатка,
подайте ж там закуски, та хутенько!
Дівчата становлять на стіл закуску.
Омелько. Дай же, боже, гуляти нам тихо, без сварки і без худого
слова! (Одпив трохи, частує Морозиху).
Усі. Дай, боже!
Морозиха. Щасти, боже, на все добре! Гуляйте, дітки, так, як колись
гуляли ваші діди й батьки: чесно та тихо, як слід поважному парубоцтву!
(П’є).
Іван. Та годі-бо вам причитувати! І почали: “І дай, боже, і не дай,
боже!” Тут чоловік пропада, а вони завели такої довгої, що й до світа не
переслухаєш…
Омелько (частує Івана). На вже й тобі!
Іван (випив). Чуєш, як задзюркотіло, неначе у порожнє барильце!.. Чим
би тут закусити? І нащо ви, дівчата, постановили оце сало? І хто його
їстиме? (Бере сало й хутко їсть).
Семен. Одначе наминаєш, мов той кіті
Іван. Та знаєш, аби чим-небудь напхати пельку. Тю! Я й не бачу, що
Микита тут! Чого ти замислився, мов та панянка, що заміж хоче?
Микита. Піди собі геть, не твоє діло!
Іван (шуткуючи). Ой-ой-ой!… Який сердитий! Зви-няйте, Микито
Степановичу! Мені здається, що у вас мухи завелись у носі.
Микита. Чого ти чіпляєшся до мене, ідоле?
Іван. Та цур тобі! Я тільки так… Слухайте, хлопці, я вам розкажу
одну казку.
Деякі. Ану-ну, що ти там збрешеш?
Іван. Е, ні, це не брехня! Давно це, братця, було, ще за царя Хмеля,
як було людей жменя. У однім селі та жив собі заможний чоловік, ще за
кріпацтва він отаманував, так грошей нагарбав стільки, що, може, його і
в дві тисячі не вбереш. І був у того чоловіка один одним син, гарний
парубок і здоровий такий, що й вола б надвоє роздер; і такий щирий
парубок!.. Тільки не до роботи, а до горілки та й до бійки… Ґуля той
парубок та й ґуля! Чи то будень, чи свято, йому однаково. Б’ється, та
лається, та бенкетує; і ніхто його не зупиня, затим що багатий!.. Ото
раз, насмоктавшись усмак горілки, став він думать та гадать, що б ще
таке вигадать, щоб людей здивувать і себе вдовольнить? Думав, думав, а
далі й каже собі: “Е, не достає мені гарної дівки!” А в тім селі та була
одна сирота, та ще й убога, і щиро вона покохалась з таким же сиротою,
як і сама, і вже вони мали собі побратись, тільки б діждати осені. Як
ось багатир почав за тією дівкою зорити; і де б то він її не зуспів: чи
на вулиці, чи на роботі – лізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йому межи
очі, а він обітреться та й знов до неї…
Микита (скочив). Брешеш!
Іван. Хіба це про тебе? Правду ж, мабуть, кажуть, що на злодієві
шапка горить!
Одарка. Правда, правда,Іване!
Семен. Стривай, Іване, я докажу твою казку.
Микита (виходить з-за столу). Всі ви брешете, як собаки! (Йде з
хати).
Іван. Та хоч попрощайся!
Микита (до нього). Ну, сатано, одіб’ю я тобі печінки! (Пішов).
Іван. Отак! Спасибі тобі, паніматко, за вчорашню квашу…
Молодець Іван, неначе окропом ошпарив!
Омелько.
0 д а р к а. Добре відспівав!
Маруся. І за мене віддячив!
О м е л ь к о (частує Івана). За це на тобі. Іване, чарку горілки!
Іван. Та ти, Омельку, не дуже піддобрюйся, бо я й про тебе дещо знаю.
В с і (дивуючись). Про Омелька?
О м е л ь к о. Кажи, брате! Може, що лихе? Здається, за собою нічого
такого я не запримітив, але ж збоку видніш…
Іван. Авжеж, видніш! А чом ти не випив повної чарки, як тітку
частував?
О м е л ь к о (сміється). Та й тільки?
Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п’ю. Не віриш?
Ану, налий!
О м е л ь к о. Бач, куди гне! Дуже жирно буде! (Частує парубків).
Іван. Ач, який скупий! Хлопці, загадаю я вам загадку! Хто вгада?
Чотири чотирники, п’ятий кавурник несуть кривулицю через тин на вулицю.
Семен. Я колись її знав.
Іван. Та й давно то, мабуть, було, ще за царя Го-роха, як було людей
трохи?
Омелько. А справді, і я знав її.
Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех ви, неграмотні! Ану,
вгадайте другу!
Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи!
Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири
чотирники – оці чотири пальці, п’ятий кавурник – оцей палець, кривулиця
– ложка, тин – зуби.
Деякі. Тю, диви!
Маруся. Ану, я загадаю!
Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадайї
Маруся. Що буде, як козі мине сім літ?
Іван. Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть! Восьмий год
піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить: Андрій, сім
верст, по коліна?
Х р й с т я. І де він, матінко, повидирав цих загадок? Іван. Це,
бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан.
Вони всі троє і запитали його заразом: один пита: “Як тебе звуть?”,
другий – “Чи далеко до села?”, а третій – “Чи глибока ця річка?” Він їм
усім трьом і відповів заразом: “Андрій, сім верст, по коліна”. Ну, годі
теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики
прийдуть, я б учистив козака!.. Ге, коли б ви, братці, знали, яке мене
лихо спіткало!.. Аж до плачу мені доходить!
Омелько. І певно, що лихо велике, бо й твар тобі зморщило; неначе
постіл.
Маруся. Єй-богу! Це вже знов щось вигадав!
Іван. Еге, добрі вигадки! Коли б тобі так, як мені, то тобі і голову
повернуло б назад потилицею.
Маруся (зареготала). А хіба у мене голова потилицею наперед?
Іван. Догадалася! Знаєте, панове-товариство, хотів я порадитись з
вами, що оце восени вже хочу оженитися; годі вже бурлакувать! Та не
знаю, яку мені й брати: чи сліпу, чи криву, чи безносу, бо проста не
піде за мене! От добре моєму побратимові Семенові, що йому й на думку не
спада женитись!
Семен. От чортів парубок, яке приклав!
Одарка (засоромилась). Тебе, Йване, і за ніч не переслухаєш!
Іван (до Одарки). І ти обізвалась? Так і видко, що . заміж не хоче!
Регіт.
Одарка. А, бодай тебе!
Маруся. Це не в віко, а прямо в око попав!
Іван (до Марусі). Слухай, чорнява, брови, як сметана, сажею
підведені, глиною зашпаровані,- чи ти підеш за мене?
Маруся. Як за такого хорошуна не йти! (Регоче). Кругом багатир: від
халяв до потилиці!
Іван (подумав). Ні, не буду я тебе сватати! Бо коли б ти була хоч
трошки вища, або ж нижча, або товща, чи там тонша… А то якось не під
лад. Та ще й зовсім не балакуча, неначе у тебе й язика немає!..
Регіт.
Х р и с т я. Іване, я піду за тебе! Іван. Ти? Ану постривай, я
придивлюсь до тебе. (Дивиться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!
Х р и с т я. От ще що вигадав! Іван (шепче їй на вухо). А правда?
Христя одпиха його і біжить між дівчат.
Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте
у карт абощо.
Семен. Справді, давайте згуляєм у лави! А в кого є карти? Або у
хвильки!
Один з парубків (виймає карти). Ось у мене є!
Іван. Ану, покажи!.. (Придивляється на карти). Та й засмальцьовані!
Славні будуть блини, як діждемо масляної!
Семен. Ну, хто у хвильки?
Семен і три парубки сідають на полу і грають у хвильки; деколи
промовляють: “А в тебе дундик?”, “Ходи кралю!”, “Клади, чуть лізе!”, <А в кого курятник?", "Клади стару!", "Та не поглядай", "Та ви-бо не зморгуйтесь!", "Заодно пропадать, козиряй нехвалидом...", "Клади попівну!". ЯВА 6 Ті ж, Гриць і Василь (музики). Іван. За вовка помовка, а вовк і в хату. Грайте мені зараз! (Схопив одного музику і почав пустувать). <0й грай, коли граєш!.." Музика. Та ну-бо, не пустуй! Штрумент розіб'єш! Омелько (частує). Випийте, братці, та вчистьте нам якої-небудь! Музика. Можна, якої завгодно можна! Іван. Заграйте мені такої, щоб я аж нестямився! Музика. Усякої можна. (Настроює скрипку). Тільки щоб на струни було! Іван. За це не турбуйся, я за все платю! Омелько. Аз яких би то грошей? Іван. З яких? Що з тобою розказувать!.. Омелько. Та ти, Іване, не хапайся,- нехай спершу дівчата потанцюють. Іван. Оце вже не по-моєму!.. Музики заграли, дівчата по дві кружка танцюють. Довго дивиться, притопуючи ногою). Та вже більш копи лиха не буде! Трясітеся, рубці, дивітеся, хлопці!.. Розступітеся, миряне, нехай гиря погуляє! (Схопив одну з дівчат і танцює з нею). '' Ой піду я в ліс по опеньки, Таки найду дуб зелененький; Сюди-туди дубком стрепену - Натрусила жолудиків пелену. Завіса ДІЯ ТРЕТЯ Через тиждень після другої дії. На кону ті ж обставини, як і в першій дії, тільки хата Одарчина трохи глибше к селу; проти хати, зовсім напереді, криниця і жолоб. Вечоріє. ЯВА 1 Христя і Маруся. Маруся і Христя (йдучи до криниці з відрами на плечах, співають). За тучами, за хмарами Сонечко не сходить; За лихими ворогами Мій милий не ходить. Ой ви, тучі, ви, грізнії, Розійдіться різно! Прийди, милий,чорнобривий, Хоч не рано - пізно! Привикайте, карі очі, Самі ночувати,- Гей, поїхав мій миленький У поле орати. *, Бодай воли живі були, А плуг поламався, Щоб мій милий,чорнобривий З волами пригнався. Христя (набирає воду). Чи буде ж то Одарка кликати на сватання? Маруся (теж перехиляється у криницю). А хто її зна? Ні, ти ось що скажи; що буде, як Микита довідається про це сватання? Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Микита тільки так собі коверзує!.. Маруся. Ой ні, не кажи цього, бо знаю я добре Микиту!.. (Озирнулась навкруги). Чи ти знаєш, що він ще позавчора пішов у Хвестунову до якогось ворсЯк-бита? Христя. Ой лишенько... Еге!.. Що ж той ворожбит зробе? Маруся. Що? Перекине Семена вовкулакою, а тоді й роби, що хочеш... Я вже шепнула про це Одарці, так вона господи як плакала! Христя. Сердешна! Чула й я, сестричко, що є такі ворожбити... Хай бог боронить!.. Адже он розказують, що позаторік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремствував на якогось парубка... Ото той парубок посватався, а далі й звінчався... Тільки що, каже, вийшли вони з церкви, аж його молода зараз і перекинулась у зозулю, вилетіла на тополю та й почала кувати; а він перекинувся у собаку та й побіг, гавкаючи, уподовж села, і відтоді й чутки про них нема... Ох, борони, боже! Прощай, сестричко! (Пішла). Маруся. Ходи здорова! Господи, як то чудно у світі діється, що, кого щиро кохаєш,- одвертається від тебе та ще й кепкує, зневажає; кого ж ненавидиш, дивиться на його не хотіла б - у вічі лізе!.. Ох, Микито, зав'язав ти мені світ, отруїв ти мою душу!.. За те ж тепер і сам караєшся! Нудиш світом за Одаркою, а вона й дивитись не хоче на тебе!.. І чого він до неї липне? Дивно! Чи зрозуміє ж вона його речі, його погляд, його душу?.. (Співа). Чи я вплила,чи я вбрела, Чи мене підмито? А чи козак любить не став, Чи його одбито?.. ЯВА 2 Іван і Маруся. Іван (виходить від села). Чи то ти тут, Марусе, співала? Диви! А я йду собі та й думаю: певно, соловей! Маруся. Тобі б тільки насміхатись... От щастя Дівці!.. Іван. Щастя - як трясця, кого нападе, не схоро покине! Якій же то дівці? Маруся. А вже без ляха не обійдеться, як хтось-то довідається! Іван. Про кого це ти кажеш? Маруся. Знаєш про кого!.. Щось буде, а чогось не стане... Іван. Дурниця! Хіба ти що чула про... Маруся. Що вже я вухом чула, того у мене з язика не вхопиш! Іван (зазира їй у вічі). Справді? А та не зяаєзп, куди пропав Микита?.. Маруся. А почім я знаю!.. Хіба меаі Микита що? Сват він мені, чи брат, чи яка рідня?.. І в а н. Та так, ніби свояк з лівої щоки. Маруся. Ти вже почнеш чорт батька зна що вигадувать та притулять горбатого до стіни! Прощай! (Пішла). Іван. Ідіть здоровенькі. Ну, та й заздрісна яка дівка! Вже їй, бач, і не по нутру, що Одарка перш її йде заміж. Мабуть, ці підстаркуваті дівчата скрізь однакові, що дівку, котра йде раніш їх заміж, у ложці води втопили б!.. Що ж це Микити ніде не видко? Ще як позавчора бачив я його уранці в шинку, та й досі! Такий понурий був та сердитий, все пив горілку... О, завзятий, бісів парубок! Одначе Маруся, мабуть, щось знає... Треба сьогодні бути насторожі. Стривай, а це що? (Придив' ляється). Хто ж ото йде? Так і є: Семен з старостами! А хто ж то за старостів? Бач: писар Скубко та старий Кугут! Ану, заховаюсь та послухаю, що вони казатимуть: може, це й мені на старість знадобиться! (Ховається за жолобом). ЯВА З Семен, писар Скубко і Кугут. Кугут. Ти ж, Семене, зостанешся надворі, а ми підемо в хату, бо так закон велить; а там вже, якщо той... то й тебе покличемо... Я пак і забув спитать, як ти з дівкою, що вона?.. Бо треба знать, з чого розмову почать... Скубко. Да, обязательно! Семен. Вона согласна!.. Тільки баба її неначе трохи... Каже, що Одарка ще молода. -"Нехай,- каже,- погуля..." Скубко. А котрий же їй, примєру, год? Семен. Вісімнадцятий. Скубко. Што ж, діачоика якраз у поре. Уже законний срок перескочила!.. Кугут. Та вже якось воно буде, якось-то господь нам допоможе... Скубко. Знаєте, як то кажуть: "Що було, то бачили, а що буде, то повиднмо". Умієм заговорить зуби, і всьо будеть какурат! Кугут. Ну, то ходім, пора! Господи благословиі Старости пішли в хату Одарчину. Семен. Хай вам господь милосердний помагаеі (Сіда на камені). І чого воно на вулиці так тихо: ні гомону, ні співів не чуть. Хоч би що-небудь глас подало. Тихо, всюди тихо! (Задумав-ся). Хоч би Іван на цей раа трапився, він би розважив мою тугу. Правду, мабуть, кажуть, що, перш чим оженитись, треба тричі зажуритись... Якісь сумні думки роєм обсідають голову, і одна другу жене і розбиває, мов хвиля хвилю!.. Одна думка не лізе мені з голови: з якого побиту Одарка позавчора, на вечорницях, як сказав я їй, що пришлю у неділю за рушниками, ніби злякалась і затремтіла, а потім якось чудно спитала: "А чи будемо ж ми щасливі?" Далі щось таке натякнула про Микиту, ніби боїться його... Став я її допитувать: хіба, може, кажу, Микита похвалявся? Вона замовкла й замовкла, неначе води в рот набрала. З того часу я серця свого не заспокою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, незабаром, усе, чим я жив, усе, що мене ті'шило на світі і що керувало моєю тяжкою працею, одіймуть у мене навіки... Мов вихор налетить, зопсує і пояама моє щастя... Іван (тихо). Задумався... Чи не налякати мені його? Може, звеселю... Семен. Неначе хто балака? Іван (тихо). Почув! (Почина гарчати яю-собачи). Семен (приглядається). Щось неначе лежить? Іван гавка. Собака, чи що? Що воно таке? Іван нявчить по-кошачи. Іван співа півнем. Справді, чи не відьма? Іван (хутко кидається до нього і балака не своїм голосом). Здоров будь, козаче! Семен. Це ти, Іване? Іван (своїм голосом). А то ж який біс! А куди це ти налагодився? Семен (усміхнувся). Хіба ж від тебе виховаєшся? Одначе спасибі, що ти прийшов, а то я трохи не здурів; така мене туга взяла. Іван. Чорт батька зна, чого журиться? Кажуть же, що кому хвортуна служе, то він ще й хвортуну лає. Дівка його любить, що й душі не чує, а його бере туга! Чудасія, та й годі. Семен. Та баба Одарчина щось морочить! Іван. Сказано, стара! Треба ж показать, що в ній вся сила. А може, боїться, щоб чого не нашкодив Мики-тин батько? Семен. То-то-бо й є! Щось і Одарка ніби не та стала! Іван. Говори! Одарка баби не послуха; не так вона тебе любить, щоб послухала бабиних витребеньок, тільки... С к у б к о (на порозі). Семйон, гов! А йди сюди! Іван. Бач, он вже й гукають тебе. А що, тьохнуло серденько? Іди ж, іди! Там вже Одарка виглядає тебе з хусткою. Семен (весело). Приходь же, Іване, на сватання - ти ж у мене й за боярина будеш! Та клич усіх хлопців. Іван. А я дуїмав, що ти за боярина покличеш якого-небудь дуку... Семен. От ще що вигадав! Ми ж з тобою не чужі: пам'ятаєш, як колись хрестами помінялись? І в а н. Я пам'ятаю, аби ти не забув! Семен. Приходь же, Іване, на сватання! Та збігай за одним заходом і за музиками. (Пішов). Іван дивиться йому вслід. Іван (один). Чудний парубок: дівка без міри його любить, а його бере туга!.. Коли б мене так дівчина любила, то була б у мене й сорочка вишивана, і стьожка шовкова, а то яка у мене стьожка? Тільки слава, що стьожка: мотузка, а не стьожка! Ех, чорти його батька знає, здається, і робиш гірко, і їси усе ж таки не солодко! (Махнув рукою). Ех, танцюй, лихо, смійтесь, злиднії (Співа і танцює). Ой чом не прийшов, Коли місяць зійшов, Тоді тебе принесло, Як сонечко ізійшло! Ой чом не прийшов, Як я говорила,- Цілу ніченьку Свічка прогоріла. Ой хто до кого, А я до Параски, , Бо у мене чортма, штанів, А в неї запаски! (Пішов). ЯВА 4 Одарка вийшла з хати, потім Маруся. Одарка. От і рушники я вже подавала, а й сама не знаю, чи рада я, чи не рада, що йду за Семена. Кого ж би це мені покликати у дружки? Піду на село і, яку першу дівчину зустріну, ту й покличу. (Іде на село, їй назустріч Маруся). Маруся. Добривечір! Невже це ти й рушники подавала? Одарка. Подавала, сестричко! М а р у с я. За кого? Одарка. Ще й питає! Просю тебе, сестричко, до мене за старшу дружку. Маруся. Коли ж весілля? Одарка. У ту неділю. Маруся. Щаслива ти! За Семена йдеш? І він щасливий!.. Бач, як то кажуть: "За терпіння бог дає спасіння"; хоч і довго ждала, а таки діждалась свого Щастя. Одарка. І ти діждеш! Маруся. І....дай покій! Мій суджений, мабуть, ще Десь на припічку кашу їсть. Одарка. А Микита? Невже знову згордував? Маруся (з серцем). Дуже він за мною пеклується! Одарка. Ну, і як ти його, сестрйчдю, любиш? Мені здається, що я б його ніколи не покохала: такий у нього страшний погляд,- мов опече тебе ним, як гляне! Та сердитий, та поганий на язик!.. Я й не знаю, чи зу-гарен він хоч слово ласкаве сказати. Маруся (зітхає). Через те я його люблю й покохала, що не вміє він щоразу ні ласкати словами, ні голубити речами, а одним поглядом усе тобі скаже!.. Орел, а не парубок! Раз тільки я учула його закохану розмову і стерялась: і серце, і душу йому віддала! Зневажа він мене, гордує мною, -як вітер горою!.. Перед усім миром знущається надо мною й глузує мені у вічі. А одно слово тільки він скаже, та так, як тільки уміє сказати: одним поглядом все скечке-і я всю його зневагу забуду, і знову збожеволію, і стеряюсь! Одарка. Бідна ти, сердешна! Маруся (зиркнула на неї). Бідна? Чого ж тобі так стало жаль мене?.. Голос Скубка: "А де ж це наша молода?" Одарка. Це ж вже мене шукають... Ось я зараз! (До Марусі). Біжи ж, Марусе, та клич усіх, усіх дівчат, а я піду лагодити закуску, бо баба самі не вправляться. Гляди ж, не барись, приходь хутенько! (Йде). Стривай, і забула. Як думаєш, сестро, кого мені ще покликати за другу дружку? Покличу Христю або Горпину... Як ти думаєш? Кого ти раєш? (Пішла). Маруся (дивлячись їй услід). .Іїро мене, хоч і Христю! (Регоче). Тобі б тільки щебетати та мліти від солодких речей!.. Чи тямиш же ти, що жаке кохання? Ти мене жалієш? Ти так багата щастям, що й мені хочеш частину його уділити? Дурна, дурна!.. Одначе дурному та ледачому завжди щастить!.. Що не говори, а, бісова тінь, гарного парубка підхопила... Це .відьомське чудо! Розквасить губи та й дума, що ось-то така я "рясуия!.. Хороша, як курка задрипана! Чутно за лаштунками пісню. Еге, це вже й парубки йдуть на сватання!.. Піду та скличу тобі дівчат, а потім будем дивуватясь на те щастя!.. Ха-ха-ха! А Микита десь вивіропастивіяй.. О, тепер я з нього поглузую!.. (Пішла). ЯВА 5 Омелько, Іва-н і п а р у б к й (йдуть через кін з піснею). Гей, по синьому морю Хвиля грає, Гей, турецький корабличок Розбиває, Гей, сорок тисяч війська Витопляє. Гей, сорок тисяч війська Ще й чотири. Гей, то ж їхали козаченьки Та із України. Гей, вони посідали на могилі, Гей, викресали вогнику з оружини... Виходить Сеяте-н, уклоняєтеся парубкам і просить їх в хату. Іван (вертається). Треба побігти ще за музиками. Чорт його зна, яку їм і ціну давати. Ондечки й дівчата вже йдуть. (Пішов). ЯВА 6 Дівчата (стають проти хати і співають). За-ручена та Одарка, Зарученая; Дала свою білу руку На вічну заруку. Чи мож тобі та й, Одарко, Не казали, Чи юн ж твого й серденька Не втішали,- Не йди, не йди та до броду Рано по воду Та. не слухай тих голубів, Де два загудуть... Одарка вийшла з х-ати і кланяється дівчатам тричі у ноги. Потім запрошує їх. до хати. ЯВА 7 Два музики і Іван. Іван. Ідіть же, дяденька, прямо в хату, а мені ще декуди треба збігать. Так що ж, дяденька, договор так, як я говорив? Музика. Ні, так буде не ловко. Четвертака до карбованця набавиш? Іван. А какой-бо ви!.. Та беріть двадцять копійок срібла - просю вас! Музика. Як то можна? Штрумент же що-небудь стоїть, ну й струн, може, на цілого гривеника зопсуєш, так воно чогось коштує? Тепер сама тонша струна, так вона, брат, аглицька або ще й дорожча!.. Как ти поли-гаєш? Іван. Ну, нехай буде. по-вашому! З вами не зговориш! Музика. Вєрно!.. Потому штоб і гаварить, так обу-ченіє требується... Чудной ти! Тепера хоч і на скрипці навука тож чого-небудь стоїть... Я, може, не одного карбованця заплатив, доки навчився. Дам я тепера тобі скрипку, на, на, на!.. От ти й не заграєш; бо звєсно, как не туди пальці стоять. Воно до всякого діла є наука... Мені дратвою прив'язували пальці до скрипки, доки навчили! Прив'яже-і грай... да!.. А вот как єтот маль-чонка був предоставлен до меня у ндравоученіє, так што я з ним воспрнїмчив був. Ось розкажи, как я теб'я муштровав! 2-й музика. Мене дяденька били, у-у, здорово били!.. 1-й музика. Мальчонка вон нічаво, ну только пйоть, біда, як пйоть!.. Раз однажди договорились ми свадьбу грать за 75 копеєк. Положим, продешевили. Так вон побачив на вікні пляшку, думав, что водка, та й украв її, та в горло; а то хитижен... Што ж ти думаєш, чуть дуба не дав. Так я його як схватив за холку, да как тріпонув, так так увесь канифоль з него і -вискочив!.. 2-й музика. Мені у сирівці вимочували руки, а далі шевською смолою натирали пучки, щоб отак-о гуділо... (Показує на бубоні). Іван. Та добре-добре, йди вже; бо тебе й за день не переслухаєш! 1-й музика. То-то ж бо й є! До всякого діла треба знать, як і що!.. (Пішов у хату, настроюючи скрипку). Я тобі усякий танець так заграю, що... Я можу козак-вальця, і жидівочку, і всякі панські танці!.. ЯВА 8 Іван. У кого б же це мені позичити на сватання цілу свиту або хоч невірненького жупана? Піду до старого Ганнущенка: у нього, кажуть, є червоний жупан, ще прадідівський, чи не позиче?.. Як одягнусь, то-то з мене й козарлюга буде, та й ловкий же! Зараз шапку набакир, візьмусь у боки і нікому не зверну з шляху!.. (Пішов). ЯВА 9 Микита і Маруся, а згодом Іван підкрадається і прилягає за жолобом. Микита (тягне за руку Марусю). Кажеш, що вже посватав? Маруся. Оце туж-туж... Вже, либонь, і гульня почалась. За лаштунками чутно музики до кінця дії. Микита. Он як!.. Марусе, виклич мені Семена на часиночку, будь ласка! Маруся. Так би я тебе послухала! І не проси, і не говори мені: нічого не хочу слухати! Микита. Марусе, слухай сюди!.. Маруся. Шкода вже мене обдурювати! Дурив, дурив мало не два роки та й кинув на посміх людям!.. Ще й лихословиш мене та гордуєш перед усіма, що звів з ума! І на вечорницях тоді що ти мені казав?! Ще й бив би, може, якби... Потім знов підлестився і знов відкинувся... Ось і докотилася ниточка до клубочка... Микита. Прости мене, я тоді й сам не пам'ятав, що балакав! Виклич мені Семена або Одарку, я тільки скажу одне слово - та й чорт з ними!