Марко Кропивницький. “Дай серцеві волю, заведе у неволю”

Слухай, Марусе, коли ти викличеш Семена, то щоб я крізь землю
провалився, щоб я світа сонця не вздрів, коли не свататиму тебе!.. Я
хочу тільки поглузувать з його!
Маруся пильно дивиться йому в вічі.
Скажи ж, навчи мене, чим зможу тебе ублагати!.. Не ймеш мені віри? О
боже, який же я нещасний! Хоч би одна була людина така,, щоб повірила
межі на крихту… Ну, Марусе, коли ти вже не ймеш. мені варя, то піду я,
куди очі поведуть… та або’ втоплюсь, або заріжусь!.. (Йде).
Маруся (кидається до нього). Стривай, Микито! Бог один бачить, що ти
робиш з моїм серцем! Не маю сили сперечатися твоїй волі…
Микита. Ти викличеш? Ідіг ж, йди швидше, Марусе! Чого ж ти стоїш?..
Марусе, серце моє! (Падає переди нею навколішки). Бач, Марусе, я
навколюшках тебе благаю, грудку землі з’їм, щоб тільки ти повірила
мені…
Маруся. Ох, що ж ти зо мною робиш?.. (Підводить його). Слухай,
Микито! Похвалявся ти йти світ за очі… і я тобі скажу, що загину, коли
ти ще раз скривдиш мене! Не губи ж ти мене, не губи, мій орле! Бо
пропаду, єй-богу, пропаду за тобою!.. Підожди, мій соколе, тут, а я
зараз!.. (Побігла в хату).
Микита (один). Чари, чари… Бач, бісів дід, як причарував! Сказав,
що ще й до’села не дійду, як вона сама назустріч мені вибіжить. Обдурив
клятий ворожбит! Тільки гроші в мене видурив та горілки уволю
насмоктався!.. О, не попадайся ж і ти мені тепер, чортів дідугане! Я
тебе надесятеро розірву, стопчу, як гадюку, на шматки роздеру тебе,
чортів брехуне!.. Добре причарував! О, чом я не зможу роздерти себе, щоб
вирвать з грудей серце, стоптати його ногами, собакам його жбурнуть,
коли воно Одарці осоружне?! Так ні, не буде цього, ніколи не буде, щоб
Семен, отой обшарпанець, голодранець, взяв верх наді мною!.. Та скоріш
піду я на Сибір, у каторгу, у пекло до самого сатани, а не попущу тобі
Одарки! Задавлю анахтемську віру, уб’ю, як собаку! Де ж ти, мій вороже,
мій супостате? Виходь мерщій! Дай же мені помотатись на тобі, серце своє
вдовольнити!..

ЯВА 10 Ті ж і Семен.

Семен (на порозі). А хто тут мене кличе? Маруся сказала, що якийсь
чужий чоловік…
Микита. Семен!.. Боже, в мене руки дрижать… голова горить…
Страшно мені!.. Убить?.. Ні, ні, ні1„ Убить, а потім утекти… Куди
втекти?.. Зараа втекти?
І вони завтра звінчаються… Люди все знають… Мене осміють… Ні,
раз мати породила-не двічі й помирать!.. (Підходить до Семена і удає з
себе спокійного). Це я тебе кликав. Чого ж крадешся, мов той злодій?
Бач, як ти загордував, що мене й не кличеш на сватання…
Семен. Тебе на сватання? Ти б таки й пішов? Окрім того, мені сказали,
що тебе і в селі нема…
Микита. Адежя був? Ти знаєш, де я був? (Бере
Семена за груди).
Семен (відпиха його). Що це ти, здурів чи п’яний? Микита. Здурів?! Я
питаю тебе: де я був? Де я
був? (Знову ухопив його за груди).
Семен. Та відчепись ти від мене! {Відкида його).
Чого тобі треба?
Микита. Ти ще й штовхаєш мене? (Хапає його за горло).
Семен (пручаючись). Це розбій!
Микита. Ні, я шуткую з тобою! (Виймає в кишені складеного ножа).
Іван (хутко схопив Микиту за руки). Постривай! Не втнеш, Аврам,
Ісака, бо коротка шпага!.. Хлопці, сюди! Е, брат, шутки-шутки, а хвіст
набік! Хлопці, сюди!.. (Крутить Микиті руки).

ЯВА 11
Ті ж, парубки, дівчата, музика, старости, Одарка, Маруся і народ.
В с і. А що тут таке?
І в а н. Ще й питають! Поможіть-’бо вв’язать, <ю “пручається!
В’яжуть Микиту.
Бач, до якого ума доводе горілка!
Микита. Пустіть мене! За що ви надо мною знущаєтесь! Луччс -втопіть
мене або вбийте! Собаки! Іроди! Катюги!..
Маруся (з жахом). Микито, Микито! Що ти наробив?!
Микита. Геть г очей, гадино!.. (Шяоака ногою ніж). Семене, заріж
мене, бо ти моїх рук з*е ждеиеш!..
Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Через три тижні. Середина Семенової хати. Все збіжжя новесеньке, хоч
і не багате.

ЯВА 1 Зачепиха сидить на печі, Одарка коло печі.
Одарка. От бачте, бабусю, які-бо ви недобренькі! Скільки вас не
просю, скільки не благаю, щоб навчили мене старосвітських пісень, а ви
все не хочете. Помрете, то й пісні з вами помруть.
Зачепиха. І нащо тобі та старовина? Тепер всюди вже співають нових
пісень або ж московських… Така вже тепер, бач, поведенція стала, що
старе, то те ніби й непотрібне!
Одарка. Як кому. Іншому стародавнє до вподоби, а іншому новина.
Зачепиха. І тобі однаковісінько! Тепер вже все пішло навиворіт…
Хіба я не бачу?! Що ж, чи скоро там твій обід поспіє? Може б, я тобі що
помогла?
Одарка. Отакої вигадайте! Ви й рогача не піднімете! Вам тепера тільки
казок казати та скубти пір’я ото ваша уся й робота. Коли пісні не хочете
співати, то хоч казку кажіть!
Зачепиха. Казку? Я й до завтрього ні одної не нагадаю… Усі
позабувала… А що-то я їх знала! А пісень, пісень, мабуть, і за тиждень
не переспівала б!.. Мій батько був з запорожців! Господи! Як почне,
було, розказувать про ту войну,- волосся догори піднімається. Ох, давно
те діялось… (Заснула).

ЯВА 2 Ті ж і Маруся у вікні; вона розчіпчана.
Маруся. Чи живі ще? Чи ще не задавило вас щастя?
Одарка. Заходь в хату, сестричко! Від самого весілля ти й очей в хату
не навернула. Спасибі, що одві-дала! (Убік). Вона немов непритомна…
Маруся. Не дякуй, голубко, доки нема за щоі А може, я заступила тобі
сонечко, то я й відступлюсь від вікна, бери вже й весь світ сонця до
себе!
Одарка. Ти щось чудне говориш!..
Маруся. Я прийшла до тебе за позикою. Уділи, сестрице-багачко, і мені
свого талану, бо в тебе його повно, як одежі у злидня; у щасті ходиш,
щастя топчеш, щастям умиваєшся, щастям укриваєшся!.. Ха-ха-хаї Там тепер
у волості роздають талан, твій чоловік набрав повен запіл! Ха-ха-ха!
Одарка. Бабусю, що вона таке говорить?
Маруся. Твоє щастя-полова! Доки вітру нема, воно й держиться купи, а
вітрець подихне – і полову як язиком злизало!.. Позич же мені хоч
частину того, чого і в самої бракує… Ха-ха-ха! Ох, яка ж ти щаслива!..
Кличте і нас на веселі сльози, і ми з жалю потанцюємо!.. (Зареготала і
пішла).
Одарка (побігла до баби). Чуєте, бабусю, що вона звіщує? Ох, страшно
мені!.. Я речей її не зрозумію… Про які вона веселі сльози говорила?
Певно, таки стеря-лася вона… Вона так страшно реготала, що й досі той
регіт лящить і вчувається мені!.. Чи не подіялось чого з Семеном?
Здається, вона нічого такого страшного не сказала. Чого ж я уся тремтю?
Чого ж на серцеві у мене ніби похолонуло?..

ЯВА З

Ті ж і Семен (засмучений).
Одарка. Ось і Семен вернувся! А я тут без тебе мало не вмерла! Бачиш,
і досі мов пропасниця мене б’є!..
Семен мовчки сідає за стіл.
Що це з тобою, мій голубе? Чого так засмутився? Голова болить? Чому ж
ти не обіймеш мене, не приголубиш?..
Семен (обійма її). Я?.. Ох, боже милий! Твоя свята воля!
Зачепиха (прокинулась). От і гаразд, що ти, Семене, вернувся. А я
задрімала, і сниться мені, буцімто у церкві стою. Ох, господи
милосердний! Завтра великий празник. Сходіть, діточки, до церкви та
помолітесь господеві… І я пошкандибала б, коли б здужала…
Одарка. Я тобі, мій голубе, завтра щось таке гарне, гарне подарую…
Вгадай що? Не кажіть, бабусю! (Біжить до скрині і виймає вишивану
сорочку). Бач, яка гарна!
Семен схиля голову до столу.
Семене, та що це тобі подіялось? їй-богу, я заплачу!.. Семен (тихо. в
голосі чутно сльози). Що ж? Так, стало бить, мені на роду написано!
(Співа).
Ой годі журитися,
Пора мені женитися;
Візьму я чорнявую,
Ще й личеньком білявую. Вона гляне оченьками, Моргне чорними
бровами,- Моє серце звеселиться! Пора мені ожениться!
Гей, восени оженився,
А весною зажурився, Записали у солдати,
Треба жінку покидати… Плачуть карі оченята, Сохнуть, в’януть
бровенята. Тяжко мені дивитися!.. Нащо ж було женитися?..
Одарка. Йому, бач, співи на думці, а до мене й не забалака!.. Чим я
тебе прогнівила?..

ЯВА 4 Ті ж і Іван. Іван. Здрастуйте! Помагай біг вам “а все добреї
Одарка, смутна, відходить від Семена і стає біля печі.
Чого це ви всі мовчите? Поглухли, чи що? Здрастуйте, кажу вам!
(Помовчав). “Милості просимо сідати!” Спасибі, сядемо!(Сіда).
Одарка. Сідай у нас, Іване!
Іван. Тоді просиш, як сам сів. Здрастуйте, бабусю!
Чи ви ще підскакуєте?
Зачепиха. Підскакую: з печі до долу, а з долу на піч.
Іван. Сором же вам! Такі молоденькі, що тільки б танцювати, а ви все
на печі… Злазьте мерщій та потанцюєм!.. (Танцює і співа).
Ходить гарбуз по городу, Питається свого роду:
“А чи живі, чи здорові Всі родичі гарбузові?”
Виліз ведмідь на бузину, Сказав “кукаріку!”. Як у тебе, так і в мене
Брови на шнурочку. А з городі бузина, А в Києві дядько;
Тим я тебе полюбила, Що на п’яті перстень.
Чого-бо ти журишся, Семене! Ще гірш бува!..
Семен (схопився). Ох, Іване! Не кажи! Нехай Одарка доки не зна… Я
сам їй потім скажу… Ох, Іване, за що, за що на мою голову таке горе?
Одарка (з ляком). Та що там таке?
Іван. Дуже цікава! А я й забув вам розказати… Чи ви чули про
Микиту? Якийсь міщанин розказував сьогодні біля шинку, що, каже, бачив
його аж під Києвом. “Дивлюсь,- каже,- йде шляхом; я й спитав його: “Куди
бог несе?”-”Куди очі,-каже,-втраплять!.. Кланяйтесь там,- каже,-
батькові й матері і скажіть їм, що вже на цім світі ми не побачимось.
Нехай,- каже,- не нарікають на сторожу, буцімто я її підкупив; мені
принесла терпуга одна дівчина, я перепиляв риштування у хвурдизі та й
втік…” Та ви, бачу, й не слухаєте мене? (Підійшов до Семена). Семене,
дай сюди руку. (Бере його руку). Жаль жінки? Дуже жаль? Еге! Аж сльози в
очах заблищали…
Семен. Ох, Іване, коли б ти заглянув у мою душу!..
Іван. Видко, братухо, й по очах. Страшна салдат-ська шинеля?!
Одарка (учувши це). Ох, матінко! Доленько моя злая!.. (Ридаючи,
біжить до Семена й падає йому на шию). Боже мій, боже мій, на кого ж ти
мене покинеш?
Зачепиха. Що там таке? Чого вона голосить?
Іван (зрушений). Та вона здуру, бабусю! Бачте, Семена назначили у
некрути.
Зачепиха. Ох, лихо моє тяжке!.. У некрути?.. (Голосить).
Іван. Отак заспівали! Це неначе над мертвяком!.. Та вгомоніться, та
послухайте сюди! 1-і, заголосили! Та слухайте-бо! Ну, коли не хочете
слухати, то я буду розказувать з горшками! Так слухайте ви, горшки, і
ви, кочерги! Назначили Семена у некрути, а я, як почув це, та й кажу
собі: у його жінка молода, а у мене ні жінки, ні хатинки!.. Нехай же
Семен зна, що є у його вірний і щирий побратим Іван; піду я за нього в
москалі!..
Семен і Одарка (здивувались). Що ти кажеш, Іване?
Іван. Та це я з кочергами балакаю. Еге, та й кажу: піду я за нього в
москалі!..
Семен і Одарка кидаються до Івана.
Семен. Опам’ятайся, Іване! Моє лихо, мені й одбувать його!..
Іван (кричить). Мовчи!
Семен і Одарка обіймають його.
Та ну вас! Ще звалите з ніг! А ви думали, що Іван вас тільки так
любить? Що Іван тільки вміє брехати?.. Так, брате Семене? Ти мені став
як замість батька!.. Ніколи і ні в чім ти мене не скривдив, від тебе я
ніколи лихого слова не почув. Знай же й ти, що у Івана під оцією драною
свитиною є серце, гаряче серце! (Чапко втира рукавом очі і сміється
крізь сльози). Дурні очі, почали плакати!..
Семен і Одарка (радіючи). Іване, брате, Друже!.. Товаришу вірний!..
Іван. Сухий, немазаний!.. (Втира очі). Ач розплакалися! Ще
посліпнуть, диявольські очі! Давайте ж хоч горілки абощо! (Сіда за стіл
і бадьориться).
Семен і Одарка пеклуються і подають горілку і закуску.
Зачепиха (хлипа). Спасибі тобі, мій синочку! От ‘ і кажуть, що
товариство перевелось!
Іван. То ну-бо вже, не хваліть, а то перехвалите на один бік! Не
рюмсай-бо, Одарко, та давай швидше по чарці, а то й я знов заплачу!
Одарка частує його.
Прощай, парубоцтво! Прощай, моя латана свитино! Прощай, моя пошарпана
доле!.. Е, та й бравий з мене буде москаль! Бережись, душа, потоп буде!
(Випива). Не бере, зовсім не бере! Лий, Одарко, ще! Прощай, розуме!
Завтра побачимось! (Випива). Давай хоч заспіваю наостанці… (Співа).
Гей, шпориш, шпориш по дорозі, А бур’ян по обнозі,
Гей, та немає правдоньки ні в кому, Да тільки в одному бозі…
Гляди ж, Семене, і ти, Одарко,- як побачите коли сиротину, то
пошануйте й нагодуйте її, як батько дитину. Сироти – то моя рідня! Я за
ними повсякчас пеклувався і побивався, я плакав з ними… Плакав-та й
тільки! Не забувайте мене, мої любі!
Семен і Одарка. Нехай господь од нас одсту-питься, як ми тебе
забудемо!
Іван. А як трапиться у вас зайвий карбованець, ви й пришліть його
мені, я зараз вип’ю, щоб світ мені замакітрився…
Семен. За це не турбуйся, брате!
Іван. Багато не треба, а так, коли-не-коли карбованця або й два! Еге,
стривай, аж ось коли діждусьі Слухай, Одарко, виший мені сорочку! Бо в
мене ще зроду-віку не було вишиваної сорочки.
Семен. Одарко, ти мені дарувала оцю сорочку, подаруй краще її
Іванові!
Одарка (подає Іванові сорочку). Нехай тобі буде на спомин!
Іван. Оце так гостинець! Та як же гарно вимережена! За такий
подарунок годиться й поцілувати!
Одарка (цілує його). Чому ж і не поцілувати?
Іван. Ну, та й поцілувала! Неначе вогнем опеклаї
Семен. Од щирого серця!
Іван. А ти, Семене, не дрімай,- частуй!
П’ють.
Семен. Чи в пам’ятку тобі, Іване, як ми ще за кріпацтва втікали у
Басарабію? І тоді прикажчик хотів нас покропити різками за те,, що телят
упустили в шкоду. А пам’ятаєш, як ми, було, в Акермані ховаємось по
ровах та по плавнях, як, було, наїде становий! Зазнали ми тоді горя!..
Іван. Ех, лихо, лихо! Коли ти нас перестанеш няньчити? Хоч би ти на
времня покумалося з багачамиї..
Голос за вікном: “Семене, а йди до волостії”
О. бач, вже й знову прислали! А що, тьохнуло серденько? Ну, вип’ємо
ще та й ходім.
П’ють.
Гей, п’є козак, п’є,
Бо в козака гроші є,
Гей, за ним, за ним ненька старенька
Дрібні слізоньки ллє.
А за мною ніякий біс і сльозинки не проллє. Вставаймо та ходімі
(Палива чарку). Будь здоров, сволбче, коли ніхто не хоче! Прощавайте до
якого часу!
Одарка хоче обнять його.
Постривай, ще вспіємо попрощатись! Ще не одну кварту осушимо, доки
лоба забриють.
Одарка. Приходь же до нас обідати.
Іван. Хоч і не проси, то прийду. (Танцює і співає).
Ой їхав я поза током,
Зустрів дівку з одним оком,
Така гарна, така гожа,
Побий її сила божа.
Ой їхав я із снопами, Сидить дівка під копами;
Я на неї задивився – Мені віз поломився…
Ой не жаль було б воза,
Коли б дівчина гожа,
А то руда та погана,
Та й та воза поламала.
“Сватай мене, козаченьку, Бо мій батько багач:
Сім пар волів на оборі, Ще й в намисті дукач”.
Чорти бери, дівчинонько,
З твоїм батьком багачем, Все придане поздихає,
Ти погана з дукачем!
Не дивуйся, дівчинонько, Що я упивався,
Бо мій батько пивав сладко, Я ж у нього вдався.
Не дивуйся, дівчинонько,
Що я такий вдався.
Мого батька повісили,
А я одірвався!”
Виходять з Семеном. Завіса

ДІЯ П’ЯТА
Через чотири роки після третьої дії.

ОДМІНА ПЕРША
Середина Семенової хати. Семен і Іван сидять край столу. Одарка
порядкує біля печі.

ЯВА 1
Іван, Се мені Одарка.
Іван (на милиці). Стало буть, отак стоїмо ми, а насупроти нас
неприятель, одно слово: вармія. Скомандували нам; “У штики!”,- ну, вони
зараз навтікача. Ото вскочили й ми в ліс, здоровенний такий ліс!
Дивлюсь, турчин із-за куща ціляє прямо в мене. Пафі А куля над
самісіньким вухом-дзиз! Він баче, що не попав, та драла; я за ним!..
Догнав його та з переляку як шпортонув штиком, так наскрізь і
проколов!.. От пішли ми далі. Коли це чую, щось під коліном неначе мене
циганською голкою штрикнуло. Я зирк, а кров джерелом біжить. Тут я, як
побачив на собі кров, так, як стояв, так і бабахнув об землю… І вже не
пам’ятаю, як і в лазарет мене однесли…
Семен. А страшно на війні?
Іван. Спершу не так страшно, як сумно! Бо, куди оком не скинеш, всі
мовчать. Салдати – як полотно; інший молиться, а інший плаче та просить
товариша подать звістку додому, якщо часом його вб’ють. Дуже сумно! А як
скомандують: “Марш!” – отоді тільки й почуєш, як серце тьохне, а далі
вже й не чуєш його!..
Семен. Замре? От ти тільки розказуєш, а у мене на серцеві холоне й
ніби волосся догори лізе…
Іван. Чого? Скільки, брат, не думай, а прийдеться помирать; так хіба
не однаково: чи дома вмерти, чи на війні? А то горе, як калікою на весь
вік зоставлять…
Семен. І нащо б то воювати!
Іван. Мабуть, треба, коли воюють.
Семен. Звісно, не нам, сліпим людям, відати про ті Діла; але ж, на
мою думку, то краще було б не воювати… А що, мабуть, на службі й
пісень позабував?
Іван. Правда, веселих мало зосталось у голові, а ті,-| що йдуть до
самого серця, то раз у раз так і колупають ] тобі душу… Чи на часах,
було, стоїш, чи походом йдеш – все мугичеш собі яку-небудь пісню і з
кожною піснею згадаєш кого-небудь із наших слобожан… Хто його зна, як
би я й на світі жив, коли б не знав пісень: певно, розпився б або
здурів!.. Та то ж кожен день та все одно та й одно: “На калавур! Тихим
шагом!..” Ляжеш спать, так і в сні тобі здається, що або маршируєш, або
ж ваксиш чоботи унтерові… Як заберусь, було, куди так, що ні жодна
людина не постереже, отоді-то набалакаюсь сам з собою та наспіваюсь!..
Згадаєш, було, своє одиночество, парубоцький вік, свою драну свитину і
гірко заплачеш… Все ж таки тоді ніби краще було! Е, та що вже
згадувать те, що ніколи не вернеться! (Помовчав). Чув я, чув учора,
йдучи селом, від декотрих селян, що ти й геть-то гарний чоловік, що й
людям помагаєш і сиріт не забуваєш… Учувши такі речі, я прямо, брате,
й причвалав до тебе в хату. Вір, братухо, що коли б я прочув про тебе
іншу славу, то вже на цім світі не побачив би ти мене!..
Семен. Чи ти знаєш, Іване, що завтра якраз чотири роки, як ми
побралися з Одаркою; так оце вона й заходилась звечора коло печі, щоб
завтра нагодувати всіх старців та сиріт… Вона щороку обід справля: це
твій заповіт!..
Іван (до Одарки). Ай, молодиця! Оце саме спасенне діло: нагодуй
сироту раз, то бог милосердний, як кажуть, воздасть тобі десятерицею!
Од арка. Бог нам дає хлібець,-то й ми ж повинні з кожним бідолахою
поділитись. Що ж це дівка й досі не несе хмизу? У печі зовсім погасло.
(Пішла з хати).
Іван. Каже: “Повинні ділитись!..” Коли б всі так думали та робили, то
й бідних не було б на світі.
Семен. Хто зазнав на своїм віку горя, у того серце чуле й до чужого
горя… Одначе чи не пора й свічку засвітити, вже зовсім темніє. (Йде до
комина і світить свічку). А що, чи є яка чутка про війну? Чи, може, вже
надовго замиреніє?
Іван. Чого не знаю, про те не охочий балакати..

ЯВА 2
Ті ж, Микита і провідник; згодом деякі селяни.
Провідник. Здрастуйте, з празником будьте здорові! А хто тут соцький?
Семен. Я! А що вам треба?
Провідник. Прийміть орештанта! Насилу довів-Казав же соцькому, що
треба підводу, бо він зовсім не-мощний. Так ні! Веди його, каже,
пішки!..
Семен (бере листи). Ану, Іване, прочитай, що тут написано! Ти ж
хвалився мені, що трохи шурупаєш грамоти. Ану, чи краще від мене тямиш?
Іван (чита). “Отправляється при сьом для водворенія на мєстє
жительства бєглий крестьянін Нікіта Гальчук!..”
Семен і Іван. Микита?
Один із селян. Яж казав, що ця людина мені ніби по знаку!.. Аж це ось
хто!
Микита (змучено). Так що ж, зраділи, що побачили?
Семен. Та як же!.. Я думав, що тебе…
Микита. Нема на світі? Як бачиш, ще не здох! Подякував би
милосердному, коли б був пропав!..
Семен (не знає, що казать). Та як же ти змарнів!.. Тебе й пізнати не
можна.
Микита (скипів). Твоє діло-коли ти соцький,- розписатись!
Семен. Іване, ти ж тямиш грамоти, то розпишись.
Іван розписався, провідник пішов.
Що ж, як ти тепера, Микито?..
Микита. Зрадіють, мабуть, батько та мати… Певно, з радощів не
знатимуть, де й посадовити свого сина!..
Семен. Та, може б, і справді зраділи, якби… Хіба ти й досі не чув?
Микита. Що таке?
Семен. Батько ж твій помер ще торік, а мати оце У петрівку.
Микита (мов приглушений). Померли?.. А хата?.. А худоба?..
Семен. Усе рішили! Як пішов ти з села, то, либонь, через місяць, а
може, й більш Маруся збожеволіла й, не тямлячи себе, підпалила вашу
хату, а сама десь помандрувала, та й чутки про неї нема. Ото як згоріло
усе, батько твій почав пити; пропив усе дотла, а далі й сам помер… А
мати наостанці жила у мене; та бог його зна, чи їй пороблено так, чи
що?.. дуже хворіла, а потім і померла…
Микита (схопив себе за голову). Обоє померли? “Усе рішили”? Так чому
ж хоч с&кітри не зоставили, щоб було чим зотнути мені голову! Нащо ж
мене сюди привели? На глум людяти? І так вже я чотири роки, як той пес
голодний, валявся попід чужими діияами’1

ЯВА З Ті ж і Одарка.
Одарка. Ох, горенько моє! Це ж Микита! Сердешний!.. Боже мій, боже
мій!
Микита. Пізнала?.. Чого ж ви дивитесь на мене? 1 Плюйте ж на бродягу,
камінням у нього жбурляйте… Жахайтесь його, як чуми! Тепер тахто вам
не заборонить і вбити мене!.. Тепер ви сміливо можете помститись на
мені!..
Семен. Ось послухай, Микит(r), що я тобі скажу! Микита. Ну?
Семен. Коли ж з тобою і балакати сграшво…
Микита. То й не балакай!
Семен. Ти такий гордий, що й -пвоподь тебе знає.
Микита. Гордий? Злидень я, обшариавець, старець!.. Гордий! Собака,
котру пірогаяявігь, я:к дармоїда, з двору, швидш знайде собі
пристановище, ніж я… Правда, що є чим гордувать!..
Семен. Слухай же! Поки там що вдіємо, зоставайся ти у мене!..
Микита (мов опечений). .У тебе? Щоб та щодня попрікав мене шматком
хліба!
Одарка. О, хай бог боронить нас!
Семен. Я ні над чиїм горем ніколи не сміявся; в якого ж побиту стану
зяущатиоь над тобою?
Іван. Ех, Микито, Микито! Довго я мовчав, та вже так приходиться, що
й мені треба -сказати слово! Чорти батька зна що вигадуєш! Таке верзеш,
що й купи не держиться! Та отже тут і люди .стоять, даші -селяни; спитай
їх, нехай котрий з них скаже, чп зможе Сем-ен попрікну-ти кого шматком
хліба? ;
Селяни. О ні, за це гріх сказати.
Семен, Забуде брате, те, що колись було; нехай те лихо пливе за
водою!
Микита. Забути? Ні, скоріш, перестане серце битись у грудях, очі мої
не зглянуть на. світ сонця, ніж я забуду, що я був і що я тепер!..
Одарка. Перестань, Микит(r)! Вір. моєму слову, що ми тебе
при’вітае-мо, яж рідного!
Микита мовчить, схиливши голову на груди.
Ти мовчиш?
Іван. Ну й кляте ж у тебе серце, Микито! Одарка. Бачить бог, як мені
жалко тебе, Микитої
Як мені тяжко дивитись на твоє безталання, сердешний!
(Плаче).
Микита (довго мовчить, далі ледве промовив). Ну, робіть зо мною, що
хочете!
Семен, і Одарка (весело). Отак би й давно! (Простягають йому руки).
Іван. Я тепер з радощів аж затанцюю! (Приспівує й танцює).
Га-ндзю, Гандзю кучерява, Де ти в біса ночувала?..
Ой-ои-ои, кляте колшко, як запекло!
Микита заридав і влав на лаву.
Завіса

ОДМІНА ДРУГА
В тій же хаті. Микита лежить на печі, зодягнений в чисту сорочку;
Семен спить біяя столу, на лаві; Одарка на полу; Іван долі, білї
печі, на соломі. Гич. Хату деколи освічує промінь місяця.
Микита (зітхає І стогне; скільки разів підводить голову і ніби
прислухається, мовчить. Через велику хвилину підводиться). Поснули!..
Вони щасливі, їх доля сміється, їх доля дбає; а я, мов проклятий, мов
матір’ю проплакадий, ні на хвилину не заспокою свого замордованого
серця!.. Втекти звідціль, втекти якнайскоріше!.. Завтра… Сжт за очі
звідціль! Щасливі!.. За віщо ж їм судилося те щастя? Де ж моє щастя, де
ж мої сили? Стратив я їх, блукаючи в степах безкраїх, в байраках
темних!.. У тім, що минуло, були сили, миготіло й щастя.^. Щастя? Чи
знав же я його? Чи був я коли щасливий? Ні, ні!.. Я знав горе, одне
горе!.. А втім, що буде, окрім кривавих сліз, окрім безкрайого страшного
горя, нічого не видко!.. І не приспиш його, того горя, не перебредеш
його!.. Нема у мене ні батька, ні неньки… Одну душу рідну – і серце
моє, може, спочило б… Нема ні брата, ні сестри! Страшно, страшно!
Один, один, як билинка на голім полі! Всьому мирові світ сонця надає
надію, а мені воно ніби сліпить очі, гноїть мою душу… Настане день – я
його клену, а ніччю нуджусь, чому не світає!.. Все в мені поламане, все
пошматоване!.. (Мовчить. Довго стогне, а далі знов встає). Огидло,
остогидло мені моє життя. Та не маю сили вкоротати собі віку! А навіщо
жить? Задля кого?.. (Задумався). Ох, нене ж моя ріднесенька, нащо ти
мене породила? Краще б було мене маленьким утопити, струїти, ніж маю я
без спочивку страждати!.. Куди ж я тепер подінусь? До кого прихилюсь?
(Замовк). Де я? Ні, це сок’.. Як воно так сталося, що я прихилився до
благання мого ворога?.. Я у Семена в хаті? Ні, я сплю! Щоб я бачив
Одарку, бачив Семена, Івана… і серце мовчить?! Ні, я не сплю, я
вмираю!.. Боже, боже милий! (Падає навколішки). Давно, давно я не
молився тобі; тепер хочу молитись тобі, хочу благати тебе!.. Без краю,
без спочивку благати!.. Ох, не вмію я, забув молитись! А мені так багато
треба благати! Чи вже в тебе, милосердного, щедрого, бракує задля мене й
тієї частини талану, що має комашка маненька?.. Нащо ти примушуєш мене
скорятись нікчемній долі, примушуєш вклонятись тому, хто відо-рвав у
мене половину серця? Чи, може, я аж надто мав того талану і занедбав
його? Де ж мій талан, боже? Кому ж ти його, боже, віддав? Де ж твоя
сила, милосердний? Я ремствую, я нарікаю на тебе!.. За що ж ти одному
даєш долю за долею, а у мене все одіймаєш?.. (Довго плаче, далі
схоплюється). Не хочу, не хочу тобі я молитись! Я давно вже запродав
душу свою дияволові!.. Сатано пекельна, де ж ти? Допомагай же мені
швидше! Я за чуже щастя здихаю, караюсь, іду в домовину! Не хочу я в
домовину!.. Я хочу жить, але не людським, а пекельним життям! (Шукає під
полом). Тут десь я її бачив, тут! Де вона?.. Нема!.. Темно!.. І ти,
місяцю, зрадив мені?.. Де ж ти, бурлацьке сонце, чого захмарилося? Світи
ж, світи, зраднику, уостаннє, а там хоч і навіки заховайся за хмари!.. .
, ….
Проміння на той час освічує хату.
(Побачив під полом сокиру). А, осьдечки вона! Радій, помсто, лютуй,
серце! (Підкрадається до Семена).
Семен (крізь сон). Бог з тобою, Микито!.. Братом рідним ти мені
будеш…
Микита. “Братом”! (Сокира падає з його рук). Свята, свята душе!..
(Прожогом кидається до дверей, ухопився за одвірок і мовби зомлів).
Боже, боже милосердний! Прости!.. Свята душа!..
Іван (прокинувся). Хто це по хаті ходить? (Засвічує свічку). Це ти,
Микито? (Підходить до нього). Що це з тобою подіялось?
Микита (хапає його руку). Цить, цить!.. Не буди Семена!.. “Брат”!
Чуєш: “брат”!.. Не буди ж його!.. Споглянь на мене, я вже мертвець…
Зв’яжи мене, задуши!.. Я не пручатимусь… Чуєш, я вже мертвець!..
Пташка малесенька крильцем зачепе злегенька, і я звалюсь, як сніп…
Бачиш он сокиру? Візьми ж її, зотни мені голову, тільки не кажи
Семенові!.. (Шепочучи). Свята, свята душа!
Іван. Микито, Микито, що це ти задумав? Чи вже ж ти забув, що бог
милосердний є на небі, котрий все це бачить?..
Микита. Цить, цить!.. Мовчи!.. Не гомони!.. Молись скоріше господеві!
Він вчує твою молитву і обернеться до твого благання! А я боюсь підвести
очі… (Припада до його грудей і важко диха). Одарко, Одарко!.. Нащо ти
так любо глянула мені в вічі? Ох, задави ж мене, Іване! Бачиш ондечки
сокиру? Дивись, як вона блищить!.. Я одвертаю від неї погляд, а вона ще
дужче лисниться перед очима… Розумієш, куди мене нечистий вів? Я звір
лютий, скажений!..
Іван. Вгамуй своє серце, бідолаго! Бачиш, господь одвів тебе від
гріха! Молися ж йому, милосердному.
Микита. Не вмію я молитись! Не вмію і не насмію!..
Іван. Зоставайся, кажу тобі… Нащо людям показувати своє горе, коли
у них і свого до пропасті. Якби зібрать сльози усіх таких бідолаг, як ми
з тобою, то можна б було увесь світ затопить!.. Кого ж ти хочеш
здивувати, розжалобить своїми слізьми? Люди байдужі до сирітських
сліз… Ти не злодій, не душогуб!..
Микита (вхопив його за руку). Мовчи, мовчи!.. Дивись, дивись!..
Ондечки нечистий простяга до мене свої залізні пазурі… Перехрести
мене! Заховай, заховай мене від його пекельного погляду!..
Іван. Тобі знов невіть що ввижається!.. Заспокойся!..
Микита. Ходгм, пора… Ходім туди мерщій!.. Туди, на кладовище, до
батька, до неньки… Ондечки кладовище!.. А на батьковій і неньчиній
могилі і хреста нема!.. Бачиш? Треба попрощатись, поблагословитись в
далеку дорогу… Помру в степу; ніхто не побачить, ніхто й не поплаче…
Прощай, село, колись рідне! Прощайте, батьківська і неньчина могила…
Прощайте всі… Прощай, Одарко!.. А ти чи згадаєш коли бідолашного
Микиту?.. Ох, як тяжко вимовити уостание: “Прощай, Одарко!..” Орли

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве