Марко Кропивницький. “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”

Драма в 4-х діях і 5-ти одмінах.

ЛИЦЕДІЇ;
Олексій Дмитрович Ворфівв, поміщик, капітан в одставці, літ 65.
Наталя Семеиівна. йоло жіяка. Борис, син їх.
Владимир Потре в дів Горнов, студент агроном, приятель Бориса.
Антон Завада, бувший кріпосний.
Оксана, його дочка, на 19 році.
Максим Хвортуна, бувший кріпосний, стрілець
і швець.
Степан Кугуті
парубки.
Охрім
Гордій Поваренко, городянський швець.
Скубко, писар.
Текля
Соломія
дівчата.
Катря
Парубки і дівчата.
Діється між 1862-1865 роками.

ДІЯ ПЕРША
Вид села. Став, гребля, млин і т. д.

ЯВА І
Текля, Соломія, Катря і дівчата.
Катря, О сестрички, матіночки, куди ж ми оце забрели? Тут так
страшно.
Текля. Тю, навісна! Чи не страмрвище! Та осьдечки ж слобода. Сотні
ступенів не одійшли від хати, а їй це здається вже за край світа,
Соломія. Воно таки й справді смерком тут небезпечно. А все ти,
Текле,- ідем та ідем, а ми за тобою, як вівці за цапом; рт” їй-богу, що
правда. Задля чого ти нас сюди завела?
Текля. Тут буде на греблі дивої
Дівчата, Яке диво?
Катря. Кажуть люди, що у тім млині щоночі мелють.
Текля. Брехня; правда, що мелють, тілько не щоночі, а проти великодня
та проти зелених свят. Батько мої самі бачили.
Катря. Ох, не розказуй же, сестричко!
Текля. Мої батько бачили і тих, що мелють, бачили своїми очима. Такі,
кажуть, чорні-чорні, аж вилискуються, а з очей та з рота полум’я так і
палить…
Дівчата. Годі-бо тобі плескати!
Текля. А ондечки та скеля, біля котрої позаторік чумак утопився.
Дівчата. Почала вигадувати.
Текля. Я бачила, як його й з води витягали, такий синій! Ходімо, гей,
дівчата, аж туда. А глянь, Катре, що то пливе?
Соломія. От таки намоглася полохати? Глянь, Катря аж тремтить.
Текля. Великий мені клопіт.
Катря. Бо коли б тобі таке трапилось, як мені.
Текля. Що таке, розкажи.
Катря. Страшно розказувати. За мною оце проти середи бенеря
гналась…
Текля. Чи й справді? Стривай, бесурко, дасться тобі узнаки та бенеря!
Давайте скупаємось, дівчата!
Дівчата. Отакої ще вигадай!
Соломія. Хіба не чула, що тут по захід сонця раз у раз водяник
бовтається?
Текля. Я водяника не боюсь.
Дівчата. Не бійся, та стережися.
Текля. Пхи! Отже навдивовижу вам буду його дратувати.
Водяник, водяник,
Дам тобі медяник, Покажись із води
Аж до півбороди.
Охрім. Ось я зараз!
Дівчата побігли.

ЯВА 2 Входить Охрім.
Охрім. Ач, як дременули урозтіч, неначе ті кози. Тю-тю, навісні!
Верніться-бо сюди! Це я, Охрім!
Текля. Чи й справді то ти, Охріме?
Охрім. Та уже придивись. Водяник же, звісно, з бородою і увесь в
куширі.
Текля. Справді, це Охрім.
Соломія. Оце ж нехай тобі всячина, як ти нас налякав. А Катря то мало
що не зомліла, от єй-богу, що правда. Заспокойся-бо, це ж Охрім, ось
придивись!
Катря. Ох, дух мені зовсім забило.
Охрім. І вигадають же чорт батька зна які виграшки – одна одну
полохати.
Катря. Це ж все Текля намоглася.
Текля. Навіщо б мені здалося тебе полохати?
Охрім. Це вже я знаю навіщо.
Текля. Справді? Ох, який же ти догадливий.
Охрім. Та не поможеться.
Катря. Я вже й не знаю, що я тобі, Текле, заподіяла.
Бусурменко.
Охрім. Як що? їй всі дівчата заважають: теперечки ти зо мною стоїш,
учора і позавчора теж стояла. Ну, а це їй голки у печінки.
Текля. Ой який же хорошун! Ох, рятуйте, сестрички, бо збожеволію від
заздрості!
Охрім. Ой не регочи, ой не скаженій. (До Катрі). Чого-бо ти й досі
тремтиш?
Текля. Приголуб її та міцніше притули до серця, то вона зараз і
одійде.
Охрім. І приголублю, Я тобі ж що?
Текля. Аж нічогісінько! Сьогодні пригорнеш її, завтра другу, а там
третю.
Охрім. Що ж то я такий хвойдник чи дурисвіт?
Текля. Розжуй, коли зуби цілі. Утри слини своїй кралі, бо ондечки які
сережки попустила через губу.
Катря. Сама ти слинява.
Охрім. Плюнь ти на неї.
Текля. Заплач, тонкослізко.- Гляньте, сестрички, яка гарна пара
стоїть, мов намальовані. А вона? Вона – як рожа.
Охрім. Відсахнись ти, сатано! Чого ти в’язнеш до дівчини?
Текля. А вона тобі вінчана, чи як?
Охрім. Хоч вона мені й не вінчана, а тебе я й без попа поблагословлю
сьогодні по потилиції ”
Текля. Руки покорчить, ось що!
Охрім. Тьфу!
Текля. І тобі тьфу!
Охрім. (Котрі). На насіння!
Текля. Дай же й мені.
Охрім. Під церкву з довгою рукою.
Текля. Ой які ж дорогі гостинці! Аж у печінках мене лоскоче від
заздрості!..

ЯВА З
Степан. Бач, куди їх лихе занесло! А все це Текля керує! Ото вона за
тобою, Охріме, так зорить, певно, постерегла, що ти пішов у Купріянівку,
так вже й назустріч тобі вибігла.
Охрім. Хай вона пропаде, анахтемаї Текля. Може, й зорила, доки дурною
була! Охрім. А тепер порозумнішала? От і слава богу, Що хоч одною дурною
менш буде на селі.
Текля. Не печалуйся! Дурний заступив порожнє місце.
Охрім. Ну й дівчина! Настояще срібне золотце!..
Текля. Іяж кажу, що настояще!
Гордій. Довольно остроумная баришня.
Степан. А чи по знаку, дівчата, вам оця проява?
Дівчата. Хто ж це?
Текля. А я відразу пізнала: це ж Гордій Поварів.
Гордій. Он і єсть, Гордій Микитович! Я січас толь-| ко што з города
прикатіл з колокольчиком. Моє поште ‘ ніє, баришні.
Текля. Благодаримо вас!
Дівчата. Що? Поштеніє, баришні?
Гордій. А то как же? Ну, мамзелі, когда желаєте| по-німецькому. Без
привєту, как отвєту бить нельзя. ‘і У нас у городі, значить, как
зберуться на проминаж, чи, по-вашому, на вулицю, січай один другого за
руку:
“Моє поштеніє”. І з баришнями такой точно хвасон. Ну, у вас на
деревні совсєм другой порядок! Так недаром же сказано: “Деревня как
деревня, а город как город!”
Текля. Від наших парубків навряд чи діждешся городського звичаю! |
Охрім. Ні, у нас як людині – то і людське, а сви-ві-то і честь
свиняча!
Гордій. Позвольте на спор об етіх словах! На ка-кой счот ви ето
отдираєте, еті самиї категорії? І
Степан. Мели, бісе, чорт тебе второпа!
Дівчата. Сидів би там з своїми мамзелями у городі. ^
Гордій. Вот так порадошноє воспитаніє; как поєду в город, в тот же
секунд об’ясню всєм кавалерам і баришням, што какая, значит, глупая
політика на де-,| ревні. |
Охрім. Чого ж це ти притютюрився до нас?
Гордій. Такой я імєл свой каприз, штоб прієхатьд желал повидать
тятеньку, маменьку і прієхал.
Охрім. Тут тебе тілько і бракувало.
Гордій. Нєчаво некстаті задаваться, нєчаво наводить тєнь на глянц.
Ми, пожалуста, сами с усами, толі ко вот нос не оброс.
Степан. Перестань вже белькотати.
Гордій. Я не белькочу, а перед всяким смєло могу оправдать свой
хвантаж. Я превзашол, слава богу, увесь термін по шведському званію, так
і у разговорах усякому носа утру, не то што. Может бить, ви сумліваєтесь
у моєм значенії, так я хоч січас в заклад об моєм положенії. Я імєю
атестат, што можу ботинки на корках і на двойной подошві. Та хоч на
американськой, так не іспу-жаємося! Вгодно, так і бакфорти по новому
хвасону. Я не холомидник какой!
Степан. Тебе возом, чи як, зачепили?
Гордій. Я об’явленіє вам роблю, што я не какой-небудь жулик, а
мастерной человек, во што! Ви гньоте на то, штоб баришні ваші панімали
аба мне напротив і даж’е с насмєшкой, ну ми тоже можем говорить не
похуже.
Степан. От розпустив губу!
Гордій. Как ви не панімаєте городського разгово-ру, то я при етом
случаї не причиною; вот вам і вся про-цедурія. От баришні ваші, так я
так панімаю, што оні мой разговор можуть об’яснить, правда? І баришні
мовчать? Вдивительно. Вот так воспитаніє!
Катря. Куди ж нам до городянок рівнятись?
Текля. А, звісно, такій, як ти, то зась! А я так все зрозумію, що
вони говорять.
Охрім. Де ж пак тобі не зрозуміти? Ти якраз городянкам під масть!
Вона у нас, Гордію, уміє через губу кашляти!
Гордій. Кажется, Катерино, по батюшці, звиніть на том, не вспомню. Ви
вдивительно покрасівєлі! І потому, между протчим, позвольте вам
рекомендовать меня!
Катря. Ох, сестрички, що ж це він знову забелькотав?
Охрім. Та ну, либонь, ти не в ті взувся!
Гордій. Почему? Пойміте одно только, что я для новознакомства хочу
рекомендовать себя.
Охрім (бере його за шиворот). Та кажу ж бо, що не в ті взувся! Та що
це на тобі за одежа?
Гордій. Кажется, понять можно: гедзет, алібо, по-вашому,
по-деревенському, допилет. Обнаковенний фасон на городських кавалерах.
Охрім. А й пристало тобі, як корові сідлої Чепурний, як свиня в дощ!
Степан. Це ж той каптан, що зветьсяі пусти-вирвусь!
Гордій. Не завдавайтесь на мелкіе макарони, бо лапша з карманов
сиплеться!
Охрім. Пам’ятаєте, братці, на Великдень німець ходив по селу з
каплями, якраз у такій кацавейці?
Гордій. І што вам на ето дурачество об’явить? Болвани, одно слово,
болвани. По-вашому, я должен вді-вать свитку або вишивану рубашку? Не
доставало іщо дурацький каприз іміть, штоб еті самиє глупості пані-мать?
У нас титул, штоб рубашка з манишкою калінко-ровой або ситцева, зонтик в
руки і щоблети або бакфор-ти на рипах. А без етіх документов в хорошую
кумпанію не пожалуєте.
Охрім. А чоботи, а чоботи, тю, дивись! Гляньте, хлопці, на його
закаблуки! І як він ніг не пови-верта?
Гордій. Тогда только сапог і імєєт свой настойщій титул, когда подбор
високий і сточений на нєт, штоб слєд од подбора бил не болєє
двухгривенного! Как сапог у подйомі какурат, так бон і імєєт свою
надлежащую державу!..
Охрім. А побіжи, чи здорово заореш носом?
Гордій. Пущай бєгают дураки, но я, кажется, єщо при свойом понятії.
Степан. А що ж, у вас співають парубки, як зберуться на вулицю?
Гордій. Случається, только у нас нєт парубков, а усе кавалери.
Парубки. Ану заспівай якої, може б, ми перейняли.
Гордій. У нас на тверезую ногу це поют.
Охрім. Ач який, звик до могоричів.
Гордій. Пойдьом в питейний, я сам вас вгощу.
Парубки. Та ну-бо заспівай!..
Гордій. Не поймьотє ви романц! Ну вот вам, на-примєр:
Сама я розочку садила,
Сама я буду поливать,
Сама я друга полюбила,
Сама я буду вєк страждать
Охрім. Та це чорт батька зна яка.
Парубки. Ти заспівай нам салдацької.
Гордій. Важна кумерція! Ти їм благородную, а они салдацьку. Вот вже
недаром сказано про деревен-ських хохлов, што мазепи!
Охрім. Ти-бо не будь тим, що моркву риє!
1-й парубок. Кола з тобою по честі, то ти не роби по-песьки.
2-й парубок. Гляди, щоб часом не підборкали ми тобі оції кацавейки!
3-й п а р у б о к. Та й плюндри щоб не тріснули нижче пояса.
Степан. У, вже й розгримались! Ну і чого ви на нього опудились? І не
сором вам? Хіба не бачите, що він навіки дурний?
Гордій. Нєт, кажется так, што я не дурак.
Степан. Мовчи, бо битимуть! У нас, брат, по-простому, так оддубасять,
що аж пір’я сипатиметься.
Гордій. Ну, пусть я буду дурак, но і ви не вочень вумниє.
Степан. Ану, братця, гайда на вулицю, ходім, дівчата, бо сьогодні вже
панича не побачите. ,
Дівчата. Він-таки нам і потрібний!
Степан. Та вже нічого, нічого! Другий тиждень, як панич приїхав
додому, а .вони, сердешні, аж попару не знайдуть, і -
Текля. Нехай вже Оксана витріща на нього свої баньки.
Охрім. Отже була дівка як дівка, доки мовчала, а це вже знову чортяка
штрикнув у ребро.
Гордій. Вот з паничем так я могу нікрторий по-рядочний разговор. Надо
будєт єму рекомендовать меня.
Охрім. Навряд, щоб він зайшов в патяки з таким розумним дурнем.
Гордій. Ми знаєм, што знаєм, а я мало внімаю об-ращенія на ваші
глупие анекдоти – вот што! Вот хотєл вас попоштувать настоящим турецьким
табаком, а тепер понюхаєте.
Охрім. Може, коло турецького лежав?
Гордій. Вєрную правду говорю, што турецький на-стоящий, чесноє слово,
восєм копєєк чвертка.
Охрім. Так дай попробувать!
Гордій. Зачем міня обижаєте і даже дураком називаєте?
Охрім. Тю, він вже і розгнівався! Дивіться, братці, то ж ми у шутки.
Гордій. Порядошние шутки, што чуть до інтересного шкандалю не дошло.
Степан. Справді, добрий табак! .(Курить).
Гордій. А з каково же резонту я буду обманивать? Отже тут і ціна
написана.
Охрім. Дай сюди, я прочитаю.
Парубки. Ти-таки і тямиш?
Охрім. Мій же дід був грамотний, а батько дрюко-ваний… (Чита).
Тисяча вісімсот, зверху старий чорт. і В городі Парижі, к Вороновій
поближе, сіла собака на;
вовка, та боялась злізти, бо вовк хотів її з’їсти… Амінь!” (Сховав
табак). |
Гордій. Куди ж ти табак запрятал?
Охрім. В кишеню. Твоя, може, продерта, а в мен<| ціла.
Гордій. Вот так мошенство!
Текля. От якби понесли той папір до Оксани, то 1 та б краще
прочитала. •
Степан. О, та б прочитала! Оксану добре панич навчив грамоти.
Текля. Навчив і до розуму довів. А вона тепер ходе, як та проява, та
косою світе!
Охрім. Вже Оксану вхопила на зубок?
Степан. Гляди, щоб часом тобі не засвітило очах!
Текля. Овва!
Степан. Не оввакай! Ти плещи про кого іншог а про Оксану ні писни.
Текля. Я своїми очима бачила, як вона на тім ти жні плоскінь
вибирала, та все вихилювалася, та за по-1 ясницю хапалася.
Степан. Слухай, Текле, я плохий-плохий, ну, як розлютуюсь, то й чорт
мені не сват.
Текля. Знаю я, що й тобі Оксана запала в око, через те ти тепер і
заступаєшся за неї.
Степан. Про мене… не про мене йшла річ, а це діло не твоєї парафії.
А за Оксану я кожному в’язи вкручу!..
Парубок. Ну, кожному, чи не дуже багато буде.
Степан. Я головою за неї одвічаю.
Охрім. Стривай, Степане, не гарячись! Правда, братику, як олива,
наверх сплива. Ти натякаєш, Текле, на те, що, стало бить, Оксана важка?
Добре! Адже ж ми, що отут стоїмо, знаємо, що панич вже два роки не
приїздив додому.
Текля. Так я запевне знаю, знаю, що…
Степан. Що слід тобі губи побити!.. Ну, не ідолка ти?..
Текля. Що ж він – візьме її, чи як?
Степан. Там вже чи поберуться вони, чи ні, інша річ. Ти б подумала
хоч би те, що чого б тому паничеві ходити до Оксани серед білого дня, на
очах у людей, коли б що, може, було у його на думці.
Гордій. Вот ето так вєрная правда! У нас у городі ежелі єсть какая
комерція промеж кавалера з бариш-нею, так завсігда еті діла позно вноче,
потому дньом главноє – амбиція.
Степан. Геть ти під три чорти з своєю амбицією, доки не битий!
Гордій. Вот тебе й порадошний разговор!
Степан. Не лізь! Коли не до тебе п’ють, то не кажи “здоров”!..
Охрім. А цитьте, либонь, щось гомонить.
Прислухаються.
Так і є! (Дивиться). Ондечки панич вертається з охоти!..
Текля (придивляється). Онде ж і титівський панич з ним, той, що,
кажуть, сам собі їсти варе!
Охрім. Почеши ще язика на паничеві.
Текля. Ба ні ж! Гарні пани настали! Хоч би цей титівський панич:
запряже сам конячину та й і їде селом, неначе той паламар, що у піст
попідвіконню курей та поросят клянчить!
Гордій. Не может бить! Вот так воспитаніє!..
Текля. А я все ж таки скажу…
Степан. Про Оксану-таки?
Охрім. Таки стрижене, стрижене? Здається мені, Що щось ти це недаром
плещеш про других!
Степан. Та ну її к бісу! Ану заводь хто пісню!..
Гордій. Я вам спою по вашому вкусу.
Не с послєдніх бил прикащик, Я спою об ньом расказ. Бил вон послан за
получкой дєнег, Точно било єто враз.
(Говорить). А ви підхватуйте.
Они його манять. Они його манять:
Пожалуйте, пожалуйте, Пожалуйте, купець!..
Деякі парубки мугичуть. Гордій знову.
Вдруг іду я тротуваром, Сидять красотки на крильце, Точно вийшли
січас із больниці, Нєту краски на лице…
Oни його манять і г. д.
Всі пішли,

ЯВА 4
Борис Воронов, Владимир Петрович Горнов і Маї, сим Х в о р т у н а;
всі вони з рушницями і охотничими торбами.
Максим. Ну, паничу, як собі хочете, а вдруге вибачайте, щоб я вас
повів на охоту. Шкода, тепер вже більш не піддурите мене!..
Борис. Це новина! Чим же ми вас піддурили?
Максим. Ще й питають! Ви ж таки розумні і вчені, мовляв, люди, то й
розміркували б: що цілісінький день ви собі удвох балакаєте, а за вами
слідком човгає щось таке, ніби теж скидається на людину, а ви його
вважаєте ні за приший хвіст кобилі чи за німого?.. Бовкнете яке там
слово до мене; коли б, мовляв, ви по-нашому, по-простому балакали, як
перш було колись, то, може б, і я розумів там що п’яте хоч через десяте.
Борис. То хіба ви по-руськи не розумієте?..
Максим. Цебто по-панськи? А де ж би ми тут навчились?
Горнов. Вже й розсівся.
Борис. Я дуже ноги натомив.
Горнов. А що ви тоді, хоч трохи-таки шурупалі по-руськи?
Максим. Вам таки цікаво? Аякже. Велика, бачте, була б навука; “так
точно”, “не могу знать”, сслушаю”, “чаво зводите?” – ото й по навуці.
Борис подає йому табак.
Та ви вже, будь ласка, самі мені, бо мої пальці, мовляї не до того
паперу зроблені. А яка чудова ніч, тихо-ти?
яовляв, як у вусі. Чи воно на дощ оце затихло, чи на вітер ?
Горнов. А вам як здається?
Максим. Та хіба ж вас цьому не вчать?
Горнов. Не вчать.
Максим. Як то можна! Воно ж повинно стояти у тих книгах, що вчите.
Горнов. Не додивлявся.
Максим. І все ви шуткуєте. Дай, боже, мовляв, щуткувати, аби не
плакати. Я сам скажу, що от наш писар, так той вгадує: чи година буде,
чи негода, тілько на хвилину загляне у книжечку і зараз вгада.
Горнов. То ж книжечка вгадує, котра зветься календар.
Максим. Як ви кажете?
Горнов. Календар.
Максим. Ба ні, не календар, а сонник, бо він вам і сон вгада – як ув
око вліпе.
Горнов. Баки людям забива.
Максим. А й ні, не кажіть. Він вам і ружжо може замовить! Чи вірите,
що раз як замовив мені оцю рушницю, так нічогісінько не вдієш, чвирк та
й чвирк! Мусив вже йому постановить півкварти. .
Горнов. І направив?
Максим. Ще й як направив!
Горнов. Майстер, значить, до усякого діла?
Максим. О, голова! Кажу вам, до усякого діла дотепний! . . -.
Горнов. Довго ще по селах отакі мудреці, як ваш писар, морочитимуть
мирян.
Максим. Отже, ви не вірите?
Горнов. А звичайно, що не вірю.
Борис. Як тут чудово! Я б отак до самісінького світу просидів. ‘ ‘
Горнов. Вигадай півтора людського! І що тут кра-сотнього? Жаби
квакають, від ставка мулом несе, -під ногами вогко, аж джякотить, а
нежитя такого тут Здорового можна схопити.
Максим. Еге, що й тиждень, мовляв, не вичхається.
Горнов. А бісові комарі аж печуть.
Максим. А ви обкурюйте себе, отак навкруги пускайте дим, то та погань
і не наблизиться, і втікатиме, як чорт від ладану.
Борис. Ти, Володя, не любиш поезп.
Тиха украинская ночь, Прозрачно небо, звездн блещут;
Своей дремоты превозмочь Не может воздух…
Горнов. Що ніч! День, по-моєму, кращий. Та ., куди не споглянеш,
скрізь чарує і закохує тобі очі р( кішна природа.
Максим. Все то від бога! А, конешно, день кр щий.
Горнов. Станеш у обідню пору посеред поля: сй(tm) нечко припіка, а
над головою і навкруги спів і щебетання, виляскування, стогін і сміх. А
ніби там сум і весілля побились об заклад і намагаються переважить одно
другого. І бачиш ти, і чуєш, як кожна пташечка, кожна кузочка, навіть
комашка маненька незрозумілою, але чарівною піснею хвалить божий мир,
кохаючись у його теплі… Чи так, Максиме?
Максим. Це так, іменно, що так!
Горнов. Пора вже додому, бо я й справді ско| чхатиму. ,
Максим. А пора, пора, бо ніч, мовляв, не жді-А мені ще треба до світа
вставати та за косу прийматись, там треба викосить осьмушку ячменю
шинкареві.
Борис. За позику?
Максим. За процент, чотири карбованці позичив у нього восени, так це
за процент.
Борис. Це здирство!
Горнов. Ні, це поезія! Поживеш на селі та й пь бачиш. Отоді-то вже
запевне довідаєшся, що краще: чї ніч з жаб’ячим кваканням, чи…
Максим. Яка їм, мовляв, праця за батьківськім плечима?
Борис. А ви думаєте, що” я цілий вік сидітиму дивитимусь, як другі на
мене роблять?
Максим. А чому б не сидіти?
Борис. Ні, це встид було б мені. Я, щоб ви зналі наважився спробувати
усяку тяжку роботу задля тог щоб на власних плечах зважити усю ту вагу й
прац” під котрою згинається наш хлібороб.
Максим. Далеко заїхали! Не силкуйтесь, шкод і заходу, не здолаєте.
Борис. Піймав не піймав, а погнаться можна. Максим. Хіба! Воно, може,
спершу і зцікавиться, а далі остогидне.
Борис. Побачимо!
Максим. І як то можна чоловікові непрдз-вич.ай-ному?
Горнов. Дай, боже, нашому теляті та вовка з’їстиі Максим. О, щоб вас,
спершу ж треба його піймати, а з’їсти, мовляв, не штука.
Горнов. Он так я вже чотири роки ловлю того ;вов-ка на угонках, та
ніяк за в’язи не вхоплю. А от як .спроможусь скинути з шиї двадцять
тисяч довгу… Максим. Двадцять тисяч? Сума! Горнов. Було більш, це вже
тілько решта. Максим. Як же ви таку силу зачепили?.. Горнов. Не я
зачепив, а опікуни. Бачите, доки я вчився та в книжку задивлявся, а
опікуни мої як захазяйнували, та й дохазяйнувались до того, що мало-мало
не упекли землі з акціону. Максим. Як то з акціону?
Горнов. Стало буть, з молотка. Та вирятували. Максим. Скажіть,
голубчику, як же це?.. Горнов. Платю проценти, от і все. До кого не
кидався з наших за позикою, всі тілько пораду дають. От, •братухо, як
підемо завтра до мене, побачиш мою школу. Які є розумні хлопчики! Душа
радіє, дивлячись на той розкішний первоцвіт.
Максим. Вчили й мене змолоду на килорнеті грати, як це, кажу, у нас у
скарбу була своя капелія. Багато лози зопсували на моїй шкурі, смуг та
цурпалків до біса на тілі позоставалось, а я таки як затявся одним
лицем, не хочу та й не хочу… Ну, прощавайте до якого часу. Он воно що,
тепер вже й справді пора додому, бо, либонь, ви комусь іншому більше у
пригоді станете.
Борис. Що ви кажете?
Максим. Та то я… Бачите, я ідоді зостару таке плету, що й сам
докупи не зберу.
Горнов -співає.
Вже й вода, мовляв, скоро засне. От Же дівчина, то й до зорі очей не
заплющує, все ждатиме чорнобривого. Борис. Яка дівчина?
Максим. Моя старенька, це ж я свою стару зозуленьку. Отже я й не вмію
по-вашому чоломкатись! Як здавлю білу та пухлу ручку, то щоб часом,
бува, не розгнівались. Ач, яка викохана… (Розгляди Борисові) руку).
Шкода з такими руками до плуга. (До Горнова). Що ж, вже й з вами
чоломкатись, чи як?
Горнов. А звичайно!
Максим (подає руку). Оця рука трохи на мужичу скидається, кістлява та
в пухирях. Ну, спасибі вам, що ви не гордуєте нашим братом сиволапим,
як, було, старий пан нас величають. |
Борис і Горнов. Спасибі і вам!
Борис. Приходьте ж у ту неділю, та раніш.
Максим. Добре, прийду. (Пішов).

ЯВА 5
Оксана (входить). І не диво? Я й чую, що балака- | ють, та ніяк не
розберу, хто і з ким? Аж це ось хто!
Горнов. Давненько ми з вами не бачились.
Оксана. Хоч би одвідали, і не сором вам? То було мало не що божого
дня приїздять, а це вже зовсім мене відцурались. Хоч би забігли за
книжками, що понадавали. Я вже їх всі перечитала.
Горнов. Ніколи було, робоча пора. Та нащо нам вже і одвідувати? Коли
вже кращі від нас приїхали, то ми й не рипаємось. Чи не по телятко ви
оце ідете?
Оксана. По яке там телятко?..
Горнов. Та це ж у інших дівчат така одмова, що як зустрінеться з
парубками, то зараз і каже: “Теляток шукаю”.
Оксана. Ні, я кого шукала, того й зйайщла.
Горнов. Тобто мене?
О кс а н а. Та й вас.
Горнов. А кого більш бажалось бачити?
Оксана. Почнете дратувати. Обох однаковісінько.
Борис. А ми оце, Оксано, думали до тебе зайти.
Оксана. Мабуть! Чую, гомонять та й гомонять, та все на однім місці,
ще хтось почав і співати.
Горнов. То я пробував голоса. А правда, чудовий голос, усі жаби
замовкли і в кушир поховались, як зачули. Що ж татусь ваш, дома?
Оксана. Ні, нема. Пішли з ятерами ііо рибу.
Борис. Це шкода.
Оксана. А хіба як батька нема дома, то й у хату .не можна зайти?
Горнов. Уночі? А поговір, а людське пащекування?
Оксана. Певно, вже й так того поговору, що вже більш і нікуди.
Горнов. І вам це нічого?
Оксана. Це вже моя печаль. А вас, Владимир Петрович, і пізнати не
можна, бороду запустили.
Горнов. Наважився вже, бачите, у діди записатись. (Чха). Отуди! Я ж
казав.
Борис. Шпичка в ніс.
Горнов. Хай тобі біс! Ну годі абощо. Ну дайте ж, Оксано, надивитись
на вас! Давненько, давненько н’е бачились: змарніла…
Оксана. Та годі-бо вам вдивлятись, ще зглазите.
Горнов. На те бог дав мені очі, щоб закохуватись тим, що красує
погляд.
Оксана. Цебто я така красуля?
Горнов. А то ж і ні? Щоб ви знали!
Оксана. Ну, годі вам вже шуткувати!..
Горнов. Тут не шутка, бо я маю вам сказати щось таке, що й ворожка б
не вгадала.
Оксана. Цікаво.
Горнов. Воно б і давно вже належало вам про це довідатись. Слухайте
ж: сьогодні я вже вкінець переконався, що Борис у вас душі не чує.
Оксана. Цього-то вже зовсім не слід казати. Можна шуткувати, а це
вже… Що вони, спасибі їм, мене жалують…
Борис. Тілько жалую?
Оксана. А більш нічого не повинно бути, і не слід, і не до речі.
Горнов (дивиться за лаштунки). Отже й справді, пара качок прилетіла.
(Побіг).
Борис. Ти мене б’єш у серце цією одповіддю.
Оксана. Коли що й розцвіта у серці, то так воно нехай собі і
заглушиться.
Борис. Ні, Оксано, не заглушу я в своїм серці тієї рожевої квітки, що
так любо і розкішно розцвітає.
Оксана. Мусить зав’янути. Не слід виливати у слово мимолеточний рай
душі, бо те слово влетить в ухо тій людині, котра повинна боятись його
як смерті.
Борис. Де ж та смерть?
Оксана. Як де? У вашій оцій мові. Жалували ви мене до цього часу, і я
була щаслива. Не одіймайте ж у мене тієї ласки.
Борис. Коли ми любимо одно другого…
Оксана. Отут-то й горе! Не треба, не требаї
Борис. Чому ж не треба?
Оксана. І ви ще питаєте? Ну, коли вам не шкода мого серця, шматуйте
його.
Борис. Я не розумію! Невже ти й досі дивишся на мене, як на
панича-дурисвіта?
Оксана. Ні, я знаю, що ви не дурите мене. А колись давно ще сказали
ви мені одне слово, страшним воно мені здалось і незрозумілим, а тепер
воно мені здається ще страшнішим, ще більше незрозумілим. <Я тебе
люблю!” Два роки я боролась з собою, доки здолала відсахнути те слово
від своєї душі, не розворушуйте тепер того ще теплого попелу, бо як
розжевріється, то горе мені буде.
Борис. Так ти силою хочеш зупинити половоддя почуття?
Оксана. Зупиню!
Борис. Не вірю! І хто ж може заборонити нашому коханню? Де та сила,
що зможе загородить нам шлях до щастя?
Оксана. Є сила, страшенна, нездоланна сила!
Борис. Де вона? Яка сила? Чи, може, ти іншого кохаєш? Ну, тоді…
Оксана. Па-ни-чу, над умираючим і ворог не знущається.
Борис. Прости мене, Оксано, я не так спитав.
Оксана. Я вам скажу, яка то сила… тр сила страшенна… Панство…
Люблю, люблю, люблю!.. Губіть або милуйте, я в вашій волі. (Цілує його).

ЯВА 6
Текля і Соломія входять.
Текля. Бачиш, бачиш, якої грамоти вона вчиться! Ходім же мерщій і
всім розкажемо! А ти біжи у горниці і усе розкажи пані!..
Пішли.
Борис. Щастя моє, світе мій, зоре моя!.. Оксано, бог свідок, що я
твій! В тобі одній вся моя Сила, всі задумані й закохані мрії! Ти те
ясне проміння, котре освічуватиме мої заміри! Ти та довічна і міцна
сила, котра свіжитиме і окрилятиме надії. (Цілує її).
Горнов (входить). Сторожкі каналії, і на півтораста ступенів не
підпустили. (Побачивши Бориса і Оксану). Отак би й давніш!..
Оксана. Не знаю, куди заведе мене моє серце. На його волю тепер
здаюсь. Я довго з ним пеклувалась, нехай же й воно тепер догляда мене!
Борис. Я буду твоєю ненею, твоїм поводарем!
Горнов. А я дивлюсь і радію. Чого? Мабуть, того, що є для кого в
світі жить. Оксано, дайте вашу руку. Борисе! Дивіться мені в вічі,
придивляйтесь, яким безкраїм щастям вони запалали. Прислухайтесь до мого
серця, як воно чуло б’ється? Я щасливий, щасливий чужим щастям! Ні, не
чужим, людське щастя – моє щастя. О, коли б такі хвилини обертались у
часи, чоловік би був безсмертним.
Оксана. Яка ж ви є щира душа, яка ви є щира людина! Тільки тепер я об
цім довідалась. Я вже не знаю, як вас найлагідніше звеличать. Братику
любий, братику дорогий!
Горнов. Це слово святе! Так, стало буть, сестра?
Оксана. Щира і вірна!
Горнов. Заховаймо ж, сестро, цей завіт в серцях наших глибоко! Так,
стало буть, йдемо на боротьбу і працю не з підорваними силами, а з
веселим посміхом на устах, з серцями, повними святої віри і надії!
В с і. І бог нам допоможе!..
Завіса

ДІЯ ДРУГА
Село. Наліворуч хата Завади.
ЯВА 1 Текля іСоломія.
Соломія. Не спор, сестричко! Вже я добре знаю, що його закрутять. Та
то ж щодня пані й пан гризуть йому, сердешному, голову і одним лицем
намоглися і оженись, кажуть, на рівні, то ми тобі й слова упоперек не
скажемо.
Текля. Тут словами нічого не вдієш.
Соломія. А що вже він сперечався, що вже спорив і нарікав! І мало не
плакав. От єй-богу, що правда!
Текля. Засіла йому Оксана у печінки. Невже ж він яіколи тебе не
зачіпав?
Соломія. Ба ні, він балака зо мною, але щоб пожартувати, то в нього
цього і на думці нема.
Текля. Дивно! Тадже ти з лиця краща від Оксани! Ну, вже я б відлучила

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве